Володимир Великий і проблема вибору монорелігії

Тема: Володимир Великий і проблема вибору монорелігії

Виконала:

Ковбар О. С.

Перевірив:

Десятинчук І. О.

План

Вступ

Розділ 1

1.1. Язичницька Русь до хрещення

1.2. Як Володимир став єдиновладним правителем Русі

1.3. Перші роки правління Володимира

Розділ 2

2.1. Водохрещення Русі       

2.2. Володимир і Русь після водохрещення

2.3. Внутрішня та зовнішня політика Володимира Святого       

Розділ 3

3.1. Останні роки правління Володимира і смерть

Висновок. Значення особи Володимира і водохрещення в історії держави Російської

Використана література       

Вступ

Усі ми, в Україні сущі, відповідальні як за її минуле, так і за її майбутнє. Відповідальні перед тими хто творив підвалини нашої державності.

          І цілком зрозуміло, що розробка і визначення шляхів подальшого розвитку України великою мірою ґрунтується на історичному досвіді народу, на території та практиці визвольного руху і засадних визначних громадських і політичних діячів, видатних представників вітчизняної науки та культури.

          Політична карта Європи суттєво змінилася. Римську спадщину поділили три великі імперії середньовіччя: Візантія, Франкська держава й Арабський Халіфат. У Візантії продовжували існувати античні міста, зберігалися традиції імператорської влади та християнської церкви. На території України існували такі волиняни, поляни, уличі, тиверці і древляни, білі хорвати і сіверяни. Поступово союзи племен перетворювалися у племінні князівства – територіальні політичні союзи державного типу. З князем Аскольдом пов’язана перша спроба запровадження на Русі християнства. Візантійські джерела датували цю подію 886 роком.

          Протягом VIII-IX ст. східнослов’янський світ упевнено неухильно розвивався на шляху до цивілізації. Одним із головних здобутків цього часу стала поява Київського князівства – осереддя, довкола якого наприкінці їх сформувалася давньоруська держава.

          Давньоруський літопис захоплено розповідає про хід переговорів, зазначаючи, що Ольга вела розмову з імператором сидячи, що було надзвичайним привілеєм, яким до того іноземні посольства не користувалися. Предметом обговорення стали питання взаємних відносин, зокрема торговельних, а також християнізація Русі.

          Після смерті Святослава між його синами Ярославом, Олегом та Володимиром кілька років точилися міжусобиці за великокняжий престол. У цій боротьбі переміг Володимир. Ставши великим князем київським, він багато зробив, аби зміцнити державу, встановити лад і порядок. За його князювання Київська Русь досягла вершини політичної могутності й стабільності, економічного і культурного розвитку.

          За часів Володимира в загальних рисах завершилося формування держави. Він приєднався до Києва східнослов’янські племінні князівства й союзи племен: хорватів, дулібів, в’ятичів, радимичів. Володар здійснив серію реформ.

          Спочатку він спробував реформувати язичництво, проголосив Перуна верховним богом країни, а в 988 році запровадив на Русі християнство.

          Запровадження християнства на Русі Володимиром Великим було підготовлене попереднім історичним розвитком східнослов’янських земель. В середині 80-х років Х ст. київський князь схиляється до думки щодо прийняття іншої, якісно нової релігії – ісламу, іудаїзму. Запровадження християнства мало прогресивних характер.

          Таким чином, у період князювання Володимира Великого Київська Русь досягла значного політичного, економічного й культурного розвитку і стала однією з найбільших держав Європи. Вчені порівнювали її з великою Франкською імперією Каролінгів.

Розділ 1

1.1. Язичницька Русь до водохрещення

Наша Історія про часи, що передували ухваленню християнства, темна і наповнена оповідями, за якими не можна визнати безперечної достовірності. Цьому причиною те, що наші перші літописці писали не раніше другої половини XI ст. і про події, що відбувалися в їх вітчизні в IX і X століттях, за винятком небагатьох письмових грецьких вістей, не мали інших джерел, окрім народних переказів, які, по своїй властивості, піддавалися вигадкам і змінам. З достовірністю можна сказати, що, подібно всім північним європейським народам, і російський тільки з християнством отримав дійсні і міцні основи для подальшого вироблення цивільного і державного життя, - основи без яких, власне, для народу немає історії. З давніх часів східна половина нинішньої Європейської Росії була населена народами племенами чудського і тюркського, а в західній половині окрім народів литовського і чудського племені, примикаючи своїми поселеннями до балтійського побережжя, жили слов'яни під різними місцевими назвами, тримаючись берегів річок: Західній Двіни, Волхова, Дніпра, Прип'яті, Сожі, Горині, Стиру, Злучи, Бугу, Дністра, Сули, Ясна, Оки з їх притоками. Вони жили невеликими общинами, які мали своє скупчення в містах, - зміцнених пунктах захисту, народних зібрань і управління. Ніяких встановлень, які б пов'язували між собою племена і ознаки державного життя, не було. Слов’яно-руські племена управлялися своїми князями, вели між собою дрібні війни і не в змозі були охороняти себе, а тому часто були покорені. Релігія їх полягала в поклонінні природі, у визнанні мислячої людської сили за предметами і явищами зовнішньої природи, в поклонінні сонцю, небу, воді, землі, вітру, деревам, птахам, каменям і т.п. і в різних байках, віруваннях, святкуваннях і обрядах, створюваних і фундируваних на підставі цього поклоніння природі, їх релігійні уявлення частково виражалися у формі ідолів, але в них не було ні храмів, ні жерців; а тому їх релігія не могла мати ознак повсюдності і незмінності. Найбільш поширена віра була - язичество. Корінням своїм слов'янське язичество йде в далеку старовину. В його основі лежить деяка духовна реальність. І хоча ми позбавлені можливості безпосереднього бачення духовних джерел, але все таки можемо судити про них, пам'ятаючи слова господа: "По плодах їх взнаєте їх". Плоди язичества з його аморальністю і жорстокістю не залишають сумнівів в єстві того початку, який прагне втілення через численні язичницькі культури. І слов'янське язичество не було виключенням.

Стародавні слов'яни розглядали світ як арену боротьби між добрим Білобогом і злим Чорнобогом. І той, і іншій вимагали відповідних жертв. Уявна самостійність злого початку служила виправданням його неминучості, народжуючи культурні форми слов'янського сатанізму, що знайшли пізнє своє закінчене втілення в шануванні Перуна, - верховного божества язичницького пантеону дохристиянської Русі.

Літописи IV століття, розказуючи про зіткнення слов'ян з Візантією, найпохмурішим чином зображають їх жорстокість. Полонених розпинали, розстрілювали з луків, забивали цвяхи в черепи. Палили монастирі і церкви, залишаючи після себе гори трупів і купи димуючих розвалин.

Такі ж нещадні були і сімейні звичаї. В них були неясні уявлення про існування людини після смерті: замогильний світ представлявся їх уяві продовженням справжнього життя. Тому разом з померлим воїном на похоронному багатті спалювалися і його дружини (одна або декілька - слов'яни визнавали множину). Вони вшановували померлих прародителів, вважали їх покровителями і приносили їм жертви. Закон дозволяв убити новонароджену дочку, якщо її народження здавалося зайвим. У свою чергу, признавалося право дітей на вбивство батьків, що обтяжують сімейство старістю або хворобою. Ці розбрати передавалися з покоління в покоління, підігріваються звичаєм кровної помсти, що задовольнялася лише смертю кривдника або його нащадків.

Справедливості ради треба сказати, що сучасні історики відзначали і привабливі риси слов'ян, кажучи, що вони не знали ні хитрості, ні обману, берегли стародавню простодушність і простоту вдач. З полоненими, що залишилися в живих наші предки обходилися доброзичливо, призначаючи лише певний термін їх рабства, по закінченню якого полонений міг, по вибору, або покинути своїх господарів, або залишитися з ними на рівних правах, як вільна людина.

Звичай гостинності, що свято дотримувався, робив слов'янські землі безпечними для мандрівників, і господар головою відповідав суспільству за безпеку гостя-чужоземця. Купці охоче відвідували слов'ян, тому що між останніми не було ні злодіїв, ні розбійників, хоча вигідної торгівлі в слов'янських землях чекати не доводилося - суворі війни не знали розкоші і не цінували золота. Відповідним такому духовному розвитку був стан їх житейської умілості. Вони уміли будувати собі дерев'яні житла, зміцнювати їх дерев'яними стінами, ровами і земляними насипами, робити туру і риболовецькі снасті, обробляти землю, займалися скотарством, уміли прясти, ткати, шити готувати страви і напої: пиво, мед, брагу, кувати метали, обпалювати глину на домашній посуд; знали вживання ваги, міри, монети; мали свої музичні інструменти; на війну виходили з метальними списами, стрілами і частково мечами. Всі знання їх переходили від покоління до покоління дуже поволі, але відносини з Візантійською імперією і частково з арабським Сходом мало-помалу робили на російських слов'ян освітній вплив. З Візантії просочувалося до них християнство. В половині XI століття київські князі Аскольд і Дір, зібравши дружину, на двохстах турі по Дніпру вийшли в Чорне море, спустошили на своєму шляху побережжя і обложили Константинополь. Напад виявилося несподіваним і стрімким. Імператора Михайла III в столиці не було - він очолював армію у війні з мусульманами і, не дивлячись на всі старання, навіть повернувшись в місто, не міг організувати надійну оборону. Цар-град врятувався чудом. Після молебень патріарх Фотій занурив в морі одну з головних святинь міста - ризу Божої Матері, що зберігалася у Влахернській церкві. Шторм, що налетів після цього, розкидав кораблі русичів, знищивши велику частину флоту і зробивши подальшу облогу неможливою. Уражені князі прислали в Константинополь посольство з проханням про водохрещення. Це було перше, "Аскольдове" водохрещення Русі.

Майже одночасно з походом київських князів на Цар-град, в південних російських областях святий Кирило, просвітник слов'ян, хрестив двісті сімейств, в яких знайшов Євангеліє і Псалтир свого ж перекладу. Для звернутих був посланий митрополит Михайло, що хрестив все плем'я на чолі із старійшинами. І цьому водохрещенню передувало чудо - кинуте на вимогу язичників в багаття Євангеліє не згоріло. Але і це водохрещення Русі не зробило впливу на її долю. Вогнище православ'я на півдні землі Російської з часом чи то згасло, чи то виявилося таким слабим, що не змогло просвітити навколишню язичницьку тьму.

Склад суспільного життя такого варварства змінюється з ухваленням християнської релігії, з якою із Візантії, - найосвіченішої за тих часів держави, перейшли до нас як поняття юридичні і державні, так і початок розумової і літературної діяльності. Ухвалення християнства було переворотом, що відновив Русь і що вказало їй історичну дорогу.

Цей переворот зроблений Володимиром, сином войовничого Святослава, київського князя і рабині Малуши, ключниці його бабці княгині Ольги.

1.2. Язичницька Русь до хрещення

Святослав (батько Володимира), виїжджаючи до Болгарії, розділив всю державу свою на три частини: старшому сину Ярополку - віддав він Київ, другому - Олегу - Землю Древлянську, молодшому - Володимиру - Новгород. Від розділення Землі російської предки наші зробилися дуже нещасливі: замість одного государя було в них три. Після смерті Святослава між дітьми його почалася міжусобиця.

Першими посварилися Ярополк з Олегом. Винуватий в цьому був старий воєвода Свенельд. В 975 року син Свенельда, на ім'я Лютий, вийшов з Києва в ліс на охоту; побачивши його, Олег, князь древлянський, запитав в своїх: "Хто це такий?" Йому відповіли: "Син Свенельда"; тоді Олег напав і вбив Свенельдича за те, що той полював з ним разом в одному лісі. Звідси пішла ненависть між Ярополком і Олегом; Свенельд, бажаючи помститися за сина, все підмовляв Ярополка: "Піди на брата і відніми в нього володіння". На третій рік Ярополк пішов на Олега, в древлянську землю. Князь київський переміг древлянського. Коли Олег з вошами своїми втікав в місто Овруч, то на мосту, перекинутому через рів до міських воріт, стовпилася безліч утікачів, і вони зіштовхнули ненавмисно свого князя в глибокий рів. За ним впало туди безліч людей і коней. Олега роздавили на смерть. Тим часом Ярополк увійшов до міста Олегів, захопив там всю владу і послав шукати свого брата в рові. З ранку до полудня витягували трупи з рову: нарешті знайшли Олега на самому дні, внесли в палац і поклали на килим. Ярополк, хоча був легковірний, але зовсім не мав злого серця. Коли прийшов, довго плакав над Олегом, забувши, що він переможець. Олега погребли в міста Овруча. Володимир взнавши, що Ярополк захопив Древлянську землю і вбив Олега, злякався і втік з своїм дядьком Добринею до Швеції.

Після цього варяги сказали Володимиру: "Місто те наше; адже ми його узяли, і тому хочемо брати викуп з громадян, по дві гривни з людини". Володимир відповідав їм: "Почекайте небагато, поки зберуть гроші за місяць". Варяги чекали, чекали - і нічого не отримали; тоді вони сказали Володимиру: "Обдурив ти нас ; дозволь нам принаймні йти до Греції". Володимир відповідав: "Ступайте". Потім вибрав з них чоловіків добрих, тямущих і хоробрих і роздав їм міста; інші ж пішли в Цар-град, до греків. Але Володимир ще раніше них послав сказати імператору: "Йдуть до тебе варяги: не тримай їх в місті, а не то нароблять вони тобі лиха, як і у нас тут; краще розішли їх по різних місцях, а сюди до нас не пускай жодного".

З великою достовірністю можна прийняти взагалі звістку про те, що Володимир, будучи ще язичником, був повелителем великого простору нинішньої Росії і боровся про розширення своїх володінь, так і про зміцнення своєї влади над ними. Таким чином, він керував Новгородською землею - берегами річок : Волхова, Неви, Мсти, Луги, - землею Білозерською, землею Ростовською, землею Смоленською у верхів'ях Дніпра і Волги, землею Полоцькою на Двіні, землею Сіверською на Яснах і Семі, землею полян, або Київською, землею Древлянською і, ймовірно, також західною Волинню. Радимичі, що жили на Сожі, і в'ятичі, жителі берегів річки Оки і її приток, хотіли відкластися від підданства і були приборкані. Володимир підпорядкував даниною навіть окремих ятвягів, напівдикий народ, що жив в лісах і болотах нинішньої Гродненської губернії. Це володіння мало характер державний: воно обмежувалося збиранням данини, де можна було збирати її, і таке збирання мало вигляд грабежу. Сам Володимир зміцнився в Києві за допомогою скандинавів, званих у нас варягами і роздав їм в управління міста, звідки з своїми озброєними дружинами вони могли збирати дань з жителів.

1.3. Перші роки правління Володимира

Після смерті Ярополка Володимир, 17-річний хлопець почав князювати один в Києві і поставив собі на горбі різних богів за князівським двором: Перуна дерев'яного з срібною головою і золотими вусами, Хороса, Стрибога, Даждь-бога (сонця), Симаргла і Мокоша. Приносили їм жертви, називаючи богами своїми, приводили синів і дочок своїх і приносили жертви. "Й поганилася кров'ю земля Російська і горб той" (під 980 рік). В подяку богам за перемогу, взяту над ятвягами (983 рік) вирішено було принести людську жертву. Старики і бояри сказали: "Кинемо долю на хлопчиків і дівчат; на кого пастиме, того і заріжемо богам". В цей час жив в Києві один варяг; двір його стояв там, де тепер церква св. Богородиці, побудована Володимиром; варяг цей прийшов з Греції, тримав віру християнську, і був в нього син прекрасний особою і душею; на нього і випала доля. Послані від народу прийшли до старого варяга і сказали: "На твого сина випала доля; боги вибрали його собі, щоб ми принесли його їм в жертву". Варяг відповідав: "То не боги, а дерево; нині є, а завтра згниє; не їдять, не п'ють, не говорять; зроблені руками з дерева; бог же один, якому служать греки і кланяються; він створив небо і землю, зірки і місяць, і сонце, і людину і дав їй жити на землі; а ці боги що створили? Вони самі зроблені руками людськими; не дам сина свого бісам". Посланці переказали слова варяга громадянам; тоді народ, узявши зброю, пішов на варяга і розламав огорожу біля його будинку. Варяг стояв на сінях з сином; йому кричали  "Віддай сина; нам потрібно принести його в жертву богам". Він відповідав: "Якщо те насправді боги, то хай пошлють одного бога узяти мого сина; а ви з чого так клопочете?" В народі пролунав лютий крик; натовп кинувся, підрубали сіни під обома варягами ; і таким чином вбили їх, і ніхто не знає, де їх поховали.

Керований язичником Добринею, якому, після великих успіхів останніх років, не міг не довіряти, юний Володимир, природно, піддався чарівливості влади, могутності, багатства і розкоші Київського двора. Дійсно, за два роки стати в 17-річному віці з хлопчика-емігранта повелителем величезної країни, від Балтійського моря до Чорного, переможцем могутніх князів, володарем численних теремів і багатств, народним героєм, що переміг іноземний вплив, - чи це не обстановка, в якій хлопець може захопитися своїм щастям і дати волю пристрастям? До двох своїх дружин, Олові і Рогнеди, він приєднує красуню вдову Ярополка. Від цих дружин в нього незабаром народиться по сину: від Олови - Вишеслав, від Рогнеди - Ізяслав, від нещасної вдови брата - Святополк, вже в самому народженні якого лежить як би зміст його майбутніх лиходійств. Чеська княжна Мальфреда і ще одна чешка стають його 4-ою і 5-ою дружинами. Величезні гареми з'являються в місцях його князівських резиденцій: по 200-300 жінок живе в нього в теремах в Білгороді, Вишгороді і Берестові. Поруч з життям терему, князь любить бенкети і веселощів з дружиною.

Не мало знає історія прикладів, коли молоді государі, підпадаючи таким же спокусам, гинули духовно і фізично серед розкоші і розпусти. Але молодий князь не дає собі зніжитися в Київській розкоші. Майже безперервно, один за іншим слідують його звитяжні походи.

Обидва царі почувши це сильно засмутилися і відповідали: " не пристойно християнам видавати сестер своїх за невірних, якщо хрестишся, то і сестру нашу отримаєш, а разом з нею і царство небесне. А з нами будеш одновірним; якщо ж не хочеш хреститися, то не можемо видати за тебе сестри". Володимир відповідав послам імператорським: "Скажіть царям, що я готовий хреститися, тому що і раніше випробував ваш закон, і мені подобається ваша віра і богослужіння". Царі, почувши це, зраділи і послали до Володимира сестру свою, на ім'я Ганна, яку насилу умовили йти; вона сіла на корабель, попрощалася з рідними і з плачем поплила через море. Коли царівна Ганна прибула в Корсунь, Володимир хрестився, а після водохрещення повінчався з Ганною, і пішов з нею до Києва. Прийшовши туди, він оголосив щоб всі - і бідні і багаті хрестилися. Почувши це люди йшли з радістю, кажучи: "Якщо б ця віра була не добра, то князь і бояри не прийняли б її". На інший день Володимир вийшов з духівництвом на Дніпро, де зібралася безліч людей: всі увійшли до води і стояли в ній - одні по шию, інші по груди, малолітні біля берега, старі ж далі, і тримали на руках немовлят, а священики читали молитви.

Володимир після водохрещення став надзвичайно благодушним. Пройнятий духом християнської любові, він не хотів навіть страчувати лиходіїв, і хоча спочатку погодився було на умовляння корсунських духівників, що знаходилися біля нього в Києві, але потім, з поради бояр і міських стариків, встановив карати злочинців тільки грошовою пенею - вирою, по старих звичаях, міркуючи при цьому, що такого роду покарання буде сприяти зміцненню війська.

Зберігаючи вроджену слов'янську веселість, Володимир примиряв її з вимогами християнської благочесті. Він любив бенкети і святкування, але бенкетував не з одними своїми боярами, а хотів ділитися своїми утіхами зі всім народом - і із старими і з малими; він відправляв бенкети переважно у великі церковні свята або з нагоди освячення церков.

Володимир дійсно займався розповсюдженням віри, хрестив народ по землях, підвладних йому, будував церкви по тих місцях, де раніше стояли ідоли, призначав священиків. В самому Києві він побудував церкву Святого Василя на горбі, де раніше стояв Перун і де приносили жертви, і церкву Богородиці, так звану Десятинну, названу так тому, що князь призначив на будівництво цієї церкви десяту частину князівських доходів. Для кращого зміцнення новоприйнятої віри Володимир намірився розповсюдити книжкову освіту і з цією метою в Києві і в інших містах наказав набирати дітей і віддавати їх в навчання грамоті. Таким чином на Русі зросло покоління людей, які за рівнем своїх понять і за кругозором своїх відомостей зробили крок вперед від того становища, в якому знаходилися їх батьки; ці люди сталі не тільки фундаторами християнського суспільства на Русі, але також провідниками освіченості, яка передавалася разом з релігією, борцями за державні і цивільні начала. Ця одна ціль вже показує у Володимирі істинно велику людину: він цілком зрозумів найвірніший шлях до міцного впровадження нового життя, яке хотів прищепити своєму напівдикому народу, і проводив свій намір, не дивлячись на труднощі, що зустрічалися. З часом, після водохрещення на Русі виникають школи з вчителями і священиками, з'являються книжники, любителі освіти, які збирали і переписували книги. Літописець говорить, що матері, відпускаючи дітей в школи, плакали за ними, як за мертвими.

Розділ 2

2.1. Водохрещення Русі

Водохрещення Русі не слід уявляти собі як просту зміну вірувань. Християнство, ставши пануючою релігією на Русі, виражалося не тільки в проповідях і богослужінні, але і в цілому ряді нових понять. З Греції прийшла на Русь ієрархія: в Києві став жити російський митрополит, що керується Константинопольським патріархом; в інших містах були поставлені підлеглі митрополиту єпископи. В Києві і у всіх єпархіях будувалися церкви і влаштовувалися монастирі; причти церков і братія монастирів підкорялися своєму єпископу, а через нього митрополиту. Таким чином влада митрополита тягнулася на всю Русь і об'єднувала все духівництво країни. Разом з християнством на Русь прийшла писемність. Як не слабо розвинена вона була на перших порах, вона все ж таки робила суттєвий вплив на людей. Богослужебні і священні книги принесли на Русь на доступній для всіх мові - слов'янській, тій самій, на якій висловлювалися їх слов'янські первоучителі св. Кирило і Мефодій і їх болгарські учні. Мова цих книг була цілком зрозуміла росіянам, і "книжкове навчання" було тому не утруднене. Митрополит, і взагалі духівництво управляли і судили підлеглих їм людей так, як це робилося в грецькій церкві, на підставі особливої збірки законів Номоканона, що отримала на Русі в болгарському перекладі назва книги Керманича. В цій збірці були церковні правила Апостольських і Уселенських соборів, також цивільні закони православних візантійських імператорів. Церкві належали землі, на яких духівництво і монастирі вели господарство по-своєму, керуючись візантійськими звичаями і законам, встановлюючи такі юридичні відносини до землеробів, які були прийняті в Греції.

Таким чином на Русі разом з новим віровченням з'явилася нова влада, нова освіта, нові закони і суди, нові землевласники і нові землевласницькі звичаї. Оскільки Русь прийняла віру з Візантії те все те нове, що прийшло разом з вірою, мало візантійський характер і служило провідником візантійського впливу на Русь. Для того, щоб зрозуміти, як саме позначався цей вплив, необхідно дещо ознайомитися з тими рисами суспільного побуту Русі дохристиянського часу, які найбільш характеризують первісність тодішніх суспільних відносин.

Однією з найбільш яскраво виражених рис суспільного побуту Русі, як вже говорилося раніше, за дохристиянського часу був звичай "кровної помсти" і взагалі "помсти", він був настільки поширений, що признавався законом як нормальне правило.

Родовий побут спочатку вів людей до відособлення. Родини жили замкнуто, сторонилися один іншого і ворогували один з одним. А тим часом кожному роду було необхідно із сторони здобувати наречених. Звідси виник звичай здобувати їх насильством і хитрістю, за допомогою викрадання. З часом цей звичай лагіднів: якщо наречену "умикали", то за попередньою з нею домовленістю. В той же час виникли і інші форми браку: наречений мирно приходив за нареченою і викупляв її в родини, сплачуючи за неї "віно". Подекуди, там, де звичаї були м'якшими, брак походив ближче до наших звичаїв: наречена приїжджала в будинок нареченого і за нею привозили її придане. Але так бувало, за словами літописця, тільки в полян. В інших же місцях сімейний побут відрізнявся грубістю, тим паче, що скрізь існував звичай багатоженства. Переказ говорить, що сам князь Володимир до водохрещення свого дотримувався цього звичаю. Положення жінки в сім’ї, особливо при багатоженстві, було дуже важким. Про це свідчать народні пісні. В них гірко оплакується доля дівчини, що віддається або продається в чужий рід.

За язичницького часу на Русі була лише одна станова відмінність:  люди ділилися на вільних і невільних, або рабів. Вільні називалися мужами, раби носили назву челядь (холоп або рабиня). Положення рабів, дуже численних, було тяжким: вони розглядалися як робоча худоба в господарстві свого пана. Вони не могли мати власного майна, не могли бути свідками в суді, не відповідали за свої злочини. За них відповідав пан, який мав право життя і смерті над своїм холопом і карав його сам, як хотів. Вільні люди знаходили собі захист в своїх родах і співтовариствах; холоп міг знайти собі захист тільки в пана; коли ж пан відпускав його на волю або проганяв, раб ставав ізгоєм і позбавлявся всякого заступництва і притулку.

Християнська церква не могла примиритися з такими порядками. Разом з Христовим вченням про любов і милість церква принесла на Русь візантійську культуру. Навчаючи язичників віри, вона прагнула поліпшити їх житейські порядки. Під впливом християнства окремі особи з язичницького середовища змінювали на краще свої погляди і вдачі, йшли услід Христу і виявляли приклади етичного християнського життя і навіть подвижництва. Про самого князя Володимира переказ говорить, що він лагіднів під впливом нової віри, став милостивий і ласкавий. Серед дружини і земських людей з'явилося багато благочестивих християн, що почитали церкву, любили книги і що іноді йшли від мирських спокус в монастирі і в пустинне життя. Через свою ієрархію і приклади ревнителів нової віри церква діяла на вдачі і установи Русі. Проповіддю і церковною практикою вона показувала, як треба жити і діяти в справах особистих і суспільних.

Церква прагнула підняти значення князівської влади. Князів вона учила, як вони повинні управляти: "забороняти злим і страчувати розбійників". "Ти поставлений від Бога на страту злим, а добрим на милування", - говорило духівництво князю Володимиру, указуючи йому, що князь не може залишатися байдужим до насильства і зла на своїй землі, що він повинен дотримуватися в ній порядку. Такий погляд духівництво засновувало на переконанні, що князівська влада, як і вся земна влада, походить від Бога і повинна творити Божу волю. Але оскільки "усяка влада від Бога" і оскільки князь "є Божа слуга", то йому належить покорятися і його належить шанувати. Церква вимагала від підданих князя, щоб вони "мали приязнь" до князя, не мислили на нього зла і дивилися на нього як на обранця Божого. Дуже грубим було переконання язичницької Русі на князів, як на дружинних конунгів, які беруть дань за свої військові послуги землі і яких можна проганяти, якщо вони не бажані, і навіть вбивати (як древляни вбили Ігоря). Церква всіляко боролася з таким поглядом і підтримувала авторитет князів, дивлячись на них, як на природжених і богом посланих государів. Коли князі самі втрачали свою гідність в грубих сварках і міжусобицях, духівництво прагнуло помирити їх і учило, щоб вони "шанували найстаріших" і "не переступали чужої межі". Так духівництво впроваджувало в життя ідеї правильного державного порядку, маючи перед собою приклад Візантії, де царська влада стояла дуже високо.

Знайшовши на Русі ряд союзів, родових і племінних, дружинних і міських, церква створила собою особливий союз - церковне суспільство. До його складу ввійшло духівництво, потім люди, яких церква опікала і, нарешті, люди, які служили церкви і від неї залежали. Церква опікала і допомагала тим, хто не міг сам себе годувати: жебраків, хворих, убогих. Церква давала притулок і заступництво всім ізгоям, що втратили захист мирських суспільств і союзів. Церква одержувала в своє володіння села, населені рабинями. І ізгої, і рабині ставали під захист церкви і робилися її працівниками. Всіх своїх людей однаково церква судила і виряджала по своєму закону (по книзі Керманича) і по церковних звичаях; всі ці люди виходили з підкорення князю і ставали підданими церкві. І якою б не була слабою або нікчемна церковна людина, церква дивилася на неї по-християнськи - як на вільну людину. Для церковної свідомості всі були брати в Христе, і не було перед Господом ні раба, ні пана. В церкві не існувало рабства: рабині, даровані церкви, ставали людьми, особисто вільними; вони були тільки прикріплені до церковної землі, жили на ній і працювали на користь церкви. Таким чином, церква давала світському суспільству приклад нового, досконалішого і гуманного пристрою, в якому могли знайти собі захист і допомогу всі немічні і беззахисні.

2.2. Володимир і Русь після водохрещення

Церква впливала на поліпшення сімейних відносин і взагалі моральності в російському суспільстві. На підставі грецького церковного закону, прийнятого і підтвердженого першими російськими князями в їх "церковних статутах", вся провина і злочини проти віри і моральності підлягали суду не князівському, а церковному. Церковні суди, по-перше, судили за святотатство, єретицтво, чарівництво, язичницькі молитви. Церковні суди, по-друге, віддали всіма сімейними справами, що виникали між чоловіками і дружинами, батьками і дітьми. Церква прагнула викоренити язичницькі звичаї і вдачі в сімейному побуті: багатоженство, викрадення і покупку дружин, вигнання дружини чоловіком, жорстокості над дружинами і дітьми і т.п. Застосовуючи в своїх судах візантійські закони, більш розвинуті, чим грубі юридичні звичаї язичницького суспільства, духівництво виховувало кращі вдачі на Русі, насаджувало кращі порядки.

Особливо повставало духівництво проти грубих форм рабства на Русі. В повчаннях і проповідях, в бесідах і розмовах представники духівництва діяльно учили панів бути милосердними з рабами і пам'ятати, що раб - така ж людина і християнин, як і сам його пан. В повчаннях заборонялося не тільки вбивати, але і катувати раба. В деяких випадках церква прямо вимагала в панів відпустки рабів і рабинь на свободу. Одержуючи рабів в дар, церква давала їм права вільних людей і селила їх на своїх землях; за прикладом церкви іноді те ж робили і світські землевласники. Хоча такі приклади були рідкісні, хоча умовляння благочестивих повчань і не викорінювали рабства, проте змінювався і лагіднів сам погляд на раба, і погане поводження з рабами стало рахуватися "гріхом". Воно ще не каралося законом, але вже засуджувалося церквою і ставало негожим.

Таким широким був вплив церкви на цивільний побут язичницького суспільства. Він охоплював всі сторони суспільного устрою і підпорядковував собі однаково як політичну діяльність князів, так і приватне життя всякої сім'ї. Цей вплив був особливо діяльний і сильний завдяки одній обставині. В той час, як князівська влада на Русі була ще слаба і київські князі, коли їх ставало багато, самі прагнули розділення держави, - церква була єдина і влада митрополита сягала однаково на всю Російську землю. Справжня єдино владність на Русі з'явилася перш за все в церкві, і це надавало церковному впливу внутрішньої єдності і сили.

Нарешті, християнська віра на Русі зробила переворот в області мистецтва. Язичницька Русь не мала храмів і задовольнялася статуями ідолів. Християнство привело до створення величезних кам'яних храмів в найголовніших містах. Київський храм першої Пречистої Богоматері (Десятинна церква) був найдавнішим кам'яним храмом в Києві. За ним були побудовані київська церква св. Софії, новгородська церква св. Софії і інші храми і церкви. Вони будувалися за візантійськими зразками і прикрашалися багатими мозаїками і фресками. Архітектурна справа і живопис під впливом церковного будівництва досягли в Києві значного розвитку. А з ними разом розвинулися і інші мистецтва і художні ремесла, особливо ж ювелірна справа і виробництво емалі. Першими майстрами у всіх галузях художнього виробництва були, звичайно, греки. Пізніше під їх керівництвом з'явилися і російські майстри. Розвивалося таким чином національне мистецтво. Але воно в Київській Русі відрізнялося різко вираженим візантійським характером, і тому відоме в науці під ім'ям російсько-візантійського.

В 866 року в своїй окружній грамоті, розісланій східним єпископам, патріарх Фотій писав: "Роси, славні жорстокістю, переможці народів сусідніх, в гордості що ризикнули воювати з Римською імперією, вже залишили марновірство, сповідають Христа і суть друзі наші, був ще недавно найзлішими ворогами. Вони вже прийняли від нас єпископа і священика, маючи живу старанність до християнського богослужіння". В цей час Росія числиться 60-м архиєписковством серед єпархій константинопольського патріарха. Здавалося б, водохрещення Русі відбулося. Але, на жаль - воно не залишило помітного сліду в російській історії. Наслідком  його стала лише поява християн в князівській дружині, що ніяк не вплинула на розповсюдження християнства в народі.

Третій раз Русь була хрещена в 957 року в особі святої рівноапостольної княгині Ольги, що приїхала для цього в Константинополь. Хрестив її сам патріарх, що поблагословив Ольгу по здійсненні таїнства дарчим хрестом з написом: "Земля російська створена для життя в Богу водохрещенням блаженної Ольги". І знову, не дивлячись на те, що у відсутності сина - воїна Святослава - Ольга була володаркою країни, християнство на Русі, навіть користуючись її заступництвом, не прижилося. Були і церкви, і християнські общини, але лише у великих торгових містах, де завжди збиралися люди самого різного віросповідання. Народ же продовжував жити в язичестві. Все це, проте, були тільки підготовчі явища. При князях так званого Рюрика панувало повне варварство. Вони обкладали російські народи даниною, підпорядковували їх собі, об'єднували; але їх влада мала не державні а розбійницькі риси. Вони оточували себе дружиною, створювали з мисливців різних племен рать і робили набіги на сусідів - на області Візантійської імперії, на східні країни, прикаспійські і закавказькі. Ціль їх була - придбання здобичі.

Але Володимир не дарма жив у варягів. Через два роки, в 980 року він зібрав там сильне військо і прийшов до свого Новгорода, вигнав звідти явилися намісника Ярополка і послав їх сказати брату: "Володимир йде на тебе, готуйся до битви". Відпустивши намісника, Володимир сів в Новгороді і послав в Полоцьк, до тамтешнього князя Рогволода свататися до його дочки Рогнеди. Рогнеда сказала: Не хочу роззути сина рабині", докоряючи його низькістю походження по матері. Посли Володимира, повернувшись, переказали йому слова Рогнеди; тоді Володимир, зібравши велике військо варягів і слов'ян, чудь і кривичів, пішов на Рогволода. В той самий час як вже хотіли вести Рогнеду до Ярополка, прийшов Володимир на Полоцьк, вбив Рогволода, двох синів його, і одружувався насильно на Рогнеді. Коли Володимир прийшов до Києва з безліччю війська, то Ярополк не міг опиратися йому і зачинився в місті з людьми своїми і воєводою Розпустою. До цієї Розпусти Володимир прислав з такими мовами: "Візьми мою сторону; якщо мені не вдасться вбити брата, то ти будеш мені замість батька і отримаєш від мене велику честь, адже не я почав вбивати браті