Особенности греческой риторики
Магістерська робота
КОНЦЕПТ «ВЛАДА» В УКРАЇНСЬКІЙ МОВНІЙ
КАРТИНІ СВІТУ
Київ – 2007р.
ВСТУП
Серед актуальних напрямів сучасного мовознавства усе більше утверджується когнітологічний напрям, який найтісніше пов'язаний з теорією картини світу. Для когнітивної лінгвістики характерні такі загальні принципові настанови, як експансіонізм, антропоцентризм, функціоналізм й експланаторність. Одним із основних принципів когнітивного підходу до вивчення мовного матеріалу в цілому є думка про неможливість вивчення мови у відриві від когнітивної діяльності, пам’яті, уваги, соціальних зв’язків особистості та інших аспектів досвіду (Дж. Лакофф, А. Вежбицька, Н. Арутюнова, Р. Лангакер та ін.).
Когнітивна лінгвістика оперує не мовними елементами, а одиницями, особливими за своєю природою, які є носіями найрізноманітнішої інформації і повністю або частково матеріалізуються в мові. Для найменування цих одиниць функціонує термін – “концепти”. Представники когнітивної лінгвістики вважають, що кожна мова еквівалентна певній системі концептів, за допомогою якої носії мови сприймають, структурують, класифікують та інтерпретують інформативний потік, який надходить із навколишнього світу.
Під концептом розуміємо ментальну категорію, яка відбиває зміст отриманих знань, досвіду, результатів усієї людської діяльності та результатів пізнання нею навколишнього світу у вигляді певних одиниць – квантів знання. Головна роль, яку відіграють концепти у мисленні, – це категоризація, “важливий спосіб упорядкування інформації, яку отримує людина”.
Увагу лінгвістів привертають перш за все основні, “базові”, концепти, що найтісніше пов’язані з культурою народу і найяскравіше відбивають специфіку його колективної свідомості. У своїх працях провідні науковці в галузі когнітивної лінгвістики розробляють методики концептуального аналізу. Об'єктами ґрунтовних досліджень стали окремі соціально значущі концепти (Н.Д.Арутюнова, А.Вежбицька, О.С.Кубрякова, Т.В.Радзієвська, Ю.С.Степанов, Г.М.Яворська). Особливе місце серед таких концептів посідає концепт «влада».
На всіх етапах розвитку людства влада була однією з формувальних, інтегрувальних і креативних сил розвитку соціуму, одночасно виступаючи джерелом небезпеки для індивідуальної і суспільної свободи. Проблеми природи і сутності влади завжди знаходилися в центрі уваги політичної, соціальної та філософської думки, адже владні відносини наявні в усіх сферах життя та діяльності людей. Одним з найбільш значущих аспектів сучасного розуміння організації і функціонування суспільства є проблема вивчення сутності феномена «влади».
Стан розробки проблеми. Дослідники відзначають високий рівень інтересу до вивчення поняття «влада», про що свідчать численність його інтерпретацій в різних науках. Водночас визнано й той факт, що «влада» як феномен української мовної картини світу на сьогодні вивчений ще недостатньо. Концепт «влада» як категорію російського політичного дискурсу досліджували С.О. Дроздова, Л.Є. Бессонова, Є. Шейгал, концепт «влада» у російській мовній та етнічній картині світу досліджували С.В. Єрмаков, Т.В. Михайлова, О.В. Осетрова, С.В. Суховольский. Філософський аспект концепту «влада» в американській культурі досліджував Т. Болл. Однак ці дослідження обмежені, як правило, аналізом семантики окремих мовних репрезентантів концепту та вивченням концепту «влада» на матеріалі російської мови. Постала потреба докладно розглянути мовно-когнітивне представлення концепту «влада» в українській мовній картині світу.
Актуальність дослідження зумовлена потребою всебічного висвітлення лінгвокультурного концепту «влада» в українській мовній картині світу з урахуванням новітніх досягнень когнітивної лінгвістики. Аналіз репрезентантів концепту «влада», представлених сучасними носіями української мови, дозволяє виявити деякі особливості національного менталітету та моральні установки представників української лінгвокультури.
Об’єктом дослідження виступає концепт «влада» як когнітивна структура, універсалія людського мислення та як феномен національної картини світу носіїв української мови.
Предметом дослідження виступають вербальні характеристики концепту «влада», отримані в ході аналізу лексикографічних джерел та вільного асоціативного психолінгвістичного експерименту.
Метою дослідження є аналіз семантико-культурологічного обсягу концепту «влада» в українській мовній картині світу.
Реалізація поставленої мети передбачає розв’язання таких завдань:
· з’ясувати семантичну організацію концептуального поля «влада»;
· дослідити лексичну репрезентацію концепту «влада» у науковій картині світу;
· виділити ознаки концепту «влада», які складають його поняттєвий зміст;
· проаналізувати та описати структуру концепту «влада» з позиції теорії поля за результатами лексикографічного аналізу;
· виявити за допомогою вільного асоціативного експерименту набір концептуальних ознак актуальних для наївної свідомості сучасних представників української лінгвокультури, які утворюють асоціативно-фоновий зміст концепту «влада»;
· дослідити структуру концепту «влада» в гендерному та соціальному аспектах;
· зробити детальний аналіз структурної організації концептуальних полів;
· змоделювати відповідні фрагменти концептуальної системи в українській мовній картині світу.
Основними методами дослідження є вільний асоціативний психолінгвістичний експеримент, описово-аналітичний та зіставний методи, а також прийоми концептуального аналізу, серед яких: аналіз за словниковими дефініціями, етимологічний аналіз та опис концепту за його асоціативним полем.
Матеріалом для аналізу обрано системні засоби мовного вираження концепту «влада»: лексеми і фразеологічні одиниці в українській мові. У дослідженні використано результати вільного асоціативного психолінгвістичного експерименту.
Наукова новизна дослідження полягає в аналізі семантико-культурологічного обсягу концепту «влада» в українській мовній картині світу. У дослідженні проаналізовано новий емпіричний матеріал, отриманий в ході вільного асоціативного психолінгвістичного експерименту, вперше виявлені вербальні характеристики концепту «влада».
Теоретична цінність роботи полягає у подальшому розвитку загальних положень когнітивної лінгвістики, лінгвокогнітивного методу досліджень, та інтерпретаційного аналізу. Дослідження концепту «влада» як одного з базових концептів української концептосфери допоможе поглибити наше знання про досліджуваний концепт, уточнити або й переглянути поширені теоретичні положення про його будову й принципи функціонування.
Практичне значення отриманих результатів дослідження полягає в тому, що вони можуть бути використані в подальших наукових дослідженнях концептів. Конкретні результати дослідження можуть знайти використання в курсах з когнітивної лінгвістики, психолінгвістики, етики, лінгвокультурології, в укладанні інтегральних, мовно-культурних словників та словників концептів, підготовці спецкурсів та спецсемінарів із проблем лексикології.
Обсяг і структура роботи. Робота складається зі вступу, трьох розділів та висновків (с.), списку використаної літератури (позиції на с.) та додатків (с.), загальний обсяг роботи 99 сторінок.
У першому розділі – «Особливості мовної концептуалізації світу» –розглянуто описані наукові концепції з ключових питань. Висвітлені базові поняття когнітивної лінгвістики: концепт, концептосфера, мовна, концептуальна картини світу, менталітет та інші, визначаються принципи структурування концептів.
У другому розділі – «Концептуальна та семантична природа лексеми «влада» в українській мовній картині світу» – визначена семантична організація концепту «влада» в українській мовній картині світу, окреслені базові концептуальні ознаки, здійснено комунікативно-функціональний опис виділених в структурі концепту зон.
Третій розділ – «Концептуалізація поняття «влада» в наївній свідомості представників української лінгвокультури» – присвячений дослідженню структури та змісту концепту в гендерному та соціальному аспектах на базі експериментально отриманих відомостей, а також аналізу організації концептуальних полів в структурі досліджуваного концепту.
РОЗДІЛ 1 ОСОБЛИВОСТІ МОВНОЇ КОНЦЕПТУАЛІЗАЦІЇ СВІТУ
Розширення меж лінгвістичної науки відбулось завдяки залученню суспільного контексту знань про внутрішній світ людини. Центр лінгвістичних досліджень перемістився в сферу когнітивних інтересів. Когнітивний підхід до вивчення мови полягає в тому, що людина як носій певного досвіду та знань відіграє важливу роль у формуванні мовних значень. Саме аспект когніції, коли важливі структури знань об’єктивовані в мовній формі, визначає ряд завдань когнітивної лінгвістики, однією з яких є «вивчення відображеної в мові системи знань».
1.1 Поняття концепту як однієї з фундаментальних одиниць когнітивної лінгвістики
Когнітивізм – це напрям у науці, об’єктом вивчення якого є людський розум, мислення і ті ментальні процеси і стани, які з ним пов’язані.
Процеси, пов’язані зі знаннями та інформацією, називаються когнітивними або когніцією. Їх синононімами також є слова інтелектуальний, ментальний, “розумовий”. За когнітивізмом людина має вивчатися як система переробки інформації, а її поведінка повинна описуватися і пояснюватися за допомогою назв внутрішніх станів. Ці стани фізично виявляються, спостерігаються та інтерпретуються як отримання, переробка, збереження, а потім і мобілізація інформації для раціонального вирішення завдань. Оскільки вирішення цих завдань безпосередньо пов’язане з використанням мови, то досить природним є те, що мова опинилася у центрі уваги когнітивістів.
У когнітивістиці увага зосереджується насамперед на людській когніції і досліджуються не просто дії людини, а їх ментальні репрезентації (внутрішні уявлення, моделі), символи, стратегії індивіда, які і породжують дії на основі знань (29, 32). Тобто когнітивний світ людини вивчається за її поведінкою і діяльністю, які відбуваються за активної участі мови, що утворює мовленнєво-розумове підґрунтя будь-якої людської діяльності формуючи її мотиви, установки і прогнозуючи результат.
Таким чином, до числа найважливіших принципів когнітивізму належить трактування людини як такої, що активно сприймає і продукує інформацію, керується в своїй мисленнєвій діяльності певними схемами, програмами, планами, стратегіями. А сама когнітивна наука стала розглядатися як наука про загальні принципи, що керують ментальними процесами в людському мозку. При чому, з позицій спеціальної літератури, когнітивізм як підхід може бути застосований в багатьох науках, зокрема лінгвістиці, когнітивній психології, культурній антропології, філософії, нейронауці тощо, проте здебільшого знаходиться на їх перетині. З цього приводу важливо наголосити на міждисциплінарному характері когнітивістики.
Отже, в результаті когнітивної діяльності складається система смислів, яка має безпосереднє відношення до знань і думок людини про світ (48, 53). Дослідження того, як людина оперує символами, осмислюючи світ і себе в ньому, об’єднало лінгвістику з іншими дисциплінами, що вивчають людину і суспільство, стало підґрунтям для виникнення когнітивної лінгвістики.
Категоризація людського досвіду пов’язана з когнітивною діяльністю людини, адже інформація, яка була отримана під час пізнавальної діяльності людини і стала об’єктом опрацювання, знаходить своє вираження в мовних формах: “Мовна свідомість взагалі, і значення слова як її фрагмент є форма структурування і фіксації суспільного досвіду людей, знань про світ ..., форма презентації і актуального зберігання знання в індивідуальній свідомості” (48, 51). Когнітивні процеси пов’язані з мовою і набувають форми мовних процесів.
Таким чином, когнітивна лінгвістика виникає на базі когнітивізму в межах сучасної антропоцентричної парадигми, що суттєво розширює межі лінгвістичних досліджень. Наприкінці ХХ століття назріла необхідність поглянути на мову з погляду її ролі в пізнавальній діяльності людини. Отримана в процесі предметно-пізнавальної діяльності інформація надходить до людини різними каналами, але предметом розгляду в когнітивній лінгвістиці є лише та її частина, яка віддзеркалюється і фіксується в мовних формах (40, 22).
Когніція – визначальне поняття когнітивної лінгвістики, воно охоплює знання і мислення в їх мовному втіленні, і тому когніція, когнітивізм тісно пов’язані з лінгвістикою (29,17). Мова навіть більшою мірою, ніж культура і суспільство, дає когнітивістам ключ до розуміння людської поведінки. Саме мова забезпечує найбільш природний доступ до свідомості і розумових процесів, причому зовсім не через те, що результати розумової діяльності – вербалізуються, а тому що «ми знаємо про структури свідомості тільки завдяки мові, яка дозволяє повідомити про ці структури і описати їх за допомогою будь-якої природної мови» (32, 14).
Когнітивна лінгвістика знаменує собою перехід до наступного етапу розвитку мовознавства, який умовно можна назвати лінгвістикою психоментальної діяльності людини. Когнітивна лінгвістика в такому розумінні є наукою про закономірності організації і функціонування ментально-мовного інформаційного простору (40, 35). Когнітивна лінгвістика оперує не мовними елементами (це поняття структурної лінгвістки), а одиницями, причому особливими за своєю природою, які є провідниками найрізноманітнішої інформації і повністю або частково матеріалізуються в мові. Для найменування цих одиниць закріпився термін – концепти.
Головна роль, яку відіграють концепти в мисленні, – це категоризація, яка дозволяє групувати об’єкти, що мають спільні риси, у відповідні класи. Таким чином, одним із компонентів, які виступають посередниками у мисленнєвому процесі, що відбувається не просто в формах думки, а експлікується у вербальних формах, є , на думку вчених, концепт. Концепти (поняття) – це дискретні складові свідомості, які групуються у складні структури, так звані понятійні категорії.
У російській лінгвістиці термін «концепт» отримав статус базисного терміну ще наприкінці XIX ст.., і з того часу з’явилась велика кількість його визначень. Термін «концепт», його сутність та структура розглядаються в роботах Ю.Д. Апресяна, Н.Д. Арутюнової, Ю.С. Степанова, О.С. Кубрякової, О.О. Леонтьєва, Й.А. Стерніна та ін.
Ще на початку століття вчений С.О.Аскольдов-Алексєєв вказав на те, що концепт у свідомості людини виконує специфічну замісну функцію: «…концепт є мисленнєве утворення, яке заміщає в процесі думки безліч предметів того самого роду… Не слід, однак, вважати, що концепт завжди виступає в ролі замісника реальних предметів. Він може бути замісником деяких сторін предмету або реальних дій… Нарешті, він може заміщати різного роду хоча б і вельми точні, але чисто мисленнєві функції» (48, 56).
Розвиваючи це твердження, Д.С. Лихачов зауважив, що концепт « являє собою сукупність всіх значень і понять, що виникають під час проголошення й осмислення певного слова у свідомості індивіда. Концепт можна визначити як систему уявлень, образів та асоціацій, які народжуються під час свідомого та несвідомого сприйняття інформації та асоціювання».
Концепти зводять усі існуючі явища та факти навколишньої дійсності до єдиного поняття. Таким чином, на думку багатьох вчених, у концепті сконцентровано багатовіковий досвід, культура та ідеологія народу, які синтезуються та фільтруються в тезаурусі мовної особистості. Концепт можна визначити як одиницю, за допомогою якої ми мислимо про світ, «як ланку між мисленням та мовою» (С.А. Борисова), «комплексну мисленнєву одиницю» (Й.А. Стернін) «спосіб бути означеним у мові образу, уявлення про світ» (М.В. Піменова) «оперативну змістову одиницю пам’яті ментального лексикону, концептуальної системи мозку, усієї картини світу» (О.С. Кубрякова); концепт – це «всі знання людини про об’єкт, в усій екстенції його значень» (В.Н. Телія). Людина подумки співвідносить необхідний їй концепт з рядом взаємопов’язаних концептів. Концепт, який людина відшукує, займає певну ланку в свідомості людини та, якщо це необхідно, включається в існуючу класифікацію.
На думку багатьох вчених, концепт являє собою не чітко структуровану організацію, а є польовим утворенням, в якому існує базовий шар, представлений певним чуттєвим образом, який формується на рівні універсально-предметного коду свідомості (Й.А. Стернін). Базовий шар, або ядро концепту, як правило, представлений ключовими лексемами. Ближню периферію концепту утворюють стилістично нейтральні й доволі частотні за використанням лексеми. Дальня периферія концепту складається зі стилістично маркованої, зрідка вживаної лексики.
Дослідники вважають, що доволі складною є проблема типології концептів. Загалом виділяють такі типи концептів: конкретно-чуттєві образи, поняття, уявлення, схема, прототип, пропозиційна структура (пропозиція), фрейм, сценарій (крипт), гештальт. А.П. Бабушкін запропонував наступну класифікацію концептів, розділивши їх на мисленнєві картинки, схеми, гіпероніми та лексико-структуровані концепти, фрейми, інсайти, сценарії та «калейдоскопічні» концепти. А.П. Бабушкін розглядає концепт як «будь-яку дискретну одиницю колективної свідомості, яка віддзеркалює предмет реального або ідеального світу та зберігається у національній пам’яті носіїв мови у вигляді пізнаного вербально означеного субстрату. Кожна концептуальна одиниця займає відповідну ланку в національно обумовленій «концептосфері». Колективний характер концептів пояснюється єдністю світу, який пізнає індивідуальна свідомість носія мови, хоча формування того чи іншого концепту в голові людини залежить від рівня її знань конкретного предмета думки…».
Низка взаємообумовлених концептів є «концептосферою». Поняття «концептосфера» має яскраво виражену багатошарову структуру. Поле, де відбувається «ідентифікація» того чи іншого явища, – поле когнітивного/індивідуального, свідомого та/або несвідомого, іншими словами – не «реальна дійсність», а культурний смисловий простір. Кожний окремо виділений концепт матиме свою «концептосферу», яка в свою чергу, буде одним зі складових елементів загальної концептосфери особистості і всього народу. Елементи концептосфери не можуть існувати окремо один від іншого та характеризуються динамічністю структури та взаємопроникненням.
Для того, щоб отримати уявлення про зміст концепту в свідомості мовця, необхідно розглянути всю сукупність мовних засобів вираження концепту, а також тексти, в яких розкривається зміст концепту. На думку вчених, неможливо дати повний опис концепту, це завжди буде лише частина концепту, оскільки жоден концепт не може бути відображений у мовленні повністю. З.Д. Попова та Й.А. Стернін вважають, що концепт – це результат індивідуального пізнання, узагальнення, категоризації та являє собою нечітко структуровану об’ємну одиницю, проте «жоден дослідник, жоден лінгвістичний аналіз не може виявити та зафіксувати повністю всі засоби мовної та мовленнєвої репрезентації концепту в мові, завжди що-небудь залишається незафіксованим та, відповідно, не уточненим» (48, 14).
Підтвердженням гіпотези щодо багатошарової та багатокомпонентної організації концепту, яка проявляється через аналіз мовних засобів її репрезентації, є польова організація значення слова, а саме архісема в ядрі, диференційні семи у ближній периферії та приховані семи дальньої периферії. Структурними компонентами концепту є ядро, під яким розуміємо сукупність прототипних когнітивних шарів з найбільшою чуттєво-наочною конкретністю; когнітивний шар, як сукупність когнітивних ознак, які являють собою дискретну одиницю концепту на певному рівні абстракції; когнітивний сектор – сукупність когнітивних ознак у структурі когнітивного шару, які являють собою характеристики окремого аспекту, сторони когнітивного шару концепту; когнітивний параметр – група близьких за змістом когнітивних ознак, які можна виділити в структурі концепту; когнітивна ознака як мінімальний структурний компонент концепту, яка віддзеркалює окрему рису або ознаку концепту; когнітивна категорія – когнітивна ознака, яка проходить через усі сектори і є узагальнюючою.
Відповідно, концепт складається з компонентів (когнітивних ознак), які утворюють різні концептуальні шари, де кожен наступний шар, щодо попереднього, характеризується більшим рівнем абстрактності. Периферія, на думку Й.А. Стерніна, складається зі слабо структурованих предикацій, що відображають інтерпретації окремих концептуальних ознак та їх сполучень у вигляді стверджень настанов свідомості, що обумовлені в певній культурі менталітетом різних людей.
Кожний концепт, виражений вербальними засобами, має певну семантичну форму, детерміновану його семантичними значеннями, яка характеризується етнокультурною обумовленістю, оскільки «в ній відображені всі конотативні, модальні, емоційні, експресивні, прагматична та інші оцінки, все індивідуальне, властиве цій мові» (40, 35).
Ми уявляємо концепт як складне утворення, тобто як сукупність концептуальних ознак, організованих у структуру і таких, що складають зміст концепту, тобто як множину уявних ознак та сукупність аспектів дійсності, які впливають на наші відчуття (емоційно-оцінні характеристики), які складають концепт. Ми солідаризуємося з думкою дослідників щодо існування двох планів у концепті – когнітивного, який відображає фрагмент об’єктивної дійсності, та прагматичного, що містить суб’єктивно-емоційну оцінку людиною фрагменту навколишньої дійсності. Когнітивний план, або презентація смислової специфіки концепту, базується на певних знаннях про світ. Вказана складова концепту є основною ознакою, “активним” шаром концепту, що існує для всіх людей, які послуговуються цією мовою (59, 48).
Ю.Д. Апресян виділив три основні частини прагматичної інформації: ставлення до дійсності, змісту повідомлення та адресата (2, 8). Застосувавши цю формулу до результатів нашого дослідження, можемо сказати, що прагматичний план концепту – це компонент концепту, який символізує ставлення мовця до дійсності та до змісту повідомлення. Ідея виокремити прагматичний план концепту виникає, якщо під концептом розуміти безмежно складну структуру, яка вбирає в себе весь запас лінгвістичних та екстралінгвістичних даних.
Вважаємо, що на мисленнєву одиницю, яка кодує концепт в універсальному предметному коді індивіда, нашаровується базовий шар, актуальний для всіх носіїв цієї мови. Цей шар перекриває ядро та ближню периферію концепту, складається з концептуальних ознак, які в середині цього шару утворюють різні шари. Навколо базового шару знаходиться дальня периферія концепту, яка складається з другорядних, менш значущих концептуальних ознак, та інтерпретаційного поля.
Структуру, як внутрішню організацію концепту, як сукупність усіх ознак, властивих тому чи іншому концепту, ми будемо досліджувати за допомогою вільного асоціативного психолінгвістичного експерименту. Вважаємо, що мовні реакції реципієнтів, отримані в ході експерименту, являють собою достовірний матеріал для опису структури та моделювання концепту. На нашу думку, реконструювати структуру концепту можна шляхом виявлення всіх можливих ознак концепту, які можуть бути об’єднані за спільними для них зв’язками з вихідним словом.
Незаперечним є той факт, що саме в слові відображається знання про концепт, що саме мова є тим джерелом, з якого ми отримуємо знання про концепти. Оскільки слово, або лексема, є одиницею вивчення когнітивної організації концептів у їхньому мовному вираженні, проблема значення слова отримує нове звучання.
1.2 Співвідношення між мовною та концептуальною картинами світу
Питання щодо відображення дійсності в мові нерозривно пов'язані з аналізом різних підходів до однієї з найважливіших категорій лінгвістики – картини світу, зокрема, концептуальної та мовної картин світу.
Термін “картина світу” (worldview, Weltbild) до наукового обігу був введений ще В.Герцем на межі ХІХ-ХХ століть щодо фізичного світу. В. Герц пояснював це поняття як сукупність внутрішніх образів зовнішніх об'єктів, які віддзеркалюють істотні властивості об'єктів, включаючи мінімум порожніх, зайвих відносин, хоча повністю уникнути їх не вдається, оскільки образи породжуються розумом (32, 12).
У сучасній лінгвістиці картину світу визначають як глобальний образ світу, що є підґрунтям світогляду людини, тобто виражає істотні властивості світу в розумінні людини в результаті її духовної і пізнавальної діяльності (29, 4). З цим цілком можна погодитися з одним лише уточненням: «світ» слід розуміти не тільки як предметну реальність або оточуючу людину дійсність, а як свідомість-реальність у гармонійному симбіозі їх єдності для людини (32, 43). Таке розуміння близьке до ідей М. Хайдеггера, який писав: «Що це таке – картина світу? Мабуть, зображення світу. Але що тут називається світом? Світ виступає космосом, природою. Елементом розуміння світу неодмінно є історія. І все-таки навіть природа, історія і обидва цих компоненти разом в їх прихованому і агресивному взаємопроникненні не вичерпують світу. Під цим словом розуміється й основа, незалежно від того, як мислиться її відношення до світу» (29, 49).
Термін «картина світу» можна віднести до фундаментальних, які відображають специфіку людини, її існування в світі, взаємостосунки зі світом, найважливіші умови її існування в світі. У свідомості людей, які належать до того чи іншого національного колективу, складається та передається з покоління в покоління свій образ картини світу, навколишньої об’єктивної дійсності. Картина світу, на думку багатьох лінгвістів, – вихідний глобальний образ світу, який репрезентує сутнісні властивості світу в розумінні її носіїв, лежить в основі світогляду людини та є результатом усієї її духовної активності. «Картина світу – створений людиною суб’єктивний образ об’єктивної дійсності – це не дзеркальне відображення світу, а завжди певна його інтерпретація» (48, 37).
Ціннісний образ світу складають два основних типи картини світу – концептуальний та мовний. Концептуальна картина світу значно ширша від мовної, тому що в її створенні беруть участь різні типи мислення, у тому числі невербальні.
Поняття «концептуальна картина світу» досліджується різними науками, кожна з яких розглядає сутність цього явища в рамках своїх проблем та категорій. У лінгвістиці вона отримала назву картина світу (Б.О. Серебренніков, О.С.Кубрякова). Лінгвістика встановлює зв'язок картини світу з мовою, вивчає способи фіксації мисленнєвого змісту засобами мови. Мова – це не лише частина картини світу, як одна з презентованих у свідомості семіотичних систем, але й на ній формується мовна картина світу. Нарешті, за допомогою мови знання, отримані індивідом, мають можливість брати участь у комунікативних процесах, перетворюючись на інтерсуб’єктивні. Учені вважають, що мова завжди була і залишається єдиною та універсальною мисленнєвою базою, на якій вибудовуються різні концептуальні системи.
Поняття мовної картини світу базується ще на ідеях В. фон Гумбольдта та неогумбольдтіанців (Л. Вайсгерберг та ін.) про внутрішню форму мови, з одного боку, та на ідеях американської етнолінгвістики, зокрема так званій гіпотезі Сепіра-Уорфа, – з іншого.
М. Ґайдеггер писав, що при слові «картина» ми думаємо насамперед про відображення чогось, «картина світу означає не картину, що відображає світ, а світ, який уявляється як картина» (48, 49). Між картиною світу як відображенням реального світу і мовною картиною світу як фіксацією цього відображення існують складні відношення. Картина світу може бути представлена за допомогою просторових, часових, кількісних, етичних та інших параметрів. На її формування впливають мова, традиції, природа і ландшафт, виховання, навчання та інші соціальні фактори.
Мовна картина світу не стоїть поряд зі спеціальними картинами світу (хімічною, фізичною тощо), вона їм передує і формує їх, оскільки людина здатна розуміти світ і саму себе завдяки мові, в якій закріплюється суспільно-історичний досвід – як загальнолюдський, так і національний. Національний історичний досвід визначає специфічні особливості мови на всіх її рівнях. З огляду на специфіку мови у свідомості її носіїв виникає певна мовна картина світу, крізь призму якої людина бачить світ.
Сучасні уявлення про мовну картину світу у викладі Ю.Д. Апресяна виглядають так. Кожна мова віддзеркалює певний спосіб сприйняття та концептуалізації світу. Відображені в ній значення створюють цілісну систему поглядів, свого роду певну колективну філософію, яка стає обов’язковою для всіх носіїв мови. Властивий певній мові спосіб концептуалізації дійсності – частково універсальний, частково національно специфічний, тому носії різних мов можуть бачити світ по-різному, крізь призму своїх мов. З іншого боку, мовна картина є «наївною» в тому сенсі, що у багатьох випадках вона відмінна від «наукової» картини (2, 43).
Отже, ідея мовної картини світу включає в себе дві пов’язані між собою, проте відмінні думки: 1) картина світу, яку пропонує мова, відмінна від «наукової» (для позначення цього явища використовується термін «наївна картина світу») та 2) кожна мова «малює» свою картину, яка відображає дійсність не так, як це роблять інші мови.
Реконструкція мовної картини світу – одне з основних завдань сучасної лінгвістики. Дослідження мовної картини світу проводяться в двох напрямах відповідно до зазначених вище двох складових цього поняття. З одного боку, на основі системного семантичного аналізу лексики певної мови реконструюється ціннісна система уявлень, відображена в цій мові, безвідносно до того, чи є вона специфічною для цієї мови або універсальною, тобто відображає «наївний» світогляд у протиставленні «науковому». З іншого боку, досліджуються окремі, лінгвоспецифічні концепти, характерні лише певній мові. Такі концепти зазвичай мають такі особливості: по-перше, вони є «ключовими» для цієї культури ( тобто вони дають «ключ» до розуміння цієї культури), по-друге, такі слова важко перекласти іншими мовами: еквівалент для їх перекладу може не існувати, або існувати, але не мати тих компонентів значення, які для цього слова є специфічними.
Останнім часом набув актуальності метод, що інтегрує обидва підходи. Його метою є відтворення мовної картини світу, яке базується на комплексному (лінгвістичному, культурологічному, семіотичному) аналізі лінгвоспецифічних концептів в міжкультурній перспективі (роботи В.Ф.Старко, Н.Д.Арутюнової, А. Вежбицької, О.Д. Шмельова та ін.)
Отже, існує певна домінанта, яку визначають національні, культурні та соціальні традиції, саме вона дає можливість виділити в загальній мовній картині світу її ядерну, загальнозначущу частину. Маємо на увазі той факт, що мовна картина світу є «прихованим регулятивом поведінки і через розвиток відповідного концепту формується культурно-національний стереотип» (16, 40).
Розглядаючи смислову сферу людини як надзвичайно складну систему змістових конструктів, ми можемо використати загальновідомі закономірності та припустити, що ця сфера має специфічну просторово-часову організацію.
За аналогією до добре відомої планетарної моделі, смислову сферу людини можна уявити як багатошарову систему, що містить в собі смислове ядро, на різній відстані від якої обертаються окремі змістові конструкти та комплекси конструктів. Для визначення сукупності змістових утворень, які входять до смислового ядра особистості, на сьогодні активно використовують поняття «ментальний простір».
Однак, незважаючи на активне використання поняття «ментальний простір», відшукати в українській науковій літературі, рівно як і в російській детальне пояснення цього терміну та його визначення доволі важко. Термін «ментальний простір» з’явився в 1966 році, він був уведений Пітером Гоулдом, який вважав, що зрозуміти поведінку людини можна дослідивши образи цього простору, які зберігаються в свідомості людини. За допомогою математичної моделі головних компонентів, він укладав ментальні карти.
Згодом такий спосіб був названий когнітивною картографією (cognitive mapping).
А.А. Залевська визначає ментальний простір як «відносно невеликий концептуальний набір, створений для приватних потреб розуміння та дії. Ментальні простори створюються завжди, коли ми думаємо, говоримо, вони взаємопов’язані і можуть модифікуватися протягом розгортання дискурсу. Лише невелика частина знань, яка асоціюється з певною концептуальною ділянкою, експліцитно використовується під час створення потрібного ментального простору» (27, 131). Ментальний простір може бути представлений у вигляді сукупності значень, образів, символів суспільної свідомості, які в більшій або меншій мірі укладаються конкретним суб’єктом, змінюються під впливом системи його цінностей, світогляду і набувають той чи інший індивідуальний смисл, який задає суб’єкт цій дійсності.
Згадуючи поняття «ментальний простір», перш за все необхідно уточнити поняття «ментальність» («менталітет»). Цей термін досить часто зустрічається у працях з когнітивної лінгвістики, однак не має чіткого визначення.
Вперше термін «ментальність» запропонував Леві-Брюль для опису особливого «патологічного мислення» дикунів, потім Люсьєн Февр та Марк Блок використали його для визначення загального умонастрою, складу розуму, колективної психології, «розумового інструментарію», «психологічного оснащення» людей, представників однієї культури. Спільний менталітет дозволяє по-своєму сприймати та усвідомлювати своє природнє та соціальне оточення та самих себе.
Г.Д. Гачев визначає поняття «ментальність» як «рівень індивідуальної та суспільної свідомості,… вся жива, мінлива та водночас зі своїми стійкими константами магма життєвих настанов, моделей поведінки, емоцій та настроїв, яка спирається на глибинні зони, притаманні певному суспільству та культурній традиції…» (18, 19). В.В. Колесов пов’язує ментальність з національною ідентичністю та говорить про те, що в мові втілюється національний характер, національна ідея та національні ідеали. «Ментальність це світоспоглядання в категоріях та формах рідної мови, котре поєднує у процесі пізнання інтелектуальні, духовні та вольові якості національного характеру в типових його проявах» (29, 31).
У науці досить поширеним є використання категорії «ментальність» для позначення будь-якого більш-менш стійкого комплексу уявлень про світ. Невипадковим є те, що велика кількість дослідників ототожнює поняття «ментальності» з «картиною світу».
Менталітет, який виступає в якості ядра концептосфери індивіда, водночас є системою закладених в основі культури взаємопов’язаних універсалій. Такі універсалії виступають формами збереження та трансляції фундаментальних уявлень про світ та соціальний досвід індивіда. У своїх зв’язках вони утворюють цілісну та узагальнену картину людського світу. Ідентичність менталітету серед його носіїв обумовлена спільністю історичних умов, у яких формується їх смислова сфера, та проявляється вона у здатності наділяти однаковими значеннями однакові явища зовнішнього та внутрішнього світу, тобто однаково їх інтерпретувати та виражати в одних й тих самих символах.
Індивід має більшою або меншою мірою унікальну смислову сферу, проте її основа – ментальність – виступає тим спільним, що пов’язує його з іншими людьми, представниками цієї культури, цього етносу. Це та неусвідомлювана сила, яка примушує різних представників одного етносу в подібних обставинах діяти напрочуд однаково. Гачев Г.Д. вважає, що досліджувати питання менталітету слід з прагматичної позиції, тобто д