Радянська держава в роки формування (1918-1921)

ТЕМА

Радянська держава в роки формування

(1918 -1921)


План

1. ПЕРЕТВОРЕННЯ БІЛЬШОВИЗМУ НА ДЕРЖАВНУ СТРУКТУРУ

2. БРЕСТ-ЛИТОВСЬКИЙ ДОГОВІР ТА ЙОГО НАСЛІДКИ

3. ГРОМАДЯНСЬКА ВІЙНА ТА ІНОЗЕМНА ІНТЕРВЕНЦІЯ

4. «ВІЙСЬКОВИЙ КОМУНІЗМ»

5. КРИЗА «ВІЙСЬКОВОГО КОМУНІЗМУ»

військовий комунізм більшовизм громадянська війна


1. ПЕРЕТВОРЕННЯ БІЛЬШОВИЗМУ НА ДЕРЖАВНУ СТРУКТУРУ

Через дві години після арешту Тимчасового уряду II Всеросійський з'їзд Рад ратифікував два основних декрети, підготовлених Леніним. У Декреті про мир говорилося: ...робітничий і селянський уряд, який був створений революцією 24-25 жовтня і спирається на Ради робітничих, солдатських і селянських депутатів, пропонує всім воюючим народам та їх урядам почати негайно переговори про справедливий демократичний мир. Крім того, новий уряд вирішив відмінити таємну дипломатію і опублікувати секретні договори, укладені царським і Тимчасовим урядом.

Насправді декрет був адресований не урядам, а швидше міжнародній громадській думці і свідчив про бажання нової влади підірвати світову систему держав, яка склалася на той час. Великі держави не могли прийняти пропозицію, висунену більшовиками. Декрет свідчив, що мир «без анексії і контрибуцій» означає загальну відмову від будь-якого панування, нав'язаного народам Європи або Америки. Це було не чим іншим, як закликом до руйнування колоніальних імперій. Більшовики сподівалися, що обнародування декрету (на який фактично ніхто не звернув уваги), підкріплене їх перемогою (яка справила більше враження), викличе заворушення, достатні, щоб змусити уряди шукати миру. Декрет свідомо виходив за рамки традиційної дипломатії, він був розрахований на перемогу революції в Європі. Союзники Росії відмовилися розглянути ці пропозиції і визнати новий уряд, приречений, на їх думку, на швидке зникнення. Вільсон у своїй відповіді нагадав про «14 пунктів» і відмовився від сепаратного миру з центральними державами, а ті, зацікавлені в тому, щоб отримати свободу дій на сході, дали зрозуміти, що згодні па переговори з більшовиками.

Через кілька тижнів до Декрету про мир додався ще один документ декларація прав народів Росії, який також різко виходив за рамки існуючих норм, оскільки засновувався на принципі революційного звільнення народів. Декларація проголошувала рівність і суверенність народів колишньої Російської імперії, їх право на вільне самовизначення, аж до відділення, скасування всяких національних та релігійних привілеїв і обмежень.

Декрет про землю, прийнятий 26 жовтня, узаконював те, що було зроблено починаючи з літа численними земельними комітетами: вилучення земель у поміщиків, царського дому і заможних селян. Його текст включав наказ про землю, підготовлений есерами на базі 242 місцевих наказів: «Приватна власність на землю відміняється назавжди. Всі землі передаються у розпорядження місцевих Рад». Есери заявили протест: більшовики вкрали їх програму.

«Нехай так, - відповів їм Ленін. - Чи не все одно, ким він складений, але. як демократичний уряд, ми не можемо обійти постанову народних низів, хоч би з нею були не згідні. У вогні життя, застосовуючи його на практиці, проводячи його на місцях, селяни самі зрозуміють, де правда... Життя - кращий вчитель, а воно покаже, хто правий, і нехай селяни з одного кінця, а ми з іншого кінця будемо вирішувати це питання... У нашому дусі, чи в дусі есерівської програми, - не в цьому суть. Суть у тому, щоб селянство отримало тверду впевненість у тому, що поміщиків у селі більше немає, нехай самі селяни вирішують всі питання, нехай самі вони влаштовують своє життя».

Згідно з Декретом про землю, кожна селянська сім'я повинна була отримати в середньому по дві-три десятини землі. Надбавка значна, але, в той час мало значуща, оскільки за відсутністю худоби і техніки земля не могла бути оброблена. Проте, протягом кількох місяців престиж більшовиків у селі досяг вищої точки (про це свідчить збільшення числа сільських партійних осередків у перші місяці 1918 р.). Селяни, звичайно, не дочекалися декрету, щоб вершити «свою» революцію, однак він укріпив їх у переконанні, ніби більшовики, про яких поки тільки чули, ( тими «максималістами», які схвалюють їхні дії.

26 жовтня Ленін заявив, що новий режим буде засновуватися па принципі «робітничого контролю». Декрет від 27 листопада визначив його форми. Теоретично робітничий контроль повинен був здійснюватися всіма трудящими підприємства через виборний заводський комітет, а також перебуваючих при ньому представників адміністрації та інженерно-технічних працівників. Трудящі отримували доступ до бухгалтерських книг, складів, могли контролювати обґрунтованість найму та звільнень. Цей декрет як би узаконював стан речей, реально існуючий на багатьох підприємствах із літа 1917р. Практично ж він усував заводські комітети від управління підприємствами. Вони тепер входили до ієрархічної структури, де більшість складали люди, далекі від проблем робітничих комітетів. При кожній міській Раді була створена Рада робітничого контролю, яка складалася з представників профспілок і кооперативів. їх вищим органом була Всеросійська Рада робітничого контролю. Структура її узаконювала поглинання заводських комітетів профспілками і Радами, де заправляли більшовики.

Перший З'їзд профспілок (7-14 січня 1918 р.) повинен був підтвердити підкорення завкомів профспілкам. У остаточній резолюції, представленій більшовиком Лозовським, зазначалося, що контроль над виробництвом ні в якій мірі не означає переходу даного підприємства в руки трудящих. Останній пункт недвозначно свідчив про те, що заводські комітети і комісії профспілкового контролю повинні підкорятися інструкціям, які надходили від Всеросійської Ради робітничого контролю.

Насправді ця Рада жодного разу не збиралася як самостійний орган. Від самого початку вона влилася у Вищу Раду Народного Господарства (ВРНГ), створену декретом від 15 грудня. На неї покладалася задача по перевірці економічної діяльності держави, централізації і керівництву всіма економічними органами і підготовці економічних законів. Вона підкорялася безпосередньо уряду і мала подвійну структуру: вертикальну (главки - центральні органи, які керували роботою різних галузей промисловості) і горизонтальну (раднаргоспи або регіональні Ради народного господарства). ВРНГ володіла великими повноваженнями: могла конфісковувати, придбавати, опечатувати будь-яке підприємство. її співробітниками стали представники різних міністерств (народних комісаріатів з економіки), яким допомагали «буржуазні спеціалісти». Залучення радянською державою «буржуазних спеціалістів» передбачалося Леніним (у «Чергових задачах Радянської влади») як «компроміс», необхідний, оскільки комітети робітничого контролю, Ради і заводські комітети не вміли «організувати виробництво». Робітничий контроль заводських комітетів був витіснений профспілками і Радами, а потім установами ВРНГ. Робітничий контроль, який вівся дуже невміло, на деяких підприємствах в період червня-жовтня 1918 р. змінився державним «робітничим контролем» над самими робітниками, «нездібними організуватися».

Робітники не зрозуміли того, що відбувається: для них головним було, що колишній господар переможений і визнані заводські комітети. Крім того, на п'ятий день після революції був, нарешті, урочисто проголошений 8-го-динний робочий день, заборонявся дитячий труд, стала обов'язковою виплата допомоги по безробіттю та хворобі.

14 грудня уряд підписав перший декрет про націоналізацію ряду промислових підприємств. За твердженням С. Маля, перші націоналізації (мова йде про 81 підприємство, націоналізоване до березня 1918 р.) санкціонувалися з ініціативи на місцях. Ця націоналізація була, передусім, мірою покарання і заздалегідь не планувалася, па відміну від тієї, яка стала систематично проводитися з літа 1918 р. Управління націоналізованими підприємствами було виведене з-під робітничого контролю і передане главкам ВРНГ. На великих підприємствах главки призначали «комісарів» (представника державної влади) і двох директорів (технічного та адміністративного). Адміністративний директор, названий потім «червоним» (зазвичай член партії, яким часто був робітник або майстер цього підприємства), підтримував відносини із заводським комітетом. За відсутністю «інженерно-технічних кадрів пролетарського походження», технічним директором ставав колишній інженер або керівник підприємства. Якщо промислові підприємства націоналізовувалися поступово, то великі банки, які припинили всі операції і розрахунки, відразу ж із 27 грудня стали об'єктом державної націоналізації. У січні 1918 р. чеки, що належали їм і акції були конфісковані, а державна заборгованість (всього 60 млрд. руб., з них 16 млрд. - зовнішнього боргу) анульована.

Крім основних вищезазначених декретів, уряд, який засідав по п'ять шість годин кожний день, у перші тижні свого існування прийняв ряд реформ. Ось найбільш важливі з них: скасування старорежимних чинів, титулів і нагород, а також нерівності звань; виборність суддів; створення революційних трибуналів, зокрема трибуналу, який займався «злочинами друку»; визнання цивільного шлюбу; обговорення закону, який полегшував процедуру розлучення; секуляризація цивільного стану; відокремлення церкви від держави і школи від церкви; перехід на григоріанський календар з 1 (14) лютого 1918 р.

Уряд, створений 26 жовтня па II з'їзді Рад, складався виключно з більшовиків. Очолювана Леніним Рада Народних Комісарів (Раднарком) включала в себе 15 комісарів: Риков відповідав за внутрішні справи, Троцький за зовнішню політику, Луначарський - за народну освіту, Сталін за національну політику, Антонов-Овсієнко - за військове відомство і т.д. Есери та меншовики відмовилися бути присутніми па засіданні обраного з'їздом Всеросійського Центрального Виконавчого Комітету (ВЦВК) па знак протесту проти більшовистського акту насильства. Таким чином, уряд Леніна визнали тільки більшовистські делегати, ліві есери та кілька делегатів від дрібних угруповань, які підтримали повстання. У ВЦВК були обрані 67 більшовиків і 29 лівих есерів. 20 місць було залишено для меншовиків та есерів на той випадок, якщо вони повернуться на з'їзд.

Поки створювався новий уряд, ПВРК, па чолі якого стояли маловідомі політичні діячі, прийняв ряд жорстких заходів, які відображали низову концепцію «демократії»: були закриті сім газет («День» - щоденне видання помірних соціалістів, «Мова» - щоденне видання кадетів, «Новий час» - найбільша щовечірня газета, «Вечірній час», «Російська воля», «Народна правда», «Біржові відомості»), встановлений контроль над радіо та телеграфом, розроблений проект вилучення пустих приміщень, приватних квартир та автомобілів. Через два дні закриття газет узаконив декрет, який залишав за новою владою право припиняти діяльність будь-якого видання, «що сіє неспокій в розумах і публікує явно помилкову інформацію».

Проти цих жорстких заходів і тотального захоплення влади більшовиками росло невдоволення, в тому числі всередині партії більшовиків. Першим виступив Виконком Всеросійської Ради селянських депутатів, який знаходився в руках есерів; за ним пішли меншовики та есери з Петроградської Ради, інші організації. Вони закликали народ об'єднуватися навколо Комітету захисту батьківщини і революції, який зібрався у Петроградській думі, єдиній організації, яка представляє всі верстви населення. Цей Комітет заявив про те, що він бере на себе тимчасові повноваження до скликання Засновницьких зборів.

Як тільки з'ясувалося, що новий режим виражає волю більшовистської партії, а не Рад, частина прихильників повстання різко змінила свою позицію. Меншовики-інтернаціоналісти та ліві есери, які об'єдналися навколо газети «Нове життя», що видавалася Горьким і анархо-синдикалістської газети «Знамено труда», підтримуваної Бундом і Польською соціалістичною партією, виступили за утворення соціалістичного революційного уряду, який складався б не тільки з більшовиків. Ця течія отримала підтримку численних робітничих профспілок, Рад, заводських комітетів. Рада Виборзької сторони, яка беззастережно підтримувала більшовиків із квітня, опублікувала відозву, підписану і меншовиками і більшовиками, про формування коаліційного соціалістичного уряду.

Керівництво «соціалістичною» опозицією взяла на себе профспілка залізничників, де більшовики завжди були в меншості. Не бажаючи брати участь у «братовбивчій боротьбі», профспілка направила владі ультиматум (29 жовтня), вимагаючи утворення соціалістичного уряду, звідки були б виключені Ленін і Троцький, і загрожувала загальним страйком залізничників.

З питань свободи друку і створення коаліційного соціалістичного уряду думки більшовиків розділилися. Одинадцять членів уряду і п'ять членів Центрального Комітету партії (Каменєв, Зинов'єв, Риков, Милютін, Ногін) подали у відставку на знак протесту проти «підтримки чисто більшовистського уряду за допомогою терору». Ленін же назвав «інцидент» зрадою кількох «окремих інтелігентів». Насправді в жовтні, так само як і в липні, до захоплення влади і після, йшла боротьба двох внутрішньопартійних концепцій більшовизму. Більшовистська дисципліна виявилася таким же далеким від реальності міфом, як і так звана «влада Рад». Опозиція більшовиків-«дисидентів» продовжилася, однак, недовго. ЦК зажадав, щоб опозиціонери змінили свою думку, пригрозивши виключенням із складу ЦК. Зинов'єв підкорився 9 листопада. Інші протрималися до ЗО листопада і також визнали свої помилки. Рим часом, під тиском залізничників, Ленін уклав договір про спільні дії з лівими есерами. Меншовистські та правоесерівські делегати були виведені з Виконкому II Всеросійського з'їзду Рад селянських депутатів 26 листопада 1917 р. Внаслідок цієї спільної акції ліві есери увійшли до уряду. Склад його був тимчасовим, оскільки, на загальну думку, тільки Засновницькі збори, які повинні були зібратися в січні, могли призначити законний і представницький уряд, здатний примусити більшовиків піти на поступки.

До жовтня більшовики постійно звинувачували Тимчасовий уряд у затягненні скликання Засновницьких зборів. Не говорити про це вони не могли. Представляється малоймовірним, що Ленін заздалегідь вирішив розпустити Засновницькі збори, хоча Суханов стверджує, що ще у Швейцарії Ленін називав Засновницькі збори «ліберальним жартом». Проте, з жовтня місяця Ленін багато разів повертався до ідеї, висуненої Плехановим в 1903 р., суть якої в тому, що успіх революції - це «вище право», що стоїть навіть над загальним виборчим правом. Природно, будь-які вільні вибори до Засновницьких зборів перетворилися б на перемогу есерів над більшовиками, тому що основну масу виборців складали селяни. Заохочуючи експропріацію, більшовики завоювали деяку довіру частини селян, але аж ніяк не більшості. Із 41 млн. чоловік, які проголосували на виборах у грудні 1917 р., за есерів віддали свої голоси 16,5 млн., за різні інші помірні соціалістичні партії - трохи менше 9 млн., за різні національні партії 4,5 млн., за кадетів - менше 2 млн., за більшовиків - 9 млн. Із 707 обраних до Засновницьких зборів депутатів 175 складали більшовики, 370 - есери, 40 - ліві есери, 16 - меншовики, 17 - кадети і більше 80 - «різні». У цій ситуації ліві есери та більшовики відкрито розглядали питання про розпуск Засновницьких виборів. Марія Спиридонова, лідер лівих есерів, роз'яснювала, що Ради «показали себе найкращими організаціями для вирішення всіх соціальних протиріч...». Від імені петроградських більшовиків Володарський заявив про можливість «третьої революції» у випадку, якщо більшість Засновницьких зборів буде противитися волі більшовиків. 11 грудня уряд звинуватив кадетів у підготовці державного перевороту, призначеного на день відкриття Засновницьких зборів, і арештував основних керівників партії. Проти застосування силових заходів по відношенню до Засновницьких зборів були заперечення і всередині партії більшовиків (Каменєв, Ларін, Милютін, Сапронов). У «Тезах про Засновницькі збори» Ленін, зокрема, писав: «Всяка спроба, пряма або непряма, розглядати питання про Засновницькі збори з формально-юридичної сторони, в рамках звичайної буржуазної демократії, поза урахуванням класової боротьби і громадянською війни, є зрадою справі пролетаріату і переходом на точку зору буржуазії».

До відкриття Засновницьких зборів 5 січня 1918 р. більшовики підготували простору «Декларацію прав трудящого та експлуатованого народу», яка повторювала резолюції з'їзду Рад по аграрній реформі, робітничому контролю і миру. Один із пунктів декларації, зачитаної Свердловом, свідчив: «Засновницькі збори вважають, що їхні задачі вичерпуються встановленням корінних основ соціалістичного перевлаштування суспільства». Делегати відкинули цю заяву про капітуляцію і 244 голосами проти 153 обрали головою есера В.Чернова, а не М. Спиридонову, яку підтримували більшовики. Крім того, Засновницькі збори відмінили жовтневі декрети. Тоді на засіданні Ради Народних Комісарів більшовики зажадали негайного розпуску Засновницьких зборів. Ліві есери заявили про необхідність альтернативи: нові вибори або негайне об'єднання сил, опозиційних Засновницьким зборам, у Революційні збори. ВЦВК також висловився за розпуск. Наступного дня, 6(19) січня червоноармійці, що чергували біля дверей залу засідань, не допустили туди делегатів Засновницьких зборів, які були оголошено розпущеними. Це свавілля не викликало в країні особливого відгуку. Лише окремі петроградські есери спробували вчинити озброєний опір, але він потерпів фіаско. Війська, вірні більшовикам, відкрили вогонь по кількох сотнях беззбройних демонстрантів, які протестували проти розпуску Засновницьких зборів, що обурило демократів, помірних соціалістів, деяких більшовиків. Громадськість залишилася байдужою. Досвід парламентської демократії продовжився всього кілька годин.

Із постійно діючого органу ВЦВК перетворився па той, що скликається періодично: він збирався вже раз на два місяці, втратив можливість анулювати «термінові» декрети, які приймалися Раднаркомом. Президія ВЦВК, яка повністю контролювалася більшовиками, стала постійно діючим органом. Вона монополізувала всі функції контролю, володіла правом підтверджувати рішення Раднаркому і призначати народних комісарів, які пропонувалися Раднаркомом.

«Влада знизу», тобто «влада Рад», яка набирала силу з лютого по жовтень, через різні децентралізовані інститути, створені як потенційне «протистояння влади», почала перетворюватися на «владу зверху», привласнивши собі всі можливі повноваження, використовуючи бюрократичні заходи і вдаючись до насильства. Тим самим влада переходила від суспільства до держави, а в державі до партії більшовиків, які монополізували виконавчу і законодавчу владу. Ще деякий час в Радах знаходилися небільшовики, але ще до того, як була заборонена їх діяльність, до їх думки перестали прислухатися.

2. БРЕСТ-ЛИТОВСЬКИЙ ДОГОВІР ТА ЙОГО НАСЛІДКИ

Першочерговою задачею нового режиму було укладення миру, до якого прагнула переважна більшість населення. З грудня 1917 р. почалися переговори про перемир'я між радянською делегацією (очолюваною Іоффе, Каменевим і Радеком, до яких потім приєднався Троцький) і делегаціями центрально-європейських імперій. 15 грудня було підписано перемир'я на чотири тижні з подальшим поновленням пере говорів. На першому етапі (3-22 грудня) мова йшла про застосування принципу права народів на самовизначення на західних рубежах Росії. 22 грудня німецька делегація дала зрозуміти, що, на її думку, на територіях Російської імперії, зайнятих німецькою армією (Галичина, Литва, Латвія, Естонія, Польща), народи вже виразили свою волю на користь Німеччини. Така позиція спричинила першу паузу в переговорах. 9 січня до Брест-Литовська для повноправної участі в переговорах прибули представники Української Ради, яка стала незалежним урядом. Оскільки між більшовиками та центрально-європейськими державами велася «пропагандистська війна» з національного питання, Троцький був вимушений визнати делегацію Ради як повноважних представників і виразників інтересів незалежної України.

18 січня Троцький поїхав з Бреста у Петроград для участі в обговоренні партійним керівництвом майбутнього переговорів, невдачу яких також необхідно було передбачити. Думки керівників більшовиків із приводу того, яку тактику виробити, розділилися. Ленін був за негайне підписання в ім'я «порятунку російської революції» сепаратного миру на умовах, які пропонувалися Німеччиною. Бухарін відкидав подібний вихід із становища. З його слів, це було б на руку німецькому імперіалізму, чиїм «пособником» ставала радянська держава. Таке рішення змусило б революційну державу піти на компроміси і поступки, від чого міг похитнутися престиж радянської влади. Бухарін виступав за революційну війну і «загальним захист російської землі та світового пролетаріату», що стало б новим стимулом до європейської революції. Під час першого голосування в ЦК прихильники революційної війни отримали явну перемогу над Леніним. Тоді Троцький запропонував компромісне рішення:

прийняти декларацію про те, що Росія виходить з конфлікту в односторонньому порядку, не підписуючи миру, - пропозиція безпрецедентна в історії дипломатії. Ленін був проти, але це рішення здавалося йому кращим за бухарінське. Більшовики вирішили продовжити переговори, затягуючи їх як можна довше. У разі припинення переговорів було намічено спробувати варіант Грецького.

26 січня Троцький повернувся до Бресту. І Природжений оратор, він пустився у словесні маневри. Німецькі військові почали тим часом втрачати терпіння. Делегації центрально-європейських держав підписали мирний договір із представниками Української Ради. Ті тут же попросили у Німеччини військової допомоги, щоб протистояти більшовикам, війська яких щойно увійшли до Київа. Це прохання послужило поводом для нового німецького вторгнення. Відтепер час грав проти більшовиків.

10 лютого Троцький перериває переговори, заявляючи, що центральноєвропейські держави і Росія не знаходяться більше в стані війни. Через кілька днів ленінські побоювання підтвердилися і центрально-європейські держави почали широкий наступ від Прибалтики до України. 18 лютого ЦК зібрався для визначення лінії подальших дій. Ленін запропонував негайно послати телеграму в Берлін з проханням про мир. При голосуванні його пропозиції не вистачило одного голосу. Троцький, як і більшість тих, хто був проти, вважав, що треба почекати, поки розвернеться наступ, і подивитися на реакцію німецьких трудящих. Він думав, що явна агресія проти Радянської Росії, яка вийшла з війни і оголосила демобілізацію, повинна викликати революційні заворушення в Німеччині. Однак німецький пролетаріат, за словами Рози Люксембург, залишався «нерухомим, неначе труп».

Увечері того ж 18 лютого, на фоні швидкого просування німецьких військ, які вже дуже скоро могли підійти до Петрограда, ЦК зібрався знову. Цього разу ленінська пропозиція перемогла і в Берлін була відправлена телеграма. Відповідь прийшла тільки через чотири дні, протягом яких німецька армія продовжувала просуватися вглиб країни. Уряд у розгубленості висунув лозунг революційного захисту вітчизни. 23 лютого німецькі війська були зупинені біля Нарви та Пскова. У цей день стали відомі умови Німеччини. Вони були більш жорсткими, ніж на переговорах у Брест-Литовську. У відповідь на протести ЦК і уряду Ленін пригрозив, що подасть у відставку, якщо на протязі двох діб, встановлених Німеччиною, не будуть прийняті всі умови. З березня у Брест-Литовську був підписаний договір. У порівнянні з 1914 р. територія Росії скоротилася на 800 тис. кв. км. Червона армія повинна була піти з України, Росії треба було укласти мир з Українською Радою, відмовитися від претензій на Фінляндію та Балтійські країни, віддати Туреччині Каре, Батум і Ардаган. На цих територіях проживало 26% населення, вироблялося 32% сільськогосподарської і 23% промислової продукції, 75% вугілля та металу. Крім того, радянський уряд зобов'язаний був виплатити значну репарацію (встановлену в серпні в розмірі 6 млрд. марок) і припинити революційну пропаганду в центрально-європейських державах.

Після укладення Брест-Литовського договору в країні з'явилися дві опозиції: «ліві комуністи» серед більшовиків і ліві есери, які з 19 березня припинили всяку співпрацю з більшовиками. «Ліві комуністи», які об'єдналися навколо журналу «Комуніст», очолюваного Бухаріним, Радеком, Урицьким, а потім Оболенським та Смирновим, не були згодні із встановленням німецького диктату і вели кампанію за «революційну війну». Після підписання договору «ліві комуністи» заявили, що «ганебний мир» означає поступку «найменш передовим елементам пролетаріату і селянства», загрожує основним соціалістичним принципам. На їх думку, необхідні були більш жорсткі заходи: негайне упорядкування націоналізації, встановлення достовірно робітничого контролю, звільнення з підприємств усіх «спеціалістів»-некомуністів, спільна і колективна обробка землі. «Лівим комуністам» вдалося здійснити свої ідеї тільки відносно націоналізації. Коли вибухнув лівоесерівський заколот 6-7 липня 1918 р., «ліві комуністи» поспішили примкнути до партійної більшості і відмежуватися від бунтівників. Заколот лівих есерів став логічним кінцем їх опору більшовикам, який розпочався під час підписання договору у Брест-Литовську, і завершив собою тримісячну співпрацю з більшовиками.

3. ГРОМАДЯНСЬКА ВІЙНА ТА ІНОЗЕМНА ІНТЕРВЕНЦІЯ

Громадянська війна почалася в листопаді 1917 р. Після кількох днів збройних зіткнень, які спричинили сотні жертв, влада в Москві перейшла до більшовиків. У провінції за класифікацією Д . Кіпа, захоплення влади більшовиками відбувалося трьома способами. У містах і районах зі старими робітничими традиціями, де робітничий клас був відносно однорідний (Іваново, Кострома, шахти Уралу), Ради і заводські комітети ще до Жовтня складалися в основному з більшовиків. У цих містах революція виразилася просто в мирному узаконенні цієї більшості в нових революційних установах, наприклад у комітетах народної влади (місцевих варіантах ПВРК). У великих промислових і торгових центрах (Казань. Самара, Саратов, 1 Нижній Новгород), соціально менш однорідних і наповнених біженцями, в Радах переважали есери і меншовики. У жовтні там була створена більшовистська, друга влада, частіше за все на базі гарнізону або заводського комітету. Після недовгої боротьби ця влада брала верх, що не виключало надалі тимчасової участі меншовиків і есерів у місцевому управлінні. Нарешті, в середніх містах із слабо розвиненою промисловістю, але потужними торгівлею та сільським господарством (Курськ, Воронеж, Орел, Тамбов, Калуга, міста Сибіру), де більшовики були в явній меншості, місцеві Ради створювали антибільшовистські «комітети порятунку». Тут захоплення влади більшовиками супроводжувалося озброєними кривавими зіткненнями.

Проте, через місяць після Жовтневої революції нова влада контролювала велику частину півночі і центру Росії до Середньої Волги, а також значне число населених пунктів аж до Кавказу (Баку) і Середньої Азії (Ташкент). Вплив меншовиків зберігався в Грузії, у багатьох невеликих містах країни в Радах переважали есери.

Основними осередками опору були райони Дону й Кубані, Україна та Фінляндія (засновуючись на Декларації прав народів Росії, Україна та Фінляндія заявили про свою незалежність). У травні до них приєдналися частина Східної Росії і Західного Сибіру.

Першою «Вандеєю» став бунт донського козацтва. Козаки різко відрізнялися від інших російських селян: вони мали право отримувати ЗО десятин землі за військову службу, яку несли до 36 років. У нових землях вони не мали потреби, але хотіли зберегти те, чим вже володіли. Було достатньо лише кількох невдалих заяв більшовиків, в яких вони таврували «куркулів», щоб викликати невдоволення козаків. Противники радянської влади зверталися до козаків в надії перетворити їх на своїх прихильників. Генералом Алексєєвим була створена Добровольча армія під командуванням генерала Корнилова. Після смерті Корнилова в квітні 1918 р. цей пост зайняв генерал Денікін. Добровольча армія складалася в основному з офіцерів. Взимку 1917/18 р. її чисельність не перевищувала 3 тис. чоловік (царська армія нараховувала в 1917 р. 133 тис. офіцерів). Переслідувана більшовистськими військами генерала Сіверса, обтяжена політичними діячами, що приєдналися до неї, журналістами, викладачами, дружинами офіцерів, Добровольча армія понесла великі втрати між Ростовом та Єкатеринодаром і врятувалася тільки завдяки тому, що в армії Сіверса збунтувалися козаки.

10 квітня повсталі донські та кубанські козаки обрали генерала Краснова отаманом Великого війська Донського. Після переговорів з німцями, які захопили Україну, був укладений договір про постачання зброї для першої «білої» армії.

У перші ж дні нової влади Українська Рада відмовилася визнати більшовистський Раднарком законним урядом країни, зажадала його заміни соціалістичним представницьким урядом і оголосила про незалежність України. На скликаному у Києві з'їзді Рад України прихильники Ради отримали більшість. Більшовики покинули цей з'їзд і в Харкові зібрали власний, який визнав себе єдиним законним урядом України і заявив про свою єдність із центральною владою у Петрограді. 12 грудня харківські більшовики усунули з Виконавчого комітету Ради представників інших партій. 6 тис. червоноармійців і моряків під командуванням Антонова-Овсієнко почали військові дії проти Української Ради. 9 лютого радянські війська вступили в «буржуазний» Київ. При цьому не обійшлося без «крайнощів». Рада попросила допомоги у центрально-європейських держав, з якими вона вела переговори про мир у Брест-Литовську. 1 березня німецькі війська увійшли в Київ, де була відновлена влада Української Ради, але під опікою окупаційної армії

Третій фронт громадянської війни знаходився на Сході. Десятки тисяч чеських і словацьких солдат, відмовившись захищати австро-угорську імперію, оголосили себе військовополоненими у «російських братів» і отримали дозвіл добратися до Владивостоку, щоб потім приєднатися до французької армії. Згідно з договором, укладеним 26 березня 1918 р. з радянським урядом, ці 30 тис. солдат повинні були просуватися «не як бойовий підрозділ, а як група громадян, яка має в своєму розпорядженні зброю, щоб відбивати можливі напади контрреволюціонерів». Однак під час просування почастішали її конфлікти з місцевою владою. Оскільки бойової зброї у чехів і словаків було більше, ніж передбачалося угодою, власті вирішили її конфіскувати. 26 травня в Челябінську конфлікти перейшли у справжні битви і білочехи зайняли місто. Через кілька тижнів вони взяли під контроль багато міст вздовж Транссибірської магістралі, які мали стратегічне значення, такі, як Омськ, Томськ, Самара, Єкатеринбург. З цього часу могутня армія (па той час 30 тис. озброєних людей були великим військовим угрупованням на радянській території) перерізала життєдайну артерію, яка зв'язувала європейську частину Росії з Сибіром.

Наступ білочехів отримав негайну підтримку есерів. Вони організували в Самарі Комітет з депутатів розігнаних Засновницьких зборів, який закликав селян до боротьби «проти більшовизму, за свободу». Казань, Симбірськ, Уфа прилучилися до них, однак мобілізація, оголошена Комітетом, продовжувалася недовго: населення не бажало служити в якій би то не було армії. Вдалося зібрати в народну армію не більше 30 тис. чоловік. Найбільш боєздатну її частину склали робітники Іжевського та Воткінського заводів, які повстали проти більшовиків і заявили про свою солідарність із Комітетом.

8 вересня після кількох невдалих спроб Комітету вдалося скликати в Уфі конференцію опозиційних сил. На ній були присутні біля 150 делегатів, половина з них - есери. Були представники кадетів, три меншовики і члени групи «Єдність», близької до Плеханова. Делегати розділилися на дві групи. Ліве крило вимагало створення уряду, яке визнавало б Засновницькі збори і на нього спиралося; праве на чолі з кадетами наполягало, передусім, на створенні сильного колегіального органу влади, незалежного від яких би то не було виборних зборів. Суперечки продовжувалися два тижні - нарешті, перемогла друга точка зору. На конференції був створений Всеросійський тимчасовий уряд - колегія з п'яти членів, куди увійшли есери Авксентьєв та Зензінов - лідери Комітету, кадет Астров, генерал Болдирєв - помірних поглядів, і Вологодський - президент сибірського уряду, нещодавно створеного в Омську і набагато більш правого, ніж Комітет. Із самого початку колегія була приреченим на невдачу компромісом. 8 жовтня пала Самара, знову взята більшовиками, що остаточно ослабило позицію лівих. Вплив правих сил в Омську, навпаки, зріс. Вологодський зажадав повернення земель їх колишнім власникам. ЦК есерів різко засудив цю міру і порвав з колегією. 18 листопада 1918 р. адмірал Колчак і офіцери царської армії, що приєдналися до нього, скинули колегію. Роз'єднана і безсила демократична опозиція була поглинена військовою контрреволюцією.

Крім трьох вже сталих більшовистських фронтів - Дону, України і Транссибірської магістралі, - на території, яка контролювалася центральною владою, вели боротьбу розрізнені підпільні групи, в основному есерівські. Вони діяли тими ж методами, як і проти царського режиму: їх арсенал як і раніше складався із замахів, страйків, терористичних актів. Найбільш активні противники нової влади об'єдналися в Союз захисту Батьківщини-матері і свободи на чолі із Савинковим. Ця організація була непрямо пов'язана з Добровольчою армією. 6 липня 1918 р. групи Савинкова захопили Ярославль (250 км від Москви). Потім, погодивши свої дії з наступом Добровольчої армії, групи Савинкова повинні були виступити на Москву. Але операція провалилася. Групам Савинкова довелося залишити Ярославль, де протягом двох тижнів вони здобули прихильність населення, яке боялося контрнаступу більшовиків.

За радянськими офіційними даними, влітку 1918 р. в районах, що знаходилися під контролем більшовиків, через політику продрозкладки, яка велася продовольчими загонами і комітетами селянської бідноти, створеними в липні, сталося 108 «куркульських бунтів». Розверталася справжня партизанська війна, що свідчило про поновлення вічного конфлікту між двома суспільними силами, на які ділилася російська нація: село виступило проти міста, а місто - проти села. Після революції було стільки ж селянських бунтів, скільки й до Жовтня.

24 червня 1918 р. ЦК лівих есерів, які різко виступали проти підписання Брест-Литовського договору і все більше критикували аграрну політику Леніна, вирішив «в інтересах російської і міжнародної революції» організувати ряд терористичних актів проти найвидніших представників німецького імперіалізму».

Це рішення повинне було бути розголошене, «щоб в цій сутичці партія не була використана контрреволюційними елементами». Було постановлено «негайно приступити... до широкої пропаганди необхідності твердої, послідовної інтернаціональної і революційно-соціалістичної політики в Радянській Росії». Ліві есери - невиправні утопісти, вірні послідовники політичних переконань Лаврова, Бакуніна і терористичних традицій народництва, підготували замах на німецького посла в Москві фон Мірбаха. Він був убитий 6 липня лівим есером, співробітником ВНК Блюмкіним. Після цього есери безуспішно спробували здійснити державний переворот, арештувавши більшовистських керівників ВНК Дзержинського та Лациса. Оскільки не було попереднього плану дій, військові частини, вірні есерам, не виступили, продовжуючи охороняти ЦК своєї партії. Тільки одному загону з 20 чоловік вдалося захопити Центральний телеграф і відправити кілька телеграм у провінції, що припиняли дію всіх наказів, підписаних Леніним. Есери навіть не спробували захопити інші стратегічні пункти столиці і через кіл

Подобные работы:

Актуально: