Озброєння Візантії

Міністерство освіти та науки України

Львівський національний університет імені Івана Франка

Історичний факультет

Кафедра історії середніх віків та візантиністики

ОЗБРОЄННЯ ВІЗАНТІЇ

Львів - 2010


Завойовницька політика династії

Говорячи про політику «відвоювань» династії Комнінів варто було б зазначити, що самих її представників багато хто з дослідників називає справжніми воїнами. Зокрема Діль порівнює Комнінів з представниками великого феодального роду Капетінгів у Франції(1). І робить це не даремно, тому що й справді Комніни походили з великої аристократичної і військової сім’ї(2). Засновник цієї династії Олексій І (1081-1118) був хорошим правителем, чудовим адміністратором і дипломатом, талановитим полководцем. Саме він краще за інших відчував неминучість військових реформ в імперії.

Із його приходом до влади у 1081 році на Балканах розпочинаються активні заворушення. Багато народностей болгари, серби прагнуть звільнитися від візантійського ярма. Єресь богомолів, яка тут швидко поширюється, призводить до повстання у Фракії (1084). А вже в 1086 та 1088 роках візантійське військо терпить нищівні поразки від печенігів та куманів(3) (половців). В цей час становище Константинополя було вкрай важким і потрібно було терміново шукати десь допомоги.

На сьогоднішній день широкого значення набула дискусія навколо листа-послання графу Роберту Фландрському про допомогу(4). У перекладі на українську воно звучало приблизно так: “Поспішайте зі всім народом вашим, прикладіть всі сили на те, щоб такі скарби не потрапили в руки турків і печенігів… Дійте поки маєте час, щоби християнське царство і, що найважливіше, Гріб Господній не були для вас втрачені і щоби ви отримали не засудження, а нагороду на небесах. Амінь!”(5) Дехто з дослідників вважає, що це фальсифікат, і просто заклик західноєвропейських правителів до хрестового походу. Та все ж більшість дослідників схиляється до думки про візантійське походження листа(6).

В працях А. Васильєва протистояння між герцогом Апулії Робертом Гвіскардом та Олексієм І постає під назвою «норманська війна»(7). Саме цей герцог закінчивши завоювання південно-італійських колишніх візантійських територій, хотів разом із свої сином під час І Хрестового походу нанести удар в саме серце Візантії, та для нападу на Константинополь сили були надто слабкими. Для початку було здійснено похід на прибереже місто Іллірії – Дірахій (тепер Дурацо)(8). Відчувши загрозу Олексій попросив допомоги у німецького короля Генріха ІV, який через своє важке державне становище відмовив у допомозі. Та все ж Візантії вдалося заручитися підтримкою Венеції.

Надана підтримка венеційським флотом та епідемія серед ворогів допомогла візантійцям у 1085 році перемогти. За свою допомогу Венеція отримала значні торгівельні привілеї в Середземному морі. Починаючи з цього періоду, венеційське купецтво почало завойовувати візантійські ринки, зменшуючи надходження до скарбниці імператорів.

Окрім проблем в Середземному та Адріатичному морях, з часів поразки при Манцикерті (1071) імперія перебувала під постійною загрозою з боку турків-сельджуків. Підкоривши значну частину міст західного узбережжя Малої Азії та островів Егейського моря за допомогою новоствореного флоту, емір Чаха задумав нанести удар по Константинополю з моря. Тут Олексій І вдався до звичної тактики «настроїти одних варварів проти інших», і запросивши половецьких ханів до себе і влаштувавши їм пишний бенкет імператору вдалося переконати половців надати Візантії допомогу. 29 квітня 1091 року поблизу міста Еноса відбулася кровопролитна битва, що закінчилася перемогою Візантії, яка на цей час виснажена безперервними війнами почала потроху виходити з кризи.

Не меншу вигоду отримав Олексій І Комнін з І Хрестового походу. Виступивши з ініціативою цього походу імператор прагнув залучити всі сили християнських держав для боротьби з «невірними». Захоплення Нікеї хрестоносцями (1097) дозволило йому відвоювати важливу частину побережжя Анатолії, Смірну, Ефес і т.д. І хоча імператор досить швидко «посварився» з хрестоносцями, він вельми вправно зумів отримати користь з цього походу. До того ж смерть Килідж-Арслана I сильно ослабила Іконійській султанат. В 1116 р. імператор після перемоги при Філомелії зумів примусити турків укласти мир. Страждаючи від хвороби серця Олексій І помер 15 серпня 1118 року, за словами його дочки, яка доглядала батька вся імперія оплакувала цю трагедію(9).

Після смерті першого із Комнінів, імперія володіла в Анатолії Трапезундом і всім побережжям Чорного моря до Антіохії, всією областю, розташованою на схід від лінії, що проходить через Синоп, Гангр, Анкір, Аморій і Філомелії. Таким чином, в Азії, як і на Балканах, Олексій блискуче відновив присутність Візантії. А його син Іоанн ІІ (1118-1143), відчувши могутність імперії у протистоянні із загарбниками, розпочав великі наступальні кампанії.

Політика найстаршого сина Олексія(10) була практично ідентичною батькові, головним завданням було розширення територій в Малій Азії та на Близькому Сході. Європейські володіння імперії повинні бути збереженні і захищені, хоча серби створивши певну коаліцію на Балканах, знову прагнули незалежності. Ситуацію вдалось на деякий час взяти під контроль з допомогою династичного шлюбу між Іоанном та угорською принцесою.

За словами А. Васильєва, військові експедиції Іоанна проти балканських, слов’янських народів були вельми успішні, але не мали реального результату(11). Анонімний панегірист Іоанна, проте, вихваляє його військові успіхи на Балканах в наступних словах: “Скільки славні наші військові походи проти європейських народів. Він (Іоанн) розбив далматинців, вселив жах скіфам і норманнам, всім народам, що живуть, в наметах і неорганізованим. Він офарбував Дунай, як і багато інших швидких поточних річок, кров'ю червоною”(12).

В останні десять років правління Іоанна абсолютно змінилися відносини з Південною Італією, де після деякого періоду хаосу і роздроблення настав період консолідації. Рожер II з'єднав в своїх руках Сицилію і Південну Італію, і в перший день Різдва 1130 року в урочистій обстановці був вінчаний в Палермо королівською короною. Завдяки такому з'єднанню земель Рожер II відразу став одним з наймогутніших государів Південної Європи. Для Візантії це було важким ударом. Імператор теоретично ще зберігав домагання на південно-італійські землі і заняття їх норманами вважав лише тимчасовим.

Візантійські імператори, реалізовуючи ідею відродження імперії, особливо дорожили рештками своїх володінь в Італії, зокрема на півдні, звідки можна було контролювати значну частину Середземномор’я. Прийняття Рожером королівського титулу здавалося образою імператорській гідності, а визнання цього ж титулу знаменувало б зречення візантійського базилевса від всяких прав на італійські провінції. Але раптове посилення Рожера було небажане не тільки для Візантії, але і для Священної римської імперії, що була також зацікавлена в Італії. Зважаючи на загальну небезпеку між Іоанном II і німецьким господарем Лотарем Саксонським, а після смерті останнього Конрадом III Швабським (Гогенштауфеном), відбулася угода, що вилилася дещо пізніше у форму справжнього союзу двох імперій, що мав на головній меті зламати нормандську могутність в Італії. Але цей союз двох імперій показав себе головним чином вже при наступнику Іоанна, Мануїлі I. Якщо Іоанну не вдалося завдати удару могутності Рожера, то він, принаймні, встиг перешкодити йому напасти на Візантію. А що такий план був у сицилійського короля, це довели дещо пізніше війни Рожера з Мануїлом. Як видно, найважливішими моментами зовнішньої політики Іоанна на Заході є його відношення до утворення Сицилійського королівства і створення союзу двох імперій.

В Малій Азії Іоанн здійснював майже щорічні і переважно успішні для візантійської армії походи, тому в тридцятих роках XII ст. зміг повернути імперії давно вже її загублені території. Після цього Іоанн рахував сили турок настільки надломленими, що вирішив, не порушуючи інтересів держави, перервати військові дії проти них і очолити нову кампанію на південний схід проти вірменської Кілікії і Антіохійського князівства хрестоносців. Кілікійськая Вірменія, або Мала Вірменія, була заснована в кінці XI століття біженцями з власне Вірменії, які покинули свою країну перед просуванням турок. Мала Вірменія, що розширила свої межі саме за рахунок Візантії, вступила у союзні відносини з латинськими князями на Сході, виявивши цим своє вороже відношення до імперії(13).

Похід Іоанна увінчався повним успіхом. Кілікія була підкорена, і вірменський князь з своїми синами відправлений до Константинополя. Збільшена приєднанням Малої Вірменії візантійська територія досягла меж Антіохійського князівства. В боротьбі з останнім Іоанн також досяг повного успіху. Обложена Антіохія повинна була «просити у нього світу», який був подарований Іоанном на умові визнання антіохійским князем сюзеренітету імперії.

С. Дашков називає часи правління Іоанна ІІ епохою найвищої могутності Візантійської імперії(14), хоча його наступник Мануїл І (1143-1180) здійснив не менше спроб повернути велику славу Ромейській імперії. Мануїла Комніна багато дослідників називають типовим «західником»(15), адже його політика була спрямована саме на Європу. За своїм зовнішнім виглядом він нагадував західноєвропейського лицаря, полюбляв проводити, невідомі до того Візантії, лицарські турніри, в яких дуже часто й сам брав участь.

Першим його наказом на імператорському престолі було відновлення старих укріплень в Малій Азії і тим самим створення захисту від частих набігів мусульман. В подальших його планах було відвоювання у Рожера ІІ італійських територій. Для цього Мануїл шукав собі підтримки з боку німецького правителя Конрада ІІІ, з сестрою дружини якого Мануїл одружився. Новий хрестовий похід змінив плани імператора, Конрад взявши участь в цьому поході залишив без підтримки Візантію, яка зазнала нападу на острів Корфу, Фіви, Коринф, деякі західноєвропейські джерела свідчать про взяття норманами і Рожером ІІ Афін. Та все ж більшість дослідників, зокрема і А.Васильєв, вважають це перебільшенням. Мануїл не без допомоги флоту республіки св. Марка відбив наступ норманів, і оголосив похід на Сицилійське королівство, яке втратило свою силу по смерті Рожера ІІ. Але через смерть Конрада ІІІ послаб і «союз двох імперій». Візантійська армія після вдалих операцій в південній Італії і взяття Барі, все ж зазнала поразки біля Брундузія і назавжди втратила тут свої володіння. Цей похід дав зрозуміти Фрідріху І Барбароссі, що «греки» хочуть закріпитися в Італії, і ставлення до союзу з Візантією в нього різко змінилося.

Бажаючи відповісти на візантійську політику в Італії, Фрідріх І Барбаросса вступив в стосунки з самим небезпечним ворогом Візантії на сході, з іконійським султаном Килич-Арсланом, і переконував останнього напасти на грецьку імперію, в надії, що малоазіатські загрози відвернуть Мануїла від європейських справ.

Тим часом, ситуація в Малій Азії ставала все більш загрожуючою. В Кілікії, яка була завойована Іоанном ІІ, спалахнуло повстання під проводом Тороса. Дві армії Мануїла, послані проти Тороса, зазнали поразки. Ситуація стала ще більш тривожною, коли Торос заключив союз із своїм колишнім ворогом, князем антіохійским Вено Шатійонським. Вони виступили проти греків удвох. В той же самий час Вено здійснив успішний морський набіг на Кіпр. Мануїл прибув в Кілікію особисто. Його прибуття виявилося таким несподіваним, що Торос трохи не потрапив в полон і втік. В 1158 році Мануїл знову став господарем становища в Кілікії(16).

Що стосується стосунків Мануїла з мусульманськими лідерами, то він і іконійський султан Килич-Арслан І декілька років мали дружні відносини, і в 1161-1162 рр. султан навіть приїжджав до Константинополя, де йому був влаштований імператором урочистий прийом. Проте політичні результати візиту Килич-Арслана в столицю були не дуже важливими. Був укладений свого роду договір про дружбу, але короткий по тривалості. Декількома роками пізніше султан оголосив своїм друзям і посадовцям що чим більша шкода заподіюється імперії, тим більші цінності одержує він від імператора(17).

В таких обставинах мир на східному кордоні довго тривати не міг – спалахнули військові дії. Мануїл сам встав на чолі війська. Метою походу було захоплення столиці султанату Іконій (Конія). Візантійські війська в 1176 році проходили гірські ущелини Фрігії, що знаходилися недалеко від фортеці Міріокефалон. Тут турки несподівано напали на них з декількох сторін і 17 вересня 1176 року завдали цілковитої поразки(18). Імператор ледве врятував своє життя і встиг уникнути полону. І, справді, поразка при Міріокефалоні докорінно змінила ситуацію не на користь Візантії, яка фактично відкрила шлях для просування турків.

Наступним двом імператорам Олексію ІІ (1180-1183) та Андроніку І (1183-1185) розширити кордони імперії не вдавалось. Олексій ІІ став лише формальним імператором, оскільки в 1180 році йому виповнилось одинадцять років, імператрицею-регеншою була його мати Марія. Займаючись обкраданням державної казни та влаштуванням гучних бенкетів, управлінням державою вона практично не цікавилась. В ході боротьби за престол Олексія ІІ Комніна було задушено і скинуто із скали в море, до влади прийшов Андронік І.

Микита Хоніат називає його народним імператором. І справді Андронік завжди боровся проти надмірної розкоші серед своїх прибічників і радників, постаючи перед ромеями звичайним громадянином. Не володіючи сильним флотом йому не вдалось придушити повстання на Кіпрі(19), де Ісаак Комнін проголосив незалежність. Опинившись в дуже скрутному становищі коли на примирення не йшли ні Європа ні Азія, Андронік шукає підтримки в Африці. Вже наприкінці свого правління йому вдається домовитись із єгипетським султаном Саладіном, про вплив на Палестинські території, але ця домовленість була не вигідна Візантії і до покращення її становища не призвела. Вирішального удару зазнав останній Комнін від добре організованої експедиції Вільгельма ІІ Сицилійського на вже згадуване місто Дурацо, яке швидко здавшись, відкрило дорогу на Фессалоніки, де мав прибути норманський флот(20).

Намагаючись провадити політику відвоювань втрачених імперією земель і зіткнувшись з недостатком ресурсів для відновлення повноцінної армії та флоту, в умовах постійної загрози з боку сельджуків, Комніни вдало провадили політику коаліційних війн, залучаючи ресурси інших держав та народів, з допомогою яких максимально використали можливості для виконання основного завдання.

Вся політика Комнінів по поверненню колишньої величі була б не можлива, як би не сильна реформована армія. Провести цю реформу Комнінам частково вдалось, тому на міжнародній арені вони добилися досить значних результатів, хоча закріпити ці результати їхнім наступникам так і не судилося.


Військово-адміністративна реформа Комнінів

До середини XI століття стало зрозуміло, що у Візантії є серйозні проблеми: все більше і більше стратіотів розорялося, прибутки фем(21) падали, послаблювалась військова сила імперії. Трон переходив з рук в руки, один узурпатор змінював іншого, а становище не змінювалося до кращого. Деякі імператори намагалися виправити ситуацію. Вони віднімали землі у аристократії і проводили політику розширення імператорського домена, проте в 1071 році Роман IV був розбитий сельджуками в битві при Манцикерті і потрапив в полон. В короткий період часу імперія втратила майже всі свої володіння в Малій Азії. Становище вдалося врятувати імператорам династії Комнінів.

Військова і адміністративна реформа, а також енергійна політика імператорів цієї династії дозволили поступово повернути імперії частину її володінь в Малій Азії(22). В ході своїх перетворень імператор Олексій І скасував частину відомств державного апарату, різко скоротивши число урядовців, також він став активно користуватися пронією - даруванням на певний термін будь-якої області свого домена в управління (з правом отримання доходу з неї) за умови військової або адміністративної служби проніара імператору(23). Фемна система, яка існувала до того і являла собою провінційну систему формування війська за якою військо скликалося з різних областей під керівництвом стратига(24) (намісника феми, головнокомандуючого фемним військом) була замінена на проніарну. Господарство стратіотів у нових умовах було недостатнім для утримання війська з ускладненим і дорогим озброєнням. Тому стратіотське ополчення вже стало відігравати другорядну роль. Для утримання важкоозброєної кавалерії (катарактів) імператор змушений був перейти до системи проній, тобто бенефіцій. Але ополчення проніарів, ядром якого були катафракти(25), зрозуміло, не було схожим на ополчення фем. Воно було мало дисципліноване, погано організоване і нагадувало лицарське західноєвропейське військо. Можна вважати, що це були зачатки феодалізму у Візантії.

Роздаючи ці земельні наділи імператори прагнули отримати більш боєздатну армію. З початком правління Мануїла І пронії стали даруватись «напівварварам» та іноземцям, що не сприяло консолідації держави. Загалом же проніари були тим же лицарським військом, яке скликали тільки при необхідності. Але у Візантії не склалися лицарські традиції, значна частина знаті обирала не військову, а цивільну службу. Заможні проніари тут могли відкупитись від служби, виставляючи замість себе тільки відповідний контингент (чисельність катарактів та свити визначалася хрисовулом на пронію у залежності від її розмірів та числа париків). До складу загонів проніарів входили ікеї (друзі, родичі) та ікети (слуги).(26) Такі свити були й у імператорів, за даними Кіннама, Мануїла І супроводжувала свита із 1146 чоловік «родичів, друзів і чоловіків».

Таке реформування мало стати першим кроком до формування професійного візантійського війська, а не найманого, яке все ж продовжує переважати. Прекрасно усвідомлюючи небезпеку феодальної системи для унітарної держави, імператори намагалися обмежити і контролювати цей феодальний стан.

Крім проніарів та стратіотів, імперія мала в своєму розпорядженні гвардію, яка ще збереглася, найкращою частиною якої були найманці-етеріоти. Їх набирали із слов'ян, англосаксів і скандинавів. Вони перебували на службі постійно, за що отримували непогану платню. Але нестабільна ситуація загалом призводила до затримок оплати, що в свою чергу досить часто призводило до дезертирства та бунтів. Також Візантія активно привертала на службу німецьких і франкских лицарів, турок, арабів, слов'ян і половців. Ці найманці не знаходилися на службі весь час, а наймалися тільки для участі в якому-небудь поході, і після його завершення поверталися додому. Таке наймане військо було, по суті, привернутим за гроші або здобич(27). Збереглася у той час і піхота таксіархії(28), хоча чисельність її, мабуть, помітно скоротилася, оскільки для утримання цих частин було потрібно немало грошей.

Реформи армії були половинчастими, чисельність її недостатньою, що змушувало і далі використовувати наймані загоні іншої структури та організації. Війська проніарів не мали достатньої виучки та дисципліни, яка визначала успіхи старої візантійської армії, вони гірше тримали стрій і візантійцям вже не вдавалося досягати значних успіхів малими силами. Проте візантійці були великими майстрами захисту, облог і узяття міст. Збереглося це мистецтво узяття фортець завдяки застосуванню нової метальної техніки, дальшого застосування т. з. грецького вогню та інших засобів, перевірених ще у VII-X століттях.

Дуже складно говорити про чисельність Візантійської армії цього періоду, оскільки у той час вже не існує фем. Саме за підрахунками кожної окремої феми вдавалося визначити деякі цифри, а у випадку з проніарною системою це стало робити набагато складніше.

Нова феодальна система все ж дозволяє нам підрахувати, скільки війська могло бути в імперії, але при цьому потрібно пам'ятати, що левова частка військових сил належала у той час вже не імператору, а феодальні аристократії. Знаючи чисельність населення імперії на 1150 рік і те, що клас феодалів складав 3% населення країни, а воїнами могла бути лише 1/5 його частина, ми можемо визначити чисельність феодального ополчення Візантії. Отже, виходить 28,5 тисяч чоловік. Ця цифра відображає лише загальну кількість катафрактів, але не дає повну картину чисельності армії імперії. Сюди потрібно ще додати таку ж кількість легких вершників і 57 тисяч піхотинців, яких приводили з собою проніари. Ми отримаємо 114 тисяч чоловік загального феодального ополчення, а якщо додати до цієї цифри 4 тисячі гвардійців і 6 тисяч воїнів таксіархій (їх кількість, ймовірно, сильно скоротилася через фінансові проблеми імперії), то ми отримаємо 124 тисячі чоловік(29).

Ця цифра є цілком реалістична і показує, який військовий потенціал мала в своєму розпорядженні Візантійська імперія в не найкращі роки своєї історії. Враховуючи постійну загрозу з усіх сторін і розкиданість театрів бойових дій, імператорам під своєю рукою рідко вдавалося зібрати більше 20-30 тисяч воїнів.

Ще однією новизною цього періоду стало утворення нових полків «безсмертні», та «сини командирів». Щодо перших, то безсмертними спочатку називали тільки командирів, а вже згодом назва поширилася на весь полк. Він був утворений після битви при Манцикерті і складався з воїнів, що залишилися живими(30). Як зазначають джерела, сини командирів чи «архонтопули»(31) вперше були сформовані за Олексія І і використані у війні зі «скіфами»(32). Це об’єднання налічувало близько двох тисяч підлітків, батьки яких загинули під час військової служби.(33)

В невеликій кількості при Комнінах також залишилися гвардійські частини. Зокрема Олексієм І було утворено нову гвардію – вестіарітів. Хоча її не зовсім можна вважати військовою, оскільки основним її завданням була охорона імператорської казни. При Іоанні ІІ та Мануїлі І з таких гвардійських частин залишилися тільки варранги та вестіаріти, але їх компетенції дещо змінилися і в основному вони виконували швидше поліцейські функції, а не як раніше гвардійські(34).

В результаті реформ не вдалося остаточно вирішити проблеми комплектування війська в нових умовах. Все частіше потрібно було вдаватися до принципів утримання найманого професійного війська,(35) з допомогою якого так і не вдалось зберегти території в Малій Азії(36).

В умовах недостатньої чисельності війська, нестачі коштів на залучення найманців і неможливості утримати важку лицарську кавалерію в складі фемного ополчення, Комніни змушені були перейти до обмеження цього фемного ополчення і часткової заміни його ополченням проніарів, надаючи для цього пронії (тобто своєрідні контрольовані державою бенефіції). Але військо проніарів мало всі недостатки лицарського війська з його слабкою дисципліною. Візантійська практика, яка дозволяла проніарам уникати військової служби, та відсутність традицій постійних вправ та тренувань, характерних для західноєвропейського лицарства, відбилися на загальній боєздатності нової візантійської армії. Боязнь імператорів зіткнутися з феодальною анархією призвела до половинчатості реформи, що змусило і надалі широко використовувати наймані контингенти. Поряд з цим реформа в цілому дозволила стабілізувати становище і сприяла ряду перемог перших Комнінів, яким вдалося продовжити політику відвоювання втрачених територій.


Озброєння Візантії кін. ХІ – кін. ХІІ ст.

Активний період війн в часи правління Комнінів потребував добре озброєної армії. Через скрутне економічне становище і нестачу коштів у державній казні візантійські солдати забезпечували себе зброєю самостійно, самостійно озброювалися і найманці. Типи й види зброї були характерні для Європи цього часу.

Головним елементом озброєння візантійського солдата був спис і меч. Основним видом списів був «контос» або «контаріон», запозичений ще від аланів. Довжина кавалерійського списа становила 3,6 метри, у піхотинців він був дещо довший. Довжина наконечника сягала 25 см, також у цьому кінці списа кріпився кольоровий прапорець, який перед боєм знімали. Крім цього у кожному підрозділі важкоозброєної піхоти кілька воїнів мали метальні списи «ріптаріон» та «акітон». Це порівняно легкі списи 2,4-2,7 метри довжини(37).

Типовим візантійським мечем був «спатіон» (від латинського слова «спата»). Його довжина разом із рукояткою становила 90 см, носили його для зручності виймання правою рукою з ліва на бедрі. Під впливом сходу в цей час у Візантії з’являється новий тип меча «парамеріон». Його довжина була такою ж як і у «спатіона», тільки він був загострений з одного боку і нагадував шаблю(38).

Допоміжною зброєю візантійців була бойова сокира та булава. Якщо сокиру використовували дуже рідко, нею користувалися тільки варяжські караульні, то булава «бордокіон» широко застосовувалась у кавалерії. Вершники носили булаву в шкіряному мішку прикріпленому до сідла.

Основною метальною зброєю була праща і лук. Довжина візантійського лука сягала 1,1-1,2 метра. Обов’язковим для лучника був водонепроникний чохол для лука і запасної тятиви, а також сагайдак, в якому знаходилося 30-40 стріл довжиною близько 30 см. За своєю формою лук сильно нагадував лук гунів. Його використовували як легка кіннота так і піхота. До складу легкої кінноти входили найманці в основному з Малої Азії, для яких лук і являвся одним із найпоширеніших видів метальної зброї.

Праща, яка згадується у джерелах під назвою «сплендоболон», використовувалась легкою піхтою досить рідко, а на кінець ХІІ ст. згадки про неї взагалі зникають. Натомість тісні контакти Візантії з норманами призводять до того, що в кінці ХІ ст. з’являється новий вид метальної зброї – цагнра.

Анна Комніна так описує цей новий для Візантії вид зброї: «Це - лук варварства, абсолютно невідомий еллінам. Користуючись ним, не потрібно правою рукою з натягувати тятиву, а лівою подавати вперед лук; натягуючи це знаряддя, грізне і дальнострільне, лучник повинен відкинутися мало не навзнак, упертися обома ногами у вигин лука, а руками щосили тягнути тятиву. До середини тятиви прикріплений жолоб напівциліндричної форми, завдовжки з велику стрілу; перетинаючи тятиву, він доходить до самої середини лука; з нього-то і посилаються стріли. Стріли, які в нього вкладаються, дуже короткі, але товсті і мають важкі залізні наконечники. Пущена з величезною силою стріла наскрізь пробиває і щит, і товстий панцир і летить далі. Таким чином, здається, що з цього лука стріляє сам диявол»(39).

Ф.Контамін в своїй праці зазначає що арбалет для візантійців вже не був новизною, і був тільки призабутий у Х ст., а з приходом європейців спостерігається його відродження у використанні(40). Очевидно, що для Анни арбалет був новизною і вона не знала про його раніше використання візантійцями. Згадує про цангру й А.Меньшиков у своєму словнику(41).

Слід також зазначити про ще один вид зброї, під назвою ромфайя, яким були озброєні візантійські караульні. Не зовсім зрозуміло, що це була за зброя. Довготривалі дискусії на цю тему не призвели до якогось конкретного висновку. Очевидно лиш те, що воно мало якусь особливу форму. Сама переконливіша теорія, спираючись на незначні письмові та археологічні дані, говорить, що ромфайя являло собою вигнуте лезо, яке є рівним довжині його рукоятки(42).

Важливе значення у бою для солдата того часу займало його захисне обладнання. У візантійців переважав пластинчастий обладунок, хоча досить широко використовували й кольчуги. Пластинчастий обладунок виготовлявся як правило з довгих і вузьких прямокутних пластин, які з’єднювали в ряди, просиляючи шкіряні шнурки через пробиті в пластинах отвори(43). Після чого ряди з’єднювались одні з одними так, щоб верхній ряд перекривав нижній. Такий обладунок називався «клібаніон», його довжина була переважно до талії, хоча зустрічаються і до колін. Рукавів у клібаніона не було, або якщо й були то дуже короткі(44). Кольчуги мали назву «лорікіей», їх одягали рідше. Були вони зазвичай з довгими рукавами і до колін(45). Інколи поверх кольчуги воїни одягали на торс ще і клібаніон(46).

Досить специфічними у візантійських солдат були щити. До Х ст. у важких піхотинців щит був овальної форми, розміром 90 см на 1,2 м. Називався він «скута», «туреос» являв собою круглий щит 75 см у діаметрі. У ХІ ст. з’являється новий тип щитів-коршунів. Запозичений він був очевидно у норманів і специфікою його була довжина і звуженість донизу(47).

Специфікою у візантійських щитів ХІ – ХІІ ст. було й те, що на відміну від західних щитів на них не зображувалися герби. Вони були іноді обтягнуті шкірою і оббиті по краям залізними пластинами, прикрашалися в основному рослинним і геометричним візерунком. Ще одним атрибутом у захисному обладунку був шолом. Він не відзначався різноманітністю і був однакової циліндричної форми, як для кінноти так і для піхоти. Іноді зустрічаються шоломи із прикріпленою заді кольчужною шийною накидкою, хоча зустрічаються і шкіряні шийні накидки. Зверху на шоломі було спеціальне кільце до якого кріпили прикрасу у вигляді чубка із пір’я чи тканини, хоча на тогочасних зображеннях цього не показували.

Військова форма візантійців зазвичай була червоного або синього кольору, хоча на ній були присутні зелені, розовато-лілові та фіолетові відтінки. Кавалерійські підрозділи можна було розрізнити за основним кольором щита і прикрасами-чубками на шоломах. Руки захищали шкіряні рукавиці, у важкоозброєних кіннотників на рукавицях також кріпилися кольчужні вставки(48).Окрім цього обов’язковим атрибутом кавалериста був плащ-накидка. Він вирізнявся різноманіттям прикрас і вишивок, шанувався і перед боєм його завжди знімали і складали в мішок на сідлі.

В цьому ж мішку солдати зазвичай зберігали всі необхідні речі в поході і деяке продовольство. Адже, як зазначає Г. Літаврин, мирне населення практично не допомагало своїй армії в поході. Хоча Анна Комніна описуючи похід проти половців у 1091 році відзначає, що селяни вбачаючи перемогу підвозили під час битви своїм воїнам воду(49).

Звичайно всі військові походи і бойові дії Візантії в кін. ХІ-кін. ХІІ ст. не проходили без використання метельної та облогової техніки. За словами Д. Уварова, візантійці в цьому плані були достатньо розвиненими, і навіть Анна Комніна в своїй «Алексіаді» класифікує требюше Візантії рубежа ХІ-ХІІ ст (50). Вона у своїх двох невеликих описах характеризує найбльший вид цих метальних машин – елеполіси (найбільші). Крім них використовувалися й менші – петроболи та літоболи.

Перший фрагмент опису відноситься до 1083 року, а саме облоги захопленої норманами Касторії: «Він (імператор Олексій Комнін) встановив біля фортеці елеполіси і каменеметальні знаряддя і, не припиняючи бою ні вночі, ні вдень, руйнував стіни. Захисники фортеці дуже стійко оборонялися і не відступали, навіть після того, як в стіні був пробитий пролом»(51). Другий фрагмент відноситься до опису облоги захопленого турками Хіоса в 1090 році: «Висадившись на Хіоськім березі, Даласин тут же приступив до облоги фортеці і наполегливо бився, поспішаючи захопити місто до прибуття Чакана із Смирні. Обстрілюючи стіни з численних елеполісів і камнеметальних знарядь петробол він руйнує ділянку стіни між двома баштами… Коли після заходу сонця наступила ніч, турки спорудили нову стіну замість зруйнованої і навісили на неї із зовнішньої сторони матраци, шкіри і всілякий одяг, щоб хоч скільки-небудь ослабити силу ударів каміння, що летить»(52). Ці два уривки тільки підтверджують високий рівень навиків ромеїв у застосуванні метальних машин.

Наступні уривки з “Історії” Микити Хоніата засвідчують використання ромеями вдосконаленої форми требюше з противагою. Вони відносяться до штурму в 1135 році міста Гангра в Пафлагонії. За словами Д. Уварова Хоніат дає досить підстав говорити, про те що требюше з противагою вперше використали саме візантійці(53).

Також, Д. Уваров, на основі свідчень Хоніата, робить висновки щодо зберігання основної частини цієї техніки в арсеналах, і перевезення її в готовому виді(54). Ці свідчення відносяться до опису невдалого походу Мануїла І Комніна проти Іконійського султанату в 1176 році: «Йшов він, втім, досить поволі, причиною тому були тварини, які везли машини, і безліч приставлених до них людей, нездібних до бою...»

Типовим візантійським винаходом є грецький вогонь, або як його ще називають «рідким», «живим», «вогнем ромеїв». За словами К. Носова, винайдено його було грецьким архітектором Калініком ще у VІІ ст(55). Використовували його як при штурмі укріплень на суші так і у морських битвах за допомогою мідних труб(56), а пізніше за допомогою ручного насоса. Погасити його було вкрай важко навіть на воді, тому він був грізною зброєю у руках візантійців. Тільки в добу Комнінів його склад став відомий мусульманам, які і поширили його практично по всій Європі.

К. Носов також підтверджує думку Д. Уварова про високий рівень вмінь виготовлення й застосування найрізноманітнішої техніки у ХІІ ст. візантійцями. І заначає що крім всього вище сазаного при облогах ромеї часто використовували тарани, «черепахи», підкопи, облогові башти, драбини та багато інших машин і механізмів(57).

Окрім багатьох запозичень у зброї та військовій техніці значна частина винаходів належить і самим візантійцям. Формувалися ці вміння до виготовлення та ефективного застосування зброї під впливом Заходу і Сходу. Тому можна з впевненістю сказатати, що ненайкраща організація та дисципліна у армії ХІІ ст. зповна компенсувалася використанням досконалого і передового на той час озброєння.


Висновки

візантійський військовий озброєння

Період правління Комнінів в історії Візантії характеризується як один з останніх підйомів. Цей підйом безпосередньо проявляється і у військовій сфері, зокрема у їхній політиці відвоювань та у запровадженні військово-адміністративних реформ. Тому на завершення слід сказати, що важливим для осмислення рівня військової підготовки імперії є розуміння змін, що відбулися у війську за часів Комнінів.

Комніни, намагаючись провадити політику відвоювань втрачених імперією земель зіткнулись з недостатком ресурсів для відновлення повноцінної армії та флоту. В умовах постійної загрози з боку сельджуків, вони вдало провадили політику коаліційних війн, залучаючи ресурси інших держав та

Подобные работы:

Актуально: