Особливості становлення суспільно-філософської думки в Київській Русі
АСПІРАНТ
ОСОБЛИВОСТІ СТАНОВЛЕННЯ СУСПІЛЬНО-ФІЛОСОВСЬКОЇ ДУМКИ В КИЇВСЬКІЙ РУСІ
РЕФЕРАТ
2008
Зміст
Вступ
1. Становлення і розвиток суспільно-філософської думки в Київській Русі
1.1. Основні риси становлення суспільно-філософської думки в Київській Русі
1.2. Значення культури у становленні суспільно-філософської думки Київської Русі
2. Філософські ідеї у творчості давньоруських книжників. .
2.1 Джерела суспільно-філософської думки Київської Русі
2.2 "Слово про Закон і благодать" Іларіона Київського
2.1 Джерела суспільно-філософської думки Київської Русі
Висновки
Перелік посилань
Вступ
Філософія як особливий напрям інтелектуальної діяльності з’явилася на території України в часи Київської Русі, і прийшла вона сюди разом із християнством із Візантії – православної грецької держави, що утворилася на Балканському півострові після розпаду Римської імперії. На час хрещення Русі християнська думка у Візантії набула вже розвиненого, деталізованого та витонченого характеру. А оскільки Візантія була прямою спадкоємницею Стародавньої Греції, то в її філософському вжитку весь час перебували класичні твори давньогрецьких філософів. Разом із християнством та книжковою премудрістю вони стали елементом духовної культури Київської Русі, де врешті сформувався своєрідний культ книжкової мудрості. Отже, в Київській Русі освіта та освіченість, а разом із ними і премудрість набули особливого соціального статусу.
Аналіз становлення філософії немислимий без залучення різних джерел культури Київської Русі. Одним з найглибших джерел філософських ідей є народна культура слов’ян. Друге джерело – вчення раннього християнства, що внесло в Київську Русь історіософські проблеми і надало культурі новизни. Третім джерелом філософського мислення є писемні пам’ятки, що сягають першої половини Х ст..
Четвертим джерелом філософських ідей є творіння архітектури і мистецтва, створені з позицій певного світогляду. З запровадженням християнства Київська Русь приєдналась до світової культури6 античної, візантійської філософської культури. Основою світогляду східних слов’ян світова культура стала переправлятись на самобутню Києворуську культуру, зокрема філософську культуру. Сформувалась традиція філософської думки в Україні, що визначає специфіку філософського мислення українського народу.
Важливими є онтологічні і гносеологічні проблеми відображені у творчості філософів Київської Русі. Уявлення про людину, її місце у світі, сенс її буття, життя та смерті, тема врятування людини і людства, побудови досконалого світу – свободи і благодаті, що протиставляється світу закону необхідності, поновлення – це основні проблеми, що йдуть від “Слова о законе и благодати” київського митрополита Іларіона.
Розгляд актуальних на сьогодні питань духовності неможливо здійснювати відокремлено від дослідження їх витоків: не шукаючи зв’язків, передумов теперішнього прояву українського менталітету у його джерелах, основи яких закладаються в період становлення християнської духовності у вітчизняній культурі. Проведення поглиблених досліджень у напрямку виявлення особливостей духовно-символічного аспекту філософської думки Київської Русі, а також відстеження закономірностей, що лежать в основі його зв’язку з ментальністю українців, є запорукою привернення до даного феномену уваги наукової громадськості. Це сприятиме наближенню до цілей, на які спрямована свідомість сучасної української інтелектуальної еліти: відтворення зв’язку часів, національно-духовне відродження.
Безсумнівно, з огляду на сказане, вагомим внеском на шляху досягнення зазначеної мети буде проведення історико-філософських досліджень, спрямованих на виявлення духовно-символічних засад формування культури Київської Русі як осередку загальносвітових морально-етичних цінностей.
Отже, актуальним для сучасної науки буде встановлення особливостей прояву багатогранного явища “символ” саме в рамках періоду софійного, який тяжіє до суб’єктивності пізнання, міфоепічності, художності, а також –виявлення взаємозв’язків між зазначеним феноменом і такою характеристикою києворуського типу філософствування, як надання переваги індивідуальному етичному шляхові, бачення у філософії практичної моралі. З огляду на це, належну увагу потрібно віддати дослідженню і висвітленню характеристик людини – продукувача символіки – в якості предмета культурного аналізу.
Дослідження оригінальних творів епохи Київської Русі, яким науковці надають особливого філософсько-світоглядного значення, з метою виділення в них особливостей, що свідчать про причетність філософської думки зазначеного періоду до явища символу, допоможе встановити міру актуальності і вагомість досліджуваного феномену як для формування філософської думки за часів Київської Русі, так і для явища духовного становлення загалом.
Таким чином метою дослідження є обґрунтувати особливості становлення суспільно-філософської думки Київської Русі як явища, що репрезентує зародження українських етнонаціональних культурних цінностей у загальнолюдському духовному контексті та виявити духовні ідеали Давньої Русі, простежити ідеї духовного зростання (“обоження”) у контексті символізму духовної культури Київської Русі.
Щодо особливостей суспільно-філософської думка Київської Русі проведено чимало наукових розвідок, серед яких, зокрема, є й вузькоспеціальні (з літератури, живопису, архітектури, мови, фольклору та ін.).
У дореволюційний та довоєнний період майже всі дослідження, присвячені вітчизняній філософії, характеризуючись різноплановістю, лише торкались зазначеної тематики (праці В. Воскресенського, М. Погодіна, М. Чернишевського, І. Срезневського, М. Добролюбова, М. Безобразової, Г. Шпета, Е. Радлова та ін.).
У повоєнний період для досліджень характерним було надмірне підкреслювання її залежності від пануючої релігійної ідеології (О. Трахтенберг, М. Іовчук, В. Бернадський та ін.). На початку 90-их років дослідники почали ставити питання про виділення основних понять філософії з нефілософського контексту (В. Горський, С. Кримський, Л. Поляков, М. Громов, М. Козлов, О. Замалєєв, В. Зоц).
Сьогодні надзвичайно актуальними є науково-дослідницькі доробки українських вчених: В. Горського, С. Кримського, С. Бондаря та ін. Зокрема, проблеми становлення філософської думки (Г. Олефіренко, І. Ткаченко).
Автор вважає за доцільне здійснити історико-філософський екскурс у період Київської Русі, зокрема, зупинитися на тих аспектах, які єднають світогляд її мислителів з національними особливостями світосприйняття та світобачення українців. Також вбачаємо необхідність у здійсненні дослідження суспільно-філософської думки Київської Русі як явища, що репрезентує загальнолюдські духовні цінності.
1. Становлення і розвиток суспільно-філософської думки в Київській Русі
1.2. Основні риси становлення суспільно-філософської думки в Київській Русі
На величезній території, що обмежувалася на заході Верхньою і Середньою Віслою, півночі — Прип'яттю, північному сході та сході включала пониззя Березини й Десни, а по Дніпру доходила до гирла Сули (південний же рубіж проходив від Дніпра й Росі на захід до верхів'їв Південного Бугу, Дністра, Пруту та Сяну) — виникають поселення протослов'янських племен.
Благодатні грунти, багатий рослинний і тваринний світ сприяли виникненню ще в III тис. до н.е. трипільської землеробської культури, носії якої є "мовними предками слов'ян". У подальшому тут з'являється Антська держава (II ст.), а згодом — Куявія та Славія. Об'єднання цих територіально-державницьких утворень призвело до виникнення Київської Русі, на терені якої розпочався процес формування української суспільно-філософської думки.
Його становлення супроводжувалося проявом як загальноцивілізаційних, так і специфічних ознак, тенденцій. Закономірно, що процес становлення тієї чи іншої національної ментальності передбачає наявність протофілософського (міфологічного) періоду. (5, c.86)
Логіка розвитку суспільно-філософської думки розпочинається з міфу і завершується становленням "Логосу". Не виключенням була в цьому плані і вітчизняна філософія, їй також передують своя міфологія і епос. Але при всій цій загальноцивілізаційній подібності, чітко вирізняється специфічне. Становлення і формування філософської думки відбувалося в "котлі", де сплавлювалися воєдино загальноцивілізаційні та специфічні ознаки та тенденції. Специфічним для цього процесу було й те, що він проходив у ситуації творчого діалогу києво-руської міфології та епосу з візантійським християнством, котре широко культивувало ідеї грецького філософського платонізму та неоплатонізму. Ідеї східного християнського світогляду були представлені на території Київської Русі виключно як філософсько-богословські трактати, тексти. Зокрема, широко були розповсюдженими "Шестиднева" Іоанна, екзарха Болгарського, "Ізборники Святослава" 1073, 1076 pp. та ряд інших документів. Результатом такого "спілкування" стало виникнення нового типу світогляду, києворуської ментальності, яка характеризується не тільки розмаїттям, а й глибиною думки. Слід зазначити, що названі твори втрачали свою первісну специфіку і набували києворуської форми викладу й ментальності, ставали феноменом києворуської філософської культури. Діалог етнонаціонального (поганського) і християнського (греко-візантійського) світоглядів привів до того, що перший, поступово став втрачати свою "первісну"' автономність, замкненість і перетворюватися на засіб прочитування (розуміння) "іншого" змісту з метою його творчого засвоєння, укорінення в фунт києворуської ментальності. Пам'ятки культури, особливо києворуська книжність, стали специфічним засобом передання (переведення) християнського змісту в тодішню свою світоглядну дійсність. (8, c.103)
У цей період світогляду українського етносу було притаманне емоційно-піднесене і водночас шанобливе ставлення, боготворіння рідної землі, природи, в постійному зв'язку з якими народ черпав життєві сили, енергію, волю та незламність духу.
Разом з тим йому (етносу) був характерний як індивідуалізм в поєднанні з ідеєю рівності та поваги до окремої людини, її свободи, так і негативне ставлення до неприйняття насилля, деспотизму, абсолютизму тощо.
Всі ці риси знайшли своє відображення не тільки в ментальності українського народу, а й істотно вплинули на тип і стиль філософствування.
1.2. Значення культури у становленні суспільно-філософської думки Київської Русі.
Зародження і формування філософської думки на території сучасної України відбулося в специфічних історичних, природних і соціальних умовах. Географічно ця територія знаходиться на перехресті континентів і кліматичних поясів, 3 одного боку, на ній зародились найдавніші цивілізації і народ, що її населяє, спадкоємець, зокрема, прадавньої Трипільської культури, а з другого, тут не одержало належного розвитку рабство, довше, ніж в інших регіонах Європи, існувало багатобожжя і язичництво, пізно прийшла писемність, а відповідно, не було філософських традицій в повному розумінні цього терміна. Своєрідність природи, способу життя, зміст і характер господарювання і міжособистісних стосунків сприяли формуванню в давніх слов'ян особливого світогляду, світосприймання, світовідчуття, в якому поєднувалось людське і природне, земне і потойбічне, предметно-речове і духовно-чуттєве тощо, тобто міфології. Її основою були перенесенні тодішніми людьми свої уявлення про себе і своє суспільне життя на природні явища: небо, зірки, сонце, місяць, вітер, грім, блискавки, землетруси, дерева, тварин. Найдавніші міфи праслов'ян були гомоморфічні і зооморфічні, а світогляд можна охарактеризувати як космо-центризм, анімізм і пантеїзм - одухотворення і обожнення всього оточуючого матеріального середовища, явищ природи. В характерному для того часу багатобожжі відбився ще міцний зв'язок тодішньої людини з природою і повна залежність від неї, а також уже досить чітка диференція суспільства. Тому за цими ознаками давалась характеристика богам і будувалась їхня ієрархія: Перун — бог грому і блискавки; Волос — бог тварин; Похвіст — бог повітря, погоди, негоди; Ладо — бог веселощів і благополуччя тощо. Всі ці й інші уявлення оформлялись у відповідну термінологію, входили складовим елементом в розмовну мову, в перекази і легенди, в ритуали і звичаї, пісні і обряди. В тодішніх міфах відбилось не тільки ставлення людини до природи, але й ставлення людини до людини, і ці сюжети поступово виходять на перший план. Найулюбленіші персонажі міфології давніх слов'ян: батько — господар, голова сім'ї, хлібороб, багатий, дужий і добрий, мати - господиня, дочка - панна, син -панич. Характерною рисою цієї міфології, за висловом І.Нечуя-Левицького, є те, що вона, на противагу німецькій і великоросійській, уникає негарного, потворного, страшного. Міфологія часів Київської Русі по відношенню до відображеного-зображеного дотримується "естетичної дистанції" і утверджує насамперед добро і красу, гуманність і милосердя. Мабуть, у цьому один із коренів характерної для української філософії "сердечності", згодом розвинутої і утверджуваної Сковородою, Шевченком, Юркевичем та іншими. (4)
Із формуванням і утвердженням держави, яка отримала назву "Київська Русь", відбуваються суттєві зміни в соціально-економічному і духовно-культурному житті людей. Особливо рішучі зміни в житті суспільства і культурі, світогляді та мисленні відбулися з прийняттям християнства в 988 році. Завдяки цьому Київська Русь отримала можливість прилучитися до досягнень світової культури. Інтенсивні контакти з Візантією, Болгарією дають можливість використовувати як джерело філософської думки здобутки античної й візантійської філософії. Твори візантійської та болгарської літератури переважали в загальному фонді пам'яток світової культури того часу, які засвоювалися в процесі становлення і розвитку філософської думки Київської Русі. Однак вони не вичерпують всього фонду, який до певної міри включав і культурні здобутки народів Західної Європи та Сходу. Мабуть, безпосередньо з сирійської мови здійснюється переклад повісті про Акіра Премудрого. З давньоєврейської перекладається біблійна книга "Есфірь", "Йосипон" та ін. Здогадко з грузинської перекладено на Русі "Сказання про іверську царицю Динару". Були відомі й окремі церковні твори, княжі житія, створені представниками чеської культури, в яких викладалися й певні філософські ідеї.
Проте роль християнства не обмежується функцією простого ретранслятора на вітчизняний ґрунт здобутків світової культури. Адже різниця потенціалів вітчизняного, що здійснював перші кроки на шляху становлення філософської думки, та іноземного, засвоюваного, який спирався на майже тисячолітній досвід розвитку філософської культури, могла забезпечити творчий здобуток лише за наявності в києво-руській духовності певних могутніх стимулів, що спонукали б до напруженої інтелектуальної праці з осмислення складного теоретичного матеріалу. У створенні таких стимулів значна роль належить християнству, яке виступає своєрідним каталізатором процесу, що супроводжував засвоєння світових ідейних надбань у культурі Київської Русі.
Не лише священні тексти, а й світ в цілому сприймався як книга, що містить заповідану Богом істину, котру людина має збагнути. У такому розумінні культура, що розвивається під впливом християнства, неминуче набуває "книжного" характеру, спонукає до осягнення смислу "прихованого" в слові, стимулює до роздумів над словом, пошуку метафізичного, символічного його значення. Останнє, власне, й стимулює напружену інтелектуальну діяльність, спрямовану па осягнення глибинних філософських ідей, закладених в текстах, що разом з християнством прийшли на Русь. (13)
На думку деяких дослідників, наприкінці X ст. була написана і включена до складу "Повісті минулих літ" "Промова філософа", де лаконічно відтворюється, відповідно до християнського віровчення, історія створення світу. В середині XI ст. створюється "Слово про закон і благодать" Іларіона, Ізборники Святослава 1073 та 1076 рр. та низка інших пам'яток, насичених глибинним філософським змістом, що ґрунтувалися на ідеях давньогрецьких мислителів, суттєво переосмислених візантійською християнською філософією, а з другого — вітчизняної культури, яка зберегла суттєве відображення міфологічних уявлень східних слов'ян, склалася ориґінальна традиція української філософської думки, яка, починаючи з XI ст., впродовж віків визначає специфіку філософського мислення українського народу.
У межах києворуської культури склався притаманний українській духовній традиції тип мислення — не схильний до абстрактного, відірваного від життя філософського теоретизування. Якщо у західноєвропейській культурі здебільшого реалізується "платонівсько-аристотелівська" лінія філософії, яка відповідно до канонів наукового мислення прагне до істини, незалежної від людини і людства, то в києво-руській культурі переважає "александрійсько-біблійна", яка орієнтується не так на здобуття безсторонньої істини, як правди, що будується як драма людського життя. (9) Усвідомлення недостатності, неповноти абстрактно-спекулятивного, замкненого на собі філософського умозріння — досить типова риса української ментальності. Саме тому в історії української культури логіко-технологічна філософська освіченість, вишуканий "гностицизм", категоріальна системотворчість не пускають глибокого коріння. Тут виробляється своєрідний тип філософствування, що вирізняється не об'єктом (ним завжди є всезагальне), а суб'єктом пізнання. "Любомудр" - філософ виступає як цілісний суб'єкт. Він мислить себе як факт в середині буття. Не обмежуючись осмисленням всезагального, як об'єктивно безособової дійсності, він переживає його як власну долю. До філософських висновків він приходить через пошук особистого сенсу життя.
Саме тому в українській культурі склалася філософія, домінуючу тенденцію якої утворює екзистенціально-антропологічна редукція філософського знання, що розвивалася навколо обговорення проблем людини та людської історії.
Відповідно до цього в києворуській культурі виробляється розуміння філософії і філософа. Філософом вважався той, хто, спираючись на книжні знання, не просто здобув істину про сенс людського існування, а перетворив отриману істину на керівництво у власному житті, філософія мислилась не тільки як теоретизування, а й як практична мораль.
Такому розумінню філософії відповідають й ті визначення, що функціонують у культурі Київської Русі. Серед найпоширеніших є перше в слов'янській літературі визначення філософії, вміщене в популярному на Русі "Пространному житії Костянтина — Кирила Філософа", складеному болгарським мислителем Климентом Охридським. Згідно з ним філософія визначалася як "Знання божиїх та людських речей, що навчає, як людина може наблизитись до Бога, як ділами своїми уподібнитись творцеві свому" (10,c.50). Наведене визначення виявляє генетичну близькість з ще одним тлумаченням філософії, яке належить Іоанну Дамаскину і вміщене в перекладі його "Діалектики": "Філософія є пізнання сутнього, оскільки воно сутнє, тобто пізніше природи сутнього. І ще: філософія є пізнання речей Божиїх та людських, тобто видимих і невидимих. Далі, філософія є роздум про смерть, як самовільну, так і природну.. .Далі, філософія є уподібнення Богові... Філософія є мистецтво мистецтв і наука наук, бо філософія є початок будь-якого мистецтва... Далі, філософія є любов до мудрості: істинна ж мудрість є Бог. А тому любов до Бога є істинна філософія" (1, c.352).
2. Філософські ідеї у творчості давньоруських книжників
2.1 Джерела суспільно-філософської думки Київської Русі
Аналіз становлення філософії немислимий без залучення різних джерел культури Київської Русі.
Одним з найглибших джерел філософських ідей є народна культура слов'ян. Свідомість стародавніх русичів дофеодального періоду пройшла шлях від відокремлення ідеальних моментів у вигляді тотемів, інших елементів міфологічного первісного світогляду до чітко сформульованих у билинному епосі світоглядно-етичних та естетичних поглядів.
Другим джерелом філософського мислення є писемні пам'ятки, що сягають першої половини X ст. У пам'ятках стародавньоруської культури чітко виражено філософські проблеми - «Діалектика» Іоана Дамаскіна, творіння Діонісія Ареопагіта. Безпосередньо наближені до філософської літератури і містять роздуми про світ та людину - «Слово про Закон та Благодать», «Молитви Данила Заточника», «Повесть временных лет», тексти ділової писемності, юридичні акти. Грамоти на бересті містять глибокодумні сентенції тощо.
Третє джерело - вчення раннього християнства, що внесло у Київську Русь історіософські проблеми і надало культурі новизни. Шанобливе ставлення до Слова, прагнення розгадати таємничий зміст Слова обумовили книжковий характер культури Київської Русі, а тлумачників книжкової мудрості стали називати книжниками.
Четверте джерело філософських ідей - творіння архітектури та мистецтва, створені з позицій певного світогляду. З запровадженням християнства Київська Русь приєдналася до світової культури: античної, візантійської філософської культури.
Основою світогляду східних слов'ян світова культура стала переплавлятися на самобутню києворуську культуру, зокрема філософську культуру. Сформувалася традиція суспільно-філософської думки в Україні, що визначає специфіку філософського мислення українського народу. (13)
У суспільно-філософській думці Київської Русі відповідно з українською духовною традицією склався своєрідний тип мислення, тип філософствування, позбавлений абстрактного, відірваного від життя теоретизування. Логічна філософська освіченість, вишуканий гносеологізм, категоріальна системотворчість не стали характерними для філософствування в Україні. Суб'єкт пізнання мислить себе як факт всередині буття, переживає світ як власну долю і пізнає світ через пізнання власного- сенсу життя. Звідси -екзистенціально-антропологічний характер українського філософствування. Філософом вважався книжник, який умів здобувати з книжного знання істину про сенс людського існування і користувався істиною у власному житті. Філософія мала практичне, моральне спрямування.
У філософії Київської Русі широко застосовується сократівський (морально-практичний) метод, а також платонівський метод художньо-образного філософствування. Арістотелівський же аналітичний метод не знайшов поширення. Проблеми етизовані: до чого б не звертався стародавньоруський мислитель, розглядав його крізь призму світового конфлікту Добра і Зла.
У становленні і розвитку філософської думки Київської Русі основною проблемою є проблема буття людини, її батьківщини у контексті буття всіх інших народів і світу. Боротьба проти руйнівних сил людського буття спирається на морально-божественну основу і здобуває форми конфлікту між Добром і Злом. Досвід моральності, практичного філософствування, надбаний в умовах Київської Русі, став фундаментом дальшого розвитку філософської думки.
Звертаючись до джерел філософської думки Київської Русі, ми повинні згадати найперший давньоруський літопис – “Повість минулих літ”: тут містилися не лише історичні відомості, а й описувались звичаї та світоглядні людські уявлення. Цікаво відзначити й те, що цей літопис починається із звернення до історії світу в цілому (його творення та ін.); це свідчило про те, щоісторія русичів розглядалася в контексті загальної всесвітньої історії. В цьому літописі переповідається основний сюжетний зміст Біблії, проводяться порівняння вірувань різних країн та народів. Тут же містяться надзвичайно цікаві та характерні повідомлення про те, як відбувався вибір державної віри князем Володимиром. Посланці князя до різних народів розповіли наступне: “Найперше ходили до болгар і дивилися, як вони моляться у храмі, а точніше сказати в мечеті, стоячи там без пояса. А поклониться, сяде й дивиться сюди й туди, як божевільний. І нема в них радості, а тільки печаль та сморід великий. І недобра віра їх. І прийшли до німців, і бачили, як відправляють службу божу, а краси не бачили ніякої. І прийшли ми в Греки, і водили нас туди, де служать Богові своєму, і не знали, чи ми на небесах були, чи на землі: нема-бо на землі такого видовища чи краси такої, щоб зуміли порівнятися з нею” (11,c.173). І хоча описане літописцем не зовсім точно передає реальні події, самий факт концентрації уваги на аргументі краси є досить красномовним: він, власне, засвідчує про давні корені українського естетизму, що постав зрощеним із релігійністю.
У відомому зібранні текстів “Ізборник Святослава 1073 р.” вміщений виклад твору Арістотеля “Категорії” із коментарем неоплатоніка Порфірія, що, знову-таки, засвідчує про шанування книжкової (філософської) мудрості, оскільки із цією збіркою князь не лише проводив своє дозвілля, а й їздив у військові походи. Твір “Слово про закон та благодать”
Київського метрополита Ілларіона (1030-1050 рр.) був надзвичайно популярним у Давній Русі, оскільки до нас дійшов він у 52 списках. У цьому творі автор також вписує історію Київської держави у загальний світовий процес: він звертається до положення апостола Павла про те, що всесвітня історія проходить через два етапи: закону та благодаті. На першому етапі Бог наставляв та карав людей зовнішніми настановами, через закон, а на другому, керуючись безмежною любов’ю до людини, справу життєвого вибору віддав самій людині, подарувавши їй подвиг Христового розп’яття, тобто благодать. Тепер людина наставляється вірою та любов’ю. Метрополит оспівує християнський вибір Володимира Великого як свідчення з’явлення благодаті на землях Київських; вітає він також культуротворчу діяльність Ярослава Мудрого. (3, c.56)
Із першої третини Х ст. дійшов до нас “Шестидень” Іоанна, екзарха Болгарського, в якому звучить своєрідний гімн Мудрості Бога, що проявилася у гармонії світобудови. Остання поділяється на чуттєве та духовне, а в духовному проходить поділ на живе та розумне. Людина знаходиться в центрі світу, тому що включає у свою природу всі складові світу. В цьому творі стверджується також, що світ являє собою єдність відомих чотирьох елементів, проте ефір та небо постають елементами нематеріальних сутностей. “Повчання”
Володимира Мономаха, (кінець ХІ ст.), розпочинається із захопленого описування краси та гармонії світобудови, де все, по-перше, має своє місце та призначення, а, по-друге, постає індивідуальним та неповторним. Звідси випливає настанова дітям - будувати своє життя у злагоді із світом, тобто шукати гармонії та злагоди, не втрачаючи свого обличчя.
У “Посланні Никифора, метрополита Київського, князю Володимиру Всеволодичу (Мономаху)” (ХІІ ст.) ми зустрічаємося із намаганням осмислити природу людини: головне в людині – це душа, що складається із розуму, почуттів та волі. Найціннішим в душі є розум, оскільки саме ним людина відрізняється від тварин. Але розум керує людиною через почуття та волю (бажання); тобто тут стверджується розумна природа і почуттів, і волі. Цікаво відзначити, що найкращим почуттям Никифор вважає зір (а не слух, - всупереч типовим середньовічним уявленням).
У “Посланні пресвітеру Формі” Климента Смолятича чи не єдиний раз в усій тогочасній літературі відстоюється думка про можливість використання філософії для кращого розуміння Святого Письма. При тому уточнюється, що філософія перш за все необхідна для пояснення божественних істин простим людям, бо клірики розуміють його на більш високому рівні. Проте найважливішим у цій справі постає необхідність приходити до повчальних моральних висновків, серед яких найпершим є такий: справжнє благо полягає не в багатстві і не у владі, а у “стяжанії мудрості”.
“Слово Данила Заточеника” – наступний популярний твір давньоруської книжкової мудрості. Автора цього послання досі не встановлено, як залишається невідомим ім’я князя, до якого він звертається. “Слова” – твір, що засвідчує появу в Київській Русі думки про важливу роль в суспільному житті світської інтелігенції. Головна думка твору – утвердження мудрості й розважливості, основних чинників розвитку суспільства: “Серце розумного укріпляється в тілі його красою й мудрістю… Не зри на зовнішність мою… Я, пане, хоч одежею вбогий, та розумом багатий, юний вік маю, та розум старий в мене… Мужа мудрого посилай і мало йому кажи, а глупого посилай та сам не лінуйся за ним іти… Не висівай у рівчак жито, ані мудрість у серця глупих. Безглузді не сіють, не орють і в житницю не збирають… Що в міх утлий лити, що глупого вчити”.
У творі “Житіє Кирила філософа” привертає до себе увагу коротке, проте цікаве визначення філософії: на запитання візантійського імператора: “Філософе, хотів би я дізнатися, що є філософія?”, Кирило відповідає: “Божим і людським речам розуміння, наскільки людина може наблизитися до Бога…”. До цього Кирило додає, що філософія – це вміння сказати у небагатьох словах речі великого розуму. (2, c.46)
Популярною була також збірка афоризмів та життєвих повчань під назвою “Бджола” (вона містила фрагменти з праць Плутарха, Діогена, Сократа, Піфагора, Епікура) та інші джерела. Але при цьому слід враховувати те, що за підрахунками фахівців серед всієї літератури Київської Русі оригінальні твори складали всього лише один відсоток; це пов’язане із загальною установкою християнської дуки на коментування, екзегетику, а також тим, що основне завдання книжники Київської Русі вбачали у засвоєнні християнської мудрості, а не у створенні нового.
Отже, філософська думка часів Київської Русі була переважно світлою, оптимістичною, спрямованою на етичні, культурні та соціально історичні питання.
2.2 "Слово про Закон і благодать" Іларіона Київського.
Першими творами київських книжників були так звані слова, повчання, послання, моління, в яких виразно поставлені важливі світоглядні проблеми, подані глибокі філософські ідеї. Саме з книжним знанням перш за все і був пов'язаний початок філософської думки києво-руської доби. Навіть склалось таке уявлення, що філософ — це перш за все вчений книжник, граматик, освічена людина, яка глибоко розуміється на книжній премудрості; але якщо філософ є обов'язково книжником, то не кожний книжник гідний звання філософа. Скоріше за все, філософом вважали не того, хто просто володіє книжними знаннями, а того, хто ці знання втілює в життя, використовує їх як керівництво в процесі життєдіяльності, а звідси і філософія мислилася не просто як абстрактне теоретизування, а й як практична мораль, як знання і повчання на основі знань. Про філософію Київської Русі, про її рівень прийнято судити по творчості таких видатних давньоруських книжників, як Іларіон Київський, Лука Жидята, Феодосія Печерський, Нестор, Никифор, Володимир Мономах, Климент Смолятич, Кирило Туровський, Данило Заточеник та ін.
Чільне місце в творчості багатьох київських книжників займає образ історії. Тут варто назвати «Слово про Закон і Благодать» Іларіона Київського (поч. XII ст.) — одного з перших давньоруських філософів. Відомості про його життя досить обмежені. У 1051—1053 рр. Іларіон був першим київським митрополитом. Після митрополичої кафедри, якої його позбавили, він постригся у ченці Києво-Печерського монастиря під іменем Никона і пізніше став його ігуменом. Відомо, що Іларіон входив до числа наближених князя Ярослава Мудрого, боровся за об'єднання Русі, був поборником освіти, виступав за рівні права руської і грецької церков, за незалежність руського народу.
Основна мета, яку ставить Іларіон у «Слові...»,— показати зростання безпосередньої божественної участі в людській історії, яка розділяється на період «язичницький», період іудейського «закону» і завершальний період християнської «благодаті та істини». Він, зокрема, зазначав: «Хто ще великий такий, як Бог наш? Він один, що творить чудеса. Установив закон на уготування істини й благодаті, бодай навикло у ньому людське єство від багатобожжя ідольського відходити, в єдиного Бога вірувати, щоб посудина скверная — людство, омите водою, законом і обрізанням, прийняло молоко благодаті й хрещення». Будучи носієм християнського світосприйняття, Іларіон розвиває особливий тип ставлення до історії. Минуле, тобто біблійну історію, він сприймає як реальний символ, прообраз власне християнської історії. Як давньоруський мислитель Іларіон процес християнізації розглядає через призму хрещення Русі, яке, на його думку, є завершальним етапом розповсюдження християнства: «Віра благодатна по всій землі розповсюдилася і до нашого народу руського дійшла. І озеро закону висохло. Євангельське ж джерело наводнилося і всю землю покрило і до нас розлилось». (7, c.23)
Провідною ідеєю «Слова...» є утвердження патріотизму, любові до Вітчизни. Саме цей твір є першим, в якому змальовується велич і єдність землі Руської. Іларіон прославляє патріотизм видатних діячів, князів руських, перш за все Володимира: «...не в слабкій і безвісній землі володарвали, а в Руській, що знана і чувана є в усіх чотирьох кінцях землі!»
Ці та інші ідеї філософсько-світоглядного характеру, висунуті Іларіоном в його творі, плідно використовувались у подальшому становленні філософської думки, суттєво вплинувши на ідейний процес Київської Русі та наступні періоди історії. Фактично з Іларіона започатковується українська історіософська тематика.
2.3 філософська творчість Кирила єпископа Туровського
Однією з найяскравіших постатей серед діячів культури Київської Русі ХІІ ст. є Кирило єпископ Туровський. Він народився (1130 р.) у заможній сім’ї в невеличкому місті Турові, там пройшов його життєвий шлях, який закінчився у 1182 р. З 1169 р. Кирило стає єпископом Туровським і був ним, очевидно, до самої смерті. В його творчому доробку поряд з урочистими "Словами" виділяються "Бесіди", послання сучасним йому політичним і церковним діячам. Творчість Кирила є не лише високим зразком володіння словом, але й насичена глибоким моральним змістом, що й зумовило високий авторитет його як єпископа. Твори Туровського найповніше репрезентують широке коло комплексу тих ідей, які розроблялися у філософській думці Київської Русі. На відміну від багатьох сучасників він не компілятор, а оригінальний мислитель. Зрозуміло, що він не міг вийти за межі середньовічного способу мислення і тому постійно використовує традиційні авторитетні тексти, усталені образи й сюжети. Творчість Кирила безпосередньо пов’язана з грецькою культурою, перш за все з візантійською, а через неї - і з античною спадщиною.
У вченні про буття (онтології) Туровський виходить з фундаментального протиставлення двох світів – земного і небесного, видимого й невидимого, що і є суттю християнського дуалізму взагалі. Значну увагу він приділяє аналізові протилежностей "внутрішнього" і "зовнішнього", їх співвідношенню як церковного і світського, християнського і поганського. Як висновок – зовнішнє є темрявою, внутрішнє – світлом. (4)
Ця особливість у розумінні світу визначає й підхід Туровського до центральної проблеми філософії Київської Русі – проблеми людини, що є цілком закономірним, адже в природі людини поєднані обидві сторони християнської картини світу. Розглядаючи співвідношення “Бог – людина”, Туровський безперечний пріоритет надає Богові, який є творчою силою, творцем всього сутнього; людина ж перебуває у стані підкорення Богові. Водночас мислитель акцентує увагу на тому, що весь задум створення спрямований до вищої мети, якою є людина. Бог відкриває істину людині, вказує їй шлях до обожнення, не позбавляючи свободи волі людини у виборі між добр