Національна економіка

1. Сутність та склад національного багатства

Національне багатство — це сукупність створених та нагромаджених у країні працею всього суспільства матеріальних благ, розвіданих природних ресурсів, досягнутого рівня освіти людей, їхнього досвіду, майстерності, творчих здібностей, які призначені для розширеного відтворення з метою підвищення добробуту нації. Від ефективного використання національного багатства залежить економічний і соціальний прогрес суспільства. Структура національного багатства.

· природних ресурсів (земля, ліси, розвідані корисні копалини),

· духовних і культурних цінностей (накопичений досвід людей, їхні здібності, культурні цінності);

· національного майна: створений і накопичений країною виробничий (основний і оборотний) капітал: основний капітал — це засоби праці (будівлі, споруди, машини, обладнання тощо) та оборотний — предмети праці (матеріали, паливо, сировина та ін.); невиробничий капітал (житлові будинки, культурно-освітні та спортивні заклади тощо); майно населення — будинки, автомобілі тощо; різноманітні запаси — готова продукція, страхові й резервні запаси. Значних зрушень зазнає структура національного багатства в умовах високих темпів науково-технічного прогресу - посилюється потреба в оновленні основних виробничих фондів, швидко зростає в складі оборотних фондів частка штучних матеріалів (синтетичні волокна, каучук, пластмаси, смоли тощо). Національне багатство є одним з найважливіших показників економічної могутності країни, джерелом соціально-економічного прогресу. В умовах структурних зрушень в економіці, переведення її на ринкові відносини повніше виявляється єдність двох частин національного багатства - природного та суспільного Від обсягу, складу та якісного рівня природного багатства країни залежить вихід суспільства з кризового стану, вибір першочергових напрямів інтенсифікації виробництва.

2. Структура природно–ресурсного потенціалу України та характеристика окремих його складових

ПРП — це сукупна продуктивність природних ресурсів, засобів виробництва і предметів споживання, яка виражається у їх сукупній споживній вартості.

Для ПРП території характерна наявність компонентної, функціональної, територіальної та організаційної структур. Компонентна структура ПРП — це внутрішні та міжвидові співвідношення природних ресурсів (лісових, земельних, водних тощо). Щодо цього ПРП території може бути поділений на такі групи ресурсів: мінеральні (паливно-енергетичні й металеві корисні копалини, нерудна сировина, сировина для металургійної промисловості, гірничо-хімічна сировина, будівельні матеріали); водні (поверхневий стік, підземні води); земельні (з урахуванням сільськогосподарського призначення й характеру ґрунтового покриву); лісові (щорічний приріст деревини); природно-рекреаційні (рекреаційні території, придатні для створення санаторно-курортних закладів, баз відпочинку, туристичних маршрутів тощо). Функціональна структура ПРП відображає класифікацію природних ресурсів за їхньою здатністю до формування комплексів та участі в територіальному поділі праці, що втілюється в господарській спеціалізації окремих територій (видобуток вугілля, лісове господарство тощо). Територіальна структура ПРП характеризує різні форми просторової організації природно-ресурсних комплексів ( вугілля + залізна руда для виплавляння

До природних ресурсів України зараховуються земельні, кліматичні, рекреаційні ресурси, рослинний та тваринний світ, ресурси Чорного та Азовського морів, корисні копалини, внутрішні води тощо.

У Європі Україна посідає друге місце за площею орних земель, запасами залізної руди і перше-за ресурсами марганцевої руди, самородної сірки. Вона також одна з перших країн за запасами кам'яного вугілля, калійної і кам'яної солей. Значними є її запаси каолінів, графіту, флюсової сировини та вогнетривких глин, скляних пісків, бентонітів, цементної сировини.

Площа лісів становить 8,6 млн. га: за їхній рахунок Україна задовольняє 25% своїх потреб у деревині. Площа сільськогосподарських угідь налічує 41,8 млн. га (з них — 33,2 млн. га ріллі). Основні типи ґрунтів: сірі, лісові, чорноземні, дерново-підзолисті, бурі лісові.

В Україні є багато різноманітних мінеральних ресурсів.

Буре вугілля. Найбільші поклади: Дніпровський басейн (2,4 млрд. т, глибина залягання – 5 – 140 м, відкритий видобуток), Дніпровсько-Донецька вугленосна провінція (0,9 млрд т), Донецький басейн (0,3 млрд т). Буре вугілля є також у Закарпатті й на Поділлі.

Нафта й природний газ. Найбільші запаси нафти й природного газу зосереджені на Прикарпатті, у Дніпровсько-Донецькому районі та Причорномор'ї. Дніпровсько-Донецький район включає Прилуцькі й Леляківські родовища нафти у Чернігівській області, Рибальське й Качаніське — у Сумській області, Радченівські — у Полтавській області. Родовища газу є біля Юльєвки, Шебелинки й Кигичівки у Харківській області, а також у Дніпропетровській, Полтавській та Сумській областях. Родовища нафти на Передкарпатті: Долина й Борислав. Родовища газу. Дашава й Калуш.

У Причорномор'ї та Приазов'ї родовища нафти та природного газу відкриті й експлуатуються на шельфі Чорного моря: Голіщинське, Шмідта, Штормове, Тарханкутське, Дельфін. Родовища природного газу є на шельфі Азовського моря: Керченське, Казантипське, Стрілкове.

Поклади горючих сланців оцінюються у 3,7 млрд. т; найбільше родовище — Бовтиське у Карпатах. За якістю вони не поступаються естонським, товщина шарів — 1—б м. Родовище горючих сланців відкрите також поблизу Олександрії (Кіровоградська область); запаси — на рівні 3 млрд. т. металу тощо). Організаційна структура ПРП розглядає природні ресурси під кутом зору їхньої самоорганізації, само відтворення, а також щодо ефективності їхньої експлуатації, охорони й відтворення.

3. Економічна оцінка природно-ресурсного потенціалу

Використання в економічній системі природних ресурсів вимагає їх адекватної оцінки. Існує два основних види оцінки: технологічна (виробнича) та економічна. При технологічній оцінці виявляється ступінь придатності ресурсів до того чи іншого виду людської діяльності з урахуванням сучасної або перспективної технології їх використання. Нерідко технологічна оцінка виражається в балах та категоріях. Вона здійснюється, як правило, перед економічною. Економічна оцінка природних ресурсів — необхідний етап для забезпечення їх ефективного використання. Визначилися дві групи економічних оцінок: перша — характеризує економічні результати використання природних ресурсів; а друга — економічні наслідки дії на навколишнє природне середовище (переважно це економічні втрати від забруднення чи порушення природного середовища). Для економічної оцінки природних ресурсів застосовують передусім методичні підходи, засновані на категоріях ренти та ефективності. При рентному підході природний ресурс може оцінюватися двома способами: за відносним ефектом чи прибутком, що дає його використання в народному господарстві; за додатковими затратами на компенсацію втрат прибутку при вилученні певного ресурсу з природокористування. Розрізняють витрати на запобігання забрудненню й витрати на компенсацію збитків. Перші здійснюються задля зменшення шкідливих викидів (наприклад, будівництво очисних споруд, нейтралізація викидів тощо). Другі оцінюються через недотримання національного доходу, додаткові витрати з соціальних фондів тощо. Для розміщення галузей народного господарства велике значення мають кількісні параметри певного виду ресурсу. За народногосподарським значенням запаси корисних копалин поділяють на такі групи: балансові, використання яких економічно вигідне, тобто вони відповідають промисловим вимогам за якістю сировини і гірничотехнічними умовами експлуатації; позабалансові, які при наявному рівні технології експлуатувати економічно не вигідно. В геології виділяють такі категорії запасів корисних копалин: А — докладно розвідані та вивчені; В і С1 — розвідані менш докладно; С2 — оцінені попередньо і приблизно. Запаси корисних копалин за категоріями А, В, С1, С2 разом з прогнозованими запасами становлять геологічні запаси. До власне промислових запасів відносять вивчені й розвідані запаси, експлуатація яких за даних умов забезпечує достатню рентабельність виробництва.

4. Виробничий потенціал України та його характеристика

Виробничий потенціал визначається як сукупність засобів виробництва, здатних виробляти певну кількість матеріальних благ, необхідних для держави. Виробничий комплекс, як складова частина національної економіки, являє собою цілісну сукупність підприємств виробничого спрямування, поєднаних між собою елементами виробничої інфраструктури та організаційною системою управління господарством. При цьому сама національна економіка може розглядатися як система, сформована учасниками економічного циклу суспільного виробництва, які виробляють товари й послуги, а також приймають участь в їх обміні, розподілу й споживанні в межах країни. Виробничий комплекс характеризується структурою виробництва — співвідношенням між його галузями, яке виражає господарські пропорції та стан суспільного поділу праці. Структура виробництва визначається як натуральними, так і вартісними показниками (валовий внутрішній продукт, валова додана вартість, чисельність зайнятих, вартість основного капіталу). Основою для виділення виробничих комплексів є сукупність галузевих пропорцій суспільного виробництва. При цьому галузь господарства являє собою цілісну сукупність організацій та підприємств, об'єднаних спільністю функцій, які вони виконують у системі суспільного поділу праці. Виробничий комплекс є складовою сфери виробництва товарів і послуг, включаючи в себе види виробничої діяльності, які створюють матеріальні товарні блага (промисловість та сільське господарство), а також виробничу інфраструктуру (наука і наукове обслуговування, будівництво із супутніми галузями, матеріально-технічне постачання, складське господарство, заготівлі, транспорт і зв'язок по обслуговуванню матеріального виробництва). За галузевою ознакою виробничий комплекс структурно поділяється на: промисловість; аграрно-промисловий комплекс; виробничу інфраструктуру. Провідною ланкою виробничого комплексу є промисловість - найважливіша галузь виробництва, яка включає підприємства, що здійснюють видобування й заготівлю природної сировини, виробництво засобів виробництва й предметів споживання. За характером виробництва і предметів праці промисловість, у свою чергу, поділяється на видобувні й обробні галузі. Видобувна промисловість об'єднує галузі, зайняті видобуванням сировини з компонентів природних ресурсів. Обробна промисловість, як сукупність галузей промисловості, підприємства котрих обробляють і переробляють сировину й матеріали, включає в себе більшість виробництв, які створюють товари, готові для споживання. Видобувна промисловість іноді називається сировинною. Структура промисловості України може бути представлена в генералізованому вигляді чотирма великими міжгалузевими комплексами — паливно-енергетичним, металургійним, машинобудівним та хімічним. Особливе місце займає промислове виробництво товарів з сировини сільськогосподарського походження. Це виробництво, разом із сільськогосподарським, виділяється в окремий аграрно-промисловий комплекс. Важливою особливістю територіальної структури виробничого комплексу є формування його територіальної організації. Основними її елементами виступають: промисловий (агропромисловий) район, промисловий (агропромисловий) вузол, агропромисловий кущ, промисловий (агропромисловий) центр, промисловий (агропромисловий) пункт. В Україні розвиваються понад 70 промислових вузлів. Найбільшими є Донецько-Макіївський, Київський, Запорізький, Харківський, Дніпропетровсько-Дніпродзержинський вузли. В структурі виробничого комплексу особливу роль відіграють виробничо-інфраструктурні галузі, які забезпечують базові галузі виробництва виробничими послугами. У виробничу інфраструктуру входить також будівельний комплекс — сукупність галузей матеріального виробництва і проектно-конструкторських та пошукових організацій, які забезпечують будівництво. До складу будівельного комплексу входять такі галузі, як будівництво, промисловість будівельних матеріалів, виробництво будівельних конструкцій і деталей. Провідним є у виробничій інфраструктурі місце вантажного транспорту — однієї з найбільш важливих галузей національної економіки. Виділяють наземний (залізничний, автомобільний, трубопровідний), водний (морський, річковий, озерний) та повітряний його види.. Функціонування транспортної системи забезпечує транспортна інфраструктура, яка включає в себе шляхи сполучення, рухомий склад, вантажно-розвантажувальні господарства, а також засоби управління і зв'язку, технічне обладнання для обслуговування транспортної сфери.

5. Основні складові та характеристика науково-технічного потенціалу України

Характерна особливість XXI століття — збільшення розриву між країнами, які нагромадили науково-виробничий потенціал для глобальної конкуренції, й тими, хто його ще не має. В Україні створено потужний науково-технічний потенціал. Галузевий науково-технічний і проектний комплекс України виявився незатребуваним — промисловість майже не реалізує вітчизняних розробок. Сьогодні підприємства вважають за краще закуповувати діючі, випробувані технології й обладнання, ніж з ризиком фінансувати розробку нових технологій та виготовлення необхідного устаткування. Основним джерелом фінансування технологічних інновацій залишаються власні кошти підприємств. Здобули світове визнання фундаментальні дослідження українських учених у різних галузях знань. На їх основі створено і впроваджено принципово нові технологічні процеси й устаткування. Науковий потенціал - це сукупність ресурсів і можливостей сфери науки будь-якої системи (колективу, галузі, міста тощо), що дає змогу за наявних форм організації та управління ефективно вирішувати господарські завдання.

Складовими наукового потенціалу є кадри, кошти, матеріально-технічна база, інформаційне забезпечення. Науковий потенціал є невід'ємною частиною науково-технічного потенціалу суспільства. Найбільша частина науковців зайнята дослідженнями в галузі фізико-математичних, технічних, сільськогосподарських та медичних наук. Поповнення наукового потенціалу вищої кваліфікації здійснюється в основному за рахунок підготовки фахівців в аспірантурах і докторантурах. Розподіл наукових кадрів вищої кваліфікації по території України нерівномірний. При аналізі розподілу докторів і кандидатів наук за віком привертає увагу загальна тенденція "старіння" наукових кадрів вищої кваліфікації. Складне фінансове становище наукових установ, руйнування наукових шкіл і колективів, що створювалися десятиріччями, а також падіння престижу науково-технічної діяльності внаслідок низького рівня оплати праці працівників негативно впливає на творчу активність науковців. Реалізація закономірностей розміщення виробництва і принципу вирівнювання економічного, соціального та культурного розвитку районів сприяла створенню наукових центрів в усіх регіонах України. Науково-дослідні установи, що займаються фундаментальними дослідженнями, зосереджені переважно у великих економічних та культурних центрах країни. Більш рівномірною є мережа галузевих науково-дослідних інститутів прикладного профілю, що тяжіють до виробничих баз. Більшість їх розміщена в центральних районах, а їхні філії, відділення й лабораторії - на периферії.

6. Ефективність національної економіки та її показники

Національна економіка є реальною базою для поєднання інтересів усіх суб'єктів економічного життя в усіх сферах і видах ; діяльності суспільства. Проте про її ефективність можна говорити лише тоді, коли вона буде розглянута в процесі безперервного повторення виробництва. Реальною оцінкою розвитку економіки є створений національний продукт в усіх його формах. В умовах ринкової економіки національний продукт обчислюють у вартісному вираженні. Національний продукт є матеріальною основою життя людей.

Для обчислення обсягу національного продукту економічна наука використовує цілу низку показників, серед яких визначальне місце займає показник валового внутрішнього продукту (ВВП). ВВП— це вартість кінцевих товарів, вироблених всередині країни (резидентами і нерезидентами) за певний період. Сюди входить вартість товарів матеріальної та нематеріальної сфери, таких як будинки і одяг, вартість послуг, скажімо, брокера і лекція економіста. Обсяги виробництва кожного такого товару і послуг оцінюють за ринковою ціною. Сума цих цін і становить ВВП. На практиці для розрахунків ВВП використовують такі методи — за витратами, за доходами і за виробництвом. ВВП, розрахований за витратами, — це загальна сума витрат на особисте і виробниче споживання всієї маси створених за певний період благ. ВВП розрахований за доходами — це сума доходів, отриманих власниками чинників виробництва, з використанням яких створено всю масу національного продукту. ВВП за виробництвом показує внесок кожного виробника і національного виробництва в цілому. У такому разі ВВП розраховують за доданою вартістю. Додана вартість — це ринкова ціна продукції (послуг) підприємства за вирахуванням вартості сировини і матеріалів, що куплені та витрачені на виробництво продукції або на виконання послуг.

Величина ВВП залежить як від обсягу виробленої продукції, так і від рівня цін. Оскільки ціни можуть зростати і падати, порівнювати сяги ВВП можна у незмінних (постійних) цінах. У зв'язку з цим ВВП вимірюють у поточних і постійних цінах. ВВП, визначений у поточних (фактичних) цінах, називають номінальним. ВВП, визначений у незмінних (постійних) цінах, дістав назву реального.

Поряд із ВВП у статистиці використовують і такий показник, як валовий національний продукт (ВНП) — вартість кінцевих товарів і послуг, вироблених вітчизняними (резидентами) чинниками виробництва за певний період. ВВП і ВНП є головними індикаторами економічного розвитку країни. Іншими показниками є Валовий випуск (ВВ), Чистий внутрішній продукт(ЧВП), Національний доход (НД), Особистий доход(ОД), Наявний доход

В Україні джерелом інформації про результати економічної діяльності на стадії виробництва є статистична звітність Держкомстату та дані за результатами обстежень підприємств таких галузей економіки, як: промисловість, будівництво, сільське господарство, послуг транспорту і зв'язку.

Показники ефективності (за конспектом):

1. Темпи зростання НД на душу населення

2. Темпи зрост. Фонду споживання

3. Вир-во НД на одиницю затрат

4. Загальна рентабельність

5. Затрати вир-ва та обігу на од.випущеної прод.

7.Секторна структура Національної економіки, структура організаційно-правових форм господарювання

Інституційні сектори НЕ – це самост госп одиниці, які знаходяться в межах ек-ки, володіють активами, приймають на себе зобов’язання та можуть займатися госп д-стю з ін госп одиницями.

Сектори:

1)сектор нефін корпорацій. Охоплює всі п-ва всіх форм власності, які займ-ся в-вом товарів та наданням нефін послуг. Фінансують свою д-сть як за рах власних коштів, кредитів, здобутих на фін ринку, так і за рах держ бюджету. Вкл. 3 групи галузей: добувна, переробна, сфера послуг.

2) фін корпорацій. Орг.-ції, які займаються фін-посеред д-тю: банки, страх компанії, недерж пенс фонди, довірчі тов.-ва. Групи: банківські, небанківські.

3)заг-держ управління. Всі органи держ упр-ня місц, регіон та центр рівнів, які здійснюють законодавчу, виконавчу владу, збирають податки та фінансують держ витрати. Також належать неком держ організації, які надають: а) інд безкоштовні або пільгові неринк послуги у сфері освіти, охорони здоров’я, мистецтва та к-ри; б) колект неринк послуги у сфері науки, оборони, держ управління підтримки громад порядку… Також до с-ру належать фонди, які утв з обов’язкових внесків.

4) дом гос-в. окремі фіз. Особи та споживачі тов. і послуг.

5) некомерц організацій, які обслуговують дом г-ва. Орг.-ції, які ств за рах власних внесків фіз. Осіб та займ-ся забезпеченням пев інтересів (політ партії, церкви, профспілки).

6) закордон. Орг.-ції, які розташ за межами даної країни, але здійснюють операції з резидентами даної країни.

8. Показники відтворювальної структури економіки та вплив змін у відтворювальних пропорціях на економічне зростання

У процесі відтворення сукупного суспільного продукту відбувається відшкодування всіх затрат і, водночас, формуються три фонди: відшкодування (кошти, що направляються на заміщення спожитих засобів виробництва), споживання (предмети особистого споживання), нагромадження (засоби, що направляються на розширення виробництва).

Співвідношення між цими фондами в загальному вигляді відбиває структуру суспільного продукту в матеріальному виробництві.

Фонд заміщення у відтворювальній структурі включає вартість матер. витрат і амортизації. Фонд споживання охоплює споживчі витрати населення та ін суб’єктів ринку. Нагромадження розрізняють: валове (охоплює чисте нагромадження + амортизацію; є аналогом валових інвестицій); чисте (є аналогом чистих інвестицій у си-мі національних рахунків СНР)

Основним регулюючим параметром розвитку ек-ки є норма нагромадження (n): n=ЧН/НД=ЧН/ВВП, де ЧН – чисте нагромадження.

Ефективність нагромадження, тобто віддача з кожної гривні чистого нагромадження у вигляді приросту НД або ВВП: = ∆НД/ЧН = ∆ВВП/ЧН.

9. Класифікація видів економічної діяльності та їх структура

Класифікація видів економічної діяльності (КВЕД) є складовою системи національних класифікаторів. Метою розроблення КВЕД є приведення її у відповідність до нової редакції базової міжнародної статистичної Класифікації видів діяльності NACE, з якою гармонізована КВЕД, та здійснення перегляду певних позицій національного рівня КВЕД.

Об'єктами класифікації в КВЕД є види економічної діяльності статистичних одиниць (юридичних осіб, відокремлених підрозділів юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців тощо), які на вищих рівнях класифікації групуються у галузі.

За методологічними засадами, принципами побудови та призначенням КВЕД є статистичною класифікацією, створеною як інструментарій для систематизації та групування економічної та соціальної інформації у стандартний формат, який дає змогу обробляти та аналізувати значні обсяги інформації.

Структура НЕ за видами економічної діяльності (ВЕД) пов’язана із суспільним поділом праці. Згідно з КВЕД, прийнятої в У. 2001 р. на основі стандарту міжнародної класифікації ЄС, виділяють укрупнених ВЕД:1) с/г, мисливське, лісове господарство; 2) рибне госп-во; 3) добувна пром.; 4) обробна пром.; 5) в-во та розподіл електроенергії, газу, води; 6) будівництво; 7) оптова і роздрібна торгівля транспортом і послугами з ремонту; 8) готелі, ресторани; 9) транспорт і зв'язок; 10) фінансова діяльність; 11) операції з нерухомістю; 12) державне управління; 13) освіта; 14) охорона здоров'я та соціальна допомога; 15) колективні громадські й особисті послуги; 16) послуги домашньої прислуги; 17) екстериторіальна діяльність.

Для аналізу прогресивності структурних змін у НЕ ВЕД об’єднуються у 3 групи:

1) діяльність, пов’язана з видобуванням ресурсів;

2) діяльність з переробки ресурсів та вироблення готової продукції;

3) сфера послуг

10. Сутність, види регіональної структури економіки та її показники

Регіональна структура характеризує співвідношення випуску по окремих адміністративно-територіальних та адміністративно-економічних районах. Регіональна структура екон. завжди багатогалузева. Її аналіз вкл визначення виробничої спеціалізації регіону.

Для регіональної економіки характерні такі засади функціонування: 1)комплексність екологічного, економічного та соціального розвитку; 2)єдність процесів природокористування та охорони навколишнього середовища; 3)територіальна спільність виробництва; 4)відповідність системи розселення демографічній ситуації та розміщенню виробництва; 5)цілісність системи соціальної інфраструктури; 6)поєднання територіального та галузевого управління об'єктами.

У кожному регіоні можуть бути виділені галузі спеціалізації. Регіональна спеціалізація може бути внутрішньо регіональною, міжрегіональною та міжнародною. Галузі спеціалізації підрозділяються на профільні, що мають значну питому вагу в структурі господарства даного регіону, та непрофільні, що мають незначну питому вагу. Основою визначення спеціалізації є ступінь участі регіону в територіальному поділі праці.

Спеціалізацією в широкому розумінні є визначення економічного профілю (індустріальний, індустріально-аграрний, аграрний). Регіональні спеціалізації хар-ся показниками:

1.Коефіцієнт спеціалізації: Ксп = кількість підприємств однієї галузі (підгалузі) регіону / загальна кількість підприємств регіону

2.Коефіцієнт локалізації: Клок = кількість підприємств у найбільший адм-територ одиниць регіону / загальну к-сть підпр регіону

3.Коефіцієнт рівня споживання на душу населення: Кспож = сума вартості спожив товарів / населення регіону.

11. Основні структурні пропорції у зовнішній торгівлі України

Співвідношення, які відбивають взаємозалежності між окремими частинами економіки та її зв’язки із зовнішнім світом, відображає структура національної економіки (СНЕ). Залежно від характеру елементів та змісту економічних явищ, зв’язки між якими відображаються в пропорціях, на рівні НЕ виділяють такі види структурних співвідношень: соціальна структура (СС), організаційна структура (ОС), відтворювальна структура (ВС), регіональна структура (РС), структура видів економічної діяльності (СВЕД) і структура зовнішньої торгівлі (СЗТ).

Структура зовнішньої торгівлі (СЗТ) – це співвідношення обсягів і товарна структура експорту та імпорту. СЗТ відображає ступінь розвитку НЕ. Для індустріально розвинених країн характерна висока питома вага експорту високотехнологічної продукції, особливо продукції кінцевого споживання. Країни, що знаходяться у стані переходу до постіндустріального суспільства (США, Великобританія, Франція, Німеччина, Японія), мають у структурі експорту значну питому вагу інтелектуального продукту у вигляді ліцензій на використання у виробництві інноваційних науково-технічних технологічних розробок. В експорті більшості країн, що розвиваються, переважає сировина і матеріали, у ціні яких частка доданої вартості в розрахунку на одиницю праці набагато менша, ніж у високотехнологічної продукції, яку вони імпортують. У. належить до країн, в якій переважає експорт сировини, матеріалів, напівфабрикатів, різноманітних заготовок для високотехнологічної продукції, харчових продуктів. Імпортує ж У. саме високотехнологічну техніку, а також енергоносії. В результаті поглиблюється нерівномірність між індустріально розвинутими країнами і країнами, що розвиваються

12. Товарна структура експорту та імпорту в Україні

Розвиток зовнішньої торгівлі, зокрема нарощування експорту країни на світовому ринку, збільшення або, принаймні, збереження його питомої ваги у світовій торгівлі є надзвичайно важливим чинником функт-я нац ек-ки будь-якої держави.

Експорт – вивезення товарів, робіт, послуг, результатів інтелектуальної діяльності, в т.ч. виключних прав на них, з митної території країни за кордон без зобов'язання їх зворотного ввезення. Імпорт - ввезення това-рів, робіт, послуг, результатів інтелектуальної діяльності, в т.ч. виняткових прав на них, на митну територію країни з-за кордону без зобов'язання про зворотне вивезення.

Серед пріоритетів у розвитку експортного сектору варто назвати, +в першу чергу, високотехнологічні, наукомісткі галузі машинобудування (верстати, літаки, ракети, судна, прилади, побутову техніку), порошкову металургію, надтверді матеріали, кераміку, електрозварювальне вир-цтво. +Другу групу пріоритетних галузей може скласти агропромисловий комплекс, спрямований, у першу чергу, на країни СНД і партнерів із числа країн, що розвиваються. +Патентно-ліцензійна торгівля, ноу-хау, інжиніринг, різноманітні послуги, особливо туризм, можуть стати третім напрямком при формуванні експортного сектору України. +Видобувна і металургійна галузі промисловості формують четвертий пріоритетний блок експортного сектору. Важливим є експортний потенціал чорної металургії. +П'ятий пріоритетний напрямок пов'язаний із транзитними перевезеннями вантажів, нафти, газу з євроазіатської частини на захід і з півночі на південь Європи і далі на Близький Схід аж до Африканського континенту.

+Серед пріоритетів державної імпортної політики на перше місце необхідно поставити ввезення сучасної техніки і технології, ноу-хау, інжинірингових послуг.

+Другий важливий напрямок імпортної політики - охорона здоров'я, розвиток медичної промисловості, медичних закладів.

+Третій напрямок містить у собі сукупність галузей продовольчого комплексу, харчової промисловості. (оснащення галузей харчової промисловості новітньою технікою і технологією, забезпечення умов надійного збереження с/г продукції).

Основним торгівельним партнером України залишається Російська Федерація (40,9% загальних обсягів торгівлі). Також Україна підтримує зовнішньоекономічні стосунки з усіма членами ЄС.

13. Економічний розвиток та економічне зростання. Моделі економічного розвитку

Економічне зростання — збільшення обсягів реального ВВП в одному періоді порівняно з іншим. ЕЗ являє собою зростаючу здатність ек-ки до реаліз своїх власних можливостей. Сутність ЕЗ полягає у розширеному відтворенні тих самих товарів і послуг з використ. незмінних технологій.

Кінцева мета ек зрост – збільшення споживання. Класифік за темпами (високий і низький) і типами (екстенс і інтенс). Ек зрост виражається у 2 показниках: у загальній величині ВНП і його розмірів на душу населення. При аналізі ек-го зростання велике значення має показник темпів зростання.

На відміну від зростання розвиток можна визначити як перехід ек-ки від одного стану до іншого. Базові принципи, структура, механізми ек-го розвитку формулюються на основі абстрагування від конкретних шляхів господарського поступу окремих країн, статистичних матеріалів, які характеризують динаміку ек-го зростання, тощо. В сучасній науці виділяють кілька головних моделей ек-го розвитку:

• модель лінійних стадій розвитку (зростання) - процес розвитку уявлявся як сукупність послідовних стадій ек-го зростання, що їх повинна пройти будь-яка країна. Вважалось, що менш розвиненим країнам слід лише повторити шлях більш розвинутих на той час капіталістичних чи соціалістичних держав;

• теорія структурних трансформацій;

• теорія зовнішньої залежності - феномен слаборозвинутості пояснювали асиметрією внутрішніх і зовнішніх факторів ек-го зростання, наявністю структурних диспропорцій в ек-ці, залежністю господарств країн, що розвиваються, від колишніх метрополій та міжнародних фінансових орг-цій.;

• неокласична модель вільного ринку - 80-ті роки, гол-ий акцент зроблено на конструктивній ролі вільних ринків, на необхідності лібералізації ек-ки, її зовнішній відкритості тощо. Дана концепція може бути застосована практично в усіх підсистемах світової економіки.;

• теорія ендогенного зростання - 1992 р. полягає у забезпеченні такого господарського зростання, яке дає змогу гармонізувати відносини людина-природа та зберегти навколишнє середовище як для нинішнього, так і для майбутніх поколінь.;

• модель сталого розвитку - на початку 90-х років, визнання переважної ролі внутрішніх факторів і джерел ек-го розвитку, що відтворюються у відносно відособлених нац-их ек-их системах. Важливою рисою є наголос на посиленні регулюючої ролі держави в господарських процесах.

Перелічені моделі й теорії на час їхнього виникнення стосувалися переважно країн, що звільнились від колоніальної залежності.

14. Показники якісних змін економічного розвитку. Індекси, які використовуються у міжнародній практиці

Економічний розвиток - перехід від одного стану економіки до іншого, коли в новому періоді не тільки збільшується виробництво тих самих товарів, а має місце й виробництво нових товарів і послуг з використанням нових технологій порівняно з минулим періодом.

Якісна складова економічного розвитку базується на знанні, інформації, науково-технологічному і споживчому ресурсах суспільства, які можна назвати матеріальними. Для характеристики якісних змін у нац ек-ці застосовують такі показники:

+динаміка ВВП,

+інноваційне відтворення осн фондів,

+валове нагромадження та інвестиції в осн капітал,

+розвиток банківської системи і небанківських кредитно-фінансових інститутів,

+розвиток фондового ринку,

+динаміка питомої ваги залучених інвестицій (кредитні ресурси банківської системи, іноземних інвесторів, позабюджетних фондів тощо) в їхньому загальному обсязі;

+частка продовольчих товарів у структурі грошових витрат домогосподарств.

У світовій практиці застосовують також показники, що характеризують людський розвиток, зростання доходів населення, сталість довкілля, рівень енергомісткості економіки, галузеву структуру промислового вир-цтва, швидкість поширення інновацій тощо.

Також виділяють ще декілька показників, що характеризують якісні зміни в ек-ці: вплив технологічного прогресу на ек-ку (напр., за доп виробничої функції); ефективність виробничого процесу в ек-ній системі (питома вага доданої вартості в загальному випуску продукції); корисність ек-ї системи (рівень впливу ек-го розвитку на якість життя населення); результативність ек-ї системи (показник, що пов’язує ефективність виробничого процесу з корисністю функціонування системи вцілому). Усі ці показники можуть бути використані в Україні для прогнозування та контролю у тій чи іншій сфері, але вони не дають змоги виміряти прямий вплив якісних змін у нац ек-ці на кількісні параметри розвитку.

15. Призначення, роль та структура державних фінансів

Держ.фін – центральна сфера фін.системи .країни, через яку здійснюється вплив держави на екон. та соц. розвиток суспільства. - сукупність ек-их відносин щодо розподілу і перерозподілу вартості ВВП та формування і використання ФГК призначених для фінансового забезпечення виконання державою покладених на неї ф-цій

Об’єктами фін.відносин на рівні держави виступає ВВП, НД.

Структура держ.фін. Ланками державних фінансів є: бюджет держави; фонди цільового призначення; державний кредит; фінанси державного сектора. За рівнями держ фінанси поділ на загальнодерж і місцеві фінанси. На рівні загальнодержавних фінансів: бюджет представлений ДБУ і ЗБУ; Цільові фонди – загальнодерж. цільовими фондами; Держ. кредит – держ. позиками; Резерви та фін. держ. сектора – держ. страхов. резервами і фінансами держ. підприємств. На рівні місцевих фінансів: бюджет – місцевими бюджетами; Цільові фонди - регіональними ціл.фондами; Держ. кредит – місцевими позиками; резерви та фін. держ. сектору – фінансами комунальної власності. Загальнодержавні фінанси призначені для забезпечення тих потреб суспільства, які мають загальнонаціональний характер і відображають інтереси держави загалом. Через загальнодержавні фінанси здійснюється територіальний перерозподіл ВВП з метою збалансованого розвитку окремих регіонів. З їх допомогою здійснюється також структурна політика, яка покликана забезпечити оптимальний галузевий розвиток країни. Місцеві фінанси являють собою фінансову базу місцевих органів влади та управління. Вон