Формування правильної дикції у молодших школярів
ДИПЛОМНА РОБОТА
Формування правильної дикції у молодших школярів
Зміст
Вступ
Розділ 1. Теоретичні основи дикції як компонента техніки мовлення
1.1 Зміст та завдання розвитку дикції у початковій школі
1.2 Особливості артикуляції голосних і приголосних звуків
Розділ 2. Методика формування дикції у молодших школярів
2.1 Робота вчителя початкових класів над усуненням вад вимови
2.2 Формування у молодших школярів практичних умінь і навичок з дикції
2.3 Шляхи розвитку дикції в учнів початкових класів у процесі експериментального дослідження
Висновки
Список використаної літератури
Вступ
Виховання нової людини, в якій гармонійно поєднуються духовне багатство, естетичні, моральні, розумові й фізичні якості, ставить перед школою завдання формувати людську особистість. Важливу функцію у цьому складному процесі відіграє художня література. Маючи зразки літературних творів, учитель, починаючи з початкових класів, успішно здійснює двоєдиний процес навчання і виховання дітей.
Освітньо-виховні можливості художньої літератури невичерпні. Але застосувати їх у практичній діяльності вчитель може передусім через виразне читання художніх творів. Педагог має домогтися, щоб виразне слово стало одним із методів пізнання учнями літератури як виду мистецтва, спроможного активно впливати на особистість. Особливо наголошувала на значущості чіткого, виразного читання і мовлення в початковій школі М. Рибнікова, яка стверджувала, що «...це та перша і основна форма конкретного наочного навчання літератури, яка для нас важливіша від будь-якої іншої наочності зорового плану. Ми не заперечуємо наочності зорової, проте самою природою звучного слова визначений основний метод проникнення слова у свідомість — метод його виразної вимови» (67, 19).
Ці актуальні положення М. Рибнікової продовжив і талановито втілював у життя видатний педагог В. Горецький. Він приділяв постійну увагу слову, наголошуючи: «Проблема виховання словом — одна з життєвих і найгостріших проблем, над якими, на мій погляд, передусім треба працювати і в теоретичному і в практичному плані. Тонкість внутрішнього людського світу, благородство морально-емоційних відносин не утвердиш без високої культури словесного виховання» (25, 37).
Виразного читання і мовлення слід навчати всіх дітей, оскільки в кожного з них є певні природні творчі дані, які вчитель може поступово розвивати. Звичайно, що навіть при систематичній роботі над усним словом не всі учні стануть читцями-професіоналами чи акторами. Проте кожний з них зуміє правильно говорити, логічно виражати свої думки, емоційно впливати на співбесідника (28, 162). Крім того, постійна робота над виразним мовленням сприяє розвитку в них таких цінних якостей, як творча уява, спостережливість, чутливе й уважне ставлення до оточуючої дійсності; виховує в дітей почуття колективізму, привчає їх відчувати себе вільно і впевнено під час виступів перед слухачами; пробуджує інтерес і любов до літератури, підвищує рівень культури мови, збагачує внутрішній світ.
Оволодіти основами практики виразного читання й досягти високого результату словесної дії, тобто емоційного впливу на слухача під час мовлення, є навчальним завданням кожного школяра. Проте насамперед „треба мати певні знання й уміння з техніки мовлення, зокрема володіти основами дикції” (16, 28). Можна досконало знати положення виразного читання, але якщо не мати відповідно підготовленого, розвиненого мовленнєвого механізму, то високих результатів словесної дії не досягти. Справді, не можна вплинути на слухачів за допомогою мовлення, у якому явно чуються певні вади: нечітко, неправильно вимовляються окремі звуки, слова, вирази або надто різкий, неприємний або приглушений, хриплий голос, до того ж з частим невиправданим диханням.
Отже, майстерність мовлення школяра, безпосередність словесної дії вимагають не тільки знань теорії і методики, навичок і умінь виразного читання, а й добре виробленої дикції — комплексу практичних основ вимови (досконале володіння мовним апаратом, уміння правильно користуватися в педагогічних, навчально-виховних цілях мовою і мовленням).
Хоча теорія розвитку у молодших школярів основ дикції як елемента техніки мовлення, є досить розробленою (цю проблему досліджували Г. Артоболевський, А. Багмут, В. Бадер, М. Баженов, С. Бернштейн, І. Блінов, Л. Варзацька, Т. Завадська, Л. Горбушина, В. Горецький, Т. Запорожець, А. Капська, Т. Ладиженська, С. Нікольська, Г. Олійник, Л. Павлова, М. Рибнікова, Є.Язовицький та ін., проте прикладні аспекти формування відповідних навичок учнів з дикції висвітлені недостатньо. Особливо ця проблема є актуальною для початкової школи.
Оволодіння основами техніки мовлення й, зокрема, дикцією, є необхідною умовою досягнення високої професійної підготовки, педагогічної техніки й майстерності вчителя початкових класів. Якщо педагог навчить учня вслухатися в його мовлення (увиразнене відповідними засобами), цим він збільшить його можливості пізнавати дійсність, збагачувати власне мовлення, що важливо у загальному і культурному розвитку школяра. Зважаючи на важливе значення умінь і навичок оволодіння дикцією учнями початкових класів, і була обрана темадипломної роботи «Формування правильної дикції у молодших школярів».
Об’єкт дослідження – дикція як компонент техніки мовлення.
Предмет дослідження – методика формування дикції у молодших школярів.
Новизна нашого дослідження полягає у педагогічному й методичному обґрунтуванні основ розвитку дикції у молодших школярів та виявленні специфіки розвитку цих умінь на уроках читання в початковій школі.
Метою роботи є дослідження методичних особливостей розвитку дикції в учнів початкових класів.
Гіпотеза дослідження: якщо у систему роботи з читання систематично включати методично обґрунтовані вправи, що втілюють основні положення теорії і практики техніки мовлення, то це позитивно вплине на формування дикції в учнів початкових класів.
Для досягнення мети роботи необхідно розв’язати такі завдання:
1. Виявити зміст та завдання формування дикції у початковій школі.
2. Описати особливості артикуляції голосних і приголосних звуків.
3. Охарактеризувати специфіку роботи вчителя початкових класів над усуненням вад вимови учнів.
4. Визначити методичні основи формування у молодших школярів практичних умінь і навичок з дикції.
5. Організувати і провести експериментальне дослідження, проаналізувати його результати.
При написанні роботи були використані такі методи педагогічного дослідження: описовий, порівняльний, аналітико-синтетичний, експериментальний. Для цього використано такі форми роботи: а) аналіз тематичної літератури; б) спостереження; в) бесіди; г) узагальнення експериментальних даних.
Практична значущість дипломної роботи випливає з актуальних завдань удосконалення навчально-виховного процесу загалом та уроків читання зокрема, а також з гуманістичних засад гармонійного розвитку особистості школяра. Матеріали дослідження можуть використовувати учителі початкової школи для ефективної реалізації виховного та розвивального потенціалу уроків читання, доповнення навчального матеріалу підручників та інших педагогічних та освітніх цілей.
Дипломна робота складається зі вступу, двох розділів, висновків, списку використаних джерел, додатків.
Розділ 1. Теоретичні основи дикції як компонента техніки мовлення
1.1 Зміст та завдання розвитку дикції у початковій школі
Щоб навчити учнів виразно читати, потрібно насамперед навчити їх володіти усним словом, яке має бути виразником їх думок, почуттів; навчити їх впливати на клас за допомогою інтонації. Це можливо лише тоді, коли вони оволодівають всіма засобами виразного читання: технікою мовлення, логікою мови та емоційно-образною виразністю читання.
Техніка мовлення складається з таких елементів:
1) дихання — фізіологічної основи мовлення;
2) голосу — головного інструмента читця;
3) дикції — чіткого правильного вимовляння звуків, слів, виразів (33, 22-23).
Без глибокого знання, практичного засвоєння елементів техніки мовлення не можна досягти виразності читання.
Дикцією (лат. dictio — вимова) називають „манеру вимовляти звуки, склади, слова” (39, 28). Вона є складовою частиною одного з найважливіших засобів виразності мовлення вчителя на уроці.
На побутовому рівні в поняття дикції входить „виразна і чітка вимова всіх звуків мови, що полегшує слухове сприйняття мовлення” (41, 25). Проте для вчителя початкових класів це – базовий інструмент його професійної діяльності. Бездоганна «стерильна» вимова стає основою, на яку педагог накладає індивідуальні мовні характеристики свого персонажа, розроблені відповідно до трактування образу. При необхідності в мові персонажа може з'являтися акцент або прононс, «окання», шепелявість і т. ін.
Проте, поза сумнівом, подібними виразними засобами повною мірою здатним користуватися лише людина, котра досконало володіє артикуляцією і голосовим апаратом. Яскравість розробленої мовної характеристики і особливостей дикції персонажа робить його особливо виразним. Відповідно необхідно визначити підготовку вчителя і учня особливостями вимови.
Будова артикуляційного апарату зображена на рис. 1.
Рис. 1. Органи мовного апарату
1 – губи; 6 — кінчик язика;
2 – зуби; 7 — середня частина спинки;
3 — тверде піднебіння; 8 — задня частина спинки;
4—м'яке піднебіння; 9 — корінь язика;
5 — маленький язичок; 10 — надгортанник;
11 — голосові зв'язки.
Пунктиром на рисунку показано положення при піднятому язичку.
Відомий російський педагог В. Галендєєв стверджує, що „дикція кожної людини індексує практично всю її біографію – від побутових умов формування (включаючи штучне або материнське годування в дитинстві; технічні характеристики будинку, в якому росла людина, – цегляний, панельний; і т.д.) до інтелектуального і культурного рівня” (35, 65).
Хороша дикція (чіткість і ясність вимови) – одна з найважливіших сторін культури мовлення (43, 49).
Щоб забезпечити легке сприймання змісту твору дітьми, учитель повинен мати не тільки добре розвинуті якості голосу, а й бездоганну дикцію, тобто чітку правильну вимову кожного мовного звука. При неправильній дикції навіть добре поставлений голос і вміле використання засобів виразності не забезпечать успіху читцеві, тим більше вади його вимови можуть призвести до негативних наслідків, оскільки дітям молодшого шкільного віку властиве мовне наслідування.
Вади вимови бувають різного характеру, і виникають вони внаслідок певних органічних (вроджених) і неорганічних (набутих) вад мовного апарату. Неорганічні вади можуть мати той самий характер вимови, що й органічні (гугнявість, шепелявість, гаркавість, сюсюкання тощо). Однак причини їх пояснюються насамперед неправильним засвоєнням засобів артикуляції окремих звуків або недбалим користуванням мовним апаратом чи окремими його складовими частинами (61, 12-13).
Хиби вимови властиві багатьом дітям. Виправленням їх повинні займатися не тільки медичні установи, а й учителі.
Неорганічні вади вимови можна ліквідувати за допомогою певного комплексу тренувальних вправ. Органічні недоліки вимови не можна виправити лише виконанням вправ. Проте деякі з них можуть бути усунені завдяки медичному втручанню (58, 9). У дитячому віці це не викликає особливих труднощів, значно складніше виправити недоліки в дорослої людини. Тому не бажано, щоб люди з природними дефектами вимови працювали вчителями чи вихователями. Вчитель, як і артист, диктор, повинен бездоганно володіти мовним апаратом.
Основою правильної дикції є правильна постановка дихання, яка здійснюється завдяки вправам дихального апарату (33).
Від правильного дихання залежить сила і рівномірність звучання мови, а також зміст і краса мовлення взагалі. Адже дихання безпосередньо пов'язане з паузами, а паузи (про них йтиметься нижче) диктуються змістом і, таким чином, ділять потік мовлення на мовні такти. Часте набирання повітря під час читання створює недоречні паузи, а це в свою чергу впливає на красу мовлення. Дихання з широкими інтервалами позбавляє читця можливості робити необхідні за змістом паузи і врешті призводить до монотонного мовлення. Отже, дихання може відіграти відповідну роль у процесі читання лише за тієї умови, коли читець правильно ним керуватиме.
Диханням треба досконало володіти, раціонально використовувати його в процесі мовлення. Звичайний природний, не керований процес дихання складається з трьох моментів, які ритмічно повторюються: вдихання, видихання і паузи (стану спокою, відпочинку м'язів) (65, 87). Звичайне природне дихання не потребує свідомої уваги, бо відбувається поза мовленням. Тому вдих і видих його плавні, спокійні і майже однакові за тривалістю: зразу після вдиху йде пасивне й мимовільне видихання, а після нього — невеличка пауза і знову вдих.
У керованого дихання процес зовсім інший. Вдихання, видихання і паузи підпорядковані волі читця. Логічні й емоційні сторони мовлення потребують від мовця певної організації цього процесу: швидкого вдихання і повільного видихання, уміння керувати витратою повітря.
Природне дихання здійснюється не в усіх однаково. Це залежить від того, які саме м'язи органів дихання беруть найактивнішу участь у роботі дихального апарату. У зв'язку з цим його поділяють на чотири типи: ключичний (високий, плечовий), грудний (середній, реберний), діафрагматичний (низький, черевний), комбінований (грудно-черевний) (76, 25-26). Перші три типи вважаються неправильними, останній — правильним.
Ключичний — це такий тип дихання, коли повітрям наповнюється лише верхня частина легень, у цьому випадку дихати доводиться частіше, ніж необхідно, оскільки в легені поступає мала кількість повітря. Цей тип можна розрізняти за такими ознаками: при вдиханні підіймаються вгору плечі, лопатки і ключиці.
Грудний — це такий тип дихання, коли повітрям наповнюється лише середня частина легень. На відміну від першого при такому диханні в легені поступає значно більша кількість повітря, проте ще недостатня, щоб заповнити і верхню, і нижню частини. Тому цей тип дихання також вважається неправильним, його ознаки: грудна клітка розширюється, а живіт втягується.
Діафрагматичний — це такий тип дихання, за яким повітрям наповнюється переважно нижня частина легень. Таке дихання значно краще, ніж ключичне чи грудне, проте також неправильне, бо верхня й середня частини легень залишаються пасивними, погано вентилюються. Ознаки такого дихання: при вдиханні віддувається живіт, бо діафрагма інтенсивно скорочується, осідає і тисне на черевну порожнину. Це найпоширеніший тип дихання серед людей, які працюють фізично.
Найбільше доцільний комбінований тип дихання. У процесі такого дихання повітрям наповнюються всі частини легень.
Такий розподіл дихання на типи слід вважати відносним, схематичним. Характер дихання кожної людини змінюється залежно від зовнішніх обставин та їх внутрішнього стану. Проте можна зустріти таких людей, у яких переважає один з неправильних типів. У такому разі слід перебудувати цей загальний тип дихання, зробити його правильним, комбінованим.
Якщо розглядати дихання лише з урахуванням завдань виразного читання, то, можливо, немає потреби зупинятися на окремих неправильних його типах. Головне для читця — вміти керувати своїм диханням. Очевидно, яким би способом він не дихав, однак своє дихання повинен уміти підпорядковувати потребам відтворення змісту читаного твору чи висловлювання власної думки, особливо настроїв, переживань, Для цього потрібно знати в загальних рисах, як відбувається процес дихання, і виконувати ті вправи, які допоможуть читцю удосконалити техніку правильного, керованого дихання.
Учитель повинен не тільки знати, як користується диханням читець, а й навчити дітей правильно дихати в процесі мовлення. Отже, він повинен знати і неправильні типи дихання. Ці знання дадуть можливість учителеві, по-перше, переконатися у правильності чи неправильності власного дихання та дихання учнів, застерегти себе і їх від неправильного дихання, яке згодом може шкідливо впливати на здоров'я, і, по-друге, прискорити процес засвоєння правильного, керованого дихання (82).
Знати неправильні типи дихання необхідно ще й для того, щоб у разі потреби вміти ними користуватися. Читцеві часто доводиться вдаватися до неправильних типів дихання під час передачі емоційного змісту тексту. Справді, коли ми передаємо особливу радість, ласкавість, привітність, то в процес дихання входить і ключичне. Таким прикладом може бути опис радості Василька в оповіданні В. Сухомлинського "Скільки ж ранків я проспав". Коли ж передаємо тривогу, схвильованість, то мимоволі користуємося грудним типом дихання. При висловлюванні погрози, підсиленої злості, ненависті мимоволі користуємося діафрагматичним типом дихання.
Дихання, з одного боку, — акт рефлекторний, воно відбувається поза нашою свідомістю, виконуючи функцію газообміну в організмі, а з другого —це процес керований, оскільки пов'язаний з вимовою. Мовлення, читання вголос потребують великої кількості повітря, економного його витрачання і своєчасного, швидкого і непомітного для інших поповнення. Для цього треба привчити мускули грудної клітки не розслаблюватися відразу після видиху, як це буває при акті рефлекторному, а поступово, в міру потреб, підпорядковуватися волі мовця, читця. Все повинно регулюватися дихальним центром головного мозку (79, 63).
Голос — важливий інструмент правильної артикуляції голосних і приголосних звуків. Проте не будь-який голос може задовольнити вимоги виразного читання. Навіть красивий від природи голос деколи не здатний без подолання певних труднощів впоратися з тими завданнями, що їх ставить перед собою мистецтво живого слова. „Але гарні розмовні голоси, — як зауважує К.Станіславський, — трапляються рідко. А коли вони й трапляються, то бувають недостатні за своєю силою й діапазоном” (72, 129). Цей факт свідчить про те, що над розвитком голосу треба працювати.
Серед учителів і дітей часто бувають голоси, яким властиві певні вади: слабкість, млявість, сиплість, хриплість, гугнявість, верескливість тощо. З такими голосами важко працювати і, головне, неможливо досягти відповідного впливу на слухачів у процесі мовлення: голос неприємно сприймається на слух, нерідко й стомлює і навіть дратує слухачів (7, 43). Зрозуміло, що вчитель, як і кожний читець-професіонал, повинен, по-перше, добре розумітися на всіх особливостях голосу і, по-друге, уміти над ним працювати, щоб удосконалити, розвинути його природні задатки, тобто, як це прийнято називати, поставити його.
Процес творення голосу нерозривно пов'язаний з диханням, що є неодмінною умовою звучання мови. Повітря, яке ми видихаємо з легень, проходить через бронхи (дихальне горло), а звідти в гортань, де розміщені голосові зв'язки, які мають властивість змикатися і розмикатися, утворюючи щілину. Під тиском повітря вони коливаються і створюють голос.
Розмовному голосу будь-якої людини властиві такі якості, як сила, тобто певний ступінь гучності звучання; висота, тобто тональні можливості або діапазон, — звуковий обсяг; тембр забарвлення, яке залежить від складу обертонів (23, 72).
Природних даних цих якостей голосу для читця в умовах школи замало. Якщо сила голосу від природи й забезпечує добру гучність, то не в змозі забезпечити довготривалої словесної дії. Без відповідних вправ голосові зв'язки при тривалій і напруженій роботі мовного апарату скоро втомлюються, хрипнуть (32, 60). Можна зустріти окремі голоси, які від природи мають широкий діапазон, достатній для читця. Проте забезпечити ту рухливість, якої вимагає експресивність художнього тексту в процесі читання, непоставлений голос не може. Це саме стосується і тембру. Тембр, навіть і приємний — чистий, дзвінкий від природи, сам по собі ще нічого не вартий. Тільки у зв'язку з іншими, досконало розвиненими якостями голосу він виконує відповідну роль у мистецтві живого слова.
Поставити голос — це значить розвинути, удосконалити його природні якості в такій мірі, щоб вони легко підкорялись творчій волі читця відповідно до завдань художнього твору чи іншого характеру мовлення.
Слід пам'ятати, що правильна постановка голосу не приходить сама собою в процесі мовлення, як дехто з недосвідчених читців думає, а може розвиватися лише до певної міри тоді, коли читець добре обізнаний з теорією виразного читання в цілому, і зокрема з технікою мовлення, і постійно дотримується в своїй роботі всіх правил гігієни голосу та дихання (33, 57).
Після проведення відповідних вправ з дотриманням гігієни голосу, а також надалі продовжуючи їх у процесі практичної діяльності вчителя і учнів, природні якості голосу набудуть нових відтінків (42). Сила голосу надасть читцю можливості посилати його на далеку відстань без особливого напруження голосових зв'язок, довго не втомлюватися, тобто значно зростуть гучність і тривалість голосу. Висота голосу характеризуватиметься розширенням діапазону, дасть можливість вільно й легко змінювати тональність в межах півтори октави і більше. Тембр голосу позбудеться властивих йому вад (гугнявості, хриплості, верескливості тощо), набуде чистого, дзвінкого, приємного звучання, що є необхідною умовою естетичного впливу живим словом на слухачів.
Крім цього, поставлений голос відзначатиметься також гнучкістю, рухливістю), тобто здатністю володіти змінами тону, легко сповільнювати чи прискорювати темп мовлення, змінювати силу, висоту, тембр (гучніше-тихше, сильніше-слабше, нижче-вище, різкіше-м'якше, ніжніше).
До і після постановки голос читця потребує постійного догляду, щоб не допустити псування і втрати його. Для цього слід дотримуватися певних правил роботи мовного апарату і загальної гігієни голосу, зокрема:
1. У процесі читання, розповіді не допускати висоти голосу поза межі
виробленого, встановленого, можливого діапазону, а також надмірної гучності і тривалості мовлення. Це може призвести до зриву голосових зв'язок.
2. Не допускати простудних захворювань, гострих або хронічних катарів верхніх дихальних шляхів, нервових зрушень тощо. Це може призвести до захворювання органів, які беруть участь у голосоутворенні (гострого, хронічного і професійного ларингіту — запалення слизової оболонки гортані, внутрішніх вузликів на голосових зв'язках).
3. Не перевищувати денних норм голосового навантаження (4-5 академічних годин підряд). У процесі тривалого мовлення варто робити кількахвилинні перепочинки — 5-8 повільних і спокійних вдихів і видихів.
5. Дотримуватися профілактики носоглотки. У випадку навіть незначних неприємних відчуттів сухості в горлі треба його прополоскати відваром ромашки чи листя евкаліпту.
6. Можна загартовувати носоглотку: кожного дня протягом певного часу полоскати холодною водою з поступовим зниженням температури від +20 до +12°С (39, 16-17).
Найкращий спосіб збереження звучання голосу на професійному рівні, як зауважує С.Т. Нікольська, це зарядка, до якої входить дихальна і артикуляційна гімнастика (54). Якщо кожного ранку після дихальних вправ (10-15 хв.) прочитати протягом 10 хвилин гекзаметр, дотримуючись усіх правил дикції, дихання і голосу, то це сприятиме не тільки постійній підтримці мовного апарату, а й додасть бадьорості всьому організму.
Поряд із дикцією важливе значення в техніці мовлення учнів має орфоепія, тобто система загальноприйнятих правил, що визначають єдино правильну літературну вимову. Якщо дикція — це правильна роздільна вимова окремих мовних звуків, то орфоепія — правильна вимова цих звуків.
Для того, щоб своєю мовою впливати на слухачів, недостатньо однієї якості і чистоти дикції, необхідна ще й правильність вимови окремих слів. Можна ясно і чітко вимовляти окремі звуки і слова, але якщо вимова їх не відповідає орфоепічним нормам, то мова в цілому не забезпечить легкості і швидкості розуміння змісту, який вона виражає (45, 18).
Сучасні норми української орфоепії — це єдині для всіх фонетичні закони літературної мови. Вони історично склалися на основі вимови полтавсько-київських говірок. На жаль, ще не в усіх учителів та учнів мова бездоганна. Багатьом властиве серйозне порушення орфоепічних норм, відхилення від них під впливом певних причин.
У науково-методичній літературі існує велика кількість спроб класифікувати відступи від норм літературної мови та вимови і порушення принципу комунікативної доцільності, що призводять до виникнення у мовленні школярів помилок та недоліків (М. Кожина, Т. Ладиженська, В. Мельничайко, М. Пентилюк, Т. Чижова та ін.), які зазначають, що „знання цих відхилень учителю необхідне для правильного й раціонального планування роботи з формування техніки усного мовлення” (78, 14).
Усі помилки, що спостерігаються у мовленні учнів, можна поділити на мовні, тобто такі, що пов'язані з порушенням норм у використанні мовних одиниць, та мовленнєві, тобто такі, що викликані недотриманням законів побудови тексту як одиниці зв'язного мовлення (недотримання точності мовлення, бідність використовуваних мовних засобів, невиразність, порушення принципу комунікативної доцільності).
Недотримання виразності — один з найтиповіших недоліків усного мовлення учнів початкових класів. Усунення його досягається внаслідок використання тих мовних засобів, які допомагають якнайповніше передати емоційно-експресивне забарвлення. Це стає можливим завдяки відбору стилістично забарвлених, мовних одиниць, а також внаслідок використання інтонаційних засобів мовлення (темпу, сили, голосу, логічного наголосу, тембру, підвищення чи зниження голосу) (57, 62). Невміння користуватися цими засобами з метою надати висловлюванню потрібної виразності є недоліком в усному мовленні молодших школярів, оскільки за програмою (63) ознайомлення з цими інтонаційними властивостями передбачено в кожному класі.
Тільки в усному мовленні помічено орфоепічні та інтонаційні помилки, а також порушення евфонії (милозвучності) та норм наголошення української мови. Зокрема, помилки, що виникають через порушення норм орфоепії — літературної вимови голосних і приголосних — становлять групу орфоепічних, серед яких розрізняють:
§ неправильну вимову ненаголошених (е), (и);
§ неправильну вимову ненаголошеного звука (о) перед складом з (у);
§ глуху вимову дзвінких приголосних перед глухими та в кінці слів (каска) (дуп);
§ м'яку вимову приголосного (р) в кінці складу і в кінці слова (зв'ір');
§ м'яку вимову шиплячих звуків (н'іч'), (ч'асто);
§ роздільну вимову дж, дз у словах типу дзвінок, джміль (64, 54-55).
До групи усних помилок відносять ті, що пов'язані порушенням норм наголошування. Окремо серед недоліків усного мовлення виділяють невміння учнів робити логічний наголос, паузи між частинами речення, реченнями, абзацами, невміння дотримуватися потрібної сили голосу, швидкості, невміння надавати голосу емоційного забарвлення, відповідно до ситуації спілкування. Усі ці різновиди об'єднують у групу інтонаційних мовленнєвих недоліків.
1.2 Особливості артикуляції голосних і приголосних звуків
Звукові одиниці мови реально існують і функціонують не ізольовано, а в мовному потоці, в певному зв'язку одна з одною. Аналіз умов сполучуваності голосних і приголосних звуків, утворення груп приголосних, різних комбінацій їх і місця в слові, як і вивчення частотності фонем, має велику теоретичну й практичну вагу.
Предметом нашого дослідження є «звукова субстанція мовлення» (65) та особливості її артикуляції. До вивчення звукового сигналу підходять багатоаспектно, адже звук генерується, передається і приймається. Мовленнєва комунікація являє собою процес, модель якого можна зобразити у наступній послідовності: суб’єкт, що говорить, – канал зв’язку, по якому передається інформація, – об’єкт, що приймає дану інформацію (70, 32). Кожна людина виступає як в ролі суб’єкта, так і в ролі об’єкта мовлення.
Оскільки звуки ми вимовляємо й чуємо, то ці два їх аспекти – вимова (артикуляційний аспект) та сприйняття (акустичний аспект) і складають сутність звука. Якщо говорити точніше, то останній аспект включає до свого складу два різних явища – власне акустику, тобто характеристику звука як фізичної величини, як коливання пружного середовища, і фізіологію – сам аспект сприйняття, при якому коливання, що лягають на барабанну перетинку вуха, перетворюються в слухові узагальнення мозку (58, 8). Вимова звука – це не тільки робота апарату мовлення, а й корегуюча діяльність артикуляторних узагальнень мозку.
Звуком називається «коливальний рух різноманітних тіл з наступним поширенням цих коливальних рухів у навколишньому середовищі» (82, 16). Джерелом мовних звуків служать коливання голосових зв'язок у гортані й тертя повітряного струменя об стінки мовного апарата.
Звук мови відрізняється від інших звуків тим, що він, по-перше, є носієм найменшої одиниці мови — фонеми, яка має структурне значення, по-друге, відображений у свідомості носіїв мови як такий звукотип, котрий характеризується певним набором акустичних, анатомо-фізіологічних і психофізичних (психоакустичних) ознак (75). Цей набір ознак набуває соціального статусу і закріплюється в свідомості носіїв мови як орфоепічна норма.
Звуки поділяються на тони й шуми (79, 12-13). Тони виникають внаслідок періодичних коливань повітряного середовища, а шуми — внаслідок неперіодичних коливань. У чистому вигляді як тони, так і шуми зустрічаються рідко. Зазвичай до тону завжди більшою чи меншою мірою додається шум, а до шуму — незначний елемент тону. Тому різкої межі між тонами й шумами немає. Проте мовні звуки розрізняють залежно від того, що лежить у їх основі — тон чи шум,— і відповідно поділяють на дві групи: голосні і приголосні. Голосні — це звуки, основу яких становить тон. Приголосні — це звуки, основою яких є шум, до якого може долучатися й голос (при утворенні сонорних або дзвінких приголосних).
Звуки (тони і шуми) розрізняють за інтенсивністю, висотою, спектром і тривалістю (11, 137-138).
Інтенсивність звука залежить в основному від амплітуди коливань голосних зв'язок, яка, в свою чергу, обумовлюється силою, з якою тисне на голосові зв'язки чи інші перепони на його шляху видихуваний струмінь повітря. Чим більша амплітуда коливання, тим більша інтенсивність (сила) звука. Інтенсивність як об'єктивну характеристику звука слід відрізняти від гучності. Під гучністю розуміють сприйняття інтенсивності звука слуховим апаратом людини. Залежність між інтенсивністю й гучністю звука визначається висотою. Звуки, однакові по силі, але різні висотою, можуть сприйматися як звуки різної гучності.
Висота звука визначається швидкістю коливань в одиницю часу. Звуки людської мови за своєю природою складні. Внаслідок коливань голосових зв'язок утворюється основний тон. Основний тон завжди найнижчий. Його висота залежить передусім від довжини голосових зв'язок і ступеня їх напруженості. Зміни висоти основного тону в мовленні характеризують його мелодику.
Тони, які виникають у гортані, можуть резонуватися (викликати вторинні коливання) у надгортанних порожнинах (ротовій, носовій, глотковій), внаслідок чого виникають додаткові тони (парціальні, складові тони, обертони). Вони в ціле число разів вищі за основний тон, тому вони звуться гармонічними складовими тонами.
Додаткові тони, що виникають у надгортанних порожнинах, при вимові різних звуків неоднакові силою, висотою й місцем їх концентрації.
Сукупність основного тону і додаткових тонів складає його спектр, що є дуже істотною в лінгвістичному відношенні характеристикою звука, оскільки з якісного боку різниця між окремими звуками визначається саме на основі їх спектра (13, 21).
Лінгвістичний (соціальний, фонологічний) аспект має на увазі вивчення ролі звукової сторони мови з погляду її смислових функцій. Наприклад, звуки (н) і (н') здатні розрізняти слова (пор. стан і стань), а звуки (а), (у),( и) можуть розрізняти і слова, і форми слів (пор. лак, лук, лик; книга, книгу, книги) й под. Такі одиниці, що служать для розрізнювання слів і форм слів, називають фонемами.
Вивчення мовних звуків виключно з погляду анатомо-фізіологічного або фізично-акустичного неможливе (11). Воно обов'язково — свідомо чи несвідомо — враховує значення звуків для спілкування, тобто включає й лінгвістичний, або функціональний (ще інакше — соціальний), аспект.
Дослідження звуків виконують природознавчими методами (анатомо-фізіологічними й акустичними). Дослідження функцій звукових елементів у процесі комунікації здійснюється за допомогою мовознавчих (лінгвістичних) методів дослідження.
Усі ці аспекти, відрізняючись своїми завданнями і методами дослідження, разом з тим перебувають у щільному, нерозривному зв'язку і взаємно доповнюють один одного.
Лінгвістично звуками називають „найменші одиниці мовного потоку, з яких в мові складаються слова” (14, 36). Звуки мови на письмі позначають так:(a), (с), (д'), (м), (н). Окремо взяті звуки (на відміну від слова та речення) не мають ніякого значення ((о), (у), (п), (с), (д), (і), (к), (м)), але з них творяться слова та їхні значущі частини. Наприклад, з наведених звуків легко скласти слово підсумок, у якому виділяють три значущих частини під + сум + ок.
Звуки утворюють зовнішню, звукову оболонку слів і тим самим допомагають відрізнити одне слово від іншого. Слова розрізняють за кількістю звуків, з яких вони створені, набором цих звуків та їх послідовністю (24, 15). Звуки мови виникають за допомогою мовного апарату, до якого належать гортань з голосовими зв'язками, ротова та носова порожнини, губи, язик, зуби та піднебіння.
За способом творення звуки поділяють на голосні та приголосні.
Голосні звуки – це „звуки людської мови, основу яких становить голос. При вимові голосних звуків струмінь повітря, вийшовши з легень і проходячи по гортані, спричинює вібрацію зімкнених напружених голосових зв'язок. Після того як струмінь повітря вже у вигляді звукової хвилі з періодичними коливаннями проходить крізь ротову порожнину, він вільно виходить назовні. Ротова порожнина відіграє при цьому роль резонатора, який за рахунок руху нижньої щелепи та переміщення язика в горизонтальній та вертикальній площині змінює свої розміри та форму” (11, 137), що є вирішальним при творенні голосних різної якості.
Голосних звуків шість: (і), (и), (е), (у), (о), (а).
Голосні звуки можуть бути переднього і заднього ряду, низького, середнього і високого підняття, огублені і неогублені, ненаголошені і наголошені (19, 25-26).
За місцем творення (мають на увазі рух язика у горизонтальній площині ротової порожнини) голосні звуки поділяються на голосні переднього ряду ((е), (и), (і)) і голосні заднього ряду ((а), (о), (у)).
На початку слів голосні в українській мові виступають порівняно рідко, але в середині слова вони трапляються частіше. Так, після твердих приголосних виступають звуки (а),(о), (у), (е), (и): тато, той, туман, тесля, тиша. Після м’яких приголосних також виступають п’ять голосних, але в дещо іншому складі – (а),(о), (у), (е), (и). Отже, після твердих і м’яких можуть виступати і виконувати смислорозрізнювальну функцію чотири голосні - (а),