Антична Греція: побут, звичаї, одяг

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

ОДЕСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМ. І.І.МЕЧНИКОВА

ФІЛОЛОГІЧНИЙ ФАКУЛЬТЕТ

Кафедра журналістики

КУРСОВА РОБОТА

Антична Греція: побут, звичаї, одяг

студентки першого курсу

спеціальності «Журналістика»

заочної форми навчання

Іотової Іванни

Науковий керівник –

доц. Верещагіна Н.В.

Одеса – 2008

План

Вступ

Розділ 1.Одяг

1.1 Загальна характеристика костюмів

1.2 Чоловічі костюми

1.2.1 Одяг

1.2.2 Взуття

1.2.3 Головні убори

1.2.4 Волосся, бороди й вуса

1.3 Жіночі костюми

1.3.1 Одяг

1.3.2 Взуття

1.3.3 Головні убори

1.3.4 Косметика та зачіски

1.3.5 Прикраси

Розділ 2. Побут та звичаї

2.1 Їжа

2.2 Житло

2.3 Суспільне життя греків

2.4 Міфологія та свята

Висновки

Бібліографія

Додатки

Вступ

Історія древньої Греції розвивалась одночасно у взаємозв’язку з історією країн древнього Сходу. Археологічні розкопки, що проводились в останні 100 років, показали, що уже у ІІІ тис. до н.е. на півдні Балканського півострова і розташованих поблизу островів відбувався розвиток первісних общинних відносин. Де-не-де почали виникати і розвиватися паростки первісно класового суспільства. Раніше, ніж на інших територіях, процеси поділу на суспільні класи відбувалися на островах Крит, Лемнос, дещо пізніше – на материку. Ці процеси супроводжувалися міжусобними війнами, спогади про які збереглися в більш пізніх давньогрецьких міфах.

Відносна бідність ґрунтів при вдалому географічному положенні Греції, з одного боку, змушувала місцевих жителів прикладати максимум зусиль у сільському господарстві, а з іншого боку, розвивати міжнародні зв’язки, обмін з сусідами. Це прискорювало розвиток ремесел.

В історії культури Древньої Греції виділяють наступні періоди: егейський або крито-мікенський (ІІІ-ІІ тис. до н.е.), героїчний або гомерівський (ХІ-ІХ ст. до н.е.), архаїчний (VІІІ – VІІ ст. до н.е.), класичний (V-ІV ст. до н.е.) та елліністичний (період від початку походу О.Македонського на Схід до завоювання Римом Єгипту має назву елліністичного – остання третина ІV – І ст. до н.е.).

У 12-13 ст. до н.е. в Греції відбувся розпад первісного суспільства і з’явилося патріархальне рабовласництво, яке у 8-6 ст. до н.е. стало основою економічного та політичного життя суспільства. Виникло товарно-грошове господарство, яке сконцентрувалося у рабовласницьких містах-державах (полісах). Ключову роль в цей час відігравали два міста-держави – Афіни і Спарта. Боротьба за владу між ними закінчилась перемогою Спарти в Пеллопонесській війні (431-404 до н.е.). В 146 р. до н.е. ця територія Греції була включена у склад Римської імперії.

В Древньогрецьких полісах сформувалась могутня духовна культура, яка сильно вплинула на розвиток цивілізацій багатьох країн світу. Сьогодні ми використовуємо слова, поняття, імена та вирази, які дійшли до нас саме з культури Древньої Греції.

Основою суспільного життя в античній Греції був поліс, тобто місто-держава, яке об’єднувало саме місто та розташовані поблизу землі та села. Це була самостійна політична, господарська та культурна одиниця, об’єднання вільних громадян. З 6 ст. до н.е. у більшості з полісів встановилась демократична форма правління, яка оберігала права усіх громадян, робила їх активними учасниками політичного життя. Це була така собі рабовласницька демократія, яка виховала у греків особливе світобачення, бо суспільним ідеалом стала вільна та політично активна людина. Майже всі жителі полісів вивчали грамоту.

Греки високо цінили врівноваженість, спокійність, міру вчинків людини. Звідси відсутність у мистецтві гігантоманії, наявність бажання вписувати споруди та скульптури у природне середовище. За Гераклітом, в грецькій культурі людина сприймається як смертний Бог, а Бог – як безсмертна людина. Такі риси пронизують не тільки мистецтво, а й філософію, науку, міфологію.

В масштабах древнього світу культура древньої Греції досягла особливо високого рівня. Там розвивалися точні, природничі та гуманітарні науки. Саме там виникли та розвивалися основні напрями філософії, блискучих успіхів досягли образотворчі мистецтва, література та інші сфери культури. Грецька мова досі широко використовується в науковій термінології. Значна частина наших імен саме грецького походження. Багато приказок та прислів’їв, сюжети казок теж беруть початок у Греції. Навіть до сих пір древньогрецькі трагедії та комедії не сходять зі сцен театрів всього світу. Культурна спадщина Греції виключно велика, а її вивчення приносить плоди.

Розділ І. Одяг

1.1 Загальна характеристика костюмів

Уявлення про людське тіло як гармонійний вияв краси у природі, глибоке розуміння його пластичних форм і високорозвинена фізична культура тіла, що органічно входила у систему виховання, зумовили підпорядкування давньогрецького костюма завданню збереження і виявлення прекрасних форм людського тіла. Костюм давніх греків мав так прикривати тіло, щоб природність пластичних форм людської фігури не була прихована й не видозмінювалася, а, навпаки, щоб її природна краса була завжди підкреслена. ( )

Першим давньогрецьким античним костюмом був лише огортаючий, драпіруючий одяг, який набував форми лише після драпірування його на фігурі людини. Укріплювався одяг різними способами, спочатку, як правило, без допомоги голки та нитки. Якщо до часткового зшивання і зверталися, то тільки як до додаткового засобу для полегшення драпірування. Прямокутні шматки тканини драпірувалися вільно, утворюючи простий, неприталений і не облягаючий фігуру одяг. Цим забезпечувалися вільні рухи – необхідна умова виявлення природних пластичних форм людського тіла, запорука здійснення справжньої фізичної культури та гігієни тіла. Пояси надівали швидше для підтримки одягу, для полегшення драпірування й укладання складок, ніж для стягання фігури. Навіть своєрідний бандаж з тонкої шкіри (стафіон), що його носили іноді гречанки у вигляді широкої пов’язки навколо торса під хітоном, був лише засобом для того, щоб запобігти розпливанню форм, і не мав на меті змінювати фігури. Вся краса давньогрецького костюма полягала саме у вільно, м’яко, скульптурно спадаючих складках одягу, що виявляли загальні контури природних форм тіла і водночас приховати його вади. Культ краси людського тіла перетворював оголення в античному костюмі на правомірну, природну для нього властивість. Костюм не мав самодостатнього значення, а був ніби доповненням до оголеного тіла, пов’язаним з практичною необхідністю носити одяг. Оголеність і напівоголеність не вважалися ганебними. Не порушуючи почуття пристойності, давньогрецький костюм (і чоловічий, і жіночий) міг вільно оголювати руки, плечі, ноги і навіть розкривати цілий бік усієї фігури. Звичайно, типово середземноморський клімат Греції, сухий і теплий, створював сприятливі умови, не вимагаючи вбрання, яке б прилягало чи загортало тіло людини.

Чоловічий і жіночий давньогрецькі костюми були в своїй основі майже зовсім ідентичні. Навіть способи носіння і драпірування одягу в обох статей, по суті, мало чим відрізнялися, а іноді були зовсім однаковими. Лише деякі види драпірування були властиві тільки самому чоловічому або тільки жіночому костюмам. У загальному комплексі давньогрецького костюма в чоловіків та жінок істотно відрізнялися переважно лише зачіски (та й то тільки починаючи з періоду розквіту античної культури). Особливості суспільного ладу давньогрецьких рабовласницьких полісів, зокрема республіканський державний устрій, типовий для багатьох з них режим «рабовласницької демократії» зумовили набагато менше виявлену станово-класову диференціацію костюма. Більш чи менш помітна різниця костюмів існувала лише поміж вільними та рабами, хоча й тут не спостерігалося принципової різниці. Звичайно, у рабів простіше і бідніше вбрання, пристосоване до щоденної фізичної праці. ( )

Єдина принципова відмінність у зовнішньому вигляді раба і вільного громадянина грецького поліса полягала в тому, що раб повинен був коротко стригти волосся на голові і голити бороду, а також ходити босоніж. Відособленого стану жерців у давньогрецькому античному суспільстві не було, і їхні костюми майже нічим не відрізнялися від костюмів інших громадян. Система виборності урядових осіб і незначний розвиток усталених привілеїв знатності зумовили також відсутність спеціальних знаків розрізнення суспільного становища в костюмах верхівки панівного класу рабовласників.

Основним матеріалом давньогрецького одягу була, насамперед, вовна, яку використовували для виготовлення нижнього та верхнього вбрання. Греки вміли виробляти з неї грубі й цупкі тканини і тканини дуже м’які і пухнасті, що добре укладалися в складки при драпіруванні. Поряд із шерстю досить широко використовували льняні тканини, нерідко дуже тонкі. В період розквіту давньогрецької культури, особливо в Афінах, іонійських містах та колоніях південної Італії жіночий одяг почали шити із найтонших, напівпрозорих, легких тканин, так званої коської вуалі. Шовк та бавовна проникли у Грецію із Сходу лише в кінці елліністичного періоду.

Одним із найпоширеніших кольорів давньогрецького одягу був білий (або суровий), який вважали найвитонченішим і найвишуканішим. Проте дуже широко зверталися й до кольорових тканин, особливо для жіночих костюмів, які мали найчастіше фіолетовий, пурпурний, рожевий, червоно-цегляний, темно-жовтий, коричневий, синювато-зелений та блакитний кольори. При цьому тканини були одноколірні, оздоблені каймовим узором, наведеним одним або двома кольорами. Строкатість була не властива класичному античному костюмові; далі поєднань двох різних кольорів верхнього і нижнього одягу, з яких один часто був білий, давні греки не йшли. Лише в ранній, гомерівський період, спостерігалася значно більша строкатість і яскравість одягу. Чорного кольору, принаймні для суцільного тла, тканин у класичному давньогрецькому костюмі зовсім уникали. Він міг траплятися лише як інший колір в узорній орнаментації бордюрів. Під час трауру одягали швидше коричневий або сірий одяг, ніж чорний. Для одягу рабів, а також для деякого верхнього вбрання (наприклад, плащів), виготовленого із грубих, цупких тканин, застосовували природні кольори вовни коричневих, бурих та сіруватих відтінків. ( )

1.2 Чоловічі костюми

1.2.1 Одяг

Основним чоловічим натільним одягом давніх греків був хітон, що являв собою прямокутний шматок тканини, завширшки двох відстаней від ліктя до ліктя розгорнутих рук. Довжина його була різною – від повної, до ступні, у хітонах молодих франтів з багатих родин пізньокласичного періоду, особливо Афін, та в костюмах літніх городян елліністичної доби – до поколінної, що переважав усіх верствах суспільства протягом архаїчного і класичного періодів.

Перед одяганням тканину хітона перегортали по вертикальній осі навпіл і в такому вигляді охоплювали фігуру з лівого боку навколо грудей і спини на рівні пахв. Задрапірований таким чином хітон сколювали на плечах булавками чи застібками-фабулами. При цьому лівий бік фігури, на якій робили перегин тканини, закривався цим перегином, а правий, навпаки, залишався відкритим по всій довжині від плеча до ступні й прикривався лише складками одягу. Ліва рука проходила в отвір, утворений на верхньому краї перегорнутого хітона між місцем його сколювання на плечі і верхнім кутом перегину. Відповідно до цього права рука виходила з відкритого розхилу передньої і задньої піл хітона між місцем його сколювання на плечі і верхніми кутами правого краю обох піл (тобто, через верхній розріз одягу. Ця особливість – просування рук крізь верхній розріз одягу, а не крізь бічні його розрізи є характерною рисою давньогрецьких хітонів. Крім сколювання на плечах, хітон, як правило, підтримували ще й нешироким поясом, зав’язуючи його по талії з утворенням перекиду – напуска. В костюмах рабів, землеробів, ремісників, а також під час гімнастичних вправ хітон укладали тальки на лівому плечі, а праве плече й частину грудей залишали оголеними. У такому вигляді він мав назву ескомію. ( )

Значно раніше, ніж у жіночому костюмі, серед чоловіків поширилися туніки, тобто справжній накладний одяг, зшитий або суцільний на плечах, з бічними отворами (проймами) для рук. Багато чоловіків мали безрукавий колобос – широкий, майже квадратний накладний одяг, що нагадував давньоперський кандіс, але, як правило, поколінної довжини. Чоловічі хітони і туніки, як правило, не декорували. ( )

Простоті крою і форм давньогрецького одягу відповідала й простота його декорування. Якщо не брати до уваги використовуваних для верхнього одягу гомерівського періоду узорчатих тканин з геометричним орнаментом у вигляді квадратів, ромбів, кіл, розеток, що заповнювали все поле тканини, то в період розквіту античної культури переважаючими були, безперечно, без узорні тканини. Лише пізніше серед верхівки суспільства почали поширюватись узорчатий матеріал але вже з легким малюнком (кола, листочки, зірочки, звивисті нитки, розташовані ріденько на полі тканини). Дуже поширеною була каймова орнаментація, характерним був орнамент меандрового типу, спіралевидна «набігаюча хвиля», «язик і яйце», листок плюща і лавра, пальмета, листя та грона винограду. ( )

Поряд з хітонами й туніками до повного чоловічого давньогрецького костюма входив плащ-гіматіон, або гіматій. Як і хітон, це був прямокутний шматок шерстяної тканини, досить цупкої і разом з тим, м’якої, придатної для утворення широких вільних складок. Ширина гіматона (1,5 – 12,7 м) перевищувала його довжину і переважно становила близько 3-х метрів. Такий вид одягу дістав назву ораторського, тому, що специфічний характер драпірування із «сповиванням» правої руки мав привчити оратора до стриманої жестикуляції. ( )

Тільки чоловічим одягом у Стародавній Греції був короткий плащ-хламида, або хламіс, який також являв собою звичайний прямокутний шматок тканини. Перегинаючи навпіл уздовж короткої осі (як хітон), хламиду накидали на ліве плече (закриваючи його разом з лівою рукою) і, охоплюючи нею спереду і ззаду торс, сколювали фібулою на правому плечі, але не верхніми кутами, а не деякій відстані від них. Увесь правий бік залишався відкритим, його було видно в розрізі хламиди, бічні сторони якої разом з верхніми кутами вільно звисали спереду і ззаду плеча, утворюючи складки. А для того, щоб ці сторони хламиди звисали красивими складками, до нижніх її кутів прикріплювали невеликі важки, вшиті у тканину. Хламиди мали довжину до колін, носили їх переважно юнаки та воїни; їх одягали також під час подорожей як дорожній плащ. Іноді хламиди одягали просто на голе тіло, як це робили, наприклад, спартанці. Хламиди часто оздоблювали орнаментальною каймою. Серед сільського населення найбільших глухих і відсталих місцевостей Греції, особливо у пастухів, довго ще зберігався звичай носити овечі та козячі шкури, підперезані поясом. ( )

1.2.2 Взуття

Основна маса чоловіків у Стародавній Греції, принаймні до елліністичного періоду, ходила босоніж. Для рабів це було загальноприйнятим. Найпоширенішими були прості сандалі, що складалися з підошви і прикріплених до неї ремінців, котрими по-різному охоплювали ступню й підв’язували біля кісточок. ( ) Складнішими і наряднішими були крепіди. В одних навколо всього краю підошви, окрім носка, був невисокий шкіряний борт, що переходив у піднятий задник (у борту були отвори, в які просувались ремінці). В інших замість бортів з отворами крепіду оточувала ажурна сітка, сплетена з ремінців з вушками. Крізь отвори в бортах або крізь вушка сітки просували два ремінці й шнурували знизу догори до кісточок, де їх зав’язували навколо ніг. Крім простих сандалів і крепід, власне чоловічим взуттям були ще ендроміди та котурни. Ендроміди являли собою невисокі, до литок, чоботи з відкритими пальцями, розрізом попереду, зашнурованим ремінцями, і зі звисаючими вгорі невеликими закотами. Котурни – це також зашнуровані спереду чоботи, але закриті на пальцях. Ендроміди і котурни були популярними переважно в дорожньому та мисливському костюмах багатих верств населення. Серед простого люду поширені були ще своєрідні постоли. Це взуття виготовлялося з суцільного шматка сириці, який загинали навколо ступні, утворюючи невеликі борти. Крізь отвори в бортах або крізь пришиті до них вушка просували ремінці, які зав’язували навколо ніг вище кісточок. В найбільш глухих сільських місцевостях Греції землероби та пастухи нерідко носили обмотаний навколо гомілки шматок цупкої тканини або шкури, перев’язаної ремінцем чи шнурком. ( )

1.2.3 Головні убори

Головних уборів на щодень чоловіки не мали, але в негоду, в подорож, а також на час тривалої роботи на відкритому повітрі досить широко зверталися до капелюхів. Майже завжди їх носили сільські мешканці, землероби та пастухи. Існувало три основних види давньогрецьких капелюхів: кіне, пілей і петас. Їх робили з повсті, а також із шкіри, фарбували в білий або коричневий кольори. Серед капелюхів лише петас мав широкі криси. Нерідко носили й фригійський ковпак, своїм походженням – малоазіатський головний убір. Готуючись до свят, банкетів, релігійних обрядів, давні греки прикрашали голови вінками з гілок, листя чи квітів. Такі самі вінки надівали на голови переможцям у гімнастичних, літературних та музичних змаганнях як нагороди. Ніяких начіпних прикрас, принаймні до елліністичної доби, чоловіки у Стародавній Греції не мали, крім, хіба що звичайного металевого персня на четвертому пальці лівої руки. ( )

1.2.4Волосся, бороди й вуса

Чоловіки в Стародавній Греції не менше, аніж жінки дбали про своє волосся. Найпоширенішим типом були зачіски з волосся, розчесаного вгорі «шапкою».В архаїчних зачісках часто довгі пасма особливо ретельно завивали у тугі рулонні локони й закручували в кучері. Волосся ззаду або вільно звисало густими пасмами, або його вкладали у вигляді заплетеного хвоста й нерідко згортали догори й закладали за пов’язку або коротше підстригали. Іноді, навіть, за вухами випускали 2-3 завиті довгі локони або плетінку. Водночас поширені були й пишніші зачіски з довгого, вільно завитого кучерями волосся, яке спускалося до плечей. Деякі ритуальні та парадні зачіски оздоблювали бантом з волосся спереду над чолом у вигляді метелика. Такий бант дістав назву цикади. Пізніше волосся почали підстригати коротше, відкриваючи шию, і не випускали вже ані пасом, ані локонів. Раби завжди мали бути коротко підстрижені. Майже обов’язковою приналежністю чоловічих зачісок архаїчної доби були лобові пов’язки, стрічки або шнури.

Однією із давніх традицій чоловіків було відрощування бороди й вус. Голилися тільки вільні молоді люди, у яких ще повільно росла борода та раби. Грецька борода була повною, а відрощувати її починали із щік і оформляли довгою округлою або клиновидною, чи підстриженою напівколом.

1.3 Жіночі костюми

1.3.1 Одяг

Найдавнішим і найтиповішим давньогрецьким жіночим одягом був пеплос, або доричний хітон. У розгорнутому вигляді він являв собою прямокутний шматок тканини, завширшки рівний подвійній відстані від ліктя до ліктя розгорнутих рук і завдовжки у зріст людини від плечей до п’ят та ще додатково 40-45 см. При середньому зрості форма його наближалася до квадратної (180×190 см). Перед одяганням верхню частину пеплоса, що дорівнювала приблизно одній чверті загальної його довжини, загортали назовні і вгорі утворювали звисаючу фалду, або клапан – диплодіон. Цей клапан був характерною специфічною особливістю доричного хітона, чим і відрізнявся від іонічного хітона та іншого давньогрецького одягу. Далі його драпірували навколо фігури як звичайний хітон і укріплювали традиційним способом на плечах за допомогою булавок чи застібок. При цьому задню пілку хітона наколювали поверх передньої. Бічний розхил пеплоса іноді скріплювали біля стегна і вище коліна додатковими застібками. Власне жіночий хітон, як і чоловічий, лише підперезували вузьким поясом. Проте, на відміну від чоловічого одягу, такий пояс зав’язували високо по талії, так, що диплодіон своїм кінцем майже прикривав його. В окремих випадках (наприклад, у костюмах танцівниць)зустрічалися й зовсім непідперезаний пеплос. Тоді він високо розходився з правого боку, відкриваючи стегно. ( )

Вужчий іонічний хітон закріплювали, як і доричний, - тільки на плечах. Його короткою, до колін, різновидністю був хітон, який молоді дівчата одягали під час гімнастичних вправ, іноді його, як чоловічий ескомій, скріплювали тільки на одному плечі, залишаючи друге плече (а часто й груди) оголеними. Дуже широкий класичний жіночий хітон (від зап’ястя до зап’ястя розгорнутих рук) завжди непокоїв його власницю тим, що міг впасти з плечей та рук від ваги сконцентрованого з боків матеріалу. Щоб одяг не спадав, замість підперізування хітона звичайним поясом по талії часто користувалися іншим способом підтримування й закріплення його на фігурі – за допомогою стрічки чи шнурка завдовжки приблизно 2,5 м.

З плином часу у давньогрецький жіночий костюм почали проникати нові типи одягу, на яких можна простежити поступовий перехід від огортаючого одягу до справжнього накладного – від хітонів до тунік. Першим прикладом такого перехідного типу одягу може бути так званий Т-подібний хітон, який кроїли з двох шматків тканини однакової форми, схожої на букву Т, оскільки рукава викроювали разом із основною пілкою. Обидва шматки зшивали з боків по всій довжині до початку рукавів і далі по низу суцільно кроєних рукавів. Щоб хітон тримався на фігурі, його сколювали на плечах та по верху рук, але руки тут проходили не крізь верхній розріз одягу, а крізь бічні незшиті сторони рукавів, як у туніці. Поряд із Т-подібним хітоном широко застосовували в усьому схожий на чоловічий колобос, тобто справжню туніку.

Верхнім жіночим одягом, поширеним протягом усього розвитку античного суспільства, був, як і в чоловіків, плащ-гіматіон. Проте способи його драпірування були різноманітніші, ніж у чоловіків. Зокрема було вироблено варіант драпірування жіночих гіматіонів із закиданням кінця гіматіона не на ліве плече, а на згин лівої руки. Своєрідним було драпірування гіматіона з прикриттям голови. У цьому випадку один кінець гіматіона закидали спереду назад за праве плече, з якого він ішов навскіс наліво через груди, охоплюючи всю верхню частину лівої руки й ліве плече. Верхній край гіматіона при цьому піднімався від шиї до лівого боку обличчя і прикривав усю голову. Нижній його край і кут, перекинутий через ліву руку, спадали на спину. Із спини до голови плащ перекидали через праве плече вперед і прикривали ним усю праву руку разом з кистю. Тут плащ звисав з кисті спереду м’якими складками до колін.

Не менш давнім був спосіб носити гіматіон складеним удвоє в обхват фігури і сколеним на одному плечі, як у хітонах. Перегорнутий удвоє по короткій осі, гіматіон пропускали попід ліву (рідше – попід праву) пахву й після охоплювання торса спереду та ззаду сколювали на плечі, але не кінцями (верхніми кутами), а на деякій відстані від них так, що ці кінці звисали вільно з плеча спереду й на спині (як у чоловічій хламиді). Нерідко гіматіон укладали не тільки на плечі, а й уздовж усієї верхньої частини руки. Крім того, верхній край гіматіона, який перетинав груди навскіс від пахви до плеча, відгортали вниз так, що утворювалася вилога. При такому драпіруванні передній і задній кути плаща низько звисали навкіс. ( )

1.3.2 Взуття

Жінки в давньогрецьких полісах також переважно ходили босоніж, а вільні жінки носили взуття тільки коли виходили на вулицю або ж коли одягали святкове вбрання. При цьому взуття суттєво не відрізнялося від чоловічого, бо жінки теж носили сандалі чи крепіди. У багатих крепідах під ремінці на підйомі підкладали шматок шкіри (“язик”). Тільки в пізній елліністичний період гречанки почали носити ще й закрите взуття у вигляді туфель. Виготовляли взуття переважно з кольорової шкіри й оздоблювали вишивками, золоченням, металевими накладками, а іноді й перлами та коштовними каменями. Підошву робили із шкіри, дерева і корка, причому особливо цінним було взуття з товстою (до 3 см) підошвою з кількох шарів корка. Таке взуття називали ще пантофлями, що означає “цілком з корка”.( )

1.3.3 Головні убори

Головних уборів жінки взагалі не носили, а в разі необхідності прикривали голову гіматіоном. Поширеною була лише вуаль-покривало (каліпатра), запроваджена в костюм жінок заміжніх жінок для виходу на вулицю. Вуаль-покривало робили з напівпрозорих легких тканин. У пізній період зустрічався ще й ширококрисий, гостроверхий, переважно солом’яний капелюшок (фолія). Як і чоловічний петас, його носили на самій маківці. ( )

1.3.4 Косметика та зачіски

Давньогрецькі жінки здавна застосовували білило, рум’яна, губну помаду, фарбу для підведення брів та очей. Волосся, починаючи з доби розквіту давньогрецької культури й особливо в елліністичний період, фарбували переважно в модний тоді біляво-золотистий колір. І, взагалі-то, волосся у жінок Стародавньої Греції завжди було предметом найретельнішого догляду. ( ) Грецькі жіночі зачіски можна завести до двох основних типів: з довгими, спадаючими на шию локонами та з підібраними і зав’язаними у вузол на потилиці. Перші зачіски нагадували чоловічі, вони не мали проділу й розчісувалися від тім'я навсбіч, ніби “шапкою”. Спереду коротші пасма спускали досить низько на чоло, бо в Греції вважалося некрасивим для жінки мати високе чоло. Волосся спереду по-різному завивали в локони або закручували в кучері. Вуха при цих зачісках були відкритими, а за вухами і ззаду відпускали довге волосся, яке заплітали в кіски, завивали в локони або спускали вільними пасмами. Другий тип зачісок, найхарактерніший для доби розквіту давньогрецької культури, відзначався з одного боку, відкритою потилицею, а з іншого – вузлом зверху або ззаду, утворюваним з волосся, зачесаного догори від чола, з боків і з потилиці. Цей вузол, відомий під назвою корімбоса (вершина), закріпляли високо на маківці або нижче; в останньому випадку він стирчав ззаду й нагадував ручку античної олійної лампи, або зовсім звисав на потилицю. В одних випадках корімбос являв собою просто пучок кучерявого волосся, в інших це був справжній гладенький, щільно зв’язаний з окремих пасом вузол. У зачісках з корімбосом верх чола прикривали волоссям, в деяких короткі локончики-кучері випускали й перед вухами на щоки, а переднє волосся часто розчісували на прямий поділ.

У більшості зачісок було комбінування волосся з різноманітними пов’язками, стрічками, хустинами, сітками. Широко зверталися до діадем із шкіри чи металу, пишно оздоблених, дуже насунутих на чоло сфендонів. ( )

1.3.5 Прикраси

Жіночий давньогрецький костюм мав різноманітні начіпні прикраси, особливо розмаїті й розкішні у багатих жінок. Найпоширенішими були намисто, нерідко з підвісками, сережки, браслети. Давньогрецьке жіноче вбрання, яке драпірувалося й укріплювалося на фігурі, зумовило широке використання в античному костюмі різноманітних булавок, застібок-фібул та пряжок. Начіпні прикраси виробляли переважно з бронзи, срібла та золота, причому, найчастіше це було карбування й литво, що забезпечувало випуклі, рельєфні зображення. Строкатого розцвічування металу кольоровим емалями майже не спостерігалося. Прикраси оздоблювалися напівкоштовним та коштовним камінням. Так звана гліптика досягла в Стародавній Греції неперевершеної художньої досконалості. Дуже цінними прикрасами були різні геми як з врізаними вглиб зображеннями на прозорих одноколірних каменях, так і з рельєфними, опуклими зображеннями, переважно на різношарових напівпрозорих каменях (камеї). Сюжетом для зображень на гемах були міфологічні сцени, фігури героїв, богів і тварин. Геми прикрашали підвіски намиста й сережок, персні, пряжки.

Єдиною додатковою приналежністю жіночого давньогрецького костюма було віяло. Виготовляли його з кольорового пір’я, розмальованих дощечок або тонких металевих листів, яким частіше надавали форми списоподібного листка або кількох листків, що віялоподібно розходилися від центра, як у пальметі. На деяких віялах у центрі вміщували ще невеличке металеве дзеркальце.( )

Розділ 2. Побут та звичаї

2.1 Їжа

Древньогрецька кухня – одна з найкорисніших та найсмачніших у світі.

Греки широко використовували у харчуванні оливки та оливкове масло. Ще з найдревніших часів їх консервували морською сіллю. Для більшого смаку додавали пряні трави та спеції. Оливки солили, маринували, використовували у якості закуски, гарніру, приправи до риби та багатьох інших страв. Оливкове масло виготовляли із спілих оливок методом холодного віджимання.

Хліб тоді випікали не білий, а грубий, із напівобробленого борошна. Перші згадки про «кислий хліб», тобто хліб, виготовлений з опари, стосуються V ст. до н.е. Але такий хліб вважався делікатесом, коштував дорожче прісного хліба, і його споживали тільки багаті люди. Гомер, що описав грецькі трапези своїх героїв, залишив свідоцтво про те, що аристократи Древньої Греції вважали хліб достатньо самостійною стравою.

В ті далекі часи на обід, як правило, подавали дві страви: смажений шматок м’яса та білий пшеничний хліб, і кожна страва споживалась окремо.

Гомер порівнює пшеницю з мозком людини, маючи на увазі її значення у житті людини. Він зазначав, що чим багатший хазяїн будинку, тим більше у його домі хліба. Про те, з якою забобонністю відносились греки до хліба говорить той факт, що вони були впевнені, що якщо людина поїдає свою їжу без хліба, вона дуже грішить і буде неодмінно наказана богами.

Пекарі Древньої Греції вміли випікати багато сортів хліба, використовуючи при цьому пшеничне борошно. Частина хлібних виробів випікалась з ячмінного борошна. Хліб недорогих сортів готували із грубого борошна з великою кількістю висівок. Такий хліб слугував основною їжею для простого народу. Булочники торгували здобними хлібними виробами, у склад яких входив мед, жир, молоко. Але такі «солодкі хлібці» коштували дорожче звичайного хліба і відносились до солодощів. Цікаво відзначити, що у сурових спартанців хліб вважався величезною розкішшю, і його подавали лише у святкових випадках.

У Стародавній Греції, як і у Древньому Єгипті, черствому хлібу відводилась особлива роль. Вважалось, що він допомагає при захворюваннях шлунка. Його виписували у якості ліків хворим, що страждали хворобами шлунково-кишкового тракту. Деякі вважали, що навіть облизування черствої корки чорного хліба сприяє зупинці болю у шлунку.

Але не тільки хліб був популярний на столі древніх греків. До нього подавали овочі, плоди, боби, оливки та інжир. Масло споживали тільки оливкове, вершкового не було. Залюбки пили молоко, робили сир. Але найголовніше – греки їли багато риби та морепродуктів усіх видів: мідії, кальмари, морські гребінці, устриці.

Одного разу грецький філософ Демонакс збирався у морську подорож. Погода була поганою, наближалась буря. Один із друзів звернувся до Демонакса: «Як, тобі не страшно? Адже корабель може потонути і тебе з’їдять риби!». На що філософ, усміхнувшись, відповів: «Я з’їв стільки риб у своєму житті, що буде цілком справедливо, якщо вони кінець-кінцем з’їдять мене». Греки їли багато м’яса диких звірів та птахів, якої в ті часи було пребагато. А ось м’яса домашніх тварин навіть багаті люди їли у невеликих кількостях, бо ті давали їм шерсть та молоко. Найчастіше м'ясо домашніх тварин, зокрема ягнятину, подавали тільки на свята, коли приносили жертви богам. Один із давньогрецьких міфів розповідає про те, як титан Прометей, що приніс людям вогонь, розробив для жертвоприношення молоде ягня і розклав м'ясо на дві купки: в першу поклав всі кості, прикривши їх верху жиром, а у іншу все м'ясо, прикривши його тельбухами та шкурою. Після цього хитрий Прометей запропонував батьку богів Зевсу вибрати купку для себе. Той, звісно, вибрав купу з жиром, але прорахувався. З тих пір хитрі греки приносили в жертву богам тільки тельбухи та кості, а все смачне залишали собі, щоб добро не пропадало.

Цукру у греків не було, замість нього використовували мед, якого тоді було пре достатньо. Серед напоїв у греків не було ані чаю, ані кави, ані какао. Тільки одне вино. Його завжди розводили у пропорції 1:2 (частина вина на дві частини води) або 1:3. Але розбавляли вино водою зовсім не для того, щоб не захмеліти: таким чином вони намагалися дезинфікувати брудну колодязну воду. Пили найчастіше не з чашок чи кубків, а із спеціальних ємностей «киликів» - малих блюдець з ручками на довгій ніжці. Після оливкового масла вино – у всі часи головний предмет гордості у Греції.

Трьохразове харчування в Греції представляло собою два сніданки та обід. Останній влаштовували у вечірній час. На нього зазвичай запрошували друзів, яким присилали запрошення через вісників-рабів. Запрошені могли привести на обід своїх друзів. Бувало, що приходили і ті, кого ніхто не запрошував – паразити. Непроханих гостей не виганяли, але відносились до них з неповагою. За стіл сідали у суворо визначений час, не чекаючи тих, хто запізнився. Обіди влаштовували тільки в чоловічій частині будинку. Так як акуратність вважалась ознакою ввічливості, то біля входу всі знімали взуття, раби омивали гостям ноги, пропонували прийняти ванну та обтертись ароматичними маслами. Їжа розташовувалась на столах, навколо яких у формі підкови розміщували високі ложа покриті гарними ковдрами. Сама трапеза проходила у положенні напівлежачи, спираючись правим плечем на подушку. Хазяїн будинку розміщувався у центрі. Найпрестижнішим вважалося місце справа від нього. Їли греки руками, витираючи пальці тістом чи м’якушем хліба. Ложка використовувалась тільки для масної жирної їжі. Сама трапеза розпочиналась із закусок, що підвищують апетит. Далі слідували страви з м’яса, риби, зелені та соусів. По закінченні трапези омивали руки та приносили жертви богам вином. Далі слідував десерт із сиру, фруктів, солодощів та вина. Це було початком симпозіуму – філософської бесіди з вином, на яку іще запрошували акробатів та музикантів для розваг.

2.2 Житло

В Древній Греції сформувався особливий тип архітектури міста. Центрами громадського життя міста і його архітектурного ансамблю стають укріплений пагорб — акрополь, де споруджуються храми, і агора, — торговельна площа. Весь зміст суспільних будинків, їхнє значення як художнього, ідеологічного явища можна уявити собі, відновивши вигляд давньогрецького міста. Хоча б частково збереглися мармурові храми, багато з них вдалося відновити, зібравши розкидані навколо фундаментів кам'яні блоки. Житлові ж будинки найчастіше будували із сирцю. Найміцнішою частиною будинку була підлога, її прикрашали найбільш багато і ретельно, наприклад, мозаїкою, викладеною з різнобарвних каменів. Поширеним був високомистецький поліхромний і рельєфний декор зовнішніх і внутрішніх стін великих будинків. Широко застосовувалися колони і напівколони, різьблення по камені і мармуру, розпису стін складними композиціями. Часто будинок робили із внутрішнім двориком, у який відкривалися житлові приміщення. На вулицю такий будинок виходить глухими стінами. Один будинок примикав до іншого, і уся вулиця житлового району обрамлялася стінами. Іноді житлові райони являли собою целую розсип таких будівель, розсічених вузькими, кривими вуличками. Та згодом впроваджують регулярне планування: вулиці стали прокладатися строгим шаховим порядком. Існувало декілька типів т традиційних грецьких будинків:

· середземноморський (гористі райони материкової Греції) — кам'яний двоповерховий будинок (нижній поверх для худоби і господарських приміщень, верхній - житловий) із зовнішніми драбинами, довгими балконами і двосхилим дахом;

· левантийський (Пелопоннес і острови) — одно-, півтора- або двоповерховий будинок з каменя або глини, з плоским, купольним або конусоподібним дахом;

· паннонський — одноповерховий будинок з житловими і господарськими приміщеннями, витягнутими в одну лінію під загальною крівлею;

· орієнтальний (Північна Греція) — двопо