Суд присяжних як організаційна форма змагального кримінального судочинства

План

ВСТУП

Розділ І. Історичний розвиток, правова природа та соціальне значення суду присяжних як організаційної форми змагального кримінального судочинства

1.1 Історичний генезис виникнення та становлення суду присяжних

1.1.1 Виникнення суду присяжних (антична модель)

1.1.2 Походження суду присяжних в епоху середньовіччя (перехідна модель)

1.1.3 Становлення класичної моделі суду присяжних

1.1.4 Особливості становлення і розвитку інституту суду присяжних на українських землях у другій половині XIX ст. – першій чверті XX ст.

1.1.5 Суд присяжних у судовій системі України 1917-1920 рр.

1.1.6 Сучасна модель суду присяжних: стан та перспективи розвитку: порівняльно-правовий аналіз суду присяжних в континентальній, англосаксонській правових системах та в Росії

1.2 Сутнісна характеристика суду присяжних та принципів його діяльності

1.2.1 Соціально-правова природа суду присяжних як форми участі народу в судочинстві

1.2.2 Суд присяжних в механізмі забезпечення прав та обов’язків людини в кримінальному судочинстві

1.3 Значення суду присяжних як комплексного теоретико-правового інституту для системи змагального кримінального судочинства

Розділ ІІ. Умови ефективного функціонування суду присяжних

2.1 Соціально-політичні умови впровадження інституту суду присяжних в систему змагального кримінального судочинства

2.2 Економічні та соціально-культурні чинники ефективності суду присяжних

2.2.1 Проблеми формування колегії присяжних засідателів

2.2.2 Організаційне забезпечення діяльності суду

2.2.3 Здоровий глузд та совість присяжних засідателей як інтелектуальна та моральна засада ефективного функціонування суду присяжних

2.3 Взаємообумовленість етапів судового розгляду кримінальних справ та вплив їх розташування на ефективність діяльності суду присяжних

Розділ ІІІ. Перспективи імплементації міжнародного досвіду здійснення правосуддя судом присяжних в національне законодавство України: організаційно-правові аспекти

3.1 Місце і роль інституту суду присяжних у судовій реформі України

3.2 Організаційні та процесуальні проблеми впровадження та функціонування суду присяжних в Україні та міжнародний досвід їх вирішення

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

ВСТУП

Актуальність теми роботи полягає в тому, що реалізація конституційної ідеї перетворення України в демократичну, соціальну, правову державу вимагає проведення судово-правової реформи для створення ефективного чинного законодавства, а також судової системи, що забезпечує реальний захист прав і свобод людини. Одним із важливих етапів судово-правової реформи є створення в Україні судів присяжних, що наблизять суд до суспільства й у певній мірі дозволять подолати негативний стереотип до правосуддя. Введення цього інституту в нашу державну і правову системи вимагає зваженого підходу, врахування як історичного досвіду, так і сучасної практики його діяльності в зарубіжних країнах.

Сьогодні в Україні відсутні цілісні теоретико-прикладні дослідження проблем організації та діяльності суду присяжних. Недостатня теоретична розробленість цієї проблематики негативно впливає на розвиток законодавчої бази в цій сфері, а отже, й на захист прав і основних свобод людини. Тому дослідження правової природи, процедур організації і діяльності судів за участю представників народу є дуже актуальними.

Закон України «Про судоустрій України» закріпив положення про те, що суди присяжних утворюються і діють у загальних апеляційних судах, крім Апеляційного суду України, встановив вимоги, яким повинні відповідати присяжні. У той же час цілий ряд організаційних і процедурних питань діяльності суду присяжних не закріплено в законодавстві України і є предметом наукових спорів. Зараз йде реформування кримінально-процесуального законодавства і формулюються норми, що регламентують процедуру розгляду справ судом присяжних, в яких повинно знайти відображення усе краще, із досвіду діяльності судів присяжних у зарубіжних країнах з урахуванням, звичайно, особливостей національної правової системи. Тому науково корисними є порівняльно-правові дослідження нормативного регулювання цих питань в інших державах і пропозиції по створенню й удосконаленню законодавства України в цій частині. Усі ці обставини, які в комплексі включено до предмета дослідження, й обумовлюють актуальність обраної теми роботи.

Метою роботи є створення концепції суду присяжних в Україні, пояснення його правової природи і соціального призначення у суспільстві, а також визначення та наукове обґрунтування комплексу пропозицій, що спрямовані на створення нового і вдосконалення чинного законодавства про суд присяжних та правозастосовної практики.

Поставлена мета обумовила виконання у процесі дослідження таких задач:

- проаналізувати еволюцію суду присяжних та розкрити правову природу його сучасних моделей;

- обґрунтувати місце суду присяжних у судовій системі України;

- охарактеризувати вимоги, що ставляться до присяжних;

- дослідити проблеми формування й организаційно-правові проблеми діяльності суду присяжних і виробити шляхи їх вирішення та усунення недоліків;

- проаналізувати положення законодавства про суд присяжних зарубіжних країн з точки зору можливості імплементації відповідних норм у вітчизняне законодавство.

Об’єктом дослідження є сучасний стан і подальший розвиток суду присяжних в Україні як інституту сучасної демократичної, правової держави, визначення місця суду присяжних у суспільстві та судовій системі, проблеми його формування й організаційно-правові проблеми його діяльності.

Предметом дослідження є механізм створення і функціонування суду присяжних, а також сукупність нормативних положень, які регламентують порядок організації та організаційні питання функціонування судів присяжних в зарубіжних країнах.

Методологічну основу роботи становлять універсальні діалектичні методи наукового пізнання реально існуючих явищ і їх зв’язок із практикою формування і функціонування суду присяжних. У роботі використовувалися і спеціальні наукові методи, такі як системно-структурний, історичний, порівняльно-правовий, статистичний, логіко-юридичний, соціологічний та інші методи. Використання методу системно-структурного аналізу дало можливість показати внутрішню побудову і проблеми організації суду присяжних, дозволило обґрунтувати взаємозумовленість і взаємодію цілей, задач, форм і методів діяльності суду присяжних при здійсненні правосуддя. Застосування історичного і порівняльно-правового методів дозволило типологізувати суди присяжних і визначити їх моделі, а також їх правову природу. Метод функціонального аналізу дозволив представити діяльність по формуванню колегії присяжних як поліфункціональну діяльність, пов’язану з різноманітними правовими проблемами, показати її значення і роль у здійсненні правосуддя.

У роботі всі методи дослідження використовувалися у взаємозв’язку і взаємозалежності, що забезпечило всебічність, повноту й об’єктивність дослідження, коректність, переконливість і достовірність наукових результатів.

Теоретична основа роботи базується на дослідженнях про суд присяжних англійських, американських, австрійських, німецьких, російських, українських, французьких та інших вчених. Зокрема, свій внесок у розробку концепції суду присяжних зробили О.М. Бобрищев-Пушкін, Л.Є. Владимиров, С.І. Вікторський, В.Ф. Дейтрих, М.О. Лозина-Лозинський, С.П. Мокринський, М.І. Муравйов, М.М. Розін, Л.Я. Таубєр, С.М. Тригубов, І.Я. Фойницький та ін. Чимало з їх наукових розробок є актуальними й донині. Однак сьогодні слід констатувати, що більшість теоретичних висновків потребують ґрунтовного переосмислення з огляду на нові реалії.

Плідні результати в теорію і практику організації і функціонування суду присяжних у сучасних умовах внесли дослідження Л.Б. Алексєєвої, Т.В. Апарової, С.В. Боботова, В.П. Божьєва, О.Д. Бойкова, В.Д. Бринцева, М.М. Видри, Ю.М. Грошевого, С.І. Добровольської, Л.М. Карнозової, В.П. Кашепова, В.М. Лебедєва, П.А. Лупинської, В.Т. Маляренка, І.Є. Марочкіна, В.В. Мельника, Сібільової, В.С. Стефанюка, М.С. Строговича, Г.А. Філімонова, Н.М. Чепурнової, В.І. Шишкіна, та ін., а також компаративістські дослідження закордонних авторів П. Арчера, У. Бернема, Е.Джінджера, Д. Карлена, Д. Кларка, Е. Кларка, Р. Коллинсона, Д. Мідорока, Р. Уолкера, Л. Уайнреба, Б. Футея. Вони сприяли формуванню законодавства про суд присяжних і ефективності його діяльності в захисті прав людини і основних свобод.

Аналіз наявних в Україні публікацій з цього приводу показує, що вони присвячені лише окремим питанням організації та діяльності суду присяжних, які висвітлені дуже фрагментарно. Комплексного цілеспрямованого дослідження правових особливостей суду присяжних в Україні, проблем його формування та організації роботи на сьогодні немає.

1.1 Історичний генезис виникнення та становлення суду присяжних

Важливим методологічним засобом дослідження історії інституту суду присяжних є періодизація як фактор її систематизації. Ця періодизація охоплює весь процес становлення інституту суду присяжних, досліджує динаміку його розвитку, фіксує ключові моменти і результати переходу від одного періоду до іншого. З огляду на це в роботі буде проаналізовано п’ять періодів розвитку суду присяжних. Три з них будуть стосуватися світової концепції суду присяжних: античний період (антична модель), період середньовіччя (перехідна модель); період ХІХ-ХХ ст. становлення класичної моделі суду присяжних. Два будуть стосуватися розвитку суду присяжних в Україні протягом: другої половини XIX ст. – першої чверті XX ст. та 1917-1920 років.

1.1.1 Виникнення суду присяжних (антична модель)

Народні збори (Екклеса), що складалося з повноправних афінян, що досягли 20-річного віку, спочатку збиралося 10 разів на рік, потім 40 разів на рік. Одне із зібрань місяця вважалося головним. На ньому вирішувалося питання про остракізму, на трьох інших зборах розглядали скарги громадян, релігійних, адміністративні справи і інші питання. Вносить проекти законів формально міг кожен громадянин. Практично це робили професійні оратори-демагоги, що супроводжували цю процедуру своїми виступами. Проекти законів попередньо вивішували, потім вони надходили до Ради п'ятисот (буле) на укладання і голосування підняттям рук. Для учасника народних зборів існувало право вимагатиме зняття законопроекту з розмови або ж такого голосування по ньому, яке могло спричинити загрозу судового розгляду для ініціатора, якщо виявиться незаконність проекту. Голова зборів міг знімати з голосування законопроект по цьому ж мотиву. Прийнятий законопроект ставав законом лише в тому випадку, якщо він не відкидався судом присяжних - геліеєй. Голови народних зборів обирали щодня на 24 години з врученням йому ключів від скарбниць храмів і міської друку.

Рада п'ятсот складався з осіб, які досягли 30-річного віку і вибраних жеребком за 1 рік, за 50 людина від кожної філи, для керівництва справами поліса в період між засіданнями народних зборів. На його засіданнях обговорювалися дипломатичні зносини з іншими державами, питання управління фінансами, контроль за посадовими особами. Тут ж попередньо розглядали питання, надходили а потім на обговорення народних зборів. Рада поділявся на 10 комісій, складалися з 50 представників однієї якої-небудь філи. Комісії по черзі виконували обов'язку всього Ради. Щодня по долі обирали нового голову зборів, що в період працює Екклеса був одночасно його головою (починаючи з IV в. Голови стали обирати перед кожним засіданням). Існувала також практика залучення до відповідальності тих посадових осіб, які завинили, однак це проводилося після закінчення терміну служби кожного такого особи. Плата за виконання посади здійснювалася по завершенні року, оскільки після заслуховування звітності могла з'явитися можливість бути притягнутим до суду.

До складу геліеі також входили громадяни віком 30 років, що складаються в колегії з 500 суддів (і, крім того, 100 запасних) і працювали за жеребкуванням. Слово «геліея» використовувалося в багатьох грецьких полісах для позначення народних зборів. Воно походить від слова «Геліос» (солнце), це пов'язане з тією обставиною, що всі народні збори проводили і закінчували до заходу сонця. Всі обрані посадовці перед вступом на посаду проходили особливу перевірку (докімасію) - перевірку права на зайняття посади, політичну благонадійність, необхідних особистих рис та ін Перевіряли, зокрема, вік особи, відповідність його майновому і станового цензу, наявність заборгованості скарбниці, ставлення до батьків і богам та ін.

Геліея приймала також вирішення стосовно долі законопроектів, та робила це у складі колегії номофетов із 1 тис. членів. Колегія номофетів здійснювала також докімасію і стверджувала звіти посадових осіб.

Не можна було двічі займати одну і ту ж посаду чи суміщати дві посади. Виконання службових обов'язків оплачувалося, за винятком стратегів посад. Воєначальники-стратеги вдягалися владою і повноваженнями проводити політику буле і народних зборів. Їх обирали щорічно в кількості десяти, по одному від кожного філи, та могли переобирати кілька разів. Стратеги відповідали перед народним зборами за свої дії і звітували про витрачені гроші. Гарячі практикувалися в Раді п'ятисот і геліее. Переважна кількість посад у період розквіту демократії - а їх було всього близько 700, включно з посади в філах і демах - колегіальними були. Серед стратегів на випадок надзвичайних обставин була передбачена посада автократор - командувача армією, володів всією повнотою влада.

У колегії дев'яти архонтів виділялися три посади архонта: посада архонта-епоніма, архонта-базілевса і архонта-полемарха Архонт-епонім очолював міська влада; призначав тих хто фінансував хорові й театральні конкурси; відав справами сім'ї, нащадків, в особливості вдів і сиріт; його іменем називався рік поточний. Архонт-базилевса головував в ареопаг, відав культовими жертвопринесеннями, порядкував орендою земельної власності храму, керував театралізованими урочистостями. Архонт-полемарх відав військовими ділами, керував збором пожертвувань і атлетичними змаганнями в честь загиблих на війні, вів судові справи Метек (іноземців).

Решта шість архонтів іменувалися фесмофетамі (знавцями постанов народних зборів) і були зайняті відправленням правосуддя, віднесених до ареопагу юрисдикції. Вони повинні були записувати найважливіші законоустановленія та зберігати їх для подальшого використання в судових спорах. Архонти мали право вирішувати справи остаточно. Роль охоронців законів виконували також і Ареопагіта (члени ареопагу), що поєднували цю роль з розпорядчого владою щодо кар та стягнень без права на апеляцію.

Діяльність усіх посадових осіб підпорядковувалася деяким організаційним діловим принципів: виборність великих посадових осіб на основі голосування у народних зборах або вибори по долі на дрібні посади; однорічний термін відправлення посади із забороною на заняття двох посад одночасно і на два терміни (крім воєначальників-стратегів); особиста підзвітність народним зборам або геліее після закінчення терміну (особливо з фінансових питань); змінюваність (перебування на посаді не більше ніж один раз); колегіальність (за винятком посад архонта-епоніма, архонта-базилевса і архонта-полемарха); відсутність багатоступеневою чиновної сходи; підконтрольність результатів й способів обрання судової перевірці та ін Умови використання персонального підбору та обрання мав таке пояснення: всі громадяни остільки рівні у своїх політичних правах, оскільки відправлення службових обов'язків можна довірити випадку і тим самим волі богів, що цей випадок контролюють. Голосуванням за окремим персональним кандидатурах вибирали тільки на військові посади.

1.1.2 Походження суду присяжних в епоху середньовіччя (перехідна модель)

Причина відмінності процесу функціонування схожих інститутів у різних народів пояснюється специфікою умов, які сприяють природному розвитку даного інституту чи навпаки перешкоджають йому. Вивчаючи історію судового процесу англійців і французів у період ранньофеодальної монархії, можна виділити таку спільну рису, як участь представників місцевої громади у вирішенні спірного питання. Так, у Франції правосуддя здійснювалося шляхом залучення членів місцевої громади через інститут журата (лат. jurata – клятвені завірення), що заснований на звичаєвому праві, та рекогніторес (лат. recognitores – розпізнавати, розглядати), заснований на позитивному праві. Суть призначення цих інститутів полягала у тому, що особи у кількості 12-ти чоловік, які ймовірно могли знати про обставини справи, вирішували питання про спірний факт. Такі особи виступали у процесі в першу чергу у ролі свідків, а після принесення присяги розглядали справу по суті і виносили вердикт, на основі якого судді постановляли рішення. Всі приватні питання розглядалися за участю інституту журата. Інститут рекогніторес залучали лише до розгляду певної категорії справ і за наявності спеціального дозволу (бреве) герцога чи верховного судді. Таким чином, досить часто одна процедура переходила в іншу (52, с. 39-41). Однак про подальший розвиток цих судових інститутів, що могли б розвинутись у суд присяжних, нам не відомо. Отже, незважаючи на твердження прихильників концепції французького походження суду присяжних про зародження даного інституту саме у Франції у 829 р. за часів судових реформ короля Людовика Благочестивого (814-840 рр.) та поширення його дії в Англії після норманського завоювання в XI ст. шляхом запровадження у судовій системі (134, с. 116; 68, с. 6), слід визнати хибність цієї концепції, оскільки у Франції даний інститут не зміг розвинутись у суд присяжних у власному сенсі.

У англійців необхідною передумовою для створення суду присяжних став фріборг, своєрідна адміністративно-територіальна одиниця, члени якої несли солідарну матеріальну відповідальність, засновану на круговій поруці, як наслідок сусідської солідарності, що існувала в Англії ще в англосаксонський період. Збори сотні, на які поділявся фріборг, відбувалися щомісяця, де вирішувалися в першу чергу земельні спори, завірялися цивільні угоди – договори і заповіти, а також розглядались незначні кримінальні справи. На таких зборах всі місцеві мешканці спільно виконували суддівські обов’язки; головуючий (ельдормен) лише формально керував процесом проведення таких зборів і забезпечував виконання вироків (22, с. 1-2).

Одним із засобів доведення істини була присяга очищення, яка характеризувалася тим, що обвинуваченому надавалося право запросити дванадцять осіб, які б могли клятвено підтвердити його невинуватість. Якщо таким шляхом обвинуваченому не вдавалося довести свою невинуватість, залишалося лише звернутися до ордалій, тобто до «суду божого». Саме у такій процедурі вирішення спірних питань вбачають зачатки процесу за участю суду присяжних. Однак для даного періоду характерним є відсутність чіткого розподілу повноважень між суддею і присяжними, які одночасно виступали в ролі і свідків, і суддів. Англосаксами також ще не застосовувалося принесення присяги у судовому процесі. Присягу у процес привнесли нормани разом із поєдинком, який також не був знайомий англійцям (18, с. 221-222).

Отже, і в англійців, і у французів функціонував інститут, який можна назвати прототипом суду присяжних: судова влада здійснювалася у процесі плідної співпраці постійних і тимчасових суддів. Однак з часом у Франції народні судді були витіснені із сфери судочинства професійними суддями остаточно, в той час як в Англії суд присяжних ніколи не переставав діяти.

Тому більшість дослідників вважає, що суд присяжних суто англійський інститут, який міг зародитися лише на теренах англійських правових звичаїв, оскільки ні у Франції, ні у будь-якій іншій державі не було передумови для зародження журі, а саме – фріборгу, інституту суто англосаксонського. В той же час поєднання англосаксонських і французьких правових звичаїв після норманського завоювання, тобто запровадження французького інституту рекогніторес на ґрунті англійського звичаєвого права, сприяло розвитку журі з наступним утворенням дворівневої структури суду присяжних – великого (обвинувального) і малого (судового) журі.

Назви велике і мале журі пояснюються тим, що до складу великого журі входили представники всього графства у кількості близько 23 осіб, а мале журі включало 12 осіб, які мали безпосереднє відношення до злочину: жили поблизу місця злочину чи належали до однієї сотні з обвинуваченим.

Як було зазначено раніше, суд присяжних почали залучати спершу у сфері цивільного судочинства і лише для вирішення земельних спорів. Однак починаючи з XIII ст., за часів правління Генріха III (1216-1272 рр.), до юрисдикції суду присяжних було віднесено всі категорії цивільних справ, а з 1304 р. у судах загального права було закріплено правило, згідно з яким всі позови «про порушення володіння» повинні розглядатися за участю присяжних засідателів. В результаті виявилося, що зі зменшенням числа реальних позовів і особистих позовів «про борг» і «про утримання» фактично всі позови в судах загального права почали розглядатися за участю присяжних у складі 12 осіб, де не було поділу на велике і мале журі (122, с. 273).

У сфері кримінального судочинства процес становлення суду присяжних як правомочного інституту починається за часів Едуарда Сповідника (1042-1066 рр.). Так, обов’язок фріборгу полягав у передачі королівському судді того із своїх співчленів, який здійснив злочин. Якщо це було неможливо, то глава і два члени фріборгу, до якого належав біглий злочинець, з главою і двома членами кожного з трьох найближчих фріборгів, що в сукупності становило 12 осіб, мали засвідчити клятвою, що вони непричетні ні до злочину, ні до втечі злочинця (18, с. 213).

У справах, де не було приватного обвинувача, члени громади повинні були розпочати розслідування в інтересах короля і представити обвинуваченого перед судом. Провідна роль на таких зборах надавалася шерифу, який щомісяця збирав суд графства і два рази на рік об’їжджав із ревізією фріборги свого графства, де заслуховував обвинувальне журі, що складалося з 12-ти правоздатних громадян. Після того як 12 присяжних визнавали обвинуваченого винним, він повинен був пройти очищувальну присягу зі співприсяжними чи звернутися до ордалій. Якщо ж особу виправдовували, вона знову ставала членом фріборгу (52, с. 43, 49). Таким чином, в результаті трансформації інституту солідарної відповідальності утворилося обвинувальне журі.

Подальше удосконалення інституту суду присяжних відбулося за часів Генріха II (1154-1189 рр.), який провів радикальне реформування існуючого порядку судочинства, видавши у 1174 р. Нортгамптонський указ про заснування асизів. Спочатку асизами називали засідання зборів королівської ради. Потім цим терміном почали називати ордонанси, що приймалися на таких зборах. Однак, з часом цю назву отримали суди, в яких проводилася процедура, встановлена ордонансами: суддя ставив питання присяжним про факти, що відомі їм особисто, і виносив вирок на основі їх одностайного рішення (3, с. 153).

Продовжуючи судову реформу, Генріх II ввів інститут роз’їзних (мандруючих) суддів. Англійські зібрання законів, відомі під анонімними назвами Fleta і Britton, що датуються часовим проміжком від правління Генріха II до Едуарда II, вказують на те, що роз’їзні судді на першому засіданні змушували приводити до присяги все чоловіче населення, що досягло п’ятнадцятирічного віку. Це правило ґрунтувалося на традиції, котра сягає глибоко корінням часів правління англосаксонських і датських королів Єдгарда, Єтельреда і Кнута, коли особи чоловічої статі п’ятнадцятирічного віку вступали у мирову гільдію і давали клятву затримувати і передавати королівському судді всіх підозрілих осіб, а також не надавати допомогу злочинцям.

З часом, на зборах начальників сотень, кожен з них зобов’язувався представляти зі своєї сотні по чотири лицарі. Чотири лицаря, в свою чергу, зобов’язувалися під присягою вказати (кожний із своєї сотні) на 12 осіб – лицарів чи інших вільних осіб. Такі особи повинні були заявити на допиті у комісара, чи не було вчинено злочинів, надати відомості про особу злочинця чи підозрюваного у вчиненні злочину. Внаслідок судової реформи Генріха II обвинувальне журі підпало під юрисдикцію королівської курії та її органів на місцях – юстиціаріїв, що суттєво обмежило юрисдикцію шерифів у сфері судочинства як по цивільним, так і по кримінальним справам. З часом більш незначні справи також були вилучені з юрисдикції шерифів і передані на розгляд мировим суддям за участю присяжних засідателів (52, с. 50-51).

1.1.3 Становлення класичної моделі суду присяжних

Велике значення у становленні суду присяжних в Англії дослідники надають Великій Хартії Вольностей 1215 р., що припинила свавілля королівських чиновників. Так, у статтях 38, 39 цього документу визначається, що жоден королівський чиновник не може притягувати до відповідальності, тримати у в’язниці, позбавляти власності тощо вільну особу не інакше як на підставі закону і доведених обвинувачень та за законним вироком рівних їй громадян (42, с. 349). В утворенні судового (малого) журі велику роль також відіграла відміна ордалій, що були засуджені церквою на чолі з папою Інокентієм III у 1215 р.

З часів правління Едуарда III (1327-1377 рр.) відбулося реформування складу журі: присяжні почали обиратися виключно з числа лицарів графства, а не з членів окремо взятих сотень, як раніше. Присяжні приводилися до присяги, за порушення якої передбачалися досить суворі покарання. Вердикт присяжних мав бути одностайним, інакше присяжні, що не погоджувалися з думкою більшості, вибували, а колегія суду присяжних поповнювалася новими засідателями. Перша письмова згадка про одностайний вердикт зустрічається у 1367 р., коли коронний суд відмовився прийняти рішення присяжних засідателів, які визнали підсудного винним за підсумками голосів, що розподілилися як одинадцять проти одного. Саме заява присяжного, який утворив меншість, що краще він помре у в’язниці, ніж погодиться звинувачувати, змусила суд переглянути дане рішення і підхід до прийняття присяжними вердикту взагалі. З того часу вимога щодо одностайності стала обов’язковою (136, с. 179).

Остаточне відділення обвинувального журі від судового мало місце у 1351 р., оскільки вважалося, що одні і ті ж особи не могли бути одночасно і обвинувачами і суддями. Велике журі на основі наданих доказів, до яких належали і заслухані показання свідків, вирішувало чи повинно бути визнане обвинувачення таким, що заслуговує довіри, чи воно є безпідставним. Не менше як 12 присяжних з 23 повинні були визнати обвинувачення ґрунтовним, оскільки в іншому випадку воно не мало подальшого ходу (18, с. 218).

Присяжні судового (малого) журі виступали на перших порах скоріше як свідки, ніж судді, внаслідок чого їх рішення часто викликали недовіру: королівські судді, ігноруючи їх думку, скликали натомість повторно велике журі. На початку XVI ст. було запроваджено процедуру відкритого доведення доказів перед присяжними, що вимагало необхідність чіткого розмежування питань факту і права. З того часу, як суд почав викликати незалежних свідків, судді стали звертати увагу присяжних на значущість їхніх свідчень, представлені у суді докази та аргументи сторін, давати присяжним своєрідні настанови щодо цих свідчень. Присяжні самостійно приймали свої рішення у нарадчій кімнаті, а суддя на основі їх вердикту виносив остаточне рішення. В той же час судді не завжди правильно розуміли свій обов’язок роз’яснення закону присяжним, натомість розуміли його як право втручатися у компетенцію присяжних, вимагаючи винесення вердикту згідно з думкою головуючого судді. Внаслідок цього виникали складнощі у взаємодії між коронними суддями і присяжними засідателями. Така самостійність присяжних засідателів при прийнятті рішення, що не узгоджувалося з думкою коронного судді, яку він висловив у заключній промові, могла призвести до негативних наслідків: за рішення, що суперечили настановам судді, присяжні каралися штрафами і тюремним ув’язненням або ж викликалися на суд зіркової палати. Суд над присяжними (process of attaint) здійснювала колегія з 24 осіб, і у випадку визнання їх винними, присяжні засуджувалися до позбавлення волі, втрачали громадянські права, вся їх власність підлягала конфіскації, в той час як сторона, що програла процес, знову набувала всіх позбавлених на основі квазінесправедливого вердикту прав (22, с. 2). Таке свавілля суддів корони за часів Генріха III, Едуарда III було за правило.

В історії діяльності суду присяжних існує декілька резонансних справ, що значно вплинули на подальший розвиток даного інституту. Однією з таких справ, де яскраво проявилося суддівське свавілля і тверда громадянська позиція присяжних, є справа Вільяма Пенна та Вільяма Меда, що розглядалась у 1670 р. Вказані особи обвинувачувались у публічних проповідях на релігійні теми, що було сприйнято місцевою владою як неповага до церкви і порушення громадського спокою. Журі, що розглядало цю справу, визнало Пенна винним, а Меда виправдало. Однак, таке рішення не влаштовувало суд, тому присяжних двічі повертали у нарадчу кімнату для перегляду і зміни вердикту. У результаті журі виправдало обох обвинувачених, за що суд наклав штраф на присяжних. Деякі присяжні відмовились сплатити штраф і звернулися зі скаргою на дії міського суду в суд королівської лави. Суддя суду common pleas Воген, куди один з присяжних (старшина Бушель) подав скаргу на основі права habeas corpus, прийшов до висновку, що покарання присяжних за винесення виправдувального вердикту, яке суперечить настанові судді, протирічить сенсу закону і постановив звільнити всіх присяжних від покарання. В історії англійського судочинства не зустрічається більше жодної справи про покарання присяжних засідателів за їх вердикти: хоча присяжні не мали вирішувати питання права, але за судовим журі було закріплено право обходити інструкції головуючого судді.

При винесенні загального вердикту присяжні опосередковано вирішували і юридичну сторону справи, піддаючись небезпеці бути засудженими, тому Другий вестмінстерський статут уповноважив присяжних вирішувати виключно питання факту, а суд – застосовувати відповідний закон. На основі цього статуту, дія якого обмежувалася справами про протизаконне захоплення об’єкта власності у власника, було встановлено право присяжних виносити вердикти, що стосуються лише фактичних питань як по цивільним, так і кримінальним справам. Однак і після вестмінстерського статуту присяжні зберегли за собою право виносити загальний вердикт, і саме це викликало необхідність пояснювати їм закони, які застосовувалися при вирішенні конкретної справи, що складало прямий обов’язок судді.

В той же час проблема розмежування питань права і факту залишалася актуальною й у подальшому. Найбільш гостро дана проблема проявлялася під час розгляду справ про пасквілі (libel-Act). Тривалий час вирішувалося питання чи мають право присяжні вирішувати питання про характер твору, що складає предмет обвинувачення, чи це є виключна компетенція коронних суддів. Більшість у парламенті схилялась до того, що присяжні мають право вирішувати юридичне питання у процесах про порушення законодавства про друковані засоби масової інформації, наприклад, чи є заява, про яку йдеться, злочином проти вказаного закону. Тому у 1792 р. було розглянуто законопроект про пасквілі (білль Фокса), в якому визначалися права присяжних і обов’язки суддів у процесах про злочини проти законодавства про друковані засоби масової інформації: присяжні мають право виносити загальний вердикт про вину чи невинуватість підсудного, а головуючий суддя не має права вимагати від них узгоджувати свій вердикт з його думкою. В усіх інших справах розподіл питань факту і права був закріплений нормативно у 1877 р. за ініціативою палати лордів (7, с. 44).

Таким чином, порядок вирішення кримінальних справ за участю суду присяжних укорінився настільки, що звичай було санкціоновано як загальну форму судочинства, незважаючи на те, що цей порядок існував раніше тільки для обвинувачених великим журі, а не для тих, кого обвинуватила приватна особа. Відтоді суди присяжних діють при судах четвертних сесій та судах асизів. Суди четвертних сесій є зборами мирових суддів графства, що збираються чотири рази на рік. Вони розглядають справи, які перевищують компетенцію суду малих сесій, за участю 12-ти присяжних. Суди асизів, що розглядають найбільш важливі кримінальні справи, складаються з голови, як правило члена відділу королівської лави, і 12-ти присяжних. Ці суди збираються три-чотири рази на рік у кожному графстві по мірі накопичення справ.

1.1.4 Особливості становлення і розвитку інституту суду присяжних на українських землях у другій половині XIX ст. – першій чверті XX ст.

Історія суду присяжних в Україні, впровадженого на основі статутів 1864 p., досліджена ще недостатньо. Особливо це стосується наукової думки про нього. Відсутність таких даних унеможливлює не лише з'ясування суспільно-правових процесів в Україні у період кінця XIX — початку XX ст., а й врахування їх у нинішній судовій практиці.

На території України реформування судової системи відбувалося за судовими статутами 1864 р. Російської імперії. Суд присяжних, що ними передбачався, в Україні вводився поетапно. Найперше, у 1867 p., він втілений у практику Харківського, Сумського та Ізюмського судів, які територіальне знаходилися ближче до центру імперії. Найпізніше, у 1880 р., суд присяжних отримав практичне застосування на теренах Правобережної України — у Київському, Уманському, Кам'янець-Подільському. Житомирському та Луцькому судах (10, с. 48).

Важлива роль у підготовці судових перетворень у царській Росії належала статс-секретарю департаменту законів Державної ради, українцеві С.Зарудному. Відомий юрист-публіцист Г.Джаншієв так оцінював його роль: «Вплив і роль ... борця за основи судового перетворення С.Зарудного були зовсім виняткові і безприкладні. З першого кроку своєї службової діяльності, з першими підготовчими стадіями цієї справи Зарудний безвідлучне стояв при ній і дієво працював у всіх подальших фазах даної справи...» (29, с. 91).

Після введення суду присяжних у практику судочинства число противників останнього не зменшилося. Водночас у суспільстві зростала кількість його прихильників. Тодішня наукова дискусія щодо суду присяжних була досить напруженою і складною. Це зумовлювалося низкою проблем, що стосувалися діяльності даного інституту судочинства, нерозв'язаністю їх як у практичному, так і у теоретичному відношеннях.

Концептуально розглянемо теорію суду присяжних, яка на той час фрагментарно була відображена у розрізнених наукових та науково-публіцистичних працях. З-поміж них чільне місце належить тим, що були опубліковані в Україні. На їх підставі окреслимо коло теоретичних проблем, щодо яких велися дискусії: доцільність інституту присяжних; умови його дії; компетенція та права суду присяжних; порядок формування і склад суду; судовий процес тощо.

Доцільність суду присяжних аргументовано доводилася приват-доцентом М. Чубинським, який з цього питання у березні 1897 р. зробив доповідь на засіданні Київського юридичного товариства (128). На її основі можна виділити наступні аргументи противників суду присяжних: 1) названий суд нездатний вирішити справу за розумним переконанням через те, що його суть ґрунтується на теорії розмежування п