Історія Уманщини

Історія Уманщини

1. Доісторична давнина

Якою була Уманщина колись? Які люди жили тут раніше?

Найперша сторінка історії рідного краю губиться в глибині віків світової цивілізації і поки що не прочитана...

В лісостеповій смузі між Дніпром і Дністром ще 5 ст., а може й більше тисяч років тому жили землеробсько-скотарські племена. Археологічну культуру тих далеких часів у наших краях називають трипільською. Це вершина розвитку землеробського неоліту, золотого віку людства. На Уманщині виявлено кілька десятків поселень тих племен, найвідоміші з них Сушківське, поселення «Талянки».

Біля Сушківки у 1916 і 1926 роках віднайшли залишки кількох жителів трипільської культури. Вони мали глинобитні долівки, печі і споруди культового призначення. Знайдено там також різні знаряддя праці з каменю, кременю і кісток, глиняний посуд, статуетки людей, бика, барана. Особливо цікавою виявилась глиняна модель внутрішнього вигляду тодішнього житла.

Біля села Легедзино, що розташоване за 30 км від міста Умань, розкопки ведуться і в даний час. Археологічні дослідження на поселенні "Тальянки" ( землі с. Легедзине) проходять з 1994 року. Поселення "Тальянки" (450 га) є найбільшим у світі поселенням періоду раннього землеробства, що нараховувало біля 3000 будівель і існувало в 30-29 століттях до нашої ери. На місці виявлення некрополя жили заможні люди, вели торгівлю з Римом, зналися в гончарстві і мали залізний реманент. Загалом розкопали 25 поховань. У могилах археологи знайшли свідчення змішання готської, кочової та сарматських культур, відшукали металеві прикраси, посуд, рештки одягу.

Також відкриті нові форми посуду, які поки не траплялися в черняхівський культурі.

На початку 70-х років розпочалися перші дослідження цих поселень. Вченими та громадськістю на початку дев'яностих років стали порушувати питання щодо створення на Черкащині Державного історико-культурного заповідника "Трипільська культура". Зрештою, 13 березня 2002 року з'явилася постанова уряду про утворення державного історико-культурного заповідника "Трипільська культура" в Черкаській області. Заповідник має 11 поселень трипільської культури: Доброводи, Косенівка, Аполянка (Уманського), Тальянки, Майданецьке, Веселий Кут, Онопрієва, Глибочок, Піщана (Тальнівського району), Чичеркозівка, Вільховець (Звенигородського районів).

Трипільське помешкання складалося з двох частин: на першому поверсі було розташовано господарчі приміщення, а нагорі – житлові, тобто спальні.

За глиняними фігурками вдалося встановити, що тканини, які виготовляли стародавні жителі України, мали візерунки, а це вимагає від виробників знання досконалих технологій ткацтва. Та й кравці з них були вдатні – самих лише жилеток придумали близько 123 моделей, а жінки прикрашали себе щонайменше вісьмома видами зачісок, серед яких були знані нам косички та вузли.

Але найцікавіше криється в таїнстві трипільського гончарства. Посуд призначався для здійснення обрядів і символізував прагнення до безсмертного життя. Тому витвори цього виду мистецтва прирівнюють до єгипетських пірамід і шумерських зіккуратів. Майже всі горщики, знайдені археологами, прикрашено символічними знаками. Науковці розглядають їх, як свідчення зародження писемності. До речі, символічні знаки, які ми звикли бачити на українських писанках, походять ще з тих часів. Усі ці знаки, орнаменти та статуетки є свідченням того, що трипільці не цуралися магії. У покинутих житлах, які вони зазвичай спалювали, археологи знаходять поламані людські фігурки. Історики припускають, що спочатку чаклували всі без винятку, але із часом магія стала надбанням лише обраних, сформувавши таким чином прошарок привілейованих. Цікаво, що трипільська релігія така ж давня, як поширені сьогодні християнство та іслам, які, як відомо, нараховують по дві тисячі років. Але достеменно встановити, кому чи чому поклонялася ця цивілізація й що це значило, на жаль, так і не вдалося. Ще одна загадка, залишена нам трипільцями, – знамениті китайські символи "Інь" та "Янь", присутні на трипільських черепках.

Невелика кількість достовірних свідчень про життя трипільців пояснюється браком матеріальних надбань тієї доби. Це стосується і зовнішності самих людей. Це ще одна загадка. Хоч як дивно, але археологи не виявили жодного трипільського могильника. Своїх померлих трипільці ховали так, що не залишилося жодних слідів. Можемо лише здогадуватися, яким ритуалам поховання піддавали тіла померлих – топили, спалювали чи залишали на поверхні. Тому за знайденими черепами досить складно робити антропологічну реконструкцію, а за пізнішими могильниками важко, оскільки було втрачено "чистоту раси", кажуть дослідники. Проте вчені умудрилися виокремити два антропологічні типи трипільців: вірменоїдний (тобто тип людей, дуже схожих на сучасних вірмен, із видовженою головою, носом із горбинкою, овальним обличчям) та середземноморський (ознаками якого є кругла голова та обличчя). Але, безсумнівно, усі вони були європейцями.

Причиною занепаду цивілізації була економічна криза. Трипільці не знали озимих, і літній неврожай призводив до голоду. Спочатку їх виручало мисливство, але невдовзі всі природні ресурси було вичерпано: диких тварин відстріляли, коріння з'їли, навіть слимаків і черепах не залишилося (запечена черепаха, до речі, вважалася великим делікатесом). Гнані голодом люди покидали нажиті місця. Історики розповідають - на одному місці трипільці жили 50-60 років. Коли земля виснажувалася, переселялися в інше місце, а як йшли, проводили ритуал очищення - спалювали поселення. Наразі археологи розкопують два таких будинки.

Археологічні розвідки довели, що на території сучасного міста Умань та його околиць були розташовані поселення пізнього палеоліту, трипільської культури, доби пізньої бронзи, черняхівської культури та доби Київської Русі... Понад п’ять тисяч років тому тут були розташовані поселення трипільської культури, в деяких із них жило не менше тридцяти тисяч мешканців. У межах міста теж є залишки двох поселень цієї давньої цивілізації, а також і інших культур аж до ХІ століття нашої ери. Поблизу Умані є Кургани скіфського часу.

За кілька століть до початку нової ери з далекої Азії прикочували на південь Українські скіфи. Сильними і войовничими були вони, бо переможні походи робили навіть на Сірію, Єгипет, перемагали війська царя Дарія. Високою була і їх матеріальна культура. Скіфи підкорили землеробів, які осіло жили в наших краях, тому і їх згодом почали називати скіфами. Однак, ще батько історії Геродот відрізняв справжніх скіфів-кочівників від скіфів-орачів. Це справді були зовсім різні люди. Кочівники не мали хат, жили в кибитках на возах, землеробством не займались, а скіфи-орачі не кочували, жили в хатах, вирощували зерно. Мова скіфів-кочівників ірландського походження, а скіфів-орачів інша. Ті люди, яких Геродот називав скіфами-орачами, самі себе називали сколотами. В них здається, найдавніше коріння української нації.

У 3 ст. до н. е. на простори від Волги до Дунаю прикочували зі сходу сармати. Вони виявились сильнішими за скіфів, тому й стали власниками кращих пасовиськ і всього іншого. Були серед сарматів і напівосідлі роди, і навіть осідлі. Вони знали ковальське, деревообробне, шкіряне та інші ремесла. Вміли виготовити зброю, кибитки, взуття. Зроблені ними прикраси високо цінувались навіть у Візантії. Велику роль відіграла Сарматія і в міжнародних відносинах, вела жваву торгівлю з грецькими містами. Багатьох кочівників сармати прогнали на інші землі, інших підкорили, забрали їх кращі табуни, отари, кибитки. А осідлі орачі, нащадки сколотів, і за сарматів продовжували жити своїх землях, тільки підкорялись і данину платили вже сарматам.

Період сарматів – великий відрізок історії України і нашої Уманщини. Літописець Самійло Величко та деякі інші автори вважали, що українці походять від сарматів.

В середині І тисячоліття нашої ери слов’ян, які жили між Дніпром і Дунаєм, називали антами. Жили вони в укріплених городищах, вирощували пшеницю, просо, коноплю, полювали, розводили худобу, збирали щедрі дари лісів і рік. Землю обробляли дерев’яними ралами з залізними наральниками, жали серпами, молотили ціпами, зерно мололи на жорнах. Мали анти і царів, які були обмеженими у владі. Більшу роль у вирішені важливих справ відігравали народні збори. Оборонітись від нападників антам доводилось часто, для цього в деяких місцях насипали захисні вали. Залишки таких валів тягнуться від Звенігородщини через південь Умані біля сіл Нерубайки та Копеньковата. Культуру, пов’язану з антами, археологи називають черняхівською. Уманщина розташована в самому центрі цієї культури. Деякі історики вважають, що анти – то предки української нації.

У 8-9 ст. прикочували в наші краї з Прикаспія і Приазов’я хозари. Вони не були жорстокими, не знищили навіть правлячої верхівки їх попередників. Але тим не менш мали абияку силу: Хозарський каганат відібрав у Візантії Тамань, Боспор, Крим, змусив платити данину полян, радимичів і в’ятичів. Але наприкінці 9 ст. він почав занепадати, спочатку під натиском печенігів, а згодом від Київської Русі. Коли наші далекі пращури опинились під владою хозарів, то їх стали називати хозарами. Тому немало авторів стверджують, що українці – то прямі нащадки хозарів.

Про те, що на землях теперішньої Уманщини ще понад півтори тисячі років тому вирувало життя, свідчать виявлені останки залізоплавильних печей. У двох місцях біля Умані знайдено залишки таких печей, у яких виплавляли залізо ще в першій чверті І ст. н. е. Спеціалісти відмічають: «Найбільшу увагу викликають залишки металургії заліза поблизу сучасного м. Умань Черкаської області, де спостерігається їх найбільша концентрація» (1).

2. Русь і Куманія

Коли печенігів перемогли половці (кумани), то частина їх перекочувала до Дунаю, частина підкорилась переможцям, а частина разом з торками, берендеями, ковуями, турпеями та іншими пришлими кочівниками осіли південніше від Київської Русі утворивши об’єднання чорних клобуків. Були чорні клобуки і на півночі Уманщини. Також тут жили і уличі. Як писав один баварський географ 9 ст., особливо численним був народ уличів, вони мали 318 міст, а волиняни всього 70 міст. Князь Ігор ходив походом на уличів, побив, пограбував, але не підкорив.

З кінця ІІ ст. на півдні Уманщини і в степах кочували кумани, там була розташована Куманія. Руські літописці називали її ще Землею Половецькою, Страною Куманською. Саме до складу Куманії впродовж двох віків входила Уманщина.

Перемігши печенігів кумани стали повноправними власниками цих земель. Куманія – то союз орд, великих кочових об’єднань. Князі окремих орд на з’їзді обирали хана, наділяли його великою владою. Менші частини орди називались кошами, куренями; їх очолювали нижні начальники. Кумани строго дотримувались законів: кожна орда і кожен її підрозділ кочував не там, де йому заманеться, а тільки в межах відведених йому територій. Добре було організоване і військо куманів. Розрізняли Білу (західну) і Чорну (східну) Куманії. Уманщина входила до Білої Куманії.

Кумани-кочівники до південних лісостепів прикочували влітку, коли на півдні трави вигоряли. В інші пори року вони випасали свої табуни і отари в Придунайських степах. А селяни, які осіло жили в лісостепах, нащадки уличів та інших україномовних племен, були під їх владою. Раніше вони підкорялись печенігам, а коли печенігів перемогли кумани, то стали підкорятись новим господарям. Тоді в наших краях було набагато більше лісів, ніж тепер, а на великі поляни, обмежені лісами, кочівники не заходили. Там здебільшого і господарювали селяни. Хоч і під владою прийшлих кочівників, але жили, орали свої землі, вирощували хліб, народжували і виховували дітей, передавали від покоління до покоління свою віру, культуру, збагачували і розвивали давню українську мову.

Які стосунки були між Руссю і Куманією? Різні в різні часи. Нерідко люди цих країн мирно співіснували, навіть родичались. Але літописці найчастіше писали про військові походи. Російські історики, узагальнивши багато різних документів, прийшли до висновків, що кумани нападали на Русь здебільшого з вини руських князів, що були схильними до політичних інтриг і авантюр, що Русь намагалась знищити половців. Русь воювала з Куманією протягом майже двох століть. Ізяслав (з 1054 р.) спочатку «воевал несчастливо против половцев»; Святополк «вел с переменными успехами вону против Половцев»; Володимир Мономах «вел победоносные войны против половцев»; Ярополк «вел счастливую войну против Половцев», Ростислав «с помощью Половцев свержен»; Изяслав «с помощью Половцев вступил на престол». Отак руські князі не могли підкорити Куманії протягом двох століть. Щоб протистояти навалі монголів, Київське, Переяславське і Галицько-Волинське князівства виставляли разом 100 тисяч воїнів, а одна Куманія – 50 тисяч.

У давньоруську добу регіон відігравав спочатку роль порубіжної, а згодом буферної території, бо не входив до складу Київської Русі. Але, ймовірно, тут були укріплені городки або ж навіть фортеці. Це припущення ґрунтується на легенді, яка оповідає, що на місці сучасного села Паланки, зокрема західної його частини, було місто Кудрин (Кудрик). Під час монгольської навали в XIII ст. місто було вщент зруйноване. Від Кудрина лишилась одна церква, та й та потім була зруйнована. Старожили кажуть, що в урочищі Дубина є закидана криниця. Якщо на Великдень зранку прикласти до неї вухо, то можна почути дзвін. Місто так і не було відновлене. На полі «Середина» й досі знаходять пам'ятки тієї доби: залишки будівель, посуд, перепалену глину.

3. Під татарами

У 13 ст. всю Уманщину, як і багато інших земель, заполонили монгольські орди. Яких-небудь значних боїв у наших краях тоді, здається не було. Татари поділили територію на тьми, окремі податкові округи; на чолі округа стояли отамани, що були представниками місцевої людності. Керівну верхівку куманів-кочівників нові господарі степів знищили, їх табуни, отари, всі цінності забрали собі. Не чекаючи такої розправи, багато куманів відкочували до Угорщини і Болгарії. Кумани осіли між Дунаєм і Тисою, ту місцевість довго називали Малою Куманією.

Основна маса корінного населення залишилась на батьківських землях або поблизу них. Татари не нав’язували ні своєї мови, ні релігії, ні своїх звичаїв. Хоч і підневільними ставали тодішні жителі, і терпіли багато від поневолювачів, але – жили. Чінгісхана та його оточення цікавили насамперед гроші і прибутки. Від підкорених князів і царів вони брали «подарунки», а взамін видавали ярлики. Від усіх інших людей брали данину. Селяни за татар обкладалися численними податками, відбували багато повинностей: данина, мито, плужне, підводне, ловче тощо. А духовенство звільнялось від данини. Взагалі, монголи толерантно ставились до християнської релігії і православної церкви. Від селян лісостепів, зокрема і тих, що жили на Уманщині, татари насамперед вимагали: «да имь орют пшеницю и проса». В ті часи Уманщина підтримувала «болохівський рух», спрямований проти руських князів. «Таке становище на Гуманщені сприяло, очевидячки, тому, що людність, платячи данину могла жити своїми формами життя. Татари сюди не втручались. В цей час на території Гуманщини могли бути торгівельні зносини з татарами та півднем, з генуезькими колоніями.» (2).

Під тарами Уманщина була приблизно 100 років. За часів орди влада руських князів ослабла. Місцевому населенню було вигідніше платити данину одним татарам, ніж татарам і руським князям, які не захищали від татар. Тому люди часто цих князів і не слухали. А в той час швидко змінювалась Литва. Литовські князі завдяки вдалій політиці спокійно розширювали свої володіння. Вони і від татар захищали і до чужих звичаїв і порядків пристосовувались, поважали чужу мову і культуру: «Ми старини не рушаємо, а новини не уводимо». Тому українцям стало вигідніше підкорятися литовським князям ніж руським.

Київ під литовським впливом був уже в 1320 році. Хоч формально тут ще правили руські князі. Уманщина, як і більшість українських земель перейшла під зверхність Литовсько-Руської держави, повна назва якої – Велике князівство Литовське і Руське, у 14 столітті. У 1363 році неподалік села Паланка, на річці Синюха, відбулась битва між об'єднаним литовсько-руським військом та монголо-татарами. Ця перемога поклала край татарському пануванню на українських землях. Вищими володарями в тому князівстві були литовські феодали, а основну масу населення становили українці, білоруси і частково росіяни. Люди поділились на стани: бояри, вільні землевласники, кріпаки і смірди. Податки платили двох видів: дяко і серебщину. Дякло (данину) князі одержували сіном, вівсом, домашньою птицею, яйцями. Серебщина спочатку бралась від сохи, волів і коней, а згодом вийшла постанова, щоб платив 5 литовських грошей за рік тільки той, хто мав соху. Вся юриспруденція в Літовсько-Руській державі велась старою українсько-білороською мовою Тоді, здається, вперше українська мова стала державною, ніхто на неї не чинив ніякого тиску. Між Дніпром і Дністром побудували три лінії укріплень. Третя з них проходила через Канів, Черкаси, Звенигород, Брацлав, Вінницю. Не виключено, що вже тоді існувало якесь укріплення і на місці теперішньої Умані. Польські історики в кінці 16 ст. писали, що на південний схід від Брацлава, а саме тут знаходиться Уманщина, були і села, і замки, і городища, щоправда – зруйновані. В 15 ст. великі володіння на Уманщині мав Семен Кошка, потім – Ф. Четверинський, К. Острозький, О.Сангушкович, М, Забарзький. Але з часом жити тут ставало все важче і важче. Основна причина – наскоки татар. Мова йдеться вже не про організовану владу Орди, а про татар кримчаків. Як відомо, Хаджі-Гірей, засновник кримської держави, подарував литовським князям Брацлавську, Звенигородську і Київську тьми. Він з литовськими князями був у добрих стосунках, тому спочатку уманчанам кримські татари не докучали. А за часів кримського хана Менглі-Гірея Уманщина знову потерпала від руйнівних набігів татар. Саме на ці землі вони здійснили 86 грабіжницьких походів по Чорному, Удицькому, Кривошарівському та Звенигородському шляхах. Так, Чорний шлях пролягав через Чорний ліс та броди на річці Синюха поблизу міста Умань.

Маршрут Чорного шляху.

4. Польська колонізація

Не дивлячись на набіги кримських татар, територія Уманщини заселялась новими людьми. Виникали нові поселення.

Й. Верещинський писав про Україну такі рядки: «Україна може бути житницею інших країн, як колись був Єгипет. Поля її такі чудові, як Єлисейські поля у Вергілія; то простягаються рівнинами, то перерізаються горами і лісами; характер їх веселий і урожайний. В Україні так багато худоби звірів, різних птахів, риби та інших речей, придатних на харч людям, що можна подумати, неначе вона була батьківщиною Церери і Діани. Меду стільки береться в її бортях і пасіках, що забувається сіцілійська Гілла, і андійський Гамлет… Але навіщо витрачати напищені слова, коли можна одним словом визначити, що Україна – та обітована земля, яка тече молоком і медом» (3). Писалось це не просто так, а з наміром: автор радив польській шляхті якнайшвидше заселити ту обітовану землю.

І почалась колонізація. Великі польські землевласники стали випрошувати від князів литовських і королів польських нових володінь у наших краях. За сеймовою ухвалою від 10 вересня 1609 року «Гуманська пустка», що становила територію не менше однієї тисячі квадратних кілометрів, перейшла у володіння старости Брацлавського, Вінницького та Звенигородського - Валентина Олексія Калиновського. Спочатку словом Умань або Гумань називали не місто чи якесь поселення, а велику територію, говорили «Пустка Гумань». Гуманська пустка в документах згадується у 1609 році, коли Річ Посполита послала своїх комісарів, щоб вони об’їхали ті землі і описали їх. Місто Умань починає свою історію з давніх часів. Перша згадка про Уманщину є в літописі Супрасльського монастиря 1497 року. Географічне розташування міста визначило його статус як місто-фортеця. Так як місто знаходиться на кордоні степів, зайнятих татарами, Умань часто зазнавала нападу, а тому була зміцнена. В Умані у 1629 році було 1064 двори, побудована неприступна фортеця із ровами і валами, проживало 9600 чоловік. Археологічні дослідження визначили і розміри фортеці, що була розташована в районі колгоспного ринку. Серед краєзнавців і до сьогодні немає спільної думки щодо походження назви «Умань». Одні краєзнавці виводять цю назву від куманів (половців): Куманія – Кумань – Гумань – Умань. Другі стверджують, що назву місту дала р. Уманка (Ума: тюрк. Умар – велика річка, Кума – пісочна ріка). Треті оповідають про корчму «У Мані», яка нібито стояла на перехресті шляхів. Четверті проводять паралелі з трипільською культурою і вважають, що «Ума» є одним із імен богині Махадеви або Парасваті.

Як бачимо, ця місцина була заселеною, чому вона отримала назву «Пустка Гумань»? Для Речі Посполитої, яка будь-що прагнула розширити свої володіння від моря до моря, і «майже пустині», і заселені місця вигідно було називати пустинями, хоч там і жили люди. Про це свідчить скарга старости на іншого його земляка: «Князь Януш Острозький з 2000 душ конно, з возами, з розним оружиєм, заїхали з Липовця і Тетієва, пограбували пасіки біля Буків; він забрав 850 вуликів та інше майно у підданих міщан вінницьких і цим учинив тим підданим шкоду немалу. Також ловив бобрів, лосів, оленів, диких кабанів, диких кобил на грунтах Звенигородських та на річках Бабань, Івані, Гірському Тікичу, Конелі» (2). Як бачимо, водились у наших краях і лосі, і олені, і дикі коні. І люди проживали тут також.

Для тих, хто закладав міста на землях, що граничили з татарськими, король давав «привілеї» в яких поселян зобов’язували: « вони повинні огородитись заборами і укріпитись вежами, а також побудувати ратушу. Їм дозволяється користуватись всякими землями впродовж 24 років, а дичину в лісах і рибу в річках вільно ловити і після 24 років, але з тим, щоб промисловики давали в замок десяту рибу або частину улову; в міських ставках дозволяється ловити рибу тільки 4 роки. По закінченню пільгових літ кожен, хто бажає гонити горілку, повинен платити по 1 злотому від котла. Кожен міщанин повинен мати добру рушницю, два фунти пороху, копу куль під страхом покарання замковим начальством за відсутність. За оголошенням старости міщанин з цією зброєю повинен без будь-яких відмовлень іти з підстаростою туди, де стоятиме королівський табір, чи на інше місце призначення. Якщо кому-небудь з міщан не сподобається жити в даному місті, йому дозволяється переселитись в інше місце, а будинок і майно продати, дати чи дарувати на власний розсуд, тільки не сторонньому кому-небудь і не козакам; при цьому заплатити вихідного війту і замковому начальству по 6 литовських грошей. Кожен міщанин, одружуючись сам, чи жінка, чи одружуючи своїх дітей, має платити поємщини куницю за дівку …» (4).

Українців польські колонізатори називали хлопами, вважаючи їх надто нижчими від себе. А француз Г. Боплан, який в 1630-1648 роках керував відбудовою фортець на Україні, зокрема й Уманської фортеці, називав місцеве населення винахідним, кмітливим, щедрим, дотепним: «Відомо, що серед них зустрічаються взагалі люди досвідчені у всіх промислах, необхідних людині як то: теслярі, котрі вміють будувати і будинки, і кораблі, екіпажні майстрі, ковалі, зброярі, чинбарі, лимарі, бондарі, кравці і т.д. Вони надзвичайно умілі в виробництві селітри, якої багато видобувають у тому краї, і роблять з неї найліпший порох… Всі вони уміють добре обробляти землю, сіяти, жати і пекти хліб, приготовляти різні сорти м’яса, варити пиво, мед і брагу, курити горілку. А втім усі вони здатні до будь-якої роботи» (5).

Відбудовувати фортеці в наших краях запросили Боплана польські колонізатори. Їм ці фортеці потрібні були, щоб оборонятись від татар, козаків, місцевих селян. Чекати з боку хлопів можна було всього, бо визискували їх нещадно. Кожного змушували три дні щотижня працювати на пана. Крім того – возити панові дрова, відбувати багато інших повинностей, давати кілька мір хліба, курей, гусей … Свідки того всього відмічали: «Така велика воля в польського панства, що живе воно, як в раю, а селяни – немов у чистилищі» (2).

5. Козаччина

Від багатьох напасників доводилось захищатись українським людям, а найбільше – від кримчаків. Тому місцевому населенню довелось добре дбати про оборону. Організовувалось козацтво. В XVII ст. місто Умань стало форпостом у боротьбі з татарами. Був створений Уманський Козацький полк – один з найбільших полків України, що налічував близько 3000 козаків і займав східну частину нинішніх Черкаської, Кіровоградської та південну частину Вінницької областей.

Національно-визвольна революція, яка розпочалася з повстання під проводом Богдана Хмельницького, охопила і Уманщину. Повстання проти поляків та євреїв спалахнуло в Умані у червні 1648 року. Тоді ж місто стало центром Уманського полку. Першим уманським полковником став Іван Ганжа, якого направив сюди Б. Хмельницький. Полк за часів Богдана Хмельницького - це не тільки військова, а й адміністративна одиниця. Це був один з найбільших полків України. В 1648 році він нараховував 2949 козаків, які ділились на 14 сотень, в 1650 році в полку вже було 3472 козаки.

За період козацької революції місто неодноразово намагалися здобути вороги. Навесні 1653 р. на Умань напало польське військо на чолі з Станіславом Потоцьким і Стефаном Чарнецьким. Обороною міста керував Іван Богун, поляки відступили. Павло Алепський, який супроводжував патріарха Макарія під час подорожі через українські землі, залишив опис Умані (1654 р.). Це було велике місто, поділене на три фортеці. Третя фортеця представляла собою великий дерев’яний замок, який був оточений вежами з гарматами і ровами. У місті багато палаців, 9 церков і монастир, будинки дуже гарні та високі (належали полякам, вірменам та євреям), одежа у козаків гарна, а у старшини гаптована золотом та сріблом.10 січня 1655 р. польсько-татарське військо оточило місто. Фортеця була неприступна, її ототожнювали з голландською фортецею Бредою. Фортечний комплекс Умані являв собою три окремі фортеці, найбільша з них знаходилася в центрі на пагорбі (територія сучасного заводу «Мегомметр»). Її захищали 12 тис. козаків на чолі з Богуном. Штурм розпочався наприкінці січня. Поляки захопили перший вал, але далі не просунули. Вони змушені були відступити до Охматова, де згодом відбулася відома «Дрижжипільська битва».

Після смерті Б. Хмельницького, коли козацька держава поринула у період боротьби за владу, місто досить часто ставало столицею правобережних гетьманів. В 1665 році в Умані проголосив себе гетьманом Правобережжя Степан Опара. Через декілька років місто стало фактично столицею гетьмана Михайла Ханенка.

Правобережна Україна потерпала від протистояння гетьманів Ханенка і Дорошенка. Умань на початку 70-х років перебувала під контролем то одного, то іншого. Страшні то були часи. За Правобережну Україну воювали Польща, Росія, Туреччина, а господарювали тут татари. В 1674 році Уманщину відвоювала Росія. А через два роки прийшли сюди турецькі війська.

Під час війни між Дорошенком і Ханенком, у 1671 році Дорошенко оволодів Уманню і залишив тут у вигляді гарнізону один козачий полк. Але жителі Умані признали гетьманом Ханенка, тому розбили та прогнали козаків Дорошенка. У серпні 1674 р. турецьке військо взяло місто Умань в облогу, пізніше сюди ж прибула козацька старшина гетьмана Дорошенка. Тривали переговори – козаки і мешканці міста не бажали здаватися, але зрозумівши своє катастрофічне положення вислали парламентерів – полковника Стефана Яворського і представників козацької старшини. Ще двічі з фортеці виходили уманці на переговори, але їх чекали тільки кайдани. Залишившись без військового керівника, захисники уманської фортеці не змогли встояти перед навалою чужинців. Понад тиждень оборонялися уманці, але зрадництво і хитрість зробили свою справу. Врівень із фортечними мурами турки насипали земляний вал і встановили власні гармати таким чином, що влучно «в гармати уманські стріляно». Місцевість, де стояли турки, стали називати Турок. Одночасно турки розпочали підкоп і заклали в нього велику кількість пороху. Пролунав вибух, який зруйнував частину укріплення. Уманчанам вдалося закласти цей пролом у стіні. Тоді завойовники скористалися підземними ходами і увірвалися у місто. 25 серпня місто захопили турецькі війська, на уманському ринку загинуло близько 7 тисяч місцевих жителів. Людська кров лилася по вулицях міста. Турки, втративши не менше 13 тисяч вояків, спалили місто.


6. Гайдамаччина

У 1701 році розпочалась шведська війна. Уманщина входила тоді до складу Польщі, ото ж і їй дісталось.

Уманський полк існував до 1711 року і входив до складу Російської Гетманщини. Але згідно Прутського миру Петро І змушений був відмовитись від території на Правобережній Україні, Уманщина знов перейшла до Польші. Шляхта тут спочатку діяла за одно з козаками, бо хотіла мати добрих союзників проти турок. Тому життя в наших краях повільно нормалізувалось, люди, які втекли за Дніпро, повертались на батьківські землі. У 1726р. Уманщина стає володінням Франциска Сілезія Потоцького. Щоб укріпити Умань, граф заохочує переселення сюди з інших своїх володінь селян та ремісників. Запрошує торгувати вірмен, греків, євреїв. Щоб залучити сюди більше людей, новосельцям давали привілеї. І знову завирувало життя, місто, як той фенікс, поступово відроджується, відбувається повторна колонізація регіону. В 1732 році Ф.С. Потоцький був власником 70 міст і містечок, кількох сотен сіл, 400 тисяч кріпаків. Умань і навколишні села він здавав в оренду і від того мав найбільші прибутки. Тоді в Умані щороку відбувалось 12 ярмарків, деякі з них тривали до двох тижнів. Торгували на них жваво. 28 березня 1761 р. спорудження фортеці (Старе Місто) було урочисто завершено і Умань знову перетворили в неприступну фортецю. Фортеця була розташована на пагорбі, мала дві брами – Новоміську та Раківську. Над брамами були вежі, на яких стояли гармати. З боку Лисої Гори у палісаді була таємна хвіртка, яка постійно охоронялася. Місто-фортецю з двох боків оточувала річка Уманка. З третього боку місто боронив глибокий яр; передмістя (Нове Місто) відокремлювалося від Старого Міста безводним ровом і земляним валом. Земляний вал навколо фортеці, а також двоповерховий будинок уманського комісара були наїжачені дубовим частоколом (палями). За фортечними мурами знаходилися будівлі монастиря та монастирської школи, костьол, церкви, синагога, ратуша, а також дерев’яні житлові будинки.

В 1764р. Потоцький заснував в Умані католицький монастир і католицьку духовну базиліанську школу на 400 учнів. Цей період відображений двома пам’ятками архітектури – Базиліанським монастирем та міською ратушею. У 1768 році Умань була одним з найкращих міст України, тут проживали в основному греки, армяни, євреї і поляки. Під стінами міста знаходилась слобода Уманських козаків, вільних від податків, але зобов’язаних воювати з ворогами і охороняти місто від гайдамаків.

Майже протягом всього 18 ст. в наших краях діяли гайдамаки. Відомі їх виступи в 1715, 1734, 1736, 1743 роках. Гайдамаччина 1768 року називається ще «Коліївщиною» (від «колій», «колоти»). Пронеслась вона багатьма повітами незадоволеної і збудженої України, а кульмінації своєї досягла в Умані. Як відповідь на створення і дії Барської конфедерації у 1768 році на Черкащині, в урочищі Холодний Яр, неподалік від Мотронинського монастиря (духовного та ідеологічного центру повстання), відбулася рада, на якій Максима Залізняка було обрано отаманом. В квітні-травні 1768 року повстанський рух поширився на значну територію Правобережної України. На Уманщині гайдамаки свої дії розпочали з села Різане. Захопили місцеву шляхту, перебили усіх, не милуючи ні жінок, ні дітей. Потім пішли на Буки, Соколівку. Здобувши Жаботин, Смілу, Корсунь, Богуслав, Канів та Лисянку на початку червня повстанці підійшли до Умані. Загін вів Залізняк. Уманське начальство послало супроти гайдамаків своїх козаків під проводом полковника Обуха. Той полк пройшов кілька десятків верств в напрямку на Звенигородку і став табором в степу. Три тижні стояли там, чекали Залізняка. Врешті вирішили не йти проти гайдамаків, а йти з ними – на Умань. Цьому сприяв також Іван Гонта. Гонта дав можливість Обуху втекти, а сам оточив уманський полк. Уманський сотник Іван Гонта перейшов на бік загонів М. Залізняка і разом з ними штурмував місто. 9-10 червня 1768 р. (за н. ст. 20-21 червня) Умань була здобута. Мешканців фортеці, поляків та євреїв, які не згоджувалися прийняти православ’я, чекала смерть. «Железняк и Гонта вступили в город. По улицам и домам полилась кровь. Гонта собственноручною рукою убил Младановича, Шафрановский убит в башне, Костецкого подняли на копя, а учениками его завалили колодезь, над которым поставлена была после ратуша. В жидовской школе вырезали 3 тис. жидов. Всего жидов и шляхты истреблено было в один день 18000. Только тот уцелел, кто решился принять православную веру. Крестил беспрестанно старый священник церкви Святого Михаила, восприемниками были казаки. Гонта был кресным отцом детей Младановича, отказавшихся от латынства. Множество жидовок и шляхтянок вышли тот час замуж за казаков. Железняк стал обозом под Уманью и здесь назначил главную квартиру.» (4).

Наприкінці червня за допомогою російських військ генерала Кречетникова керівників повстання було заарештовано. 25 червня під час вечері у таборі росіян, куди запросив керівників повстання полковник Гур’єв, Гонту і Залізняка було затримано. Уманського сотника передали полякам, які скарали його, як сотні інших гайдамаків, у селі Кодня на Житомирщині. Залізняка, як запорозького козака, чекав суд російської імператриці, але по дорозі на заслання він утік. Подальша доля його невідома, але за неперевіреними даними керманич Коліївщини брав участь у селянській війні під проводом О. Пугачова (1773-1775). Після арешту керівників виступ ще тривав, але вже не так активно. Здобуття Умані було вищою точкою антифеодального визвольного руху. Під час повстання постраждав і Свято-Богородицький монастир св. Василія з колегією (школами) або училищем в місті Умані. Вже згадуваний вище Францишек Салези намагався перетворити Умань на центр уніатства в регіоні. В 1762–1763 рр. за його пропозицією та при фінансовій підтримці в місті діяла кількамісячна семінарія з підготовки уніатських та «перекваліфікації» православних священиків, очолювана єпископом Белзьким та Холмським М. Рилом, під час якої відбулася посвята 150 священиків для церков Уманщини. Через два роки в Умані за сприяння Потоцького було відкрито василіанський монастир, а 1766 року – школи при ньому. Серед навчальних предметів були математика, фізика, філософія, красномовство, право, французька, німецька мови та, звичайно ж, богослов’я. Велика увага приділялася фізичному вихованню учнів, особливо влітку, коли всі вихованці йшли в поле, де займалися різними іграми, військовими вправами тощо. Найбільш здібних учнів нагороджували медалями, королівською милістю. В училищі навчалися: польський поет Юзеф (Йосиф) Богдан Залеський (1802–1880), етнограф Генріх Франциск Духінський (1817–1886), Міхал Грабовський (1804–1863), польський поет Северин Гощинський (1801–1876), С. Голендзоровський, учасник польського національно-визвольного руху Ян (Іван) Креховецький (1804–після 1838), історик-славіст Віктор Іванович Григорович (1815–1876). Саме Гощинський, Грабовський та Залеський були ініціаторами створення при монастирі літературного гуртка «За-Го-Гра», на засіданні якого і були прочитані перші вірші цих представників «української школи» в польській літературі. Наприкінці 1831 року села Гереженівка та Монастирок, що належали Уманському василіанському монастирю, були конфісковані до казни, а в 1832 році закрито і сам монастир. 5 березня 1834 року монастир було остаточно ліквідовано,

Подобные работы:

Актуально: