Апарат управління Галичиною в складі Австро-Угорської імперії

У результаті угоди 1867 року склалася дуалістична держава: королівство Угорщини з Трансільванією, Хорвато-Славонією і Закарпаттям, які об’єднувалися під назвою Транслейтанія, і Австрія з Чехією, Моравією, Сілезією, Герцем, Істрією, Трієстом, Далмацією, Буковиною, Крайною і Галичиною. Ця частина була названа Ціслейтанією*. Кожна з двох держав, що увійшли до складу Австро-Угорщини, мала свій уряд і двопалатний парламент. Австрія мала рейхсрат, Угорщина - сейм, що складався з нижньої палати депутатів і верхньої палати магнатів.

Назва нової дуалістичної держави не відображала, однак, дійсного складу держави. Ні одна з панівних націй - ні австрійські німці в Австрії, ні мадьяри в Угорщині - не представляли більшості в своїй країні. Австрійці в Ціслейтанії становили всього 35,78 %, а мадьяри в Транслейтанії - 45 % населення (15, c.5). З загальної кількості понад 50 млн. жителів монархії біля 30 млн. становили слов’яни.

Німецький “Drang nach Osten”, що став ще запеклішим і жорстоким після угоди з Угорщиною в 1867 році, дробив єдність слов’ян, не давав їм можливості об’єднатися. Смисл угоди в значній мірі в тому і полягав, щоб пом’якшити австро-угорські суперечності за рахунок сумісного пригнічення інших народів, зокрема слов’янських (5, c.107).

Особа австрійського імператора (він був одночасно і угорським королем) проголошувалася священною, недоторканною. Суди не могли виступати проти монарха, а образа його особи і гідності вважалася образою маєстату і вела за собою суворі кримінальні покарання. Весь апарат державного примусу складався і діяв у кожній державі незалежно від органів управління іншої частини монархії, за винятком трьох спільних міністерств: військового, закордонних справ і фінансів. Спільне військове міністерство відало лише загальним управлінням. Територіальні армії в Австрії і в Угорщині знаходились кожна під управлінням відповідного міністерства крайової оборони. Приблизно так само було організоване і спільне міністерство фінансів. Фінансове господарство складалося з австрійського бюджету, угорського бюджету і спільного бюджету Австро-Угорщини. Державні видатки були поділені між Австрією і Угорщиною у відношенні 70: 30; на кожні 10 років об’єднана комісія з правами дорадчого органу повинна була визначити розподіл видатків, що вимагало затвердження обох парламентів. В останньому десятиріччі існування Австро-Угорщини (1907-1917 рр.) частка участі в спільних видатках була визначена таким чином: Австрія - 63,6 % і Угорщина - 36,4 % (9, c.57).

Для обговорення загальнодержавних справ була створена окрема представницька установа - так звані Делегації з 60 представників від австрійського і 60 - від угорського парламентів (по 20 від верхніх і по 40 від нижніх палат), причому окремі “коронні” краї мали визначену кількість представників у Делегаціях: Чехія - 10, Галичина - 7, Буковина - 1 і т.д. Делегаціям кожної країни надавалося право заслуховувати повідомлення уряду у загальнодержавних справах і приймати по них свої рішення. Делегації засідали окремо і скликалися щорічно імператором по черзі у Відні та Будапешті.

У випадку, коли Делегації не приходили до згоди, кожна з них мала право запропонувати скликання спільного засідання, на якому спірні питання вже більше не обговорювалися, а відразу ставилися на голосування і вирішувалися простою більшістю голосів. Перед Делегаціями несли відповідальність (аж до надання останнім права порушувати проти них кримінальне переслідування) міністри по спільних справах Австро-Угорщини. На першій сесії Делегацій в січні 1868 року було затверджено регламент, який докладно регулював роботу цього органу (3, c.257-266).

Одночасно з австрійською угодою рейхсрат прийняв 21 грудня 1867 року п’ять основних законів (Staatsgrundgesetze), які регулювали структуру державного апарату і права громадян. Ці п’ять “основних законів" складають грудневу конституцію (Dezember-Verfassung) 1867 року, яка діяла в Австрії, в тому числі і на західноукраїнських землях, до жовтня 1918 року. В Угорщині була відновлена у своїй чинності угорська квітнева конституція 1848 року.

За своєю структурою груднева конституція складалася з таких п’яти “основних законів" від 21 грудня 1867 року:

1) закон, що змінює основний закон 26 лютого 1861 року про імперське представництво;

2) основний державний закон про загальні права громадян для королівств і країв, представлених у рейхсраті;

3) основний державний закон про створення імперського суду;

4) основний державний закон про судову владу;

5) основний державний закон про здійснення урядової і виконавчої влади (181, c.356-378).

Іван Франко, характеризуючи австрійську конституцію, в статті “Дещо про стосунки польсько-руські" писав: “Конституція австрійська є конституцією класовою, конституцією для класів привілейованих. А оскільки імущі і шляхетські класи Східної Галичини в переважній частині з польської національності, значить і конституційні добродійства в переважній частині випали на її користь. Справді, на папері русини (так офіційно називали тоді галицьких українців - О. М.) отримали однакові права, але життєва практика показувала щось зовсім інше” (8, c.319).

Формально на підставі статті 19 Основного державного закону про загальні права громадян “всі народності держави рівноправні і кожна народність має непорушне право охороняти і розвивати свою національність і свою мову” (4, c.225). Ця стаття визначала права народів Австро-Угорщини лише в загальній формі; насправді, вони ніколи не були рівноправними. Вся система законодавства і управління Австрії обумовила соціальний і національний гніт українців, чехів, хорватів та інших народів. Австро-угорські загарбники лише в рідкісних випадках йшли на поступки верхівці однієї нації, щоб з її допомогою гнобити іншу. Проголошення ряду буржуазно-демократичних інститутів було лише вимушеним для правлячих кіл Австрії та Угорщини заходом, який аж ніяк не усував панування феодальних елементів у державному апараті.

Носієм вищої урядової влади вважався імператор, якому в питаннях законодавства “сприяв" рейхсрат, що складався з двох палат - верхньої палати панів і нижньої палати депутатів.

Ні в Австрії, ні в Угорщині, які формально вважалися конституційними державами, не було і мови про загальне виборче право.

Верхня палата австрійського парламенту не обиралася, а призначалася імператором з найбільш відомих дворян імперії і представників верхівки духовенства. Депутатські місця в палаті панів часто навіть продавалися. Так, прем’єр-міністр Кербер одержав від двох віденських мільйонерів - Гутнера і Маутнера - хабар по півмільйона крон за призначення їх членами палати панів (6, c.34-35).

За законом від 20 січня 1907 року кількість членів палати панів коливалася від 150 до 170 чоловік. Українців було там всього 4, і при призначенні в 1910 році депутатом палати панів І. Горбачевського преса відзначала, що він “є четвертим українцем, який засяде в палаті панів. Може, хоч він коли обізветься там, бо попередні три ще уст не відкрили в українській справі” (2).

Нижня палата парламенту до 1873 року обиралася не прямими виборами, а крайовими сеймами. Введена в 1873 році куріальна система виборів обмежувала коло виборців їх привілейованим становищем.

Першу курію становили представники великого землеволодіння, тобто великі поміщики, головним чином, німці. У виборах 1901 року їх налічувалося всього 5431 чоловік. Їх інтереси в рейхсраті представляли 85 депутатів.

Другу курію становили торгово-промислові палати, представлені також німцями. Їх було всього 556 виборців, але вони посилали до рейхсрату 21 депутата.

Третю курію становило “міське населення”. Але право голосувати при всіх інших цензах мали лише ті, які сплачували не менше 4 гульденів прямих податків у рік. Це були, головним чином, торговці, чиновники і т.п., які складались у більшості з німців і чехів. У 1901 році таких виборців було 493804. Їх інтереси в рейхсраті представляли 118 депутатів.

Четверту курію становило “сільське населення”. І тут при будь-яких інших обмежувальних цензах правом голосувати були наділені платники не менше 4 гульденів прямих податків у рік, тобто, головним чином, заможні селяни. В 1901 році по цій курії було 1585466 виборців, які посилали до рейхсрату 129 депутатів.

П’яту курію* представляв “народ”, все решта населення, яке не входило до попередніх курій з правом вибору 72 депутатів до рейхсрату. Ця п’ята курія збільшувала кількість виборців з 1700 тис. до 5 мільйонів. Хоч з запровадженням п’ятої курії кількість виборців збільшилася приблизно в два з половиною рази, однак, депутати розподілялися таким чином, що по першій курії одного депутата обирали 64 виборці, а по п’ятій курії - 69697 виборців.

Класова суть цієї системи стане ще більш зрозумілою, якщо з’ясувати питання, що представляли собою платники 4 гульденів податків, особливо в селі, де проживали основні маси пригнічених національностей.

Під кінець ХІХ століття на кожних 1000 платників земельного податку припадало (10, c.119):