Механізм функціонування військової адміністрації на Буковині (1774–1787 рр.)

буковина австрія окупація адміністрація

У 1774 р. відбулася окупація Буковини Австрією. Спочатку цей край називався Чернівецьким генералатом, Галицьким прикордонним генералатом, Буковинським округом. Лише у травні 1775 р. за новою австрійською провінцією утвердилася офіційна назва - Буковина (1, с.50). Її столицею стало місто Чернівці. Того ж року на території Буковини була запроваджена тимчасова військова адміністрація, яка діяла до 1 лютого 1787 р. Військовий характер адміністрації того періоду визначався тим, що вона безпосередньо підпорядковувалася Придворній військовій раді у Відні та Генеральному командуванню Галичини і Лодомерії у Львові, а також тим, що адміністративні посади обіймали тільки військові.

Першим головою військової адміністрації на Буковині став генерал-майор Г. Сплені, який безпосередньо керував окупацією краю. На цю посаду він був призначений 24 жовтня 1774 р. та обіймав її до 1 квітня 1778 р.

Першочергове завдання Г. Сплені полягало у визначенні і зміцненні кордону. Воно було виконане в жовтні 1774 р. Далі на порядку дня стояло питання устрою краю та організації управління ним. У грудні 1774 р. Г. Сплені і командувач Галицького корпусу генерал Елріхгаузен запропонували план організації новонабутої території, з яким пов’язували майбутнє адміністрування на Буковині: приєднати її до Галичини або створити Буковинський військовий кордон. В останньому випадку мав відбутися його поділ на дві частини - Чернівецький та Сучавський округи особливого режиму. При цьому передбачалося північну частину, заселену здебільшого українцями, долучити до Галичини, а південну частину, де більшість населення становили румуни, - до Семигорода.

Конкретні пропозиції стосовно організації військового управління краєм Г. Сплені виклав у своєму „Описі Буковини”, обгрунтувавши необхідність запровадження в краї у період реформ саме військової форми управління. Зокрема, Г. Сплені зазначав, що управління Буковиною має здійснюватися через генерального консула, наділеного широкими правами і повноваженнями, а попри це і значною кількістю обов’язків. Він повинен бути підконтрольним Придворній військовій раді у Відні і Генеральному командуванню Галичини і Лодомерії. Двічі на тиждень генеральний консул повинен був скликати сесії, на яких мали обговорюватися поточні питання. Крім цього, за новим статусом, консулові надавалися значні повноваження в галузі економіки, у господарських справах, а також обов’язки щодо забезпечення безпеки населення Буковини. Він повинен був сформувати досить великий на той час апарат управління (понад 30 осіб) з числа військових.

Крім повноважень, притаманних виконавчій владі, генеральний консул отримував повноваження у сфері правосуддя. Він мав право виносити вироки з нескладних справ, вирішувати цивільні спори. Передбачалося, що консул формуватиме також судові установи, зокрема, склад судових палат. Через генерального консула повинні були проходити всі кримінальні та цивільні справи. Особливого втручання консула потребували справи засуджених до смертної кари, що передавалися до вищого суду.

Оскільки в сфері правосуддя передбачалася дуже активна діяльність генерального консула, то йому мали підпорядковуватися два юристи, один з яких повинен був виконувати обов’язки обвинувача. Суддів планувалося обирати, але вступ їх на посаду міг відбутися лише після затвердження їхніх кандидатур генеральним консулом. Аналіз виробленого Г. Сплені проекту військового впорядкування Буковини дає змогу стверджувати, що у цей перехідний період край очолила людина, яка намагалася зробити управління ним більш ефективним.

В „Описі Буковини” Г. Сплені подав детальні відомості щодо "попереднього правління" краєм. Згідно із наведеними ним даними, територія площею 10482 км² із чотирма містами, 222 селами, 52 присілками та з населенням близько 75 тис. осіб поділялася на два повіти (цинути), а ті своєю чергою - на околи, очолювані намісниками. В кожному з них було по два збирачі податків (злоташі). В селах влада перебувала в руках сільських старост (двірників), що мали у своєму розпорядженні одного-трьох підстарост (ватаманів). Повітовим керівникам підпорядковувалися по три писарі (логофети) та до 80 судових служителів: биранів, умблаторів, арнаутів. У Чернівецькому цинуті, наприклад, було 40 биранів або піших судових служителів, якими керував їхній ватаг, або лейтенант, та 10 арнаутів (щось на зразок крайової міліції), яких очолював чауш, або капрал. Прикордонна та митна служба в краї покладалася на капітана, чотирьох віцекапітанів і приблизно сотню кавалеристів-прикордонників (каларашів). За винятком арнаутів, які щомісяця отримували по п’ять флоринів і не платили податку, увесь адміністративний персонал утримувався за рахунок безкінечних зборів з населення. Можливість наживи була настільки очевидна і значна, що посади купувалися на аукціоні терміном на два-три роки. Лише окремі з цих посад мали чітко визначене державне завдання, яке полягало у "вибиванні" податків та виконанні судових функцій.

Певний час після приєднання Буковини до Австрії цей адміністративний устрій продовжував існувати. Залишалися на посадах і колишні чиновники. Однак такі факти мали місце здебільшого у віддалених від центру районах Буковини. У Чернівецькому дистрикті молдавські чиновники, відразу ж були усунуті із займаних посад.

Запропоновані Г. Сплені новації стосовно управління краєм були частково втілені в життя. Наприкінці терміну його перебування на посаді значно скоротилася кількість адміністративних установ та чиновників. Так, військова адміністрація Буковини складалася всього із семи осіб: генерала та його ад’ютантів, офіцера-казначея, волоського секретаря, волоського і польського писарів. Крім цього, у районах діяли такі чиновники: у Чернівцях - офіцер-директор і два волоські писарі, у Сучаві - ісправник і волоський писар, у Руському Кимполунзі та Молдавському Кимполунзі - по одному капітану околів. Ще два офіцери були призначені наглядачами лісу у долині Черемоша.

Попри все Йосиф ІІ вважав перетворення буковинського краю у Військовий кордон передчасним. Він підкреслював, що обставини ще не сприяють запровадженню в цій частині Молдавії військової форми правління. На підтвердження своїх слів 8 лютого 1775 р. Йосиф ІІ доручив Вищій військовій раді наказати Галицькому штабу корпусу нічого нового на Буковині не запроваджувати і особливо уникати афішування відкритих розпоряджень, які могли б призвести до загострення відносин з Портою.

У 1778 р. військовим комендантом Буковини став генерал К. фон Енценберг, який очолював крайову військову адміністрацію до 1 листопада 1786 р. Він багато зробив у справі вдосконалення політичного й адміністративного устрою на Буковині. Генерал подав на розгляд Йосифу ІІ свій „Систематизований план" щодо організації управління Буковиною, у якому зазначав, що всупереч п’ятирічному статусу-кво були зроблені значні кроки для вдосконалення австрійського управління на Буковині.

Зміни розпочались з того, що у Чернівцях та Сучаві були створені директоріати, які очолили військові (директори). Дещо пізніше, у 1783 р. директоріати були створені у Сереті і Вижниці. Чітко визначилася структура дистриктів. На початку 1783 р. у Чернівецькому та Сучавському дистриктах налічувалося по сім околів, які об’єднували відповідно 110 і 133 населені пункти.

У 1783 р. військова адміністрація на Буковині виглядала наступним чином: найближчим заступником К. фон Енценберга став військово-польовий комісар Лоппіч. Була створена крайова канцелярія, в якій обов’язки ад’ютанта Енценберга і голови виконував обер-лейтенант Беддеус. До канцелярії також належали: волоський секретар Міхалакі, протоколіст Бродовський, канцелярист Ленц, волоський перекладач Бредетич, польський перекладач Войцикович, практикант Штамберг. Касу канцелярії (крайову касу) вели касир-лейтенант Капеді та рахівник Бегерман. Юридичну справу очолював штабс-аудитор Орландіні, якому підпорядковувалися декілька чиновників канцелярії та два дистрикт-аудитори (один у Чернівцях, інший - у Сучаві). Чиновниками канцелярії працювали також реєстратор Фогель, рахівник Ерендорф, польський перекладач Аарон, румунський писар Балада та інші. Директором Чернівецького дистрикту був обер-лейтенант Адлер, ісправником Сучавського дистрикту - Кірсте, старшим двірником Русько-Кимпо-лунзького околу - Бірбул, старшим двірником Молдавсько-Кимполунзького околу - Ангелакі. На утримання крайової канцелярії та дистриктних дирек-торатів передбачалися витрати 1 527 440 золотих ринських на рік. Завдяки наведеним даним можна пересвідчитися в тому, що військова адміністрація Буковини була нечисельною і простою за організацією. Однак це не заважало їй здійснювати досить ефективне управління краєм.

Доля подальшого статусу Буковини вирішувалася на засіданні Придворної військової ради 4 квітня 1780 р. Предметом обговорення були пропозиції прилучити Буковину (або тільки її північно-західну частину) до Галичини, надавши їй статус автономної провінції. Цього домагалася передовсім румунська знать краю, найвпливовішими представниками якої були Гормузакі, Стурдза, Балшу, Флондор та ін.

21 червня 1780 р. Галицький штаб корпусу повідомив Вищій військовій раді, що імператор Йосиф II відклав прийняття рішення про Буковину, позаяк особисто хотів перевірити становище краю.3 серпня 1780 р. співправитель Марії Терезії у черговий раз відвідав Галичину. Він зупинився у Замості, де зустрівся з губернатором графом Й. Бригідо і командувачем військами Галицького корпусу генералом Шредером. Останній 16 червня мав зустріч у Львові з головою військової адміністрації на Буковині К. фон Енценбергом. У відповідь на чергові пропозиції розв’язати буковинське питання, 5 серпня Йосиф ІІ написав Шредерові листа, у якому, зокрема, зазначав:". Ви разом з графом Бригідо повинні представити стислі міркування щодо того, як об’єднати Буковину з Галичиною, пояснивши, як треба виділити два волоські управління і приєднати до Трансильванії. Мені на розгляд переслати загальний опис статей витрат і кошторис витрат, беручи по можливості до уваги економію”. Про цей факт Йосиф ІІ повідомив імператрицю Марію Терезію: „Я дав тутешньому командувачу і губернатору доручення скласти спільну пропозицію, для того, щоб Буковину як округ об’єднати з Галичиною. Після того, як я отримаю цей документ, я подам його на розгляд Вашої Величності.

Одночасно така нерозв’язаність буковинського питання непокоїла румунську знать. Один з її представників В. Балшу 13 листопада 1780 р. подав керівникові Придворної військової ради графу А. Гадіку доповідну записку „Опис Буковини і внутрішні умови”. У цьому документі він просив зберегти військову юрисдикцію. Для аргументації В. Балшу додав кілька меморандумів: „Істинний стан країни”, „Вживання і зловживання нації”, „Відмінність положення і зобов'язань”, „Руйнування комерції”. Однак цього разу Йосиф ІІ відповів, що дане питання залишається нерозв’язаним, хоча сам він схиляється до мирного приєднання Буковини до Галичини.

30 листопада 1780 р., у день смерті імператриці Марії Терезії губернатор Й. Бригідо передав Вищій військовій раді власний проект приєднання Буковини. Проте імператор, перш ніж прийняти рішення, вирішив порадитися з керівником Об'єднаної чесько-австрійської придворної канцелярії. З цією метою 10 грудня 1780 р. він надіслав тому відповідного листа: „Дорогий графе Блюменген! Під час моїх останніх відвідин Галичини, я доручив графу Бригідо і генералу Шредеру надіслати мені спільну пропозицію про те, яким чином приєднати Буковину однією частиною до Галичини, а іншою - до Трансільванії. Тут додана їх пропозиція, підписана обома. Ви перегляньте це положення з Придворною військовою радою та у взаємній згоді визначіть, чи варто здійснювати згадане об’єднання і яким способом це слід робити”.

Граф Блюменген детально ознайомився з окресленою проблемою і 10 березня 1781 р. рекомендував імператорові в жодному випадку не розчленовувати Буковину, а зберегти її як єдине ціле, а також прагнути досягти порозуміння з молдавською нацією.

Йосиф ІІ, визнавши слушною наведену Блюменгеном аргументацію,20 квітня 1781 р. розпорядився про збереження на Буковині військової адміністрації допоки готуватимуться умови для переходу краю до цивільного управління. Вже 21 серпня Придворна військова рада подала генералові К. Енценбергу вказівку щодо проведення реформ на Буковині. Насамперед - вони стосувалися системи оподаткування, справ православної церкви, освіти, організації судочинства та управління економікою краю. Зміст запланованих Придворною військовою радою реформ відповідав загально-австрійським реформам, які в рамках політики освіченого абсолютизму здійснювали Марія Терезія та Йосиф ІІ.

Такий стан речей проіснував до весни 1783 р. Йосиф ІІ 20 квітня того року повідомив керівника Придворної військової ради графа А. Гадіка про своє бажання особисто ознайомитися з Угорщиною і декількома прилеглими до неї землями. Викликає зацікавлення план його маршруту, описаний у листі командувачеві австрійськими військами генералу Шредеру. Зокрема, він так писав: „Я вирішив іти з Баната Трансільванією на Буковину, про що я детальніше напишу Енценбергу. Я вирішив прямувати від Чернівців до кордону навпроти Хотина, тут переправитися через Дністер і потім йти околицею Галичини, але мій зворотний шлях буде через Заліщики на Снятин і тільки тоді через Станіславів до Львова. Прошу спланувати дні і бази заздалегідь і згідно з моїм маршрутом. Бази повинні розташовуватися не дуже близько і так, щоб до них можна було дістатися через 12-14 годин.

У червні 1783 р. Йосиф ІІ побував на Буковині, але остаточного рішення про її подальший статус не прийняв. Ознайомившись із ситуацією,19 червня він писав графу А. Гадіку, що ця частина монархії, на відміну від інших провінцій, найбільше надається для військово-прикордонного призначення, але ще недоцільно запроваджувати тут військову систему управління.

Імператор був задоволений адміністративним управлінням краєм, де вся повнота влади належала голові військової адміністрації, якому підпорядковувалися адміністратори трьох районів і чотири галузеві директорати. Останні керували магістратами трьох буковинських міст і сільськими судами. Заслуговує на увагу той факт, що австрійська влада намагалася призначати на посади у крайовій адміністрації вихідців з інших коронних земель, мотивуючи це зростанням ефективності роботи державних органів.

На цей час внаслідок міграційних процесів чисельність населення Буковини збільшилася вдвічі. Для пожвавлення відносин з Галичиною і Семигородом ставилося питання про налагодження постійного поштового зв’язку. Спочатку було налагоджено поштовий кур’єрський зв’язок між Чернівцями і Снятином, який здійснювався з допомогою коней. Існувала й спеціальна служба зв’язку, яка була привілеєм для урядовців і місцевої знаті. Вона возила пошту до Хотина, Львова, Сучави. За доставку пошти відповідав поштовий ординарець. У 1782 р. на Буковині було відкрите поштове відділення. У Чернівцях 4 січня 1783 р. почала діяти стаціонарна пошта (2, с.63).

Другі відвідини Буковини Йосифом ІІ у липні 1786 р. остаточно вплинули на рішення австрійського монарха приєднати Буковину до складу коронного краю Галичини.26 серпня 1786 р., перебуваючи у Львові, Йосиф ІІ письмово повідомив про це графа А. Гадіка, губернатора Галичини графа Й. Брігідо та керівника Об'єднаної чесько-австрійської придворної канцелярії канцлера Коловрата про своє рішення запровадити на Буковині цивільне управління і приєднати її до складу Галичини. За ефективне керівництво Буковиною генерал К. фон Енценберг отримав винагороду у розмірі шести тисяч гульденів, а згодом він очолив два волоські прикордонні полки у Трансильванії.

У листі до вищого канцлера Коловрата Йосиф ІІ перелічив ті заходи, які вважав за потрібне здійснити при зміні апарату управління Буковиною. У ньому, зокрема, зазначалося, що австрійський уряд у своїй політичній і законодавчій діяльності повинен розглядати Буковину як один із округів Галичини. Керівником майбутнього Буковинського округу Йосиф ІІ пропонував призначити тодішнього обер-директора Бека. Резиденцію окружна влада мала в Чернівцях. За кожним службовцем зберігалися його повноваження…”. Таким чином 1 лютого 1787 р. військова адміністрація передала свої повноваження цивільній владі, а Буковина стала дев’ятнадцятим округом Королівства Галичини і Лодомерії.

Підсумовуючи, зазначимо, що Військова адміністрація на Буковині діяла у важких умовах політичної нестабільності. Соціально-економічні завдання виконували кадрові військові, які не володіли методами адміністрування. Однак попри чисельні труднощі, Військова адміністрація успішно справилася з дорученнями австрійського уряду і підготувала край для переходу до цивільного управління

Література

1. Местное управление и местные повинности в Австрии. - Петербург, 1901. - 319 с.

2. Настасяк І. Скасування кріпосного права в Галичині // Вісник Львівського університету. Серія юридична. - Львів, 1999. - Вип.34. - С.46-48.

3. Настасяк І. Особливості правового становища шляхти в Галичині (кінець ХУІІІ - початок ХІХ ст.) // Вісник Львівського університету. Серія юридична. - Вип.39. - Львів, 2004. - С.117-121.

4. Настасяк І. Роль губернського правління у зміцненні державного ладу в Галичині // Проблеми державотворення і захисту прав людини в Україні: Матеріали Х регіональної науково-практичної конференції (5-6 лютого 2004 р.). - Львів, 2004. - С.115-118.

5. Никифорак М.В. Державний лад і право на Буковині в 1774 - 1918 рр. - Чернівці, 2000. - 280 с.

6. Никифорак М.В. Буковина в державно-правовій системі Австрії (1774-1918 рр.) - Чернівці, 2004. - 384 с.

7. Новосівський І. Нариси історії права Буковини і Бесарабії. - Нью Йорк; Париж; Сідней; Торонто, 1986. - 180 с.

8. Освободительные движения народов Австрийской империи. Возникновение и развитие. - Москва, 1980. - 610 с.

9. Осечинський В.К. Галичина під гнітом Австро-Угорщини в епоху імперіалізму. - Львів, 1954. - 184 с.