Творчість Володимира Сосюри у контексті літератури Донбасу

ВАРШАВСЬКИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ФАКУЛЬТЕТ ПРИКЛАДНОЇ ЛІНГВІСТИКИ

ТА СХІДНОСЛОВ’ЯНСЬКОЇ ФІЛОЛОГІЇ

КАФЕДРА УКРАЇНІСТИКИ

МАГІСТЕРСЬКА РОБОТА

НА СПЕЦІАЛЬНОСТІ ФІЛОЛОГІЯ

ТВОРЧІСТЬ ВОЛОДИМИРА СОСЮРИ У КОНТЕКСТІ ЛІТЕРАТУРИ ДОНБАСУ

ВАРШАВА, ТРАВЕНЬ 2005

Зміст

Вступ

Розділ 1. Характеристика минулого та сучасного Донеччини з історичної, етносоціологічної, мовної та геополітичної точки зору

1.1 Історична довідка про регіон

1.2 Етросоціологічний феномен Донбасу

1.3 Українська мова на Донбасі – актуальний стан та сподівання

1.4 Донеччина як частина суцільної української геопопітики

Розділ 2. Літературний процес Донеччини

2.1 Нарис історії літературного процесу в регіоні

2.2 Донеччина в давній літературі

2.3 Літературне життя Донбасу в ХІХ – поч. ХХ ст.

Розділ 3. Володимир Сосюра

3.1 “А все ж я донецький поет...” – Донбас у творчості В. Сосюри

3.2 Особливості характеру Володимира Сосюри та їхнє виявлення в його поетичній творчості

3.3 В. Сосюра – захисник рідної землі та мови

Висновки

Бібліографія

Вступ

Гадаю, що наведене нижче висвітлення теми Донбасу з точки зору історії, сьогодення та його літературного процесу дасть змогу детально та багатобічно ознайомитися з регіоном, з якого походив В. Сосюра та який зайняв особливе місце у його творчості. Гадаю також, що такий багатобічний огляд регіональних питань дозволить розширити спектр цієї роботи та відповісти не лише на одне запитання (чим є Донбас у творчості В. Сосюри), а й на друге, тобто як народився та у чому полягає феномен Донбасу. Це друге питання дуже важливе не тільки з огляду на зростаюче останнім часом зацікавлення до цього регіону, але і тому, що відповідь на нього допоможе у розумінні творчості В. Сосюри, якої від регіональних паралелей не відірвати.

Донбас – не звичайний регіон. Донбас – це феномен, тому і творчість В. Сосюри слід досліджувати крізь призму цього ж феномену. Доки дослідження творчості та життя В. Сосюри не завершено(1), досі всі намагання поглибити знання про поета будуть актуальними.

ХХ-те століття виявилося особливо важливим для Донеччини з огляду на розвиток літературного процесу зокрема та величезні зміни в регіоні взагалі. ХХ-те століття це також дві війни, які сягнули світових масштабів, репресії голодомору та інші заколоти в країні. Врешті, це також час сталінського тиску на Україну та все, що українське, у тому числі і літературу. Багато з-посеред українських письменників втратили своє життя у молодому віці з огляду на те, якою мовою та про що писали. В. Сосюра якраз прожив все, що відбувалося на Донбасі та в країні аж до 1965 року. Життя Донбасу, його жителів та врешті дуже інтимні відчуття поета заінспіровані бурхливими подіями, які не обминали регіону через майже все століття – теми, які дуже часто пронизують творчість В. Сосюри. Можна сказати, що творчість В. Сосюри певною мірою становить літопис Донбасу з 20-тих по 60-ті роки ХХ століття. Оригінальність такого підходу та неоцінене значення творчості поета для Донеччини є додатковими факторами, які підтверджують актуальність теми роботи.

Нині досить багато говориться про Донбас у пресі та інших ЗМІ. Регіон асоціюють із вугіллям, шахтами, промислом, російськомовністю та місцем рекрутації політичних еліт країни. Актуальність цієї теми полягає також у тому, що, на відміну від вищенаведеного, варто показати, що є і Донбас культурний, літературний та ліричний. Без творчості В. Сосюри, справитися з таким завданням було б неможливо, позаяк саме його визнали “Співцем Донбасу”. Тому творчість В. Сосюри дійсно є фундаментом творчості донбасівських письменників ХХ століття.

Розділ 1. Характеристика минулого та сучасного Донеччини з історичної, етносоціологічної, мовної та геополітичної точок зору

1.1 Історична довідка про регіон

Донецький край, який звуть Донецьким басейном, чи теж, популярно, Донбасом – нині великий гірничий та промисловий осередок. Розташований він на південному сході України у межах Донецького кряжу, Приазовської височини та Придніпровської низовини(2).

За археологічними довідками, Донеччина належала до тих регіонів України, які були заселені ще в далекій давнині, починаючи з епохи палеоліту. Активне заселення нинішньої території Донеччини та боротьба за її землі почалися в епоху великого переселення народів. Першим із відомих нам кочових племен, яке освоювало східноукраїнський степ були, кіммерійці, які прийшли із-за Дону в Х ст. до н.е. Згодом на цій землі жили і інші кочовики – скіфи, сармати, печеніги, половці, роксолани тощо.

Від початків ХІІІ ст. по другу половину ХVІІІ ст. приазовські степи, тобто південну частину нинішньої Донеччини, підкоряли різні народи, починаючи з Золотої Орди. Пізніше південну територію займало Кримське ханство, тоді як центральні території Донеччини перебували під контролем українського, зокрема запорозького, та донського козацтв(3). У ХІV ст. При гирлі р. Кальміус існувало венеціансько-генуезьке місто-колонія Адомаха. Пізніше, - у ХVІ ст., - козацький форпост Домаха (що з української означає шаблю дамаської сталі).

У ХVІІІ ст. Біля Домахи виникла Козацька слобода, в якій у 1754 р. Була збудована Святомиколаївська церква. Це все дало підстави науковцям-історикам вважати Адомаху-Домаху-Маріуполь найбільш давнім містом Донбасу.(4)

В XVI столітті під прикриттям замків на межі степу і лісостепу на берегах Сіверського Дінця в ХVI ст. оселилися українські козаки, які вступили на вартову службу. Згодом прибували також селяни, що втекли з Правобережжя України та з Росії. За письмовими згадками від 1642 року, одним з перших населених пунктів Донеччини вважається Святогірський печерний монастир. В 1646 році для оборони від кримських татар було засновано укріпленний пункт – Тор (нині м. Слов’янськ), який пізніше став першим містом регіону та одним із головних джерел видобутку кухонної солі. Історія регіону кінця ХVII ст. та початку ХVІІІ ст. пов’язана саме з її видобутком. Саме тоді розташований на соляних озерах Тор перетворився у м. Соляне. Скоро засновано й друге місто регіону – Бахмут (нині Артемівськ).

З огляду на стихійні міграції в межах України, з 50-х по середину 80-х рр. ХУII ст. помітно збільшилося населення степової України. Укладення договору між Росією та Туреччиною спричинило ще більший приплив населення на південь як з інших регіонів України, так і з сусідніх держав. Все таки домінуючим у цьому процесі надалі залишилось українське населення, частка якого складала 60-70%.

Знайдення вугілля на Донеччині у першій половині та початок його промислового видобування наприкінці ХVIII ст. спричинили дедалі інтенсивніші форми освоєння території регіону.

Поряд з видобуттям вугілля виникає нова, дуже поширена зараз назва регіону, тобто Донецький кам’яновугільний басейн, а у скорочені – Донбас (автором якої був інженер-геолог Ковалевський, який склав карту вугільних покладів регіону(5)). Донбас охоплює донецьку, луганську та частково дніпропетровську області в Україні(6). Звісно, правомірність вживання нового географічного терміну (згодом наявного й у соціології, культурі, політиці тощо) і надалі викликає сумніви (деякі вважають, що з огляду на козацьку історію регіону слід називати його Запорожжям)(7). Все таки, термін про який іде мова прижився як окреслення специфічного регіону та пов’язаних з ним явищ.

Внаслідок ліквідації Запорозької січі (1775) та залучення Кримського ханства до Російської імперії у 1783 році, південні землі почали заселятися мігрантами з інших регіонів України, та у менших кількостях з Росії, Балкан та Німеччини(8). Зруйнувавши Січ, царський уряд досяг повного контролю над процесом освоєння регіону.

На першу половину ХIХ ст. припадає заснування перших великих фабрично - заводських підприємств, проводяться геологічні дослідження регіону, засновуються нові міста, розвивається торгівля. Бурхливий розвиток промисловості вимагає реформ системи освіти, особливо професійної освіти робітників. Тому відкриваються гірничі навчальні заклади, заводиться духовне життя, розвивається літературна та пісенна творчість(9).

Скасування кріпацтва та введення капіталістичних відносин у другій половині ХIХ ст. спричиняє модернізацію промислового виробництва Донбасу, будову залізниці та заснування металургійної промисловості. Наявність природних багатств у регіоні, дешева робоча сила, пільгові умови, надані урядом, приваблюють іноземних інвесторів(10).В 1872 році англійський підприємець Джон Х'юз засновує металургійний комбінат, а з розширенням Юзівського (від прізвища Х'юз) підприємства виникає селище Юзівка (нині Донецьк). Металургійна промисловість Донбасу розвивається невпинно, коли там стали добувати вугілля, яке через Маріупольський морський порт відправлялося на інші ринки(11).

Продовжувався і розвиток системи освіти, запроваджувалися численні школи. Крім того, зароджувалася поліграфія, книгодрукування, з'являлися перші загальнодоступні бібліотеки в мм. Маріуполь та Бахмут. Перша на Донбасі газета («Мариупольский справочный листок») вийшла в Маріуполі в 1899 році(12).

ХХ ст. пов’язане з подальшою індустріалізацією Донбасу, потенціал якого став основою майбутнього розвитку України. В 1900 році Донбас видобував більш ніж дві третини вугілля, 36% заліза та 63% соди Російської імперії(13).

Після Революції 1917 року, саме Донбас скоро став центром жорстокого та тривалого конфлікту поміж прихильниками Української незалежності, більшовиками, білогвардійцями та закордонними військами. Під час громадянської війни 1918-1921 рр. Донбас постійно переходив із рук в руки. Врешті, майже цілий регіон було об’єднано під контролем Радянського Українського уряду(14).

У 1920 році було створено Донецьку губернію, до складу якої увійшли Бахмутський, Маріупольський та Слов'яногірський повіти Катеринославської губернії, Старобєльський та частина Ізюмського та Куп'янського повітів Харківської губернії, Таганрозький та частина Донецького і Донського округів області Війська Донського.

У липні 1932 року створено Донецьку область, центром якої спочатку став Артемівськ, а потім Сталіно (нині Донецьк)(15). У червні 1938 року територію Донецької області було розділено на дві області - Сталінську та Ворошиловградську.

В 20-30-ті роки в Донеччині відбувався подальший розвиток системи освіти в результаті якого в 1939 році нараховувалося вже 7 вузів, які перетворили Донбас на видатний вузівський центр. Зароджено мережу культурно-просвітницьких установ, виникли театри, філармонія, бібліотеки, клуби, розвивалося кіномистецтво. З 1923 року почав виходити літературно-художній журнал «Забой»(16).

Голодомор 1932-33 рр. відбився і на Донеччині та її жителях, особливо у сільських районах. Жителі інших частин країни намагались втекти від голоду саме до міст Донбасу. Величезна потреба робочих рук спричинила те, що, на відміну від інших регіонів країни, приїхати на Донбас можна було і без окремого дозволу властей. Хоча наслідки голодомору на Донбасі були відчутними ще тривалий час, по Донбасу було вдарено ще сильніше у рамках терору Сталіна проти т.зв. ворогів народу, саботажистів, відступників, шпигунів та Православної Церкви. Жителі Радянського союзу уявляли собі Донбас як рай для різноманітних втікачів з інших регіонів. Зрештою, саме таку роль він часто відігравав.

З другого боку, Москва не довіряла лояльності цього „раю для незалежних” і саме тому Донбас став головною мішенню терору Сталіна, пік якого припав на 1937-1938 рр(17).

З 1941 по 1942 рік, під час німецької окупації, Донбас знаходився під правлінням німецької військової адміністрації. Після закінчення Другої світової війни, все повернулося до довоєнного стану за рахунок величезних інвестиційних коштів(18). У післявоєнні роки відновлювалися й розвивалися система освіти, відроджувалася культура. На 60-ті роки ХХ століття припав бурхливий розвиток системи вищої освіти. Тоді було перетворено Сталінський індустріальний інститут у політехнічний, а його Краматорський філіал - у індустріальний інститут. В області також відкрилися два нові вузи, тобто Інститут радянської торгівлі і філіал Харківського інституту мистецтв. Донецький педагогічний інститут перетворено в університет.

Внаслідок бурхливого промислового розвитку, у середині 80-х років Донбас став найбільш урбанізованим регіоном України. Тоді аж 90% жителів Донеччини проживала у містах. Межа середини 80-х та початку 90-х років, а особливо роки перебудови після падіння СРСР, принесли у Донбас дуже складні й суперечливі соціо-економічні й політичні переміни. Тоді на Донбасі відбувалися могутні шахтарські страйки, які ще більше погіршували стан промислового виробництва. Водночас формувалася багатопартійна система, засновувалися громадсько-політичні та інші організації «третього сектора», число яких на 2005 рік на Донеччині перевищує 5000. Серед перших потужних національно-демократичних організацій, створених у цьому часі, було Донецьке обласне Товариство української мови ім. Т.Шевченка (1989) засновниками якого була інтелігенція краю - В.Оліфіренко, Г. Гордасевич, В. Тиха, А. Загнітко, В. Білецький, В. Познанська, Ф. Олехнович та ін., число членів якого у 1992 р. Сягало 3000 чол.(19)

Кризовий стан екології залишився однією з найсерйозніших проблем регіону. Основні об’єкти, що забруднюють довкілля – шахти, збагачувальні фабрики, металургійні підприємства. В регіоні Донбасу височать понад 600 териконів, третина яких горить, виділяючи, зокрема, оксид сірки, існують десятки мулонакопичувачів та шламовідстійників, де захоронені відходи вуглезбагачення, малі ріки та інші водойми замулені, мул же містить важкі металі, в кількостях, що в десятки і сотні разів перевищують допустимі норми. Крім того, повітряний басейн над регіоном Донбасу є найбільш забрудненим в Україні, особливо у містах Макіївці, Маріуполі, Алчевську, Стаханові та ін.(20) Екологічна катастрофа відбивається на житті та здоров’ї мешканців.

Проголошення незалежності України, та перехід від планової до ринкової економіки виявилися періодом великих випробувань для Донеччини.

Все це сталося в умовах розірвання господарських зв'язків, користування застарілим промисловим фондом та технологією. Додатково, абсолютна перевага галузей важкої промисловості, визначили особливу гостроту економічної кризи. З 1997 р. уперше за останні 8 років було зафіксовано деякий сплеск зростання виробництва(21). Надалі промисловість регіону все більше «прибавляла» в темпах відродження, яке, однак, протікає дуже непросто внаслідок фактора старопромислового регіону, - закриття шахт, які є містоутворюючими підприємствами, безробіття, перепрофілювання населення тощо. Подібні кризові процеси вже важко і непросто переживали регіони-аналоги в усіх куточках світу – Пітсбург в США, Рур – в Німеччині, сучасна польська Сілезія. Проблеми реструктуризації промисловості там, хоч і важко, були вирішені, що вселяє надію і оптимізм стосовно майбутнього Донбасу.

1.2 Етносоціологічний феномен Донбасу

Як вважає Г. Куромія, японський історик, який займається історією України взагалі та Донбасу зокрема,” на Донбасі віддавна побутує легенда, згідно з якою цей край почали заселяти втікачі Римської імперії, бо на них у цих диких, малообжитих і неспокійних місцях не поширювалася влада закону. І навіть коли людині виносили смертний вирок, Донбас дарував їй життя. Власне, в цьому, як не крути, а в промовистому (з психологічної та соціальної перспективи) факті багато правди. У Донбасі віддавна сусідували воля й сваволя, великі багатства й глибокі злидні, честь і безчестя. Те, що в іншому місці було очевидним, на Донбасі переставало діяти, а те, що було саме собою зрозумілим у Донбаському степу, в інших регіонах здавалося диким і незбагненним”(22).

На думку Г. Куромії, Донбас належить до регіону, який колись називали «Диким полем», тобто нічиєю землею, яка приваблювала шукачів свободи. Отже, «Дике поле» ставало вільним козацьким степом. Навіть після його завоювання, контроль метрополії над колишнім прикордонням залишався слабким, а дух свободи стійко тримався. Дослідник навіть вважає, що теперішнє національне відродження засноване на козацькому міфі, а Донбас у такому разі видається “найукраїнськішим” з усіх регіонів України. Варто навести ще один висновок Г. Куромії, позаяк він видається дуже важливим для зрозуміння як історії, так і сьогодення Донбасу. Ідеться про поняття “класу” і “нації” як дві важливі концепції політичного мислення, що сформувалися внаслідок реакції на просвітництво, та які не підходили і не підходять до реалій політики в Донбасі. Марксистам було дуже важко у Донбасі навіть у часи пролетарської революції і громадянської війни. Так само було й із національно-демократичними партіями у часи, коли вони розквітали в інших місцях після розпаду як імперської Росії, так і Радянського Союзу(23).

Спершу основна роль у визначенні постійного населення Донеччини належала українському та донському козацтву.

Вже в перші десятиріччя XVI ст. під впливом польсько-литовської війни виштовхнуте за Сіверщину її населення потрапляє на «Дике поле». Організація Запорозької січі та походи Д. Вишневецького (Байди) на дніпровські міста Кримського ханства у середині XVI ст. ще сильніше закріпили вплив українського і донського козацтв у регіоні. Його наслідком було поступове витіснення кримських та ногайських татар та поширення козацького впливу як на Подонців'я, так на північне Приазов'я. У ті часи українськими козаками формувалася сторожова служба Московської держави, завданням якої було захищати центральну владу від татар(24). Однак Військо Запорозьке вело боротьбу не тільки проти турецько-татарської агресії, але й проти зазіхань на неї царського уряду(25).

Черговий етап заселення Донеччини відзначався поєднанням стихійної народної колонізації із намаганням Росії зміцнити свій вплив у регіоні. Народна колонізація помітно посилилась після Андрусівського перемир'я, внаслідок якого Україну було поділено по Дніпру між Польщею та Московією. Повернення польської шляхти на правобережну Україну спричинило великомасштабний перехід учасників національно-визвольної війни на лівобережжя. Для царського уряду ситуація, що склалася виявилася нагодою для заселення новозбудованих міст, розташованих на шляхах, якими татари добиралися до центральних районів Московії.

Ріст численності населення на Слобожанщині збільшував попит на сіль, що штовхнуло місцевих солеварів відшукати соляні джерела в різних місцях регіону. Позаяк бахмутські соляні джерела виявилися найбільш корисними, вони спонукали місцевих солеварів переселятися на р. Бахмут. В 1703 році там уже знаходились не тільки соляні варниці, але й поселення, що поклало початок місту Бахмуту.

Намагаючись більш надійно забезпечити південні кордони в XVIII ст., царський уряд розміщує вздовж кордону військові поселення, які формувалися не лише із служилих людей центральних районів Росії, але й з іноземців. До речі, так у 1754 р. між Бахмутом і Луганню виникло військово-землеробське поселення, зване Слов'яносербією. Якщо в другій половині ХУІІІ ст. на території краю числилось 114 поселень, то на початку ХІХ ст. їх було вже 493 (серед них 383 складали приватновласницкі). Села належали переважно місцевій чиновницькій та військовій верхівці, проживало в них по декілька тисяч кріпаків.

Більшість з них були вихідцями з різних районів України, серед них зустрічалися і колишні запорожці. Уряд також намагався поселити в регіоні служилих росіян, створюючи цілі однодвірські та розкольницькі слободи. Іноземці складали незначну частину населення. Найбільше їх проживало в згаданій вже Слов'яносербії, яку заселили українці та вихідці з Балкан. Помітну групу складали переселені до Азовської губернії наприкінці ХУІІІ ст. кримські християни (греки, вірмени, грузини та молдавани). Отже не дивно, що уже тоді населення регіону представляли понад 30 етносів, серед яких у 1779 р. українці складали понад 61,3% загальної чисельності населення. За ними йшли росіяни (20,5%), греки (7,3), вірмени (6,1), молдавани (2,5), а на решту припадало трохи більше 2% загальної кількості населення краю(26).

Однак, населення лишалося переважно українським доти, доки господарство країни було здебільшого зорієнтовано на хліборобство. Індустріалізація та комерційний розвиток, які розвивалися у дедалі швидшому темпі, спричинили різке збільшення чисельності представників народних меншин, особливо росіян та євреїв. Причиною виникнення таких обставин було те, що в основному промисел та комерція були пов’язані з неукраїнськими націями. Ця закономірність продовжувала існувати на протязі ХІХ та ХХ століть, а її наслідки відчуваємо донині(27).

У 1900 році більшу частину робітників у містах Донбасу складали росіяни (понад 55%). Попри те, що українці складали більшу частину загального населення регіону, вони становили лише одну третину робочої сили. В результаті шахтарські оселі та заводські міста Донбасу були неначе плямами зрусифікованості на карті України.

Після Другої світової війни відсоток українського населення Донбасу складав 55% та поступово зменшився до 50% у 1989 році. Водночас відсоток російського населення регіону збільшився з 36% у пісявоєнні роки до 43% у 1989 році(28). Зараз Донбас відомий як один із „багатоетнічних” регіонів в Україні. За даними останнього перепису, на Донеччині, де мешкає 4,825 млн. чол., проживають представники понад 100 націй і народностей, хоча українці (56,9%) та росіяни (38,2%) разом складають суттєву більшість – 95,1%, греки – 1,6%, білоруси – 0,9%, татари – 0,4%, вірмени – 0,3, євреї – 0,2%, молдавани – 0,1, інші – 1,4%(29).

1.3 Українська мова на Донбасі – актуальний стан та сподівання

За радянських часів українську мову на Донеччині було витіснено зі шкіл та вищих навчальних закладів (ВНЗ) на користь російської. У 1990 році на Донеччині з посеред 1300 шкіл тільки 103 сільські школи, в яких навчалося 3% всіх учнів, залишились при українській мові викладання. З набуттям незалежності Українською державою число шкіл з українською мовою викладання поступово зростає. Зараз у 42% шкіл та 24% ВНЗ викладання іде українською мовою. Планується, що у 2005 році чисельність шкіл з українською мовою викладання відповідатиме етнічному складу населення (нині українців 52%).

В інформаційному просторі Донеччини діє біля 110 телерадіокомпаній. За даними, отриманими внаслідок їх моніторингу, ефір заповнений на 35% українською мовою та 65% російською, хоча експертні оцінки дають ще більший відсоток російської мови.(30)

Людський досвід безперечно доводить, що мова об’єднує народ у націю та укріплює державу. Без своєї держави рано чи пізно занепадає й мова. Без мови втрачає суверенітет держава. Крім інших функцій, які звичайно притаманні мові даного народу, в українській мові особливо важлива ще одна – державотворча(31).

На думку В. Білецького, професора Донецького технічного університету та директора Українського культурологічного центру в Донецьку, східна частина України, хоча дуже повільно, все-таки повертається до української мови. Білецький наголошує на те, що за даними опитувань, переважна частина батьків вважає, що їх діти повинні володіти українською мовою. При тому науковець вважає, що шлях Донбасу до української мови веде саме через двомовність, в рамках якої українська поступово поширюватиметься. Суттєвий крок у напрямку реальної двомовності, на думку проф. Білецького, у Донбасі вже зроблено(32). Академік Іван Дзюба, який родом із Донеччини, пише, що не може не дивувати асоціяція Донеччини з російськомовною культурою, яка, на перший погляд переважає. Однак він наголошує на тому, що слід також спростувати міф про цілковиту зрусифікованість та навіть деукраїнізацію Донбасу, оскільки він паралізує українство та його розвиток у східних регіонах. Донбас все-таки є органічною частиною України, внесок якої помітний не тільки в економічному, але і духовному сенсі. Безперечно, Донеччина дала світові чимало видатних українських письменників, поетів, критиків, а її фольклор, живопис, музика та театральне мистецтво збагатили творчу силу цілого українського народу(33)

Спираючись на думку соціологів, можна говорити, що зведення масштабів українства на Донбасі до визнання української мови як рідної було б надто великим звуженням дискурсу. Адже деякі соціологи відкинули „рідну мову” як критерій у своїх дослідженнях на тему національної свідомості жителів Донбасу. Замість неї вони воліють вживати критерій мови, яку люди вибирають для спілкування, рівень фактичної двомовності населення та політичні фактори (наприклад, чи вважають люди, що Україна повинна бути самостійною державою?).

Такий метод приніс соціологам більш об’єктивні дані, які показують приналежність більшого числа жителів Донбасу до української культури. Більше того, 94% етнічних українців та 83% етнічних росіян сказали, що їхні діти та онуки повинні володіти українською мовою(34).

В. Білецький наголошує також на потребі самовідтворення українських еліт для того, щоб запевнити успішний розвиток україномовного суспільства на Донбасі. На думку В. Білецького, хоча з труднощами, процес самовідтворення українських еліт на Донбасі все-таки здійснюється, оскільки є сподівання на позитивні тенденції зростання нових політичних еліт, молодіжних творчих осередків, так званих "нових українців" регіону з числа українських бізнесменів, господарників, керівників-новаторів, до яких, здається, належать і деякі службовці(35).

1.4 Донеччина як частина суцільної Української геополітики

Концепція «двох Україн» виникла як частина ширшого політичного та академічного дискурсу як в Україні, так і за її межами. Цей дискурс супроводить українську державу від самого її виникнення, віддзеркалюючи ситуацію ідеологічного, культурного та лінгвістичного розколу всередині недоформованої ще української нації. Побудова нової держави, яка в Україні природно пов’язана з формуванням нації, передбачає виникнення певної символіки, тобто одвічної території, на якій народжувалася нація, особливої ролі столиці, державних кордонів тощо. Ця символіка передбачає також ієрархію регіонів країни, з посеред яких одні видаються вже дозрілими до бажаного рівня національної самосвідомості, тоді як іншим ще залишається дозрівати.

В останні десятиліття Україну драматично поляризовано вздовж символічної осі Схід-Захід. З появою нової національної географії західна Україна, яка у попередній системі сприймалася як периферія радянської імперії, тепер стала відома як начало антикомуністичного опору та демократичного відродження в країні, носій європейських цінностей. Водночас переважно російськомовна східна Україна, яка з перших літ СРСР вважалася його індустріальною потугою і була носієм адміністративного та інтелектуального потенціалу радянської системи, великою мірою з цією системою самоототожнюючись, виявилася раптом маргіналізованою на новій символічній карті країни. Тетяна Журженко вважає, що сьогоднішня геополітика України складалася споконвіку та за різних історичних обставин. Тому і формування модерної української нації по-різному відбувалося на сході і заході країни. Галичани, користуючись відносно ліберальними умовами австрійського законодавства та конфронтації з польською владою, змогли розвинути почуття непохитної національної самосвідомости. Це почуття стало базою для масового національно-визвольного руху, а у післявоєнні роки – для течій, спрямованих проти комуністичного режиму. Подібного масового національного руху ніколи не існувало у центрі та на сході країни. Попри те, саме ця частина України виявилась “ненькою” чималого числа інтелектуалів, відданих ідеї національного відродження. Університетські центри сходу, хоча були покликані русифікувати імперську периферію, все-таки підготували ґрунт для модерного українського націоналізму. Проте регіональний варіант української ідентичності, що народився на Сході, не відмовлявся від прихильності до російської мови й культури, а опісля – певної лояльності щодо радянської системи(36).Як вважає багато українських інтелектуалів та західних аналітиків, вищезгаданні регіональні особливості обумовили одну з головних проблем незалежної України, тобто неможливість мобілізувати на підтримку так званої “національної ідеї” великою мірою етнічно змішане русифіковане, чи, скоріше, совєтизоване населення східної України. Факт, що саме східноукраїнська посткомуністична номенклатура сформувала олігархічну еліту й отримує головні прибутки від створеної нею системи корупції та беззаконня, не допомагає виправити репутацію Донбасу. Однак те, що чинний при Л. Кучмі режим мав східноукраїнське коріння, зумовлено лише тим, що місцеві еліти, володіючи значними ресурсами, не могли не вкладати їх у політичну владу для того, щоб добитися доступу до перерозподілу власності. На думку Т. Журженко, політичні еліти вміло вживають аргументи, які стосуються різниць між сходом та заходом країни у політичній боротьбі(37).

На заангажованість політичних сил у намаганні збільшити прірву між україномовною та російськомовною частинами населення та створенні міфу про дві України, тобто проєвропейський захід та проросійський схід, наголошує і Микола Рябчук. Засобами утримання цього міфу є наголошування на (до речі, безперечні) різниці між заходом та сходом, як наприклад те, що захід насправді ніколи не засвоїв комуністичної ідеології, а східна Україна не має досвіду польського та австро-угорського впливів, різний досвід під час Другої світової війни тощо. Інші відмінності стосуються віросповідання, мовного питання, соціологічної структури населення, чи навіть таких справ, як архітектура міст кожного з регіонів. Кожен, хто відвідає Львів та Донецьк, відчуватиме, на думку Рябчука, екстремальність різниці між заходом та сходом країни. Тому саме багато спостерігачів висловлюють думку, що західна Україна надто відрізняється від східної, щоб існувати у рамках однієї держави(38).

Щодо історичних відмінностей, то і Т. Журженко вважає, що досвід Другої світової війни насправді був різним для українців заходу й сходу. Перші боролися одночасно проти нацистської та радянської окупації за національну незалежність України, тоді як другі боролися за визволення радянської України проти нацистів разом з росіянами. Відверто кажучи, східну Україну радянська армія визволяла, а західну завойовувала. Отже, навіть з точки зору відносно недавніх історичних подій, антирадянський варіант української історії не зовсім прийнятний для східної України. Авторка констатує, що було зроблено дуже мало задля загальнонаціонального примирення(39).

Т. Журженко наважується ствердити, що не згадану раніше “національну ідею” саму по собі відкидають східні українці, а її антиросійський зміст. На її думку, їм заважають не психологічні комплекси залежності й неповноцінності, а радше спільна радянська історія з її сподіваннями і провалами, перемогами й злочинами, — історія, в якій українці були не жертвами нав’язаного їм із зовні режиму, а активними її діячами. Як вважає дослідниця, Україна опинилася у полоні дилеми, що “Схід” не може цілком екстерналізувати радянський досвід, тимчасом як “Захід” не бажає прийняти його як легітимну частину національної історії. Факт, що Україна у сьогоднішніх своїх кордонах є продуктом совєтської зовнішньої політики, додає драматизму цій ситуації(40).

Парадоксальним вважає Журженко те, що зародкова політична нація, яка в 1991 році порвала з комуністичною ідеологією та совєтською системою, сама була її продуктом. Ідеться не тільки про індустріальну, комунікаційну, культурну інфраструктуру модерної нації, а й певні елементи так званої “совєтської ідентичності”. І якщо західні українці її відкинули як штучну імперську вигадку, то для східних українців вона певним чином співвідносилася з ідеями багатокультурності і позаетнічної, політичної концепції громадянства(41).

До речі, згадану вище багатокультурність та багатонаціональність Донбасу піддав різкій критиці Леонід Талалай, підкреслюючи, що вона є штучним витвором радянської системи. За його статтею, багатонаціональна традиція Донбасу існує по сьогоднішній день, хоча справді Донбас таким не був до часу як добровільного так і примусового переселення туди різних народів та здійснення асимілятивної політики з метою витворення нового ідеологічного субетносу(42).

Завершуючи свою статтю, Т. Журженко стверджує, що українське суспільство, розділене суперечливими інтерпретаціями національної історії, потребуватиме часу, терпеливості й політичної волі обох “Україн”. Для цього, однак, слід визнати за східними Українцями право на іншу, дещо відмінну версію національної ідентичности(43).

Внаслідок детального аналізу явища, попри згадані ним різниці між регіонами, і М. Рябчук заперечує існування „двох Україн” доводячи, що, ніхто не в змозі сказати де насправді кінчиться „Захід”, а де починає „Схід”. Україну русифікували та радянізували поступово протягом 300 років. Тому західна та східна частини країни вже настільки злилися в одне ціле, що інколи у Львові зустрічається стільки реліктів радянської системи, що й українства та про європейських поглядів у Донецьку. Скоріше, захід та схід співіснують як можливі напрямки, у яких просуватиметься держава, тобто повернення до Європи, або до чогось на кшталт СРСР, що зараз наймається популяризувати Росія. Однак амбівалентність громадської думки в усіх регіонах країни настільки велика, що несправедливо приписувати якусь конкретну думку заходові, сходові чи будь-якій іншій частині країни. Тому М. Рябчук вважає метафору, яка стосується „двох Україн”, лише тимчасовим, а не геополітичним явищем(44).

До цієї думки приєднується і Сергій Шангін, автор статті у газеті „Дзеркало тижня”(45), в якій нагадує, що мовне питання в Україні вирішене хоча справедливо, тобто визнаючи українську як єдину державну мову, однак лише на конституційному рівні. Автор статті вважає, що зрусифікованість Донбасу свідчить не стільки про сильний вплив російського чинника, скільки про тимчасову недостатність українського начала. С. Шангін не сумнівається в тому, що навіть млява державна політика у мовному напрямі не в змозі зіпсувати корисного для становища української мови на Донбасі впливу, який має саме час. Цей підхід можна віднести і до загалу проблем, пов’язаних з українством на Донбасі.

Свій внесок до дискусії мав і Роман Шпорлюк, висловлюючи зауваження, що протилежності, які на думку багатьох становлять базу для існування поняття “двох Україн”, насправді є природними для багатьох регіонів країни, а не лише сходу. Р.Шпорлюк згадує про столичне місто Київ, яке в багатьох відношеннях досить “західне” (наприклад голосує, як Львів), і в