Вексель та його функції у міжнародних розрахунках

Міністерство освіти і науки України

Національний університет харчових технологій

Кафедра менеджменту зовнішньоекономічної діяльності

Контрольна робота

з дисципліни: «Міжнародні розрахунково-кредитні та валютні операції»

Вексель та його функції у міжнародних розрахунках

Виконала:

студентка 6 курсу

(з.ф.н.) спеціальність МЗЕД

Вишняк Антоніна

Перевірив:

Викладач

Тюха Ірина Володимирівна

Київ – 2009

Зміст

Теоретичне питання 5

Теоретичне питання 21

Задачі

Список використаної літератури

Теоретичне питання 5

Вексель та його функції у міжнародних розрахунках

Банківський вексель — вексель, виставлений банкоматом даної країни на свого іноземного кореспондента. Придбавши такий вексель у національних банків, боржники (імпортери) пересилають його кредиторам (експортерам), погасивши в такий спосіб свої боргові зобов’язання.

Вексельна форма міжнародних розрахунків передбачає використання векселя — простого чи переказного. Простий вексель (боргове зобов’язання) — це безумовне письмове зобов’язання однієї особи перед іншою виплатити певній особі за наказом векселедавця чи пред’явника обумовлену суму грошей на вимогу або на фіксовану дату, або на визначений момент у майбутньому.

Переказний вексель — це безумовний письмовий наказ, адресований однією особою (векселедавцем) іншій особі (платникові) і підписаний особою, яка видала вексель про виплату на вимогу або на певну дату суми грошей третьому учасникові (одержувачу) за його наказом, або пред’явникові.

У вексельній угоді беруть участь три сторони:

векселедавець (трасант) — особа, яка виписує вексель і дає наказ про його оплату;

платник за векселем (трасат) — особа, якій адресований наказ про оплату векселя;

одержувач грошей за векселем (бенефіціар) — особа, яка виставляє вексель до оплати й отримує гроші за векселем.

Основну відповідальність за оплату векселя несе трасат, який через акцепт векселя підтверджує свої зобов’язання щодо його оплати. Разом з ним несуть солідарну відповідальність (крім особливих випадків) й інші учасники угоди — векселедавець і особи, які в процесі обігу векселя дістали право користування ним за допомогою передавального напису.

Загальна схема розрахунків за векселем така. Трасант розплачується векселем з одержувачем грошей (бенефіціаром). Останній виставляє вексель платникові (трасату) для акцепту. Акцептуючи вексель, трасат визнає його законним і підтверджує свої зобов’язання щодо оплати векселя. У разі неоплати векселя трасатом цей вексель буде пред’явлений векселедавцю.

Бувають випадки, коли векселедавець одночасно є й одержувачем грошей за векселем. У такому разі текст векселя такий: «Заплатіть мені або за моїм наказом».

У сучасній господарській практиці порівняно з XІX і початком XX ст. сфера використання переказних векселів як платіжного засобу значно звузилася. Головна сфера його використання сьогодні — зовнішня торгівля. Тут вексель має ряд важливих переваг, будучи інструментом кредитування і засібом урегулювання боргів. Він дозволяє примирити інтереси покупця і продавця. Так, покупець, видавши вексель, отримує відстрочку платежу і може мобілізувати необхідну суму, реалізувавши куплений товар. З іншого боку, продавець, отримавши вексель як оплату за відвантажений товар, має можливість або зберігати його до закінчення строку, або заплатити цим векселем своїм контрагентам за поставку товару, або продати вексель банку й отримати за ним суму достроково з відрахуванням певного відсотка (дисконту).

Вексель може бути оплачений на вимогу або після пред’явлення. Але у багатьох векселях зазначається, що оплата здійснюється через N днів після пред’явлення. Пред’явлення в такому разі є моментом звернення до платника для акцептування векселя. Можливий варіант, коли оплата векселя передбачається через певну кількість днів після його складання.

Вексель може бути іменним («Платіть»), ордерним («Платіть N або за його наказом») і пред’явленим («Платіть пред’явнику»). Ордерний вексель передбачає можливість передавання права на отримання грошей за векселем іншій особі за допомогою передавального напису (індосаменту).

Відмінності простого векселя від переказного:

це не наказ, а зобов’язання платити;

векселедавець і платник — одна особа;

простий вексель не потребує акцепту.

Особливим різновидом переказного векселя є банкнота, випущена центральним банком.

Вексельна операція не обов’язково пов’язана з банком, можлива пряма оплата векселя боржником кредитору. Однак у банківській справі вексель відіграє особливо важливу роль. Кожна позика, видана банком, документується борговим зобов’язанням (векселем), де вказані умови погашення кредиту. Таке боргове зобов’язання є головним юридичним свідченням боргу.

Поняття векселя

Щодо визначення поняття векселя, то спочатку у Проекті було запропоноване таке визначення векселю (ст. 185 першого варіанту):

“Векселем визнається цінний папір, що посвідчує нічим не обумовлене зобов’язання векселедавця (простий вексель) або іншого зазначеного у векселі платника (переказний вексель) виплатити з настанням передбаченого строку певну суму володільцеві векселя (векселеутримувачу)”

- це визначення є не зовсім вірним щодо переказного векселю. Адже неакцептований переказний вексель не посвідчує зобов’язання платника сплатити грошову суму. Він містить адресований платнику наказ сплатити, але поки платник не акцептує вексель, у платника не виникає “нічим не обумовленого обов’язку сплатити”.

У другому читанні було запропоновано інше поняття векселю (ст. 186):

“Вексель – борговий цінний папір, який засвідчує безумовне грошове зобов’язання векселедавця сплатити після настання строку визначену суму грошей власнику векселя (векселедавця).”

- остання редакція дефініції векселя, запропонована у другому читанні також не є правильною. Вона охоплює лише прості векселі, і таким чином не включає до поняття векселя переказні векселі.

Таке визначення не зовсім відповідає Конвенції про Уніфікований закон про переказні векселі та прості векселі. Адже базовою для поняття векселю є конструкція переказного векселя, а переказний вексель, як правило, передбачає що платником є не векселедавець.

Змістом переказного векселю, у першу чергу, є не зобов’язання векселедавця сплатити визначену суму, а безумовний наказ сплатити визначену суму грошей (an unconditional order to pay a determinate sum of money) адресований векселедавцем (drawer) платнику (drawee), при чому платником, як правило, є не векселедавець, а інша особа.

Треба значити що така ж помилка допущена у існуючій дефініції векселя у Законі України “Про цінні папери і фондову біржу” (ст. 21), де зазначено: “Вексель - цінний папір, який засвідчує безумовне грошове зобов'язання векселедавця сплатити після настання строку визначену суму грошей власнику векселя (векселедержателю)”.

Очевидно, що більш правильним, було б, у відповідності до міжнародно-правових зобов’язань України за Женевськими вексельними конвенціями, визначити вексель відповідно до Уніфікованого закону про переказний та простий вексель.

Таблиця 1.

Реквізити переказного векселя відповідно до Уніфікованого закону про переказний та простий вексель

Джерело: http://www.ageyev.org/paymentsincivilcode.htm

Таблиця 2.

Реквізити простого векселя відповідно до Уніфікованого закону про переказний та простий вексель

Джерело: http://www.ageyev.org/paymentsincivilcode.htm

Питання щодо визначення кола суб’єктів, які мають вексельну правоздатність є дискусійнім в українському праві.

Адже ні Женевська конвенція, ні прийняте на її виконання Положення про переказний і простий вексель, не визначають коло осіб, які мають вексельну правоздатність.

В даний час в Україні не використовуються векселі за участю фізичних осіб з огляду на Постанову КМУ і НБУ від 10.09.92 р. N 528 “Про затвердження Правил виготовлення і використання вексельних бланків”, якою встановлено, що “використовувати векселі, а також виступати векселедавцями, акцептантами, індосантами і авалістами можуть тільки юридичні особи-суб'єкти підприємницької діяльності, що визнаються такими відповідно до чинного законодавства України;”

На практиці фізичні особи, в тому числі суб’єкти підприємницької діяльності в Україні векселі не використовують. Хоча законність цієї постанови щодо обмеження сфери вексельного обігу, та обмеження вексельної правоздатності фізичних осіб, та іноземних юридичних осіб, м’яко кажучи викликає сумнів. На незаконність цієї постанови, і на право фізичних осіб використовувати векселі вже вказувалось у літературі.

Зокрема зазначалося, що Постанова КМУ і НБУ від 10.09.92 р. N 528 у частині щодо обмеження прав фізичних осіб використовувати векселі протиречить ст. 13 Закону України “Про власність”.

На мій погляд доцільно викласти в ЦК положення, яке б визначало коло осіб, які мають вексельну правоздатність. Щодо фізичних осіб, то тут можливі два варіанти: або визнати вексельну правоздатність за всіма фізичними особами, або ж тільки за фізичними особами – суб’єктами підприємницької діяльності.

Оскільки норми Проекту у існуючому вигляді не обмежують вексельну правоздатність певним колом осіб, то за Проектом вексельну правоздатність мають усі учасники цивільних відносин (їх перелік наведений у ст. 2 Проекту).

Аналіз чинного законодавства виявляє неоднакове ставлення законодавця до функцій векселя, які він виконує у господарському обороті взагалі і у зовнішньоекономічній діяльності зокрема. Проблема зводиться до того, що засобом платежу и чи розрахунку є вексель. Вирішуючи її, варто мати на увазі таке.

Як відомо, загальним знаряддям обміну у господарському обороті є гроші. Кожний господарюючий суб’єкт має можливість в обмін на гроші отримати якесь майнове благо від його власника. Функція загального знаряддя обміну належить грошам завдяки довірі до них учасників господарського обороту, в силу упевненості кожного з них, що ці речі охоче прийматимуться в обмін на товар іншою особою. Держава за таким знаряддям обміну (речами) закріплює статус законного платіжного засобу, визначаючи серед грошей такі предмети, якими без обмежень можна погашати боргові зобов’язання. Функція законного платіжного засобу, закріплена державою за певними речами, проявляє себе у тому, що такі речі визнаються крайнім та примусовим засобом виконання зобов’язань: крайнім, тому що ці речі замінюють собою дійсний предмет боргу, якщо надання останнього стає неможливим без того, щоб ця неможливість звільнила боржника; примусовим, тому що боржник може звільнитися від зобов’язання наданням цієї речі, а кредитор повинен прийняти її, якщо не хоче опинитися у прострочці. Інакше кажучи, платіж ними є справжнім виконанням зобов’язання, а не заміною виконання (грошова функція).

Відповідно до чинного законодавства та у зв’язку із зазначеним вище, грошова функція (знаряддя обміну та платіжний засіб) закріплена за грошовими знаками грошової одиниці України – гривні (валюта України) у вигляді банкнотів, казначейських білетів, монет і в інших формах, що перебувають в обігу та є єдиним законним платіжним засобом на території України. Грошова функція закріплюється також за коштами у валюті України, розміщеними на рахунках у банківських та інших фінансових установах на території України. Отже, грошові знаки (кошти на банківських рахунках) є предметом грошового зобов’язання.

Поряд з цим господарський (цивільний) оборот обслуговують й інші засоби обігу (векселі, чеки тощо), про платіжну функцію яких у законі не йдеться. Завдяки своїй циркуляторній властивості вексель можна назвати одним із представників «приватних» («недержавних») грошей, які, поряд з «державними» (грошовими знаками і коштами на рахунках), беруть участь у виконанні грошових зобов’язань. Однак питання про те, чи можна вважати грошовим платежем видачу (передачу) векселя, а відтак, чи припиняє видача векселя грошове зобов’язання, що виникло між сторонами, в теорії і в нормах законодавства вирішується неоднозначно.

Так, у теорії питання про те, чи може вексель мати юридичне значення грошових знаків і чи можна платіж за посередництвом векселя юридично прирівняти до платежу грошима, вирішується не на користь векселя. За справедливим зауваженням Л.А. Лунца, вексель, незважаючи на свою циркуляторну роль, залишається перш за все цінним папером, який втілює право на отримання грошей, право, реалізація якого зумовлена певним строком і місцем виконання і залежить від платоспроможності зобов’язаних за ним осіб. Речі (в тому числі і документи), які при передачі від однієї особи до іншої доводиться індивідуально оцінювати, а не просто рахувати, не можуть бути прирівняні до грошових знаків навіть у тому випадку, якщо їм притаманна деяка циркуляторна роль. Відтак, вексель, на думку Л.А. Лунца, слід вважати таким, який передається або взамін грошового платежу, або для отримання грошового платежу, але в жодному разі не як грошовий платіж. Цей висновок підтверджується практикою німецького, французького та англо-американського законодавства, відповідно до якої прийняття векселя не призводить до новації боргу, внаслідок чого борг вважається погашеним лише в момент оплати векселя, тобто платіж за посередництвом векселя завжди припускається не остаточним, а умовним.

Водночас аналіз норм чинного українського законодавства свідчить про відсутність сталого погляду на вексель як на засіб отримання платежу.

Так, відповідно до визначення грошового сурогату, наведеним у ст. 1 Закону України «Про Національний банк України», вексель, будучи валютною цінністю, може бути використаний з метою здійснення платежів у господарському обороті, тобто видача (передача) векселя прирівнюється до грошового платежу. Принаймні такий висновок випливає з того, що валютні цінності не підпадають під визначення грошових сурогатів, використання яких на території України як засобу платежу відповідно до ст. 32 Закону України «Про Національний банк України» заборонено. Такий же висновок про вексель як платіжний засіб можна зробити із аналізу норм чинного Декрету. Відповідно до ст. 3 цього Декрету та з урахуванням вимог абзацу 8 п. 2 ст. 1 Декрету вексель як різновид «валюти України» також визнається законним засобом платежу на території України, який приймається без обмежень для оплати будь-яких вимог та зобов’язань, якщо інше не передбачено цим Декретом, іншими актами валютного законодавства України.

Ставлення до векселя як до засобу платежу спостерігається і в нормах Законопроекту № 0925. Такий висновок можна зробити на підставі аналізу таких його норм:

· пункту 12 ч. 1 ст. 1, відповідно до якого передбачається можливість «використання валютних цінностей як засобу платежу» (з огляду на те, що вексель як цінний папір (незалежно від того, яким він є при цьому, «внутрішнім» чи «зовнішнім») є одним із видів валютних цінностей);

· частини 1 ст. 7, відповідно до якої єдиним законним засобом платежу на території України, який приймається без обмежень для оплати будь-яких вимог та зобов’язань, є «валюта України» (з огляду на те, що відповідно до абзаців 14–16 п. 1 ст. 1 під терміном «валюта України» у ст. 7 розуміється не тільки власне валюта України у визначенні пп. «а» цього пункту, але й внутрішні цінні папери у визначенні пп. «в» цього пункту, до яких, як зазначено було раніше, належать векселі, виражені в національній валюті України). Правда, автори Законопроекту № 0925 у ст. 8 дещо «виправляються», зазначаючи у ч. 1 про те, що розрахунки в валюті Україні здійснюються в готівковій формі, шляхом використання грошових знаків, або безготівковій формі через уповноважені банки України за допомогою розрахункових документів в електронному або паперовому вигляді, тобто під «валютою України» розуміють власне гроші;

· пункту 7 ч. 2 ст. 28, який передбачає можливість отримання резидентом від нерезидента векселів «як оплата» за експортований товар.

Теоретичне питання 21

Страхування цінових та курсових ризиків за допомогою ф’ючерсної угоди

Ф’ючерсна угода — це стандартний документ, який засвідчує зобов’язання придбати (продати) кошти у визначений час і на визначених умовах у майбутньому, з фіксацією цін на момент виконання зобов’язань сторонами контракту.

Ця угода здійснюється на підставі підписання ф’ючерсного контракту або ф’ючерса

Фінансовий ф’ючерс — це контракт на купівлю або продаж того чи іншого фінансового інструменту за завчасно узгодженою ціною протягом визначеного місяця у майбутньому (у визначений день цього місяця).

Таблиця 3.

Види фінансових ф’ючерсів