Античний театр як модель античного полісу

«Аттичний театр як модель античного полісу»

Дипломна робота

Зміст

Вступ

Розділ 1. Роль культу Діоніса в житті античного полісу і становленні аттичної трагедії

1.1 Походження і діяння Діоніса

1.2 Форми культу Діоніса в Греції

1.2.1 Сільськогосподарські свята на честь Діоніса. Діонісії

1.2.2 Оргіастичні свята Діоніса в Греції

Розділ 2. Аттична трагедія як соціальний регулятор і механізм

Висновки

Список використаної літератури

вступ

Актуальність теми. На кожному новому етапі державницького творення, пошуків національної ідеї, в кожну культурну кризову епоху європейська культура так чи інакше звертається до античного нащаддя. Не виключення і сучасна українська культура доби постмодернізму. Невипадково, що численні науково-практичні конференції, театральні постановки тощо знаходять відповіді на виклики доби в античній класиці, перш за все в аттичній трагедії. Ось чому і наша робота присвячена розгляду проблеми аттичної трагедії як моделі полісу (в політичному, культурному, особистісному) планах. Тим більш, що саме такий розворот проблеми вимагає особистих роздумів.

Мета роботи – розгляд аттичної трагедії як моделі античного полісу в сенсі подібної і тотожної генези, функціонування, внутрішніх механізмів.

Для досягнення цієї мети, нам необхідно вирішити такі дослідницькі задачі:

· З’ясувати які культові практики раннєполісної Еллади призвели до появи полісемантичного та синтетичного феномену аттичної трагедії;

· Проаналізувати буття полісу з позицій структур повсякденності: матеріальне, соціальне та емоціональне життя;

· Визначити, які сторони суспільного життя не мали механізмів регуляції;

· Дослідити, які полісні практики прийняв на себе аттичний театр в процесі свого становлення та функціонування.

Об’єктом дослідження в дипломній роботі стало семантичне поле, в якому розвивалися як антиний поліс, так і аттична трганедія.

Предметом дослідження в дипломній роботі став аналіз аттичної трагедії як соціорегулюючого та інтегруючого механізму античного полісу, а значить і античної культури; виявлення тих рис, які дозволяють розглядати трагедію в широкому сенсі як модель античного полісу.

Методи дослідження. Зважаючи на проблеми, що їх ми розглядаємо в нашій дипломній роботі, при дослідженні античного полісу були застосовані такі методи, як: аналітичний, історичний, системний, теоретичний, культурологічний.

Виходячи з вищесказаного, зазначимо, що робота складається з двох розділів. В Розділі 1. Роль культу Діоніса в житті античного полісу і становленні аттичної трагедії, ми розглядаємо спільне культурне та ментальне походження як поліса, так і аттичної трагедії, доводячи єдність походження обох цих культурних феноменів.

В Розділі 2. Аттична трагедія як соціальний регулятор і механізм, ми доводимо «модельність» аттичної трагедії для античного поліса через принципи її функціонування в культурі.

РОЗДІЛ 1. роль КУЛЬТу ДІОНІСА в житті античного полісу і становленні аттичної трагедії

Будь-який художній твір, будь-який феномен культури в певному ступені є моделлю культурної ситуації, яка його породила. Це положення давно і міцно затвердилося в теорії культури.(1) Проте, роль і місце тих або інших артефактів художньої творчості різні для кожної культурної епохи. Якщо культурну ситуацію Середньовіччя найповніше відображає храм і площа, а XX в. - кінематограф і телебачення, то відносно античності таким специфічним "образом доби" довгий час вважалася класична скульптура. Достатньо тільки відзначити, що Гегель говорив про "статуарність", як про загальну характеристику класичної культури, і просякненість цією самою статуарністю всіх видів людської творчості цієї доби.(2) Близький був до його поглядів і О.Ф. Лосев (він говорив про "тілесність" античної культури, що у загальних рисах найбільш відбилася в мистецтві скульптури)(3). Не заперечуючи виняткову значущість грецької класичної пластики як вершини художніх узагальнень античності, ми все ж таки спробуємо довести, що саме аттична трагедія, повністю синхронна всьому періоду класичної грецької культури, є універсальною моделлю античної культури за генезою, формою, адекватністю читання культурного знаку, в енергетично-ментальному сенсі, нарешті. Аттична трагедія виникає, як відомо з культової практики, більш того, з культової практики діонісійства. Цей культ, як ніякий інший, був звернений до індивідуальної «геройственності», тому й такий популярний в Аттиці, і Афінах, зокрема. Поліс аттичного типу, вершина античного культурного і політичного устрою, багато в чому будується на міфологемах діонісійської практики. Розглянемо їх структуру і становлення.

1.1 Походження і діяння Діоніса

Сын Зевса, Дионис, я — у фиванцев.

Здесь некогда Семела, Кадма дочь,

Меня на свет безвременно явила,

Поражена Зевесовым огнем.

Из бога став по виду человеком,

Я подхожу к струям родимых рек...

Еврипид. Вакханки. 1 — 6

Походження культу Діоніса, як і містерій Деметри, втрачається в доісторичному минулому. Коріння його, поза сумнівом, пов'язане з якнайдавнішими обрядами родючості. Можливо, діонісизм мав загальні витоки з праарійским оргіастичним культом хмільного зілля — Соми, або Хаоми. У історичний час ім'я Діоніса пов'язували з виноградарством і виноробством. Він був оголошений також покровителем дерев і стад. Але спочатку Діоніс, найімовірніше, був не ким іншим, як старим крітським божеством відтворюючої та родючої сили. Всі його пізні атрибути: виноград, дерева, хліб — вторинні. Головним же символом його був бик. Вакханки співали:

О, гряди, Дионис благой

В храм Элеи,

В храм святой,

О, гряди в кругу хариты,

Бешено ярый,

С бычьей ногой,

Добрый бык,

Добрый бык(4)

Якийсь час центром шанування Діоніса залишалася Фракія — країна на кордоні теперішніх Греції і Болгарії. Там відродився цей стародавній культ і біля VI сторіччя почав розповсюджуватися по всій Елладі.

У одному з фракийских сіл, йдеться в народній грецькій оповіді, жив старий смутний бездомний козел. Проте восени з ним відбувалися дивовижні зміни: він починав весело підстрибувати і грайливо чіплятися до перехожих. У такому стані козел перебував якийсь час, потім повертався до свого смутку. Селян зацікавили несподівані зміни в настрої козла, і вони почали стежити за ним. З'ясувалося, що настрій тварини змінювався на краще після того, як вона походить по винограднику і поїсть кетягів, що залишилися після збору урожаю. Як правило, на полях залишалися розчавлені, брудні кетяги. Виноградний сік бродив і перетворювався на хмільне вино. Від нього й п'янів козел. Люди спробували ці ласощі і вперше відчули на собі дію алкоголю. Козел був проголошений винахідником вина і, таким чином, став богом. Двічі на рік — навесні, коли виноградні лози розпускали бруньки і селяни починали обрізання виноградних кущів, і восени, після приготування першого вина з молодого винограду, на честь Діоніса влаштовувалися містерії. Найбільш урочистими і веселими були осінні святкування. Учасники містерій збиралися вечорами на пагорбах, розпалювали вогнища, пили «кров Діоніса», танцювали, співали, поїдали жертовних тварин і таке інше.

З Фракії культ Діоніса і містерії, які його супроводжували, розповсюдилися по всій Греції, а потім (з III ст. до н.е.) — по всій території імперії Олександра Македонського. Слід зазначити, що містерії Діоніса формувалися в основному на околицях Стародавньої Греції — в Македонії і підвладній їй Фракії(5). До відкриття Мікенської культури вважали, що Діоніс це чужоземний бог, якого чтили варвари, і одного прекрасного дня почав наступ на цивілізовану Елладу. Його культ, на думку дослідників того часу, був фракійського походження; там, у північних сусідів Греції, що мали так багато спільного з малоазіатськими племенами, за словами одного з найбільших дослідників діонісизма, Е. Роді, «здійснювалося на честь його святкування на висотах гір, темною ніччю, при мерехтливому світлі факелів. Лунала галаслива музика: звук мідних гомінких бубнів, глухий грім, і серед них звуки низько тонних флейт, що приводять в безумство. Збуджений цією музикою натовп тих, що святкують, танцює з галасливим тріумфуванням. Здебільшого це жінки, які доходять до виснаження в цьому дикому танці. Волосся дико розвівається, в руках вони тримають змій, присвячених Сабазію; вони розмахують вакхічними жезлами, в яких під плющем приховані вістря копій. Так шаліють вони до крайнього збудження всіх відчуттів, потім в священному екстазі вони кидаються на тварин, вибраних для принесення в жертву, хапають і роздирають наздогнану здобич, відривають зубами криваве м'ясо і пожирають його сирим»(6). Проте тепер встановлено, що ця думка була не цілком точною. Ахейські епіграфічні матеріали свідчать, що греки знали Діоніса ще до Троянської війни(7).

Проте це відкриття, проливаючи додаткове світло на витоки культу Діоніса, не вирішує остаточно питання про його походження. Наприклад, А. Ф. Лосев, чудово знайомий з досягненнями мікенології, однак вважає, що Діоніс — божество не еллінського, а східного (фракійського та лідійсько-фригійського) походження, що прийшло через Фракію, розповсюдилося в Греції порівняно пізно і насилу утвердилось там. Хоча ім'я Діоніса зустрічається на табличках крітського лінійного письма «В» ще в XIV в. до н.е., проте розповсюдження і затвердження культу Діоніса в Греції відноситься до VIII—VII ст. до н.е. і пов'язано із зростанням міст-держав (полісів) і розвитком полісної демократії. У цей період культ Діоніса почав витісняти культи місцевих богів і героїв. Діоніс як божество землеробського кола, пов'язане із стихійними силами землі, постійно протиставляється Аполлону як божеству, перш за все, родовій аристократії. Народна основа культу Діоніса відбилася в міфах про незаконне народження бога, його боротьбу за право увійти до лав олімпійських богів і за повсюдне встановлення свого культу(8).

Так чи інакше, Діоніс з'явився на Олімпі пізніше за інших богів. Існують міфи про різні стародавні втілення Діоніса, які мов би готували його прихід. Відомі архаїчні іпостасі Діоніса: Загрей, син Зевса Критського і Персефони, Іакх, пов'язаний з елевсинськими містеріями(9).

Коли говорять про мати сина Зевса Діоніса, називають різні імена. Одні вважають, що його матерю була Деметра або Іо(10); інші називають Діону, Персефону, з якою Зевс злігся у вигляді змія, і навіть Лето(11). Плутарх, називаючи Діоніса «сином Лето» («забуття»), таким чином вказує на його пізнішу іпостась — бога виноградної лози(12). Проте більшість античних авторів схиляються до того, що Діоніс — син Зевса і Семели, дочки фіванського царя Кадма.

Основний міф про походження Діоніса звучить таким чином. Зевс, прийнявши вигляд смертного, мав таємний любовний зв'язок із смертною жінкою Семелою («земля»). Охоплена ревнощами Гера, перетворившись на стареньку, порадила Семелі, яка була вже на шостому місяці вагітності, поставити своєму таємничому коханому умову: хай він з'явиться перед нею в своєму справжньому вигляді, яким він являвся свататися до Гери. Семела послухалася цієї поради. І Зевс, що присягнувся водами Стікса, був вимушений виконати її прохання: він з'явився їй в гуркоті грому і сяйві блискавок, чим і спопелив її.

Грянули громы Зевса -

Муки родов приспели:

90 Не доносив, извергнула

Бромия мать из чрева

И под ударом молний

Кончила жизнь безвременно...(13)

Проте, її шестимісячного недоношеного сина Зевсові вдалося врятувати. Спочатку гнучкі стебла зеленого плюща вихопили дитину з полум’я й уповили його прохолодою матері-землі. А потому Гермес зашив врятовану дитину в стегно Зевса, який по трьох місяцях доношування, в сталий термін вивів його на світло. От чому Діоніса називають «двічі народжений» або «дитя подвійних дверей»(14) .

Но извергнутого принял

Зевс в свое немедля лоно,

И, тая от Геры сына,

Он его в бедре искусно

Пряжкой застегнул златою.

100 Когда же приспел ему срок,

Рогоносного бога родил он,

Из змей венок ему сделал,

И с той поры этой дикой добычей

Обвивает менада чело(15).

Після народження Діоніса Зевс через Гермеса віддав його на виховання нісейським німфам,(16) інша версія – сестрі Семели Іно, яка була заміжня за Афамантом(17). За те, що Афамант виховував в своєму будинку Діоніса, ревнива Гера наслала на нього безумство, в припадку якого він убив свого сина Леарха, прийнявши його за оленя(18).

Пышноволосые нимфы вскормили младенца, принявши

К груди своей от владыки-отца, и любовно в долинах

Нимфы его воспитали. И волей родителя-Зевса

Рос он в душистой пещере, причисленной к сонму бессмертных.

После того как возрос он богинь попечением вечных,

Вдаль устремился по логам лесным Дионис многопетый,

Хмелем и лавром венчанный, вслед ему нимфы спешили,

Он же вел их вперед. И гремел весь лес необъятный(19).

Усюди, де з'являвся молодий бог, його супроводжували вибухи ентузіазму і оргії. Зростала його свита. Говорили, що його коханою стала Аріадна — дочка крітського царя Міноса, та сама, що допомогла Тезею убити Мінотавра. Мабуть, в цьому — вказівка на крітське коріння культу Діоніса(20).

Міфологічний цикл Діоніса вельми складний хоч би тому, що останній виступає в міфах під різними іменами; точніше, антична релігія визнавала декілька іпостасей або декілька теофаній, богоявлень, Діоніса. У деяких з них він виступає як істота виключно божественна, іноді навіть із зооморфними рисами (бикоголовий Діоніс-Загрей, гепард, леопард чи ба барс Діоніс-Нісей), в інших — як людина або, точніше, боголюдина, що з'явилася на землю завдяки народженню від смертної жінки Семели. З образом Діоніса-Загрея пов'язана і іпостась Діоніса-Іакха, сина-чоловіка Деметри (іноді Персефони), одного з провідних персонажів Елевсинських містерій.

Діоніс-Загрей (Звіролов) народився від кровозмісного зв'язку Зевса зі своєю дочкою Персефоной, у свою чергу народженою від інцеста; у цьому варіанті міфу Зевс перетворився на крилатого змія і таємно вповз в печеру, де знаходилася Пересефона, і злігся з нею. В результаті у Кори (інше ім'я Персефони, що вказує на її дівоцтво, «дівчина») народилося рогате або бикоголове дитя, Діоніс-Загрей. Діоніс-Загрей особливо шанувався на Криті(21).

Взагалі-то, для діонісійського містеріального циклу міфів
надзвичайно характерний інцестуальний мотив, названий Д. С. Мережковським «сходами кровозмішень»: поєднання Зевса з матерью Деметрою, внаслідок чого народжується Кора-Пересефона, потім його ж — з дочкою Персефоною, плодом чого був Іакх-Діоніс і, нарешті, найбільш таємне — Іакха з Корою, ім'я плоду якого складає містеріальну таємницю. Мотив кровозмішення як повороту назад процесу народження виявляється тісно пов'язаним з суттю Діонісова культу як культу подолання смерті через воскресіння розтерзаного бога(22).

Зевс, побачивши сина, відразу ж надзвичайно полюбив його, дав йому свою зброю, свої атрибути громовержця і посадив його праворуч від себе на престолі: «Зевс панує над всіма, а Вакх панує і над Зевсом», свідчить орфічний вірш в передачі неоплатоника Прокла, а знаменитий римський критик християнства Цельс побачив в цьому рогатому дитяті Загреї апокаліптичного Агнця, але перетворив все на жарт і висміювання християн(23).

Дружина Зевса ревнива Гера задумала погубити немовля, і коли Зевс одного разу відлучився з Олімпу, вона намовила Титанів напасти на Загрея і розтерзати його.

Титани, щоб не налякати божественного немовляти своїми чорними хтоническими обличчями, натирають їх крейдою і лізуть на Олімп. Загрей грає різними іграшками, бере в руки дзеркало і дивиться в нього. Зачарований своїм віддзеркаленням, він втрачає пильність, і титани хапають його. Загрей перетворюється на метелика, змію, птаха, коня, хвилю, лева, мошку, зірку, хмару, гору, билинку і вислизає від Титанів, які безуспішно ловлять його. Але цикл перетворень закінчений, і Загрей знову стає рогатим немовлям. Титани хапають бога, терзають, розрубують його, п'ють його кров (з пролитої на землю крові зростає гранатове дерево), смажать, варять і пожирають його плоть, за винятком серця. Це серце, що ще тріпоче, віднімає у Титанів Афіна (інша версія - Аполлон) і віддає його Зевсові. Зевс спопеляє Титанів блискавкою, і з праху його постають люди, що поєднують в собі два начала, — благе діонісійське (оскільки Титани «причастилися» плоті бога) і зле - титанічне. Серце ж Загрея Деметра вдягнула новою плоттю Вакха-людини. Бабця Діоніса Рея, розшукавши внука, знов склала з шматків його тіло і повернула до життя. Персефона, якій Зевс відтепер доручив наглядати за дитиною, передала його цареві Орхомена Афаманту і його дружині Іно, наставивши її, що дитину слід ростити на жіночій половині будинку, переодягненою в дівчинку. Проте Геру не вдалося обдурити, і вона покарала цю царську чету, наславши на них безумство. У припадку безумства Афамант убив свого сина Леарха, прийнявши його за оленя(24).

Тоді, на прохання Зевса, Гермес тимчасово перетворив Діоніса на козеняту або баранчика і передав його німфам Макріді, Нісі, Ерато, Бромії і Ваксі, що вони мешкали на геліконській горі Ніса. Вони й поселили Діоніса в печері, пестили і леліяли його, годували медом. За цю службу Зевс згодом помістив їх зображення серед зірок під ім'ям Гіад (у семизіррі сузір'я Тельця, за древніми, сузір’я Оріону – в сучасній астрономії). Саме на горі Ніса Діоніс винайшов вино, за що його в основному і звеличили(25).

За іншою версією міфу, самі Титани передали розтерзане серце Загрея Аполлону для воскресіння, і той до дня його повстання з мертвих поклав тіло Загрея в труні-ковчезі біля Дельфійського треножнику(26).

За третьою версією, серце Загрея Зевс проковтнув або ж стовк його і, змішавши з амброзією, напоїв цим напоєм Семелу, «земну Деметру», від якої після її злягання із Зевсом і народилася Діоніс-людина(27).

Коли Діоніс став дорослим, Гера впізнала в ньому сина Зевса, не дивлячись на відбиток жіночності, який наклало на нього виховання, і вселила в нього безумство. Від цього безумства він був зцілений тільки у Фрігії Великою Матір’ю Кибелою-Реєю, яка і залучила його до своїх оргіастичних містерій. Він відправився мандрувати по всьому світу, оточений великою галасливою свитою. Ще дитиною Діоніса водять густокосі німфи, його годувальниці; потім ця купка супутниць зростає в блискучий тіас, тобто дружину: там і білоногі менади з тирсами, бубоном, плющем або зміями у волоссі, сатири — напівлюди з козлячими ногами і хвостом і кінськими вухами, п'яниці і ласуни, пристрасні музиканти і невтомні танцюристи, Пан, який винайшов сопілку, фрігіийський бог потоків Силен, там рум'яний хлопчик Ойнопіон наливає богові вина, а Ойнос, втілене вино, танцює із палаючим факелом; там ціла низка красивих німф, і Лоза в квіту, і Запаморочення, там і три божественні подруги Діоніса: Сп'яніння, Чарівність і Мир.

Спочатку він подорожував по Єгипту і Сирії, узявши з собою виноградну лозу, а на острові Фарос його гостинно прийняв цар Протей. Серед лівійців, що населяли Дельту Нілу напроти острова Фарос, було декілька цариць амазонок, яких Діоніс запросив виступити разом з ним проти титанів і повернути цареві Аммону царство, з якого він був вигнаний. Подолання Діонісом титанів і повернення трону володарю Аммону — одна з перших його військових перемог(28). Після цього через Фрігію він відправився на схід до Індії. Досягнувши Евфрата, він зустрів опір царя міста Дамаску і здер з нього живого шкіру. Потім з плюща і виноградної лози він побудував міст через річку. Через Тигр йому допоміг перебратися тигр, посланий його отцем Зевсом. На шляху до Індії він усюди зустрічав опір і підкорив цілу країну, навчивши її народ мистецтву виноградарства, давши йому закони і заснувавши великі міста(29). На шляху з Індії він зустрів опір з боку амазонок, чиї орди він переслідував аж до Ефеса. Не багатьом з них вдалося сховатися в храмі Артеміди, де, як вважали древні, й досі живуть їх нащадки. Тих, що втекли на Самос, Діоніс почав переслідувати на човнах, і на полі битви їх вилягло так багато, що поле почали називати Пангема («криваве»). Біля Флоя частина слонів, яких він привів з Індії, загинула, а кістки їх мали традицію показувати ще в класичний та елліністичний періоди.

Потім через Фрігію Діоніс повернувся до Європи. У Фрігії Рея, що доводилася йому бабцею, піддала його очищенню від всіх вбивств, які він зробив в безумстві, а потім посвятила його в свої містерії. Після цього Діоніс напав на Фракію, але не встигли його люди висадитися в гирлі річки Стрімон, як цар едонів Лікург, озброєний палицею, якою перегонять биків, чинив їм такий рішучий опір, що незабаром вся армія, що висадилася, опинилася в полоні, за винятком самого Діоніса, який кинувся в морі і знайшов порятунок в гроті Фетіди. Розчулена такою невдачею Рея допомогла полоненим бігти, а самого Лікурга позбавила розуму. У божевіллі він ударив свого сина Дріанта сокирою, упевнений, що рубає лозу, і син помер. Ще не оговтавшись, він відрізав у трупа ніс, вуха, пальці на руках і ногах, і вся фракійська земля стала безплідною, прийшовши в жах від такого лиходійства. Коли Діоніс, вийшовши з моря, оголосив, що земля не буде родити, поки Лікурга не віддадуть на смерть, едонці відвели царя на гору Пангей, де дикі коні розірвали його на частини.

Більше Діонісу ніхто не опирався у Фракії, і він продовжив шлях в свою улюблену Беотію, де відвідав Фіви, запросивши всіх жінок взяти участь в бенкетах на горі Киферон. Пенфей, цар Фів, не злюбив розпусту Діоніса, захопив його разом зі всіма менадами, але, втративши розум, замість того, аби закувати Діоніса, закував бика. Менадам знов вдалося бігти, і вони відправилися мандрувати по горах, розриваючи на шматки молодих оленів. Пенфей спробував зупинити їх, але збуджені вином і релігійним екстазом вони розірвали царя на частини, причому очолювала їх його власна мати Агава, і вона ж відірвала йому голову.

У Орхомені три дочки Мінія, яких звали Алкифоя, Левкиппа і Арістіппа, варіант – Арістіппа і Арсиноя, відмовилися брати участь у вакхічних ходах, не дивлячись на те, що Діоніс сам запросив їх, з'явившись в образі дівчини. Почувши відмову, він перетворився спочатку на лева, потім на бика і пантеру і позбавив їх розуму. Левкиппа принесла в жертву власного сина Гіппаса, коли на нього ліг жереб, і три сестри розірвали його на шматки і пожерли, після чого почали несамовито носитися по горах, поки, нарешті, Гермес не перетворив їх на птахів, хоча деякі стверджують, що Діоніс перетворив їх на кажанів.(30) На спокуту смерті Гіппаса в Орхомені щорічно святкували свято під назвою Аргіонія («спонука до дикості»), на якому обраниці спочатку вдають, що розшукують Діоніса, а потім, зійшовшись на тому, що він перебуває десь в товаристві муз, сідають в коло і загадують один одному загадки до тих пір, доки з храму Діоніса не вибіжить жрець з мечем і не уб'є ту з них, яку зловить першою.

Після того, як вся Беотія визнала божественність Діоніса, він почав навіщати острови Егейського моря, несучи скрізь веселість і руйнування. Зі східних земель (з Індії або з Лідії і Фрігії) він повертається до Греції, до Фів. Прийшовши в Ікарію, він з’ясував, що його корабель не годиться для подальшого плавання, і найняв інший — з тиренськими моряками, які заявили, що пливуть на острів Наксос. Проте насправді це були пірати, які, не підозрюючи про божественну природу Діоніса, відправилися до Азії, щоб продати його в рабство(31). Вони закували Діоніса в ланцюги, проте окови самі впали з його рук; Діоніс зробив так, що з палуби стала рости виноградна лоза, що незабаром обплутала всю щоглу, а оснащення стало все обплетеним плющем. Весла перетворив на змій, сам він з'явився у вигляді ведмедиці чи лева, а весь корабель був переповнений дикими звірами. До того ж шалено звучали флейти. З переляку пірати пострибали у воду і перетворилися на дельфінів(32).

У цьому міфі відбилося архаїчне рослинно-зооморфне походження Діоніса. Рослинне минуле цього бога підтверджується його епітетами: Евій («плющ», «плющевий»), «виноградний кетяг» і так далі.(33) Зооморфне минуле Діоніса, відображене в його здатності до перевертання у звірів і уявленнях про Діоніса — бика(34) і Діоніса — козла. Символом Діоніса як бога родючих сил землі був фалос.

На острові Наксос Діоніс зустрів свою кохану Аріадну, покинуту Тесеєм, викрав її і на острові Лемнос одружився з нею; від нього вона народила Ойнопіона, Фоанта, Стафіла, Латроміду, Еванта і Тавропола. Пізніше він помістив її весільний вінок серед зірок(35).

З Наксоса Діоніс відправився в Аргос, де Персей спочатку чинив опір йому і убив безліч його прихильників. За це Персей поніс покарання: Діоніс наслав на аргів’янок безумство, і ті почали пожирати своїх немовлят живцем. Персей поспішив визнати свою помилку і вмилостивити Діоніса, побудувавши храм на його честь(36).

Нарешті, встановивши свій культ у всьому світі, Діоніс піднісся на небеса, щоб зайняти своє місце праворуч від Зевса як один з дванадцяти великих богів. Згідно з однієї з версій міфу, Гестія поступилася йому своїм місцем за столом богів, зрадівши можливості покінчити з розбратами в її сімействі і знаючи, що вона завжди може розраховувати на гостинність в будь-якому грецькому місті, яке тільки їй захочеться відвідати.(37) Після цього через Лерну Діоніс спустився в Тартар, де підкуповував Персефону, подарувавши їй мирт за дозвіл забрати з собою його покійну матір Семелу. Мати піднялася з ним в храм Артеміди в Трезені, але, щоб решта духів померлих не почала їй заздрити і не образилися, він змінив її ім'я і представив богам-олімпійцям як Тіону.(38) Зевс надав в її розпорядження житло, на що навіть Гера, приховавши злість, змовчала.

Таким чином грецька, доволі гнучка в своєму розвитку і рефлексивна міфологічна традиція демонструє розвиток, чи пак, повернення до сонму могутніх Олімпійських богів колись хтонічного Діоніса, вмираючого та народжуючогося бога. Безперечно демократичне божество, сповнене неолітичного містицизму займає особливе місце в культурній практиці античних Афін. Його культи та пов’язані з ними містерії, стають доволі популярними в широких верствах афінського населення. Тому з погляду культуролога нема предмету для спору в питанні про те, з якої традиції народилася трагедія. Вона, дійсно, як писав Ф. Ніцше, була народжена з духу діонісійської ідеології(39), яка до VII ст.. до н.е. буквально захоплює культову практику Еллади, як Діоніс у варіантах міфу захоплює її територію.

1.2 Форми культу Діоніса в Греції

1.2.1 Сільськогосподарські свята на честь Діоніса. Діонісії

Быстрой стопою приди, о владыка, к давильному чану Руководителем будь нашей работы ночной;

Выше колен подобравши одежду и легкую ногу

Пеной смочив, оживи пляску рабочих своих.

И говорливую влагу направив в сосуды пустые,

В жертву лепешки прими вместе с лохматой лозой.

Квинт Меккий. Молитва виноделов Вакху(40) .

Однією з найважливіших сторін культу в Греції були свята. Вони не були однаковими повсюдно в Елладі. Поза сумнівом, найбільшою популярністю користувалися афінські свята: до великих Панафінеям і Діонісиям у Афіни стікалася маса іноземців, і тоді місто демонструвало ту пишність, витрати на яку засуджували такі люди, як Сократ. У Спарті свят було значно менше і, в усякому разі, не було таких, які за блиском могли б порівнятися з афінськими. Але грецькі свята були дуже різноманітні не тільки через місцеві відмінності; вони сильно відрізнялися також враховуючи характер бога і мету святкування. При цьому на перший план виступали власне культові дії: то великі жертвопринесення і урочисті процесії, то спокутні церемонії; на них відбувалися змагання і ігри; бували містичні посвяти і оргіастичні торжества. Свята часто також мали значення днів веселості і спокою, коли припинялися всі приватні і суспільні справи, судова діяльність і політичні збори(41). Платон саме в цьому вбачав мету свят: боги давали людям відпочинок від праці, щоб вони веселилися разом з музами, Аполлоном і Діонісом.

Діонісійських святкувань було багато, їх справляли в різні пори року: Малі, або сільські Діонісії — в грудні, Ленєї — в січні, Антестерії — в лютому, Великі, або міські, Діонісії — в березні, Осхофорії — в жовтні. Кожне з цих свят було пов'язане з яким-небудь етапом річного циклу виноградарства або виготовлення вина(42).

Виноградна лоза і плющ хоча спочатку і не зв'язувалися з
Діонісом (який на початку був богом продуктивних сил природи
взагалі), надалі міцно увійшли до його міфології. Про це
свідчить безліч епітетів Діоніса, пов'язаних або з цією
рослиною, або з вином як продуктом виноградної лози. «Виноградний»,
«прекрасновиноградний», «виноградолюбивий», «многогроний», «гронеприкрашений», «виноподатель», «виноносець», «винорозливатель», «винородитель», «винопивця». А назва одного з діонісових свят «Ленєї» походить від слова, що має значення «давильня», «точило», «чан». Плющ теж був пов'язаний з культом і міфом Діоніса(43). Діоніс зображався або цілком у вигляді бика, або, принаймні, з бичачими рогами.

Перш за все потрібно назвати Осхофорії. Їх справляли, коли у все Аттиці закінчувався збір винограду нового врожаю. Богам приносили в жертву виноградні китиці, а афінські ефеби змагалися в бігу на довгі дистанции— перші 10 переможців отримували нагороди.(44) Його назва походить від того, що цього дня двоє хлопців повинні були принести гілки виноградної лози із стиглими гроздями від святилища Діоніса до храму Афіни. Потім влаштовувалися змагання бігунів, і переможець отримував в нагороду напій, змішаний з п'яти компонентів. Змагання хлопців в бігу, що мали назву «stafylodromoi» (бігуни з кетягами), проходили і в Спарті під час великого свята Карней, що святкувалися на початку вересня. Назва змагань указує, що цей звичай був якимсь чином пов'язаний із збором винограду. Один з хлопців, прикрасивши голову стрічками, біг попереду інших, проголошуючи місту благословення. Якщо інші наздоганяли його — це був добрий знак, а якщо ні — поганий. Ці змагання нагадують змагання за часів Осхофорій.

Взимку, приблизно в грудні, в сільських місцевостях святкувалися Малі, або Сільські Діонісії. У ці дні за традицією було прийнято відкорковувати бочки з молодим вином. У програму свята входили урочисті процесії з фалосом, приношення в жертву козла, виступи акторів, різного роду народні ігри і жарти. З серйозних і веселих хорів цього свята розвинулися трагедія і комедія.

Особливою популярністю користувалися жартівливі змагання — «асколіасмос»: хто довше за всіх протримається на одній нозі на тугому бурдюкові з вином(45). «Асколіасмос» привертав хлопчиськ і молодих хлопців. А для дівчаток робили гойдалки — на згадку про Ерігону, дочку Ікарія, легендарного родоначальника виноробства. Ікарій був, за переказами, першою людиною в Аттиці, кого бог Діоніс навчив розводити виноградну лозу і виготовляти вино. Ікарій почав енергійно поширювати нову плодову культуру в країні, але одного разу декілька пастухів, яких він пригостив вином, сп'яніли і, не знаючи раніше подібного відчуття, вирішили, що він отруїв їх. Тоді вони в гніві убили виноградаря і зарили його тіло в горах. За допомогою свого собаки Майри нещасна Ерігона відшукала тіло свого отця і у відчаї повісилася на дереві, під яким лежав його труп. Діоніс узяв всіх три на небо, де Ікарій, Ерігона і Майра стали зірками.(46) З тих пір в Аттиці повелося влаштовувати в Малі Діонісії «свято гойдалок», підвішених на дереві на згадку про загиблу дочку Ікарія. Свято супроводжувалося, зрозуміло, очисними жертвопринесеннями Діонісу.

І.Ф. Анненський пояснює сенс і побутову сторону цього ботанічного міфу таким чином. Убитий і закиданий каменями Ікарій — це виноград під пресом. Ерігона і епідемія самогубств, викликана на землі наслідуванням її смерті, — це ягоди нового винограду, яким обчіплялася лоза, коли проявлений і вичавлений виноград вже дав свій п'янкий сік, що перебродив. Пастухи випили одне вино і тоді убили Ікарія, тобто почали готувати інше. Перехід Діоніса до Аттики з Фракії знаменується новим його різновидом: з вакхічного, тобто такого, який, по виразу Геродота, примушує біснуватися, Діоніс стає Лісієм, тобто розрішителем уз(47).

Вивчаючи календар з початку року, можна виявити свято, яке справляли в Афінах на початку січня. Воно мало назву Галої— від слова «halos», що означає і місце абсолюту, і сад. Оскільки перше значення слова навряд чи стосується свята, що відзначається в січні, то це, швидше за все, було свято обробітку садів. Вважається, що воно включало містерії Деметри, Кори і Діоніса і що воно святкувалося жінками і було приурочено до збору винограду і куштування нового вина(48).

У січні ж справлялися Ленєї — святкування вичавлювання винограду, що супроводжувалося урочистими процесіями. Після принесення урочистих жертв в Ленеоні — храмі Діоніса в Афінах — починалося свято, під час якого пробували свіжий напій з нового урожаю, щось на кшталт французького бужоле. По вулицях сіл і міст ходили веселі натовпи народу, а в самих Афінах влаштовували багаті бенкети на державний кошт. З середини V в. до н.е. це свято почали відзначати представленням якої-небудь комедії, а з 240 або 241 рр. до н.е. в програму торжеств включили і трагедію.

Ще важливіші були Анфестерії (у лютому), в яких зливалися один з одним різні переконання і культи. Анфестерії були весняним «святом квітів» і одночасно днями спомину померлих. Тривали вони декілька днів.

М. Нільссон, який багато зробив в галузі вивчення грецької релігії, зокрема — народних культів, описує свято Анфестерій так. У самих Афінах головним обрядом Анфестерій було благословення і ритуальне пиття нового вина. Перший день свята, Піфоїгія, отримав свою назву від процесу відкорковування глеків з вином. Подібний обряд в той же самий час здійснювався в Беотії, але там він був присвячений Благому Даймону — богові, на честь якого здійснювалися узливання після кожної трапези. У Афінах же змішане жрицею вино доставлялося в святилищі Діоніса в Болотах і благословлялося перед богом. Кожному учасникові вино наливали в особливий глек, і тому цей день назвали «Свято глеків» (Хоес). Свою порцію вина отримували навіть маленькі діти, яким цього дня було прийнято дарувати подарунки, особливо маленькі розкішні глеки. У школах в цей час був вихідний день, і вчителі отримували цього дня свою мізерну платню за дурно. На це свято пускали дітей з чотирьох років на знак того, що вони вже не просто немовлята. Іншою важливою церемонією Анфестерій було ритуальне одруження Діоніса з дружиною вищого жерця Афін — архонта-царя. Це приклад широко розповсюдженого обряду, призначеного для забезпечення родючості. У фольклорі інших країн можна зустріти немало подібних прикладів. У Греції вони, здебільшого, міфічні. В Афінах було прийнято везти бога в місто на кораблі, поставленому на колеса – carus navalis. Адже він був богом весни, що приходить з-за моря.

Третій день, або, точніше — вечір напередодні третього дня, був смутним. Це був