Центральна Рада

Міністерство освіти України

Прикарпатський університет ім. В. Стефаника

Кафедра теорії та історії держави і права

КУРСОВА РОБОТА

"Центральна Рада її роль у відновленні української державності"

виконала: студентка І курсу юридичного факультету групи ПР-14

Королишин Л. Л.

науковий

керівник: доц. Лісна І.С.

Івано - Франківськ

2000 рік.

ЗМІСТ

ВСТУП стр.

РОЗДІЛ 1

УТВОРЕННЯ ЦЕНТРАЛЬНОЇ РАДИ 7

1.1 Склад Центральної Ради 7

1.2 Прагнення Центральної Ради 8

1.3 І Універсал. Проголошення автономної України 9

РОЗДІЛ 2

ЗАКОНОДАВЧІ АКТИ ЦЕНТРАЛЬНОЇ РАДИ ЇХ ХАРАКТЕРИСТИКА РОЛЬ 11

2.1 Універсал Центральної Ради 11

2.2 Універсал Центральної Ради. Проголошення Української Народної Республіки. 12

2.3 Універсал Центральної Ради і проголошення України незалежною державою 16

РОЗДІЛ 3

ХАРАКТЕРИСТИКА КОНСТИТУЦІЇ УКРАЇНСЬКОЇ НАРОДНОЇ РЕСПУБЛІКИ ТА ЇЇ ОСНОВНІ ПОЛОЖЕННЯ. 20

ВИСНОВКИ 26

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ 30

ВСТУП

Над пошуком розв’язання так званої Української справи – проблеми відношення і побудування української державності працювало чимало поколінь українців. Її започаткували ще керило-мефодіївці й розвинули М. Даргоманов, М. Грушевський, В. Липинський, Ю. Бочинський, І Франко, Д. Донцов та інш. По різному відповідали вчені на це питання. Наприклад М. Драгоманов майже все життя був автономістом, тобто бачив Україну як автономну державну одиницю у складі демократичної Росії. М. Грушевський як до IV Універсалу Центральної Ради (1918р.) розглядав Україну як Федеративну частину знову ж таки демократичної російської держави. С Рудницький вже в перших своїх працях стояв на позиції самостійництва. Не автономія, не федеративна частина іншої держави, а самостійна, незалежна, суверенна держава Європи – такою уявляв собі учений Україну. “Для всіх Українців, - писав він, - державна самостійність України повинна бути єдиною кінцевою метою”.

Якщо підрахувати хоча б приблизно роки нашої волі й неволі, то майже 500 років українці у різних формах мали державність і тільки 350 років були її позбавлені. Щонайменше чотири рази в просторі і часі народжувалась українська держава. Її перша літописна історія творилась в IX-XIV ст. на теренах від Карпат до Дону, від Балтійського до Чорного морів під назвою Київської та Галицько-Волинської Русі. У XVII ст. піднялася друга Українська держава — козацько–гетьманська. Але цю незавершену будову підступно і немилосердно руйнують Річ Посполита, Російська, Османська, а пізніше й Австро-угорська Імперії, що знищити навіть згадку про українську державність. Проте вбити національну ідею в народі, в історії якого незалежність стала реальністю, було неможливо.

Тому на початку ХХ століття втретє відроджується українська державність: створюється Українська Народна Республіка та Західно Українська Народна Республіка, що 22 січня 1919 року об’єдналися в соборну Українську державу – УНР. Однак при підтримці Антанти агресивні сусіди – Росія, Польща, Чехословаччина і Румунія знову розчленують українські землі. Боротьба за незалежність українського народу не припиняться. Це засвідчують і визвольні змагання 40-50^-х років і діяльність національно свідомої інтелігенції у 60-70^-х роках.

Такі основні віхи боротьби українського народу передували історичному рішенню Верховної Ради, яка 24 серпня 1991 року прийняла Акт про назалежність України.

Народ України першого грудня 1991 року проголосував за державну незалежність і цим змінив установлений хід історії, засвідчив перед усім світом, що незважаючи на жорстоке і послідовне викорення генетичного коду ментальності нації державницька ідея не знищена. Відновлення державності України епохальна подія не тільки для самої України. Це одна з найвизначніших подій другої половини ХХ століття.

“Цілковита самостійність і незалежність - наголошував М. Грушевський, суть послідовне, логічне завершення запитів національного розвитку і самовизначення будь-якої народності, що займе певну територію і має достатні нахили та енергію розвитку”. Українському народові судилось незрівнянно довше, через тяжкі і тривалі випробування прийти до Акту про державну незалежність. На жертовник свободи він поклав титанічну працю і мільйони жертв своїх синів і дочок, щоб незалежна українська держава стала реальністю(1)

Центральна Рада… На цю назву натрапляємо, читаючи монографії і статті, археографічні видання та збірки спогадів, присвячені Історії революції 1917 р. на Україні. Що це за організація? Як коли виникла? Чиї класові, соціальні, політичні інтереси відстоювала? Які політичні цілі переслідувала? На ці, як і на багато інших запитань, навіть фахівці – історики відповісти вичерпно сьогодні, на жаль, на можуть. Пов’язано це за багатьма обставинами – і фізичним знищенням учасників подій, наукових шкіл та напрямків в епоху сталінищіни і адміністративним придушенням у 60-70 роках, і з мертвящим півсторічним пануванням концепції та схем “Короткого курсу Історії ВКП(б)”. Серед “білих плям” та "чорних дірок”, на які такою багатою є вітчизняна історія, ця тема є чи не найвизначнішою(2)

Навколо Центральної Ради як у відомості громадкості, так і в літературі нагромадилось безліч міфів і пліток, і щоб розібратись в них потрібен не один рік не один дослідник.

Я маю намір дослідити основні моменти існування першої у новій історії Української держави не тільки для того, щоб вичавити вузлові проблеми, які закономірно виникають у державотворчому процесі.

Це - ідеологія, на яку спиралась Центральна Рада. Це – дослідження дуже цікавого і повчального феномена переростання нечисленного інтелігентського гуртка у повноцінну державну організацію. Це, нарешті, питання саме цієї державності якою вона була. І в такому контексті важливо, хоча б побіжно, розглянути зовнішньополітичні аспекти діяльності. І, звісно, з’ясувати наскільки це взагалі можливо – причинити загибелі.

РОЗДІЛ 1.

УТВОРЕННЯ ЦЕНТРАЛЬНОЇ РАДИ.

1.1 СКЛАД ЦЕНЇРАПЬНОЇ РАДИ.

Падіння самодержавства викликало могутній підйом національно-визвольної боротьби поневолених народів Російської імперії. На боротьбу за національну незалежність піднявся і український народ. Очолила її Центральна Рада. Довгий час в радянській історіографії їй давали однозначну оцінку -як буржуазно-націоналістичного, антидемократичного органу української буржуазії, що не міг представляти інтереси українського народу. Вважаємо за необхідне зупинитися на окремих із цих питань

Отже, Центральна Рада утворилася 4 березня 1917 року(3) на зборах київської групи Товариства Українських Поступовців, яке складалося, в основному, з інтелігенції. Спочатку вона нараховувала кілька десятків чоловік. Потім, у квітні, відбувся Український Національний Конгрес, на який прибули делегати від українських політичних партій та організацій. На ньому було перебрано Центральну Раду. Впродовж травня - липня 1917р. вона поповнилася делегатами від цілого ряду всеукраїнських з'їздів: селянського, другого військового, робітничого. Склад Центральної Ради збільшився до 600 чоловік. Таким чином, вона поступово трансформувалася в демократичний орган. Враховуючи те, що продовжувалася війна, організувати більш демократичні її вибори було практично неможливо.

Тому можна стверджувати, що з цілому склад Центральної Ради відображав ту соціально-політичну ситуацію в Україні, що склалася після лютого 1917 року. Провідну роль в її політиці відігравала інтелігенція. Це цілком звичайне явище в кожній цивілізованій країні, бо управління державою, а тим більше її будівництво, вимагає неаби яких знань. Основу Центральної Ради становили середні та заможні селяни, в липні 1917 року вона поповнилась національними меншинами. Вони одержали 30 % у Центральний Раді і 18 із 58 – у Малій Раді, що виконувала функції президії. Крім того у виконавчому органі Центральної Ради – Генеральному Секретаріаті, який з червня 1918 року почав виконувати функції уряду автономії. В Україні була посада Генерального секретаря міжнародних справ. Його заступники були представниками трьох найбільших меншин України: російської, єврейської, польської. За політичним складом Центральна Рада була багатопартійною. До неї входили партії українських соціал-демократів, есерів, соціалістів-федералістів, ППС представники, більшовики. Отже, з самого початку свого існування український парламент став на шлях політичного плюралізму(4).

1.2 ПРАГНЕННЯ ЦЕНТРАЛЬНОЇ РАДИ.

Центральна Рада спершу вважала головною метою відродити національну державність у формі автономії України у складі Росії. Остання ж розглядалася нею не як унітарна держава, а як союз рівноправних автономних держав. Ідея повної державної незалежності той час ще не знаходила підтримки у Центральній Раді. Перші реально вагомі кроки на шляху до відродження української державності були зроблені у травні 1917 року, коли Центральна Рада скликала І Всеукраїнський військовий з¢їзд, який зажадав від Тимчасового уряду надання Україні автономії і створення української національної армії. Разом з тим, уже на з¢їзді найвпливовіші політичні партії Центральної Ради – УСДРП і УПСР припустились величезної помилки, виступивши проти створення постійної національної армії. Їм вдалося провести на з¢їзді свою революцію, у якій проголошувалась необхідність заміни постійної армії народною міліцією

Таке рішення було дуже небезпечним, тому що в умовах війни і боротьби за відновлення української державності лише національна регулярна армія могла стати її опорою та гарантом від зовнішньої загрози(5).

1.3 УНІВЕРСАЛ. ПРОГОЛОШЕННЯ АВТОНОМІЇ УКРАЇНИ.

Відомо, що російський Тимчасовий уряд надто вороже - ставився до українських національно-визвольних змагань, проводив відверту шовіністичну політику. Однак втримати закономірний процес українського відродження йому було не під силу. Свідченням цього стало прийняття 10 червня 1917 р., всупереч його волі, 1 Універсалу Центральної Ради, який проголошував автономію України. Всі загальноросійські партії, крил більшовиків, засудили його зміст. Більшовики не випадково підтримали в даному питанні Центральну Раду. Зазнаючи переслідувань і перебуваючи в опозиції до уряду, вони прагнули використати будь-який привід для критики його політики, заручитися хоч тимчасовою підтримкою іншої політичної сили, яка б зміцнювана їхні позиції у боротьбі за владу.

Якщо ЦК більшовицької партії і даному випадку ставився щодо домагань Центральної Ради через зрозумілі причини лояльно, та місцеві більшовики – вкрай вороже. Можливо, це була реакція на ту велику популярність, якою користувались українські політичні партії серед українського населення. Більшовики України звинуватили Центральну Раду в тому, що “загальний тон” універсалу заступає класові завдання української революційної демократії, висовуючи на перший план національні прагнення деяких верств українського народу”

Дана київськими більшовиками оцінка Універсалу на ділі повністю фальсифікувала його зміст. Між тим він зачіпав дуже важливі для України питання: ліквідацію поміщицького землеволодіння, запровадження загального, прямого, таємного виборчого права. В ньому не було жодного натяку на якісь "націоналістичні прагнення". Навпаки, Центральна Рада закликала українське населення багатоніональних районів України віднайти порозуміння і іншими національностями і "разом з ними приступити до підготовки нового правильного життя.

Звичайно, е умовах, коли вона перебувала в зеніті політичної слави, заява місцевих більшовиків, які на даному етапі не становили реальної політичної сили, могла бути і не помічена нею. Зрештою, це й не була позиція всієї партії. Однак, як показали подальші події, груба фальсифікація і вороже ставлення до українського національно-визвольного руху згодом стали політикою всієї РСДРП(б).

В одній статті неможливо розглянути всі аспекти взаємостосунків Тимчасового уряду з Центральною Радою, проте якщо дати загальну їхню характеристику впродовж літа осені 1917 року. То вони все дужче загострювалися. Дійшло до того, що уряд видав наказ розпочати судове слідство над Генеральним Секретаріатом і притягти до кримінальної відповідальності його. Невідомо як би закінчилась ця справа, коли б у жовтні 1917 року він сам не був посаджений більшовиками до в¢язниці.(6)

РОЗДІЛ ІІ

Законодавчі акти Центральної Ради. Їх характеристика і роль.

2.1 УНІВЕРСАЛ ЦЕНТРАЛЬНОЇ РАДИ .

Бездіяльність Тимчасового уряду в соціально-економічній сфері і його курс на війну до пере можного кінця призводили до послаблення державної влади й падіння популярності урядових партій. У червні 1917 року в Петрограді та інших містах відбулися масові демонстрації, які викликали політичну кризу. Вона ще більш посилилася провалом наступу на Південно-Західному Фронті, що призвів до втрати Галичини.

В Універсалі вказувалося, що Центральна Рада має поповнити представниками від інших народів, що живуть в Україні, після чого стане єдиним найбільшим і найвищим органом революційної демократії краю. Поповнена рада виділить зі свого складу відповідальний перед нею орган – Генеральний Секретаріат, що буде представником на затвердження Тимчасовому урядові як носій вищої крайової влади. У згоді з національними меншинами Центральна Рада готуватиме закон про автономний устрій України для внесення його на затвердження Установчих зборів. До затвердження цього закону вона зобов¢язться не здійснювати самочинно автономію України. Комплектування окремих військових частин включно українцями здійснюватиметься під контролем військового міністра.

Зміст Універсалу свідчив про те, що Центральна Рада зробила істотні поступки урядові, який прагнув обмежити певними рамками національне - визволь ний рух. Для українців цінність укладеної угоди істотно знижувалася тим, що не окреслювалася територія, на яку мала поширитися влада Центральної Ради та її Генерального Секретаріату. Не уточнювалися також повноваження Секретаріату, особливо в його стосунках з місцевими органами Тимчасового уряду, які продовжувались існувати. Однак сам факт вимушеного визнання Центральної Ради з боку центрального уряду мав історичне значення.

2.2 УНІВЕРСАЛ ЦЕНТРАЛЬНОЇ РАДИ. ПРОГОЛОШЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ НАРОДНОЇ РЕСПУБЛІКИ.

Влада Тимчасового уряду виявилася недовготривалою. Більшовики на чолі з В. Леніним та Л. Троцьким готували Росії державний переворот. Повстання у Петрограді розпочалося 24 жовтня 1917 року. Вночі з 25 на 26 жовтня озброєні загони моряків, робітників і солдатів захопили Зимовий палац та арештували Тимчасовий уряд. Прем¢єр міністр О. Керенський втік за кордон. Незабаром у Москві, 17 губерніальних центрах та інших містах і місцевостях влада також перейшла до більшовиків – Велика Жовтнева соціалістична революція, - здійснилась.

Другий Всеросійський з¢їзд Рад 25 жовтня 1917 року проголосив перехід всієї влади до Рад, прийняв декрети про мир і про землю, сформував більшовицький уряд - Раду Народних Комісарів на чолі з 3.Леніним.

Жовтневий переворот більшовиків докорінно змінив становище робітничих сил і політичних партій у Росії, сприяючи розгортанню революційного, національного, визвольного руху. У зв’язку із Жовтневими подіями Центральна Рада 7 листопада видала Третій універсал, яким проголошувала утворення Української Народної Республіки, але знову ж таки у федеративному союзі з Росією. Окрім цього в Універсалі Були проголошені такі основні положення:

1. Конфіскація поміщицького, удільного, церковного, монастирського землеволодіння і передання земель трудовому народові без викупу.

2. Встановлення 8-годинного робочого дня та державного контролю за виробництвом.

3. Негайний початок переговорів та укладення справедливого миру між воюючими сторонами.

4. Оголошення повної амністії за політичні виступи та ліквідація смертної кари як міри покарання.

5. 5.Закріплення за населенням усіх прав місцевого самоврядування

6. Забезпечення громадянам усіх прав і свобод: свободи слова і друку, віри, зборів, союзів, страйків, недоторканості особи і житла, рівноправності усіх мов.

7. Визнання за всіма народами, які населяють Україну "національно-персональної автономії" та рівних прав, тощо.

Центральна Рада негативно віднеслась до захоплення влади більшовиками. У жовтні 1917 року Центральна Рада на своєму засіданні прийняла резолюцію: "Визначаючи, що влада у державі повинна перейти до рук усієї революційної демократії, вважаючи недопустимим перехід усієї влади виключно до рук рад, які являються тільки частиною організованої революційної демократії Українська Центральна Рада через це висловлюється проти повстання у Петрограді.

У постанові 10 листопада Центральна Рада заявила що, не визнаючи Раднаркому, вона буде прагнути до угоди з крайовими республіками, які виникли на території Росії, з метою створення нового загальноросійського політичного центру.

Оскільки ради в Україні, очолені більшовиками, визнали Раднарком як вищий орган влади і відповідно не визнали Центральну Раду, то вона розпочала з ними боротьбу – в Полтаві, Конотополі ті інших містах, а також селах України. Були роззброєні загони Червоною гвардії, військові частини, що не визнавали влади Центральної Ради. Їх висилали за межі України, у Росію.

Раднарком, очолений В. Леніним, спочатку ви -знав за українським народом право на відокремлення й утворення самостійної держави, яке проголосила Декларація прав народів Росії. Про це говорив і писав сам Ленін. Це ж підкреслював нарком військових справ Росії Лев Грецький у розмові по прямому зв’язку з головнокомандувачем збройними силами Росії М. Криленком 24 листопада 1217 року.

Проте, відчувши реальну загрозу втратити Україну, В. Ленін швидко переорієнтувався. Раднарком РРФСР 4 грудня 1917 р. видав "Маніфест до українського народу" з ультимативними вимогами до Центральної Ради. Заявляючи, що "Рада Народних Комісарів признає УКР, її право зовсім відділитися від Росії", РНК висувала різні звинувачення Українській Народній Республіці, зокрема стосовно дій Центральної Ради та її уряду на власній території, в Україні, з якими Раднарком не погоджувався. Лей ультиматум був грубим втручанням Раднаркому у внутрішні справи України. Від Ради вимагали також допомагати революційним військам, припинити роззброєння радянських полків, які до речі, не визнавали, перебуваючи на території України, влади Центральної Ради.

У відповідь на цей ультиматум Генеральний Секретаріат надіслав Раднаркомові РРФСР ноту, в якій зазначав, що не можна визнавати право народу на самовизначення і грубо порушувати це право, нав’язуючи свої Форми політичного устрою. Проте ця відповідь ситуації не змінила. Раднарком вирішив припинити "всякі словесні загравання" і приступив до активних дій.

У Харкові 11-19 грудня 1917 р. відбувся Перший Всеукраїнський з’їзд Рад, який, визнаючи Україну федеративною частиною Російської республіки, оголосив Центральну Раду поза законом, передавши всю повноту влади тільки Всеукраїнському заїздові Рад, а на місцях -Радам робітничих, селянський і солдатських депутатів. Україна оголошувалася Республікою Рад. У період між з’їздами влада належала ЦВК України, обраному на з’їзді у кількості 41 особи (35 більшовиків) на чолі з Ю. Медвєдєвим. Було обрано також радянський уряд України - Народний Секретаріат, поширено на територію України діяльність декретів та інших законодавчих актів Росії. Народний Секретаріат складався з 13 секретарів, які очолювали 13 секретарств. До його складу входили В. Ауссем, С. Бочинський, Е. Бош, В. Затонський, Ф. Сергеєв, В.Люксембург, Г. Лапчинський та інші. Головою незабаром став М. Скрипник.

Для підтримки цієї акції з Росії в Україну були послані війська. Ще 1 січня 1918 року Раднарком призначив надзвичайного комісара України - С. Орджонікідзе. Тоді ж В.Ленін надіслав телеграми у Харків-командувачеві більшовицьких військ в Україні В. Антонову-Овсієнку і С. Орджонікідзе:" Дуже й дуже просимо вжити якнайнещадніших революційних заходів. Усіма засобами просувати вагони з хлібом у Петроград, інакше загрожує голод... Ленін". Росії для цього передусім і була потрібна Україна.

Народний секретар радянського уряду України Г. Лапчинський згадує, як народний секретар військових справ В.Шахрай скаржився йому: "Що це за уряд український, що його члени зовсім не знають і не хочуть знати української мови ? Що не тільки не користується жодним .впливом серед українського суспільства, але воно навіть ніколи не чуло раніше Їхніх прізвищ?.. Коли всі українізовані частини в Харкові мені доводиться роззброювати, бо вони не хочуть іти за мною на оборону Радянської влади? За єдину військову опору... ми маємо лише військо, що привів на Україну з Росії Антонов"(7).

2.3 УНІВЕРСАЛ ЦЕНТРАЛЬНОЇ РАДИ І ПРОГОЛОШЕННЯ УКРАЇНИ НЕЗАЛЕЖНОЮ ДЕМОКРАТИЧНОЮ ДЕРЖАВОЮ

"Народе України, - пишеться з універсалі, -твоєю силою, волею, словом стала на землі Українській Вільна Українська. Народна Республіка. Справдилася колишня мрія батьків твоїх, борців за вільності і права трудящих !"А тим часом Петроградське Правительство Народних Комісарів, щоб повернути під свою вдасть вільну Українську Республіку, оповістило війну Україні і насилає на наші землі свої війська..., які грабують хліб наших селян і без всякої платні вивозять його в Росію, не жаліючи навіть зерна, наготовленого на засів, вбивають неповинних людей, сіють скрізь безладдя, злодіяцтво, безчинство". Центральна Рада, - зазначалося далі, - не хоче війни, не претендує на чужі території, а ''бажає вести свій край до миру, до творчої роботи, до скріплення... волі нашої".

Оскільки у складі Росії Україна не могла мати справжньої волі, то "однині Українська Народна Республіка стає самостійною, вільною, суверенною державою!"

Чи було щось протиприродне, незаконне у цьому? Ні. Прагнення до свободи, незалежності, бажання бути господарем на своїй землі, а не жити під владою чужинців - це природне, невід’ємне право кожного народу, кожної нації. Зрештою, Акт проголошення незалежності України відбувся у повній відповідності до Декларації прав народів Росії, прийнятої Раднаркомом Росії 2 листопада 1917 року.

Україна, - зазначалося в Четвертому універсалі, - хоче жити у мирі та злагоді з усіма сусідніми державами, але жодна з них не повинна втручатися у внутрішнє життя України. До скликання парламенту - Установчих зборів - влада тимчасово буде належати Центральній Раді та її виконавчому органу - Раді Народних Міністрів. Тут же було доручено самостійно проводити переговори про мир з державами Центрального блоку і домагатися укладення справедливого миру. Щодо нашестя "петроградських більшовиків, що нищать та руйнують наш край, приписується Правительству твердо і рішуче взятись до боротьби з ними". Після підписання миру планувалося розпустити армію, а замість неї створити народну міліцію

Зруйновані війною міста і села мали бути відбудовані за кошти держави. З поверненням додому демобілізованих солдатів у всій Україні планувалися пере -вибори місцевих органів влади - міських, сільських, волосних і повітових народних рад, міських дум. До перевиборів "слід встановити на місцях таку вдасть, до якої люди мали б довіру і яка б опиралася на всі революційно-демократичні верстви народу". Пропонувалося всім радам селянських, робітничих і солдатських депутатів співпрацювати на благо українського народу.

Щодо аграрного питання в Універсалі повідомлялося: "Земельна комісія... вже виробила закон про передачу землі трудовому народові, без викупу, прийнявши за основу скасування власності (очевидно помішицької-т.5) і соціалізацію землі". Проект закону планувалося роз -глянути і прийняти на найближчому засіданні Центральної Ради, щоб передача землі в руки трудящих неодмінно відбулась ще до початку весняних робіт". Усі ліси, води і надра конфісковувались у попередніх власників 1 переходили у власність держави. Оскільки війні наступає кінець, приписуємо Раді Народних Міністрів приступити до переведення всіх заводів і фабрик на мирний етап, на вироблення продуктів, потрібних, насамперед, трудящим масам.

В Універсалі йшлося також про необхідність вжити термінових заходів щодо ліквідації безробіття, матеріального забезпечення інвалідів, сиріт, людей похилого віку і всіх тих, хто потерпів від війни.

Проголошувалася націоналізація "найважливіших галузей торгівлі", весь дохід від якої "піде на користь народові". Встановлювалася монополія держави на

зовнішню торгівлю. Для конкретної реалізації цих положень уряд повинен подати проекти відповідних законів, а також видати розпорядження про "монополію держави на виробництво заліза, шкір, тютюну та інших товарів і продуктів, з яких найбільше бралося прибутків з робочих класів на користь нетрудящих класів".

Встановлювався контроль держави над усіма банками, "які допомагали визискувати трудові класи." З цього часу кредити банків повинні були надаватися " головним чином на підтримку трудового населення та розвиток народного господарства в Україні ."

Раді Міністрів приписувалося "рішуче боротися з усіма контрреволюційними силами, а всякого, хто кликатиме до повстання проти самостійної УНР, до ново -роту старого ладу, - карати як за державну зраду!"

Наведемо ще такі дуже важливі пункти універсалу: "Всі демократичні права і свободи громадян потверджуються. Всі нації в УНР користуються рівними правами і національно-персональною автономією". Розуміючи нестійкість і непевність свого становища, будучи звідусіль оточеною ворогами та недоброзичливцями Центральна Рада проголошувала: "Все, чого... не встигнемо зробити ми... те довершать, справлять і до останнього порядку приведуть Українські Установчі Збори".

Цікаво, що Центральна Рада, проголосивши незалежність України, і надалі не відкидала можливості укласти федеративний союз "з народними республіками колишньої Російської держави".

Ось таким був цей відомий документ Четвертий Універсал Центральної Ради без сумніву прогресивний, без сумніву, не зважаючи на певні недоробки і неясності, - історично значущий. Він завершив складний і нелегкий процес становлення у ті роки Української державності.

Проголошення суверенної Української Народної Республіки викликало значний міжнародний резонанс. Її визнали в 1918 році: Румунія, Франція, Великобританія, С'ІІА, Німеччина, Австро-Угорщина, Болгарія, Туреччина, Японія, Китай, Португалія, Данія, Греція, Норвегія, Ірак, Іспанія, Фінляндія, Польща, Швеція, Швейцарія та інші; у 1919 році - Угорщина, Чехословаччина, Ватикан, Голландія, Італія тощо"(8)

РОЗДІЛ IІІ.

ХАРАКТЕРИСТИКА КОНСТИТУЦІІ УКРАЇНСЬКОЇ НАРОДНОЇ РЕСПУБЛІКИ ТА ЇЇ ОСНОВНІПОЛОВЕННЯ

Центральна Рада втрачала соціальну опору, авторитет. 29 квітня 1918 р. вона зібралася на чергове засідання. Тут, окрім інших законів, обговорювалася і була прийнята Конституція УНР - Основний закон держави, її опрацювала спеціальна Конституційна комісія на чолі з професором М. Грушевським, що вивчила досвід конституційного законодавства різних країн світу, передусім найближчих сусідів України, яких об’єднували спільні або подібні з нею історичні, економічні, політичні умови розвитку.

Конституція мала підназву:" Статут про державний устрій, права і вільності УНР". Вона складалася з восьми розділів і 85 статей : І розділ - Загальні постанови. ІІ розділ - Права громадян України. ІІІ розділ -Органи влади УНР. IV розділ - Всенародні збори УНР. V розділ - Про Раду Народних Міністрів УНР. VI розділ -Суд УНР. VII розділ - Національні союзи. VIII розділ -Про тимчасове припинення громадянських свобод.

У розділі "Загальні постанови" підкреслювалося, що УНР - держава "суверенна, самостійна і ні від кого не залежна", а носієм державного суверенітету є весь український народ, всі громадяни України, які проживають на її території. Реально свій суверенітет народ здійснюватиме через Всенародні збори України (ст.3)

Звертає на себе увагу ст.4, де зазначалося, що територія України - єдина, неподільна і без згоди 2/3 депутатів Всенародних зборів ніяка зміна кордонів України, а також ніяка зміна у державно-правових відносинах якоїсь частини території держави до всієї цілісності неможлива. "Не порушуючи єдиної своєї власті, -підкреслюється у ст.5 - УНР надає своїм землям, волостям і громадам права широкого самоврядування". Усім націям і національностям, які населяють Україну, надавалося право на " впорядкування своїх культурних прав у національних союзах”.

Відразу за першим загальним розділом йшов розділ про громадянські права і свободи. Отже, у тогочасній Українській державі велике значення надавалося проблемі проголошення і гарантування прав та свобод громадянам.

Громадянином УНР вважалася кожна особа, яка набула це право у передбаченому законодавством порядку. Інститут подвійного громадянства не допускався. Позбавити людину прав громадянства міг тільки суд республіки.

Цивільно-правова, громадянська і політична дієздатність наступала з 20-річного віку. "Ніякої різ -ниці у правах і обов’язках між чоловіком і жінкою, -писалося у ст.11 Конституції, - УНР не знає".

У Конституції підкреслювалося (ст.12), що всі громадяни рівні у громадянських і політичних правах незалежно від статі, національності, раси, віросповідання, освіти, майнового стану. Використання старих титулів і звань заборонялося. Оберігалася недоторканність особи, житла, таємниця листування. Порушення цих останніх прав допускалося тільки правомочними органами у випадках, передбачених законом.

Ніхто не обмежувався на території України у свободі слова, друку, віросповідання, створення організацій і союзів, праві на страйк, якщо тільки вказані дії не мали характеру кримінального злочину. Проголошувалася повна свобода вибору місця проживання і пересування.

На території УНР скасовувалась як вид покарання смертна кара, тілесні покарання та ті, що ображали людську гідність і честь. Скасовувалась як покарання конфіскація майна.

Виборче (активне і пасивне) право надавалося тільки громадянам УНР, яким на день виборів виповнилося 20 років. Виборче право було загальним, рівним, таємним. Не могли голосувати і бути обраними тільки особи, визнані у законному порядку душевнохворими.

У наступних чотирьох розділах Конституції йшлося про вищі органи влади, управління і судові органи.

Основу побудови структури вищих органів держави становила відома теорія розподілу влади - на законодавчу, виконавчу і судову. Отже, найвища законодавча влада вручена, згідно з Конституцією, Всенародним Зборам, виконавча - Раді Народних Міністрів, судова Генеральному Суду.

Місцевими органами влади й управління стали виборні Ради та управи - у громадах (сільських і міських), волостях і землях.

Парламент країни - Всенародні Збори - мав обиратися населенням на основі рівного, прямого, загального, таємного голосування за пропорційною системою виборів: депутат від 100 тис. жителів строком на три роки. Проголошувався принцип депутатської недоторканості, вводилася оплата праці депутатів. Сесії парламенту повинні були скликатися двічі на рік. На першій сесії вибирався голова, його заступник і так звані товариші. Всі вони становили Президію Всенародних Зборів. Голова організовував

і очолював роботу парламенту, виконував "усі чинності, зв'язані з представництвом Республіки" (ст. 35).

Закони приймалися тільки парламентом. Він встановлював бюджет країни, оголошував війну, укладав мир, тощо. Право законодавчої ініціативи належало: Президії Всенародних Зборів, партійним Фракціям, зареєстрованим Все -народними Зборами, групам депутатів (не менше ЗО осіб), Раді Народних Міністрів, органам самоврядування, які об'єднували не менше 100 тис. виборців, виборцям у кількості не менше 100 тис. осіб .

Рада Народних Міністрів формувалася, згідно з Конституцією Головою парламенту, її склад і програма затверджувалися парламентом. Перед ниг.4 уряд відповідав засвою діяльність - як кожен міністр зокрема, так і уряд. У випадку вотуму недовір'я вони були зобов'язані (як міністри так і уряд) піти у відставку. Парламент більшістю у 2/3 голосів міг віддати їх під слідство і суд. (ст. 58).

Депутати парламенту мали право депутатського запиту до уряду. Впродовж семи днів окремі міністри чи уряд повинні були дати відповідь.

Найвищим судом республіки оголошувався Генеральний Суд, який обирався Всенародними зборами. Він виступав як касаційна інстанція для інших судів, не міг бути судом першої та другої інстанції і мати функції адміністративної влади. На який строк обирався Генеральний Суд та інші суди країни, як вони обиралися - у Конституції не сказано. Це мало бути вирішено окремим законом, про судоустрій. Зате у Конституції є інше важливе положення: "Судових рішень но можуть змінити ні законодавчі, ні адміністративні органи впасти" (ст.63).

Судочинство оголошувалось усним і гласним, усі громадяни, незалежно від посад, - рівними перед судом і перед законом.

Окремий розділ Конституції розглядав національні проблеми. "Кожна з населяючих Україну націй, - зазначалося у ст.69 - має право в межах УНР на самостійне устроєння свого національного життя, що здійснюється через органи Національного Союзу". Кожна національна меншина входить у свій Національний Союз, обирає свої органи самоуправління. Кожен Національний Союз видає законодавство, що не повинне протиречити Конституції та законодавству України (в іншому випадку створюються спільні "погоджувальні комісії"), встановлює свій бюджет, тощо. Органи кожного Національного Союзу були органами не громадськими, а державними, що надавало їм відповідний правовий статус і авторитет.

Цікавим був останній розділ Конституції, де йшлося про можливість тимчасового (не більше ніж на три місяці) призупинення дії громадянських прав і свобод - у випадку війни чи внутрішніх заворушень. Таке рішення приймали Всенародні Збори, а у виняткових термінових випадках - Рада Народних Міністрів.

Нічого у Конституції не було записано про герб, прапор, гімн держави, про основні принципи внутрішньої та зовнішньої політики, порядок обрання місцевих органів влади й управління, органи прокуратури, судову систему, тощо. Конституція, очевидно, повинна була мати тимчасовий характер, адже вона створювалася на перехідний період - період становлення української державності. Незважаючи на це, вона мала демократичний характер, була доброю правовою основою держави, основою для

всього іншого законодавства України, створення демократичної державності, законності, правопорядку(9).