Зарубіжна література

1. Ефект відчуженості Б. Брехта

Суть V-ефекту полягає в тому, щоб зірвати полог звичності й буденності з давно й, здавалося, добре відомого предмета, показати його з незвичного, несподіваного боку, щоб змусити не просто дивитися на цей предмет, а побачити його, щоб змусити задуматися над ним. Брехт "отчужує" предмет не руйнуючи його органічних властивостей, не нав’язуючи якостей йому не притаманних і не властивих.

Очужити, за Брехтом, означає "позбавити подію чи характер усього очевидного, знайомого, зрозумілого і збудити, відтак, здивування і зацікавленність".

Брехт використовував принцип параболи (оповідь віддаляється від сучасного авторові світу, іноді взагалі від конкретного часу, а потім знову повертається до залишеної теми і дає ні філософсько-епічну оцінку).

Місця, країни, де відбуваються події у п’єсах Брехта – умовні, що не прив’язує глядача до місця подій і дозволяє йому досить легко абстрагуватися й провести паралелі з реаліями, які особисто йому, глядачеві, знайомі значно краще, ніж зображені на сцені.

V-ефект втілювався і через жести героїв, що давали глядачеві інформацію, яка не співпадала з репліками . Наприклад, на виставі "Матінки Кураж та її дітей" в "Берлінському ансамблі" Матінка Кураж(Єлена Вайгель) в кінці шостої картини проклинає війну, яка відібрала в неї сина, проклинає вперше і востаннє, а її руки в цей час діловито, професійно і прискіпливо перебирають крам, що принесла з міста донька Катрін і заради якого їй довелося ризикувати життям й понівечити обличчя.

Звичайно така сцена повинна викликати потрясіння і роздуми над трагічною долею людини, яка попри всі жорстокі уроки життя залишається сліпою й глухою до його висновків.

Особливе місце в драматургії Брехта займала музика. Вона була не лише супроводом, тлом дії, а приймала активну участь у її творенні. Наприклад, у "Добрій людині з Сичюані" в 1 дії "Пісня про дим", яку співає дідусь, не пов’язана з безпосередньо з перебігом подій, так само як і пісня Шен Де "Про немічність богів та добрих людей" в 4 дії, але маленькі заспівки, якими переривається дія, або якими вона закінчується, часто пояснюють чи поглиблюють зміст подій, що відбуваються на сцені.

2. Особливості п’єси параболи Б. Брехта

Парабола - термін, що позначає близьку притчі жанрову різновид у драмі і прозі XX століття. З точки зору внутрішньої структури парабола - алегоричний образ, що тяжіє до символу, багатозначного іносказанню (на відміну від однозначності алегорії і односпрямованого другого плану притчі); іноді параболу називають "символічної притчею". Проте, наближаючись до символічного, алегоричної, план параболи не пригнічує предметного, ситуативного, а залишається ізоморфним йому, взаємовідповідним з ним.

Таким чином, п'єса-парабола має два плани.

Перший — роздуми Брехта про сучасну дійсність. З цього боку п'єса "Матінка Кураж..." — застереження, вона звертається не до минулого, а до найближчого майбутнього. Історична хроніка становить другий параболічний план — блукання маркітанки Кураж у роки Тридцятилітньої війни, її ставлення до війни.

Загальна ідея п'єси — несумісність материнства (ширше — життя, щастя) з війною і насильством.

3. Історична концепція в романі "Генріх" Г. Манна

Поява дилогії Манна у роки фашизму в Німеччині була сприйнята як явище надактуальне. Уже 1938 p., відразу ж по виході у світ роману "Молоді літа короля Генріха IV", А. Цвейг висловився про нього так: "Коли Генріх Манн писав цю книгу, він бачив сучасність і далі крізь неї — кінець сутички, яка ще триває. З величезним талантом, до того ж чудовою німецькою мовою, розповідав про епоху XX століття, у якій ми живемо і на яку впливаємо".

Літературно-історичне значення дилогії Манна про короля Генріха IV полягає в тому, що письменник зумів піднестися над критичним ставленням до дійсності і створити новий для себе образ борця-гуманіста. Причому відбувається майже цілковите ототожнення героя й автора в романі. Високий ступінь сповідальності надавав історичній дилогії Манна особливої довірливості та сили. У певному сенсі її можна розглядати і як духовний заповіт автора: "Ми закінчимо свої дні. Але слід нашої свідомості перейде в інші уми, далі ще в інші. Через багато століть прийде епоха людей, котра буде думати і діяти, як ми".

4. Жанрова специфіка Т. Манна Чарівна гора

Роман – епічний твір, у якому оповідь зосереджена на долі окремої особистості у процесі її становлення і розвитку, що зумовлює наявність у ньому розгорнутого простору і часу. Оскільки роман є "епосом приватного життя" і в літературі пізньої античності являє собою побутові варіанти традиційних міфологічних сюжетів, а в середньовічній літературі – міфів національних, то у своїх витоках він виявляє себе у міметичній формі. Однак міметична форма зображення в європейській культурі завжди співіснувала з неміметичною. Обидві форми зображення є похідними від різних типів художнього мислення – реалістичного, пов’язаного з відтворенням життєвого матеріалу, і романтичного – з його перетворенням (Л. Тимофєєв).

"Чарівна гора" є першим неміметичним твором письменника, у якому втілено ті принципи, які він вважав провідними для сучасного роману, – інтроспекції, "критики" (аналізу) і гри, що виявили себе, по-перше, у відмові митця від міметичного зображення соціально-історичного життя суспільства – відсутності епічної повноти зображення, граничному звуженні соціального радіусу класичного міметичного роману; по-друге, у сюжетобудові, яка забезпечила наявність двох планів – міметичного і неміметичного (реалістичного і символічного) – і відповідну їм двоїстість зображення; по-третє, у "сублімації" всієї багатогранності світу у свідомість, рефлексії, монологи й діалоги. Тому "Чарівна гора" має всі ознаки неміметичного роману: інтенсивний час і простір (хоч і не настільки інтенсифікований, як у відомих романах письменників-модерністів), інтроспективність, мінімум фабули, сюжету, дії, сюжет роману підпорядковано асоціативному руху авторської думки, широка наявність неоповідних елементів, символічність, абстрагування, літературні ремінісценції та асоціації.

5. Жанрова своєрідність Вірнопідданий Т. Манна

Вірнопідданий побудований за традиційною для XIX століття схемою послідовного розповіді про життя героя. У якійсь мірі, мабуть, тут пародіюється "роман виховання", в якому зазвичай автор простежує процес духовного дозрівання основного персонажа, пошуки ним сенсу життя, пошуки ідеалу. У Манна його герой (скоріше це антигерой) проходить свого роду негативний шлях розвитку. Те, що зазвичай сприймається як похмуре, темне, брудніше, сміховинне, для Дідеріха Геслінга є позитивним. Всі його уявлення про моральність - глузування над справді людськими почуттями.

Характерні для творчого методу Г. Манна сатиричні образотворчі засоби реалістичний символ, буфонада - набувають у "вірнопідданоиу" соціальну конкретність, політичну цілеспрямованість.

За змістом і художній структурі "Вірнопідданий" - чудовий зразок соціально-сатиричного роману. Дія в цьому творі випливає з гострих політичних колізій. Важлива риса роману, надає творові глибоко національний характер, полягає в тому, що Г. Манну вдалося дати сатиричне зображення німецького буржуазного суспільства у всій своєрідності історично сформованих умов, при яких розвивався німецький імперіалізм.

6. Тема відповідальності маленької людини "Матінка Кураж"

За жанром — це історико-алегорична драма. У ній автор утверджує відповідальність кожної людини за участь (активну чи пасивну) у війні, за долю всього людства. Філософська сторона п'єси розкривається в особливостях її ідейного змісту. Брехт використовував принцип параболи (оповідь віддаляється від сучасного авторові світу, іноді взагалі від конкретного часу, а потім знову повертається до залишеної теми і дає ні філософсько-епічну оцінку). Таким чином, п'єса-парабола має два плани. Перший — роздуми Брехта про сучасну дійсність. З цього боку п'єса "Матінка Кураж..." — застереження, вона звертається не до минулого, а до найближчого майбутнього. Історична хроніка становить другий параболічний план — блукання маркітанки Кураж у роки Тридцятилітньої війни, її ставлення до війни. Загальна ідея п'єси — несумісність материнства (ширше — життя, щастя) з війною і насильством.

П'єсу написано про події 30-річної війни, але досліджуються в ній не події історичного минулого, а за задумом автора, актуальне для тих часів питання про відповідальність пересічних людей за історію. Звичайно, війни починають уряди, але, як доводиться в драмі, часто звичайні люди самі шукають у війні можливості влаштувати своє особисте життя, чим і дозволяють політикам здійснювати будь-які злочинні задуми.

Головна героїня твору Ганна Фрілінґ — маркітантка, війна для неї не горе, а своєрідний зовні мирний бізнес. її влаштовує, що воєнні дії не вщухають. "Кураж до кінця вірить у війну", — написав Брехт у примітках до п'єси. Навіть страшні втрати (гинуть її діти) не міняють ставлення Матінки Кураж, хоча відомо, що вона живе заради них і саме задля їхнього щастя зайнялася цією справою. Вона не помічає і не розуміє, що мимоволі стає причиною їхньої загибелі: під час війни неможливо жити нормальним людським життям.

Швейцеркас, один із синів Матінки Кураж, гине як герой, рятуючи полкову касу. Він робить те, що вважає природним. Але його брат Ейліф так само вважає нормою займатися мародерством у мирні дні, що й стає причиною його загибелі. Ці дві смерті — героїчна й ганебна — різні сторони того самого явища. Трохи складніше з Катрін, яка попри обставини, в яких виросла, починає розуміти злочинність війни. Але Катрін німа, свою позицію вона доводить діями, але не може нікому нічого пояснити словами. її німота символічна: ті, що намагаються жити війною, однак не почули б думки, що не збігається з їхньою. Та вона здатна зробити інше. Під час зупинки поблизу міста Галле, поки Матінка Кураж торгує, з'являються ландскнехти, що можуть знищити місто, і Катрін б'є у барабан, поки мешканці міста не прокидаються. Тож навіть німа людина може при бажанні щось змінити.

Відсутність віри у власну спроможність щось змінити й змушує "маленьку людину" пристосовуватися до обставин. У цьому конкретному випадку — шукати прибутки на війні, навіть не Намагаючись опиратися.

Але цей шлях призводить лише до трагедії. Філософія капітуляції неминуче веде Матінку Кураж до трагічної розв'язки.

7. Мотив двійників Вірнопідданий Г. Манн

Головний герой "Вірнопідданого" Дідріх Геслінг став образом-символом. Це соціально-психологічний тип, сформований німецьким імперіалізмом, а згодом став опорою фашизму. У такої політичної конкретності виражається нова якість реалізму Г. Манна.

Розповідь про Дидриха Геслінге - це перш за все фіксація його постійно мінливої соціальної позиції (те ж саме відноситься і до безлічі героїв в інших романах Г. Манна). Письменника не цікавить послідовне опис життя героя, зате в кожній деталі проглядається соціальна установка Геслінга - поза і жест підлеглого або володаря, бажання виявити силу або, навпаки, прихований страх.

Геслінг - не один з багатьох: він саме істота вірнопідданства, його втілена в живій характері суть. Один з викривальних ходів роману полягає в тому, що Г. Манн робить Геслінга двійником імператора Вільгельма II. Геслінг сліпо наслідує обожнюваному кайзеру. Виявляється, що Геслінг схожий на кайзера і зовні і по суті. Вони - споріднені душі. У цьому своєрідному двойничества обидва виглядають як лицедії, які розігрують якийсь непристойний фарс.

8. Особливості композиції і форми Сторонній Камю

Жанр роману наближається до моралистическом роману, тому філософсько-естетична система автора не віддільна від його особистості. Повноту "Сторонньому" надає його філософський підтекст. У "Сторонній" Камю прагне додати історії універсальний характер міфу, де життя спочатку відзначена печаткою абсурду. Дійсність тут є скоріше метафорою, необхідної для розкриття образу Мерсо.Жанр роману наближається до моралистическом роману, тому філософсько-естетична система автора не віддільна від його особистості. Повноту "Сторонньому" надає його філософський підтекст. У "Сторонній" Камю прагне додати історії універсальний характер міфу, де життя спочатку відзначена печаткою абсурду. Дійсність тут є скоріше метафорою, необхідної для розкриття образу Мерсо.

Композиційно ця повість нагадує короткий варіант роману Ф. М. Достоєвського "Злочин і кара". Вона складається з двох рівних частин, в яких викладена хроніка одного пересічного, якщо можна так назвати вбивство людини, злочину і послідував за ним покарання. Частини ці перекликаються між собою. По суті, друга частина - це криве дзеркало першою.

Якщо в першій частині Камю зображує людину абсурду, який здійснює вбивство, то в другій частині мова йде про абсурдність караючого його суспільства і тієї моралі, згідно з якою товариство вбиває людину. Злочин Мерсі полягає в тому, що в якийсь прекрасний момент він відкрив для себе одну істину: "життя не варте того, щоб за неї чіплятися; життя людини безглузда, тому що рано чи пізно кожен помре поодинці, зникнувши без сліду. Невідомо навіщо є людина, невідомо куди потім зникає. Це знання зробило Мерсі відчуженим, відстороненим від життя, від інших людей, зробило сумнівними в його очах всі прийняті в суспільстві морально-поведінкові правила. Він не повставав на уявні святині цивілізації, не зазіхав на них, він просто свідомо знехтував панує навколо лицемірством, відмовився від брехні, від загальноприйнятих норм і правил. Тим самим він став небезпечний суспільству, і суспільство його приблизно покарало.

9. Філософський зміст символічного образу "Чума" Камю

У 194...році слово "чума" була у всiх на вустах, правда, не в прямому, а переносному значеннi - "коричнева чума", фашизм. За клiнiчними ознаками зловiсно вимальовується iсторично визначена личина "чуми" (фашизм) - нашестя, що перетворило Францiю i всю Європу в концтабiр. За свiдченням самого Камю, "явний змiст "Чуми" - це боротьба європейського Опору проти фашизму".

Отже, по-перше, чума - хвороба, а, по-друге, чума - "коричнева чума", фашизм. Камю писав: "За допомогою чуми я хочу передати ту задуху, вiд якої ми страждали, ту атмосферу небезпеки i вигнання, в якiй ми жили тодi. Одночасно я хочу поширити це тлумачення на iснування в цiлому". У вустах Тарру, друга доктора Рiє слово "чума" обростає численними значеннями, стає надзвичайно мiстким. На його думку (i на думку автора), чума - не тiльки хвороба, не тiльки вiйна, а також смертнi судовi присуди, розстрiл переможених, фанатизм церкви i фанатизм полiтичних партiй, загибель невинної дитини в лiкарнi, погано органiзоване суспiльство. Вона звична, природна, як дихання, бо "всi ми трошки зачумленi". Мiкроби її всюди, пiдстерiгають кожний наш необережний крок. А раз так, то чума - свiтове зло, яке повсякчас бродить в iсторiї i в усьому нашому життi. Зло, за Камю, на вiдмiну вiд свого iсторичного прообразу, не пiддається дослiдженню, воно вбиває, - це все, що дано знати про нього його жертвам.

Герої Камю - Рiє, Кастель, Тарру, Гран, Рамбер - бунтарi, хто смiливо постає проти свiтового зла, хай, навiть, це "сiзiфiв труд" (бо ж вилiкувати так нiкого i не вдалося, все обмежувалось лише полегшенням страждань, не вдалося i вiднайти сироватку - чума вiдповзла сама, так само, як i сама прийшла). Як бачимо, все та ж абсурднiсть буття i так само людина вiльна зробити вибiр. I цей вибiр робить її справдi Людиною.

Чума - суворе випробування, яке ставить два запитання: що таке життя, i що значить зберегти гiднiсть перед наступом стихiї i зла. Письменник-фiлософ Камю вiрить, що зло вiчне, але вiчна i боротьба з ним. I сила борцiв, людей у їхнiй спiвдружностi.

10. Головні теми, ідея абсурду "Сторонній" Камю

І хоча у "Сторонньому" немає жодних прямих роздумів про абсурд, але у ньому передається безпосереднє переживання абсурду окремою особистістю.

Герой роману є реалізацією ідеї абсурдної людини в абсурдному світі. Головною характеристикою цього образу є відчуження, характерне для екзистенціалістів.

Таке відчуження переживають герої Ф.Кафки, Ж.П. Сартра та ін. У Камю- це відчуження від суспільства. Герой "наділений" відчуттям абсурду, він байдужий до усього і замкнений у собі. Формування такої особистості Камю нам не дає можливості простежити, а лише показує кінцевий результат.

Роман складається з двох частин. Якщо в першій частині Камю зображує людину абсурду, який здійснює вбивство, то в другій частині мова йде про абсурдність караючого його суспільства і тієї моралі, згідно з якою товариство вбиває людину. Злочин Мерсі полягає в тому, що в якийсь прекрасний момент він відкрив для себе одну істину: "життя не варте того, щоб за неї чіплятися; життя людини безглузда, тому що рано чи пізно кожен помре поодинці, зникнувши без сліду. Невідомо навіщо є людина, невідомо куди потім зникає. Це знання зробило Мерсі відчуженим, відстороненим від життя, від інших людей, зробило сумнівними в його очах всі прийняті в суспільстві морально-поведінкові правила. Він не повставав на уявні святині цивілізації, не зазіхав на них, він просто свідомо знехтував панує навколо лицемірством, відмовився від брехні, від загальноприйнятих норм і правил. Тим самим він став небезпечний суспільству, і суспільство його приблизно покарало.

11. Жанрова специфіка, композиція "Смерть героя" Р. Олдінгтона

У романі "Смерть героя" Олдінгтон використовував композиційну форму, що не піддається однозначному жанровому визначенню. Дослідники вважали роман різновидом "плину свідомості", "роману-джазу", "інтелектуального" чи "суб'єктивно-психологічного" роману, антивоєнного, біографічного й ін. Таке розмаїття визначень свідчить про новизну і незвичайність запропонованої автором романної форми, що містить у собі ознаки різних жанрів. Олдінгтонівський роман починає нову літературну традицію, що веде в постмодернізм, плин свідомості.

Роман складається з трьох частин, прологу й епілогу. Кожна з частин роману має назву, яка є відповідним музичним терміном і передає темп, але не оповіді, а скоріше темп психічному відчуттю оповідачем перебігу часу, що то розтягується (на війні), то стискується ("вікторіанська" Англія), залежно від подій і самопочуття персонажів.

Пролог має назву "Allegretto", що означає: "швидко". У цій невеликій частині твору мова йде про реакцію рідних і близьких Джорджа на його "геройську" смерть.

Назва першої частини – "Vivace", що означає "швидко, жваво". Швидкий темп оповіді обумовлений не тільки тим, що тут йдеться про досить довгий проміжок часу, але і специфікою зображення діючих осіб. Усі вони – маріонетки. Швидкі безглузді дії, суєта позбавляє їх існування будь-якого змісту.

"Швидка" частина роману закінчується для героя повним розривом з родиною. Для Джорджа починається пора самостійного життя, про яку говориться в другій частині роману "Andante cantabile" - "Повільно, співучо". Така назва обумовлена тим, що вона присвячена інтимним переживанням героя, його любов'ю до Елізабет і Фанні. Але і тут тон оповіді досить саркастичний, іронічний.

Війна, описана в третій частині за назвою "Adagio", що означає "Повільно", завершує його формування, підбиває підсумок усього життя; вона виснажує його фізично, привносить розчарування і невір'я, і зрештою доводить до самогубства.

Характерним і важливим у композиції роману є прийом ліричних і авторських відступів, під час яких оповідач, фронтовий товариш Уінтерборна, але в якому ми легко впізнаємо самого автора, відкрито виходить на сцену зі своїми роздумами чи іронічними ремінісценціями. Ці відступи найчастіше виконані в стилі пародійного пафосу, що приховує гіркоту і біль. Коментуючи в них поведінку героїв, відкрито схвалюючи чи гудячи її, іронізуючи чи шкодуючи своїх персонажів, оповідач відходить від своєї ролі спостерігача, перетворюючись у свого роду дотепного конферанс'є на сцені життя своїх персонажів.

12. Жанрова специфіка "Володар мух" В. Холдінга

Проза Голдінга належить до того напряму сучасної західної літератури, яка змальовує не людські характери, а узагальнені ідеї, алегорично втілені в ситуаціях та образах. Універсальності голдіновських героїв кореспондують і максимально розмиті контури історичного часу і простору. Та все ж у непрямій формі письменник торкнувся найважливіших соціальних проблем нашої епохи, котру не сприйняв і прийняв як епоху негуманну, небезпечну, апокаліптичну".

Свої романи В.Голдінг називав притчами. У сучасному літературознавстві під притчею розуміють в першу чергу засіб вираження морально-філософських роздумів письменника, які часто бувають протилежними до загальноприйнятих суспільних уявлень. Для притчі головне не змалювання, а вираження смислу. В її основі покладено принцип параболи: оповідь ніби віддаляється від конкретного часопростору, рухається по кривій, повертається назад, висвітлюючи у філософсько-естетичному аспекті явище художнього осмислення.

В. Голдінг задумав свій роман як твір широкого філософського і моралізаторського спрямування. З одного боку, чисто зовнішній сюжет, характери, події, а з іншого – алегорична і філософська значимість, відчутна в кожному епізоді, в багатьох деталях, образах. Тому більшість літературознавців погодились, що "Володар мух" – це філософський роман-притча, що поєднав у собі риси пригодницького, екзистенційного романів, притчі-алегорії, роману-антиутопії.

В.Голдінг як письменник мораліст ставить на перший план проблему недосконалості людської природи, зумисне оголюючи її беззахистність перед злом,і тим самим робить спробу переконати читача у можливості попередження глобальних помилок.

В основу роману "Володар мух" В. Голдінг поклав одвічний конфлікт добра і зла. Автор довів, що добро і зло не залежать від віку. Він стверджував, що зло – вроджена якість людини, невіддільна часточка будь-якої особистості, яка проявить себе неодмінно, коли для цього складуться найбільш сприятливі обставини. У творі зло стало неусвідомленим вибором ще несформованої особистості дитини-підлітка. І це невипадково, адже дитина може сповідатися усвідомлено, відповідаючи за свої вчинки, починаючи із семи років.

13. Тема втраченого покоління у романі Р. Олдінгтона "Смерть героя"

Варто відмітити, що література "втраченого покоління" склалася в європейських та американських літературах протягом десятиліття після закінчення першої світової війни. Датою її появи вважається 1929 рік, коли світ побачили три романи: "Смерть героя" Олдінгтона, "Три товариша" Ремарка й "Прощавай, зброє!" Хемінгуея. Після завершення війни, воєнний досвід був пережитий і втілений у художніх творах. Вислів "втрачене покоління" виявилися точним визначенням загального відчуття втрати й туги, які принесли із собою автори названих книг, що пройшли крізь випробування війною. Так, літературний стиль Хемінгуея унікальний у прозі ХХ століття. Як і Хемінгуей, Ремарк та Олдінгтон на сторінках своїх творів розкривають проблеми, які постають перед особистістю, понівеченою військовим лихоліттям. Пошук себе у світі, самоусвідомлення та самоутвердження — ось через що доводиться проходити молодим людям, які пройшли крізь пекло війни. На думку авторів, зокрема, цей мотив є провідним у романі Олдінгтона, людина здатна розкритися повною мірою лише в критичних життєвих ситуаціях. Його герої проходять складний шлях духовної еволюції, постаючи перед труднощами долі, долаючи перешкоди та негаразди. У цих умовах вони починають усвідомлювати істину — безглуздість війни та цінність життя. Разом з тим, представники літератури "втраченого покоління" надзвичайно майстерно розкриваючи тему війни, кохання та дружби, утверджують найвищі людські почуття.

14. Тема "Володар мух" В. Холдінг

В. Голдінг розкрив етапи моральної деградації дитини (в алегоричному прочитанні – людства) у межах чужого замкненого простору, де панувала "анти-мораль", а найбільшими цінностями стали життя і задоволення первинних потреб. За автором, мораль – найвища цінність людини, але її сутність відносна. Сучасна цивілізація здатна тільки приховати в людині темну частину душі. Героям Голдінга досвід цивілізованого життя не допоміг вижити ні духовно, ні фізично. Тому історія цивілізації прокручена у зворотному напрямку – від сучасності (середина ХХ ст.) до далеких її витоків – племінного укладу життя.

Письменник порушив проблему суспільного (колективного зла), що здатне проявлятися через дію колективного підсвідомого: це "норма моралі" конкретної особистості (Джека Мерід’ю), нав’язана групі дітей. Але, незважаючи на могутність зла, його перемога ніколи не буває остаточною, доки в людині залишається хоча б найменша часточка добра і світлих сподівань.

Порушивши проблему зла, Вільям Голдінг взяв до уваги сучасний контекст, тобто написав про моральний занепад людства ХХ – поч. ХХІ ст., опершись на біблійне розуміння моралі, філософію екзистенціалізму, персоналізм.

Прозаїк шукав витоків аморальності у природі людини. Суперечка про природу і сутність людини склала основну філософську колізію роману, розгорнуту в протиставленні героїв: ті, що жили ілюзіями раціоналістичного і ліберального характеру, й інші персонажі-підлітки, що усвідомили наївність уявлень про вроджену розумність і доброту людини. Перевірка часом довела, що дитина в екстремальній ситуації капітулювала перед безконтрольною людською жорстокістю, егоїзмом і злом.

15. Тема самотності "Старий і море"

Тема самотності людини розкривається автором у символічних карти нах вутлого човника на тлі безмежного океану. Океан символізує і вічність, і непереборну природну силу. Старий переміг прекрасну рибу, але океан не віддав йому здобичі, акули з’їли її. Хемінгуей упевнений, що людину можна знищити, але неможливо перемогти. Старий довів свою здатність проти стояти природі, він витримав найтяжче у своєму житті випробування, тому що, незважаючи на самотність, він думав про людей (спогади про маленького хлопчика, їх розмови про видатного бейсболіста, про спортивні новини підтримують його в момент, коли сили його майже покинули). У фіналі повісті Хемінгуей торкається також теми непорозуміння між людьми. Він зображує групу туристів, які вражені тільки розмірами остова риби і зовсім не розуміють трагедії старого, про яку намагається розповісти їм один із героїв. Символіка повісті складна, і кожен читач відповідно до свого досвіду сприймає цей твір.

Сантьяго один бореться з акулою, з рибою, з морем. Але він ні хвилини не відчуває себе самотнім, одинаком як Фредерік Генрі, тому що є люди його села. Є хлопчик, що до нього приходить, є берегова охорона, яка, якщо треба, прийде йому на допомогу, є сонце, море, зірки, є людство. І старий Сантьяго відчуває себе причетним, він – частина усього людства. Тестом на вірність людству є необхідність доводити кожен раз, доводити собі й іншим, що ти дієва людина. Звідси – двозначність фіналу. З одного боку Сантьяго доводить, що він здатний у цьому житті, він ловить цю велику рибу й притягає її до берега. Але немає тріумфу. Є кістяк риби, що показує розміри цієї риби. Але Сантьяго – це рибалка-професіонал, він продає рибу, і на це живе. Немає матеріального ефекту, ця риба не вирішує реальних проблем його життя. І йому знову треба йти в море, знову й знову ловити рибу, знову й знову тримати себе як людина.

16. Тема мужності і нездоланності Старий і море

Традиційно "Старий і море" сприймається як гімн мужності людини, її волі й силі. Отже, тема героїзму також присутня в цьому творі. Тріумф над знищуючими негараздами є суттю героїзму. Е.Хемінгуей бачить героїзм на зразок сізіфової праці: вимагається безупинна робота для досягнення ефемерної кінцівки. Герой з честю та достоїнством представ перед негараздами, таким чином, Е.Хемінгуей робить неостоїчний наголос на самовладанні людини. Сантьяго говорить: "Людина не для того створена, щоб терпіти поразки. Людина може бути знищена, але перемогти її неможливо".

Підтвердження цьому можна спостерегти й у роздумах старого над черепахами. "Більшість людей безсердечно ставляться до черепах, адже черепашаче серце б’ється ще довго після того, як тварину вбили й розрізали на шматки. "Але і мене – думав старий, - таке ж серце..." Ототожнення свого серця з черепашачим звучить як ідея непереможності.

Героїзм невід’ємно пов’язаний з темою мужності в даному творі. Бути людиною – це значить поводити себе з честю та достоїнством: не поступатися стражданням, приймати все без нарікань і, що найважливіше, виявляти максимум самовладання.

Незважаючи на всі страждання, які перетерпів старий, на всі невдачі, які його спіткали, головний герой повісті врешті-решт залишається непереможеним, з почуттям власної гідності. Про це свідчить і розмова з Марліном, коли старий повернувся лише з однією головою риби, і завершальна фраза твору: "Старому снилися леви." Знову виникає символ сили й молодості, який з’являвся у підсвідомості Сантьяго двічі до цього. Вірний хемінгуеївській формулі героїзму, Сантьяго зі всіма випробуваннями та негараздами залишається з такою ж невдалою, але непереможеною душею, як і раніше.

17. Тема наступності поколінь "Старий і море"

Маноліно є духовним спадкоємцем старого Сантьяго, уособленням наступного покоління незламних духом: "Ви можете навчити мене всього ".

У річищі такого підходу до системи образів старий Сантьяго набуває значення усього людства, а хлопчик Маноліно уособлює молоду непоборну генерацію, яка успадкувала заповіти своїх духовних вчителів.

Старий символізує людський досвід і разом із тим його обмеженість. Поруч із старим рибалкою автор змальовує маленького хлопчика, який вчиться, переймає досвід у старого. Та коли старому рибалці не таланить, батьки забороняють хлопчику виходити з ним у море. У двобої з рибою старому дуже потрібна допомога, і він шкодує, що поруч нема хлопчика, та розуміє, що це закономірно.

Стосунки між Сантьяго й Маноліном можуть бути висловлені одним реченням: "Старий навчив хлопця рибачити, і хлопець його любив." Однак, не зважаючи на явну ієрархію відносин між ними (учитель-учень), Сантьяго наголошує на рівності з хлопцем: "Як рибалка рибалці", і "Ти вже дорослий чоловік". Знову проступає тема єдності, тепер уже єдність людських душ.

Однак автор застосовує іронію при інверсії ролей між батьківським ставленням Сантьяго й учнівством Маноліна. В той час, як Сантьяго піклується про Маноліна в морі, навчаючи рибалити, Манолін піклується про старого на суші, впевнюючись, чи він їв. Подібна інверсія робить Сантьяго знову молодим, готовим отримувати мудрі повчання.

18. Тема сенсу життя в Е.Хемінгуея "Старий і море"

Надалі в творі, знову ж таки вустами Сантьяго, Е.Хемінгуей проводить паралель між циклом людського віку й природою. Певній частині дня і певній порі року відповідає певний проміжок людського існування. Зображувані події відбуваються у вересні - осені, або ж заході життя. Старий зауважує, що вранішнє сонце завжди спричиняло біль його очам, а ввечері він міг дивитися на сонце не кліпаючи: в той час, як людині важко знайти свій шлях у молодості (ранок), все стає набагато простішим, коли настає старість (вечір).

Роздуми автора про людське життя та його сенс прослідковуються і в монологах старого, звернутих до самого себе. Алегоричний заклик Сантьяго "тепер час думати тільки про одне. Про те, для чого я народився" звучить як звернення Е.Хемінгуея до самого себе. За життя він неодноразово повторював, що живе на землі для того, щоб писати.

Підтвердження цьому можна спостерегти й у роздумах старого над черепахами. "Більшість людей безсердечно ставляться до черепах, адже черепашаче серце б'ється ще довго після того, як тварину вбили й розрізали на шматки. "Але і мене - думав старий, - таке ж серце..." Ототожнення свого серця з черепашачим звучить як ідея непереможності.

Тема смерті, або ж знищення, у творі виражена вічним законом: треба або вбивати, або бути вбитим. За Хемінгуейем - смерть неминуча, однак як люди, так і тварини відмовляються віддатися у її владу. Е.Хемінгуей і сам жив за принципом: "Кожному призначено бути воїном, і кожному призначено померти, але лише боягузи помирають дарма. Я завжди вірив, що найперший обов'язок чоловіка - подолання страху."

19. Тема людина і природа в Е.Хемінгуея "Старий і море"

Весь твір наскрізно пронизаний темою єдності. При чому різних за своєю природою. Наприклад, єдність природи й людини. Е.Хемінгуей багато часу відводить на змалювання поєднання між головним героєм повісті старим Сантьяго та навколишнім середовищем: риби, птахи, зорі – усі вони його брати або ж друзі. Елементи, які очевидно суперечать одне одному, показані як аспекти єдиного цілого: море і лагідне, і жорстоке; жіночого і чоловічого роду; акула і благородна і хижа. Передумова єдності в повісті допомагає Сантьяго в його великій трагедії. Для старого успіх і поразка – два рівнозначні аспекти одного і того ж існування. Це тимчасові форми, які в залежності від примх долі з’являються або зникають, не впливаючи на його єдність із природою. Оскільки він сконцентровує увагу на цій єдності і бачить себе скоріш частиною природи, а не зовнішнім антагоністом, який з нею змагається, він не може бути переможений будь-якими неприємностями, які його спіткають.

Він жаліє тендітних морських ластівок, які залітали далеко в море за поживою і майже ніколи її не мали. Старий рибалка "подумки називав море lа mar, як кажуть іспанською ті, хто його любить". Часто море було для людини суперником, іноді морогом. "Та старий завжди думав про море, як про жінку, про живу істоту, що може й подарувати велику ласку, і позбавити її, а коли чинить щось лихе чи нерозважне, то лише тому, що така вже її вдача". Море для Сантьяго було зрозумілим і рідним, він читав його, як книгу: птах-фрегат вказував на скупчення риб, летюча рибина — на зграю стрімкої макрелі.

Він бачив черепах, які заплющували очі й поїдали медуз разом із отруйними щупальцями. Він жалів тих черепах, бо більшість людей не мали жалю до цих істот. Старий думав: "Адже і в мене таке саме серце, та й ноги-руки подібні до їхніх".

"Добре, що нам не доводиться полювати на зорі", — міркував Сантьяго. "А що коли б людині щодня треба було вбивати місяць? - подумав старий. - І місяць тікав би від неї. Або коли б вона мусила щодня гнатися за сонцем, щоб убити його? Але ми ще не такі безталанні", — розважив він. Старий рибалка ловить рибу, щоб прожити. Йому не приходить думка вбивати живих істот заради розваги. Він жаліє навіть ту останню с