Формування національної свідомості засобами народної педагогіки

Вступ

На сучасному етапі розвитку педагогічної думки в Україні, коли одним із основних завдань є забезпечення національної спрямованості освіти, питання історії розвитку української етнопедагогіки, її реалізації в навчально-виховному процесі закладів освіти різних типів є надзвичайно актуальним. Адже на початку третього тисячоліття, коли Україна здобула незалежність, стало надто очевидним, що освіта потребує докорінної переорієнтації. Майбутнє повинне бути освячене відродженням і розвитком нації, держави, науки й культури, освітніх і виховних систем, плідним міжнародним співробітництвом, високою духовністю й мораллю, свободою особистості і розмахом творчих сил людини. Акт проголошення державної незалежності України, Декларація про її суверенітет вимагають забезпечення національно-культурного відродження українського народу, його історичної свідомості й традицій, національно-етнографічних особливостей, функціонування української мови в усіх сферах життя.

Педагогіка, за справедливим визначенням К.Д. Ушинського, не тільки наука, а й мистецтво. А мистецтво, як правило, має своє національне вираження. Педагогіка через виховання та навчання молоді відтворює, продовжує і розвиває у кожному наступному поколінні народ, націю.

Сьогодні розгорнулася широка робота з дослідження шляхів реалізації у змісті освіти закономірностей історичного розвитку, етнічної історії та етногенезу українців. Набуває першочергового значення реформування змісту виховання, наповнення його культурно-історичними надбаннями українського народу, формування поваги до історії рідного народу.

Значного розмаху в нашій країні набуває рух за впровадження здобутків української етнопедагогіки, українознавства в навчання у вищих навчальних закладах, школах. З цього питання було проведено ряд Всеукраїнських науково-практичних конференцій, також велике значення має заснування кафедр українознавства у вузах України, відкриття й робота Інституту українознавства АПН Українии, функціонування лабораторій з української етнопедагогіки в Інституті педагогіки АПН України, інших установах нашої держави

Однак освіта в Україні ще далеко не розв'язала цих проблем. На нашу думку, вимагає глибокого вивчення такий аспект даного питання, як взаємовплив і єдність народного, національного та загальнолюдського, виявлення їх співвідношень і втілення у здобутках світової педагогічної думки. Немає спеціальних досліджень, що дозволяли б виділити в педагогічній культурі українського народу ті національні риси виховання, які мають демократичний, гуманістичний характер, неминущу пізнавально-виховну, науково-теоретичну та практичну цінність, і пов'язати їх з поступовим духовним розвитком людства. Назріла потреба піднесення ролі української національної школи в житті суспільства, що сприятиме формуванню у молоді національної свідомості і самосвідомості, світогляду, патріотизму, глибокої поваги до споконвічних традицій свого народу.

Реформування освітньо-виховної галузі в нашій державі спрямоване на підняття на вищий щабель гуманістичного виховання, освоєння фундаментальних цінностей людства, серед яких чільне місце посідають гуманістичні цінності, національні пріоритети. Актуальність дослідження обумовлена концептуальним положенням сучасної теорії виховання, спрямованої на своєчасне використання потенційних неповторних можливостей розвитку кожної дитини, формування національне свідомої особистості на засадах народної педагогіки, яка стала першоосновою наукової педагогіки.

Особистісний розвиток людини несе на собі віддзеркалення особливостей свого народу, нації, які необхідно враховувати в процесі навчання та виховання. З народом пов'язані характер діяльності людини, особливості її мислення, коло її запитів, інтересів, а також соціальні прояви. Традиції, звичаї і обряди об'єднують минуле і майбутнє народу, старші і молодші покоління, інтегрують етнічну спільність людей у високорозвинену сучасну націю. Практично прилучаючись до традицій, звичаїв і обрядів народу, молодь вбирає в себе їхній філософський, ідейно-моральний, психологічний і етнічний зміст, поступово стаючи невід'ємною частиною рідного народу, нації.

Багато педагогів звертали увагу на необхідність глибокого вивчення і правильного застосування принципу народності в процесі виховання і навчання. Значний внесок у розробку питань теорії і практики реалізації принципу народності здійснили класики педагогіки Я. Коменський, И. Песталоцці, А. Дістервег, Г. Сковорода, а пізніше К. Ушинський, В. Сухомлинський та інші. Важливе місце принципу народності в роботі школи відводили українські педагоги О. Духнович, С. Русова, Г. Ващенко, Б. Грінченко, М. Драгоманов.

Цінні ідеї з цієї проблеми висловили в своїх працях літератори-просвітники Т. Шевченко, І. Франко, Б. Грінченко, П. Куліш, Леся Українка, О. Кониський та інші.

Новим етапом у розвитку принципу народності, і взагалі етнопедагогіки, є період 70-х років XXстоліття. З'явилося ряд монографічних видань М. Гайдая, С. Бабишкіна, Є. Сявавко, Н. Гаврилюка, З. Васильцова, В. Скуратівського, О. Волкова тощо. Сьогодні історико-педагогічні аспекти проблеми висвітлені в підручниках М.Фіцули, І. Харламова, М. Стельмаховича, О. Любара, Д.федоренко, В. Кравця, Ю. Руденка, В. Неділька, А. Бондаренка, І. Семенчука, Л. Мацьо.

Таким чином, проблема застосування принципу народності у педагогічній теорії та практиці була і залишається надзвичайно актуальною.

Аналіз науково-методичної літератури показав, що різнопланові аспекти дослідження поставленої проблеми виявляють загальні підходи до врахування і реалізації принципу народності в процесі виховання національне свідомої особистості, не конкретизують організаційно-педагогічне забезпечення реалізації принципу народності в конкретних видах навчальної і виховної діяльності молоді в освітніх закладах.

Актуальність цієї проблеми, її недостатнє дослідження зумовили вибір теми магістерської дисертації «Формування національної свідомості засобами народної педагогіки».

Об'єкт дослідження;формування національної свідомості молоді засобами народної педагогіки.

Предмет дослідження;організаційно-педагогічне забезпечення формування національної свідомості молоді засобами народної педагогіки в навчально-виховному процесі школи.

Мета;теоретично обгрунтувати та експериментальне перевірити механізм формування національної свідомості молоді засобами народної педагогіки в навчально-виховному процесі на уроках української мови і літератури.

Для досягнення поставленої мети ставилися такі завдання дослідження;

1. Вивчити історичні, теоретичні та методичні основи проблеми.

2. Обґрунтувати теоретичні засади щодо застосування здобутків народної педагогіки при вирішенні завдань сучасної освіти.

3. З'ясувати реальний стан формування національної свідомості засобами народної педагогіки, визначити основні чинники орієнтації на відродження національної гідності, патріотизму, громадської особистості.

4. Узагальнити методику реалізації системи навчально-виховних завдань щодо формування національної свідомості вчителями-словесниками.

Методи дослідження; • теоретичний аналіз наукових джерел з проблеми дослідження;

• аналіз педагогічного досвіду на основі спостережень за процесом навчання та виховання;

• бесіди, анкетування;

• аналіз програм і підручників;

• узагальнення і систематизація результатів педагогічного дослідження.

Апробація та впровадження результатів дослідження

Результати досліджень доповідались на засіданні кафедри педагогіки та психології (2002 р.), на засіданні науково-методичного семінару кафедри педагогіки та психології (2002 р.), під час проведення практичних занять на 1 курсі факультету української філології, на Міжнародній науковій конференції «Функціонування мовних одиниць у художньому і публіцистичному мовленні». Результати дослідження частково викладено у статтях «Формування національної свідомості засобами художнього мовлення (на матеріалі творчості Ліни Костенко)», «Принципи і розділи української етнопедагогіки» у збірниках наукових праць «Південний архів» (Випуск ХУ.-С. 52–54) та «Педагогічні науки» (Випуск ЗО).

Практичне значення дослідженняполягає в опрацюванні механізму етапів і методів формування національної свідомості молоді, у розробці конспектів уроків з української мови, літератури, семінарських занять із педагогіки, історії педагогіки, дидактичного матеріалу, який може знайти застосування в практиці роботи вчителя, студентів під час педагогічної практики.

Результати дослідження можна використати у практиці вчителів-словесників, класних керівників, у підготовці студентів з курсу «Методика викладання української мови і літератури», «Педагогіка», «Етнопедагогіка», «Етнопсихологія».

Робота складається зі вступу, двох розділів, висновків, списку літератури, додатків.



1. Історична еволюція національної системи навчання і виховання та загальнопедагогічнийконтекст

1.1 Національна система навчавння та виховання в Україні

Сучасний період розвитку української держави вимагає докорінної перебудови процесу виховання молодого покоління.

В Україні, як і в інших країнах світу, історично склалася своя система виховання, яка максимально враховує національні риси і самобутність українського народу. Дослідження, особливо останніх років, свідчать, що пращури українців в епоху глибокої античності, часів трипільської культури мали власну писемність, агрокалендар, багатий фольклор, виховні традиції і звичаї. Протягом тисячоліть народна система виховання зароджувалась, розвивалась, захищаючи від руйнівного впливу, як прямих чужоземних загарбників, так і замаскованих – реакційних, шовіністичних політичних сил.

Історія людини на Землі розпочалася близько трьох мільйонів років тому. Первісна дородова община раннього палеоліту за своїм характером була ще дуже близькою до стада тварин, але її члени у процесі добування засобів до життя виготовляли і застосовували знаряддя праці, а також мали звукову мову.

Виховання дітей в первісній дородовій общині носило, в основному, наслідувальний характер, проте вже існували певні заборони-застереження: «Обережно, можеш пошкодитись, не смій, залиш у спокої» та подібні.

Поступово виховання стає особливою формою громадської діяльності. Воно носило рівний характер, всі діти і підлітки набували рівноцінних знань, необхідних для самостійного життя. У цей період

розвитку найбільш примітивної організації суспільства провідна виховна роль (пестення, згодування, формування певних рис характеру) належить матері, адже лише зароджується матріархат, який триватиме через всі етапи палеоліту.

Саме жінка того часу виступала і старійшиною роду, і жрицею первісних храмів.

В період матріархату складаються перші уявлення про жінку-матір як хранительку роду, своєрідний оберіг, що прямо і опосередковано спонукало появі перших народно-педагогічних уявлень про роль матері у вихованні дітей, про формування певних навичок і умінь, рис характеру, про ставлення до жінки.

В середньому палеоліті сховане коріння перших пареміографічних творів давнього населення України: приказок і прислів'їв, загадок та інших, близьких до афористичних творів, що уже брали участь у виховному процесі, бо мова і мовлення набули тоді досить високого рівня, хоча єдиної мови населення ще не існувало.

Основою організації населення України епохи палеоліту стали роди і племена. У племена об'єднувалися окремі родини, що мешкали у своєму дворищі, мали відокремлені оселі. Очолювався рід найбільш поважною особою – старшиною.

Декілька родів, об'єднуючись між собою, створювали більшу групу населення – плем'я. На чолі роду і племені епохи матріархату стояли жінки, які були і воєначальницями у більшості випадків. Племена, що заселяли територію України епохи середнього палеоліту, схилялися до найдавніших форм релігійних уявлень і вірувань, а саме: тотеїзму, магії і анімізму.

Так, кожна родова група людей вірила, що має спільного предка у вигляді тварин або рослини, перед якими шановливо схилялась, вважаючи її покровителем і родоначальником. Тотем став об'єктом і культом покоління для всіх членів родової громади, у тому числі і для дітей, яких навчали легендам і переказам давнини, отим міфам, що збереглися через століття. Кожен рід мав свої свята на честь тотему, що супроводжували досить давні обряди і традиції, наприклад, обряд жертвоприношення, що проіснували кілька тисячоліть.

Магія уже в ту давнину стала розподілятися на білу і чорну або ту, що сіє зло. Діти тогочасного населення виховувалися в дусі віри магічним діям знавців (наставників, знахарів, волхвів), поширеним серед дорослих людей прикметами і забобонами, що здійснювалося безпосередньо в сім'ї.

Поступово рід розпався на родини, проте випаси, ліси, озера залишались в громадському користуванні. У цьому історичному періоді розвитку суспільства теж визначна роль жінки, яка першою виступила за парний шлюб, за кохання двох, за міцну сім'ю.

Виникло первісне мистецтво, що стало можливим лише за умови значного піднесення людської свідомості, коли людина перейшла від пасивного сприйняття і споживання до відтворення, відображення, фіксування у певних образах та формах. Десь тут, в цій тривалій історії пізнього пелеоліту, і ховається поява абстрагованого Найвищого духу, бо, як видно з наступної мезолітичної доби, населення України, національний дух, віра в богів, наслідування вимогам моралі, що сформувалися протягом багатьох століть, стануть домінуючими. В цьому прошарку історії людської епохи пізнього палеоліту України закріпилися уявлення про виховання, традиції виховної діяльності, перші постулати народної педагогіки, яка уже в інший історичний час розвинеться і переросте у національну етнопедагогіку.

Прадавнє населення України, опинившись у певних історичних умовах життя та існування, розвитку і формування взаємин безпосередньо між членами свого роду-племені та зв'язків із сусідніми поселеннями, дійшло до праобразу майбутніх шкіл з формування певних ремісничих (господарчих) та бійцівських (мисливських) якостей підлітків. Таке навчання носило форму практичних занять, персонального учнівства, інколи – групового. Ні про які програми чи підручники того часу ще не могло йти мови, бо населення раннього палеоліту не мало писемності.

Важливим фактором розвитку народно-педагогічних уявлень про виховання юного покоління населення України епохи пізнього палеоліту (становлення традицій, формування основних положень-тверджень, норм моралі і моральних взаємин, духовності кожної особистості членів роду) є людське мовлення і мова.

Мови населення України епохи пізнього палеоліту складалися з великої кількості говірок, що сполучалися у ширші місцеві виявлення – говори, групи говорів, на яких здійснювалося виховання підростаючого покоління. Це родові мови, говори забезпечили передачу первинного досвіду родинного виховання, етнізацію і соціалізацію дитини в давній сім'ї, оту пансофію, що у майбутньому допоможе українському народові зберегти риси національної незалежності, самобутності і менталітету.

Неоліт став можливий також переходом родинно-побутового устрою до племінного. Настали досить бурхливі еволюційні перетворення родових мов у мови племенні, що виникли в результаті асиміляції одних родових мов іншим і лягли в основу мов окремих народностей. Це розширило можливості розвитку культури, мистецтва, первісної науки відповідно до розвитку суспільних взаємин, у вигляді зведень-спостережень і досвіду, що передавали новим поколінням, канонічних суджень, а подекуди – «одягнених» у шата легенд. В довгоплинні роки неоліту закладені і сформовані основні ознаки праукраїнців.

Залучення досягнень археології, історії, мистецтва, археографії і палеографії дозволяє відновити, а то й реанімувати народно-педагогічні уявлення наших далеких пращурів.

Давні українці трипільської культури розпочинали виховання своїх дітей розповідями про рід, предків, сповіщали своїм чадам легенди про перших людей, про світобудову, про своїх богів, закладаючи основи моралі і моральності тогочасної людності. Зміст і характер виховання визначався умовами життя і виробничою діяльністю дорослих. «У племенах, де займалися землеробством, дітей здебільшого призвичаювали до землі, мисливських – до мисливства і т.д.

З-поміж багатьох обов'язків родини чи не найголовнішим було виховання дітей. Слово «виховання» в українців, очевидно, пішло від «ховати», тобто заховати (уберегти) від небезпеки, смерті, хвороби, «лихих очей», поганих впливів. Згодом воно набуло узагальненого змісту, виражаючи процес систематичного впливу на культурний розвиток, формування світогляду, духовного світу й моральної поведінки дітей та молоді.

Виникло виховання ще на початку існування людського суспільства як засіб трансмісії людських знань і досвіду від покоління до покоління. Наші предки, поряд з розвитком ремесел і промислів, створили оригінальну систему виховання, яка відображала вимоги народу й тогочасні соціальні відносини.

Родинне виховання дітей йшло в контексті життя і потреб сім'ї. На цьому грунті і постала народна педагогіка, провідними виховними засобами якої стали: поведінка і вчинки батьків, рідна (материнська) мова, праця, фольклор, родинно-побутова культура, народні звичаї і традиції, мистецтво, ремесла й промисли, вірування, свята, обряди, символи, дитячі ігри і іграшки.

Змістом виховання і навчання був реальний процес повсякденного побутового і трудового життя людини, а основними засобами – спостереження, показ і багаторазові повторення різних дій. Виховання мало загальнонародний характер, однаково для всіх дітей, за винятком відмінностей, зумовлених їх статевими і віковими особливостями. Побувавши на Україні, чужоземці відзначали, що анти і словени щирі і привітні, товариські, ласкаві й гостинні, свободолюбні, хоробрі, правдиві й чесні, людяні, життєрадісні, співучі. Дітей своїх теж привчали дивитися на світ веселими очима, виявляти особливу увагу до старших в роді, до пам'яті своїх предків.

Життя стає складним і суперечливим. Виникає проблема соціальної підготовки до нього, що було зумовлене необхідністю раціонального усвідомлення суперечностей моральної практики, виробленням морально-понятійних норм, які б виконували функцію регулятора поведінки в системі суспільних відносин.

Перехід від зовнішнього регулювання поведінки людини (через формально-показові дії) до внутрішнього (на основі відповідних моральних принципів) сприяв піднесенню української народної педагогіки на новий вищий рівень її розвитку. Адже в центрі виховної практики вперше стала проблема формування духовних якостей особистості.

Невичерпним джерелом, з якого зароджувалася і поступово набувала сталості, узагальненості система виховання, була життєдіяльність наших пращурів ще в дохристиянські часи. Передача життєвого досвіду, набутих знань, умінь від покоління до покоління складало сутність історичного буття народу. Трудова, насамперед хліборобська діяльність наших предків набувала пріоритетного напрямку в житті і вихованні підростаючих поколінь.

З глибини віків розвивалась сповнена чарівної краси, високої моралі розмаїта народна творчість – пісенна, музична, танцювальна, декоративно-прикладна та ін. Багатогранна за змістом і формою народна творчість була могутнім джерелом поповнення ідей, засобів, методів і прийомів самобутнього виховання.

В епоху Київської Русі система виховання набуває чітко окреслених національних ознак. Функціонували такі її головні ланки: родинне виховання, початкові училища, середня і вища школа. Для потреб держави, розвитку культури готувалися літописці, філософи, оратори, письменники, церковні та державні діячі тощо. Ще в домонгольську добу лише в Києві, відомо, діяло більше 400 церков і монастирів, при них були і школи. У часи Киїівської Русі при зустрічі діти низько били чолом і торкалися руками землі, бажаючи цим самим зустрічній людини здоров'я, сили і щедрості Землі-Матері, Землі-годувальниці.

У наступні періоди зароджувалася традиційна народна виховна мудрість, основними засобами якої були фольклор, міфологія, народний календар, мистецтво та ін. У системі виховання утверджувався культ людини і культ природи. Виховні засоби були настільки високоефективними, що діти чуйно ставилися до всього живого на землі: без потреби не зімнуть, не зірвуть травинку-билинку, не знищать камашнину, не завдадуть болі живій істоті. Громадською думкою, звичаями заборонялося, наприклад, бити палицею по землі. Система виховання культивувала глибокі гуманістичні засади особистості.

Вершинних успіхів досягла українська національна система виховання в епоху великого національного Відродження (ХУІ-ХУШ ст.). Цей період став «зоряним часом» її розвитку. Ідеї свободи і незалежності України, звільнення від соціального і національного гноблення, утвердження визвольного козацького руху як могутньої вільнолюбної суспільно-політичної і військової сили сприяли високому духовному піднесенню українського народу. Бурхливо розвивася фольклор, мистецтво і ремесла, народний театр, книгодрукування, інші галузі культурно-історичного життя.

В епоху Відродження утверджувалася на очах всієї Європи самобутня українська система виховання молоді. Усталювалася нині діюча структура компонентів народної педагогіки, виникали нові типи навчально-виховних закладів, змінювалися демократичні і гуманістичні принципи їх роботи. Всю територію України покривала мережа братських, козацьких, січових, дяківських, церковних, монастирських шкіл, а також шкіл народних мистецтв і ремесел. Виникали академії – перші всесвітньо відомі вузи на території не лише України, а й східних слов'ян. Вони вписали золоті сторінки в історію розвитку української національної системи виховання, науки і культури, піднісши їх на рівень європейських народів.

Українське Відродження дало світові блискучу плеяду видатних учених, освітніх і громадських діячів (Л. Баранович, І.Гізель, Л. Зизаній, З. Копистецький, М. Смотрицький, Ф. Прокопович та ін.), які розвивали не лише українську, а й інші системи національного виховання.

В епоху підготовки і проведення успішної національно-визвольної війни під проводом Б. Хмельницького (1648–1654 р.р.), мужнього відстоювання політичного, державного, економічного і культурного суверенітету України система виховання сягнула на той час апогею свого розвитку.

Українську систему виховання збагачували суспільно-політичні, наукові ідеї, високі моральні ідеали та інші цінності, які складали сутність діяльності соціальних інститутів, демократичних громадсько-культурних рухів, організацій. Подив і захоплення у всьому світі викликав республіканський лад Запорізької Січі – форпосту свободи і незалежності України (принципи етнізації і проведення козацьких Рад, виборність гетьманів, отаманів Січі, полковників та іншої козацької старшини). У козацько-гетьманські часи на Україні діяли демократичні традиції національного самоврядування і судочинства. Конституція гетьмана П. Орлика (1710 р.) містить у собі такі ідеї, положення на захист прав людини, нації, суверенності держави, які були новим явищем в європейській і світовій політичній і правознавчій думці. Завдяки цьому в національній системі виховання утверджувалися ідеї народовладдя, гуманізму, самоврядування, відданості інтересам народу.

Козацько-гетьманська епоха, яка забезпечувала вільний і незалежний від інших країн розвиток національної педагогічної теорії і практики, породила незвичайний феномен – козацьку педагогіку. Грунтуючись на ідеях козацького світогляду та ідеології, козацька педагогіка ввібрала в себе демократичні, гуманістичні основи навчання і виховання, формувала особистість з яскраво вираженими національними ідеями, піднесла на новий, вищий рівень українську педагогіку. Козацька педагогіка виховувала справді вільну, ні від кого незалежну людину, українського патріота, незламного громадянина – борця за права народу, господаря своєї країни, землі. Козацька педагогіка і козацька система виховання, реалізовані в козацьких сім'ях, січових, козацьких і братських школах насамперед, в епоху українського Відродження стали найвищим досягненням національної системи виховання.

З утратою політичної і державної незалежності України починала слабшати і занепадати українська система виховання в офіційних навчально-виховних закладах. Польські, російські і австро-угорські реакціонери-шовіністи, заграбавши українські території, прагнули знищити здавна існуючу систему виховання, щоб підрізати корені, які живили національну свідомість і самосвідомість українців, їхню самобутню державність, культуру. Закривали українські школи, колегіуми, академії та ін., заборонялася рідна мова. Загарбники нав'язували українській молоді чужу мову, культуру, традиції і звичаї. Частина молоді денаціоналізувалася, переходила на чужу мову, віру, поповнювала ряди відступників від рідного народу, духовних яничарів, манкуртів.

У таких драматичних політичних умовах українська система виховання зазнавала удару за ударом, розвивалася суперчливо. Вона продовжувала функціонувати здебільшого в рамках сім'ї. Видатні сини і дочки народу (вчені, культурні і освітні діячі та ін.), національне свідомі українці берегли, як найдорожчу святиню, виховні народні традиції, духовність.

Джерела національної духовності продовжували струмувати в життєдіяльності народу, його представників – учених, письменників, педагогів і т.д. Геніальний український філософ, поет, педагог Г.С. Сковорода підкреслював: «Кожен повинен пізнати свій народ і в народі пізнати себе». Відстоюючи принцип природовідповідності виховання, необхідність відродження національної системи виховання, він зазначав: «Якщо ти українець, будь ним. Якщо ти поляк, то будь поляком. Ти німець? Будь німцем. Татарин? Будь татарином. Все добре на своєму місці і своєю мірою, і все прекрасне, що чисте, природне, тобто непідробне».

За відродження національної системи виховання все життя боровся Великий Кобзар України Т. Шевченко. В 1861 році він видав українську абетку, наснаживши її ідеями і засобами народної педагогіки, народознавства. Т. Шевченко мріяв написати також підручники історії, географії, етнографії України, боровся за національні педагогічні кадри.

Естафету боротьби за національну систему виховання дружньо підхопили діячі науки, культури і освіти другої половини XIX – початку XX століття. Яскравим свідченням розвитку української системи виховання було розгортання досліджень із гуманітарних і природних наук (історії, філософії, математики, біології та ін.). У всьому світі шанують здобутки українських істориків – літописців Величка, Граб'янку, Самовидця, а також Д. Бантиш-Каменського, М. Костомарова, В. Антонича, М. Грушевського, М. Аркаса та ін. Світову етнографію збагатили видатні українські народознавці І. Франко, В. Гнатюк, Ф. Колесса, П. Чубинський, Ф. Вовк, М. Кравченко та ін. Палку синівську любов до мови, рідного народу пробуджують праці відомих мовознавців О. Бодянського, Б. Грінченка, А. Кримського, О. Потебні, П. Житецького і т.д.

В умовах жорстокої русифікаторської політики самодержавства, цілеспрямованої денаціоналізації українців, руйнування іхніх виховних традицій діяли національно-виховні заклади (колегіуми, ліцеї, гімназії тощо), в яких реалізувалися певні ланки, елементи української системи виховання. Так, у колегії (інші назви – ліцей, коледж) імені Павла Ґалаґана, яка функціонувала в 1871–1920 р.р., в навчально-виховному процесі домінували народні духовні традиції. За рівнем науковості викладання, інтелігентності, вихованості випускників сучасники прирівнювали цей заклад до Царськосельського ліцею, Оксфордського і Кембріджського коледжів. Колегія імені Павла Ґалаґана виховала справжню плеяду вчених, діячів культури і освіти, серед них: президент АН України В. Липський, академіки Н. Котляревський, А. Кримський, В. Грабар, Г. Костюк, Н. Максименко, письменники М. Драй-Хмара, П. Филипович та багато інших.

Незважаючи на всілякі перешкоди, на Україні виникали педагогічні товариства «Просвіта», «Рідна школа», освітньо-виховні організації, молодіжні об'єднання «Пласт» (1912 р.), «Сокіл», «Січ» та ін., діяльність яких грунтувалася на вітчизняних культурно-історичних традиціях, в тому числі козацьких.

Яскраво виражені ознаки духовності українського народу має, наприклад, діяльність спортивно-громадської, молодіжно-виховної організації «Пласт», яка була утворена на зразок скаутизму. Назва організації походить від слова «пластуни» (так називалися козацькі розвідники). Біля витоків цієї організації були П. Франко (син І.Я. Франка) та І. Чмола. Організаційно-ідейні основи «Пласту» розробив доктор О. Тисовський. Зміст, ідейно-моральні основи «Пласту» грунтуються на культурно-історичних традиціях, відповідають інтересам української нації.

Становленню української школи та національної системи виховання в Галичині в кінці ХІХ-на початку XXстоліття великою мірою сприяла подвижницька праця освітніх діячів і народних учителів У. Кравченко, Н. Кобринської, О. Поповича, Л. Гарматія та ін. На Буковині, чинячи опір румунізації і онімеченню місцевого населення, підвалини української школи закладав Ю. Федькович, його послідовники.

Під час революції 1905–1907 р.р. починалось поступове відродження української національної школи, системи виховання. Після лютневої та жовтневої революції 1917 року розпочалося нове політичне, державне і національне піднесення України. Бурхливо відроджувалися культурно-національні виховні традиції. Розвивалася національна педагогіка, готувалися національні педагогічні кадри. У 20–30-х роках відбувалося дальше становлення української системи тих народів, що жили на Україні. Так, у 1929–1930 навчальному році на Україні було російських шкіл 1261, єврейських – 768, німецьких – 628, польських – 381, молдавських – 121, болгарських – 73, чеських – 15, татарських – 11 (не рахуючи кримських шкіл), вірменських – 6, по одній шведській, ассірійській і грецькій. Державні і громадські організації, установи дбали, в тому числі і Міністерство освіти УРСР, про відповідність кількості національних шкіл процентному складу населення.

Реалізувалася державна програма підготовки національних педагогічних кадрів. У Києві діяли польський педагогічний інститут, єврейський педагогічний інститут, у Житомирі – єврейський педагогічний технікум тощо. Українські школи і педагогічні навчально-виховні заклади відкривалися за межами України в місцях компактного проживання наших земляків – на Кубані, у Зеленому Клину на далекому Сході та ін.

Перші багатообіцяючі пагони національної системи виховання були штучно загальмовані і багато в чому знищені лютим морозом періоду тоталітарного режиму в СРСР. У часи культу особи і застою панували лженаукові, антигуманні ідеї, теорії «злиття націй», «старшого брата», «безнаціонального комунізму» та ін., які привели до глибокої кризи адміністративно-чиновницької системи навчання і виховання.

У нову добу перебудови (з 1985 р.) суспільного життя представники інтелігенції, зокрема педагоги України поглиблюють і вдосконалюють національну систему виховання.

Так, ініціатором реалізації ідеї Г.С. Сковороди про Духовну Україну став відомий письменник-патріот Олесь Бердник. Ідея створення Української Духовної Республіки (УДР) сколихнула тисячі людей, зокрема молоді (студентів, учнів тощо). Планується будівництво Храму України-Матері, відкриття взірцевих навчально-виховних національних закладів (гімназій, колегій, ліцеїв та ін.). Поділяючи ідеї УДР, учні і студенти глибоко вивчають рідну культуру, відновлюють забуті і занедбані пам'ятки історії та ін. Осередки УДР за місцем проживання, навчання і трудової діяльності молоді стали дійовим засобом формування національної свідомості і самосвідомості, характеру і світогляду особистості.

Визначною подією в суспільному житті є відродження козацьких культурно-історичних, у тому числі виховних традицій і звичаїв у формі Українського козацького товариства (УКТ). Глибоке і всебічне знання про країну Козаків, Козацьку Україну, Козацьку Республіку (так нерідко називали Україну) – це невичерпне джерело ідейно-моральної та емоційно-естетичної енергії, снаги, практично перетворюючої дії. По всій Україні створюються молодіжні первинні осередки УКТ («Січ», «Чайка», «Козацьке братство» та ін.). У школах, інших навчально-виховних закладах організовуються загони юних козаків, лицарів честі тощо. Учні оволодівають тими ідейно-моральними традиціями, цінностями, які були притаманні козацькому характерництву, братству, побратимству, товариству та ін. Дослідження і впровадження в теорію і практику виховання такого феномена, як козацька педагогіка, сприятиме поглибленню національної системи виховання.

Зроблені перші кроки у відродження української системи виховання: в житті родини, школи впроваджуються ідеї народної духовності, засоби етнопедагогіки, українознавства, створюються концепції розвитку національних навчально-виховних закладів – від дитсадка до вузу.

Сучасна українська національна система виховання грунтується як на досягненнях рідного народу, його культурно-історичних традиціях, так і на кращих здобутках інших народів світу, ідеях і положеннях міжнародних документів Декларації прав людини (1947 р.), Концепції про права дитини (1989 р.), Декларації про державний суверенітет України та ін.

Державна національна програма «Освіта» визначила стратегію розвитку освіти в Україні, пріоритетні напрями та шляхи створення життєздатної системи безперервного навчання і виховання для досягнення високих освітніх рівнів, забезпечення можливостей постійного духовного самовдосконалення особистості, формування інтелектуального та культурного потенціалу як найвищої цінності нації.

Тривалий час вона нехтувалась, заборонялась, а в останні десятиріччя взагалі була відкинута і замінена так званою системою комуністичного виховання. Нині, спираючись на глибинні національно-виховні традиції свого народу поступово відроджується національна система виховання. За своїм характером виховання завжди є національним. В його основу закладено український виховний ідеал.

Національне виховання – це історично зумовлена і створена самим народом сукупність ідеалів, поглядів, переконань, традицій, звичаїв та інших форм соціальної практики, спрямованих на організацію життєдіяльності підростаючих поколінь, у процесі якої засвоюється духовна і матеріальна культура нації, формується національна свідомість і досягається духовна єдність поколінь.

Національне виховання – це виховання студентів у дусі українського виховного ідеалу на багатовікових традиціях. Воно ґрунтується на засадах родинного виховання, ідеях і засобах народної педагогіки, наукової педагогічної думки, що уособлюють кращі зразки виховної мудрості народу.

Основні положення національного виховання – гуманізм, демократизм, народність, єдність родинного і шкільного впливу, природо відповідність, виховання у праці, самодіяльність учнів.

Конкретний зміст національного виховання залежить від державного устрою, світогляду, релігії і моралі, рівня розвитку культури, національної свідомості і самосвідомості народу. Виховний ідеал – це мета виховання. Образ ідеальної людини, на який має орієнтуватися педагог, виховуючи учнів. Виховний ідеал як мета виховання визначає систему освіти і виховання, її зміст, методи, форми.

Наука доводить, що справжнє виховання глибоко національне за змістом, характером та історичним п

Подобные работы:

Актуально: