Феномен кімоно
Зміст
Вступ
Розділ 1. Кімоно, як національний японський костюм
1.1 Історія та результати дослідження японського костюму
1.2 Етапи історичного розвитку японського кімоно
1.3 Особливості кімоно, його види та аксесуари
1.4 Складові частини основи кімоно
1.5 Аксесуари та складові елементи кімоно
1.6 Різновиди кімоно
Розділ 2. Особливості функціонування кімоно, як частини національної культури у сучасній Японії
2.1 Японський національний костюм, як об¢єктивація тілесного в культурі
2.2 Кімоно у світогляді японців
Висновки
Список використаної літератури
Вступ
Кімоно (яп. 着物, кімоно, "вбрання"; яп. 和服, вафуку, "японський одяг") - традиційний одяг в Японії. З середини ХІХ століття вважається японським "національним костюмом".
Актуальність дослідження. Японський національний костюм вже не перше століття привертає увагу фахівців. Разом з тим у порівнянні з іншими галузями японської культури, такими як гравюра укійо-е, театральне мистецтво, література - він і сьогодні залишається маловивченим явищем.
Декілька досліджень суто мистецтвознавчого напрямку, де розглядаються його складові елементи, форма, крій та стислі відомості переважно довідкового характеру - практично все, що сьогодні існує в науковому обігу. Втім, костюм як медіаторна категорія, що поєднує такі протилежні поняття, як Життя та Смерть, Культура й Природа, Свій та Чужий - потребує саме культурологічного дослідження.
Від давніх часів в Японії у межах синтоїзму сформувалося ставлення до одягу, як до речі, що зберігає душу. В синтоїстському ритуалі "увгамування душі" померлого проводився обряд "зав’язування рукавів" (тамафурі) з метою утримати душу. Тобто одяг мислився, як скринька для душі. Тривалість збереження даної функції знайшла свій відбиток в текстах класичної поезії та прози.
Ця ритуальна функція одягу, як і в іншіх культурах світу, свідчить про те, що в народній свідомості він - природнє продовження людини, його Дім, так само, як і волосся або нігті використовувався у магічних цілях, як її символічна заміна. В імператорському варіанті обряду "увгамування душі" богам підносилися три види священного одягу (місо), який репрезентував імператора, його дружину та нащадка.
Мета дослідження полягає у з'ясуванні сутності кімоно - японського національного одягу як історико-культурного явища, виявлення його характерних рис і особливостей функціонування в контексті соціокультурних процесів.
Об'єкт дослідження - японський національний костюм - кімоно, як історико-культурне явище.
Предмет дослідження - розвиток та існування кімоно в контексті соціокультурних історичних процесів.
Завдання дослідження:
виявити і проаналізувати наукові джерела з означеної проблеми;
узагальнити основні теоретичні підходи до осмислення феномена кімоно;
охарактеризувати історичні форми буття кімоно;
виявити особливості функціонування кімоно, його роль і місце в контексті соціокультурних процесів.
Наукова новизна роботи полягає в тому, що:
досліджується кімоно як цілісне універсальне культурно-історичне явище;
простежується динаміка (еволюція) японського національного костюму в контексті соціокультурних процесів історії Японії;
виявляються тенденції розвитку кімоно з урахуванням національних культурних традицій та інокультурних впливів;
Джерельна база дослідження включає архівні матеріали та публікації з досліджуваної проблеми. Це праці вітчизняних і зарубіжних учених з історії японського національного одягу, його художнього конструювання і дизайну. Функціонування кімоно розглядаються також на основі матеріалу, який містить історична, культурологічна, філософська, соціологічна, психологічна та ін. література.
Теоретико-методологічні засади дослідження. Відповідно до завдань курсової роботи використані загальнонаукові методи аналізу і синтезу з метою порівняння і узагальнення даних, отриманих у процесі вивчення культурологічної, історичної, мистецтвознавчої літератури. Системний і структурно-функціональний методи сприяли виявленню місця й значення кімоно в соціокультурних процесах життя Японії.
Практичне значення одержаних у ході дослідження результатів полягає в тому, що вони можуть бути використані істориками культури, культурологами, мистецтвознавцями при написанні наукових робіт, підручників з історії культури, костюму, національного одягу.
Структура курсової роботи зумовлена логікою дослідження, його метою та завданнями і складається зі вступу, двох розділів, висновків та списку використаних джерел, який містить 34 найменування.
Розділ 1. Кімоно, як національний японський костюм
У сучасній японській мові існує три терміни для позначення японського традиційного одягу:
кімоно (着物) - вбрання
вафуку (和服) - японський одяг
ґофуку (呉服) - "китайський" одяг
Найстарішим з них є перший варіант. До початку вестернізації Японії у середині ХІХ століття ним позначали будь-який одяг. Ще у XVI столітті португальські місіонери-єзуїти повідомляли у звітах до Європи, що японці називають одяг словом "кімоно" (Kimono). Ця назва перекочувала у більшість іноземних мов, і в українську зокрема. Хоча у домодерній Японії "кімоно" було аналогом універсального поняття "одяг", у Європі та Америці воно стало асоціюватися саме з японським вбранням. (24, 53)
Наприкінці ХІХ століття у Японії збільшилась кількість тих, хто почав носити "західний" стрій. Відмінність західного і японського костюму змушувала японців виокремити останній з загального поняття "кімоно". Виник неологізм для позначення традиційного одягу - "вафуку". До кінця Другої світової війни це слово стало основним для означення японського вбрання. Однак у післявоєнні часи, під впливом американського "розуміння" японської дійсності, універсальний термін "кімоно" почали застосовувати як один з синонімів "вафуку".
Відповідно, у сучасній японській мові "кімоно" отримало два значення. У широкому розумінні - це загальний термін для окреслення будь-якого одягу, а вузькому - різновид вафуку.
1.1 Історія та результати дослідження японського костюму
Перші ознаки дослідницького інтересу до японського костюма спостерігаються у другій половині ХІХ - на початку ХХ століття. Це був час розквіту етнографічних досліджень, появи численних історій костюма та нової хвилі орієнталізму в Європі. Разом з тим, відомості про японський стрій посідають незначне місце у загальних працях щодо костюма або в етнографічних замальовках. Навіть у фундаментальній праці В. Бруна та М. Тільке, присвяченій костюму різних часів та народів світу подані лише головні типи японського одягу без визначення їх еволюції у часі та культурних й естетичних особливостей (2). Однак, якщо німецькі дослідники безоціночно виклали відомості про форми одягу різних соціальних прошарків, то інші науковці, віддаючи данину неповторності японського мистецтва, у сприйнятті костюма виказують європоцентристську позицію. Наприклад, Е. Гессе-Вартег вважав жіночий костюм незручним, а чоловічий - надто жіночоподібним (6). Схожі судження виказував й Садакіті Гартман: "…взуття японки може здатися європейцю ще більш недоладним, ніж обі" (5, 46).
Розвиток художньо-промислових форм мистецтва зумовив інтерес до японської класичної спадщини, в якій окрему частину становлять японські текстильні вироби. Вже в перших у Європі публікаціях, присвячених майстрам японської гравюри, було звернено увагу на цей аспект кольорових естампів (26, 22). Інтерес до промислових форм мистецтва співпав з новою хвилею європейського орієнталізму, в якому японський національний костюм посів помітне місце. Кімоно стає надзвичайно модним одягом у Європі серед представників різноманітних прошарків суспільства, виступаючи ознакою паризької арт-богеми (портрет дружини К. Моне у японському вбранні), відвертого мещанства (твори А. Білого) та самопочуття "ватажка тисячі будд" (М. Горький).
Широка популяризація японської культури у світі зумовила появу цілої низки видань щодо японського одягу, які належать таким японським мистецтвознавцям як Хаяо Ісімура, Нобухіко Маруяма, Яманака Норьо, Кавакацу Кенісі, Нома Сейроку та ін. Якщо праця Яманако Норьо містить стислий огляд розвитку японського костюма та спрямована перш за все на висвітлення сучасних тенденцій у мистецтві національного костюма (34), то колективна праця японських науковців Хаяо Ісімура, Нобухіко Маруяма являє блискучий взірець аналітичного підходу до вивчення цього складного явища. Хоча авторами охоплені не всі види традиційного одягу, втім розмаїття представлених прикладів розвитку головної форми - косоде становить вражаючу картину. Авторами визначено періодизацію розвитку костюма, відзначені його особливості у зв’язку з певним історичним періодом, зроблено аналіз пам’яток цього мистецтва.
Не менш цікавою уявляється й праця Нома Сейроку "японський стрій та мистецтво текстилю", де автором типологізовано основні типи оздоблень, технологічні особливості виготовлення тканин, зроблені цінні спостереження щодо відповідності засобів декорування одягу певним традиціям у різноманітних видах японського мистецтва. Автором представлені прямі "цитати" відомих пам’яток у розписі тканин для кімоно. Однак цей плідний ракурс дослідження не набув у згаданій роботі всебічного висвітлення, що, безумовно, пояснюється іншим завданням праці.
Певні спостереження щодо костюму містяться в монографії Сабуро Іенага "Історія японської культури" (24). Проте, захопленість автора проблемою соціальної нерівності позначилася і на вкрай негативній оцінці національного вбрання, яке йому бачиться проявом паразитуючої сутності правлячого класу, що створив незручний для фізичної роботи одяг.
В російському сходознавстві до 90-х років ХХ століття японський стрій розглядається в контексті більш загальної проблематики, що саме по собі створює розмаїття ракурсів осмислення цього явища японської культури. Н.С. Ніколаєва відзначає відповідність костюма традиційному інтер’єру японського житла (20), єдність його художніх принципів та предметів декоративно-ужиткового мистецтва (17), роль у жанровому живописі (19). Особливості театрального костюма розглядає в своєму дослідженні "Японська театральна гравюра" О.М. Сердюк (26), відзначаючи вплив театру на смаки городян та моду. Грим, зачіска, візерунок тканин, обі та манера носіння костюма було винайдено акторами-оннагата з Кабукі, - зазначає дослідниця.
Окрему увагу привертає праця Г. Є. Свєтлова "Колиска японської цивілізації", де розглядається культура Японії періоду Нара (25). Автором кілька сторінок присвячено костюму ямабусі - мандрівного ченця, що є найдетальнішим викладенням головних елементів та семантики одягу ямабусі у сучасному російському сходознавстві.
Перші систематизовані огляди японського вбрання з'являються у 90-ті роки ХХ століття. Т.Л. Соколова-Делюсіна вперше розглянула практично всі види одягу за часів Хейан, відзначила його особливості, відповідність віку та посаді людини (27). Більш детально розглянуто японський костюм у праці І.В. Петрової та Л.М. Бабушкіної "Що ви знаєте про японський костюм?" (22), де представлено історію розвитку костюма від давніх часів до сьогодення, виявлені особливості форми та крою одягу, проведені певні паралелі з літературними текстами. З деякими спостереженнями щодо іноземного впливу на формування японського костюма можна не погодитися. Так, надто категорично виглядає твердження про наслідування китайських зразків у японському одязі. Хоча Китай і відігравав роль культурного взірця, все ж японське вбрання виявилося його вельми переосмисленим варіантом і набуло специфічних, притаманних саме японській естетиці рис. Власне китайський варіант одягу краще зберігся у корейському костюмі, ніж в японському: це жіночі фартушки, китьки та загальний силует.
Певною спробою культурологічного аналізу японського костюма є стаття С.В. Брусиловської (3). Спираючись на щоденникову літературу часів Хейан та публікації Л.М. Єрмакової, авторка встановила зв’язки елементів одягу з ритуальною практикою сінтоїзму та буддійським вченням. Хоча певні положення цих цікавих розвідок уявляються суперечливими, все ж започаткований в них напрямок дослідження є плідним і потребує подальшої розробки.
Отже, у вітчизняному мистецтвознавстві японський стрій являє практично не досліджену галузь на відміну від зарубіжного, де накопичено фактографічну базу, розпочато вивчення окремих аспектів цього явища. Однак до сьогодні не існує комплексних досліджень костюма як художнього та культурного феномену, що потребує зміни методологічної парадигми та розширення джерельної бази.
1.2 Етапи історичного розвитку японського кімоно
Археологічні знахідки на Японському архіпелазі підтверджують тезу, що прадавні японці носили простий конопляний одяг наприкінці епохи Дзьомон. На початку І тисячоліття по Р.Х., під впливом континентальної моди, до Японії потрапив бавовняний і шовковий костюми корейсько-маньчжурського типу. У VI-VIII столітті жителі островів перебували під впливом китайської культури, що відбилося на одязі, який був точною копією вбрання китайських аналогів. У добу Хейан (794-1185) японці вперше відійшли від континентального канону, створивши прообраз сучасного кімоно. З XIII по XV століття сформувалися основні типи унікального японського вбрання для різних соціальних верств. Еволюція японського костюму періоду Едо (1603-1867) позначилася спрощенням конструкції і збагачення декору, що призвело до появи сучасного кімоно.
Японський костюм від часів Камакура (1185-1333) набуває суттєвих змін. Прихід до влади військової касти самураїв наклав відбиток майже на yci сфери життя японців. На відміну від аристократії доби Хейан, що вважала винахід нової форми капелюшка важливіше за воїнську відвагу, нова самурайська еліта керувалася іншими цінностями. Романтичний ідеал одвічно закоханого Гендзі поступився ідеалу мужнього та спритного воїна. В одязі зазначеного періоду спостерігається значне спрощення не тільки чоловічого, а й жіночого костюму. Пишні сукні тепер використовуються лише підчас дворцових церемоній. Парадним одягом стає суйкан, a карігіну починають носити самураї як церемоніальне вбрання. У звичайні дні самураї стали використовувати одяг хітатаре, котрий раніше носили лише представники нижчих верств суспільства (22, 24). Жіночий одяг втратив масивність та став обгортати тіло, що дало можливість не тільки повільно ступати немов пава, а й швидко ходити.
За часів Камакура набуває розквіту театр Но, у виставі котрого костюм відіграє особливу роль. Власне театральний костюм не відрізнявся від того, що зазвичай носили аристократи та духовенство. Частіше за все костюми дарували акторам на ознаку шани та задоволення іхньою виконавською майстерністю. Таким чином у театрі Но згодом зібралася велика колекція розкішних старовинних костюмів, які зберігають та передають від покоління до покоління. Найдавніше вбрання у реквізиті сучасного театру Но - костюм сьогуна XV століття.
Період Муроматі (1333-1573) приніс військовій аристократії повну владу у країні. Пожвавлення економічного та культурного розвитку, поширення дзенської естетичної концепції, справили вплив i на костюм зазначеного періоду - стримано вишуканого та майстерно витканого.
Приблизно у середині періоду, в чоловічому одязі разом iз традиційним вбранням з широкими рукавами та стоячим комірцем, набув популярності короткий одяг з широкими наплічниками - катагіну. Такий костюм прикрашався п'ятьма монами (родинними гербами), що розташовувалися на шиї, грудях (з ліва та з права) та на рукавах. Ще з давніх часів знать використовувала мони на своїх візках, прапорах, шатрах. Згодом їx стали використовувати й в костюмі. Мон являє собою зображення умовних ідеограм, рослин, тварин тощо. Малюнок його строго визначений та має свою назву (22, 30).
Сьогодні нараховується кілька сотень монів. Один той самий мон може служити знаком різних родин та мати кілька різновидів. Таким чином їx кількість сягає більше трьох тисяч. Так, приміром мон імператорської родини являє собою павлонію з п'ятьма та сьома квітками. Він може бути подарований на ознаку монаршої приязні, але на відміну від династичного буде мати павлонію з трьома квітками.
Російські дослідники, характеризуючи зміни, що відбувалися у костюмі зазначеного періоду, стверджують, що саме за цих часів з'являється новий тип одягу - косоде (довгий, подібний до халату одяг прямого крою з відносно вузькими та короткими рукавами й невеличким комірцем) (22, 34). Однак Івао Нагасакі наводить документальні свідоцтва про появу косоде ще в середині доби Хейан. Щоправда, дослідник, пдкреслює, що поширення цей тип одягу набув саме в періоди Камакура та Муроматі (23, 11). Власне назва „косоде" перекладається як "маленькі рукави", що відрізняло цей тип одягу від звичайного "осоде" ("великі рукави"). Зазвичай косоде виготовляли з шовку та підбивали ватою. Підперезували косоде поясом (o6i). Через певний час косоде стали носити й чоловіки.
Уявляється цілком закономірним ствердження саме косоде у якості основного типу одягу. Розвиток дзен-буддизму та поширення чайної церемонії, що являла собою приклад не тільки естетичного моделювання середовища, а й спілкування, не могли не позначитися на концепції вбрання. Такі провідні принципи чайної церемонії як шанобливість, чистота, простота, гармонія формували особливий тип поведінки. Людина під час дійства сиділа на колінах, чемно склавши руки поперед себе. Будь який жест, рух потребував визначеності та обов'язково мав підкреслювати шану до присутніх. Тож косоде, котре тепер обгортало тіло, вимагало дисциплінованої поведінки. Можна стверджувати, що за костюмом та манерою сидіти японці часів Хейан та японців часів Муроматі являють собою piзні соціокультурні типи.
Водночас iз косоде існував й верхній одяг - утікаке. За конструкцією він нічим не відрізнявся від косоде, але носили його без поясу. Під утікаке носили сукню - aiгi, котру підперезували поясом - oбi.
Церемоніальним вбранням стало фурісоде (яп.: "довгі рукави"), яке відрізнялося від косоде довжиною рукавів. Як зазначає Івао Нагасакі, поява цього типу сукні зафіксована у зображеннях на ширмах XVI століття (23, 12). Спочатку фурісоде носили як хлопці, так i дівчата до досягнення повноліття. Верхнім одягом, призначеним для негоди стало xaopi, котре також прикрашалося монами.
В одязі широко використовувалися тканини з декором "катасусо" (ката - плечі, сусо - коліна), котрий розташовувався у верхній та нижній частинах сукні. Орнамент ткали, вишивали гладдю, поєднували окремі фрагменти різноманітних матеріалів. Малюнок парчевих та шовкових тканин мав рапортний характер. Витончений візерунок складався iз квітів, метеликів або стрекоз. Часто в нього впліталися шматочки золотавої фольги.
За часів Момояма (1573-1614) спостерігаються два протилежних напрями у мистецтві в цілому, та розвитку костюму, зокрема. Вишуканість одягу попередніх часів поступилася яскравості та пишній нарядності. Такий підвищений декоративізм проявився у різноманітних галузях мистецтва i був пов'язаний iз суттєвими політичними змінами в країні. Після тривалих міжусобних війн талановитий полководець Ода Нобунага бере верх над кланом Асікага. Протягом чотирьох десятиріч країною керували по черзі три воєначальники: Ода Нобунага, Тойотомі Хідейосі, Іеясу Токугава. Стверджуючи свою непереможність, кожен з цих диктаторів будував розкішні палаци та фортеці, що мало створювати відчуття надійності коренів та законності їx тимчасового намісництва.
Для урочистих церемоній та свят, що влаштовувалися у великих, прикрашених розписом по золотому фону залах, потрібне було відповідне вбрання. Для виготовлення нарядного одягу використовувався як місцевий текстиль, так i китайський та дамаський шовк. Нові володарі країни тяжіли до яскравих, сміливих кольорів, широкого використання золота в оздоблені тканин. Головним видом одягу залишається косоде, що зберегло свою форму та багатство матеріалу. Відрізнялися чоловічі косоде від жіночих лише аксесуарами.
Найефектнішим елементом жіночого вбрання став пояс (oбi). Поширення набули й плетені пояси з китицями на кінцівках. Oбi обгортав фігуру кілька разів та складав на спині вузол. Oбi згодом став сприйматися як атрибут одягу для екстер'єру, однак вживали його переважно представники вищих верств суспільства.
Як відзначає Івао Haгаcaкі, "за часів Момояма косоде виготовляли дуже якісно, використовуючи різноманітні техніки, такі як "вузлове фарбування, гаптування, "cypixaкy" (з використанням фольги) та вільного розпису тканини" (23, 13). Kpiм того, ці техніки комбінувалися, що надавало косоде ще більш яскравого вигляду. В цілому вишивка у зазначений період набула надзвичайної декоративності та використовувалася не тільки для створення святкового вбрання, а й прикрашала військовий обладунок. (22, 41).
Щодо взірців косоде зазначених періодів, то слід відмітити, що збереглося їx небагато. Про художні особливості тогочасного одягу інформують розписи ширм (так звані тогосоде бьобу). Зображені на них косоде відзначаються крупним візерунком, розташованим по всій поверхні сукні асиметрично, по діагоналі, або по спіралі. Іноді орнамент являв собою окремі фрагменти - різні за мотивом та кольоровим рішенням. Декоративний ефект тих суконь досягався й за рахунок поєднання техніки шиборі та вишивки.
Якщо в попередній період в тканині косоде використовувалося лише декілька окремих мотивів, то за часів Момояма їx кількість не обмежується. Фантастична суміш різноманітних квітів, рослин, мушель, тварин та фігуративних мотивів стає нормою в декоруванні косоде.
За часів Момояма з'явилися й спеціальні купони для виготовлення одягу, де враховувалося розташування малюнку у певних місцях: попереду, на спині, рукавах. Змни у характері декору були пов'язані з манерою сидіти на колінах, що дозволяло оцінити малюнок лише на спипі, подолі та рукавах.
Другий напрям у мистецтві одягу пов'язаний iз розвитком естетики дзен i насамперед творчістю майстра Сен-но Рікю (1521-1591). Ідея шляхетної простоти знайшла вираз у художньому моделюванні середовища та спілкування, де кожна piч, pyx, жест уособлювали ідеї краси, очищення, рівноваги та ввічливості. Перевага духовних цінностей над матеріальними у Рікю та його послідовників виражалась у тяжінні до "бідних" матеріалів, що причаровують своєю природністю, прихованою в них "правдою-істиною". Звідси й розуміння краси льняних та бавовняних тканин.
Протягом XII-XVI століть відбувалося становлення національного костюму, що став прототипом сучасному кімоно: від поширення косоде у якості верхнього одягу, обгортання кімоно по фігурі (на відміну від пишних форм доби Хейан) до зростання poлi поясу в жіночому вбранні. Саме у зазначені часи з'явилися й такі типи святкового вбрання, як фурісоде та утікаке.
Революцію в японському одязі спричинили вестернізаційні реформи доби Мейдзі другої половини 19 століття. Європейська мода почала витісняти японський традиційний костюм. Цей процес був поступовим і поверховим до 1945 року, торкаючись лише керівних прошарків суспільства. Проте демократизація і "американізація" способу життя простих японців призвела до того, що японське кімоно було витіснене з повсякденного життя.
Сьогодні японський традиційний костюм використовується в основному лише під час свят і офіційних заходів.
1.3 Особливості кімоно, його види та аксесуари
Кімоно нагадує собою Т-подібний халат. Його довжина може різнитися. Одяг закріплюється на тілі поясом обі, який розташований на талії. Замість європейських гудзиків використовують паски і мотузочки. Характерною рисою кімоно є рукави соде, які зазвичай набагато ширші за товщину руки. Вони мають мішкоподібну форму. Рукавний отвір завжди менший від висоти самого рукава. Оскільки японське традиційне вбрання подібне до халату, у ньому немає відкритого коміру на зразок європейських костюмів. Загалом воно зручне і не сковує рухів людини.
Тканини, з яких виготовляється кімоно, як правило, нееластичні. Для поясу використовують сукно. Викрійки для одягу зазвичай прямокутні і відрізняються від європейських аналогів зі складними заокругленими формами. Завдяки цьому досягається економія і практично повна утилізація матерії. Її прямокутні залишки можуть бути повторно використані у господарстві. Для пошиття кімоно використовуються переважно м'які нитки, які зменшують ризик перетягування тканини. Проте таке бережне ставлення до матерії, яка була дефіцитом у традиційній Японії, негативно відбивається на збереженні конструкції одягу. У випадку її порушення кімоно можна перешити заново з тієї самої тканини. (2, 36)
На відміну від традиційного європейського одягу, який підкреслює конструкцію тіла людини, кімоно виділяє лише плечі та перехват носія, приховуючи недоліки його фігури. Західний одяг акцентує на рельєфі, а японський - на рівномірності і площині. Це пов'язано з традиційним уявленням японців про ідеальну конституцію - "чим менше опуклостей і нерівностей, тим красивіше".
Наприклад, у Європі жіночі корсети використовувалися для звуження талії, а бюстгальтери - для підкреслення пишноти жіночих грудей. У Японії все було навпаки - на вузькі талії намотували рушники, щоб якось згладити "потворні" нерівності фігури, а бюстгальтери застосовувались для притискання великих грудей. Дівчина у кімоно мусила походити на свічку.
Аби виглядати гарною у кімоно, "ідеальної фігури" було недостатньо. "Ідеальне лице" і макіяж вважалися невід'ємною частиною антуражу. У пізньому середньовіччі встановився еталон "японської красуні". Обличчя мусило бути пласкуватим, а його овал - видовженим. Красивими вважалися розкосі очі з вузькими і високими бровами. Рот повинен був бути маленьким і походити на невеличку червону квітку. З малопрофільованого обличчя відносно сильно виступав лише ніс. Шкіра жінки мусила бути білою як сніг, тому японки здавна білили лице та інші виступаючі з під кімоно частини тіла. Такий ідеал красуні вдало відображено на японських гравюрах XVII - XIX століття. (2, 47)
Такі ж самі естетичні принципи застосовувалися для чоловічого вбрання у Японії.
Накладний комір - какеері, томоері;
2. Основний комір - хон'ері, дзіері;
3. Права передня натільна частина - міґі но мае міґоро;
4. Ліва передня натільна частина - хідарі но мае міґоро;
5. Ліва задня натільна частина - хідарі но усіро міґоро;
6. Права задня натільна частина - міґі но усіро міґоро;
7. Рукав - соде;
8. Рукавний шлейф - тамото;
9. Лівий край - міґі но окумі;
10. Правий край - хідарі но окумі;
11. "Вістря меча" - кенсакі; (18, 91)
1.4 Складові частини основи кімоно
Натільна частина - міґоро - основна частина кімоно, яка укриває найбільші ділянки тіла. Вона поділяється на праву передню і ліву передню, а також праву задню і ліву задню частини. За сучасними правилами крою, ліва і права частини кімоно виготовляються з двох окремих відрізків матерії. Передня і задня частини лівої з'єднані в районі плеча. Теж саме дійсне для правої частини.
Передня натільна частина - мае міґоро - передня частина кімоно без рукавів, покриває груди. Поділяється на ліву і праву частини;
Задня натільна частина - усіро міґоро - задня частина кімоно без рукавів, покриває спину. Поділяється на ліву і праву частини. Виготовляється з одного або двох відрізків матерії.
Краї - окумі - тонкі і довгі відрізки тканини, які пришиваються вздовж передньої натільної частини від коміра вгорі до долу одягу знизу. Поділяється на ліву і праву частини;
Горішня сторона - увамае - ліва передня частина кімоно без рукавів, якою позначають ліву передню натільну частину, лівий край, а також ліву частину коміра. Як правило, кімоно запинають направо, тому ліва частина вбрання знаходиться ззовні, віддаленіше від тіла, ніж права. Саме тому лівий край і ліву передню натільну частину називають "горішньою", тобто зовнішньою.
Нижня сторона - сітамае - права передня частина кімоно без рукавів, якою позначають праву передню натільну частину, правий край, а також праву частину коміра. Як правило, кімоно запинають направо, тому права частина вбрання знаходиться під лівою і, відповідно, ближче до тіла. Саме тому правий край і праву передню натільну частину називають "нижньою", тобто внутрішньою. (18, 93-97)
1.5 Аксесуари та складові елементи кімоно
Основними складовими елементами японського традиційного костюму є:
спідня сорочка хададзюбан;
власне "халат" кімоно або наґаґі;
куртка хаорі;
спідній пояс датедзіме - вузький пояс, що запобігає розхристуванню кімоно;
перехватна мотузка косіхімо - мотузка, що закріплює кімоно на талії;
великий пояс обі;
поясна пластинка обііта - дощечкоподібна пластика, яка вирівнює лицьову (передню) частину поясу;
широкі штани хакама - шаровароподібні штани, як правило без зав'язок на кінці гомілки;
шкарпетки табі - традиційні японські шкарпетки з окремим відділом для великого пальця на зразок рукавички;
сандалі дзорі - традиційне японське взуття з соломи чи очерету;
сандалі на підборах ґета - традиційне японське взуття з дерева на високих підборах різноманітної форми.
Існує також чимало аксесуарів для кімоно - сумочки, гаманці, причіпні статуетки нецуке та інші. Найбільш декорованими частинами японського одягу є "халат" (власне кімоно) і великий пояс обі до нього.
Канзаші - прикраса для традиційної зачіски, яку роблять вдягаючи кімоно. Такими прикрасами можуть бути шовкові квіти дерев’янні гребінці, нефритові шпилькі та ін.
Через пацифістську налаштованість багатьох японців у результаті поразки після Другої світової війни, традиційний одяг воїнів-самураїв, як і будь-який військовий одяг, виключається з категорії кімоно чи вафуку. Проте стародавні японські тексти фіксують такий одяг саме під назвою "кімоно". (22, 52)
1.6 Різновиди кімоно
Сучасне кімоно поділяється на доросле (жіноче і чоловіче) та дитяче. Кожне з них складається з парадного і повсякденного вбрання. Єдиного спільного традиційного одягу для жінок і чоловіків не існує.
Емблеми мон
|
|
|
| П'ять мон | Три мон | Один мон |
Подобные работы: