Геноцид голодом на Вінниччині (Поділлі) у 1932-1933 рр.: передумови, причини та наслідки

РЕФЕРАТ

На тему: «Геноцид голодом на Вінниччині (Поділлі) у 1932-1933 рр.: передумови,причини та наслідки»

1. Протистояння українського селянства з більшовизмом на початку 20-х рр. ХХ ст

1.1 Сутність більшовизму

Голодомор 1932-1933 рр. – народовбивство в Україні! Організований і здійснений більшовицькою тоталітарною владою, він є однією з найбільш жахливих трагедій, як українського народу, так і всієї світової цивілізації. Його масштаби вражаючі, наслідки катастрофічні – цей апокаліпсис завжди буде застереженням всьому людству. А щоб націлити сьогоднішні і прийдешні покоління на необхідність пильності, за для неповторення подібного, потрібно правдиво, об’єктивно і всебічно дослідити проблематику голодомору.

В першу чергу науковцям необхідно відповісти на такі важливі питання: чому даний страшний злочин стався саме в Україні – житниці Європи? Що змусило більшовиків в мирний час свідомо знищити голодом біля 10-ти мільйонів селян-хліборобів? (На 1 січня 1932 р. селянство України становило 25 млн. 533 тис. з 32 млн. 680 тис. всього населення республіки).¹

Щоб обгрунтовано дати відповідь на вказані запитання, потрібно повернутись на десятиріччя назад, у вир подій початку 20-х рр. ХХ ст. і проаналізувати причини кривавого протистояння українського (в тому числі – подільського) селянства з новоприйдешньою більшовицькою владою.

Більшовизм, як ідеологія, сформувався на початку ХХ ст. в імперській Росії. В українському радянському енциклопедичному словнику 1966 р. трактування його було таким: „Це - поєднання ідеологічних, організаційних, тактичних і теоретичних принципів, втіленням яких є марксистсько-ленінська партія. Б. означає високу принциповість у питаннях ідеології і політики, непримиренність до будь-яких збочень від марксизму-ленінізму...”² Але, звичайно, в енциклопедичному словнику не йдеться про те, що за „непримиренністю” до своїх політичних противників, в ході утвердження „диктатури пролетаріату” (фактично – більшовицької партії), стояло їхнє масове фізичне знищення, що і підтвердила 70-я історія більшовицько-комуністичної держави, особливо 20-30 рр. ХХ ст., коли державному терору – репресіям, були піддані мільйони ні в чому не винних громадян.

Вже одразу після Жовтнового 1917 р. перевороту, який привів до влади більшовицьку партію, розпочалося масове переслідування представників колишніх правлячих станів Росії, інтелігенції, православного духовенства, козацтва, інакодумців. В ході задіяного більшовиками „червоного терору” в 1918-1922 рр., насамперед, органами ЧК та червоногвардійськими загонами, були розстріляні сотні тисяч „потенційних противників” нової влади.

„Не шукайте протягом слідства матеріалів і доказів того, що звинувачений діяв проти радянської влади. Перше запитання яке ви повинні йому поставити, якого він походження, виховання, освіченості та професії. Саме ці запитання повинні визначити долю звинуваченого. В цьому суть червоного терору” – так інструктував своїх підлеглих у 1918 р. один з керівників ЧК Лаціс.³

І більшість співробітників „надзвичайок” проявили себе жорстокими і невблаганними до людей. Про це, одним з перших, повідав світу історик С.П. Мельгунов, якому вдалося вирватися з лабет чекістів. У своїй книзі „Червоний терор в Росії, 1918-1923 рр.”, він відмічав: „Вся Росія вкрилася сіткою надзвичайних комісій для боротьби з контрреволюцією, саботажем і спекуляцією. Не було міста, не було волості, де не з’явилися б відділення всесильної всеросійської Надзвичайної Комісії, яка віднині стала основним нервом державного управління... Повітові, губернські, міські (на перших порах волосні, сільські і навіть фабричні) надзвичайні комісії, залізнодорожні, транспортні та ін., фронтові або „особі відділи” Ч.К. у справах, пов’язані з армією. Нарешті, всякого роду „військово-польові”, „військово-революційні” трибунали і „надзвичайні” штаби, „каральні експедиції” та ін. Все це об’єднується для здійснення червоного терору... Хвилями – облави, обшуки, нові облави і арешти. Беруться цілі камери із тюрем і поголовно розстрілюються. Задіюють кулемети, так, як жертв дуже багато щоб розстрілювати поодинці. Казнять 15-16 річних дітей і 60-річних стариків... ”.⁴

Не зупинилась більшовицька влада „диктатури пролетаріату” і перед розстрілами самих пролетарів, чиї інтереси, наче б то, вона представляла і захищала. У березні 1919 р. в м. Астрахані відбувався десятитисячний страйк робітників, які протестували проти важкого матеріального становища. Мітинг був оточений матросами-кулеметниками і розстріляний. Загинули біля 2 тис. робітників. Але на цьому не закінчилася астраханська жахлива трагедія. Нові невдоволення робітників, які місцева влада трактувала, як спробу можливого повстання, призвели до масових арештів. А отримавши телеграму голови Реввійськради Л. Троцького із змістом „розправитися безпощадно”, в місті і в порту розпочалися повальні вбивства. Розстрілювали в підвалах надзвичайок і на вулицях. В’язали руки, ноги і кидали у воду з пароплавів. Мирний мітинг робітників закінчився кривавою бойнею, в якій загинуло понад 4 тис. астраханців. Подібні трагедії відбулися в цьому ж році у Петрограді, Брянську, Тулі...⁵

Не стала винятком і Україна. Перманентна більшовицька революція, яка, за трактуванням її вождів, мала бути світовою, з центру Росії, в першу чергу, експортувалася найближчим народам. Інтернаціональні ідеї і гасла з Петрограда і Москви багнетами червоногвардійців Муравйова впроваджувалися з 1918 р. і на українських землях. Тільки в самому Києві на початку 1918 р. озброєними загонами „муравйовщини” було розстріляно і закатовано понад 5 тис. киян.⁶

Наприкінці 1918 р. декретом Тимчасового робітничо-селянського уряду України (організувався більшовиками у м. Харкові) була створена та одразу активно задіяла і Всеукраїнська надзвичайна комісія.⁷ У м. Києві, наприклад, в 1919 р. діяли 16 найрізноманітніших надзвичайних комісій. Комісій, із яких кожна виносила самостійні смертні вироки. В дні масових розстрілів ці „убивчі” заклади розподіляли між собою №№ своїх жертв. Результатом вже їхніх репресивних заходів стали ще 12 тис. розстріляних.⁸

У ці ж роки – громадянської війни – на всій території України більшовиками створюються концентраційні табори, як засіб придушення опору (найбільш масового – селянського), утримання там політичних в’язнів і використовування їх на примусових роботах. Всього протягом 1919-1921 рр. в Україні було створено і функціонували 24 концтабори, де „перевиховувалися” десятки тисяч українців. Існував такий концтабір з 1920 р. і поблизу м. Вінниці.⁹

Насилля стало панівним аргументом вирішення всіх питань для більшовицької влади. Це стверджував і відомий український письменник В. Короленко. У листі до А. Луначарського (1920 р.), він відзначав: „...Ви проходите по селах Росії та України розпеченим залізом, спалюєте цілі села і радієте успіхам продовольчої політики. Проголошуються перемоги комунізму в українському селі, тоді як сільська Україна кипить ненавистю і гнівом, а надзвичайки вже подумують про розстріл сільських заложників”.¹⁰

Ще більше посилив ворожість українського населення до нової революційної влади дозвіл більшовицького керівництва на формування червоноармійських частин із кримінальних злочинців. Так, рішенням реввійськради 3-ї радянської армії та Одеського губернського комітету КП(б)У в червні 1919 р. був сформований 54 червоноармійський полк, який складався виключно із кримінальних елементів. Розстріли, грабежі міського та сільського мирного населення червоноармійцями, особливо - бійцями даного полку, охопили весь південьУкраїни і набрали відкрито грабіжницького характеру. Зваживши на це, командування 3-ї армії змушене було розформувати дану військову одиницю.¹¹

У кожному регіоні України з появою більшовицької влади одразу розпочинались масові репресії проти місцевого мирного населення. Не оминули вони і Вінниччину. Про свавілля і жорстокість більшовиків у м. Вінниці повідомляла міська просвітянська газета „Шлях” від 15 серпня 1919 р., а саме: „Район П’ятничан... Страшне місце! Люде-звірі, які вбивали збройною рукою беззбройних, зв’язаних своїх політичних противників, не взяли навіть на себе святого обов’язку викопувати могили; трупи просто скидали в ями у лісі і засипали зверху землею. Голодні собаки, що блукали в лісі, легко виривали трупи і розтягали тіла, які ще не розклалися...”¹²

Ще гнітючіше враження на вінничан справили розкопки великої могили біля насіннєвого заводу, які проводились 18 серпня 1919 р. комісією з розкопок і поховання вбитих більшовиками громадян. В могилі знаходилися 19 понівечених людських тіл. Всі трупи з розбитими головами, покриті синцями. В наступні дні розкопки жертв більшовицького терору тривали в лісі Грохольського, поблизу м. Вінниці.¹³

Вище вказані злочини були не випадковими, адже вони базувалися на більшовицькій людиноненависницькій ідеології. Одна тільки теза Леніна „Для нас моральність підпорядкована інтересам класової боротьби пролетаріату” вже відкидає всілякі прояви людяності. На таких же позиціях стояв і більшовик Зінов’єв, який після вбивства керівника петроградської ЧК Урицького, наголосив: „Ви, буржуазія, вбиваєте окремих осіб, а ми вбиваємо цілі класи”. Їм вторив ще один ідеолог насилля Троцький, акцентуючи: „Репресії залишаються необхідним засобом для підкорення волі супротивника. Революція вимагає від революційного класу, аби він досягнув своєї мети усіма засобами, які існують у його розпорядженні: коли потрібно - збройним повстанням, коли потрібно – тероризмом”.¹⁴

Така сутність більшовицької тоталітарної влади. Влади, метою якої була авантюра – побудова за будь-яку ціну світової комуністичної держави. А згідно крилатого гасла: „Мета виправдовує засоби”, будь-які національні почуття або прояви, як і інакодумство, підлягали негайному осудженню і знищенню.

Ось з якою владою довелось практично наодинці боротися українському селянству, після остаточного утвердження з 1920 р. більшовицького режиму в Україні. Це жорстоке протистояння селянства з більшовизмом тривало протягом кількох десятиріч ХХ ст., адже саме селянство було головним виразником, носієм і водночас захисником національних постулатів українства. І, тільки голодомором більшовицька тоталітарна антиукраїнська влада змогла зламати і підкорити волелюбний український народ.

1.2 Селянська війна проти більшовицької влади на Поділлі у 1920-1922 рр.

Восени 1920 р. більшовицька влада силою утверджується на більшості території України. З цього часу розпочинається черговий етап громадянської війни – селянська війна проти загартованих в боях дивізій Червоної армії.

„Політичний бандитизм”, так більшовики назвали новий виток громадянської війни, після ліквідації польського і врангелівського фронтів, набрав масового і довготривалого характеру. Ще в травні – червні 1920 р. спроби С. Петлюри підняти селян на всеукраїнське збройне повстання у союзі з поляками зазнали невдач, а вже в листопаді – грудні десятки тисяч українських селян взялися за зброю.¹⁵

„Момент, який переживає Республіка, найбільш небезпечний з тих, які будь-коли переживала радянська влада”, – констатував у січні 1921 р. один з ідеологів більшовизму М. Бухарін.¹⁶

Два роки продовжувалось кровопролитне протистояння. Жорстокі бої точилися і на Поділлі, яке було особливим регіоном: пролетарських центрів на Поділлі не було, переважну частину населення становило селянство; Поділля було прикордонною губернією, що давало змогу повстанським загонам оперувати, перетинаючи кордон з Румунією та Польщею; подоляни майже стовідсотково були людьми релігійними.

Що ж змусило селян після семи років імперіалістичної та громадянської воєн взятися за зброю? Які причини заставили їх піднятись на боротьбу проти більшовицької влади? Насамперед – це політика „воєнного комунізму” з притаманними їй військовим станом та продовольчою розкладкою.

Продовольче питання, в зв’язку з корінною ломкою системи господарювання, було постійною проблемою для більшовицької Росії. Вже з появою перших військових частин на території України під командуванням Антонова-Овсієнка в січні 1918 р. голова РНК Ленін телеграфував: „На милість Бога, найбільш енергійними і революційними способами надсилайте сюди хліб, хліб, хліб! Інакше Петроград пропаде. Організуйте спеціальні поїзди із загонами військ і відсилайте разом. Подавайте звістки щодня! На милість Бога.”¹⁷

Одночасно надійшла телеграма і Надзвичайному комісару Району України Г. К. Орджонікідзе: „Харків. Продовжуйте, ради бога, з усієї сили добувати продовольство, організовувати спішно збір і зсипку хліба, щоб встигнути налагодити постачання до бездоріжжя. Вся надія на Вас, інакше голод на весну неминучий...”¹⁸

Більшовицький уряд, як і царсько-імперський, продовжував вбачати в Україні свій власний регіон.

У жовтні 1920 р. Ленін засвідчив: „Ми беремо хліб з Сибіру, беремо з Кубані, але не можемо взяти його з України, так як там кипить війна, і Червоній армії доводиться боротися проти банд, якими вона кишить...”¹⁹

Після свого утвердження в Україні більшовики встановили продрозкладку з другої половни 1920 р. в розмірі 160 млн. пудів хліба.²⁰ Для порівняння, білогвардійцями Денікіна було зібрано в попередньому році біля 8 млн. пудів.²¹

У 1921 році план хлібозаготівельної продрозкладки збільшився до 171 млн. пудів²² і посилено виконувався і це при тому, що селяни України зібрали в даному році всього 444 млн. пудів зерна (до І світової війни, в 1913 р., збір українського зерна становив 1 млрд. 145 млн. пудів).²³

Хлібозаготівельна продрозкладка для Поділля в 1921 р. становила 18 млн. пудів збіжжя.²⁴ Вилучення хліба в подільського селянства було покладено на військові частини. Робітничі бригади, комбіди, КНС, сільські ради не могли забезпечити збір такої значної кількості хліба та інших продуктів харчування. У наказі № 4 начальника Подільської губернської дільниці від 14 січня 1921 року читаємо: „Цілком таємно. Для успішного проведення розкладки в Подільській губернії на всі види продуктів наказую: для роботи у Вінницькому повіті командиру Башкирської дивізії виділити полк кавалерії..., в Літинському повіті... виділити другий полк в розпорядження т. Васильєва, в Жмеринському повіті... виділити роту в розпорядження продкомісара т. Підгаєць, в Летичівському повіті... виділити батальйон 60 дивізії... Всі виділені для проведення продрозкладки військові сили повинні всебічно сприяти продагентам у виконанні продрозкладки, вивозі хліба, супроводженні грузів до зсипних пунктів”.²⁵

Причому, під час виконання продовольчих завдань досить часто червоноармійці допускали свавілля та жорстокість у відношенні до місцевого мирного населення, що викликало невдоволення навіть у партійних керівників. Так, у доповідній записці член бюро Вінницького повітового партійного комітету Ільницький вказував на те, що в 10 селах повіту (Юзвин, Пултівці, Ільківка, Висківка, Бохоники, Черлинків, Шкуринці, Широка Гребля, Тютьки, Сабарів) сільське населення було дуже незадоволене поведінкою червоноармійців ескадрону зв¢язку кінного корпусу. Значна частина червоноармійців поводила себе „по-бандитськи”. Вони у нічний час грабували селянські посіви, здійснювали самочинні обшуки в хатах, наносили селянам побої, домагались жінок.²⁶

Селяни відмовлялися визнавати владу (протягом 1917-1920 років влада змінювалась неодноразово), яка їх грабувала і примушувала виконувати та перевиконувати хлібозаготівельні завдання. Так, у травні 1921 року, після неодноразово проведених продовольчих місячників, на території України знову проголошується ударний місячник хлібозаготівлі. Про це зазначалося в телеграмі Подільського губкому КП/б/У місцевим органам влади: „Становище в даний момент в масштабах всієї Республіки змусило ЦК КП/б/У з 7 травня проголосити на території всієї України продовольчий місяць, який повинен ліквідувати продовольчу кризу. Для Подільської губернії цей продовольчий місяць, який повинен розпочатись згідно постанови губкому з 15 травня, повинен стати ударним і виконаний, щоб то не стало, в розмірі 1,5 млн. пудів хліба. Продовольчий місяць, проголошений в березні, не дав результату з причин недостатньої напруги усіх партійних сил в цьому напрямку”.⁷

Як засвідчують архівні джерела, методи збору хліба залишались ті ж самі – це були методи продрозкладки, яка діяла і продовжувала базуватись на насиллі. Один із секретарів Ольгопільського парткому на нараді відповідальних працівників 24 травня 1921 року заявив про те, що в усіх центральних губерніях Росії продрозкладка уже виконана на всі види продуктів і там розпочався вільний товарообмін, а в Україні розкладка виконана тільки на 40% (65 млн. пудів хліба) і єдиним засобом отримання стовідсоткового результату залишається продрозкладка.²⁸

Отже, незважаючи на рішення 10 з’їзду РКП(б), який відбувся в лютому 1921 р., НЕП на Поділля не прийшов, у селян продовжували відбирати усі лишки продовольства, яких практично уже не залишилося. У зв’язку з цим і місячники, проголошені партією, не могли бути виконані. Однак більшовицька влада продовжувала насильницьку продрозкладку.

Окрім продовольчих завдань, які стояли перед червоноармійськими дивізіями, на них також, у зв’язку з введенням військового стану на Поділлі в листопаді 1920 року, покладались і внутрішньополітичні завдання. У наказі № 1 начальника Подільської губернської дільниці акцентувалось, що з метою узгодження діяльності військових частин для боротьби з „бандитизмом” і зміцнення радянської влади, а також для створення максимальних умов продорганам Подільська губернія ділилась на дільниці, а військові частини дислокувались таким чином: 60 стрілецька дивізія займала Проскурівський, Кам’янець-Подільський, Ново-Ушицький, Летичівський повіти; 24 стрілецька дивізія – Вінницький, Літинський, Жмеринський, Могилів-Подільський повіти; 12 стрілецька дивізія – Брацлавський, Гайсинський, Ямпільський, Ольгопільський повіти. Начальники повітових дільниць несли відповідальність за “революційний порядок” на території їхніх дільниць.²⁹

У першу чергу за ініціативою начальників повітових дільниць та командирів військових підрозділів на Поділлі почали утворюватись і місцеві комуністичні органи влади: ревкоми і комнезами, а для виконання продовольчих завдань – продовольчі комітети. Ці перші „органи влади”, що утворювались за допомогою військових частин, практично не мали в своєму складі україців. Так, із 12 працівників Ольгопільського повітового продовольчого комітету 6 були росіянами, 5 – євреями і 1 – поляком. Причому, 7 чоловік були відкомандировані із Червоної армії, 3 – прислані з м. Вінниці і тільки 2 проживали до цього часу на території повіту.³⁰

Таким чином, з листопада 1920 р. на території Поділля вирішення всіх політичних та економічних завдань: створення місцевих більшовицьких органів влади, придушення повстанського селянського руху, виконання продовольчих планів здійснювали 12, 24 та 60 стрілецькі дивізії Червоної армії. Але і їх стало замало. У зв’язку з наростаючим опором селянства (тільки в Ямпільському повіті на початку 1921 р. налічувалось близько 12 тис. повстанців)³¹, навесні 1921 р. для боротьби з повстанськими селянськими загонами на Поділля прибув кінний корпус „Червоного козацтва” під командуванням В. Примакова. У своєму листі в травні 1921 р. до голови Постійної Наради по боротьбі з „бандитизмом” Раковського заступник голови Подільського губревкому Ракітов писав: „З 12 повітів Подільської губернії найбільші прояви бандитизму у трьох: Гайсинському, Брацлавському та Ольгопільському. В квітні боротьба з повстанським рухом прийняла плановий та серйозний характер, а зосередження в повітах трьох дивізій дало можливість ще більш посилити боротьбу з бандитизмом. Виїхавши на місце бойових дій, польова Губнарада роботу проводила в таких напрямках: знищення діючих банд, виявлення бандитів та їх агентів, які з різних причин знаходились у своїх домівках, встановлення та зміцнення радянського апарату на місцях. Тепер, з прибуттям дивізій т. Примакова, можна сміливо говорити, що розпочату роботу вдасться не тільки продовжити, а й посилити”.³²

Окремо про дивізії так званого „червоного козацтва” – ніякого козацтва не було, полки дивізій формувалися в основному з інтернаціоналістів Сходу для підтримки революції в Угорщині. Але із світовою революцією не склалося, а потужний опір повсталих українських селян змусив більшовиків кинути проти них зазначені військові підрозділи, які в архівних джерелах зазначені – „черкиздивізія”, „башкирдивізія”.³³

Загалом п¢ять регулярних, з бойовим досвідом, дивізій Червоної армії душили опір селянства Поділля, називаючи це „розпочатою роботою”, їм активно допомагали ескадрони Григорія Котовського, які базувались північніше (разом – не менше 50 тис. червоноармійців). Проти повстанців також були задіяні війська “ЧОН”, загони ЧК і “Продміліції”, прикордонні частини³⁴ – це свідчить про масовість, активність та бойовитість повстанських селянських загонів на Поділлі у 1920-1922 рр.

Наступна причина, яка викликала потужний опір селянства. – надання більшовиками надзвичайних владних повноважень позасудовим органам: революційним трибуналам та органам ЧК. Про це свідчить лист членів комнезаму містечок Старої та Нової Ободівки Ольгопільського повіту до губвійськнаради. В ньому зазначалось, що представники різних комісій та особливих відділів заарештовували і забирали з собою десятки мирних людей, вчиняючи над ними самосуд, не дозволяючи довести селянам свою невинність. Розстрілювали селян тільки за те, що декому не сподобались „селянські фізіономії” або дуже сподобались їхні чоботи. Місцевих жителів Ковтуна і Мельника розстріляли нібито за „спробу втечі”. Автор листа вказував на те, що всі ці незаконні дії „надзвичайок” підривали авторитет радянської влади, у селян склалась невпевненість у завтрішньому дні і десятки їх, не очікуючи арешту, йшли в ліси, поповнюючи повстанські селянські загони.³⁵

Не могло не відбитися на ставленні до радянської влади і проведення масової насильницької мобілізації подільської молоді до лав Червоної армії. Після вигнання білополяків, не обтяжуючи себе клопіткою агітацією, більшовицька влада хотіла примусово змусити селян служити в рядах її армії. Розпочалось масове дезертирство.

Ще в серпні 1920 р. вийшов наказ голови Центральної комісії з дезертирства Артанова про боротьбу з дезертирством в Україні. За ним усі села ділились на 5 або 10 хат і призначався відповідальний за дезертирів, який досить часто „за недостатню пильність” разом з дезертирами ставав перед судом революційного трибуналу. Вирок ревтрибуналу, як правило, був один – розстріл.³⁶

Цей наказ, який ще називали „Наказ про п¢ятихатки”, передбачав поділ сіл на три табори: дезертирські, групи п¢ятихатніх та нейтральне населення. Наказ порушував єдність дезертирів з селянством, пятихатні змушені були, явно чи конспіративно під страхом смерті, давати агентурні дані на дезертирів, вселяючи недовіру між усіма трьома таборами. Також в майбутньому п’ятихатні повинні були стати перевіреними в роботі прибічниками радянської влади і на них змогли б опиратися комнезами. Дезертири мали поповнювати червоноармійські ряди, а не повстанські загони. І, що важливо, влада намагалася встановити кругову поруку на селі, кожен мав відповідати не тільки за себе, але й за усіх.

„Наказ про п’ятихатки” був одним із перших після захоплення більшовиками України, який став сигналом для нечисленних прибічників нової влади до розколу українського села, до виявлення, насильного притягнення та об’єднання усіх комуністичних сил воєдино для встановлення радянської влади в Україні. „На Україні ще є місця, де не ступала нога комуніста”, – говорилось у промові заступника начальника Київського військового округу Голікова.³⁷

У цей же час по всій Україні відбувалось вилучення церковних цінностей. Більшовики пояснювали цю насильницьку акцію відсутністю коштів для допомоги голодуючим і боротьбою з економічною кризою. Серед населення Поділля, яке в переважній більшості було віруючим, наростало обурення і гнів. З листа у Подільську губернську Комісію з вилучення цінностей: „Ямпільська повітова комісія з вилучення цінностей доповідає, що рахуючись з ударністю роботи все ж треба враховувати, що селянство виховане на різних туманних релігійних віруваннях, і в зв’язку з цим виникали різні ексцеси. Потрібна сама широка роз’яснювальна робота... У всіх церквах були зроблені описи вилученого, випадків крадіжок не було. Вилучення в Ямпільському повіті закінчено 11 травня. В зв’язку з тим, що у Ямпільському повіті відсутні монастирі, а у всіх церквах тільки срібло – золота вилучено не було. Всього вилучено 14 пудів і 9 фунтів срібла”.³⁸

Більше того, представники більшовицької влади для боротьби з „релігійними забобонами в Україні” розпочали у 1921 р. розкривання (розпечатування) мощей Святих, і тільки термінова секретна телеграма ЦК КП(б)У, надіслана з м. Харкова, призупинила цей вандалізм. У телеграмі пропонувалось місцевим органам влади тимчасово утриматись від подібних методів для того, щоб попередити масову містифікацію, пов’язану з дією мощей, оскільки траплялися випадки нетлінності їх. Також вищі партійні органи влади, хоча і визнавали цей метод антирелігійної боротьби правильним, рекомендували зосередитись на інших “невідкладних завданнях революції”.³⁹

Підсумовуючи вище зазначене, можна констатувати, що основними причинами, які призвели до селянської війни проти більшовицької влади в Україні, зокрема на Поділлі, у 1920-1922 рр. були:

-політика „воєнного комунізму”: запровадження військового стану, примусове насадження більшовицьких органів влади, спроби швидкої „радянізації” селянства;

- здійснення насильницьких продовольчих реквізицій;

- свавілля підрозділів Червоної армії стосовно мирного населення;

- репресивні дії загонів ЧК та ревтрибуналів;

- проведення примусової мобілізації молоді до лав Червоної армії;

- переслідування більшовиками церкви та вилучення владою церковних цінностей.

- прагнення селянства до відновлення влади УНР та утвердження Соборної незалежної України;

Селянський повстанський рух був часто стихійним, не достатньо організованим, з партизанськими методами боротьби, але він мав національне спрямування. Селяни зрозуміли, що вийти із такого скрутного становища у боротьбі з сильним та жорстоким ворогом можна тільки здобувши національну незалежність. Серед діючих повстанських загонів були й такі, які мали чітку організовану військову структуру та належну дисципліну. Підтверджують це накази командира Надбужанської повстанської дивізії від 1921 р.: „29 лютого. Згідно наказу Головного отамана військ Української Народної Республіки я, отаман Хмара, приймаю командування повстанською Надбужанською дивізією... Повстанська дивізія є діючою частиною українського війська і підпорядковується наказам УНР... Забороняється категорично: п¢янство, пограбування, безпідставані постріли, а також нечемне поводження з мирним населенням...

10 березня. Висловлюю подяку старшинам та козакам за взяття м. Брацлава і відважний бій з комуною...

14 березня. Щиро дякую козакам за те, що вони при взятті м. Теплик нашою дивізією поводились з місцевим населенням чемно...

22 березня. Панове старшини та козаки.., ми сформували бойову частину і розпочали визволення неньки України від чужинців, тому ми повинні діяти воєдино, як рідні брати...

27 березня. Звернення до червоноармійців. Ми козаки 114 повстанської Надбужанської дивізії запитуємо вас, для чого ви прийшли на Україну? Навіщо мучите наших жінок, сестер, матерів? Ми вас просимо піти геть, поки не пізно, Не заставляйте нас проливати вашу кров...”⁴⁰

З повстансько-партизанським штабом, який знаходився на території Польщі і який очолював Юрій Отмарштайн, тісний зв¢язок підтримували повстанські отамани Гальчевський, Шепель, Заболотний, Яворський, Якубенко, Кравченко, Дорошенко, Годзиківський, Харченко...⁴¹

Але селянська війна не зупинила більшовиків – втратити Україну – було смерті подібно, і, проти наростаючого опору селянства „Постійна Нарада по боротьбі з бандитизмом” (створена в лютому 1921 р.) у квітні – травні 1921 р. вводять крайньо репресивні заходи: систему заручників, систему відповідальників (відповідачів); організовують діяльність „надзвичайних трійок”; формують „летючі ескадрони”, завданням яких стало переслідування повстанських загонів до їх повної ліквідації (повстанці в 1921 р. змінили тактику боротьби з червоноармійськими частинами, діючи невеликими загонами).⁴²

Влада дала зрозуміти селянству, що на будь-який акт непокори вона відповість новими репресивними заходами.

Особливо відчутно вразили по бойовитості повстанців системи заручників, відповідачів і „надзвичайних трійок”. Ці репресивні засоби були спрямовані на те, щоб ліквідувати основу, кореневу систему, яка живила повстанський рух, – вони призначалися для всього непокірного селянства України.

1.3 Єдиний сільськогосподарський податок

Важливим, насамперед, у дослідженні податкової системи більшовицької держави, є аналіз статей закону про єдиний сільськогосподарський податок 1927/28 „окладного” року, який дає змогу зробити висновок, що вже на той час норми оподаткування були значно завищеними і стрімко розорювали одноосібні селянські господарства.⁵

У вказаному законі читаємо: „Розділ І. Загальні твердження. П. 1. Єдиному сільськогосподарському оподаткуванню підлягає вся людність, що займається сільським господарством...

Розділ ІІ. Вирахування оподатковуваного прибутку. П.13. Прибутки кожного окремого господарства обкладувані єдиним сільськогосподарським податком, вираховуються в грошових одиницях (карбованцях і копійках)...

П. 20. Для союзних республік встановлюються такі пересічні норми прибутковості нижчепозначених джерел з десятини землі (в карбованцях)”: