Сергій Радонежський – політичний діяч Середньовічної Русі

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

РІВНЕНСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ ГУМАНІТАРНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

Кафедра всесвітньої історії

КУРСОВА РОБОТА

на тему:

 «Сергій Радонежський – політичний діяч Середньовічної Русі»

Виконала:                            

студент ІІІ курсу                  

історико-соціологічного      

факультету                                     

групи ІЮ – 31                      

Климчук О.А.                       

Перевірив:                                     

проф. Постоловській Р.М.   

Рівне – 2006

Зміст

Розділ І. Життєвий шлях Сергія Радонежського

1.1. Походження Преподобного Сергія

1.2. Шлях до чернецтва

Розділ ІІ. Лавра в перші роки свого існування

2.1. Чудесне зцілення у стінах Лаври

2.2. Паломництво до Лаври

Розділ ІІІ. Благословіння Сергія Радонежського…

Розділ ІV. Троїце-Сергієва лавра – пам’ятник російської культури.

Висновки

Література

Додатки

Вступ

Сергій Радонежський – політичний діяч Середньовічної Русі. Ця тема моєї курсової роботи, на мою думку, є досить актуальною в наш час. Це справді так, адже сама велика і страшка зневіра на землі це невіра в Бога, нашого Творця і Заступника. Навіть люди, які жили і спілкувались і Ісусом Христом, не вірили в його Божественне походження і його Божу силу. Але ж сліпі прозрівали, каліки починали ходити, мертві воскресали. Велику силу і віру в бога ми бачимо з життя і подвигів Преподобного Сергія, який навчав і закликав до православної віри.

Об’єктом мого наукового дослідження буде життя Сергія Радонежського, а також його вплив на хід Куликової битви.

Предметом мого дослідження буде розкриття ролі Сергія Радонежського у духовному, політичному піднесенні Середньовічної Русі. Хронологічні рамки моєї курсової роботи охоплюють 1319 – 1391 роки. В першому розділі я спробую описати життєвий шлях Сергія Радонежського, аж до сану ченця. А також, стан душі і відданості Сергія Богу.

Дана праця не є детальним науковим дослідженням обраної теми. Мета моєї роботи по обраній темі – узагальнюючий аналіз дослідження по даній проблемі.

Для досягнення поставленої мети слід виконати наступні завдання:

- з’ясувати, що стало покликом Сергія до чернецтва;

- простежити результат благословення Дмитрія Донського Сергієм.

- Визначити вплив Троїце-Сергієвої лаври на російську культуру.

Джерельна база з даного питання порівняно мала. Фундаментальною працею по цій проблемі є праця «Життя преподобного Сергія Радонежського», а також Нефедов А.Н. « На древнем Маковце: «Троице-Сергиева Лавра: легенды и реальности». Ця проблема широко розкривається в церковних періодичних газетах і журналах. До таких можна віднести «Церковна», «Спасите наши души» та інші. Є дещо в мережі Інтернет, проте майже вся ця інформація використана з вище наведеної літератури.

Зміст даної роботи складається із чотирьох розділів. Перший розділ складається з двох пунктів, які я коротко розкрию, щоб показати шлях спокуси Сергія Радонежського до чернецтва. Другий розділ містить в собі життя братії у стінах Лаври. Третій розділ – благословення Сергія Радонежського на бій проти татар. Четвертий розділ – Троїте-Сергієва лавра – пам’ятник російської культури.

У вступі поставлені три основні завдання роботи, на які я у висновку дам характеристику про їх виконання чи не виконання.

Розділ І. Життєвий шлях Сергія Радонежського

1.1. Походження Преподобного Сергія

Верст чотири від славного Ростова Великого, на рівній відкритій місцевості на шляху в Ярослав знаходиться невелика обитель на честь Пресвятої Троїці. По давньому переказу майже 6 років тому, тут була «весь», ім’я якої забулося в історії, але яка завжди була знаменита і дорога серцю православних Руських людей, тому що  «весь» ця була благословенною землею великого печальника і заступника Руської землі, Преподобного і Богоносного отця нашого Сергія, Ігумена Радонежського і всія Росії Чудотворця. Тут було помістя його батьків, благородних і знатних бояр Ростовських Кирила і Марії, тут був їх дім, тут і жили вони. Кирил був на службі в Ростовського князя Костянтина ІІ Борисовича, а потім у Костянтина ІІІ Васильовича; він не раз супроводжував його в орду, як один із самих близьких до нього людей; володів достатнім по своєму положенні майном.

Кирило і Марія були люди добрі і богоугодні. І праведність їх була відома не одному Богу, але і людям.

Кирило і Марія мали уже сина Стефана, коли Бог подарував їх другого сина – майбутнього засновника Троїцької Лаври, красу Церкви Православної. Задовго до його народження, дивний Промисел Божий уже дав про нього знак, що це буде великий вибранець Божий.

Завжди віддані волі Божій, Кирило і Марія зрозуміли знак Божого Промислу і, згідно з цим знаком, повинні були вести виховання дитяти. Праведна мати тепер відчувала особливу потребу серця в молитві, тому вона часто віддалялась від людського ока і в тиші із сльозами виливала перед Богом свою гарячу материнську молитву про майбутню долю свого сина. «Господи! – говорила вона тоді – спаси и сохрани меня, убогую рабу Твою, спаси и соблюди и сего младенца, носимого во утробе моей, Ты бое си-храняй младенцы Господь (Псал.114,5), да будетъ воля Твоя, Господи, на насъ, и буди имя Твое благословенно во веки!».

Преподобна Марія, разом із своїм чоловіком дала таку обіцянку: якщо Бог дасть їм сина, то посвятять його службі Божій. Це означало, що вони зроблять з своєї сторони все, що зможуть, щоб на їх майбутнє дитя виконалась воля Божа.

3 травня 1319 року в домі боярина Кирила була радість: Марії Бог дав сина. На сороковий день по народженні принесли дитя до церкви, щоб здійснити над ним таїнство хрещення. Іерей, по імені Михаїл, назвав дитя під час хрещення Варфоломієм. Благословивши дитя і його батьків, служитель вівтаря Христового відпустив їх з миром.

Коли Варфоломію виповнилось сім років, батьки віддали його вчитись грамоті. Разом з Варфоломієм вчились і його два брати: старший Стефан і молодший Петро. Брати навчались успішно, а Варфоломій відставав від них. Учитель наказував його, товариші докоряли і, навіть, сміялися над ним; та й і сам він зосереджував усі сили свого дитячого розуму, проводив ніч над книжками.

Одного разу батько послав його в поле шукати лошат. Тут і відбулась зустріч Варфоломія з незнайомим старим ченцем. Поклонившись йому, скромний отрок відійшов у сторону, не бажаючи переривати його розмови з Богом, і ставши поблизу, чекав закінчення молитви. Чинець, закінчивши молитву, люблячі подивився на добре дитя, ласкаво покликав його до себе, благословив, по батьківські поцілував і спитав: «Что тебе надобно, чадо?» - «Меня отдали учиться грамоте – сказав крізь сльози Варфоломій – и больше всего желала бы душа моя научиться читать слово Божие, но вот сколько ни стараюсь, никак не могу выучиться, не понимаю, что мне толкуют и очень печалюсь о том; помолись за меня Богу, отче святый, попроси у Господа, чтобы Онъ открылъ мне учение книжное: я верю, что Богъ примет твои молитвы».

О, яка пилка булла ця молитва таємного старця під відкритим небом, під тінню дуба, і з яким трепетом надії з’єднував з нею свою чисту дитячу молитву блаженний Варфоломій! Закінчивши молитву святими словами «Амінь» і бережно вийняв із-за пазухи невеликий ковчег. Відкривши його, взяв звідти малу частину проскурки і, благословляючи нею Варфоломія, промовив: «возьми сие, чадо, и снеждъ; сие дается тебе въ знамение благодати Божией и разумения Святого Писания. Не смотри на то, что частица святого хлеба так мала: велика сладость вкушения отъ нея».

Як говорив чернець, так і збулося. Коли Варфоломій відкривав будь-яку книгу – одразу ж починав читати її без зусилля та труднощів, розуміючи і зміст того, що прочитав.

Всією душею Варфоломій полюбив Богослужіння церковне і не пропускав жодної служби церковної. Святий отрок накладає на себе строгій піст: по середах і п’ятницях він не дозволяє собі нічого їсти, а в інші дні харчується лише хлібом і водою. Про яке0небудь інше пиття, не кажучи вже про вино, він не дозволяв собі і подумати все своє життя.

Блаженний Епіфаній говорить: «Ніхто, ніколи  не бачив його усміхненим, а якщо і з’являлась іноді посмішка на його красивому обличчі, то і вона була стриманою; а частіше лице його було задумливе і серйозне, на очах часто були помітні сльози. Завжди тихий і мовчазний, лагідний і амурний, ні на кого не сердився, від усіх з любов’ю сприймаю різні неприємності. Ходив він в поганій одежі, а якщо зустрічав бідняка, то з радістю віддавав йому свою одежу».

Особливо любив він молитись вночі, іноді зовсім проводив усю ніч без сну.

З роками Варфоломій ставав юнаком і, підростаючи роками, підростав і в благочесті. І само собою зароджувалось в нього бажання чернечого подвигу і з кожним днем все більше і більше росло і визрівало це бажання, доки, нарешті, не перетворилось у потребу душі.

1.2. Шлях до чернецтва

В 12 верстах від Троїцької Лаври, в напрямку до Москви, є село Городище або Городок, яке в давнину носило ім’я Радонеж. В 1328 році, відправляючись в Орду, Великий Князь Іоан Данилович написав духовний заповіт, в якому назначив «село Радонежское» в уділ Великої Княгині Олени. Незадовго після цього село це перейшло у власність молодшого сина Іоана Андрія. Великий Князь по малолітству свого сина, поставив в Радонежі намісником Терентія Ртища, який, бажаючи привернути більшу кількість поселенців в цей, майже незаселений тоді край, оголосив іменем князя різні пільги переселенцям. Тільки це стало відомо в Ростові, багато із його жителів, в надії знайти собі полегшення, потягнулись в Радонеж.

В числі переселенців був і блаженний Кирило із своєю сім’єю. І оселився він поблизу церкви Різдва Христового.

Варфоломій і в Радонежі продовжував свої подвиги. Роздумуючи про суть усього земного, блаженний юнак говорив: «Правда, світ і все що в світі, створено Богом, для блага людей; але все це  людськими пристрастями, насиллям, неправдами до того спотворено, що життя людське не являє майже нічого, окрім і хвороб». Роздумуючи таким чином, Варфоломій став просити у своїх батьків благословення вибрати шлях чернечого життя. Не одноразово він говорив батькові: «Отпусти меня, батюшка, съ благословениямъ, и я пойду въ монастырь».

При кінці свого життя Кирило і Марія направили свої стопи в Покровсько-Хотьській монастир, який складався з двох відділень: одного – для чоловіків, другого – для жінок, щоб тут провести останні свої дні. Майже в цей час відбулась важлива переміна в житті старшого брата Варфоломія – Стефана: дружина його Ганна померла, залишивши йому двох синів – Климента і Іоана. Поховавши дружину в Хотьковському монастирі, Стефан не забажав повернутись у світ. Поручивши своїх дітей Петру, він одразу ж залишився в Хотькові, щоб прийняти чернецтво. Не пізніше 1339 року Кирило і Марія померли.

Після смерті батьків Варфоломія вже нічого не тримало в світському житті. Прийшовши в Хотьковський монастир, він просив брата іти з ним шукати місце для пустинного життя.

В той час кожний, бажаючий залишитись на самоті, міг один чи з другом вільно іти в ліс, на будь-якому місці будувати собі хатину або копати печеру і поселитись там. Але Варфоломій не думав будувати собі обитель, не бажав збирати навколо себе братію, - у нього було одне бажання: сховатись назавжди від світу в глибині непрохідних чагарників.

Довго ходили брати по лісах, нарешті їм полюбилось одне місце, віддалене не лише від будинків, але і від людських шляхів. Це місце було Самим Богом призначене для будівництва обителі. Воно знаходилось верст 10 від Хотькова і являло собою невелику плацу, яка піднімалась над сусідньою місцевістю у вигляді маківки, тому і назвали Маковцем або Маковицею. Густий ліс, до якого ще не торкалась рука людини.

Помолившись на вибраному місці пустинного життя, брати, передаючи самих себе в Божі руки, просили Божого благословення і на саме місце своїх майбутніх подвигів. Потім стали рубати ліс; з великими силами переносили вони важкі дерева на своїх боярських плечах. Мало-по-малу ріділи ряди хащ і відкривали місце, на якому суджено було Богом процвісти славній Лаврі Сергієвій. Брати спочатку зробили собі курінь із гілляк дерев, а згодом убогу келію. Нарешті, поблизу келії, поставили і невеличку церкву. Все це було зроблено руками самих братів-трудівників.

Коли церква була готова для освячення, Варфоломій сказав Стефану: «По плоти ты мне старший брать, а по духу – вместо отца; итакъ скажи мне: во имя какого Святого следует освятить нашу церковь? Какой будется престальной праздникъ?».

- «Зачем спрашиваешь меня о том, что сам лучше меня знаешь?» - відповідає йому старший брат. Хай церква буде посвячена Пресвятому Імені Животворящої Троїці.

Потім брати пішли в Москву, щоб попросити благословення Всеросійського Митрополита Феогноста на освячення церкви. Митрополит зустрів їх милостиво і послав з ними священнослужителів. Церква, за бажанням братів, була освячена в Ім’я Пресвятої Животворящої Троїці. Так скромно по пустинному було покладено заснування Свято-Троїцької Сергієвої Лаври.

Це відбулося в 1340 році, вже за Великого Князя Симеона Іоановича Гордого.

В одній із обителей поблизу Радонежа жив сумирний ігумен, на ім’я Митрофан. Невідомо, коли Варфоломій з ним духовно зблизився, можливо, Митрофан відвідував Варфоломія і служив для нього Божественну літургію в його церкві. Варфоломій попросив ігумена прийти до нього в пустиню і несказанно зрадів його приходу. Він зустрів Митрофана як дорогого гостя, Самим Богом посланого і щиро просив його пожити з ним у келії. Добрий ігумен погодився на це.

Через деякий час блаженний юнак став просити Митрофана про постриг. «Отче», - так казав Варфоломій – «сотвори любовь ради Господа, облеки меня въ чинъ ченоческий, возлюбилъ я сей чинъ отъ юности моей, т съ давнего времени желаю пострижения. Только воля родителей моих долго меня отъ этого удерживала, но теперь, слава Богу, я отъ всего свободенъ и какъ олень жаждущий источниковъ водныхъ, всею душею жажду иноческого пустынного жития».

Не став суперечити Митрофан його благочестивому бажанню. Пішов він до свого монастиря, взяв там декілька з братів і все, що необхідно для постригу та повернувся. 7 жовтня 1342 року в убогій церкві відбувся постриг двадцятитрьохрічного юнака. В цей день свята Церква відзначає пам'ять святих мучеників Сергія і Вакса: за обрядом того часу Варфоломієві і було дано ім’я Сергій.

Закінчивши обряд постригу, Митрофан відправив Божественну літургію.

Сім днів провів ново пострижений Сергій у своїй церкві, кожен день здійснював Божественну літургію і всі ці сім днів Сергій нічого не їв, окрім просфори. Щоб зберегти бадьорість, він читав псалми і духовні пісні, утішаючи себе ними, він славив Бога.

Сім днів пролетіли як один день, настав час Сергію розлучитись з ігуменом.

- «Вотъ, отче» – з тихим сумом сказав тоді юний чернець своєму Євангельському батькові – «ты уже уходишь и оставляешь меня одинокимъ въ этой безлюдной пустыне… Давно я желалъ уединиться. Ты уходишь отсюда, отче: благослови же меня смиренного и помолись о моеймъ уединении».

І залишився Сергій один в своїй пустелі, залишився без наставника і без помічника, з Єдиним Богом, який ніколи не залишає тих, хто для нього все залишив. Чиста і світла була його душа, проста і відкрита благодаті Божій. І по істині, Сергій був мужем Богомудрим.

Бог сильний і завжди прийде на допомогу тому, хто його кличе: «но испытавшие знаютъ», – говорить святий Філарет, митрополит Московський, – «какимъ трудностям подвержена ченоческая жизнь въ совершенномъ уединении». Ці труднощі такі великі, що той, хто не відчув їх, важко вірить розповіді про них, а іноді і зовсім не вірить, тому що в такій розповіді відкривається зовсім інший світ, світ грішнику зовсім невідомий…

Святі Отці залишили нам у своїх писаннях богомудрі правила – науку чернечого життя. Правила Василія Великого, якими користувався і преподобний Сергій:

1. Люби слухати або читати слово Боже, житія і повчання святих: в них найдеш правила і приклади святого і бажаного Господу Богу життя.

2. Безперестанку дивись за собою, кожний вечір розглядай свої думки і бажання, які в тебе виникли, слова, які ти говорив, і справи, які ти вирішив протягом дня, і молись Богу для прощення усього, що зробив проти його заповідей.

3. Як можна частіше, довше роздумуй про смерть, про те, що вона неминуча, неочікувана, роздумуй про друге пришестя Господа на суд світу, про страждання грішників і блаженство праведних.

4. Люби молитву і постійно нею займайся.

5. Люби піст, ому що без нього не можна уникнути поганих думок, а за думками – і поганих справ.

6. Де би ти не був, щоб ти не робив, завжди твердо пам’ятай, що Господь дивиться на тебе і бачить все, що ти думаєш, чого бажаєш і що робиш.

7. Суворо виконуй усі заповіді Христові.

Особливо багато скорботи і спокуси терпів Сергій від сатани на початку свого пустинного життя.

Розповідав сам Преподобний своїм учням: однієї ночі увійшов він в церкву свою, щоб відспівати ранішню. Щойно він почав молитись, як перед ним розійшлась стіна церкви і увійшов сатана, якого супроводжував цілий сатанинський полк – усі в гостроконечних шапках і в литовський одежі. Яку тоді боялись на Русі не менше татар…

- «Уходи, уходи отсюда, беги скорее» - кричали вони Сергію – «не смей долго оставаться на этом месте: не мы на тебя наступили – ты самъ нашелъ насъ! Если не уйдешь отсюда, мы разорвемъ тебя на части и ты умрешь въ наших руках».

Сергій не засмучувався духом від цих безсильних погроз: він ще дужче, ще палкіше став молитися. І не витримали нечисті духи молитви, і зникли так раптово, як і з’явились.

Розділ ІІ. Лавра в перші роки свого існування

2.1. Чудесне зцілення у стінах Лаври

Не більше двох-трьох років пройшло з того часу, як Сергій поселився в лісах Радонежа. В самому Радонежі і за його околицями почали говорити про молодого пустинника. І так один за одним, почали приходити люди до нього, спочатку заради душевної розмови і духовної поради – в чому Сергій їм не відмовляв. Іноді приходило по дві, по три людини, припадаючи до ніг його, просили, щоб дозволив їм тут оселитися.

Сергій не бажав розставатися зі своєю самотністю: він побоювався, щоб строга пустиня не розчарувала його сподвижників, щоб не довелося їм піти від нього з наріканнями, подібно тих мало душевних учнів Христових, які говорили: «жестоко слово сие, кто можетъ его послушать?» (Фоан 6, 60). І він спочатку не погоджувався приймати їх, представляючи їм всі труднощі пустинного життя.

- «можете ли терпеть скудность этого места?» - казав Сергій – «васъ ждет сдесь и голодъ и жажда и всякие недостатки».

Не бажаю іти проти волі Господа, з радістю приймаю я вас, будуйте кожен собі келію. Але хай буде вам відомо, що, якщо ви прийшли сюди дійсно працювати для Господа і якщо хочете тут зі мною жити, то повинні бути готові терпіти нужду і скорботу.

І багато інших слів утіхи слухали пришельці від пустинника. І стали пришельці будувати собі хатини біля Сергієвої келії, і з дитячою любов’ю почали навчатись в нього пустинним подвигам. Не більше дванадцяти братів зібралось спочатку навколо Сергія. І це число довго залишалося незмінним. Перший прийшов до Преподобного Василій, прозваний Сухим. Прийшов він уже в схилі літ і не довго пожив з Преподобним, помер. Другий учень і сподвижник Сергія був простолюдином, землеробом Іаков, який між братіями називався скороченим іменем – Якута. Він служив братії розсильним. Збереглись ще імена двох учнів – Онісім диякон Єлісей священик. До числа перших учнів Сергія можна віднести преподобних Сильвестра Обнорського, Мефодія Пшношского, Андроніка і інших.

Коли було побудовано 12 келій, Преподобний обніс їх високим дерев’яним тином для безпеки від звірів і поставив воротарем Онисія, келія якого була біля самого входу в обитель. Густий ліс оточував обитель з усіх сторін, навіть біля церкви були видні пеньки і колоди, між якими і засівались різні огородні культури для убогої трапези. Ось такий вигляд мала Сергієва Лавра в перші роки свого існування.

Тихо і спокійно протікало життя пустинників. Не було в них начальників, ні навіть пресвітера, проте суворо дотримувались порядку щоденного Богослужіння, виключаючи, звичайно, літургію. Пустинні сподвижники кожен день збирались в церкві на опівнічницю, ранішню, третю, шосту і дев’яту годину, на вечірню і повечір’я, здійснюючи між цими служіннями часті молитовні співи. Молитва за заповіддю Апостола (1 Сал. 5, 17) була їх постійним правилом і в церкві і в келії. А для здійснення Божественної літургії в святкові дні звичайно запрошували священика із ближнього села або ігумена. Священнослужителя завжди зустрічали з радістю і з честю.

Сам Преподобний не хотів приймати ні ігумена, ні сан священика. Три або чотири келії для братії він побудував своїми руками, сам рубав і колов колоди, носив їх до келії, пік хліб, варив їжу, шив одежу і взуття, носив на гору воду в двох водоносах. Одним словом – він служив братії, як куплений раб, усякого стараючись полегшити їх важке життя.

Сергій жодного часу не мав вільного від праці і молитви, харчувався він лише хлібом і водою і то малою кількістю, а ніч майже всю проводив у кельній молитві. І усі ці важкі подвиги не лише не ослабили його тілесних сил, але й укріпили їх.

Вільний від молитви час пустинники проводили в постійній праці. Молитва і праця, за повчанням святих Отців, нерозлучні в житті чернечому. І учні Сергія працювали на своїх невеликих городах для своєї убогої пустинної трапези, кожен піклувався про свою убогу келію, самі готували собі їжу, шили собі одежу, переписували книжки і, можна гадати, займалися навіть ікон описанням.

Близько дванадцяти років пройшло з часу приходу до Преподобного Сергія його перших сподвижників, а ігумена в новій обителі не було. Преподобний Сергій і слухати не хотів, що йому прийняти цей чин. Він завжди казав, що «желание игуменства есть началом корень властолюбия». Тим не менше і сам він розумів потребу в духовному наставнику для своєї обителі. Одного боявся він, щоб братія не почала наполягати на свому бажанні мати його своїм ігуменом і тому щиро молився, щоб Бог сам дав їм наставника. І Господь почув молитву свого раба і тому, краще самого Сергія, не міг служити на цьому благословив його самого і дав ігумена братії. Як це було?

В серцях братії вже давно було бажання поставити на ігуменство свого возлюбленого авву. Укріпивши себе надією на Бога, братія прийшли до нього всі разом і сказали: «Отче! Ми не можемо далі жити без ігумена, виповни наше сердечне бажання: будь нашим ігуменом, будь наставником наших душ, ми будемо кожен день приходити до тебе і відкривати перед тобою нашу совість, а ти будеш подавати нам прощення, благословення і молитву. Ми хотіли б бачити тебе, як ти здійснюєш Божественну літургію. Ось, чесний отче, таке наше спільне сердечне бажання, не відмов нам в цій милості!».

Поставлений у тяжке положення, Сергій відповідав: «Братіє мої! У мене і думки ніколи не було про ігуменство, одного бажає моя душа – вмерти тут простим ченцем. Залиште мене Богу: хай він що хоче, те і робить зі мною».

Але братія наполягала на своєму: «Навіщо ти, отче, відмовляєшся виконати наше бажання? Ти ж засновник обителі цієї, будь її і наставником. Ти посадив виноград цей, ти і живи його своїм повчанням і плодами свого зразку. Ось наше останнє слово: або сам будь нам ігуменом, або іди і проси нам ігумена».

Думка про іншого ігумена була для Сергія приємна: він був готовий стати останнім послушником у кого б то ні було, тільки б самому не бути начальником. Любов до ближнього потребувала на цей раз забути про себе і подумати про користь братії, а духовний досвід показував небезпеку, що новий, чужий для духу обителі, ігумен задумає вводити нові порядки, що ці порядки можуть засмучувати братію, які звикли на порядки, установлені самим засновником обителі. Тому, вирішуючи питання остаточно, бажаючи відкласти це рішення, Преподобний коротко сказав братії: «ідіть з Богом у свої келії, краще помоліться Господу Богу, щоб Він Сам відкрив нам волю свою. І тоді побачимо, що нам робити».

Братія послухалась любимого авву і розійшлась, але не на довго. Пройшло декілька днів і старці знову прийшли до Преподобного.

Зворушений до глибини душі такою любов’ю братії, він відкрив перед ними усе своє серце: він став говорити їм про своє не достоїнство, усякого просив і благав не примушувати його до прийняття сану священика і ігумена.

Тоді братія сказала: «Якщо ти не хочеш бути нашим наставником, то ми вимушені будемо покинути це місце – ми підемо з церкви Пресвятої Троїці – і будемо блукати як вівці без пастуха».

Преподобний Сергій був переможений любов’ю до братії і в 1354 році він, взявши з собою двох старших ченців, відправився до Волинського Єпископа Афанасія, який жив в Переяславі Заліському, в Нагорному Борисоглібському монастирі.

Зранку, перед самою літургією, з’явився Преподобний до єпископа. Він впав до його ніг і просив благословення.

Імя Сергія давно було відоме Афанасію: він раніше багато чув про його пустинне життя, про заснування ним обителі і про  будівництво церкви, і тепер був радий бачити у себе такого гостя. Єпископ прийняв його з любов’ю, по-батьківськи поцілував і довго розмовляв з ним про спасіння душі. Тебе покликав Господь Бог, тому ти і будеш віднині ігуменом для братії, сказав єпископ.

Єпископ Афанасій пішов до церкви, взявши з собою Преподобного. Почалась Божественна літургія і Сергій став ієродияконом, а на другий день – ігуменом. На наступний день ієромонах Сергій один відправив Божественну літургію.

По закінченні літургії, єпископ Афанасій проголосив над Сергієм молитву. Потім він запросив нового ігумена в свої келії і там, в батьківській з ним розмові наодинці, наставляв його в правилах апостольських.

Так скінчилась розмова і єпископ, благословивши нового ігумена, відпустив з миром.

З нетерпінням братія очікувала свого ігумена. Із сьозами синовської любові поклонились вони йому до землі. Радів і святий ігумен, дивлячись на радість своїх чад.

Повчаючи братію, він говорив: «внимайте себе, братие, всехъ молю: прежде имейте страхъ Божий и чистоту душевную и любовь нелицемерную, къ симъ и страннолюбие, и смирение съ покорениемъ, постъ и молитву. Пища и питие въ меру, честь и славы не любите, наче же всего боитеся и поминайте часъ смертный и второе пришествие».

Дійсно, воно написане самим Преподобним Сергієм, чи лише записано його учнем.

Ігуменство Преподобного Сергія нагадувало ігуменство Преподобного Феодосія Києво-Печерського: та ж строгість до себе і любов до братії, та ж невтома в праці, безсонна ніч. Він учив не стільки словом, скільки своїми прикладами. На втіху братії кожен день відправляв він Божественну літургію. Ніяка втома чи турботи не могли завадити йому прийти в церкву до будь-якого Богослужіння і виходив він з церкви завжди останнім. Протягом усієї служби він стояв як свіча, не дозволяв собі доторкнутись до стіни. Сидіння в церкві не дозволялось ніколи. В сані ігумена як і раніше, продовжував допомагати братії в домашніх справах: варив кутю або коливо, яке в той час приносили до церкви в пам'ять усіх великих свят, особливо просфори завжди готував сам, не допускав нікого із братії брати участь у цьому, навіть пшеницю для цього молов сам.

Мало-по-малу збільшувалась обитель Сергієва. Там, де були непрохідні хащі, ніколи не ступала нога людська, тепер розквітла обитель, її келії, спочатку розкидані без порядку по дрімучих лісах, мало-по-малу були поставлені чотирикутником навколо церкви, яка таким чином стояла серед монастиря в своїй пустинній красоті і була видна з усіх келій.

2.2. Паломництво до Лаври

Одним із правил порядку, встановлених Преподобним Сергієм в своїй обителі, вимагалось, щоб після вечері братія не ходили із келії в келію і не розмовляли один з одним, кожен в своїй келії повинен займатись молитвою. Бувало, що в глибоку ніч, особливо в довгі осінні і зимові ночі, ігумен здійснивши свою молитву, тихо обходив усі келії, і через малі віконця бачив: хто чим займається.

Сергій забороняв братії виходити із монастиря для збирання по селах допомоги від мирян обителі, кожен чернець повинен був добути сам для себе їжу працею своїх рук і в результаті недостатку – просити і з терпінням чекати милостині від Бога. Не рідко траплялось, що ні у кого з братії не було ні шматка хліба, ні жменьки муки, навіть не вистачало солі, а про масло та інших припасів не могло бути й мови.

Були випадки, що недоставало вина для здійснення літургії, пшениці для просфор, воску для свічок: вони запалювали березову або соснову гілку, яка з димом і тріском світила, ось при такому освітленні вони відправляли ранішню або всю службу, з важкістю читаючи в напівтемряві канони і псалтир.

Знаходились такі, які похолодали два дні і почали нарікати. Преподобний ігумен бачив, що братія починає сумувати, зневірюватись, потрібно було їх підкріпити. «Потерпимо, щоб отримати нетлінні вінці від Христа», - продовжував Сергій – «ви скорбите через недостачу їжі, але ж сталось це на короткий час, заради випробовування нашої віри. Божа вдячність ніколи не дається без скорботи і спокуси: без вогню, говорить святий льствічнік, золото не буває чистим. Дасть Бог, пройде скорбота – дочекаємось радості, бо так завжди буває, що радість приходить після скорботи: «вечеръ, написано, водвориться плачь, а завтра радость (Пс. 29, 6)». Так і ви: сьогодні терпите потребу в хлібі і нестачу і їжі, а завтра – Бог дасть – ви будете насолоджуватися достатками і їстимете і питимете. Я, грішний, вірую, що Бог не залишить місця цього».

Так втішав братію ігумен, і Бог, дійсно, чудесним чином виправдав віру його. Він ще розмовляв з братією, як почувся стукіт у монастирські ворота, чернець поглянув у віконце і побачив – до воріт хтось привіз багато хліба. Будучи сам голодний, від радості не відкривши ворота побіг до преподобного.

- «Отче» - казав він – «привезли багато хліба, благослови прийняти!».

- «Відкрий їм, хай увійдуть», - сказав ігумен.

Монастирські ворота відкрились і в них в’їхало декілька возів, наповнених печеним хлібом, рибою і іншими запасами для монашої трапези. Усі прославили Божу милостиню, а Преподобний Сергій весело сказав: «Ось тепер, ви можете нагодувати своїх годувальників, які привезли їх». Негайно він наказав вдарити у дзвони і усім іти до церкви, тут він відслужив благодатну молитву Господу Богу і лише після цього благословив братію сідати за трапезу. Всі сіли і сам ігумен став ділити привезений хліб. Він був ще теплим і м’яким, ніби то щойно спечений. І Преподобному Сергію, за його дивне терпіння на заміну черствих шматків гнилого хліба, Бог послав чудодійну їжу, бо за словами Давида, теперішня убогість не загине до кінця (Пс. 8, 19).

Був, наприклад, ще такий випадок: коли Преподобний вибирав собі місце для пустинного життя, він не надавав переваги, щоб поблизу була вода. Так було до семи років по заснуванню обителі. Але із збільшенням числа братії, недостача вади стала відчутнішою. Не одноразово братія жалілися йому, що доводиться далеко ходити за водою.

Одного разу, після такого наполягання братії, він узяв з собою одного ченця і пішов з ним у лісову долину під монастирем. Тут він знайшов небагато дощової води, поклонився над нею і молився.

Помолившись і перехрестивши вибране місце, як відразу ж з-під землі пробилося джерело холодної води і вона потекла швидкою річкою по долині… З цього часу багатолюдна обитель Сергієва не мала недостачі у воді. Преподобний Епіфаній, учень Сергія, свідчив, що бували випадки зцілення від цієї води. Так ця річка отримала назву Сергієвої ріки.

Близько 1352 – 1354 років при Великому Князі Іоану Іоановичу, братові Симона Івановича Гордого, по окраїнах Сергієвої обителі почали селитись землевласники. Ніхто не забороняв їм вирубати ліс, до якого не торкалась ще рука людини. Мало-по-малу перетворились чагарники в чисте поле, яке засівали хлібом. Згодом біля монастиря була покладена дорога в північні міста і обитель стали навідувати не лише прості люди, але й бояри.

Особливо привертала до Преподобного Сергія поголоска про чудесне зцілення, в якому проявлялась Божа благодать. Послухаємо тепер розповідь блаженного учня Сергія.

Жив на окраїні його обителі один чоловік, який мав велику віру до Преподобного. У нього був єдиний син, який важко захворів. З вірою поніс в обитель на своїх руках. «Тільки б мені донести його до чоловіка Божого» - роздумував чоловік – «а там, я вірю, він неодмінно зцілить його». І він доніс сина живим до келії Преподобного. Але поки він просив ігумена помолитись про зцілення дитини, поки Сергій готувався здійснити молитву, дитина, від тяжкого приступу відпустила дух…

Утративши останню надію, розчарований батько із сльозами почав дорікати Преподобному, що він замість бажаної утіхи, лише збільшив його скорботу. Безутішний батько, залишивши своє дитя в тісній келії, сам пішов приготувати труну для любимого дитяти…

Зжалився Преподобний над батьком. Зоставшись на одинці з померлим, він став молитись… Ще не закінчив він своєї молитви, як дитя ожило, відкрило очі і простягнуло руки до Преподобного.

Повернувшись, батько приніс усе необхідне для поховання, але святий ігумен зустрів його на порозі келії словами: «Бачиш, дитя твоє зовсім не померло».

Здивований батько не міг повірити словам його, але побачивши сина живим, впав до ніг чоловіка Божого.

- «Ти обманюєш і не знаєш сам, за що дякуєш. Коли ти ніс сюди свого сина, він знесилився і від холоду впав в обмірок, а тобі здалося, що він помер. Бачиш, от він зігрівся у мене і теплій келії, а тобі знову здалося, що він воскрес…»

Із зростаючим числом відвідувачів, покращилось і матеріальне становище обителі. Але душа Сергія по колишньому залишалась вільною до усякої пристрасті до земних речей. Ченці, які проживали з ним багато років, розповідали Епіфанію, що ніколи нова одежа не була на його тілі, ніколи не одягався він у красивий чи м’який одяг. Замість дорогого сукна він носив тканину із простої овечої шерсті, такої старої, що інші відмовлялися носити. Більша частина такої одежі була пошита його руками. Ця одежа у нього одна і таж – і літом і зимою.

Одного разу, не стало хорошого сукна в його обителі, була всього одна половина, гнила. Ніхто у братії не хотів нею користуватись: один передавав її іншому, і так обійшла вона сім чоловік. Але Преподобний Сергій взяв її, сам зшив собі рясу і, надівши її на себе вже не хотів розставатись з нею, поки вона на протязі одного року не розлетілася від гнилості.

Бували випадки, що люди, які за поговіркою зустрічають по одежі, побачивши його, не хотіли вірити що це був відомий ігумен Сергій. З цього приводу Епіфаній розповідав один випадок.

Багато приходило здалеку, бажали хоч би лише побачити Преподобного. Багато чув про нього простий землероб і забажав бачити його. При вході в монастирські ворота, він став питати братію: де б побачити їх славетного ігумена? А Преподобний в цей час працював на городі, копав лопатою землю під овочі.

Відвідувач заглянув на город через форточку в заборі і побачив там старця в розірваній, зшитій латками одежі, якій працював в поті чола над землею. Але відвідувач не хотів вірити, що це той самий Сергій, якого він хотів бачити.

Преподобний вийшов і чернець сказав: «вотъ онъ, самый кого тебе нужно».

Але землероб відвернувся від нього і сказав: «я прийшов здалека подивитись на пророка, а ви мені показуєте якогось бідняка! Даремно я старався – ішов сюди, я думав отримати користь душі своїй у вашій справедливій обителі, а замість того зустрічаю насмішку… Але я ще не дійшов такого безумства, щоб віддати шану цьому бідному старику замість відомого Сергія, про якого я чув так багато хороших слів!».

Не дочекавшись соб