Символіка давньоруської держави

Зміст

1. Герб

2. Прапор

3. Гімн

Список літератури

1. Герб

Ще в період родоплемінного ладу східні слов'яни на території України вживали символічні знаки. Ними для вирізнення роду, чи пізніше окремих знатних родин, могли бути зображення хреста, квадрата, ромба, кола. Дещо пізніше на гербах бачимо півмісяць, зірки, квіти, зброю, геральдичних звірів та птахів, зокрема, однорогів, оленів, круків, орлів...

Така символіка зумовлювалася тим, що кожний рід первісних людей обожествляв для себе якусь звірину, птицю чи явище природи. Також родові знаки часто використовувалися для означення пасовищ, водоймищ і, що дуже важливо, для визначення територіальних меж певного роду.

Коли починається процес розпаду роду та виділення з нього общин і сімей, родові емблеми перетворюються спочатку в сімейні, а згодом і в особисті. Це супроводжувало процес переходу до общинної, а потім і до приватної власності. З переходом суспільства до феодального ладу, закріпленням права приватної власності система знаків набуває значного поширення. Особливими позначками користуються не тільки багаті власники-феодали, а й ремісники і купці. Останні, наприклад, щоб відрізнити свій крам від краму інших купців, ставили торговельні знаки, наприклад, на круги воску, іншу продукцію. Тобто, це було свого роду тавро. Ним користувалися ювеліри для означення виготовлених прикрас, гончарі, живописці, зодчі, інші ремісники ставили їх, щоб відрізнити свій виріб. Паралельно цей процес розвивається і в середовищі сільського населення. Воно використовує знаки власності для таврування худоби, різних знарядь праці, бджолиних вуликів, бортних дерев тощо. А мисливці ставлять свої тавра на шкурках звірів, які здають замість податку.

Ці знаки у вигляді рубежів, курячих лап, коліс, вил можна побачити на багатьох пам'ятках матеріальної культури народу.

Найдревнішим зі знаків, котрі дійшли до наших днів і широко використовуються й сьогодні, є тризуб. Важко визначити точно, коли його придумала людина на наших землях. Наприклад, 1930 року біля дніпровського острова Шанця було знайдено кам'яну застібку часів Трипільської культури (5-3 тис. років до н.е.) із цим знаком. Зображення інших тризубців, означених часом, бачимо передусім на знахідках з археологічних-розкопок на Керченському півострові - їм за багато століть до нашої ери.

У перші Століття нашої ери ці і менші знаки боспорських царів з'являються також на монетах. Зокрема, тризуб чітко вирізняється на грошових знаках боспорських царів Котіса (123-131 pp.), Ріміталка (131-153 pp.), Ріску - поріда (239-261 pp.) А До речі, й значно пізніше - більш як через тисячу років - кримські хани використовували тризуб як свій символ. Так, на срібній монеті Дєвлєт-Бурді він такий же, як у боспорських царів Котіса й Ріміталка. Цікаво й те, що кримська тамга - знак влади - теж була у формі тризуба.

Додамо, що тризуб зображувався і на дореволюційному гербі Феодосії.

На землях Центральної України тризуб відомий з VI-VІІІ. Цей знак можна зустріти серед археологічних знахідок Перещепинського городища на Полтавщині та Мартинівського - на Київщині. Тризубці з вказаних древніх поселень засвідчують, що задовго до Рюриковичів вони були знаками - родових чи племінних вождів, символом влади.

Перша згадка про давньоруські знаки в літописах належить до X століття: посли князя київського Ігоря (912-945 pp.) при укладенні договору з візантійцями мали свої печатки (з відповідними символами), що служило підставою посольських повноважень. А дружина Ігоря Ольга, до речі, розставляла князівські знаки по всій землі Київській аж до Новгорода, про що збереглася згадка в "Повісті временних літ".

Про князівський знак Київської Русі знали і за її межами. Так, на малюнку з відомого болгарського рукопису "Хроніка Манасії" (XIV ст.) зображені дружинники великого князя київського Святослава під Доростолом з прапорами. На вершках древок були тризубці.

У Київській Русі тризуб стає великокнязівським знаком. Його зображення вперше відоме нам Tур з печатки Святослава Ігоровича {загинув 972 p), де чітко вирізняється князівський знак у вигляді літери "Ш".

Згодом він карбується і на срібних монетах великого князя київського Володимира Святославина (978-1015). На них, зокрема, зображено з одного боку портрет володаря, а з другого - тризуб і напис: "Володимир на столі, а це його серебро".

Та не тільки на монетах використовується цей знак. Тризуб можна зустріти на цеглі підмурків Десятинної церкви у Києві, на плитах Успенської церкви у Володимирі. Волинському, збудованої в другій половині XI століття, (на цеглі у Володимирі-Волинському тризуб такий, як на монетах боспорських царів).

Зображення тризуба, як повідомляють зарубіжні українознавці, знайдено також на варязькому мечі, в гербі французької королевни (дочки великого князя Ярослава Мудрого), на надгробку святого Еріка (Швеція), що породичався з династією Володимира Святославича.

Існує понад сорок версій, що пояснюють походження тризуба. Наведемо найбільш-слушні.

Можна беззастережно погодитися, що тризуб - це символ державної влади. Так, вершок скіпетра візантійських монархів увінчувався фігурою подібної форми. Різні смислові навантаження пов'язують тризуб з релігійною емблематикою. Є припущення, що це трикирій, корогва, голуб Святого Духа тощо.

Світсько-військова символіка має означати: якір, закінчення франціски (спис з подвійною сокирою - улюбленою зброєю норманів); лук зі стрілою - так звану кушу; сокиру.

Крім того, дослідники бачили у цьому зображенні геральдично-нумізматичну фігуру, візантійську монограму, геометричний орнамент візантійського, східного, слов'янського, варязького походжень. У тризубі закладено глибокий філософський смисл, який символізує трдєдиність і тривимірність світу, що пізніше трактовано християнством як єдність Бога-Батька, Бога-Сина, Бога - Духа Святого.

Походження тризуба можна пов'язувати з матеріальною життєдіяльністю людини. Очевидно на відповідному етапі свого розвитку людина почала користуватися знаряддям, яке нагадувало знаний нами тризуб. Воно допомагало їй успішно полювати на звірів, обробляти землю, ловити рибу, навіть боротися. Зрозумівши, що цей предмет поліпшує умови проживання, людина починає схилятися перед ним, обожнювати його, довіряє зберігання старшому роду, племені. Чи не тому бачимо цей знак у руках бога морів Посейдона як символ влади над вданими просторами. Посейдон ходить з тризубом перед бурхливими потоками води і гасить їх. Щоб комусь надати сили, варто лиш торкнутися того тризубом. Із цим же символом Гомер зображує також дружину Посейдона Амфрітіту.

Крім згаданих уже знахідок на території України, тризуб знайшли і під час розкопок древнього городища біля Новгорода.

Водночас можна погодитися з науковцем С. Шелухіним про те, що український тризуб свідчить про історичний і логічний зв'язки з культурними впливами греків, римлян, кельтів-галлів.

Популярними є й такі версії походження тризуба, як уособлення трьох природних стихій: - повітря, води і землі, зображення атакуючого сокола. Академік Б.О. Рибаков, наприклад, вважає, що підвіски з тризубом могли бути знаками князівської адміністрації на зразок татарських.

Зазначимо, що тризуб, який зустрічається на трапецієвидних підвісках, виявлених у Новгороді, в багатьох деталях співпадає із зображенням знаків на срібних монетах князя Володимира. Крім того, підвіски зі знаком тризуба і ускладненим орнаментом (що може свідчити про династичний знак) виявлено під час розкопок у Києві, Білгороді.

Тризуб як знак князівської власності Рюриковичів широко використовувався у державному житті Київської Русі. Він зображувався на печатках, якими скріплювали міжнародні договори; на князівських товарах, що відправлялися на продаж за кордон. Крім того, виконані в бронзі чи сріблі тризуби прикрашали пояси дружинників князівського війська, зброю і знамена.

Не могли, звичайно, обійтися без тризуба, коли позначали князівське майно. Це, зокрема стосується коней, про що згадується в „Руській правді”

Після смерті Володимира Святославича знаки тризуба-двозуба ще тривалий час зберігалися на монетах великих князів Святополка І Окаянного (1015-1019 pp.). На монеті останнього зображення св. Георгія (це друге, християнське ім'я Ярослава Мудрого), а на зворотній стороні - зображення тризуба й напис "Ярославля серебро". Тризуб зустрічається й на монетах Тмутараканського князя Мстислава Хороброго.

Цікавий і такий факт: у синів Ярослава Мудрого знак влади зображений у вигляді двозуба; в Ізяслава Ярославича (1054-1078 pp), його спадкоємців; туровського князя Ярополка (помер 1087 p); великого князя київського Святополка (1093-1113 pp.); переяславського і київського великого князя Всеволода Ярославича (1078 - 1093 pp.), чернігівських князів Олега Гориславича (помер 1115 p.); Всеволода Ольговича (помер 1146 p.); Миколи Давидовича (помер після 1152 p), галицького князя Лева Даниловича (1264-1301 pp). Але скрізь постійно зберігається первісна - Володимирова - основа.

У цьому, до речі, немає нічого дивного, оскільки археологічні розкопки вже згадуваних Мартинівського та Хоцьківського городища наКиївщині засвідчили про наявність подібних знаків на тогочасних предметах.

Зображення тризуба було; поширене на всіх землях Русі протягом багатьох століть. Так, великий князь київський Володимир Мономах (1113-1125 pp.) мав свій знак - такий, як і у Володимира Святославича. Знак тризуба мав на своїй печатці удільний князь Данило Дмитрович (правнук Романа Даниловича, перша половина XIV ст.), який був родоначальником князів Острозьких.

Тризуб постійно був уживаний і в побуті українців. Зокрема, була традиція малювати його на стінах або дверях чи воротах під час релігійного свята-Водохреща. Священики так пояснювали значення цього символу (в центрі якого був хрест).

Віра в Христа є початком усього в житті людей, а знак, що схожий на якір, означає: як на воді рятує судно й дає йому спокій, так і в житейському морі хрест і віра в його силу є для людини якорем спасіння від гріхів і зла, рятунок і пристановище в небезпеках.

Ось чому ці знаки, я і кропляться святою водою, мають рятувати від злого духа, нещастя, біди. Ще в довоєнний час на Закарпатті па Водохреща малювали тризуб особливо масово в селах.

У період феодального роздроблення Русі тризуб поступово витісняється з використання. Його замінять згодом: у Київській землі - спочатку двозуб, а потім зображення святого архистратига Михаїла, Чернігівській-чорний візантійський орел, а на західноукраїнських землях - лев, що дереться на скелю, тощо.

У період феодального роздроблення Київської Русі, коли кожен удільний князь намагався бути незалежним від великокиївського престолу, масово розвивалася і регіональна символіка. Тоді ж, як засвідчують джерела, кожен князь прагнув самостійно входити в міжнародні зносини з сусідніми - близькими і далекими - землями. А відтак він мусив використовувати власну печатку (тобто перенесене на неї зображення іменного герба). І вже сини Володимира Мономаха замість тризуба використовують на печатках образи святих, зокрема архангела Михаїла. Але ще й до князювання Володимира Мономаха архистратиг Михаїл відомий у Києві. Саме з іменем цього святого пов'язане будівництво тут 1108 року київським князем Святополком-Михаїлом Михайлівського Золотоверхого собору.

Архангел Михаїл - один із семи небесних ангелів, головний воєначальник у православному церковному житті - стає з XII століття покровителем Києва. Згодом його зображення з'являється і на гербі міста, коли печаті окремих князів уже виконують роль регіональних символів. Треба зазначити, що за традицією, як встановив відомий російський учений М.П. Лихачов, зображення святого Михаїла було саме на печатях тих князів, котрі носили це ім'я. Тому є всі підстави вважати, що воно було дуже поширене на Русі, в тому числі й у київських князів, оскільки зображення саме цього святого досить часто зустрічається на тогочасних печатках. Це пов'язувалося з тим, що, починаючи з 811 року, візантійські імператори також брали собі ім'я Михайла. А приклад Візантії (звідки, як відомо, християнство поширилося на Київську Русь) був прийнятий на східнослов'янських землях і щодо вживання імен.

ЗОЛОТИЙ ЛЕВ.

Перші відомості про його існування трапляються у хроніці польського письменника Ю. Зіморовича. Тут вказується, що князь Данило Галицький, засновуючи на честь свого сина Лева місто Львів (перша згадка датується 125о роком, дарує його жителям герб, на якому зображено золотого лева на синьому тлі - з писемного джерела. Натуральне ж зображення цього гербового знака бачимо вперше на печатці, що скріпила грамоту двох галицько-володимирських князів - Андрія і Льва II (котрі називали себе князями всієї Русі, Галича і Володимира) від 9 серпня 1316 року. Подібну печатку мав і останній галицько-волинський князь Юрій II - її використано на грамотах від 9 березня 1327, 11 лютого 1334,20 жовтня 1335 років. Золотий лев на синьому полі залишився відзнакою галицьких земель і після того, як їх захопили польські.

Лев був знаком для всієї Галицько-Володимирської держави, що обіймала велику більшість українських земель від Вислока по Дніпро і від долішнього Бугу по Карпати і Чорне море".

Правда, зазначає далі Томашівський, "за польських часів знак цей приложено до самої тільки Галичини, а для Волині, Поділля, Київщини скомбіновано окремі знаки".

Таким чином вчений стверджує, що "лев є гербовим знаком для всіх українських земель по сім боці Дніпра" (правобережних) і "може бути загальноукраїнським символом. Се право ще більше оправдане з огляду на ту роль, яку відіграла галицько-володимирська держава в історії витворення й розвитку української національності. Без цієї держави трудно уявити собі можливість теперішнього існування української нації: тут лежить наш національний вугольний камінь. Ця величезна історична вага західноукраїнських земель нехай отже буде зазначена й у характері національного герба.

Окрім того і практичні мотиви велять поставити лева на перше місце між усіма гербовими знаками наших земель. Герб тісно. зв'язаний з національним кольором; наш лев нерозривно зв'язаний з синьо-жовтими фарбами: жовтий (золотий) лев на синьому полі. Значить - як синьо-жовта краска є загальнонаціональною, так само лев повинен бути нашим національним гербом".

2. Прапор

Прапор як засіб сигналізації відомий ще з античних часів. Дослідник Л. Яковлєв зазначав, що перші давньоруські знамена, як і перші прапори інших народів древності, - це прості, довгі жердини, до вершин яких прикріплювалися гілля дерев, жмутики трави, кінські хвости та інші ознаки, котрі в літописах іменуються "чолкою стяговою": "И бить сеча зла, и потяша стяговника нашого и чолку стяговую соторгоша со стяга" ("Слово про Ігорів похід").

Древні стяги дуже поважалися на Русі те за часів язичества, а після введення християнства вони освячувалися образом животворного хреста, що було перейнято з грецької віри. З цього часу значення стягів як святині зросло - без прапора військо не відправлялось у похід і не вступало в бій. До речі, відтепер на вершку кріпився не гостроконечник, а хрест; замість однієї - дві-три "чолки" різних кольорів. Вони незабаром будуть замінені великими відрізками клиноподібної матерії яскравого кольору.

Як зазначає відомий російський історик XIX ст. М. Карамзін, слов'яни обожнювали свої знамена і вважали, що у воєнний час вони найсвятіші від усіх ідолів.

Стяги спершу брали в похід, піднімали їх перед боєм. Ставили на підвищеному місці, щоб було видно кожному ратнику. І Збереглися в літописах з цього приводу такі вирази: "наволочив стяги" - тобто прикріпивши їх до древків і "поставиша стязи" чи "стоять стязи" - означало, що військо стоїть, готове до бою.

Збити стяги неприятеля вважалось рівнозначним перемозі у битві, і В одному випадку, розповідає літопис, руські князі близько підійшли до стану половців і "перебродищи через реку Сулу, и кликнуша на них, половци же ужасощась и не возмогоша ни стяга поставити, ни побегоша".

За стяговиків визначалися найвизначніші богатирі, які мали постійно підтримувати прапор над полем бою і охороняти. Значення прапора під час бою було надзвичайно велике. Якщо він стояв нерухомо, "простирающеея яко облацы" - значить битва точилася успішно, а якщо зникав з-над голів ратників, то, очевидно, вже противник подолав військо - "досекошася до стяга, и стяг подсекоша".

Державний колір проявлявся в древності передусім на військових знаменах-стягах, печатях і в гербах на князівських грамотах.

Форми, зображення і колір народного прапора зберігалися незмінними, поки зберігалася стара народна віра, оскільки неможливо було з волі окремих людей змінювати форму народного кумира-божества.

Ця ідея святості військового знамена перейшла і в християнську епоху; правда, при цьому язичеські символи - дерево життя, фантастичні тварини - поступаються, природно, місцем новим символам: зображенням Христа-Спасителя, Георгія Побідоносця, Миколи Чудотворця тощо. Ці образи вишивалися золотом і сріблом на шовкових стрічках, котрі прикріплювалися до високих древків-дротиків з наконечниками різної форми, серед яких траплялися й тризубці.

Історичні джерела донесли до нас досить скупі відомості про кольори, які вживалися на прапорах Київської Русі. Наприклад, "Слово про Ігорів похід" згадує "чрвлен стяг", "белу хоруговь", "чрвлену чолку". На думку досить авторитетного сучасного зарубіжного історика Р. Климкевича, "стяг Руської землі (Київської доби) червоний із золотим тризубом чи двозубом того чи іншого князя". Проте маємо певний сумнів щодо цього твердження, оскільки червоний прапор новгород-сіверського князя Ігоря не може уособлювати головний стяг Київської держави. Та й у часі Ігоревого походу вона вже розпалася на окремі удільні князівства, тому це могло бути знамено хіба лише регіональне.

Якщо ж звернемося до усної народної творчості періоду Київської Русі, то можемо переконатися, що вже з того часу наш народ досить часто віддає перевагу саме цим двом кольорам: синє море, синій камінь, синя хмара, синя мла, синє озеро, синєє небо, золотий камінь, жовті чаші, жовтий пісок, золоте сонечко, золотая кора, жовтий віск, золота грива, золота узда, золота роса, золота зброя, золотий перстень, золоті човни, золоті весла, золоті стріли, золоте перо, золоті яблука, золоті ножі, золоте зерно, сохи золотії, роги золотії, золотії гори, золоті косиці, труба щирозлотная, золотая корогвонька, поясок щирозлотний, золотий вінець, липа, злотом облита, золота квітка, золотії підківки, золотеє стреміння, злота маковонька, золотії крила, золотая стьоженька, золота днина, золоті арфи, золота осінь...

Подібне зустрічаємо і в "Слові о полку Ігоревім": поряд з "червленим стягом", "червленими щитами" - "золоті що ломи", "синій Дон", "золотий престол", "золоте стремено", "синє море", "сідло золоте", "мла синя", "золоті стріли", "золотоверхі тереми", "золоте намисто"...

При цьому треба зауважити, що ці факти передусім стосуються Північно-Східної Русі та значно пізнішого часу. Для більшої частини Південно-Західної Русі згадані ханські ярлики не мали значення верховної (хоч і насильницької), волі. Кольори гербових емблем південно-західних земель ближчі до державних кольорів усієї Русі, ніж до монгольських ярликів. В період Золотої Орди на гербі Чернігівщини бачимо чорного орла з золотим хрестом; на гербі Поділля - золоті сонце і хрест.

3. Гімн

До найбільших святинь будь-якого народу належить і гімн. Це ті слова, та музика, які змушують кожного з нас підніматися при перших же акордах, з трепетом у душі слухати ту мелодію, яка віднаходить найпотаємніші струни, кличе до високого й світлого. Є такий символ і в українців - це гімн "Ще не вмерла Україна".

Втім, принагідно згадаємо, що перша музична символіка нашого народу сягає часів Київської Русі. Тоді роль державного гімну - в сьогоднішньому розумінні - виконували бойові заклики та пісні, які створювали патріотичний настрій перед битвами. Вони, як свідчить "Слово о полку Ігоревім", закликали воїнів до хоробрості, аби здобути "князю славу", "слави Ігорю Святославичу, Буй-Туру Всеволоду, Володимиру Ігоровичу" - "за землю Руську", "за рани Ігорові хороброго Святославича".

З тих часів поширюються й пісні релігійного змісту. В них возвеличуються Божа Матір, Господь, святі. До найпоширеніших видів старовинної гімнової пісні належать канти, що виконуються хором, триголосні псалми, короткі похвальні кондаки в честь Богородиці та святих тощо. Закордонний дослідник В. Трембіцький допускає, що національно-державним гімном Київської Русі могла бути похвальна церковна пісня "Архангельський глас".

Перед боєм з монголо-татарською ордою на Калці 1223 року руські дружинники співали "С нами Бог, разумійте, язици". Також як гімн звучала з уст українських воїнів перед Грюнвальдською битвою 1410 року бойова пісня "Богородзіца Дзєвіца", що була на той час спільною для народів Польщі і Литви.

Список літератури

1. Білокінь С. Погляньмо в глиб історії // Літературна Україна. - 1989. - 6 липня.

2. Гломозда К., Павловський О. Українська національна символіка, похоження, традиції, доля. - К.: 1989. - №2.

3. Гречило А. Національний прапор // Пам`ятки України. - 1989. - № 4.

4. Сергійчик В. Доля української національної символіки. - К.: 1990.

5. Сергійчук В.І. Національна символіка України: Наук - худ. кн.: /За ред. Л.В. Демчишина. - К.: Веселка, 1992. - 109с.