Творчість І.Я. Франка

Вступ

ФранкоІван Якович (27.08.1856 - 26.05.1916) — письменник, мислитель, громадський діяч. Народився в селі Нагуєвичах (Дрогобичинна) в родині коваля. Завжди говорив про себе як про «сина селянина, мужика». Його батько, коваль, заробляв не тільки на власну сім'ю, але й на всю рідню, він дуже хотів дати синові добру освіту.

Мати, Марія Кульчицька, походила із зубожілого польського роду. Це не був зовсім бідний селянський рід.

Навчався спочатку в школі села Ясениця-Сільна (1862—1864), потім у так званій нормальній школі при василіанському монастирі у Дрогобичі (1864—1867).

У 1875 році закінчив у Дрогобичі гімназію. У багатьох оповіданнях («Грицева шкільна наука», «Олівець») художньо передано окремі моменти з цієї пори життя автора. З них довідуємося, як важко було навіть обдарованому селянському хлопцеві, що на 9-му році втратив батька, свого найближчого порадника, здобувати освіту. Доводилося жити на квартирі у далекої родички на околиці Дрогобича, нерідко спати у трунах, які виготовлялися у її столярній майстерні («У столярні»). Навчаючись у гімназії, Франко виявив феноменальні здібності: міг майже дослівно повторити товаришам інформацію, яка подавалася вчителями на заняттях; глибоко засвоював зміст прочитаних книжок. А читав дуже багато: твори європейських класиків, культурологічні, історіософські праці, популярні книжки на природничі теми.

Інтенсивній самоосвіті гімназиста сприяла зібрана ним бібліотека, в якій нараховувалося близько 500 книжок і українською, й іншими європейськими мовами. Знайомство з творами Маркіяна Шашкевича,Тараса Шевченка, захоплення багатством і красою української мови викликають у нього підвищений інтерес до усної народної творчості, стимулюють запис її зразків.

По закінченні Дрогобицької гімназії (1875) вступив на філософський факультет Львівського університету. Тут вів активну громадську діяльність (спочатку через студентський «Академічний гурток», а відтак через радикальні молодіжні організації, що керувалися настановами М. Драгоманова), займався видавничою роботою (журнали «Друг», «Громадський друг», збірники «Дзвін», «Молот» та ін.), літературною творчістю практично в усіх видах і жанрах; здійснював соціалістичну пропаганду, за яку його неодноразово заарештовували й ув’язнювали. 1891 р., будучи автором кількох вагомих поетичних збірок і прозових книг, наукових досліджень та безлічі літературно-критичних, фольклористичних, етнографічних, бібліографічних і публіцистичних статей, Франко закінчив Чернівецький університет, а 1893 р. здобув ступінь доктора філології у Віденському університеті. Однак спротив влади і народних кіл не дозволили йому обійняти університетську кафедру. І надалі активно працював на ниві красного письменства й гуманістики, продуктивно займався науково-організаційною, видавничою та редакційною роботою (журнали «Життя і слово», «ЛНВ»), брав активну участь у громадсько-політ. житті. У 1896 — 1907 рр. видав низку праць («Поза межами можливого», «Народники й марксисти» та ін.), в яких виразив своє світоглядне кредо. Вершинним досягненням Франка — поета і мислителя — стала поема «Мойсей» (1905). Попри драматичні обставини останніх років життя і важку виснажливу хворобу, вів інтенсивну літературну діяльність майже до самої смерті. Помер у Львові. Похований на Личаківському кладовищі.

Він був сином неписьменного сільського коваля, а став мудрим учителем свого народу, одним із світочів людства. Побачив світ у простій хаті, в глухому галицькому селі Нануєвичі, яке сьогодні носить його ім’я, відоме далеко за межами України.

І. Я. Франко виступив продовжувачем невмирущого віщого слова Т. Г. Шевченка, охопивши своїм прониклим зором, своїм полум’яним серцем всю Україну, що була в той час під впливом монархії – Австро-Угорщини і царської Росії.

Над усе любив свій народ, мучився його болями, жив його надіями, свято вірячи в той час, коли він засяє у «народів вольних колі». Любов до свого народу нерозривно поєднувалась в ньому з любов'ю до всіх, «хто ллє свій піт і кров», до всіх, кого «гнетуть окови», – до трудящих усього світу.

Над усе любив свій народ, мучився його болями, жив його надіями.

Творчість Івана Франка – феноменальне явище в історії культури не лише українського народу. Світова література знає небагато митців з таким багатогранним обдаруванням: поет, прозаїк, драматург, перекладач, публіцист, критик, історик літератури, театру, етнограф, фольклорист, мовознавець, соціолог, історик культури … Здається, нема такої галузі духовного життя народу, у якій би він не залишив тривкого, глибоко сліду. Франко, крім рідної української, писав і друкувався російською, польською, німецькою мовами. У сфері його художніх інтересів були уснопоетична творчість народів світу, спадщина видатних українських, російських, польських, чеських, болгарських, іспанських, сербохорватських, німецьких, французьких, італійських та інших письменників.

Історичною заслугою Франка не лише перед українською, але й світовою літературою є те, що він одним з перших у художній практиці відобразив початкові форми революційної боротьби робітничого класу проти капіталістичної експлуатації.

Теми з живої тогочасної галицької дійсності, пов’язані з життям і боротьбою трудового люду за свої права, письменник розробляв паралельно з мотивами історичними, переосмислюючи минулі події у світлі свого революційно-демократичного світогляду, стосовно потреб своєї доби. Франко був переконаний, що твір про давно минулі часи має цінність тоді, коли його «основна ідея зможе зайняти сучасних, живих людей, то значить, коли сама вона жива й сучасна». Історичні події минулого крізь призму сучасності письменник зобразив у повісті «Захар Беркут».

Чим глибше проникаємо у творчість Франка, тим більше переконуємося у її неминущому значенні не лише для української літератури, а й для літератури світової. Належачи до тієї епохи, в якій ця творчість постала, вона водночас звернена до нас, наступних поколінь, органічно входить як непересічна ідейно-художня цінність у духовний світ нового покоління.

Корінням свого таланту глибоко сягаючи у рідну землю, його кронами Іван Франко – письменник-патріот, письменник-інтернаціоналіст – розгалужується у світовій культурі й виступає як один з найвидатніших революційно-демократичних митців, багатогранна гуманістична творчість яких належить усьому людству.

1. Наближення Франка до історичного матеріалізму

В 70-х рр., коли Франко починав літературну і політичну діяльність, українська інтелігенція Галичини жила ще ідеями абсолютизму, якими її просвіщали у гімназіях, духовних семінаріях і університетах цісарської імперії. Духом конституційної монархії були просякнуті тоді політика, освіта і вся література. Все повинно було виражати повагу до цісаря . І ось у 1878 р. в журналі «Громадський друг» з’явились «Критичні письма о галицькій інтелігенції», автором яких був молодий публіцист Іван Франко. Поява їх була надзвичайною подією принаймні в ідейному розвитку Галичини. В тих «Письмах» була критика лицемірного лібералізму. Революційний демократ критикував весь лібералізм, показуючи його як ідейну течію, яка вже себе вичерпала і віджила свій час. Критиці лібералізму був присвячений перший лист, а другий критикував історичну концепцію народовської «Правди» і москофільського Слова», які тлумачили що лібералізм був занесений на Галичину із західних країн і, що він зовсім не властивий українському народу.

Відкинувши цю концепцію, Франко показав, як лібералізм виникав і чим він став на галицькому ґрунті. Підходячи безпосередньо до матеріалістичного розуміння суспільного розвитку, він показував виникнення лібералізму, як наслідок буржуазного економічного розвитку.

Для Франка в принципі важливим було питання не про ступінь розвитку капіталізму, а про наявність тих рис економічного розвитку, які породжували ліберальний рух, хоч той рух і був «дуже малий і страшно вбогий думками», як писав він про нього. Це Іван Якович писав тоді, коли він уже познайомився з творами Маркса і Енгельса («Капітал», «Комуністичний маніфест», «Анти-Дюрінг»), під впливом яких починали формуватись його матеріалістичні погляди на історію суспільного розвитку. При цьому важливим є те, що Франко не декларував матеріалістичний принцип, а застосовував його до аналізу історичного розвитку Галичини, виясняючи залежність певного ідейного напрямку від характеру економічного (капіталістичного) розвитку.

Аналізуючи усі Франкові літературно-критичні статті з 70-х рр., можна сказати, що він скрізь показує причини виникнення явищ духовного життя суспільствав змінах економічного розвитку, які їх породжують. Це завжди давало йому можливість історично правдиво зображувати як самі зміни економічного розвитку, так і їх ідеологічні відображення.

У знаменитому листі до Ольги Рошкевич від 20 вересня 1878 р., де Франко викладав основні засади, на які ві спирав свою політичну діяльність, він писав: «Головні питання, від котрих може в данім разі залежати сякий або такий поворот в нашім життю, це питання: 1) економічні, 2)політичні, 3) релігійні, 4) соціологічні, 5) властиво практичні, т.є. дотикаючі нашої щоденної діяльності».

В 1878-1881 рр. Іван Якович надрукував «Катенізм економічного соціалізму», «Редакція «Правди» в боротьбі з вітряками», «Чого хоче «Галицька робітнича громада», «Про працю», «Література, її завдання і найважніші ціхи», а також статті в робітничй газеті «Praca» - «Чого ми хочемо?», «Чого вимагаємо?», з яких видно, що автор розглядав суспільні явища з становища матералістичного розуміння історії. В статті «Правди» в боротьбі з вітряками» він зазначав: «Всякі суспільні перевороти…відбувалися силою законів економічних, силою попереду вже звершених змін в продукції та обміну».

Виходячи з цьго він пояснював розподіл суспільства на класи, як наслідок діяння об’єктивних законів економічного розвитку капіталізму, а зміну суспільних відносин – як наслідок організації виробництва, що теж обумовлена розвитком засобів виробництва. Наукові, політичні, релігійні та інші ідеологічні форми суспільного життя Франко розглядав як відображення економічного розвитку.

Але як у цей час, так і пізніше він не завжди стояв на ґрунті історичного матеріалізму, збивався до антропологізму і так званого «економічного матеріалізму», а від цього й до історичного ідеалізму.

Треба вважати значною заслугою Франка є те, що він не лише не захоплювався строкатими модами тогочасної буржуазної соціології, а піддав критиці расову теорію, соціальний дарвінізм, мальтузіанство та інші реакційні теорійки.

Передусім Франко піддав критиці суб'єктивний прагматичний погляд на історію, за яким історія розглядалась як справа «великих осіб» - царів, королів, полководців. На противагу цьому антинауковому поглядові він розглядав творцями історії народні маси.

Іван Якович перший розкритикував буржуазно-націоналістичну ідеалістичну концепцію М.Грушевського про «відрубність» історії українського народу від історії російського народу, відкинувши її як антинакову, фальшиву конструкцію.

Розглядаючи історію людства як об'єктивно діючий процес творчості народних мас, Франко зазначав, що народні маси створюють не тільки матеріальні блага, необхідні для життя суспільства, але вони є творцем і всіх духовних цінностей культури.

Аналізуючи літературно-критичні і публіцистичні статті, з якими Франко виступав у кінці 70-х і на початку 80-х рр., можна бачити, як скрізь він провобить ту основну думку, що суспільство, так само як і природа, підлягає діянню об’єктивних законів і що історію творять не царі і не попи, а народи; що соціальні революції і всі круті переломи в історії «ніколи не діються в ім'я яких-небудь ідеалів, породжених в головах людських, а не викликаних обставинами дійсного життя». Всі ідеали, в ім'я яких відбувається суспільна боротьба викликаються змінами в економічному розвитку, які тягнуть за собою зміни і в духовному житті народів; отже, суспільне життя визначає суспільну свідомість людей, а не навпаки. Він беззастережно відкидав суб’єктивізм і метафізику в поглядах на історію суспільного життя і розвиток людства, вимагав об'єктивно правдивого, науково обгрунтованоговисвітлення явищ суспільного життя, а історію як науку партійну. Все це показує, як близько підійшов Франко до історичного матеріалізму, засвоюючи його основні принципи. Франко вистуив у той час, коли буржуазні соціологи всіляко намагались заперечити історичний матеріалізм Маркса, протиставити йому збитий суб’єктивізм і плоский еволюціонізм, одним з проявів якого був соціальний дарвінізм. Тоді вже проявилась людиноненависницька расистська «теорія» і різні інші антинаукові «теорії» і погляди, які виражали найреакційніші спроби апологетів капіталізму заперечити науковий соціалізм. На Україні Франко першим почав критикувати тих реакційних виплодів буржуазної соціології вже на початку 80-х рр. Правда, він тоді ще не ясно розумів значення історичного матеріалізму, перебільшував значення еволюційної теорії Дарвіна для історичної науки, вважаючи, що вона дає їй тривку основу для пояснення суспільного життя і розвитку людства, збивався до антропологізму. Та, відкидаючи все те, як данину часу, можна бачити, що вже у 1881 р., викладаючи свої «Мислі о еволюції в історії людськості», Франко спрямовував свою критику проти тих «природознавців-дарвіністів», які бралися пояснити явища суспільного життя людей, механічно переносячи еволюційну теорію Дарвіна на суспільство, і цим самим «натворили багато лиха».

Передусім Іван Якович вважав за найбільшу помилку спробу перенести закон зоологічної боротьби за існування на людське суспільство.

Розглядаючи в світлі теорії Дарвіна питання про виникнення людини, Франко висміяв і вдкинув антинаукові тлумачення расистів про виникнення і розвиток людських рас. Важаючи, що питання про те, як постали людські раси – з одного пня чи з багатьох – наукою не розв’язане, він слушно зауважував, що «принімати для кожної раси окремий початок в тім краю, де вона находиться, - як се роблять деякі, особливо американські, вчені – не можна. Факт такий, як витворення людської раси, вимагаврівночасного появлення так многих корисних обставин, що ані хвиль, ані місь таких на землі не могло бути багато». Правдоподібною він вважав думку, що первісні люди з’явились одночасно і більш-менш в одному місці – між Східною Африкою та Індією, на південь від Персії і Аравії. Значно пізніше люди розділились на раси, мандруючи і розселяючись по земній кулі, пристосовуючись до умов вже у добу свого суспільного життя. Людські раси не могли вийти із зоологічного світу уже хоч би тому, що з того часу, як стався поворот від біологічного ддо сіспільного життя, тобто коли загальне використання і вдосконалення знарядь праці, котрі слугували чоловікові в боротьбі за існування, то та боротьба «не була в силі витворити хоч би одну нову расу людей». Сучасні мішані раси витворились унаслідок пристосування людей до різних географічних умов через змішання людей різних рас. Отже, людство вийшло не з «одної пари», не від Адама і Єіи, як вчить Біблія, і не від багатьох відрубних пнів, як твердять расисти, не від «бога трьох культур» , а від одної культури первісних людей, що розвинулись з людиноподібних мавп.

Виникнення людського суспільства Франко пояснював спираючись на еволюційну теорію Дарвіна. Але одночасно він критикував Спенсера і Шефле. Першого за те, що він хотів паяснити початки людськго сіспільства «взагалі» і цим самим «вніс в науку багато плутанини». Другого да те, що він пробував описати будову і життя суспільного організму, подібно до організму людського індивіда, і тим самим згрішив подвійно – «раз тим, що те тіло він згори вважав індивідуально-людським тілом, чого про тіло суспільне сказати не можна, а по-друге, тим, що описує те тіло в стані спочинку, не в розвитку, не генетично».Тут же він зазначив, що Маркс був одним із перших соціологів, котрий, опираючись на еволюційну теорію і визнаючи, що рухомою причиною в розвитку людськості є боротьба за існування (тобто кожночасові економічні обставини народу), прийнявся вислідити одну фазу того розвитку – початок і розвиток порядку капіталістичного.

Проте І.Я.Франко не зумів глибоко усвідомити великого революційного значення теорії Маркса для науки про суспільство і його розвиток, допускав велику помилку, що еволюційа теорія Дарвіна, яка дає наукове пояснення виникненню людини внаслідок довготрвалої еволюції органічної природи, дає тим самим підставу для пояснення виникнення суспільства та історії людства. Це приводило його до еклетичної плутанини, якої він не міг подолати і пізніше.

Питання про те, що є основою життя і визначальною умовою розвитку суспільства, було для Франка, як і для всіх матеріалістів до Маркса, тим твердим горіхом, якого він не зміг розбити. Розглядаючи суспільні ідеї і погляди як відображення в головах людей економічних умовїх життя і вважаючи, що зміна ідеї відбувається за зміною економічних і політичних обставин, він не міг послідовно проводити те розуміння історичного матеріалізму, що зміни суспільних форм життя людей визначає розвиток виробництва.

Іван Якович вважав, що суспільні відносини людей у своїй основі мають виробниче спілкування. Цим самим він зробив великий крок вперед до історичного матеріалізму.

Він розумів, що найголовнішою особливістю людського життя є витворення і застосування знарядь праці, з якими люди виступають у боротьбі з природою, а отже, що люди пристосовуються до природних умов не просто будовою свого організму, як усі інші живі істоти, але як певна організація людських індивідів і саме за допомогою тих знарядь праці, які вони самі ж створюють. Але послідовно розвинути думку ін не зумів, через те, що зійшов на хибний шлях – шукав пояснення причин змін економічних форм у природній еволюції життя людей.

Франко підходив до розуміння відмінної особливості життя і розвитку людей, тобто до розуміння того, що з застосуванням знарядь праці в житті первісних людиноподібних мавп стався корінний перелом. З другого боку, видно, що Франко, визнавши вживання знарядь праі головною рисою способу життя людей, не наважився визнати, що раз спосіб життя має вирішальний вплив на зміни і розвиток у всій органічній природі, то суспільне життя людей також зробило вирішальний вплив на зміну тілесної їх організації і саме завдяки вживанню знарядь праці. Тому-то Франко хоч і визнавав важливе значення розвитку знарядь праці в змінах характеру суспільноїорганізації виробництва, але не розумів їх визначальної ролі у змінах виробничих відносин людей.

Він гадав, що суспільні відносини людей завжди спираються на природне почуття родових зв’язків, з якого нібито виникає їх розуміння повної неможливості боротися за існування, живучи поодинці, і схиляє їх до спільного життя. Цей так би мовити «природний колективізм» людей Франко пояснював діянням природних законів боротьби за існування і природного добору, правда в специфічній формі їх виявлення в житті суспільства, а саме – економічній. Але економічні відносини він теж розглядав як відносини власності, а не як виробничі відносини, що становлять реальну основу суспільства, від характеру яких залежить той чи інший суспільний лад. Крім того, зміну економічних відносин він ставив у залежність від розвитку науки і винаходів нових знарядь праці, що зумовлюють зміну організації виробництва, а отже, від духовного розвитку людей, збиваючись таким чином до ідеалізму. Це й було головною перешкодою, яка не дозволяла йому твердо стояти на грунті матеріалістичного розуміння історії, а також причиною того, що він не міг відрізнити історичний матеріалізм від вульгарного економізму, слушно не згоджуючись з останнім.

Франко також не розумів специфічної відмінності законів суспільного розвитку від законів розвитку природи. Економічний закон конкуренції, властивий тільки для капіталістичної формації, він розглядав як загальний закон виробництва, що діє при усіх суспільних формаціях, а основою його діяння – «природне почуття і прагнення до чимраз ліпшого забезпечення життя і розплодження людей», тобто не як закон суспільний (економічний), а як закон природи. Через те його без сумніву прогресивна критика мальтузіанства, соціал-дарвінізму, расизму та інших реакційних «теорій» буржуазної соціології, хоч і була досить гострою, але часто непослідовною.

В своїй праці «Мислі о еволюції в історії людськості» Франко робив спробу систематично викласти свої погляди на суспільство і його розвиток, спираючись на дарвінізм. Саме в цій статті найповніше виявився його еклектизм. Тут багато плідних його думок покривались товстою корою натуралізму.

Іван Якович зазначив, що, «говорячи про суспільне життя чоловіка, треба вплив його шукати вже не в зміненій організації, не в приноровленні тіла, а в зміні способу життя, в зміні суспільних установ», бо той природний біологічний добір, який існує у всій органічній природі, в людей переходить на поле соціального життя і «конечна річ, що на тім новім полі мусить прийняти і новий вигляд, не змінюючи впрочім своєї істоти». В цій же роботі Франко зазначив, що в суспільстві родинні відносини (сім’я) змінюються під впливом економічного життя, а не під впливом природного закону родового добору, ясно розуміючи, що капіталістична система виробництва зруйнувала патріархальну сім’ю, що родинні зв’язки при капіталізмі грунтуються на майновому інтересі з усіма наслідками, які з цього випливають (проституцією, невільним подружжям, нерівним правом жінки, дітей і т.д.).

Так само Франко відкидав реакційні твердження соціологів-дарвіністів про те, що нібито звіряча індивідуальна боротьба за існування висить і тепер на людях, як первородний гріх. Розглядаючи боротьбу за існування як загальний закон розвитку органічної природи, він підкреслював, що індивідуальна боротьба могла привести тільки до того, що люди почали виділятися з тваринного світу, але їх культурний розвиток є наслідком не індивідуальної, а тільки колективної форми боротьби, і це виявляється не в формі роз’єднання людських індивидів, а в об’єднанні їх у виробничі громади для спільної боротьби за існування. Він зазначив, що людська культура і прогрес можливі тільки в суспільстві, тобто на основі колективної, а не індивідуальної боротьби з природою.

Іван Якович слушно критикував реакційних буржуазних соціологів які намагались опорочити суспільні ідеали соціалістів і комуністів. Він доводив, що соціалізм є ідеал найвищої організації виробництва, якої ще не знала історія розвитку суспільства.

2. Спроби антропологічного пояснення виникнення суспільства і його хиби

Антропологізм Франка в поглядах на суспільство полягав у тому, що він вважав суспілне життя прямим продовженням природного розвитку людського роду. Природа ніби сама визначила людям шлях суспільного життя, з якого вони ніколи вже не звертали. Весь їх історичний розвиток полягав у свідомому вдосконалюванні форми суспільного життя, а разом з тим і своєї власної природної сутності.

Однак під нашаруванням антропологізму в поглядах Франка на історію було багато вірних думок. Прогресивне значення його соціологічних поглядів полягало передусім у тому, що він намагався представити історію людства як закономіринй процес поступального розвитку від первісних примітивних до щораз вищих форм суспільного життя людей, як безупинний висхідний розвиток матеріальної і духовної культури. Другим, не менш важливим було те, що він намагався обгрунтувати головну ідею передової суспільної і наукової думки, що весь попередній розвиток історії людства доконечно йде до соціалізму, що ніякий опір реакційних сил буржуазного суспільства не в силі зупинити цей закономірний рух історії. Недотяглості у вирішенні багатьох питань наукового розуміння суспільного розвитку не заслоняють цієї провідної ідеї мислення революційної демократії, а також його об’єктивно правдивого підходу до розгляду багатьох питань історії людства.

Перісні люди мало відрізнялись від свроїх предків – мавп; жили вони на деревах, у скелях, живились переважно плодами рослин, не виробляли ніяких знарядь праці. Це був довгий період звіриного життя, коли сама природа змінювала людей, групуючи їх у первісні громади. Цей час Франко розглядав як несвідомий період розвитку людського роду, коли люди були зовсім безсилі, прибиті страхом, живучи вроздріб серед оточуючих звірів, не маючи жодних умов для духовного розвитку, а їх свідомість майже нічим не відрізнялась від тваринної. Тому тільки через багато тисяч років жорсткої борьтьби за існування ті первісні звіроподобні предки людей змогли перейти від розрізненого життя до суспільного. Первісні чередові спілки були дуже нетривкі. Тільки пізніше люди почали жити і працювати сталими громадами. До цього спричинилось винайдення вогню і вироблення мови, які обумовили крутий поворот в житті тодішніх людей – вживання вогню змінило характер харчування, а вироблення мови стало засобом розвитку мислення і спілкування. З цього, власне, й почалась культурна історія людства.

Мова, за Франком, теж не з’явилась як дар з неба, не дана людині природою, а виробилась на протязі дуже довгого історичного розвитку під впливом суспільного життя з первісних природних звуків.

Розвитку мови Іван Якович надавав особливо великого значення, хоч розглядав її, головним чином, як засіб духовного розвитку людей. Мова, писав він, «звільна причинилася до розвитку мислення, пам’яті і взагалі найвищих духовних спосібностей чоловіка, котрі й надали йому остаточну перевагу над природою в боротьбі за існування».

Розглядаючи цей первісний період життя людей, Франко підкреслював велике значення переходу до спільної праці і саме тому, що спільна праця полегшувала боротьбу людей за існування, а цим самим спричинила прискорення їх розвитку.

З переходом до спільної праці і суспільного життя стались зміни у відносинах між чоловіками і жінками і в характері розмноження людей – первісну полігамію заступила ексогамія. З подальшим розвитком економічного життя з’явилась общинно-племінна власність на землю, а з нею й патріархальна сім’я.

Але головну силу, яка скріплювала суспільне життя в цій первісній добі людської історії, Франко бачив у звичках і церемоніях. Силу звичок і церемоній він пояснював діянням закону природного добору, а це значить – природною властивістю добирати й зберігати все краще й корисне для життя. Велика сила звичаїв і додержання церемоній, на думку Франка, була першою причиною виникнення рілігії, моралі, права і політичної влади. Як бачимо, Франко натуралістично пояснював виникнення не тільки первісних форм матеріальних суспільних відносин, а й їх відображення в людській свідомості.

Первісне суспільство Франко розглядав як стан економічної і політичної рівності між людьми. «В першій порі суспільного життя людського не було того, що називаємо властю, т.є. панування людей над людьми. Коли первісні стрільці, рибаки сходилися в часову або постійну спілку, то сходилися для взаємної помочі, оборони і пр., сходилися як рівні з рівними. Кожний у тій спілці займав однакове місце, а коли навіть у спільних походах, ловахі др. Ставав один попереду, провадив і правив усіма, то був се найсильніший, найдосвідченіший, найсміліший; він по вдачнім влові міг дістати трохи більшу часть добичі, але над своїми товаришами він по скінченні того діла не мав ніякої власті». І так само було пізніше, «коли поєдинчі купи» первісних дикарів зжилися в племена і почали воювати поміж собою.

Характерно, що Франко, як і пізніше Енгельс, пояснював причину загибелі того маловідомого суспільства низьким рівнем суспільної організації а продуктивності праці. Низький рівень продуктивності праці, який на початку зміцнював зв’язки первісної общини, з часом став головною причиною розмежування людей і занепаду общинного ладу. Це Франко пояснював тим, що сама «природа чоловіка пре до чимраз ліпшого забезпечення життя і розпліду». Але тут вступають у дію економічні чинники. Невигідність спільної праці через низьку її організацію була економічною причиною того, що первісна община поділялась на окремі родини. Франко доходив до пояснення економічної основи суспільного життя.

Наступну добу після розпаду первісної общини Франко характеризував як «роздруження» і «роз’єднаність» праці. Перехід до нової форми суспільних відносин був викликаний заміною старої організації праці новою, яка була продуктивнішою і приносила більше користі для життя, а це потягло за собою появу приватної власності, поділ на касти, виникнення держави і релігії. Всі зміни в суспільній організації праці, які викликали докорінну зміну суспільного життя, Франко розглядав як наслідок боротьби людей за краще забезпечення їх природних потреб життя й розмноження. Це та головна причина, якій він надавав вирішального значення в суспільному розвитку, та доконечна сила природи, яка жене людей до щораз нових винаходів і вдосконалення організації праці.

На думку Івана Яковича, релігія і держава мусили з’явитись внаслідок поділу між людьми деяких функцій суспільної діяльності, що взяли на себе спочатку добровільно, а пізніше почали удержувати за собою насильно окремі особи, з яких утворились касти, чого не знало до того первісне суспільство.

Така потреба суворого дотримання церемоній викликала появу «віщунів» і «ворожбитів», з яких потім утворилась окрема каста жерців. Так само постіні війни потребували вояків, які теж утворили окрему касту воїнів. Воєноначальники за допомогою зброї грабували і збільшували свої багатства, поневолювали і примушували поневолених бранців працбвати на себе. Обидві ці касти з’явились одночасно і з часом утворили політичну владу. Пояснюючи процес утворення політичної влади він робив такий висновок: «Таким способом при помочі релігії та обрядів слуги народу зробились панами народу! Таким способом первісні самоуправні і народоправні общини сами з себе витворяли абсолютних владців: королів, царів, князів. Вояцтво, збагачене війнами, розсілося круг верховного владця, поробилося лицарями, боярами, панами. Значиться, і первісній громадській і племінній спільності настав кінець».

Франко рішуче розбивав твердження теологів про те, що політична влада над людьми поставлена богом, а також твердження буржуазних соціологів про те, що її люди нібито успадкували від природи. Він показував, як вона виникла історично з первісної самоуправної общини, яка разом з появою приватної власності і касти вояків та жерців теж розпалась. При цьому Іавн Якович зазначав, що тільки з розвитком приватної власності і розділення суспільства на класи одноособова влада почала набирати абсолютного значення, перед якою окрема людина перетворилась в ніщо. Але, з другого боку, та всемогутня тиранська влада перед силою фатальної дії законів природи також була нічим, бо вона не могла протидіяти законам економічного розвитку, не могла спинити подальшого зростання приватної власності, а навіть сприяла її зростанню. Більше того, в зростанні приватної власності Франко бачив і причину повалення тиранії, як одноособової влади.

Вважаючи діяння законів природи за визначальну причину всіх змін суспільного життя, Франко врешті решт збивався до фаталізму. «Боротьба за існування, – писав він, – витворює спільність. Спільність витворює обряди, церемонії та вірування, котрі її зміцнюють. Обряди, церемонії та вірування, розростаючись чимраз більше, витворюють окрему верству людей «відущих» (ворожбитів, лікарів, попів), а посередньо витворюють абсолютних владців з дідичною (не народною, а протинародною) властю. Абсолютна власть обалює і нищить первісну спільність. Те, що впочатку зміцнювало спільність, в дальшім розвитку нищить її, – розуміється, не зовсім, тільки одну форму спільності, щоб впровадити другу. Се немов образ того змія, що кусає власний хвіст, але іменно се … і є загальний закон історичного розвитку, принаймі в дотеперішній історії».

Франко відкидав твердження буржуазних економістів і соціологів про те, що суспільну нерівність і поділ суспільства на класи визначила сама природа. Так само він заперечував думку Руссо про те, що нібито суспільна нерівність і поділ на класи є наслідком розвитку цивілізації. Франко зазначав, що швидкий розвиток цивілізації, до якого спричинилось винайдення письма, тільки прискорювало зростання класової нерівності, але зовсім не було причиною їх виникнення. Пояснюючи процес поділу суспільства на класи, Франко збивався до ідеалістичної теорії насильства, вважаючи першою причиною виникнення класів фізичну нерівність людей. Він писав: «На початку сильніший убивав і з’їдав слабшого ворога, пізніше (за часів рільництва, отже, досягши вже вищого ступеня розвитку), підкорював його собі і використовував до важких робіт з домашніми тваринами».

Причину розпаду первісно-общинного ладу Франко пояснював економічно його слабкістю, а також безупинними війнами між племенами, наслідком яких було швидке зростання приватної власності, а з цим і виникнення держави та різкої нерівності в розподілі майна між суспільними верствами, які виникали.

Рабовласництво, що виникло на руїнах первісно-общинного ладу, Франко розглядав як панування тиранії (світської або духовної) і фізичного примусу. Політичне панування тиранії ще більше посилювало суспільну деференціацію на бідних і багатих, а разом з цим привело до повної політичної безправності і безсилості підданих проти влади тиранів. Та оскільки влада тиранів і політична безправність підданих мас народу «не припиняє одиницям витворювати серед суспільності чимраз більшу маєткову нерівність», то це, на думку Іваня Яковича, повиннол було привести до повалення тиранії і встановлення влади плутократії, тобто купки багатіїв, як це було у Греції і Римі. З тої ж причини влада плутократії теж була потім повалена, а її заступмла влада кесарів. Кожний кесар був уже «неначе приватний властивець цілої держави з усіма землями, полями, лісами, містами, селами та людьми та їх майном». Це, на думку Франка, і привело до повного занепаду рабовласницького суспільства, на зміну якому прийшов феодалізм. Отже, виходило, що розпад рабовласництва і перехід до феодалізму стався з політичних причин.

Франко вважав, що феодалізм був ніби «збоченням історії», викликаним мандрівками народів, які внесли «новий струмінь у стародавню культуру». Тим струменем він вважав християнство, початки якого були вже у Римі за часів імперії. Головною ж причиною вважав те, що Римська імперія, яка утворилась «на підставі тісної організації родинної, в котрій до найвищої степені доведена була автократична власть голови родини», була слабшою проти германської феодальної організації держави, яка «зародилась з організації громатської» у воєнних сутичках з Римом. Ця германська організація і стала «вихідною точкою феодалізму». Але переваги цієї феодальної організації Франко бачив не в новому способі організації виробництва, а в характері завоювань: Рим завойовував лише землі, а германці завойовували землі і поневолювали народи.

Найшарактернішою особливістю феодалізму Франко вважав те, що земля перестала бути приватною власністю, а стала власністю держави (корони). Це й викликало появу феодальної політичної ієрархії, опертої на покріпачені маси хліборобів і ремісників.

Воєнна (феодальна) організація, викликана мандрівками народів, з полгяду Франка, поєднувала в собі регрес і прогрес. З одного боку, пішло роздрібнення суспільності, політичний паркикуляризм і духовний застій. З другого боку, під захистом тієї ж воєнної організації виникали міста і розвивалось ремесло. Крім того, кріпацтво було більш гуманним, ніж рабовласництво.

Оцінюючи історично-прогресивну роль феодалізму, Франко розглядав його не як нову суспільно-економічну формацію, що з’явилась після