Релігія у контексті психоаналізу
ЗМІСТ
Вступ
1. Релігія як об'єкт психоаналізу 3. Фройда
2. Сутність релігії в аналітичній психології К.-Г. Юнга
3. Психологія релігії у гуманістичному психоаналізі Е. Фромма
Висновок
Література
Вступ
Тема курсової роботи "Релігія у контексті психоаналізу".
Процес виникнення релігії, розкриття її глибинної сутності досліджували вчені у контексті психоаналізу.
Зігмунд Фройд (1856—1939р.р.) як представник психоаналізу прагнув удосконалити і науково обґрунтувати його. З допомогою психоаналізу вчений намагався встановлювати факти, пояснювати їх причини і передбачати наслідки. Він винайшов психоаналіз не тільки як наукову теорію, а й як особливу психотерапевтичну практику, сутність якої полягала в тому, щоб допомогти хворому визначити причину своєї травми шляхом згадування витісненої події, усвідомлення її, що призведе до ліквідації або послаблення больового симптому.
Оригінальну концепцію релігії запропонував один із улюблених учнів 3. Фройда, філософ Карл-Густав Юнг (1875—1961р.р.). На противагу своєму вчителю він значно розширив смисл "лібідо", але не в розумінні сексуальних тенденцій, а в значенні могутнього життєвого пориву. У К.-Г. Юнга лібідо виступає як інтенціальність, направленість психічних процесів, енергія, яку можна порівняти з волею Шопенгауера.
До питань релігії як психологічного феномену звертався видатний німецько-американський філософ і психолог Еріх Фромм (1900—1980р.р.). Він постійно полемізував з Фройдом та Юнгом, котрі розглядали історію лише крізь психічні факти. Натомість Фромм вважає, що для осягнення таємниць історії недостатньо одних лише психологічних одкровень. їх необхідно співвіднести з багатомірним соціально-історичним контекстом, з імперативами культури.
Мета роботи – розглянути релігію у контексті психоаналізу з точки зору Зігмунда Фройда, Карла-Густава Юнга та Еріха Фромма.
1. Релігія як об'єкт психоаналізу 3. Фройда
Спочатку сферою психоаналізу вважали вирішення медичних завдань. Це була техніка проникнення у царину несвідомого. Проте, відкривши глибинні пласти психіки, мислитель спонукав до перегляду всіх традиційних уявлень про людину. За 3. Фройдом, психоаналітичну доктрину можна застосовувати не лише до історії культури, міфології, вчення про неврози, а й до процесу виникнення релігії.
Починаючи свою діяльність як психотерапевт-практик, 3. Фройд згодом дійшов висновку про неефективність методів лікування з арсеналу психіатрії. Його не задовольняла жодна з існуючих концепцій свідомості: ні містична, оскільки в ній без відповіді залишалось питання про джерела свідомості, ні грубо натуралістична, де стверджувалась жорстка залежність від зовнішніх факторів.
3. Фройд вважав, що у свідомості є те, що визначається нею і водночас не походить зі світу, який відображається свідомістю. Так вчений підняв проблему несвідомого, яке разом з лібідо (сексуальними потягами та їх перетвореннями) стало підґрунтям психоаналізу. Фройд вважав, що психоаналіз ґрунтується на концепції позасвідомого як регулятора людської поведінки, вченні про дитячу сексуальність, згідно з яким сублімована (перетворена) статева енергія є джерелом творчої активності людини, і теорії сновидінь як архаїчного пласта психічного життя.
Сенс вивчення релігії 3. Фройд вбачав у тому, щоб перетворити метафізику на метапсихологію. З огляду на специфіку різноманітних проявів релігійної свідомості саме психологія вивчає релігію крізь призму людської психіки, розкриває психологічні закономірності її виникнення, розвитку і функціонування. Структурною моделлю психіки, яка відображає своєрідну психодинаміку особистості, на думку психоаналітика, є три інстанції: Ід (Воно), Его (Я), Супер-Его (Над-Я). Воно (глибинне несвідоме) — це резиденція бажань, вже пригнічених думок, що спонтанно прагнуть до прояву, є надзвичайно активною, найархаїчні-шою частиною психіки. Я — сфера раціональної психічної діяльності людини, основна функція якої — сприйняття реальності та адаптація до неї. Я прагне скорегувати ірраціональні імпульси Воно з вимогами реальності, обмежити їх через захисні механізми. Над-Я — інтеріоризовані вимоги суспільства.
Виокремивши у системі психіки ці структурні елементи, 3. Фройд досліджує їх постійну боротьбу протягом душевного життя людини. Значна напруга між Воно і Над-Я призводить до порушення психічного механізму, виникнення психічної травми. Чинник, що її спонукав, витісняється у несвідоме. Проте бувають випадки, коли витіснення пройшло невдало. З одного боку, воно немовби продовжується у сфері несвідомого, з іншого — прагне перейти у свідомість. Цьому суперечить механізм опору, який трансформує його у свідомість, щоправда, в символічній формі. Проникаючи у свідомість, замінене уявлення супроводжують больові переживання, від яких раніше хотілось позбавитись. Так виникають невротичні симптоми. І чим більше невротик занурюється у хворобу, тим глибшою є його віддаленість від соціуму. Ці основні фрагменти боротьби Я і Воно стали основою розуміння 3. Фрейдом релігії. У його працях релігія виступає в різноманітних виявах: як проектована на зовнішній світ психологія, як "всезагальний невроз нав'язливих станів", як "сублімований продукт сексуальних потягів", як "колективна ілюзія" тощо. Різні підходи до аналізу релігії свідчать, що цей феномен цікавить його, перш за все, у психологічному аспекті. Відтак, проблеми релігії 3. Фройд розглядає протягом всього життя.
Першим дослідженням проблем релігії є стаття "Нав'язливі дії і релігійні обряди" (1907 р.). Аналізуючи культову поведінку віруючих, вчений доходить висновку, що вона багато в чому нагадує поведінку невротика.
Релігійний культ є органічним елементом релігії: це реалізація релігійної віри в діях соціальної групи. До культової системи входить низка обрядів, ритуалів, жертвоприношень, молитв і т. д. Культ як сукупність стереотипних звичних дій є найконсервативнішим елементом релігії. Повторюючись, культ сприяє створенню динамічного стереотипу, переростає у глибоку внутрішню потребу.
Основними симптомами неврозу є нав'язливі думки та дії. Нав'язливі думки відчуваються невротиком як примусово повторювані, чужі, нав'язані ззовні. Вони, як правило, не осмислені, не зв'язані з обставинами життя індивіда, абсурдні. Щоб позбавитися почуття тривоги, яке викликають нав'язливі ідеї, невротик здійснює церемонії, дії, які є спробою протидії деструктивним імпульсам. Недоречність цих дій людина розуміє, але усунути їх самостійно не може.
Фройд досліджував спільне між нав'язливими діями та релігійними обрядами. Ним він вважав докори сумління при їх невиконанні, ізоляцію від оточуючих, добросовісне виконання дрібних обов'язків. Різниця між невротичними церемоніями і релігійним ритуалом полягає у значному різноманітті церемоній на противагу стереотипності релігійного ритуалу, приватному характері церемоній та суспільному характері ритуалів. Особливо різняться символічний смисл релігійних обрядів та беззмістовність нав'язливих дій. Однак з допомогою психоаналізу можна проникнути у сутність нав'язливих дій: "Нав'язливі дії служать для прояву неусвідомлених мотивів і уявлень" (6, с. 177). Отже, основою як неврозу, так і релігійного переживання є пригнічення природних інстинктів, що прагнуть проявитися. Нав'язливі дії та релігійні обряди виконують захисну функцію, приборкуючи нестримні душевні сили. Вони долають почуття вини, оскільки уособлюють спокуту, покаяння, міру захисту та очищення. Необхідні постійно нові психічні зусилля, щоб утримувати в рівновазі натиск з боку несвідомого. Пригнічені інстинкти постійно проявляються, і лише заборони можуть стримати їх. На думку 3. Фройда, нав'язливий невроз ґрунтується на пригніченні сексуальних інстинктів, а розвиток релігії — на егоїстичних, шкідливих для соціуму інстинктах з сексуальним відтінком. З'ясовуючи подібність між нав'язливими діями і релігійними обрядами, психоаналітик визначає "невроз як індивідуальну релігійність, а релігію як всезагальний невроз нав'язливих станів" (6, с. 180).
Ідея спільності неврозу і релігії стала стержневою у викладах Фройдом розуміння релігії як колективного неврозу і засобу захисту від неврозу. "Невротики, — зазначав учений, — живуть в особливому світі, в якому... має значення тільки "невротична оцінка", тобто на них впливає тільки те, що складає предмет інтенсивної думки і афективного уявлення, а подібність з зовнішньою реальністю є чимось другорядним" (6, с. 278). Релігійна людина живе у світі, в якому важлива лише релігійна оцінка.
У 1910 р. у роботі "Леонардо да Вінчі. Спогади дитинства" Фройд за допомогою психоаналізу досліджує таємницю душевного життя геніального художника. Він окреслює витіснене до несвідомого (лібідо, яке не може реалізовуватись зовні у зв'язку з соціалізацією людини) та процес сублімації, тобто переорієнтацію первісних інстинктивних потягів на вчинки суспільно визнані, значущі.
Ідея витіснення і теорія усвідомлення є пропедевтичними у розумінні власне релігійної свідомості, хоча і показують в деякій мірі метаморфози психологічних модифікацій релігії. 3. Фройд пов'язує релігійність з Едіповим комплексом. На його думку, Едіпів комплекс — це сукупність неусвідомлених уявлень і почуттів, які концентруються навколо несвідомого потягу до батьків протилежної статі: бажання позбавитися від батьків тієї ж статі, до якої належить індивід. Його наслідують філогенетично, він виникає у віці 3—5 років. Причину багатьох неврозів у зрілому віці 3. Фройд вбачав у тому, що Едіпів комплекс є витісненим у дитинстві в несвідоме: "Психоаналіз навчив нас бачити інтимний зв'язок між батьківським комплексом і вірою в Бога, він показав нам, що особистий бог психологічно — не що інше як ідеалізований батько, і ми спостерігаємо щоденно, що молоді люди втрачають релігійну віру, як тільки валиться для них авторитет батька" (2, с. 266). На думку вченого, всемогутній праведний Бог — це оновлені і відтворені ранні дитячі уявлення про сублімованих батька та матір.
Досліджуючи витоки релігії, об'єктом вивчення Фройд робить психологію первісної культури та релігії. Результатом цих досліджень стала книга "Тотем і табу" (1913). "Ядро книги складає гіпотеза про виникнення системи тотемістичних вірувань і ритуалів, яка відома як гіпотеза "первісного батьковбивства"" (5, с. 336). У цій роботі 3. Фройд зробив спробу пристосувати "результати психоаналізу до невияснених проблем психології народів" (5, с. 16). Для вирішення цього завдання він вивчав племена патріархального рівня розвитку. З'ясувалося, що в них існують своєрідні тотемічні символи, на які поширюється система заборон — табу.
У тотемізмі 3. Фройд вбачав ключ до реконструкції первісної культури і релігії. Тотемізм уособлював єдність роду і кровну відміну від інших родів. Це була перша спроба самосвідомості первісної людини, яка починає усвідомлювати свою належність до певної спільноти — роду. Віра в тотем заклала фундамент для формування людських почуттів (любові, патріотизму тощо). Тотем супроводжував людину протягом всього життя.
За 3. Фройдом, всі існуючі теорії не розкривали глибинних джерел тотемізму. Вони пов'язували виникнення цього явища з вірою в духів, зі страхом перед демонами, тобто ототожнювали тотемізм з анімізмом. "Ні страх, ні демони не можуть у психології мати значення останніх причин, які не піддаються подальшому подрібненню. Було б інакше, якби демони дійсно існували, але ж ми знаємо, що вони самі, як і боги, є творінням душевних сил людини, вони створені від чогось та з чогось" (5, с. 45). Отже, перед психологом постає питання з'ясування психологічної сутності тотемізму і пов'язаної з ним системи табу, відповідь на яке він шукає у психоаналізі. "Вивчення сутності тотемізму, на думку Фройда, повинно бути як історичним, так і психологічним" (5, с. 95).
Фундаментом для психологічної моделі 3. Фройда є ідея подібності душевного життя окремого індивіда, детально досліджена у психоаналізі, з психологічним життям того чи іншого народу. На цьому психологічному тлі індивідуального та загального психолог виокремлює три лінії аналогій: первісної людини та дитини, дитини та невротика, невротика та первісної людини. На це дослідження вчений спирався при вивченні релігії первісних народів. В основі уподібнень був трансформований у психоаналітичному аспекті основний біогенетичний закон Е. Геккеля, згідно з яким кожна органічна форма в індивідуальному розвитку (онтогенез) скорочено повторювала основні фази еволюції виду (філогенез).
У реконструкції модифікацій тотемізму 3. Фройд вбачав витоки релігійної свідомості, що демонструє тотемістична трапеза. Багатьом архаїчним народам притаманне амбівалентне ставлення до тотему. З одного боку, його обожнювали, шанували, поклонялись йому, з іншого — приносили в жертву, при чому вимагалось здійснення кількох ритуалів — уподібнення тотему, наслідування його звуків та рухів, прийняття участі всіх, обов'язкове оплакування вбитого. Однак після цієї скорботи наступало радісне свято, що було обов'язковим ексцесом, урочистим порушенням заборони. Святковий настрій — результат залучення членів клану до священного життя, носієм якого була субстанція тотема. Розгортання дій у такий спосіб зумовлене "спрацюванням" фройдівського Едіпового комплексу. "Одного чудового дня брати-вигнанці з'єдналися, вбили і з'їли батька та поклали таким чином кінець батьківській орді. Вони насмілилися спільно зробити те, що було неможливо зробити кожному окремо. Мабуть, культурний прогрес, вміння володіти новою зброєю, дали їм почуття переваги. Те, що вони, крім того, з'їли вбитого, цілком природно для канібалів-дикунів.
Жорстокий прабатько був, безсумнівно, прикладом, якому заздрив і якого боявся кожний із братів. У акті поїдання вони здійснюють ототожнення з ним, кожний з них засвоїв собі частину його сили. Тотемістична трапеза, можливо, перше святкування людства, була повторенням і спогадом цього прекрасного злочинного діяння, від якого взяло багато чого свій початок: соціальні організації, моральні обмеження, релігія" (5, с. 164).
Психолог стверджує, що брати знаходились у стані суперечливих почуттів до батька, "амбівалентного батьківського комплексу", який властивий кожній дитині й невротику. З одного боку, ненависть (адже батько стояв на шляху їх прагнень до влади та сексуальних бажань), з іншого — любов, оскільки вони захоплювалися батьківською силою і могутністю, призвели братів до відчуття покаяння, до усвідомлення вини. Брати осудили себе за заподіяне забороною смерті тотема, якого символізував батько, і відмовили у зв'язках з жінками клану, яких раніше добивались.
3. Фройд відшукує два джерела вини — страх перед авторитетом і пізніший страх перед Над-Я. Брати потрапляють у психічний стан пізнього послуху. Із свідомості вини сина створюють своєрідний канон тотемізму — оберігати й задобрювати тварину-тотем, у чому 3. Фройд вбачає витоки релігії. "Тотемічна релігія походить від усвідомлення вини синів — як спроба заспокоїти це почуття та задобрити ображеного батька "пізнім послухом"" (5, с. 167).
У тотемістичній трапезі немовби відтворюється вбивство батька, але вже у вигляді жертвоприношення тварини-тотема. Поступово починають стверджуватися соціальні почуття братства, що виявляються у спільності крові, у солідарності співжиття усіх членів клану.
3. Фройд виокремлює низку взаємовідношень між богом і священною твариною: за кожним богом закріплена яка-небудь тварина; у жертвоприношеннях віддавали присвячену Богу тварину, бога часто пошановували в образі тварини, в міфах він перетворюється на тварину. Ідея бога є результатом розвитку релігійної чуттєвості; вона розвинулась із уявлень про тварину-тотем. Тобто тотем "є першою формою заміни батька, а бог — пізнішою, в якій батько знову набуває свого людського образу" (5, с. 169). Упродовж багатьох років негативні почуття, що спонукали синів до злочину — вбивства батька, поступово затухали. Натомість посилюється туга за ним і позитивний потенціал амбівалентності перемагає — батьківський ідеал оживає в образі богів. Подальший розвиток релігії ніколи не виключає її рушійних сил: усвідомлення вини сина та синівський спротив. У цьому процесі тотемістична трапеза з жертвоприношеннями тварин трансформується в боголюдське жертвоприношення і християнську євхаристію. Мислитель доходить висновку, що сучасна людина не звільнилась від давнього злочину, а до сьогодні несе за нього відповідальність і відчуває комплекс вини.
Первісне значення жертвоприношення — акт соціальних відносин між божеством і його прихильниками, своєрідне поєднання віруючих з їх богом. Спільна їжа і життя виконували роль об'єднуючого начала, виражали належність до одного племені, закріплювали родинність. Отже, тотемізм не лише релігійна, а й соціальна система. Тому й виникнення релігії є як психологічним, так і соціальним актом. Усупереч своїм психологічним установкам 3. Фройд був змушений визнати роль соціального чинника у виникненні релігії. Адже тотемізм регулював відносини не лише між членами одного тотема, а й розробляв правила поведінки для представників інших племен. Умертвіння жертви, як стверджував 3. Фройд, заборонялось кожному окремо і виправдовувалось лише тоді, коли за це дійство все плем'я брало на себе відповідальність. Тільки у такий спосіб встановлювався священний зв'язок, що об'єднував членів общини з їх богом. Підґрунтя такого зв'язку — життя жертовної тварини, що через м'ясо і кров передається всім учасникам цього дійства.
На думку 3. Фройда, всі релігії, які згодом виникали, — це "реакція на велику подію, з якої починалась культура і яка з тих пір не дає спокою людству" (5, с. 167). Усі наступні релігії є своєрідною модифікацією амбівалентного ставлення до тотема. Отже, релігія ґрунтується на усвідомленні вини і покаяння. Подальший розвиток релігії є спогадом про перше велике криваве діяння. Тому в релігії завжди існуватимуть два чинники: усвідомлення вини сином і синівський непослух. У розвинутих релігіях, як стверджує 3. Фройд, "релігія сина змінює релігію батька" (5, с. 176), тобто людство поступово звільнюється від невротичних комплексів, що пов'язані з первісним гріхом батьковбивства.
У процесі дослідження тотемізму Фройд важливого значення надає табу, що трактується, по-перше, як святе, священне, а по-друге, небезпечне, нечисте, заборонене. В. Вундт у "Психології народів" називає табу неписаним законодавчим кодексом людства. Заборони за дотримання табу полягають в двох основних законах тотемізму: не вбивати тварину-тотема і уникати статевого спілкування з товаришем по тотему.
Табу — найдревніші заборони, які передаються від покоління до покоління як успадковане психічне багатство. Підґрунтям табу є заборонена дія, яку несвідоме сильно прагне порушити. Сила табу спокушає, але почуття страху сильніше, аніж прагнення до насолоди. Заборона індивідом усвідомлюється, прагнення до насолоди — несвідоме. Заборонна дія табу — результат амбівалентності почуттів. У душевних порухах архаїчних народів амбівалентність виражена більше, аніж у сучасної людини. Зменшення амбівалентності призводить до поступового зникнення табу, що виступає своєрідним компромісом амбівалентного конфлікту. Про те, наскільки сильна система заборон, свідчить випадок, описаний 3. Фройдом у праці "Тотем і табу". Суть історії у тому, що одного разу вождь забув на шляху залишки обіду. їх з'їв раб — голодний юнак. Коли йому сказали, що він зазіхнув на обід вождя, мужній і могутній раб-воїн впав і наступного дня помер.
Види та форми табу бувають найрізноманітнішими. Численні табу первісної людини, за 3. Фройдом, подібні до симптомів неврозу нав'язливості. їм притаманні невмотивованість, примусовість, властивість до зсуву, ритуалізм. Однак між ними є різниця: табу — результат розвитку культури, що ґрунтується на соціальних потягах, які синтезують егоїстичні та еротичні мотиви, а характерною ознакою неврозу є домінування сексуальних потягів над соціальними.
3. Фройд вважав, що з проблемою табу пов'язаний феномен совісті. Вона виникає на основі амбівалентності почуттів як усвідомлення вини за порушення табу. "Табу є велінням совісті, порушення його призведуть до жахливого почуття вини, настільки ж незрозумілого, як і невідомого походження" (5, с. 90).
Виникнення релігії 3. Фройд пов'язує не лише з психологічними, а й із моральнісними чинниками, амбівалентну ритміку яких людина відчуває і дотепер.
На думку 3. Фройда, людство створило три картини світу: анімістичну, релігійну і наукову. Анімізм є передумовою виникнення релігії. Анімістична система з'явилась під впливом прагнень пояснити такі феномени, як сон, сновидіння та смерть. Психотерапевт вважав анімізм першою світоглядно-психологічною теорією людства. Адже немає жодного народу, у якого б не було уявлень про духів. Фройд розглядав анімізм (вчення про всезагальне одухотворення) як проекцію людських почуттів зовні, як проектовану в зовнішній світ внутрішню душевну психологію. Ця здатність людської психіки посилюється там, "де проекція дає переваги душевного полегшення" (5, с. 114). Первісна людина проектує зовні не лише свідомі душевні процеси, а й несвідомі. "Спосіб, завдяки якому анімістична душа криється за проявами особистості, нагадує несвідоме" (5, с. 116), —відзначав 3. Фройд.
Первісна людина відчуває жах та безпорадність перед силами природи. Тому одухотворення природи уможливлює її близькість та зрозумілість. Хоча людина безсила, проте не така вже й безпорадна. Вона просить, благає, навіть залякує духів та демонів. її психологічний стан відображається в анімізмі, який вчений називає психологічною теорією, а магію вважає її технікою, практичною іпостассю. Магія покликана примусити явища природи служити людині, захистити її від ворогів, надати їй сили для перемоги над ворогом. Мотивами, що спонукають до магічних дій, є бажання людини. "З часом психічний акцент переноситься з мотивів магічних дій на їх засоби і на самі дії" (5, с. 106).
3. Фройд проводить паралель між первісною людиною та дитиною. "Обом притаманна велика довіра до сили думок, обидві, не маючи реальних засобів для їх здійснення, звертаються до ілюзорно-оманливих засобів задоволення бажань" (5, с. 122). Підсумовуючи свої думки, він відзначає: "Принцип, який панує в магії, в техніці анімістичного способу мислення, полягає у всемогутності думок" (5, с. 107). Відстежуючи розвиток "всемогутності думок" в історії, вчений зазначає, що коли на анімістичній стадії людина сама собі приписує їх неперевершену силу, то на релігійній стадії такою прерогативою вона наділяє богів, але все ж залишає за собою можливість впливати на богів різними способами. У науковому світогляді людина визнає свою слабкість, підкоряється всім природним необхідностям. В той час, коли у магії збережена всемогутність думки, в анімізмі частина цієї могутності вже передається духам. Однак згодом магічні дії мають силу лише в тому разі, коли у цьому дійстві присутня віра.
Отже, 3. Фройд починає наполегливо стверджувати, що релігія, по суті, збігається з неврозом і в аспекті виникнення, формування та форм прояву. Проте саме у контексті культури релігія немовби "перевершує" невроз, оскільки виступає захисним засобом від неврозу.
3. Фройд розумів, що розвиток історії незворотний, він по-своєму "вимальовує" людську психіку. "Яка ж роль культури в цьому процесі?" Спробою дати відповідь на поставлене питання є у його роботі "Майбутнє однієї ілюзії" (1927), він робить спробу з'ясувати роль культури в історичному розвитку, здійснює психоаналіз культури. Культура, на думку 3. Фройда, охоплює всі знання та вміння, накопичені людьми, та різноманітні інституції, необхідні для врегулювання відносин між ними. Це — зовнішні атрибути культури. Питання ускладнюється, коли у ракурсі цієї проблеми постає "психологічний арсенал культури", який повинен пригнічувати первісні потяги людини, її асоціальність. ЗаЗ. Фройдом, саме таким "психологічним інвентарем культури" стають релігійні уявлення. їх виникнення зумовило необхідність захисту від надмогутності природи і прагнення виправдати "дефекти культури". Тому боги в житті людини виконують такі функції: а) нейтралізують страх перед природою; б) примирюють з жорстокістю людського буття; в) винагороджують за ті страждання, які спричиняє людині культурна спільнота (1, с. 106).
Ці функції не різнозначні. Поступово природа набуває самостійного статусу, а діяльнісним полем богів стає мораль. Вони повинні компенсувати дефекти культури, рахувати страждання, слідкувати за приписами культури.
З рухом людства вперед поглиблюється компенсуюча роль релігії щодо "дефектів культури". Цінність релігійних уявлень — "Це ілюзії, реалізація найдревніших прагнень, найсильніших настирливих бажань людства; таємниця їх сили криється в силі цих бажань" (1, с. 118). Деякі релігійні вчення настільки неправдоподібні, що їх можна порівняти з маячнею: "Наскільки вони не доведені, настільки ж не спростовані" (1, с. 120).
Релігія сприяла приборканню асоціальних потягів, чим значно прислужилася культурі. Однак людина незадоволена культурою, що не дає їй спокою. І тут Едіпів комплекс допомагає 3. Фройду, оскільки прабатько є своєрідною моделлю для побудови Божого образу. Подібно до того, як спрацьовує механізм витіснення в дитинстві, він розгортається в історичному окультуренні людини. Людство перебуває у стані, аналогічному неврозам, тому релігія є загальнолюдським нав'язливим неврозом. За 3. Фройдом, прийшов час заміни релігії, утвореної шляхом примусового витіснення несвідомих потягів, науковим світоглядом.
У праці "Незадоволеність культурою" (1929) 3. Фройд, не відмовляючись від розуміння релігії як ілюзорної форми задоволення людського прагнення до щастя, як відчуття істини, оцінює перспективи її заміни науковим світоглядом. Релігійність як відчуття вічності, безмежності є суб'єктивним явищем, а не догматом віри. У ньому знаходиться "джерело релігійної енергії, яка підхоплюється різними церквами і релігійними системами, вводиться ними в певні русла і в них, зазвичай, і вичерпується" (3, с. 110). 3. Фройд писав, що в себе він не виявив "океанічного" почуття; проте це не є підставою заперечення факту його існування.
Для того щоб почуття стало джерелом енергії, воно повинне виражати якусь сильну потребу: "релігійна потреба витікає із інфантильної безпорадності і викликаного нею потягу до батька" (3, с. 121). Для 3. Фройда важливим є почуття постійного страху перед всемогутністю долі. Першою спробою релігійної втіхи як своєрідного способу подолання небезпеки з боку зовнішнього світу є почуття єдності зі Всесвітом.
У житті постійно присутні розчарування, біль, невирі-шені проблеми. 3. Фройд зазначає, що є багато різноманітних засобів полегшення негараздів життя, а також їх подолання. Таким засобом, відповіддю на поставлені проблеми є релігія, яку він залучив до комплексу вирішення смисложиттєвих проблем. Стану щастя досягнути нелегко, оскільки нещастя оточують людину. Перед кожною людиною завжди стоїть проблема вибору засобів досягнення щастя. У цій проблемі відіграють роль не лише зовнішні чинники, а й, за 3. Фройдом, "психічна структура особистості". Для досягнення певної мети перед людиною відкриваються розмаїті засоби. Релігія ускладнює проблему вибору, оскільки "нав'язує свій шлях до щастя і до захисту від страждань" (3, с. 138). 3. Фройд робить висновок: "Такою ціною, шляхом насильницького закріплення психічного інфантилізму і включення в систему масового божевілля, релігії вдається врятувати багатьох людей від індивідуального неврозу" (3, с. 139). Вважаючи релігію своєрідним засобом захисту культури від асоціальних потягів у психіці людини, Фройд відзначає, що величезну відповідальність за нещастя несе культура, оскільки вона висуває обмеження не лише у сфері сексуальності, а й у сфері людської схильності до агресії: "культурна людина можливість щастя проміняла на гарантовану безпеку" (3, с. 179).
Відстежуючи механізм приборкання агресії на індивідуальному рівні, 3. Фройд зауважує, що вона інтроектується, стає частиною внутрішнього світу і спрямовується проти власного Я, оскільки її захоплює Над-Я. Напруга між посиленням Над-Я і підпорядкованим йому Я є усвідомленням вини: "...Ми знаємо два джерела вини — страх перед авторитетом і більш пізній страх перед Над-Я" (3, с. 194). Психолог переконаний, що доля людства залежить від можливості культури приборкати первинні людські інстинкти агресії та самознищення.
У праці "Психологія мас і аналіз людського "Я"" 3. Фройд, аналізуючи книгу Ле Бона "Психологія мас", досліджує особливості масової душі. Він зазначає, що саме у натовпі нівелюються індивідуальні особливості людини та вивільняється повністю несвідоме. У індивіда виробляються нові якості: він відчуває нездоланну силу, з'являється психологічна зарядженість як наслідок навіювання, що прагне підкріплення у дії. Стан індивіда, що належить психологічній масі, прирівнюється до особливої зачарованості, загіпнотизованості.
Людина, розчиняючись у натовпі, "не виносить відстрочки між самим бажанням і його здійсненням. Вона відчуває себе всемогутньою, в індивіда в натовпі зникає поняття неможливого" (4, с. 286). Натовп довірливий і швидко може досягти крайнощів. Він настільки ж нетерпимий, наскільки підвладний авторитету. Маси прагнуть ілюзій; у них ірреальне домінує над реальним. Отже, в натовпі гальмується інтелектуальна діяльність і підвищується афективність. Навіювальний вплив натовпу примушує підпорядковуватись тенденції наслідування, посилюючи її афект.
Для з'ясування сутності масової психології 3. Фройд використовує термін "лібідо" як енергію тих первинних потягів, що в узагальненому вигляді включає любов в усіх її виявах. В таких масових утвореннях, як церква і армія, культивуються ілюзії, сутність яких полягає в тому, що верховний вождь (у церкві — Христос, у війську — полковник) однаково любить кожного члена натовпу. При цьому кожна людина вступає у лібідозний зв'язок з вождем, а також з іншими членами натовпу. При порушенні цих зв'язків починається паніка; вивільнюється величезний страх. Кожна релігія ґрунтується на любові "по відношенню до всіх, хто до неї належить, і кожна релігія може бути жорсткою і нетерпимою до тих, хто до неї не належить" (4, с. 306).
3. Фройд висловлює думку, що якщо нетерпимість не так явно виражена, то це, швидше за все, свідчить про послаблення релігійних почуттів. Християнин любить Христа як свій ідеал і, ідентифікуючись з іншими християнами, ідентифікується з Христом, любить інших саме так, як любив він. Отже, розкриваючи механізм психології мас, 3. Фройд з'ясовує його сутність, роль вождя у цьому процесі, проливаючи світло на концепцію героїчного міфу.
У праці "Людина на ім'я Мойсей і монотеїстична релігія" (1939) 3. Фройд досліджує генезу монотеїзму, робить спробу реконструювати проблему виникнення монотеїзму, застосувавши при цьому власну психоаналітичну доктрину. На думку 3. Фройда, ідея монотеїзму є частиною вічної істини, яка, довго перебуваючи в несвідомому, врешті-решт проривається зовні.
Мойсей не єврей, а єгиптянин, швидше за все, незаконно народжений син дочки фараона. Він передав євреям релігію Ехнатона, яку ліквідували жерці Єгипту. Мойсей вирішив зберегти монотеїстичну релігію і прилучити до неї євреїв, визволивши їх з єгипетського полону. Однак вони не оцінили належним чином ідею Мойсея, вбили його і повернулись до старих племінних богів. Згодом вчення Мойсея, витіснене у несвідоме, проявило себе, досягнувши значної влади над душами. Отже, у наступних поколіннях відбулося пробудження сумління і утвердження релігії Мойсея, відкинутої кілька століть тому.
3. Фройд вважає, що монотеїстична релігія проходить такі стадії: кривавий злочин, ініційований несвідомими імпульсами, запізніле почуття вини і покаяння та нестримне прагнення до реставрації відкинутого авторитету. Таку триєдність подій євреї відтворили в особі Мойсея, а згодом ця ідея реалізувалась у виникненні християнства як засобі примирення людей з богом — батьком.
Отже, використовуючи психоаналіз як метод, завдяки якому Я підпорядковує, оволодіває Воно, 3. Фройд намітив етико-психологічні, соціальні контури походження і функціонування релігії, зумів визначити ритміку амбівалентності почуттів. Однак, відводячи релігії психотерапевтичну роль, 3. Фройд називав її кисло-солодкою отрутою, яка присипляє волю і розум людини.
За життя 3. Фройда багато його колег не поділяли деяких принципових для класичного психоаналізу ідей, про що він писав в автобіографії і у праці "До історії психоаналітичного руху" (1914). Таке "відпадання" привело до появи різноманітних напрямів у психоаналізі, що згодом стали самостійними впливовими школами. Кожна з цих концепцій — це власне "прочитання" психоаналізу, пошуки і віднайдення особистої ніші, що іноді химерно вплітались у наукову парадигму. Попри наявність концептуальних побудов авторів витоки безпосередньо чи опосередковано — у фройдівському психоаналізі.
2.Сутність релігії в аналітичній психології К.-Г. Юнга
Психічні процеси мають енергетичний аспект. Все відбувається відповідно до психологічних законів, що діють в особистому житті. Якщо що-небудь важливе знецінюється і зникає з нашого свідомого життя, то з'являється компенсація втраченого у несвідомому. За К.-Г. Юнгом, психіка має трирівневу структуру: свідомість, індивідуальне несвідоме, колективне несвідоме. Свідомість не створює саму себе; вона пробуджується, виринаючи з глибинних пластів психіки. Він порівнює її з дитиною, яка щоденно народжується з материнської першопричини — несвідомого. Індивідуальне несвідоме відображає особистий досвід окремої людини і складається із переживань, які були колись свідомими, але втратили свою інтенсивність і забулись, або витіснілися, не маючи достатньої інтенсивності, щоб потрапити до свідомості, однак проникали у психіку. Колективне несвідоме генетично закріплене в людській психіці і за необхідності відтворюється у кожному новому поколінні. Відтак, колективне несвідоме — це загальнолюдський досвід, "родовий спадок можливостей репрезентації"; воно ніколи не набувалось індивідуально, оскільки існує тільки завдяки спадковості. Це — найглибший шар несвідомого, в якому дрімають загальнолюдські первісні образи; їх Юнг називає архетипами. Дослідник підкреслював, що цей термін не є його винаходом. Архетип зустрічається в працях Філона, Ірінея, Діонісія Ареопагіта, Августина. Архетип нагадує поняття "образ божий в людині" у Філона Александрійського та "ідеї" у Платона.
К.-Г. Юнг порівнює архетип з інстинктом, який проявляється в птахів у здатності вити гнізда чи в мурашок в умінні будувати мурашники. Інстинкти — фізіологічна спонука, що осягається органами чуттів. Вони проявляються у фантазіях і виявляються в символічних образах. "Архетип — це динамічний образ, частина об'єктивної психіки, яку можна правильно зрозуміти тільки тоді, коли її переживають як автономне візаві" (9, с. 350). Архетип містить несвідоме, яке змінюється внаслідок його усвідомлення і сприйняття, трансформується під впливом тієї індивідуальної свідомості, на поверхні якої воно виникає. Архетипів стільки ж, скільки життєвих ситуацій, їх нескінченне повторення відкладається у людській психіці у вигляді беззмістовних форм, що виступають потенційною можливістю відповідного сприйняття та дії. "Коли зустрічається відповідна даному архетипу ситуація, виникає компульсивність, яка, подібно інстинктивному потягу, добивається свого всупереч розуму і волі" (12, с. 76—77). Отже, архетипи — це образи, що є продуктами несвідомого. Архетипи надзвичайно рухливі і здатні створювати міфи, релігії, філософії, що захоплюють народи, немовби магнітом притягуючи до себе. Яскравим прикладом цього є міф про героя — людину-богатиря чи боголюдину. Індивід, присвячуючи їм молитви, жертвоприношення, прилучається до їх сакральності, прагне ідентифікації з ними.
Світ ар