Український театр другої половини ХІХ століття

Курсова робота

Зміст

Вступ

1. Розвиток театрального мистецтва в Україні в др. пол. ХІХ ст.

1.1 Аматорське театральне мистецтво

1.2 Професійний театр України

2. Український театр за кордоном

2.1 Українські артисти в Петербурзі

2.2 Український театр на Кишинівській сцені

Висновки

Список використаних джерел та літератури

Додатки

Вступ

Актуальність теми.

В історії українського відродження в Росії новий український театр відіграв не тільки красиву й ефективну, але й сповнену глибокою неминучою значення роль. Український народ протягом багатьох століть не мав власної держави. Україна входила до складу то Польщі, то Росії, то Радянського союзу й змушена була майже завжди в тій чи іншій формі терпіти політичне, духовне й навіть релігійне гноблення. Особливо несприятливими були умови для розвитку культури в Україні у ІІ пол. ХІХ ст. Цей період в історії України був одним з найтрагічніших. Було заборонено найцінніше, що тільки є в кожного народу, - рідну мову. Це була доба, коли донести до народу рідне слово було майже неможливо, а нерідко й небезпечно.

Коли сумної пам’яті закон 1876 року закрив майже наглухо всі шляхи до українського національного руху в Росії, театр лишився одним з небагатьох просвітів, і в пристрасному устремлінні знайти який-небудь вихід національному почуттю потреби національного самовияву, була з усією енергією використана та невелика галузь цього самовияву, яка давала йому сцена.

Українське професіональне театральне мистецтво в другій половині ХІХ століття розвивалось у дуже несприятливих умовах: не було спеціальних закладів які б виховували кадри, приміщень, які відповідали своєму призначенню, належних традицій режисури й акторської гри, високохудожнього репертуару, який би забезпечив постійний зростаючий інтерес публіки до театру.

Тільки палка любов до своєї справи, надзвичайна енергія сценічних діячів і жива підтримка публіки дали можливість українському театру з честю вийти з цих утруднень і завоювати собі тривке місце навіть у тих тяжких умовах, в які ставив його ворожий українському життю режим. Найболючішою його стороною була бідність репертуару. Театральна цензура залишила українському театру тісну галузь етнографічно-народного життя, але й з цієї галузі нові п’єси доводилось проводити з неймовірними утрудненнями, і навіть величезними матеріальними витратами.

Отже, театр у ці роки фактично був єдиним джерелом цього культурного життя нації. Він залишався єдиною надією уярмленого народу на своє духовне відродження. І дали цю надію Україні перш за все такі видатні українські культурні діячі, як М. Кропивницький, М. Старицький, І. Карпенко-Карий, М. Садовський, М. Заньковецька, П. Саксаганський та інші митці, завдяки яким українське сценічне мистецтво наприкінці ХІХ століття – на початку ХХ століття було піднесено на небачений до того щабель - на вершину світової культури.

На протязі майже двох століть проблема розвитку і виникнення професійного театру в Україні в другій половині ХІХ ст.. мала неабияку актуальність. Причиною цього є те, що майже пів століття український театр зазнав утисків з боку російського царизму. Українська сцена була майже єдиним свідченням того, що українське життя не завмерло цілком, а поклоніння українській сцені – єдиним можливим для української публіки свідченням своїх симпатій та відданості рідній стихії.

Об’єктом даного дослідження є вивчення театрального мистецтва України в другої половині ХІХ ст..

Предметом – є становлення, розвиток, умови існування театру.

Український театр його класичної доби починається з аматорський гуртків середини ХІХ ст., які ставили здебільшого “Наталку Полтавку” Котляревського, “Сватання на Гончарівці” Квітки-Основ’яненка та “Назара Стодолю” Шевченка. А з 1882р. Починається буйний розвиток українського театру й українського театрального мистецтва. Історія виникнення, розвитку українського театру хронологічно охоплює період другої половини ХІХ ст., тобто з 1850 до 1900р.р. В цей час театр був започаткований як професійний, мав свою трупу, свого режисера і свого директора. Мав великий успіх не тільки на території України, а й за її межами.

Метою курсової роботи є дослідження і вивчення історії становлення і розвитку професіонального театру України другої половини ХІХ ст.

Для досягнення мети переді мною поставлені наступні завдання:

з’ясувати, що передувало утворенню професіонального театру в Україні;

визначити головні осередки становлення театру України;

з’ясувати, які умови розвитку театру були у другій половині ХІХ ст.;

охарактеризувати діяльність перших професіональних театрів, які діяли на території України;

встановити, яке значення мав розвиток театру для міст України, Росії та Кишинева;

дати належну оцінку ролі театру у формуванні української державності.

Хронологічні рамки – друга половина ХІХ ст. (1850-1900рр.)

Географічний простір, по якому розгорталося життя українського театру, охоплює всю територію України. Аматорські гуртки були організовані майже у всіх містах і містечках України. Вистави цих гуртків відбувалися в Києві, Одесі, Полтаві, Немирові, Сумах, Кам’янці – Подільському, Житомирі. Драматичні гуртки були організовані в таких містах як Бобринець і Єлисаветград. Єлисаветградський гурток мав назву “Артистичне товариство”. З 1861 – 1866р.р. заслуженим успіхом користувався аматорський театр у Чернігові, відомий під назвою “Товариство кохаючи рідну мову”. В таких містах України як Київ, Харків, Одеса, поруч університетів, були засновані театри та український репертуар.

У Єлисаветграді був заснований справжній професіональний театр. У Львові 29 березня 1864 року розпочав свої вистави театр товариства “Руська бесіда”.

При написанні курсової роботи мною були використані такі методи: аналізу та синтезу, порівняльно-співставний метод та загально наукові принципи: історизму, який дозволяє виявляти характерні закономірності виникнення та розвитку театру в Україні; об’єктивності – базується на критичній оцінці передумов виникнення професійного театру та плюралізму, який дав змову всебічно їх дослідити.

Історіографія проблеми.

Питання про виникнення і розвиток театру в другій половині ХІХ ст.. умови його існування цікавлять дослідників вже півтора сторіччя.

Наприклад, В. Василько присвятив своє життя дослідженню історії українському театру. Він визнає тільки театр Старицького, Кропивницького, Садовського і заперечує заслуги решти театральних труп. Він вважає, що інші російсько – малоруські трупи лиш ганьбили мистецтво і що головною метою об’єднання (1889р.) труп Садовського, Саксаганського і Карпенка-Карого була загально боротьба з “нашестям варварів” на українську сцену, боротьба проти низького художнього рівня знов створених театральних труп. Але існування однієї театральної трупи в період національно – культурного відродження (за визначенням В. Василька”) просто немислимо. До того ж, багато артистів другорядних труп мали неабиякий талант і користувалися заслуженим успіхом у глядачів.

Досі у вітчизняній науці про історію театру українського народу немає фундаментального дослідження під назвою “Народний театр”, де було б висвітлено усі аспекти й проблеми цього багатовимірного етномистецького й соціокультурного явища.

С. Чорній вважає що основні елементи українського театру з передхристиянської доби збереглися до межі ХІХ і ХХ ст.. в українському етнографічно-популярному театрі.

Етнографічно – побутовий театр кінця ХІХ – поч. ХХ ст. – театр про народ і для народу, театр, який вийшов із народу, де поєднались гра, автентичний та вторинний фольклор, побут, обряди, етнографізм, а не тільки принципи “перетворення” та “діяння”, цілком можна визначити як різновид народного театру, найбільш соціально заангажованої мистецької системи.

Соціальна природа театру дозволяє йому виступати в ролі інституту, що регулює відносини в суспільстві, коли у відповідних просторово-часових межах відбувається символічна взаємодія між митцями і глядачами, що ґрунтується у продукуванні (митцями) та сприйнятті (глядачами) дій які відбуваються “фіктивно” – ігровій формі, і яка еволюціонує як певна культурна практика. Саме тоді театр стає не тільки специфічною й естетичною, а й соціальною маніфестацією.

А отже, історію українського народного театру – естетичної й соціальної маніфестації – не можна розглядати поза історією українського народу.

І. Дзюба вважає, що український народний театр другої половини ХІХ ст., в основі якого були високі шевченківські заповіді і який, зрештою, постійно

звертався до театральної інтерпретації творчості Т. Шевченка, перетворився, з огляду на здеформовані умови існування українського етносу, на один з механізмів само створення нації в часі і просторі. Адже не тільки творчість Т. Шевченка, а й корифеїв національної сцени стала загальноукраїнським духовно-культурним явищем, згуртувала регіональні-наддніпрянські, галицькі, буковинські, закарпатські – інтелектуальні митецькі еліти на основі загальнонаціональних інтересів, цілей і завдань.

Вивченням театру, історією його розвитку займаються також такі театрознавці, як М.С. Тихонравов, П.П. Пекарський, О.І. Веселовський, О.С. Архангельський, П.Й. Морозов, М.К. Йосипенко, В.Б. Донченко. Вони стверджують, що фольклорна “різдвяна драма” як жанр, є початковим етапом становлення професіонального театру.

Вивченням українського театру займався також Дмитро Антонович, Анатолій Новиков, Лариса Ліхновська, Ігор Черничко та багато інших.

В ході написання своєї курсової роботи я опрацювала кілька монографій, зокрема Д. Антоновича, К. Поповича, І. Крип’яневича, а також мемуари і спогади М. Садовського.

Дмитро Антонович в своїй праці “Українська культура” описав розвиток театру від первісного театрального мистецтва до сучасності першої половини ХХ ст. Зокрема розвиткові театру в другій половині ХІХ ст. присвятив один розділ К.Ф.Попович у своїй монографії “Український театр на кишинівській сцені”, описав гастролі, виступи українського театру в другій половині ХІХ ст.., які проходили в Кишиневі.

І. Крип’яневич в своїй праці “Історія української культури” присвятив декілька розділів – театру. Він описує нам історію, умови розвитку, репертуар тодішнього театру.

Найбільш цінним джерелом для вивчення і написання даної курсової роботи є спогади Миколи Садовського, адже він був безпоседнім учасником і деякий час директором українського театру в другій половини ХІХ ст.. Велику увагу М. Садовський приділив гастролям українського театру в Петербурзі.

Структура курсової роботи.

Курсова робота складається із вступу, двох розділів, які в свою чергу поділяються на підрозділи, висновків, списку використаних джерел та літератури, додатків.

Перший розділ присвячений діяльності аматорських гуртків, а також становленню та розвитку професіонального театру України. В розділі подаються відомості про створення перших професійних труп, їхній склад, а також репертуар.

В другому розділі описуються гастролі українського театру за кордоном , зокрема в Росії та Кишиневі.

Практична значимість роботи полягає в тому, що вона може бути використана для підготовки до семінарський занять, проведень історичних дискусій та конференцій.

1. Розвиток театрального мистецтва в Україні в другої половині ХІХ ст.

1.1 Аматорське театральне мистецтво

Український театр його класичної доби починається з аматорський гуртків середини ХІХ ст.. Посилення інтересу широких демократичних ніл до театру проявлялося насамперед у дальшому розвитку аматорства. Міщани, купці, чиновники, учителі створювали драматичні гуртки в містах, містечках і навіть селах.

Над створенням окремого українського театру, відцентрованого від московського, почали працювати спочатку аматори, яких зібралося два особливо видатних кола: одне в Києві; друге – в Єлисаветграді. В Києві справа почалася більш імпозантна: тут вона об’єднувалася навколо двох визначних діячів мистецтва: композитора Лисенко та поета Старицького, у якого виявився зовсім винятковий талант режисера і майстра сцени. Старицький, котрий виступав і як видатний драматург, особливого значення для театру набрав як режисер, що уміє не тільки надзвичайно картинно поставити театральний твір на сцені, а й інсценувати його, переробивши з повісті чи оповідання або з невдалого драматичного твору іншого письменника. Старицький був незамінним співробітником Лисенка, який створив йому дуже сценічні лібрето до повістей Гоголя або до творів інших письменників, таких як, наприклад,

Галичині діяв театр товариства ”Руська бесіда”. Грали здебільшого трьома мовами – українською, російською і польською. Серед п’єс траплялися і п Кухаренко, твір якого Старицький і Лисенко зробили сценічним і популярним. Коло Лисенка і Старицького об’єдналися аматори українського театру: П.Чубинський, його приятель О. Русов, О. Левицький.

У 50 – 60 роках аматорські музично-драматичні гуртки (поряд з мандрівними російсько-українськими трупами) діяли у багатьох містах Східної України (Чернігів, Новгород-Сіверський, Полтава, Єлисаветград, Харків), в переклади зарубіжної класики, але переважно це були твори місцевих авторів. П’єси мали сентиментальний і романтичний характер. Страхіття, карколомні сюжети, збурені пристрасті і шалене кохання – їх природний клімат.

Аматорське мистецтво мало виразно демократичну спрямованість, що проявлялося в постановці п’єс, близьких і зрозумілих народові. Наприклад, аматорський театр полтавської недільної школи протягом 1861 – 1862рр. з успіхом ставив “Наталку Полтавку” І.П. Котляревського, “Сватання на Гончарівці” І.Ф. Квітки-Основ’яненка, “Бідність – не порок” О.М. Островського. Вистави викликали такий резонанс серед громадськості Полтави, що губернатор їх заборонив.

Подекуди аматорські гуртки досягли високого мистецького рівня в постановках п’єс кращих російських та українських драматургів. Так театральний гурток Київського університету, заснований 1859р. групою студентів на чолі з М.П. Старицьким і М.В. Лисенком, талановито поставив “Лихо з розуму” О.С. Грибоєдова, “Ревізор” М. Гоголя, п’єси О.М. Островського, О.В. Сухово-Кобиліна та ін. Заслуженим успіхом у 1861 – 1866рр. користувався аматорський театр у Чернігові, відомий під назвою “Товариство кохаючих рідну мову”, в якому брали активну участь поет-байкар Л.І. Глібов, етнограф О.В. Маркович, лікарі І. Лагода, С.Д. Ніс та ін.

Інакше справа стала в Єлисаветграді, де на чолі гуртка стояв великий театральний артист М. Кропивницький, якого оточувала талановита родина Тобілевичів. (Див. додаток 3).

У виставах драматичних гуртків міст Бобринець і Єлисаветград уперше випробували свої акторські сили М.Л. Кропивницький, брати Тобілевичі – І.К. Карпенко-Карий (Див. додаток 4), М. Садовський, П. Саксаганський, (Див. додаток 5), які згодом стали українського професійного театру. Для бобринецького гуртка у 1863р створив свою першу п’єсу Кропивницький – “Дай серцю волю, заведе в неволю”.

У єлисаветградському гуртку (“Артистичному товаристві”) брало участь багато талановитої різночинної молоді, яка ставила своїм завданням виховувати в народі почуття справедливості, чесності. Саме тут уперше на Україні поставлено п’єсу Т.Г. Шевченка “Назар Стодоля”, а в 70-х роках вперше показано оперу С.С. Гулака-Артемовського “Запорожець за Дунаєм”.

Загалом аматорські гуртки підготували ґрунт для розвитку професіонального українського театру. Щоправда, в 70-х роках він остаточно ще не сформувався, бо цьому перешкоджала політика утисків і заборон з боку царського уряду. У 1872р було дозволено давати українські вистави приватним гурткам у Києві. Починається тоді енергійний театральний рух, душею якого були М. Старицький і М. Лисенко. Ця аматорська театральна дружина була так знаменита організована, що вже в 1874р давала публічні вистави в міськім театрі, а в 1875р – у біржовому залі .

В “Автобіографії” М. Кропивницький розповідає, що влітку 1872р у складі невеликої групи артистів одеського російського театру він виїздив на гастролі до Акермана, де виступав у багатьох ролях у відомих на той час українських і, головним чином, російських п’єсах. Як свідчать деякі газети, він виступав у Бессарабії у 1873р. Пізніше М. Кропивницький з великим успіхом ставив українські п’єси в Харкові і в інших містах України.

Театр “Руської бесіди” під орудою О. Бачинського, а також П. Романовича в надзвичайно важкий матеріальній скрутці, без приміщень, належного оформлення сцени, гардеробу протягом десятиліть ніс в народ ідею патріотизму, добра і культури. Він об’єднав зусилля талановитих акторів, таких, як Т. Бачинський, А. Нижанківський, П. Свенцицький; І. Гриневецький, В. Плошевський, М. Романович, Й. Стадик, пробудив інтерес не лише своєї, але й чужої публіки.

Цензурні утиски українського слова в ХІХ ст. були започатковані кількома секретними документами. Це записка міністра внутрішніх справ П.Валуєва від 18 липня 1863р. “О книгах, издаваемых для народа на малороссийском наречии”, схвалена царем Олександром ІІ (Див. додаток 1).

На основі цього документа з’явився “Указ Синоду духовним цензурним комітетом”, що мав силу закону. Тут містилася спеціальна заборона щодо релігійної тематики в українській художній літературі, отже, і в драматургії.

Український театр почав зазнавати прямих утисків з появою Емського (1876р.) та пізніших указів царської влади і цензури.

Емський указ (його повна назва “Выводы Особого Совещания для пересечения украинофильской пропаганды после исправления в соответствии с замечаниями, сделанными Александром ІІ 18 мая в г. Эмс”) містив 11 пунктів, які призначалися для трьох урядових відомств – Міністерства внутрішніх справ (5 пунктів), Міністерства народної освіти (5 пунктів) і ІІІ відділу Імператорської канцелярії (жандармерії) (1 пункт). Він істотно обмежував розвиток української культури, забороняв українську науку, освіту, переклади та ін., стосувався також і театральної сфери, фактично заборонивши український театр.

Емський указ не тільки гальмував розвиток української культури, освіти, науки, а й містив заборону світоглядного плану, ставлячи перешкоди формуванню в українців почуття їхнього національного самоусвідомлення через літературу, публіцистику, школу. У 1881р. з’явилися доповнення до Емського указу, що стосувалося українського театру. 8 жовтня1881 року їх затвердив цар, 16 жовтня міністр внутрішніх справ М. Ігнат’єв надіслав конфіденційний циркуляр київському цензору з іноземної цензури, який було складено на основі документа, схваленого царем. Доповнення містили три пункти, 2 з яких стосувалися театру. Згідно з пунктом 1 дозволялися до друку складено на основі документа, схваленого царем. Доповнення містили 3 українською мовою, крім історичних документів та пам’яток, творів художньої літератури, про які йшлося Емському указі 1876р., словники.

Пункт 2 доповняв, розтлумачуючи пункт 3 Емського указу щодо заборони сценічних вистав, публічних виступів, текстів до нот українською мовою, гласив:

Пункт 3 розтлумачити в тому розумінні, що драматичні п’єси, сцени й куплети, дозволені до вистав у попередній час драматичною цензурою, а також ті, які знову будуть дозволені Головним управлінням у справах друку, можуть виконувати на сцені, з особливого, про те щоразу дозволу генерал-губернатора; а в місцевостях, не підпорядкованих генерал-губернатору, - з дозволу губернаторів, і що дозвіл друкування малоросійським наріччям текстів до музичних нот, за умови визнаного російського правопису, подається до Головного управління у справах друку.

Пункт 3 доповнень, забороняв стаціонарний українськи але й чужої публіки.

Емський указ не тільки гальмував розвиток української культури, освіти, науки, а й містив заборону світоглядного плану, ставлячи перешкоди формуванню в українців почуття їхнього національного самоусвідомлення через літературу, публіцистику, школу. У 1881р. з’явилися доповнення до Емського указу, що стосувалося українського театру. 8 жовтня1881 року їх затвердив цар, 16 жовтня міністр внутрішніх справ М. Ігнат’єв надіслав конфіденційний циркуляр київському цензору з іноземної цензури, який було складено на основі документа, схваленого царем. Доповнення містили три й театр і постановку тільки українських п’єс (без російських). Він стверджував:

Зовсім заборонити заснування спеціально малоросійського театру й формування труп для здійснення п’єс і сцен виключно малоросійським наріччям.

Тільки восени 1881р. під тиском прогресивної громадськості царський уряд дозволив нарешті становити український спектакль. Ця подія була, безперечно, важливою віхою в історії українського народу, незважаючи навіть на те, що відповідною урядовою постановою заборонялося “влаштування спеціально малоросійського театру і формування труп для виконання п’єс і сцен виключно на малоросійському наріччі”. Крім того, представникам місцевої влади також було надано право втручатися в театральні справи на свій розсуд, і вони цим правом нерідко зловживали. Відомий актор Іван Мар’яненко звертає увагу на те, що коли чиновники помічали, що вистави мають популярність, вони їх забороняли з яких завгодно причин: “то чіплялись чому печатка надломлена на цензурному екземплярі, то викреслення червоним чорнилом вважали за доказ небезпечності п’єси”. Траплялось, що п’єси забороняли просто ”з умов місцевого характеру”, і тоді трупа змушена була їхати шукати щастя в іншому місці але й там могло трапитись подібне. Найбільше проблем виникало з оркестром, що комплектувався в основному з євреїв, для яких в ті часи існувало так звана межа осідлості”.

1.2 Професійний театр України

У 1881р. за порадою М. Кропивницького і М. Садовського Г. Ашкаренко написав “прошение” до міністра внутрішніх справ графа Лорис-Мелікова на дозвіл здійснити декілька українських спектаклів з метою запобігти банкрутству трупи. Дозвіл надійшов, але з тою умовою, щоб поруч з українськими йшли (в один вечір) російські вистави. 1882р. в Єлисаветграді з ініціативи М. Кропивницького виникла трупа, яка знаменувала народження професійного народного театру. Значення цього українського феномена його успіх залежав, по – перше, від того, як він протягом 80 – 90 років розкривав соціальний і психологічний світ простих селян на рівні загальнолюдських проблем і духовних конфліктів; по-друге, як виробив свій стиль, шкалу гри, об’єднавши зусилля видатних акторів декількох поколінь; по-третє, інтенсифікував розвиток української романтичної і реалістичної драми /драматургія І. Тобілевича, М. Старицького, М. Кропивницького, І. Франка/. Нарешті, могутній поштовх для розвитку національній музиці (опера, оперета, музична комедія та ін.).

М. Кропивницький старанно підібрав акторів, залучив до театру талановиту молодь: М. Садовського, Н. Жаркову, О. Маркову. З аматорський гуртків прийняли в професіональну трупу М. Заньковецького (Див. додаток 5), Л. Манько, О. Вірина, з російського театру – акторів Н. Стоян – Максимович, І. Бурлака. З п’єсами “Наталка Полтавка” І.П. Котляревського, “Назар Стодоля” Т.Г.Шевченка, “Чорноморці” М.П. Старицького, “Дай серцю волю, заведе в неволю” М.Л. Кропивницького, комедіями й водевілями І.Ф. Квітки-Основ’яненки трупа в 1882р. виступала в Єлисаветграді, відвідала Київ, Чернігів, Харків, Полтаву, Новочеркаськ, Ростов-на-Дону.

Київські гастролі розпочалися з постановок п’єси Котляревського “Наталка Полтавка” та водевілю Д. Дмитренка “Кум – мірошник, або сатана в бочці”. Заньковецька зіграла Наталку, Кропивницький – Виборного, Садовський – Миколу, Грицай – Петра, Вірина – Терпелиху. Наступні вистави також мали велику популярність, особливо серед українського населення. 1883р. київський генерал-губернатор О. Дрентель заборонив гастролі театру на Київщині, Полтавщині, Чернігівщині, Волині і Поділлі. Цей вердикт діяв десять років, аж до 1893р. На запитання, чому українському театрові дозволено виступати у Москві і Петербурзі і заборонено у Києві; О. Дрентель відповів резонно: “Там театр – искусство, здесь – политика”.

Вагомим був внесок в українську культуру Кропивницького – драматурга. Новий український театр, як відомо, мав небагатий репертуар. Кілька творів Котляревського, Г. Квітки-Основ’яненка, Т.Г. Шевченка – ось в основному і все, що було цінного в його арсеналі. Особливо мало було п’єс на сучасні теми. І це на тлі того, як зауважував І. Франко, що українські трупи могли виставляти в ті часи тільки оригінальні національні п’єси “з сучасного народного життя”. Їм не дозволялося грати “ані перекладних п’єс, ані історичних, ані таких, де б виступали і по-українські говорили персонажі з інтелігенції”. Схвальні відгуки про виступи українських акторів дедалі частіше починають з’являтися на сторінках багатьох авторитетних газет (“Труд”, “Зоря”, “Южный край” тощо). Кропивницький зрозумів що настав час “ завоювати” столицю. Але для поїздки з гастролями до Санкт-Петербурга потрібно було мати не тільки значні кошти, а ще й дозвіл столичних властей. Ні того, ні того у драматурга не було, і він став шукати людину, яка б змогла в цьому допомогти. Через деякий час таку людину Кропивницький знайшов у особі відомого українського драматурга М. Старицького, якому в серпні 1883р. і передав керівництво трупою, залишивши за собою режисерську роботу.

М. Старицький близький за театральною стилістикою до М. Кропивницького, але якщо останній вважав водевіль і мелодраму перейденим етапом, то М. Старицький був насамперед романтиком і органічно доповнював творчість Кропивницького. Автор “Циганки Ази” і “Ой не ходи Грицю” полюбляв мелодраму з її ефективними монологами і романтичною картинністю, орієнтувався на колорит, надавав перевагу масовим сценам, напруженим героїчним ситуаціям, історичному фону. (Див. додаток 2).

Старицький, як режисер – неперевершений. Всі його п’єси сценічні, саме завдяки цьому хисту багато творів українських прозаїків потрапили на пік театру. Щоб зробити театр привабливим, він не шкодував сил, ні власних коштів. Під час його діяльності у 1883-1885рр. театр мав пишні декорації, оркестр і великі , як на той час хор і танцювальну трупу. І це увійшло потім в періодизацію усіх українських труп.

Під орудою Старицького трупа розпочала свій перший театральний сезон в Одесі. Потім були гастролі в Миколаєві, Єлисаветграді, Житомирі, Ростов-на-Дону, Воронежі та багатьох інших містах України та Росії. Старицький, як відомо, продав свій маєток і майже всі виручені гроші потратив на відроджений національний театр.

В січні 1883р. Кропивницький приїздить до Харкова разом з професіональною українською трупою. Тоді на Харківській сцені були поставлені “Наталка Полтавка” Котляревського, “Сватання на Гончарівці” Квітка-Основ’яненка, “Доки сонце зійде роса очі виїсть”, “Глитай, або ж Павук” та “По ревізії” Кропивницького. У зв’язку з постановою 14 лютого 1883року в бенефіс режисера його драми “Доки сонце зійде роса очі виїсть” у Харківській газеті “Южный край” було надруковано велику статтю, в якій багато уваги приділялося розгляду п’єси як драматичного твору. Серед учасників спектаклю виділялися успішні виступи Заньковецької.

На думку фахівців, одна з головних заслуг Кропивницького полягає в тому, що слідом за Щепкіним він “дав в українському театрі глибоке розуміння почуття ансамблю”. Для нього органічним було відчуття партнера, намагання творити на сцені в міцному творчому єднанні.

Після закінчення зимового сезону 1884-1885рр. трупа розділилася на дві – одна під керівництвом М. Кропивницького, друга – М. Старицького. В трупі М. Кропивницького лишилися найталановитіші актори тодішнього українського професіонального театру: М. Заньковецька, М. Садовський, П. Саксаганський, М. Садовська-Барілотті, А. Максимович, І. Загорський. Виступи почалися в квітні 1885р. в Єлисаветграді виставою “Чорноморці” М. Старицького. Вперше поставлено п’єси “Бондарівна”, “Розумний і дурень”, “Наймичка”, “Безталанна”, “Мартин Боруля” І. Карпенка-Карого.

У листопаді 1886р. після тривалих клопотань Кропивницький нарешті одержує для свого колективу дозвіл приїхати до Петербурга. Трупа М. Кропивницького протягом трьох місяців 1886р. виступала в Петербурзі й здобула визнання широкої публіки, в колах літераторів, діячів мистецтва, вчених.

В січні 1883 р. Кропивницький приїздить до Харкова разом з професіональною українською трупою. Тоді на Харківській сцені були поставлені «Наталка Полтавка» Котляревського, «Сватання на Гончарівці» Квітки - Основ’яненка, «Доки сонце зійде роса очі виїсть», «Глитай, або ж Павук» та «По ревізії» Кропивницького.

У зв’язку з постановою 14 лютого 1883року в бенефіс режисера його драми “Доки сонце зійде роса очі виїсть” у Харківській газеті “Южный край” було надруковано велику статтю, в якій багато уваги приділялося розгляду п’єси як драматичного твору. Серед учасників спектаклю виділялися успішні виступи Заньковецької.

Всі учасники трупи Кропивницього були дуже талановитими. Однією з найяскравіших постатей була М.К.Заньковецька. Вона гастролювала не тільки по всій країні, а й за кордоном.

«Марія Костянтинівна з кожною новою сценою все більше захоплювала глядача, скоряла його своїм талантом, своєю правдою, своєю простотою, багатством свого великого внутрішнього «я». Цілковита відсутність ознак «грання», акторської претензії, складних мізансцен, штучних інтонацій – всього, чим звичайно блищать «гастролери». Творча, вишукана скромність, внутрішня строгість, чистота, захоплююча, чаруюча правда». (Див. додаток 8)

У своїй літературній творчості Кропивницький був продовжувачем реалістичних традицій передових український та російський письменників – І. Котляревського, Т. Шевченка, І. Квітки-Основяненка, О. Грибоєдова, М. Гоголя, О. Островського, М. Салтикова-Щедріна. Він прагнув правдиво й усебічно показати життя й побут українського селянства в пореформений період з його гострими соціальними суперечностями. Дійовими особами його п’єс є представники широких суспільних верств, між якими виникають різноманітні конфлікти, як правило, в моральній та економічній площинах. Це конфлікти і між колишніми кріпаками – наймитами та сільськими багатіями (глитаями) («Глитай, або ж Павук»), і між збанкрутілими поміщиками та вчорашніми управителями їхніх господарств, новоявленими господарями життя – так званими «чумазами» («Олеся», «На руїнах»), і між збіднілими селянськими масами та багатими землевласниками взагалі («Розгардіями», «Скрутна доба») тощо.

Влітку 1888р. на чолі трупи Кропивницького стає М. Садовський. Через рік, повернувшись із заслання, до трупи приходить і І. Карпенко-Карий. До створеного товариства увійшли М. Заньковецька, І. Загорський, Г. Тимаєва та багато інших артистів. М. Кропивницький формує нову, переважно із аматорів трупу, багато із учасників які згодом переростають у відомих акторів. Це перш за все Ф. Левицький, Є. Дарницька, О. Суслов, Г. Борисоглібська. У цьому складі трупа виступала до 1893року.

Кропивницький в листі до М.Садовського говорить про завдання українського театру, а також закликає до порозуміння і об’єднання їхніх труп (Див. додаток 7).

На початку 1890-х років Кропивницький і Садовський намагаються об’єднати свої колективи, але це призводить до суперечок в трупах, і в результаті у січні 1893р. товариство Кропивницького припиняє своє існування.

У вересні 1894року М. Кропивницький збирає нову трупу, яка тоді ж і відкрила перший сезон в Харкові виставою “Наталка Полтавка”. У складі (вихованці М. Кропивницького): Г. Борисоглібська, Ю. Шашанівська, О. Немченко, І.Загорський, Н.Чарновська та інші. У 1896 р. до трупи вступив І.Мар’яненко . Вперше було поставлено п’єси «Нахмарило», «Степовий гість» Б.Грінченка, оперу «Катерина» М.Аркаса, оперу «Коза-дереза» М.Лисенка, «Безпочвенники» М.Кропивницького. Трупа існувала до 1900 року.

Тим часом у квітні 1890 року складається «Товариство – малоруських артистів» під керівництвом П.К.Саксаганського, яке існувало до 1909 року. У складі трупи, крім Саксаганського та Карпенка-Карого, були М.Садовська, Л.Ліницька, С.Тобілевич, О. Шевченко, Д.Мова. Вперше було поставлено драми «Сто тисяч» (1890), «Бурлака», «Понад Дніпром», «Чумаки», «Лиха іскра нам спалить і сама щезне», «Згуба» П.Мирного, «Сава Чалий» І.Карпенка-Карого.

З великим успіхом трупа виступала на Україні, в Бессарабії, на Дону, Кубані, Поволжі, в Криму, Москві, Петербурзі. Вона зазнавала організаційних змін і відповідно змінювала назви: “З’єднане товариство Л. Саксаганського, М. Садовського” (1898-1900).

У 1885р. утворився театр Старицького. До трупи Старицького увійшли: артисти Є. Боярська, О. Вірина, К. Ванченко-Лисатцький, В. Грицай, Ю. Косиненко, Л. Манько, М. Маньківський, О. Зініна, Л. Ліницька, К. Підвисоцький; диригенти М. Черняхівський, І. Двортченко, М. Васильєв-Святошенко; художники А. Наврозов, Я. Степняк, Фроліні. У складі трупи були хор і оркестр народних інструментів. Високого рівня художньої виразності та життєвою достовірності досягли вистави українською мовою “Наталка Полтавка” Котляревського, “Назар Стодоля” Т. Шевченка, “Сватання на Гончарівці” Г. Квітка-Основ’яненка, “Невольники”, “Глитай, або ж Павук” М. Кропивницького, “Чорноморці” М. Старицького, російською мовою “Ревизор” М. Гоголя, “Бідність не порок”, “Ліс” О. Островського, “Гірка доля” О. Писемського. Вперше поставлено на українській сцені п’єси “Світова річ” О. Пчілки, “Несудилось”, “Юрко Довби