Зовнішня політика СРСР (1921-1941)
Зовнішня політика СРСР
(1921-1941)
радянський дипломатія міжнародний політика
План
1. НОВА КОНЦЕПЦІЯ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН
2. ОСНОВНІ НАПРЯМИ РАДЯНСЬКОЇ ЗОВНІШНЬОЇ ПОЛІТИКИ В РОКИ НЕПУ (1921-1928)
3. БОРОТЬБА ПРОТИ «СОЦІАЛ-ФАШИЗМУ» І «ЗАГОСТРЕННЯ КАПІТАЛІСТИЧНИХ ПРОТИРІЧ» (1928-1933)
4. РАДЯНСЬКА ДИПЛОМАТІЯ І «КОЛЕКТИВНА БЕЗПЕКА» (1934-1939)
5. ЕРА РАДЯНСЬКО-НІМЕЦЬКОГО ПАКТУ ТА ЙОГО НАСЛІДКИ (1939 1941)
1. НОВА КОНЦЕПЦІЯ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН
Починаючи з 1920 р. великі світові держави відмовилися від планів повалення радянського режиму. Поступово була знята економічна блокада, а закріплення рядом угод нових державних кордонів - які, можливо, і не розглядалися сторонами як остаточні - означало необхідний Радянській Росії перепочинок. По закінченні громадянської війни та іноземної інтервенції, після переходу до непу ідея світової революції для багатьох більшовистських керівників відійшла на другий план. III конгрес Комінтерну (червень-липень 1921 р.), передбачивши глобальне загострення міжімперіалістичних протиріч, які в «найближчому майбутньому створять сприятливі умови для революційного вибуху», проте, визнав спад революційного руху в Європі. Очікуючи нового підйому, Ленін визнав визначальною задачу мирного будівництва Радянської держави.
У 20-і рр. Радянська країна нормалізувала свої міжнародні відносини, поступово входячи до світової спільноти. Важливо, що цей процес відбувався на умовах Радянської держави, яка, з одного боку, відмовилася платити борги царського уряду, але не відмовилася від ролі світового центру революційного руху - з іншого. Витікаюча з цього подвійність радянської зовнішньої політики означала справжній переворот у нормах і правилах міжнародних відносин.
Як потрібно було оцінювати зовнішню політику країни, яка встановила дипломатичні і торгові відносини з іншими державами і в той же самий час контролювала через Комінтерн діяльність національних компартій, які проголосили своєю кінцевою метою дестабілізацію і повалення існуючих урядів, з якими Радянська держава підтримувала «нормальні» відносини? Звичайно, радянська дипломатія заперечувала цю другу сторону своєї політики, стверджуючи, що Комінтерн являє собою міжнародну організацію «приватного характеру», діяльність якої ніяким чином не залежить від радянського уряду, однак ця подвійність існувала і ставила радянський уряд перед обличчям нерозв'язної дилеми. З одного боку, Радянська країна більш ніж будь-яка інша велика держава потребувала міжнародного миру і стабільності, необхідних для відновлення зруйнованої за сім років війни і революцій економіки і стабілізації своєї політичної системи. Але в той же час будь-яка стабілізація на міжнародній арені зменшувала шанси світової революції на успіх і віднімала у Радянської держави можливість грані на між імперіалістичних протиріччях. Протягом 20-х рр. такі видатні більшовистські теоретики, як Троцький і Бухарін, постійно обговорювали можливість загострення між Францією та Великобританією і навіть Великобританією та США на ґрунті їх прагнення до світового панування. Такі конфлікти, па їх думку, були б тільки на благо Радянській державі і міжнародному комуністичному руху. У кінці 20-х рр. Сталін дав розгорнуте визначення цілей і змісту радянської зовнішньої політики, виходячи з неминучості в майбутньому глибокої кризи капіталізму, яка привела б до загострення «міжімперіалістичних протиріч» і виникнення революційної ситуації.
Дуалізм зовнішньої політики Радянської держави, зумовлений існуванням в ній двох пріоритетів - державних інтересів країни та інтересів світового революційного руху, притому, що ті та інші інтереси могли не співпадати, - привів після смерті Леніна до гострої дискусії між Сталіним, прихильником теорії «побудови соціалізму в одній країні», і теоретиком всесвітньої «перманентної революції» Троцьким. Потрібно відзначити, що позиції цих лідерів були куди більш складними і витонченими, ніж їх звичайно відображають. Спочатку незначні розходження у поглядах на співвідношення інтересів Радянської держави як такої і інтересів різних комуністичних течій за кордоном посилювалися по мірі того, як все більш запеклою ставала політична боротьба цих лідерів між собою, щоб, зрештою, постати антагоністичними і взаємовиключаючими концепціями. В той же час блискуче організована кампанія по дезінформації дозволила Сталіну переконати більшість членів партії в тому, що Троцький не вірить у можливість побудови соціалізму в одній країні.
Насправді ж Троцький (особливо якщо судити по його доповіді в березні 1926 р., присвяченій політиці, яку потрібно було проводити в Китаї), ратував за проведення дуже обачної зовнішньої політики, яка переслідувала б, передусім державні інтереси СРСР, - нехай навіть на шкоду революційним силам, у цьому випадку в Китаї.
На фоні цієї дилеми - інтереси Радянської держави або інтереси міжнародного комуністичного руху - кожна поразка, кожна упущена можливість (невдалий виступ німецьких робітників у 1923 р., підтримка Чан Кайши в 1926-1927 рр., яка спричинила розгром комуністів у Шанхаї в квітні 1927 р.) приводила до політичних конфліктів і взаємних обвинувачень у зраді ідеалів інтернаціоналізму, або, навпаки, в авантюризмі і принесенні вищих державних інтересів країни в жертву фетишам резолюції.
Після розгрому «лівої», а потім і «правої» опозиції Сталін вирішив цю дилему, підпорядкувавши інтереси національних компартій і міжнародного комуністичного руху інтересам Радянської держави. З трибуни VI конгресу Комінтерну (липень - вересень 1928 р.) він заявив, що тільки той є істинним революціонером, хто готовий беззастережно, відкрито, безумовно, захищати Радянський Союз. У 1929-1930 рр. Комінтерн, де провідні позиції займали політичні діячі з ідеями, часто відмінними від сталінських (Бухарін, Зинов'єв, Радек, Сокольников), надійно взяли у свої руки такі переконані сталіністи. як Мануїльський та Молотов. У другій половині 30-х рр. з особливою жорстокістю проходила чистка Комінтерну. Вона супроводжувалася затвердженням все більш відвертої націоналістичної ідеології, яка остаточно посіла місце проголошуваних раніше інтернаціоналізму і прагнення «роздмухати пожежу» світової революції.
Так же радикально в 1929-1930 рр. був оновлений апарат Наркомату закордонних справ. М.Чичерін був замінений на посту наркома М.Литвиновим, який керував радянською дипломатією до травня 1939 р. Разом із Чичеріним багато які дипломати, особливо ті, хто раніше співробітничав із Троцьким (А. Іоффе, Л. Карахан та інш.), були або звільнені з НКЗСу або направлені послами за рубіж. Деякі з них через кілька років виявилися серед обвинувачених на московських процесах.
1929-1930 рр., коли був зроблений вибір між інтересами Радянської держави і міжнародного комуністичного руху, ознаменували перший поворот у радянській зовнішній політиці після 1921 р. Другий стався наприкінці 1933 р., коли радянське керівництво, усвідомивши небезпеку з боку нацистів, що прийшли до влади в Німеччині, зважилося почати перегляд одного з постулатів своєї зовнішньої політики, згідно з яким всяке посилення міжнародної напруженості, всяке загострення «міжімперіалістичних протиріч» зрештою, було вигідним для СРСР. Протягом шести років Радянська держава робила ставку на нейтралітет в міжнародних відносинах та ідею «колективної безпеки». Після невдачі цієї політики, в умовах зростання міжнародної напруженості та імовірності виникнення світового конфлікту радянська дипломатія, відмовившись від усіх принципів, за винятком все більш послідовного націоналізму, дозріла для третього повороту: альянсу з нацистською Німеччиною, втіленого в радянсько-німецькому пакті від 23 серпня 1939 р.
2. ОСНОВНІ НАПРЯМИ РАДЯНСЬКОЇ ЗОВНІШНЬОЇ ПОЛІТИКИ В РОКИ НЕПУ (1921-1928)
До 1934 р. Рапалльськич договір, укладений Радянською державою з Німеччиною 16 квітня 1922 р., залишайся найважливішою із міжнародних угод, підписаних радянським керівництвом. Протягом десятиріччя відносини з Німеччиною були стержнем радянської дипломатичної діяльності її Європі. Перші військові і торгові контакти між двома країнами були встановлені ще в квітні 1921 р. Радянська держава розраховувала за допомогою німецьких капіталів і технології! зробити реконструкцію свого народного господарства. Представники німецьких військових кіл па чолі з генералом фон Сектом сподівалися розмістити в Радянській країні секретні військово-учбові центри, заборонені в Німеччині Версальським договором; зі свого боку вони були готові співробітничати в підготовці кадрів для Червоної Армії.
Переговори з цих питань розпочалися в той момент, коли СРСР безуспішно (за винятком підписаної ним у березні 1921 р. торгової угоди з Великобританією) намагався нормалізувати свої економічні та дипломатичні відносини з провідними європейськими країнами. Головною перешкодою для відновлення цих відносин була проблема виплати боргів царського уряду. Радянський уряд заявляв про принципову згоду їх сплатити в тому випадку, якщо держави-кредитори нададуть йому економічну допомогу шляхом надання на вигідних умовах кредитів і позик і розвитку з ним торгових відносин, а також оголосять про його офіційне визнання. 28 жовтня 1921 р. радянський уряд направив великим державам поту з пропозицією скликати міжнародну конференцію для обговорення цих питань і вирішити питання про юридичне визнання Радянської держави. Ця пропозиція була прийнята, і конференція, що зібрала представників біля тридцяти держав і присвячувалася питанням економічного відродження Центральної та Східної Європи, відбулася в Генуї.
Однак із перших же днів переговори зайшли у глухий кут. Пуаикаре знаходив неприйнятними радянські пропозиції відносно виплати боргів, оскільки сума, що вимагалася Чичеріним як. відшкодування збитку, заподіяного Радянській Росії іноземною інтервенцією під час громадянської війни, перевищувала царські борі п. Саме за цих умов радянські представники, що прибули до Генуї в надії розірвати дипломатичну, економічну і торгову блокаду країни, і німецькі, що прагнули зменшити розміри репарацій, підписали 16 квітня 1922 р. Рапалльський договір. Цією угодою обидві сторони відмовлялися від взаємних претензій з питань про борги, про відшкодування збитку і націоналізованого майна, надавали один одному режим найбільшого сприяння в торгівлі і поновлювали дипломатичні та консульські відносини. Підписавши цей договір, Радянська Росія і Німеччина, виключені із світової спільноти і пригноблені нею, одночасно виходили із дипломатичної ізоляції; обидві сторони відкидали Версальський договір, нав'язаний «імперіалістичними бандитами» з метою «колонізації Німеччини» (терміни, що вживалися в Комінтерні). Внаслідок підписання договору рейхсвер отримував можливість розмістити в Радянській країні свої центри військової та учбової підготовки, отримувати або проводити там за участю своїх фахівців знаряддя, яке Німеччині заборонялося мати за умовами Версальського договору. Ця співпраця Радянської держави з правими мілітаристськими силами Німеччини продовжувалася до 1933 р.
Незважаючи па такий багатообіцяючий початок, радянсько-німецькі відносини пережили в 20-і рр. кілька напружених періодів. їх причиною були, з одного боку, дуже тісні зв'язки Німецької компартії з Комінтерном, а з іншого - постійні побоювання радянської сторони, що навіть незначне поліпшення германо-французьких відносин приведе до створення антирадянського фронту капіталістичних держав. Так, у серпні 1923 р., під час формування уряду Штреземапа, який повинен був подолати кризу, викликану франко-бельгійською окупацією па початку цього року Рурської області, Комінтерн (в якому німецькими питаннями спеціально займався К. Радек) закликав німецьких комуністів виступити проти уряду соціал-демократів. Комуністи, в рядах яких не було ні єдності, пі рішучості, ні упевненості в тому, що Радянський Союз дійсно допоможе, змогли лише підняти повстання в Гамбурзі, яке було придушене протягом двох днів.
Ця поразка викликала гострі внутрішні розбіжності в керівництві РКГІ(б): Сталін не втратив нагоди піддати критиці «троцькістських авантюристів». Троцький же в свою чергу звинуватив керівництво партії в зраді інтересів німецького робітничого класу. Прийняття в серпні 1924 р. Німеччиною плану Дауеса було розцінено Комінтерном як крок до перетворення Німеччини і навіть всієї Західної Європи на «американську колонію» і викликало глибоке занепокоєння радянської дипломатії, яке ще більше посилилося після підписання Локарнських угод. Ці угоди мали важливе значення для політичної стабілізації в Європі, оскільки беззастережно визнавали Німеччину, допущену в Лігу Націй, великою державою. Тим самим вони викликали у Радянського Союзу дуже великі побоювання відносно відтворення єдиного фронту капіталістичних держав. У них умовах радянська сторона зажадала у Штреземапа доказів вірності Німеччини угодам, підписаним у Рапалло. Німеччина, бажаючи зберегти радянську карту на той випадок, якщо знадобиться натиск на Великобританію або Францію, 12 жовтня 1925 р., не дожидаючись закінчення переговорів в Локарпо, уклала нову торгову угоду з Радянським Союзом. За цією угодою слідувало підписання 24 квітня 1926 р. в
Берліні договору про дружбу і взаємний нейтралітет, який на п'ять років продовжував дію Рапалльського договору. Коли у вересні 1926 р. Німеччина була прийнята в Лігу Націй, Штреземан заявив, що вона засудить будь-яку агресію проти Радянського Союзу. У випадку ж, якщо проти СРСР будуть застосовані «санкції», які Німеччина визнає необгрунтованими, вона зобов'язується не допустити пропуску через свою територію військ, направлених для здійснення цих санкцій. У подальші роки продовжувала розширятися радянсько-німецька торгівля: в 1927-1928 рр. па Німеччину доводилося 30% зовнішньоторговельних оборотів СРСР.
При постійному зміцненні зв'язків СРСР з Німеччиною відношення Радянської держави з іншими великими державами Європи, навпаки, протягом усіх 20-х рр. залишалися дуже напруженими, незважаючи на те, що багато європейських країн під враженням економічних успіхів Радянської держави в роки непу, а також тієї обставини, що хвороба, а потім смерть Леніна не привели до падіння радянської влади, протягом 1924 р. визнали СРСР де-юре. Визнання Радянської держави було одним із перших кроків і лейбористського уряду Великобританії, що прийшов до влади на чолі з Р. Макдональдом. Після цього були розпочаті переговори з метою урегулювання розбіжностей з приводу боргів царського уряду, внаслідок яких 8 серпня 1924 р. був підписаний новий торговий договір. Ця угода, однак, не була ратифікована, оскільки в кінці 1924 р. до влади знову прийшли консерватори. В успіху па виборах відому роль зіграла антирадянська спрямованість їх передвиборної кампанії, тим більше що «червона загроза» придбала в очах британської громадської думки цілком реальне значення через так званий «Лист Зинов'єва», який ніби направив 15 вересня 1924 р. Комінтерн англійським комуністам і який закликав їх готувати повстання в армії. Лише набагато пізніше стало відомо, що «Лист» був фальшивкою, сфабрикованою російськими емігрантами в Берліні. Однак мета була досягнута: консерватори, що перемогли на виборах, відмовилися ратифікувати торгову угоду.
У і 926-1927 рр. радянсько-британські відносини продовжували погіршуватися. У відповідь па значну грошову допомогу радянських профспілок учасникам загального страйку 1926 р. в Англії британський уряд звинуватив радянську сторону у втручанні у внутрішні справи Сполученого Королівства (лютий 1927 р.). У травні 1927 р. лондонська поліція зробила обшук у приміщенні радянського торгового представництва і фірми «Аркос Лтд», запідозреної у шпигунстві на користь СРСР. Вилучені при обшуку документи не містили нічого сенсаційного, але, незважаючи на це, були використані британським урядом як підстава для розірвання всіх торгових угод. Розірвані одночасно з цим дипломатичні відносини з СРСР були відновлені тільки в жовтні 1929 р.
Дипломатичні відносини з Францією були встановлені після перемоги на виборах у травні 1924 р. «Блоку лівих сил» і формування уряду Ерріо. 28 жовтня 1924 р. було заявлено про офіційне визнання СРСР, оскільки «радянська влада була визнана народом». Проте, протягом ряду подальших років радянсько-французькі відносини залишалися напруженими. Суперечки навколо боргів, що продовжувалися протягом 1925 -1927 рр., так і не привели до підписання будь-якої угоди з цього питання. Ще однією причиною тертя була політика Франції у Східній Європі. Особливо енергійно СРСР протестував проти угод, укладених між Францією, Польщею і Румунією, які розглядалися Радянським Союзом як направлені, передусім проти його інтересів. І дійсно, франко-румунський та італо-румунський договори 1926 р. являли собою додаткові перешкоди для СРСР в його прагненні повернути собі Бессарабію - основний предмет радянсько-румунських розбіжностей.
Однак, незважаючи на всі проблеми, радянське керівництво продовжувало політику інтеграції СРСР в міжнародне співтовариство. Завершуючи підготовку до радикальної зміни внутрішньополітичного курсу, Сталін і його оточення були зацікавлені в розрядці міжнародної напруженості, продовжуючи при цьому у відповідності зі своїми цілями нагнітати в країні тривогу з приводу загрози з боку «капіталістичного оточення».
Незважаючи на те, що СРСР не був членом Ліги Націй, починаючи з 1925 р. він брав участь у роботі Підготовчої комісії до конференції по роззброєнню. У 1927 р. Литвинов представив туди план всеосяжної ліквідації збройних сил і військового виробництва (який не отримав схвалення), а потім програму часткового і поступового роззброєння (1928-1929 рр.). У серпні 1928 р. Радянський Союз висловив готовність приєднатися до пакту Бріа-на-Келлога, зміст якого полягав у відмові від війни як засобу національної політики.
Якщо в Європі головним партнером СРСР, що прагнув не допустити утворення єдиного антирадянського фронту капіталістичних держав, виступала Німеччина, то на Сході основним об'єктом радянських зовнішньополітичних зусиль був Китай - країна, яка в досить близькому майбутньому легко могла б виявитися в соціалістичному таборі. Для цього необхідно було, щоб пролетаріат, об'єднавшись з «революційними елементами буржуазії», зумів підняти убогий і принижений народ цієї країни проти панування політиканствуючи генералів, продажних ділків і іноземних імперіалістів і привести до влади коаліційні перехідний уряд. Однак будь-яку політику було дуже складно провести в Китаї, який був позбавлений справжнього уряду, роздирався громадянською війною і знаходився під постійною загрозою нападу з боку свого могутнього сусіда - Японії. Будь-які плани повинні були виходити з існування в Китаї не одного, а трьох центрів політичних сил, що знаходилися в стані безпощадної війни між собою: офіційного уряду в Пекіні; Національної партії Ки гаю (Гоміпьдап), очолюваної Сунь Ятсеном, а після його смерті в березні і925 р. його двоюрідним братом генералом Чан Кайши, і Комуністичної партії Китаю, заснованої в 1921 р. Спочатку радянська політика по відношенню до Китаю, здійснювана по традиційних дипломатичних каналах і одночасно через Комінтерн, була досить успішною. Однак в 1927-1928 рр. вона потерпіла відчуту поразку, що викликало в більшовистській партії найбільш гострі розбіжносі і з приводу радянської зовнішньої політики з часів Брестського миру.
До кінця 1921 р. головна задача радянської дипломатії на Далекому Сході полягала в поверненні тієї частини території Сибіру, яка була частково окупована Японією. Успішним кидком Червона Армія в 1921 р. зайняла Зовнішню Монголію, що викликало рішучий протест китайського уряду в Пекіні. Після З'їзду трудящих Далекого Сходу, який відбувся 21-31 січня 1922 р. в Москві (блідої подоби Бакинського з'їзду 1920 р.), в якому брало участь біля 100 делегатів від комуністичних партій або «національно-революційних» рухів Китаю, Кореї, Японії, Індії, Монголії та Індонезії, радянський уряд в серпні 1922 р. направив па Далекий Схід свою першу велику дипломатичну місію на чолі з А. Іоффе. Ця місія повніша була вирішити з пекінським урядом питання про Зовнішню Монголію, одночасно надані підтримку гоміпьданівському руху, центр якого знаходився в Кап топі, в його боротьбі проти Пекіну і встановити дипломатичні відносини з Японією. Після невдачі переговорів з урядом в Пекіні Іоффе попрямував до 1 Іівденпого Китаю, де підписав з главою Гоміпьдану Сунь Ятсеном угоду, що передбачала створення незалежного, орієнтованого на СРСР і керованого Гоміньданом Китаю. Іоффе завірив свого співрозмовника, що Радянська Росія ніяким чином не має намірів експортувати комунізм у Китай. Зі свого боку Сунь Ятсен дав згоду на входження китайських комуністів в Гоміпьдап в індивідуальному порядку. Радянська держава також зобов'язалася надавати фінансову та військову допомогу Гоміпьдану в його боротьбі за владу в Китаї. З цією метою в Кантон була направлена місія радянських радників, в тому числі генерал В.Блюхер і представник Комінтерну М.Бородіп, який протягом кількох років грав ключову роль у складних відносинах між КПК та Гоміньданом. У задачі місії входили реорганізація гоміньданівських озброєних формувань і спостереження за входженням компартії до складу Гоміпьдану відповідно до рішення IV конгресу Комінтерну про підтримку «політики народного фронту, одо об'єднує членів КІ1К і представників революційно настроєної буржуазії в боротьбі проти азіатських та європейських імперіалістів». У той же самий час інший радянський посланник Л.Карахан, вів у Пекіні переговори з урядом Китайської республіки щодо укладення договору про взаємне визнання, який і був підписаний 31 травня 1924 р. Умови цього договору були дуже вигідні Радянській державі, яка зберегла контроль над КСЗД та Зовнішньою Монголією.
У 1923-1925 рр. під неослабним керівництвом М.Бородіна сталося помітне посилення впливу комуністів всередині Гоміпьдану. Придушення британськими військами студентських виступів у Шанхаї в травні 1925 р. привело до посилення антиімперіалістичної спрямованості руху, що поступово виростав у добре організовану масову політичну партію, якій все успішніше вдавалося використовувати у своїх цілях численні вияви соціального невдоволення і національного безладдя. Після смерті Сунь Ятсена на чолі Гоміпьдану міцно став генерал Чан Кайши, який дістав військову освіту в Москві і тому користувався великою підтримкою Бородіна. На початку 1926 р. керівництво КПК, зростанню впливу якої сприяли все більш значні робітничі заворушення і страйки у великих містах, звернулося до Комінтерну за дозволом відновити свою самостійність по відношенню до Гоміньдану. Той відповів відмовою і, навпаки, запропонував приєднати до Комінтерну і Гомінь-дан як «співчуваючу партію». У той час (лютий - березень 1926 р.) і Троцький, і Сталін прагнули загальмувати загострення ситуації в Китаї, оскільки після підписання Локарнських угод вся їх увага була направлена на те, щоб не допустити утворення єдиного фронту капіталістичних держав проти СРСР.
Троцький, якому Політбюро доручило спільно з Чичеріним і Ворошиловим представити аналіз надзвичайно складної ситуації в радянсько-китайських відносинах, в доповіді 26 березня 1926 р. наполягав на необхідності для Радянського Союзу проводити в Китаї дуже обережну політику, навіть якщо вона буде затримувати розвиток революційного руху в країні. Будь-який необдуманий виступ Гоміньдану або КПК проти іноземних інтересів в Китаї або проти Японії загрожував обернутися, на думку доповідача, створенням антирадянського фронту капіталістичних держав. За цих умов СРСР повинен був «підтримувати лояльні відносини з усіма існуючими в Китаї урядами». До часу обговорення в Політбюро доповіді Троцького, політична ситуація в Китаї різко змінилася. 20 березня Чан Кайши вжив заходів по посиленню своєї особистої влади в Гоміньдані. Він наказав арештувати велике число комуністів і наказав різко скоротити їх представництво у всіх органах Гоміньдану. Після цього Чан Кайши провів рішучий наступ па північ. Успіх наступу був значно полегшений завдяки сприянню китайських комуністів, яким Москва наказала не тільки залишатися в складі Гоміньдану, але й допомагати Чан Кайши всіма можливими засобами. (Наприклад, гасячи, у разі необхідності, робітничі та селянські заворушення.) Радянський Союз намагався використати для досягнення своїх цілей «внутрішні протиріччя» в Гоміньдані. У жовтні 1926 р., коли націоналістичні гоміньданівські війська зайняли Ухань, Бороди інспірував «відкол» віл Гоміньдану кількох ііого діячів, які утворили свій уряд, так званий «лівий 1 'оміпь-дан», до якого увійшли і два міністри-комуністи. У міру того як «політична гра» в Китаї приймала все більш заплутаний характер, відносини Радянського Союзу з Чан Кайши швидко погіршувалися. Гоміньданівське керівництво було повне рішучості розгромити китайських комуністів і позбулися московських «радників». Ситуація ускладнювалася тим, що, виступаючи 5 квітня 1927 р. перед московськими комуністами, Сталін мав необережність розкрити плани радянського керівництва по відношенню до «правого» Гоміньдану, згідно з якими представників останнього потрібно було використати, а потім позбутися їх.
Чан Кайши вирішив випередити події і вже через кілька днів (12 квітня) віддав наказ арештувати і стратити тисячі комуністів у Шанхаї. 14 квітня Комінтерн виступив із розгорненим протестом, звинувативши імперіалістичні кола в руйнуванні єдності Гоміньдану і підкупі Чан Кайши, який зрадив революцію і китайський народ. Радянське керівництво, проте, як і раніше робило ставку на «лівий Гоміньдан», у ряди якого повинні були проникати китайські комуністи. З критикою цієї політики виступила ліва опозиція па чолі з Грецьким, які вважали, що в Китаї наступив відповідний момент для створення Рад. Протягом кількох місяців, аж до скликання в грудні 1927 р. XV з'їзду партії, «китайське питання» продовжувало залишатися в центрі політичних дебатів у СРСР, в яких «шанхайським розстріл», спровокований безвідповідальною заявою Сталіна, став одним з «ударних» аргументів лівої опозиції.
У кінці 1927 р. «лівий Гоміньдан» розпався. У грудні комуністи підняли повстання в Кантоні, за придушенням якого послідував розрив дипломатичних відносин між СРСР і Китаєм. Поразка китайських комуністів співпала за часом з розгромом троцькістської опозиції па XV з'їзді партії. У 1928 р. Комінтерн і керівництво ВКП(б) виступили з лозунгом опозиції про «створення Рад у Китаї». Але час вже був упущений, вилив Гоміньдану стрімко ріс, Чан Кайши зайняв Пекін, і об'єднання Китаю під ііого владою здавалося цілком реальним.
На VI конгресі Комінтерну більшовистське керівництво, незважаючи на повний крах політики, що здійснювалася їм з початку 1926 р. відносно Китаю та її катастрофічні наслідки як для радянської дипломатії і Комінтерну, гак і для китайських комуністів, не визнало своїх помилок. Навпаки, в кулуарах конгресу Сталін заявив, що «ми були праві», «ми йшли по стопах Леніна» і що біті ви в Кантоні дозволили роздрібнити сили імперіалізму, ослабити його і, таким чином, забезпечити розвиток і процвітання осередку світової революції - Радянського Союзу.
3. БОРОТЬБА ПРОТИ «СОЦІАЛ-ФАШИЗМУ» І «ЗАГОСТРЕННЯ КАПІТАЛІСТИЧНИХ ПРОТИРІЧ» (1928-1933)
Розроблена під безпосереднім керівництвом Сталіна і схвалена VI конгресом (липень - вересень 1928 р.) стратегія Комінтерну визначила основні напрями радянської зовнішньої політики в період з 1928 по 1933 р. Цей конгрес (який співпав з початком наступу сталінського керівництва на Бухаріна) був відмічений глибокими розходженнями в оцінках міжнародної ситуації і у поглядах на тактику Комінтерну в найближчі роки. Бухарін, в той час ще генеральний секретар Комінтерну, захищав точку зору, згідно з якою ситуація в світі відрізнялася достатньою стабільністю, а розвиток економічної кризи у ведучих капіталістичних країнах безпосередньо не вів до революційної ситуації. На його думку, в той момент всю увагу потрібно було зосередити на забезпеченні в робітничому русі (профспілок, соціалістичних і комуністичних партій) і на боротьбі із сектантством. Повністю протилежні погляди розвивав у своїх виступах Сталій. Драматизуючи ситуацію, вій стверджував, що через навислу над ведучими капіталістичними країнами загрозу найглибшої економічної кризи і революційні потрясіння напруженість міжнародних відносин досягла своєї межі. У зв'язку з цим висувалися наступні тактичні установки:
- відмова від усякої співпраці з соціал-демократами (які підносилися як «головні вороги робітничого класу»);
- боротьба проти реформістських впливів серед робітничого класу, що передбачало відхід із існуючих профспілкових структур і створення нових, революційних профспілок;
- очищення комуністичних партій від усіх невпевнених, особливо від «правих ухильників».
І прийняті конгресом після гострих дискусій резолюції означали серйозну поразку Бухаріна. Більшість висунених ним тез не знайшла підтримки навіть з боку його однодумців, і в них були внесені виправлення в дусі сталінських установок. Соціал-демократія була визнана «найпебезпечнішим ворогом робітничого руху». Гірке розчарування після китайських подій привело до того, що п національні рухи були прираховані до носіїв антиреволюційної ідеології. Особливо була підкреслена необхідність очищення компартій від усіх «невпевнених елементів» і встановлення «залізної дисципліни» не тільки всередині партії, але й у відносинах між компартіями різних країн, що повинне було виражатися в підкоренні інтересів кожної партії рішенням керівництва Комінтерну.
Під час конгресу або відразу після нього була «напоумлена» більшість компартій, причому особливого це торкнулося компартії Німеччини, генеральним секретарем якої був нав'язаний Е. Тельман, раніше одностайно усунений від виконання цих обов'язків її Центральним Комітетом. Підкорення специфічних інтересів кожної партії інтересам більшовиків перетворювалося в одну з основ комуністичної ідеології. Справжнім революціонером визнавався лише той, хто був готовий беззастережно захищати Радянський Союз. Ті ж, хто вважали можливим захищати світовий революційний рух без Радянського Союзу або всупереч йому, розглядалися як вороги революції, псевдо-революціонери, які рано чи пізно перейдуть в табір ворогів революцій. Лозунг «солідарності трудящих» (комуністів і соціалістів) однієї країни був замінений вимогою безмежної відданості Радянському Союзу, його комуністичній партії та його вождеві.
X пленум Виконкому Комінтерну, який відбувся в квітні 1929 р., довів до логічного кіпця прийняту роком раніше установку: соціал-демократія була оголошена «соціал-фашизмом». У спільній доповіді Д. Мануїльського та О.Куусінепа стверджувалося, що цілі фашистів і соціал-демократів ідентичні, різниця ж полягає в тактиці і головним чином в методах, і по мірі свого розвитку «соціал-фашизм» все більш буде ставати схожим па «чистий фашизм».
До кінця 1933 р., оголосивши пріоритетною боротьбу із соціал-демократією, Комінтерн і радянське керівництво закривали очі на небезпеку стрімко зростаючого німецького націонал-соціалізму. В уяві Москви посилення Німеччини, що символізувало життєву силу фашизму, було направлене проти Великобританії та Франції (названої Сталіним в промові 27 червня 1930 р. на XVI з'їзді партії «иайагресивнішою мілітаристською країною з усіх агресивних і мілітаристських країн світу») і було позитивним чинником у розвитку міжнародних відносин, оскільки сприяло загостренню протиріч між провідними капіталістичними державами.
Період стабілізації капіталізму закінчується, заявив Сталін у згаданому виступі. Світова економічна криза дійшла до тієї межі, де вона вступає у наступний етап - політичної кризи, головними рисами якої будуть, по-перше, фашизація внутрішньої політики капіталістичних держав, по-друге, наростання загрози пової імперіалістичної війни і, по-третє, підйом революційних рухів. З 1929 по 1933 р. компартія Німеччини неухильно слідувала затвердженій Комінтерном лінії і вела боротьбу насамперед із соціал-демократією, що немало сприяло паралічу політичних установ Веймарської республіки. Участь комуністів на боці нацистів 9 серпня 1931 р. у невдалому референдумі за розпуск соціал-демократичного ландтагу в Пруссії, віталася газетою «Правда» як «найсильніший удар, що був коли-небудь нанесений робітничим класом по соціал-демократії». Ні прихід до влади Гітлера, ні арешти тисяч комуністів, ні підпал рейхстагу і оголошення компартії поза законом - ніщо не змінило тактику Комінтерну, який повністю втратив здатність до самокритики. 1 квітня 1933 р. президія Виконкому Комінтерну прийняла резолюцію, яка стверджувала, що політика керованої Тельманом німецької компартії завжди була «абсолютно правильною». У травні 1933 р.. до великого задоволення радянського керівництва, нацисти ратифікували протоколи про поновлення дії Берлінського договору 1926 р., який підтверджував силу Рапалльських угод. Військова співпраця між СРСР і Німеччиною продовжувалася ще кілька місяців.
Тези про загострення протиріч капіталізму і про постійну загрозу СРСР від оточуючих «агресивних і мілітаристських» країн, безперечно, грали важливу роль в сталінських планах радикального перетворення країни. Прискорення темпів колективізації та індустріалізації знаходило виправдання в необхідності діяти якнайшвидше, доки «пани імперіалісти не вчинили прямого нападу на Радянський Союз». Однак, продовжуючи нагнітати атмосферу «обложеної фортеці» і грати на протиріччях, що реально існували між великими державами з тим, щоб не допустити створення їх єдиного фронту проти СРСР, радянські керівники чудово усвідомлювали (як в 1926 р., коли обговорювалося китайське питання, так і в 1929 р.), що Радянському Союзу абсолютно необхідно всіма способами уникати будь-яких конфліктів і провокацій, оскільки країна переживала період найглибших економічних і соціальних потрясінь і була ними на якийсь час значно ослаблена. Тому одночасно з переважним розвитком відносин з Німеччиною радянська дипломатія направила свої зусилля на розширення відносин з іншими державами, сподіваючись па збільшення торгового обміну з ними, необхідного для виконання планів економічного будівництва і забезпечення безпеки країни.
9 лютого 1929 р. СРСР розширив сферу дії пакту Бріана Келлога про загальну відмову від війни, до якого він приєднався кількома місяцями раніше. Була підписана угода, відома як «Протокол Литвинова», з Латвією, Естонією, Польщею, Румунією, а трохи пізніше з Литвою, Туреччиною і Персією, яка передбачала відмову від застосування сили в урегулюванні територіальних суперечок між цими державами та СРСР. У жовтні 1929 р. були відновлені відносини з Великобританією, де пост прем'єр-міністра знову зайняв Макдональд.
Починаючи з 1931 р. радянська дипломатична діяльність стала ще більш активною. Внутрішні проблеми спонукали Радянський Союз приділяти більше уваги зміцненню свого зовнішньополітичного становища. У той же час і індустріальні країни виявляли все більшу цікавість до поліпшення своїх відносин з Радянським Союзом, який розглядайся ними як величезний потенційний ринок. Нарешті, зростання правого екстремізму та націоналізму в Німеччині спонукало країни, що піди пса.) ні Версальські мирні договір і зацікавлені в збереженні післявоєнного статус-кво, розвивати дипломатичні відносини з Радянським Союзом. Розпочаті 1931 р. рядом країн переговори йшли, однак, з великими труднощами. Проте, вже в 1932 р. СРСР почав збирати плоди своїх дипломатичних зусиль, підписавши серію пактів про ненапад: з Фінляндією (21 січня), з Латвією (5 лютого), з Естонією (4 травня), з Польщею (25 липня).
Після довгих коливань 29 листопада 1932 р. французький уряд на чолі з Ерріо підписав франко-радянський договір про ненапад, розраховуючи таким чином нейтралізувати можливі наслідки подальшого зближення