Процес розвитку форм суспільного виробництва

Вступ

Як відомо, товарне виробництво є серцевиною ринкової економіки. Саме тому дослідження та наукове обґрунтування складних і суперечливих процесів, що відбуваються у товарній формі виробництва, набувають сьогодні важливого значення. Це пояснюється тим, що її основні елементи – гроші, ціна, кредит, заробітна плата, фінансові, ринкові відносини, а також такі її супутники, як інфляція, безробіття, є ключовими категоріями сучасних економічних систем. Вони визначальні для розуміння сутності ринкової економіки. Динамізм соціально-економічних відносин, розвиток та взаємопроникнення форм економічного життя змушують перебудовувати спосіб мислення, теоретичне сприймання економічного життя.

Очевидно, що завдання, які стоять перед наукою, можуть бути вирішені лише за найтіснішого зв’язку з життям. Схоластичне теоретизування може лише гальмувати прогресивний розвиток вітчизняної економічної науки, а отже, і розвиток економіки, як практичного втілення економічної теорії. Таким чином, тільки зв’язок із практикою підніме теоретичний рівень вітчизняної економічної науки, а це на початку ХХІ ст., коли ми переходимо до завершення трансформаційного періоду, – одна з центральних проблем.

Одним із завдань роботи є з’ясування сутності виробництва, як створення матеріальних і духовних благ, засобів, необхідних для задоволення різноманітних людських потреб, реалізації і розвитку здібностей, доведення його яскраво вираженого суспільного характеру, тобто первинності у суспільному житті.

З метою більш глибокого розкриття теми з’ясовуються основи виникнення товарного виробництва як такого, що функціонує за наявності відокремлених товаровиробників і задля задоволення суспільних потреб. Суспільний поділ праці детермінується однією із головних умов виникнення товарних відносин.

В силу того, що суспільне виробництво весь час перебуває у процесі руху та розвитку, зумовлюючи відповідно і розвиток економічної формації суспільства, варто розглянути етапи еволюції виробництва, а саме, до індустріальний, індустріальний та постіндустріальний, з’ясувати їх особливості, характерні риси та вплив на еволюцію суспільства. Дві основні форми суспільного виробництва, які відомі людству – натуральне і товарне виробництво. Історично першим було натуральне господарство, що панувало за первіснообщинного, рабовласницького, феодального ладу. Проте з розвитком продуктивних сил товарне виробництво витісняє натуральне і визначається як специфічна форма відносин між виробниками та споживачами.

Варто зауважити, що в залежності від форм власності та організаційних відносин формується два види товарного виробництва. Історично першим було просте товарне господарство селян та ремісників, в якому застосовували ручну працю. При капіталізмі головні позиції в економіці займає розвинене товарне господарство, за якого всі створювані блага перетворюються в товари. Предметом купівлі-продажу стає наймана праця.

Важливим є дослідження проблем та перспектив розвитку товарного господарства в Україні. Особливої уваги потребує процес обміну як чинник формування і функціонування внутрішнього ринку, а отже, і взаємодія між товаровиробниками та споживачами. Товарне виробництво варто розглянути як складову ринкової економіки, тобто, з’ясувати як впливає рівень його розвитку на стан економіки України, а отже, і на місце країни на міжнародній арені.

Додаткову актуальність дослідженню товарної форми виробництва надає те, що саме ця форма виробництва є передумовою формування ринкової економіки. Проте Україна, перебуваючи на перехідному етапі розвитку, не має дієвої цілеспрямованої політики, ефективних програм, втілених у життя, які б стимулювали розвиток товарного виробництва.

У ході написання курсової роботи серед інших був використаний статистичний метод як інструменталій дослідження. Він оснований на порівнянні та зіставленні важливих статистичних даних та економічних показників. Крім того, чільне місце посідає аналітичний метод, що базується на ґрунтовному аналізі інформації з метою з’ясування генезису того чи іншого процесу, встановлення його передумов, причин, наслідків та значення.

Розділ 1. Процес розвитку форм суспільного виробництва

1.1 Поняття суспільного виробництва та його суть

Людське життя проявляється в різноманітних і багатогранних формах. Існують сотні, тисячі видів людської діяльності. Але вся багатогранність форм життєдіяльності людей зводиться до двох основних моментів: виробництва предметів, послуг та відтворення людського життя. Перший створює блага, котрі забезпечують існування людини як живої істоти, розвиток її здібностей. Без щоденного виробництва благ людське суспільство не могло б існувати. Другий момент забезпечує постійне відтворення людського роду. До нього входить не лише процес народження дитини, але й різні соціальні аспекти життєдіяльності, як, наприклад, підготовка людини до трудової та суспільної діяльності. Названі моменти тісно пов’язані між собою і лише в єдності визначають існування людського суспільства та його історичний розвиток.

Люди ніколи не працюють відокремлено один від одного. Так чи інакше вони пов’язані в своїй виробничій діяльності. Як зазначив німецький вчений минулого століття Карл Берне, багато без чого людина може обійтися, але не без собі подібних. Тому створення матеріальних благ завжди є суспільним процесом. Отже, будь-яке виробництво має суспільний характер. Це означає, що в процесі виробництва люди вступають у відносини не лише з природою, але й між собою.

Виробничі відносини не слід розуміти лише як відносини, що виникають між людьми безпосередньо в процесі виробництва матеріальних благ та послуг. Під виробництвом, а точніше, суспільним виробництвом економісти розуміють весь процес відтворення, який включає в себе чотири ланки: безпосередньо виробництво як створення матеріальних благ (послуг); розподіл, в результаті якого кожен учасник суспільного виробництва отримує свою частку у виробленому національному продукті (в натурі або в певній сумі грошей); обмін, в процесі якого отримана при розподілі частка обмінюється на необхідні конкретні засоби існування; споживання – тут вироблений продукт завершує свій рух, і тим самим дається поштовх до початку нового виробничого циклу.

У даному випадку виробництво розглянуто в його найголовнішій іпостасі – як основа життєдіяльності людей. Але ж виробництво, доставляючи засоби існування людям, обслуговує й само себе. Тому на кожній стадії виконуються й чисто виробничі функції. Так, на стадії виробництва ми бачимо виробництво не лише предметів споживання, а й засобів виробництва. В процесі розподілу розподіляється, окрім продукту, і робоча сила та засоби виробництва між різними сферами, галузями підприємствами соціально-економічної системи. Виробнича функція стадії обігу проявляється в обміні діяльністю, а на стадії споживання паралельно з особистим діє виробниче споживання. Інколи тлумачення слова «виробництво» зводиться до позначення ним масового випуску продукції, виготовлення матеріальних цінностей на численних підприємствах, що значно звужує зміст цього поняття. У широкому розумінні «виробництво» - це цілеспрямована діяльність зі створення будь-якого корисного продукту (товари, предмети, речі, послуги, інформація, знання тощо). Виробництво можна охарактеризувати як систему, де здійснюється цілеспрямований процес перетворення вхідних елементів (сировини, матеріалів) у корисну продукцію. Іншими словами, виробництво являє собою певну технологію, відповідно до якої здійснюється трансформація вкладених ресурсів у кінцевий результат – продукцію (послуги). Виробництво є важливим компонентом функціонування будь-якої держави, тому що воно визначає її економічну безпеку, сталість фінансової системи та рівень життя людей.

Суспільне виробництво слід розглядати з двох позицій: макро- та мікрорівнів. Макрорівень – це суспільне виробництво в цілому, а мікрорівень – це рівень окремих підприємств. Звідси і оцінка результатів суспільного виробництва. Відносна оцінка або ефективність виробництва, яка показує, чого коштує суспільству виробництво даного блага і абсолютна оцінка або ефект виробництва – це продукт, створений у процесі виробництва.

В історії існували різні види суспільної організації виробництва. Проте у створенні благ можна виділити спільні моменти незалежно від типу суспільного виробництва. Таким спільним моментом є взаємодія речового та особистого факторів виробництва.

Речовий фактор виробництва виступає у вигляді засобів виробництва. Предмети праці виступають об’єктом впливу людської праці. Вони безпосередньо входять у виготовлений продукт і складають його матеріальну основу. Засоби праці являють собою речі, за допомогою яких людина перетворює предмети праці для задоволення власних потреб. Здійснюється це завдяки використанню закладених в засобах праці механічних, фізичних, хімічних та інших процесів. Засоби виробництва можна розділити на ті, котрі є продуктом праці та продуктом природи. В якості природного засобу виробництва виступає земля. Вона є вагомим фактором виробництва в сільському господарстві , видобувних галузях і здійснює прямий вплив на величину витрат. За умов товарного виробництва це вносить деяку специфіку в процес ціноутворення на продукцію названих галузей. Особистим фактором виробництва виступає людина, її трудова діяльність. Для здійснення процесу праці людині необхідна наявність певних здібностей, котрі в єдності виступають в якості її робочої сили. Використання робочої сили здійснюється в процесі трудової діяльності. Праця, що створює блага та послуги, має двоїстий характер, виступаючи в якості конкретної та абстрактної.

Формами організації кожної зі сторін суспільного виробництва є продуктивні сили і відносини економічної власності. Поняття «організація», з одного боку, означає основу чого-небудь, а з другого – планомірно продуманий і створений пристрій. Об'єктивними формами організації продуктивних сил є кооперація праці, поділ праці та обмін діяльністю. Кожна із цих форм передбачає певну продуману координацію, узгодження дій між учасниками виробничого процесу, а отже, включає суб’єктивну сторону.

Виходячи з цього, організацію продуктивних сил на національному рівні можна визначити як процес координації дій усіх елементів цієї сторони суспільного виробництва шляхом кооперації, поділу праці та обміну діяльністю, з одного боку, та його регулювання, з другого. Об’єктивна сторона координації означає дію законів технологічного способу виробництва (суспільного поділу праці, усуспільнення виробництва та праці та ін.), що управляють цими процесами. У свою чергу, таке регулювання здійснюється стихійно через механізм ринкового саморегулювання , цілеспрямовано з боку держави або шляхом поєднання ринкових важелів із державними.

На макрорівні організація продуктивних сил здійснюється у процесі одиничного поділу праці, кооперації праці, запровадження певних форм і методів організації виробництва і праці підприємницької діяльності, дії законів концентрації виробництва та ін.

Організація відносин економічної власності на макрорівні здійснюється через механізм управління власністю, дії законів концентрації власності, централізації власності тощо. На макрорівні така організація відбувається через механізм конкуренції, переливу капіталу, розвитку акціонерної власності, державне регулювання відносин власності, дії специфічних, стадійних економічних законів.

Таким чином, виробництво, як створення матеріальних та духовних благ, засобів, необхідних для задоволення різноманітних потреб людей (у тому числі, життєво необхідних) та реалізації і розвитку їх здібностей, є первинним моментом суспільного життя,тобто носить яскраво виражений суспільний характер.

1.2 Основи виникнення товарних відносин

Товарне господарство – це тип господарювання, за якого продукт праці виробляється відокремленими господарюючими суб’єктами не для власних, а для суспільних потреб, що визначаються ринком. Загальновизнано, що передумови щодо виникнення і подальшого розвитку товарного господарства створюються в глибоку давнину в часи повного панування натурального господарства і, перш за все, вони пов’язані з процесом суспільного поділу праці, який пройшов декілька етапів. Він є матеріальною основою виникнення товарних відносин, їх речовим вмістом та відбувається під дією закону економії часу і зумовлює підвищення продуктивності праці, збільшення виробництва продуктів. Суспільний поділ праці передбачає, що кожне господарство здійснює виробництво лише певного конкретного продукту. При цьому виникнення різноманітних видів праці на основі поділу не приводить до ізольованого їх існування. Між ними виникає певна система економічних зв’язків, заснована на обміні. В результаті за товарного виробництва відкриваються необмежені можливості для розширення суспільного виробництва. Для збільшення кількості створюваного продукту, з точки зору об’єму та різноманіття, необхідно, щоб у процесі його створення брали участь певні виробники.

Впродовж майже 3 мільйонів років існування первіснообщинного ладу був відсутній суспільний поділ праці. Лише у III-II тис. до н. е. відбувається відокремлення пастуших племен від землеробських, що поклало початок першому великому суспільному поділу праці та зробило можливим регулярний обмін між общинами. Цей момент слід розглядати як визначну подію в історії розвитку людської цивілізації, що відбиває наслідки дії загального економічного закону – закону економії робочого часу. Людина усвідомлює, що не універсальна праця приносить кращі результати (є більш продуктивною навіть за умови використання примітивних знарядь праці), а спеціалізована, коли увага і зусилля працюючого зосереджуються на конкретному виді діяльності, на виготовленні окремого продукту. В процесі такої праці людина має змогу значно підвищувати свою майстерність, поступово удосконалювати знаряддя праці, набуває певних навичок, узагальнює їх і, як підсумок, досягає кращих результатів. Це, в свою чергу, веде до більш-менш регулярного виготовлення такої кількості продукції, яка перевищує власні потреби виробника та його родини. Так закладаються матеріальні підвалини для регулярного обміну результатами праці землероба (зерно, овочі) на результати праці скотаря (м’ясо, шкіри). У цьому ж суспільстві відбувся другий великий поділ праці – від землеробства і тваринництва відокремилось ремісництво, яке (знову ж таки шляхом обміну продуктами – результатами праці землероба і скотаря) поглиблює розвиток товарного господарства, укріплює його позиції. Правда, обмін здебільшого носить прямий характер (продукту на продукт), тобто відбувається шляхом так званого бартеру. Третій великий поділ праці відбувся у рабовласницькому суспільстві і визначив надалі розвиток товарного виробництва. Під час третього крупного суспільного поділу праці виділяється прошарок людей (купці), які безпосередньо вже не займаються виробництвом, їх пряма функція полягає у здійсненні обміну результатами праці між різними підрозділами (сферами) суспільного виробництва. Тим самим вони звільняють і землероба, і скотаря, і ремісника від необхідності витрачати час на реалізацію своєї продукції і останні мають змогу зосередити свою увагу виключно на виробництві, що, безумовно, веде до підвищення продуктивності їх праці. Обмін, який здійснюють купці, як правило, вже супроводжується появою особливого товару – грошей, які виконують роль загального еквівалента. Після третього поділу праці, тобто приблизно через 65 століть, у ХХ ст. у розвинених країнах світу відбувся четвертий великий поділ праці - відокремлення нематеріального виробництва (науки, освіти, охорони здоров’я тощо) від матеріального, внаслідок чого посилилась тенденція до розширення товарного виробництва. Таке відокремлення відбувається нині у тих країнах, у яких частка зайнятих у сфері нематеріального виробництва перевищує 30%. Від середини 70-х років, тобто з початком інформаційної революції почався п’ятий великий поділ праці – відокремлення інформаційної діяльності та інформаційної сфери від інших сфер. Отже, суспільний поділ праці – це спеціалізація виробників на виготовленні окремих видів продуктів або на певній виробничій діяльності.

Суспільний поділ праці існує у трьох основних формах. «Коли мати на увазі лише саму працю, то поділ суспільного виробництва на його великі роди, як-от землеробство, промисловість та ін., можна, - писав К. Маркс, - назвати загальним поділом праці, розпад цих видів виробництва на види і підвиди - частковим поділом праці, а поділ праці всередині майстерні – одиничним поділом праці». Якщо взяти загальний та частковий поділ праці, то провести між ними чітку межу досить важко. Проте, в економічній літературі деякі вчені здійснили таку спробу. На їх думку, загальний полягає в поділі праці в залежності від форми створення продукту, а частковий – за типами та видами конкретності, корисності праці. Але на практиці таке розмежування сфер суспільного виробництва здійснити практично неможливо. Це можна прослідкувати на прикладі галузей матеріального виробництва. Наприклад, промисловість, як відомо, складається з видобувних та обробних. Але між ними існують значні відмінності. Підприємства видобувної добувають із надр землі природну сировину, а підприємства обробної промисловості переробляють її для створення готового продукту. Їх можна повноправно віднести до загального поділу праці, хоч вони і входять до однієї галузі. Або візьмемо сільське господарство. Його підприємства виготовляють сільськогосподарську продукцію. Переробку її здійснює харчова промисловість. ЇЇ можна віднести до сільського господарства в якості переробної галузі. Проте за характером праці харчова промисловість подібна до промислового виробництва, тому виступає в якості однієї з його галузей. Такі приклади можна продовжувати і далі. Вони говорять про те, що чітко визначених меж між загальним та частковим поділом праці немає. Таким чином, різниця між названими видами поділу праці має значною мірою умовний характер. Одна й та сама галузь може виступати в одному випадку в якості загального поділу праці, а в іншому – в якості часткового. Наприклад, деревообробна промисловість виступає в якості загального поділу праці відносно меблевої. У той же час відносно всієї промисловості вона виступає у вигляді часткового поділу праці.

Отже, загальний і частковий поділ праці мають взаємно проникаючий характер. Крім того, ці види поділу праці спонукають до обміну діяльністю. Тому їх можна повноправно об’єднати в один вид поділу праці – поділ праці всередині суспільства.

Що стосується одиничного поділу праці або поділу праці всередині підприємства,то він має суттєві відмінності. По-перше, слід зазначити, що при одиничному поділі праці не здійснюється обмін діяльністю, як при загальному та частковому. По-друге, поділ праці всередині підприємства виник значно пізніше, ніж загальний та частковий поділ праці – лише на мануфактурній стадії розвитку виробництва.

Таким чином, в суспільному поділі праці варто виділяти поділ праці всередині суспільства (загальний і частковий) і поділ праці всередині підприємства (одиничний). Необхідність такого розмежування витікає з відмінних особливостей двох видів суспільного поділу праці.

Крім названих видів розрізняють ще територіальний, міжнародний та професійний поділ праці. Що стосується територіального та міжнародного, то вони не виступають в якості окремих видів суспільного поділу праці. Вони похідні від поділу праці всередині суспільства і являють собою закріплення окремих видів виробництв за певними районами та країнами. Таке закріплення залежить від цілого ряду факторів. Це наявність покладів корисних копалин, біологічних та водних ресурсів, робочої сили; існуючі природно-кліматичні умови і т. д. З їх урахуванням визначається вже розміщення конкретних видів виробництв на тій чи іншій території. Професійний поділ праці також виступає похідною формою від суспільного. Проте професійний поділ праці має свою специфіку. Якщо територіальний та міжнародний, як вже було сказано, витікає тільки з поділу праці всередині суспільства, то професійний є наслідком поділу праці як всередині суспільства, так і всередині підприємства. При цьому, якщо загальний і частковий поділ праці призвели до виникнення відповідних професій, то одиничний викликав їх подрібнення на окремі спеціальності.

Розвиток основних форм суспільного поділу праці, особливо у частковій та одиничній формах, свідчить про дію закону суспільного поділу праці. Він виражає внутрішньо необхідні, сталі й суттєві зв’язки між рівнем розвитку продуктивних сил, економічною могутністю країни, з одного боку, та об’єктивно неминучим процесом поглиблення поділу праці у межах окремих країн та в інтернаціональному масштабі, з другого, та зростанням на цій основі продуктивності праці. Так, А. Сміт назвав спеціалізацію «ключем до багатства нації». Така висока оцінка зумовлена процесом створення спеціалізацією важливих передумов саме для зростання продуктивності праці, зокрема шляхом підвищення ефективності використання одних і тих самих засобів праці при їх постійному використанні, підвищення професійного рівня працівників та нагромадження їх виробничого досвіду, створення умов для впровадження механізації виробничих процесів та ін.

За наявності суспільного поділу праці виробництво стає товарним тоді, коли воно здійснюється економічно відособленими один від одного відносинами власності виробниками. Економічна відособленість проявляється, передусім, у тому, що виробники володіють, користуються, розпоряджаються результатами своєї діяльності. Постає питання: чому ж відбувається відособлення виробників. Дане запитання в українській економічній літературі в радянський період тривалий час взагалі не ставилося. Сама його постановка була недоречною. Коли все ж таки дана тема почала дискутуватись, більшість економістів уважала, що цією причиною є неоднорідність праці. Річ у тім, що різні види праці відрізняються один від одного складністю і трудністю виконуваної роботи, функціональним змістом праці – співвідношенням творчого та шаблонного компонентів, розумового і фізичного, типового й неповторного. Неоднаковими є як фізичні й духовні здібності людей до праці, так і їхні навички до щоденної наполегливої праці. Виробництво різних продуктів вимагає багатьох видів ресурсів. Тому ефективність, результативність праці різних людей не однакова. Якби в суспільстві встановився зрівняльний розподіл життєвих благ, це призвело б до часткового утримання одних працездатних членів суспільства за рахунок інших. Стимули до систематичної напруженої праці, до вдосконалення виробництва були б підірвані. За зрівняльного розподілу виготовленого продукту економічний прогрес суспільства неможливий. Отже, виробники прагнуть відокремитися у веденні свого господарства, щоб поставити споживання у пряму залежність від затрат своєї праці та інших ресурсів. Головною рисою економічної відокремленості виробників є забезпечення прямого зв’язку, залежності рівня споживання від рівня виробництва. Внаслідок відокремлення виробників формується приватна власність, яка є необхідною умовою нормального функціонування товарної економіки. Економічна відокремленість означає, що економічні ресурси й вироблені життєві блага перебувають у приватній власності окремих людей або їх груп. Одночасно економісти тривалий час не брали до уваги таке важливе джерело відокремленості як обмеженість ресурсів, а відтак і споживчих благ. Як відомо, у процесі розвитку цивілізації рівень задоволення потреб людей постійно зростає. Проте із плином часу під впливом розвитку виробництва , реклами, телебачення потреби постійно примножуються. Жодне суспільство не володіє достатніми ресурсами для виробництва такого обсягу товарів і послуг, якого бажають його члени. Отже, люди не можуть повністю задовольняти свої потреби, тому намагаються відокремитися у споживанні, щоб це здійснити. Таким чином, економічна відокремленість у вигляді приватної власності випливає не лише з неоднорідності праці, а й з обмеженості ресурсів. У результаті формування названих умов і виникає обмін товарами як форма економічного зв’язку між виробниками. Отже, ця форма зв’язку не випадкова, а об’єктивно зумовлена виникненням суспільного поділу праці та розвитком форм власності. Суспільний поділ праці породжує матеріальний зв’язок між людьми. Кожен член суспільства, що спеціалізується на виробництві певного продукту, виробляє його для інших членів суспільства, але в свою чергу, він потребує продукти їхньої праці. Приватна власність на засоби виробництва роз’єднує людей, робить їх окремими товаровиробниками. За цих умов єдиною формою економічного зв’язку між розрізненими приватними товаровиробниками може стати лише обмін товарами, ринок.

1.3 Еволюція суспільного виробництва, етапи його розвитку. Натуральне й товарне виробництво як форми суспільного

Суспільне виробництво перебуває у постійному русі, і, не дивлячись на окремі періоди занепаду, все-таки знаходиться у постійному розвитку та вдосконаленні. Великі етапи еволюції суспільного виробництва (а їх було три) називаються технологічними способами виробництва – це доіндустріальний, індустріальний та постіндустріальний. На сучасному етапі розвитку людства йде процес розгортання технологічної революції. Значення її виходить далеко за суто технологічні рамки. Підготовка й освоєння нової технічної бази – це не тільки технічна й навіть не суто економічна проблема. Це проблема, насамперед, соціальна, оскільки вона визначає долю людства на перспективу.

Технологічний спосіб виробництва – це історично визначений спосіб поєднання різних компонентів у системі продуктивних сил, насамперед людини та технічних засобів праці. Технологічний спосіб виробництва характеризує ті взаємовідносини людей у процесі виробництва, які зумовлюються характером виробничих операцій. У процесі свого розвитку людство змінило декілька технологічних способів виробництва. В основі цих змін лежали серйозні зрушення в розвитку різних елементів, що входять до складу технологічного способу виробництва, і насамперед у самій людині та знаряддях її праці.

Історично першим технічним засобом, яким почала користуватись людина, були кам’яні знаряддя праці неандертальця. Навчившись добувати вогонь, люди винайшли металургійне виробництво, що відкрило можливість виготовляти спочатку бронзові, а пізніше залізні знаряддя праці. Перехід від первісної общини до рабства, а потім до феодалізму супроводжується певним прискоренням у розвитку техніки. Проте на всіх цих етапах людської історії праця у виробництві залишилася ручною, малозмістовною й важкою. Фізична сила людини була головним фактором виробничого процесу. Тобто, між людиною й технічними засобами існував такий тип зв’язку, при якому переважна кількість технологічних функцій припадає на людину. А конкретно: людина приводить у дію знаряддя праці, управляє ними, координує свої дії, виконує розумові функції. Технічні засоби лише посередньо впливають на предмет праці. Такий тип зв’язку в системі «людина – техніка», в якому людина виступає як центр, основа, називається суб’єктним, а характер праці – ручним.

Проте на певному етапі можливості зростання продуктивності праці на основі ручної техніки вичерпали себе, а потреби суспільства (в силу дії закону зростаючих потреб) продовжували зростати. Виникла певна суперечність між можливостями виробництва, основаного на ручній праці, та зростаючими потребами суспільства. Подолати її можна було лише за допомогою принципово нових знарядь праці. Таким принципово новим знаряддям праці стала машина. Поява машинного виробництва знаменує собою початок другого історичного етапу в розвитку техніки, появу нового технологічного способу виробництва, при якому матеріальною основою сукупного робочого механізму (людина - техніка) стає сама машина, а людина перетворюється лише в іі знаряддя, доповнює машину. Ручна праця змінюється механізованою, а тип зв’язку речових і особистих елементів виробництва з суб’єктного стає об’єктним. Перехід до великої машинної індустрії знаменує собою промисловий переворот, у результаті якого капіталізм створив відповідну собі матеріально-технічну базу, що дало йому можливість довести свої переваги перед феодалізмом. З виникненням машинного виробництва були досягнуті кращі результати в економічному розвитку суспільства, ніж за всю його попередню історію, тому що воно дало могутній поштовх до науково-технічного прогресу.

Протягом останнього сторіччя технічні перевороти вносили радикальні зміни то в одну, то в іншу форму господарювання. А починаючи з середини ХХст., вони охопили практично всі елементи технологічного способу виробництва. Саме ці зміни ознаменували почато науково-технічної революції. Суть НТР у тому, що вона означає стрибок у розвитку продуктивних сил суспільства, перехід їх в якісно новий стан на основі докорінних змін у системі наукових знань. Проявляється це в тому, що НТР перетворює весь технологічний спосіб виробництва, всі його сторони й компоненти: засоби праці, предмети праці, енергетичні основи, технології й організацію. Вона суттєво впливає й на головну продуктивну силу суспільства – людину. Але, в першу чергу, революційні перетворення відбуваються в засобах праці, що виражається в автоматизації виробництва. В автоматизованій системі машин поруч із трьома її класичними елементами: робочою машиною, двигуном і передаточним механізмом, з’являється четвертий – керуючий пристрій. Що це означає? Керуючий пристрій звільняє людину від безпосереднього контакту не тільки з робочими знаряддями (як було при інструментальному технологічному способі виробництва), але й з самою робочою машиною ( як при індустріальному технологічному способі виробництві). Робітник вперше перестає бути частиною технічної системи, перестає виконувати машинні функції. В результаті первісний симбіоз людини й техніки, зумовлений нерозвиненістю продуктивних сил, припиняє своє існування, поступаючись місцем такому типу зв’язку , який не обмежує розвиток ні людини, ні техніки. Звільнившись від жорсткого зв’язку з даним технічним агрегатом, виробник розширює свій кругозір, включається в управління технічною системою в комплексі. Суспільство ж у цілому, звільнившись від необхідності витрачати майже весь час і енергію на здобуття засобів існування, отримує можливість направляти їх у сферу науки та культури, зробити метою суспільного розвитку вдосконалення людини. Так у результаті науково-технічної революції суспільство вступає в свій третій – постіндустріальний технологічний спосіб виробництва. Отже, можна констатувати, що трьом історичним етапам розвитку техніки – інструменталізації, механізації та автоматизації відповідають і три основні технологічні способи виробництва. ТСВ, оснований на ручній праці, охоплює величезні історичні рамки, які включають первісну, рабовласницьку та феодальну формації, кожній з яких відповідає певний рівень розвитку продуктивних сил, техніки. Але докорінної, принципової зміни в ТСВ це не викликало – праця залишалася ручною, а фізична сила людини – головним фактором виробничого процесу. ТСВ, оснований на машинній техніці, виступив як адекватний капіталістичним суспільним відносинам. ТСВ, оснований на автоматизації, у якому робітник перестає бути частиною технічної системи, зароджується також при капіталізмі, що значною мірою приводить до трансформації класичної капіталістичної системи, зародження в ній елементів нової майбутньої гуманістичної формації. Україна поки що в цілому знаходиться на другому етапі технічного розвитку, перехід до постіндустріального ТСВ – це справа майбутнього.

Першою формою суспільного виробництва було натуральне господарство, яке існувало і було пануючим протягом тривалого періоду людської історії. Лише пізніше стали з’являтися елементи товарного господарства. Між тим, протягом тривалого проміжку часу ці форми суспільного виробництва тісно співіснували одна з одною, проте до кінця середньовіччя панівна роль належала натуральному виробництву. На початковому етапі первісне виробництво виступало в чисто натуральній формі господарювання і пройшло в своєму розвитку дві основні фази: привласнювальне та відтворювальне господарство.

Натуральне господарство – це таке господарство, при якому продукти виробляються для безпосереднього споживання. Природньою формою багатства тут є натуральний продукт – матеріальне благо, що має споживчу вартість. В натуральному господарстві найбільш чітко визначаються головні проблеми економіки: що створювати, як це робити і для кого призначаються продукти. Ці проблеми вирішуються власниками, працівниками натурального господарства з урахуванням лише внутрігосподарського споживання. Натуральному господарству властиві наступні риси. Всі види робіт, починаючи з добування предметів праці і закінчуючи завершальною стадією виробництва, ведуться в самому господарстві. В натуральному господарстві слабко розвинений суспільний і переважає природній поділ праці. Характерними рисами також є замкненість, відсутність зв’язку з іншими господарськими одиницями. Всі потреби виробника задовольняються за рахунок власного господарства. У виробництві використовуються примітивні засоби праці, внаслідок чого продуктивність праці має низький рівень. Натуральному господарству властивий консерватизм, для нього характерне повторення виробництва в попередніх розмірах, на попередніх основах. Як зазначалося, натуральне господарство – історично перший тип господарської діяльності людей. Воно виникло в глибоку давнину, в період становлення первіснообщинного ладу, коли почалась виробнича діяльність людини і з’явились перші галузі господарства – землеробство, скотарство. Натуральне господарство існувало у первісних народів, котрі не знали обміну та приватної власності. Воно являло собою систему замкнених, економічно самостійних общин. Натуральне господарство переважало також в античних рабовласницьких країнах, хоча тут мало місце досить розвинене товарне виробництво. Воно було однією із головних рис феодальної економіки. Натуральну форму тут мало поміщицьке господарство. Натуральний характер мало і господарство феодально залежного селянина.

Елементи натурального господарства мають місце і в сучасних розвинених країнах, де панують товарно-грошові відносини. В натуральному і напівнатуральному господарстві слаборозвинених країн зайнято більше половини населення. За прогнозами спеціалістів ще довгий час натуральне господарство буде займати вагоме місце в економіці цих країн. Головний недолік натурального господарства полягає в тому, що воно не може забезпечити ріст продуктивності праці, тому підтримує лише мінімальні умови життя. Тому, почавши з натурального господарства – найпершої форми організації економічного життя, людство не зупинилось на ній і перейшло до товарного виробництва.

Товарне виробництво – це така організація суспільного господарства, при якій продукти виробляються окремими, відособленими виробниками, і кожен спеціалізується на виробництві одного продукту. Тому для задоволення суспільних потреб необхідна купівля – продаж продуктів, корті стають товарами на ринку. Характерними рисами та ознаками товарного виробництва, як зазначалося раніше, є наявність суспільного поділу праці і економічного відособлення господарюючих суб’єктів. Продукт праці набуває форми товару. Він має бути