Шляхи формування правової держави в Україні

Вступ

Ідея правової держави, як загальнолюдська цінність та її розвиток.
Основні ознаки правової держави.
Підходи до правової держави в українській вітчизняній науці.
Проблеми історії і практики формування правової держави в Україні.

Висновки

Література

Держава - організація політичної влади в суспільстві, яка виражає інтереси і волю пануючого в ньому частини населення (зокрема, певного класу), здійснює управління суспільними процесами за допомогою загальообов‘язкових норм (правил) поведінки і механізму їхнього впровадження в життя.

Магістральним шляхом розвитку держави в сучасних умовах є її трансформація в соціально-демократичну правову державу, яка відображає волю переважної більшості населення і стоїть на сторожі прав людини.

Правова держава - це держава підпорядкована праву, в якій дії її органів влади і службових осіб здійснюються на засадах конституційності й законності, а також підконтрольні незалежним судам.

Термін «правова держава» було введено до наукового обігу в Німеччині у XIX ст. (Моль, і832), але саме поняття виникло набагато раніше. Окремі ідеї правової держави (наприклад, обмеження державної влади законом) є уже в працях Платона й Арістотеля. Однак у своїх базових компонентах це поняття - продукт могутньої течії політичної думки Заходу XVII-XVIII ст. Нове коло вирішення проблем конституціоналізму (Гоббс, Локк, Руссо, Монтеск‘є, Джефферсон, інші «фундатори» США).

Якісно змінилося розуміння держави у XX ст. У первісному значенні нормативний сенс цього поняття протистояв тогочасній поліцейській державі, в якій домінувала майже необмежена дискреційна влада апарату і чиновництва (вони могли перекласти на плечі громадян будь-що, якщо тільки воно було корисним для держави).

Головна ідея поліцейської держави - «ціль виправдує засоби».

На противагу цьому правова держава у своїх відносинах з підданими сама мала підпорядкуватися режиму права, а отже, і тим його нормам, які гарантують особистий статус громадян, їхні права і свободи. Втілення у практику країн Заходу цієї концепції забезпечило надійну підпорядкованість діяльності апарату державного управління законові, обмежило «всевладдя» чиновництва у його стосунках з громадянами і поставило ці стосунки під контроль судової влади. Внаслідок цього у суспільній думці склалося досить обмежене уявлення, що держава несе відповідальність лише за зовнішню безпеку громадян, не піклуючись про їхній добробут. Усіх громадян почали розглядати як однаково юридично вільних з формально рівними правами і обов‘язками перед державою. Держава не визнавала жодних привілеїв, жодної власної благодійності щодо своїх громадян.

Новий етап у розвитку правової держави починається після першої світової війни, коли дедалі більшого визнання набуває необхідність втручання держави в соціально-економічну сферу життя суспільства з метою забезпечення певних життєвих стандартів і прямої державної опіки щодо тих категорій громадян, які реально потребують соціального захисту.

Старе поняття набуло якісно нового змісту і було конституційно закріплено у державах Заходу \ФРН, Франція, Італія та ін.\ "як соціально правова держава". У цьому своєму поняття правова держава охопило і ті права людини, реалізація яких неможлива без активного втручання збоку держави /право на працю, на освіту, соціальне забезпечення та інші так звані позитивні права громадян.

На відміну від традиційних громадянських і політичних прав, де завжди виявлялася особиста незаінтересованість громадян в «опіці» з боку держави, в реалізації своїх позитивних основних прав громадянин потрапив у пряму залежність від держави, він заінтересований у державному втручанні.

Все це якісно обновило сенс концепції правової держави . Однак і на першому , і на другому етапі своєї більш як 200- річної еволюції питання правового обмеження державної влади вирішувалося головним чином у рамках принципу законності. Це породжувало значні теоретичні й практичні труднощі. Якщо дії представників державної адміністрації в стосунках з громадянами реально могли бути обмежені певним законом і це не викликало сумнівів, то як обмежити

самого законодавця? І чи може він бути юридичне обмеженим?

Відповідаючи на це запитання німецькі юристи / Єллінек, Ієрінг, Лабанд та -ін.\ ще в 19 ст. розробили теорію "самообмеження держави". Її провідна ідея -юридичні обмеження держави у відносинах з громадянами можливі не інакше як в законі й за згодою самої держави.

Таке становище, однак, не є логічним, так само воно не є достатнім з точки зору прав людини, адже громадянин і держава з юридичної точки зору поставлені у нерівні умови, особливо для громавдянина.

Якісний прорив у вирішенні цієї проблеми стався після другої світової війни . Згідно з теорією '' конституційної держави" /Макіавеллі, 1947,КорвІн,1955, СарторІ,1956\ повноваження установчі /конституційні/ І повноваження законодавчі /легіслативні/ в державі мають бути юридичне та інституціонально розмежовані. Установчі повноваження юридичне є необмеженими і здійснюються самим народом у формі установчої влади \конвенту, установчих зборів, конституційної асамблеї тощо \. Саме ця влада приймає Конституцію і формує "верховне право '' в державі, в свою чергу "верховне право" є юридичним підґрунтям для вирішення будь-яких питань організації і діяльності державної влади / законодавчої, виконавчої, судової /. Ці проблеми для них -проблема дотримання чинного права.

Установча влада прийняттям Конституції встановлює для державної влади в ЇЇ стосунках з громадянином відповідні юридичні обмеження структурного і функціонального характеру. Ці обмеження не потребують попередньої згоди державної влади.

Таким чином, у новій концепції захист прав громадян набув принципово нової ознаки, а традиційний

принцип законності було доповнено принципом конституційності, тобто він здобув свої гарантії в інституті конституційної юрисдикції - судового конституційного контролю. - Поняття правової держави набуло якісно нового значення.

Отже, поняття "правової держави" означає :

1) піднесення прав і свобод людини і громадянина до рівня прямого конституційного захисту;

2) розмежування законодавчої і виконавчої влади і утвердження принципу конституційності в державі і праві;

3) юридичне обмежене урядування;

4) судовий конституційний контроль за діями державних структур.

ЦЕ ДЕРЖАВА, В ЯКІЙ ЮРИДИЧНИМИ ЗАСОБАМИ РЕАЛЬНО ЗАБЕЗПЕЧЕНО МАКСИМАЛЬНЕ ЗДІЙСНЕННЯ, ОХОРОНА І ЗАХИСТ ОСНОВНИХ ПРАВ ЛЮДИНИ

Які ж підходи до теорії правової держави відомі у нашій вітчизняній, українській науці?

Як відомо, Михайло Драгоманов визначав причини виникнення держави, насамперед, як результат розвитку суспільства, розширення громад, що ставало історичною подією у житті різних народів. Ті чи інші держави формувалися під впливом особливостей географічних та демографічних умов тощо. Він відмічав вплив на цей процес класового розшарування населення, але вважав це лише одним з факторів державотворення, вага якого у різних країнах залежить від конкретних умов розвитку конкретної держави.

Найсуттєвішою ознакою держави М. Драгоманов вважав її служіння народу. Суть держави, на його

думку, полягає в правах, якими володіють її громадяни: у свободі слова, забезпеченні працею, свободі організації союзів і товариств, національній свободі тощо.

Варте уваги й те, що саме правовий статус людини, тобто систему прав, свобод, характер обов’язків, покладених на людину в державі, Драгоманов вважав найважливішою ознакою, за якою поділяються держави на демократичні та недемократичні. Всі ці демократичні ідеї правової держави знайшли своє відбиття у конституційному проекті, що був розроблений Драгомановим у 1884 році і мав назву "Проект основаній Устава Українського общества "Воль ньій союз" - "Вільна спілка". Слід відмітити, що ще й досі багато настанов, закріплених у цьому проекті, не втратили свого значення, зокрема щодо визначення прав і обов’язків людини і громадянина.

Відомий український правознавець С. Котляревський у своїй роботі "Влада і право . Проблема правової держави" писав у 19Ї5 році, що "...ідея правової держави увійшла в звичай сучасних цивілізованих держав у сукупності тих сподівань, які звертає член державного союзу до керівників цього останнього. Правова держава постала як одне із політичних завдань. Багато разів відзначалися криза правосвідомості, втрата віри у всемогутність права і установ. Наявність розчарувань, які тут переживають ,не відніме у цих прагнень наполегливості і виразності: впевненість, що держава повинна набути рис правової держави, зостається непохитною".

Особливу увагу Котляревський приділяв питанням реалізації державної влади, втілення її життя, питанням процесуальної форми, методам здійснення влади держави , що мало й має першочергове значення для реального застосування на демократичній основі ідей народовладдя, гарантій прав людини, принципу законності. Взагалі слід підкреслити, що питання

гідності людини були одними з основних в українській юридичній та філософській літературі.

Принципове значення для нас мають висновки іншого відомого юриста Кістяківського.

Державу і право Б.О. Кістяківський розглядає як дві сторони одного і того ж складного явища, при цьому право є той початок, з якого складається держава. У роботі "Держава і особистість" він говорить про те, що справжні завдання та істинні цілі держави полягають у здійсненні солідарних інтересів людей, ї це дається взнаки навіть в ухилах держави від її істинних цілей. Навіть і найжорсткіші форми державного гноблення звичайно виправдовують міркуваннями про користь і потреби усього народу. Загальне добро, на думку Б.О. Кістяківського,- це та формула, в якій стисло виражено завдання і цілі держави. Сприяючи зростанню солідарності між людьми, держава ошляхетнює і підносить людину. Вона дає їй змогу розвивати кращі сторони своєї природи і здійснювати ідеальні цілі. У цій ролі ошляхетнення і піднесення людини і полягає істинна сутність й ідеальна природа держави.

Прийнятними у руслі даної роботи, є, на наш погляд, системи ознак, які повинна мати сучасна українська держава, сформульовані доктором юридичних наук Віктором Медведчуком:

А. Як демократична держава:

а) забезпечує послідовне здійснення принципу народовладдя (демократична виборча система);

б) має розвинуту систему прав і свобод людини і громадянина;

в) діє за принципом розподілу влад із залученням демократичного механізму зняття суперечностей між окремими гілками державної влади;

г) гарантує і забезпечує демократичний статус органів місцевого самоврядування тощо.

Б) Як соціальна держава :

а) визнає людину як найвищу соціальну цінність; б) правовими методами забезпечує здійснення принципу соціальної справедливості;

в) підтримує розвиток соціальної активності населення;

г) здійснює соціальне орієнтовану політику: разом із захистом соціальної слабкої частини населення всіляко сприяє розвитку не забороненої законом соціальної активності членів суспільства, у тому числі підприємницької діяльності;

д) закріплює в чинному законодавстві ефективну систему державних соціальних служб, які повинні на практиці здійснювати соціальний захист населення, і надає цим службам статусу пріоритетних у складі державного апарату.

В) Як правова держава:

а) закріплює в Конституції принцип верховенства права;

б) на конституційному рівні забезпечує обов’язковість створення ефективного механізму практичного захисту прав і свобод людини і громадянина;

г) забезпечує реалізацію у державі усіх прав і свобод людини і громадянина, що закріплені у міжнародних актах, ратифікованих Україною.

Реальна цінність права завжди пов’язана з цінностями держави. При цьому цінність права витікає не із його зв’язку з державою, взятою самою по собі, а з його зв’язку з особою. Вимірюється вона тим, чи забезпечує право , і якою мірою , гармонічний та прогресивний розвиток особи, розширення її свободи.

Якщо цінність права все-таки пов’язана з державою і пояснюється державою, то це припустимо лише тою мірою, якою вищою цінністю для держави є людина .

Питання , пов’язані з концепцією української правової держави, слід, мабуть, розглядати І через призму української національної ідеї, суть якої на сьогодні полягає у тому, що саме право , як узагальнюючий вимір свобода, рівності і справедливості у суспільстві, повинно сприяти здійсненню людських ідеалів, пов’язаних з трактуванням людини, особистості, як найважливіших соціальних цінностей, не тільки з точки зору національних, а й світових реалій.

Саме така ідея права, правової держави органічно вплітається в українську національну Ідею, про що переконливо свідчить уся історія розвитку вітчизняного права. Небагато існує народів, у яких з давніх часів повага до права, врегулювання суспільних відносин за допомогою правових норм стали нормою громадського життя, організації та здійснення державної влади. Достатньо згадати договори, які укладали князі між собою, а також з народом ще за часів Київської Русі, де визначалися права та обов’язки кожної із сторін, особливо у вирішенні основних питань внутрішньої та зовнішньої політики. Показовими у цьому відношенні є також договори Київської Русі з Візантією, які забезпечували саме на основі права відповідне правове регулювання міждержавних стосунків.

Великий вплив на розвиток правового світогляду в Україні справив Литовський статут, норми якого, особливо ті, що були присвячені регулюванню майнових відносин, сприяли розвиткові торгівлі , правовому розвитку суспільства в цілому. На розширення досвіду у розвитку правового статусу міст , застосуванні принципів міського самоврядування зіграло свого часу використання в Україні позитивних тоді положень магдебургського права, яке юридичне закріплювало

права і свободи жителів міст, особливо торговельних і ремісничих центрів.

Саме завдяки цим надбанням, використанню у правовому розвитку країни як свого національного, так і досвіду інших країн, сталося так, що саме в Україні у тяжку годину відстоювання нею своєї національної незалежності з явився правовий документ з теоретичної точки зору дійсно світової значимості- Конституційний проект Пилипа Орлика 1710 року.

Тим самим було закладено ідею національного конституційного розвитку, яка була продовжена вже в Інші часи, в конституційних проектах Георгія Андрузького, Михайла Драгоманова "Вольний союз '' -"Вільна спілка ", проекті "Основний закон Самостійної України", створеному групою членів Української Народної Партії, та інших. Лише після прийнятих у 1917 році універсалів Центральної Ради, а потім і Конституції 1918 конституційний процес в Україні набув загальнонаціонального значення.

Саме з цих позицій слід оцінювати історичну значимість таких актів Верховної Ради України, як Декларація про державний суверенітет України від 16 липня 1990 року і Акт проголошення незалежності України від 24 серпня 1991 року. Зазначені акти виконали найголовнішу установчу правову функцію -заклали необхідні правові підвалини для прийняття 28 червня 1996 року Конституції України, здійснення на практиці докорінного реформування чинної в Україні правової системи з тим, щоб вона повністю відповідала відправним засадам побудови демократичної соціальної правової держави.

Цілком зрозуміло, що саме така держава відповідає державницькому змісту сучасної української національної ідеї. Український народ йшов до такої держави дуже довгим і важким історичним шляхом. Після зруйнування Київської Русі протягом багатьох

століть його пригноблювали, він страждав , але не переставав боротися за своє визволення, за відродження своєї національної державності. Зараз цей час настав. І завдання кожного громадянина вільної України полягає в тому, щоб всіляко сприяти ефективному розвитку процесу українського державотворення, побудови української правової держави.

Друга частина ст. 8 Конституції визначає найвищу юридичну силу Конституції порівняно із законами України та Іншими нормативно-правовими актами. Це означає, що всі без винятку правові акти, які видаються центральними і місцевими державними органами, органами місцевого самоврядування, повинні повністю відповідати нормам та положенням Конституції України. Тільки Верховна Рада України у межах і порядку, передбачених п. І ст. 85 та розділом ІЗ може вносити зміни до Конституції. При цьому законопроект про внесення змін до розділу 1 "Загальні засади", розділу 3 "Вибори. Референдум" і розділу ІЗ "Внесення змін до Конституції України", прийнятий не менш як двома третинами від конституційного складу Верховної Ради України, повинен , бути ще затверджений всеукраїнським референдумом, який призначається Президентом України. Все це слід розглядати як важливу гарантію стабільності Конституції України, а завдяки цьому - і всієї правової системи нашої держави.

Третя частина стаття 8 Конституції України встановлює, що в Україні визначається і діє принцип верховенства права, що Конституція України має найвищу юридичну силу, а закони та інші нормативні акти приймаються на основі Конституції і повинні відповідати їй.

З точки зору верховенства права винятково важливим є конституційне положення про те, що норми Конституції України є нормами прямої дії. Відповідно до цього звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянам гарантується безпосередньо на підставі Конституції України.

Саме таке визнання ролі права матеріалізує, дає розгорнуту характеристику тих ознак, завдяки яким Україна набуває рис правової держави.

Як саме право, так і його верховенство у суспільстві І державі, слід розглядати у двох аспектах. По-перше, принцип верховенства права слід визначати з позиції філософського, світоглядного підходу до права, згідно з яким право - це усіма визнана міра свободи, що відповідає вимогам загальнолюдської моралі, рівності І справедливості в суспільстві, міжнародним стандартам у галузі прав людини. По-друге, принцип верховенства права треба розглядати з позицій інституційного підходу до права , згідно з яким право - це система нормативних настанов (норм права), встановлених державою (відповідними державними органами) для регулювання суспільних відносин.

Принцип верховенства права, який проголошує і закріплює Конституція України і який є найважливішою ознакою правової держави, об’єднує ці два підходи у єдине ціле. Він зобов’язує розглядати право як одну найголовніших соціальних цінностей саме тому, що воно верховенствує у державі, суспільстві порівняно з Іншими цінностями, які сповідує людина: звичаями, особистими переконаннями, уподобаннями і т. ін. Тим більше, що у демократичній , соціальній, правовій державі сам зміст нормативних правових приписів повинен бути пройнятий духом гуманізму, ідеями свободи, рівності і соціальної справедливості.

Цим високим вимогам повинна відповідати кожна конкретна правова норма, кожен закон чи будь-який правовий акт, тому що тільки за таких умов конституційний принцип верховенства права зможе утвердитися в демократичному суспільств і. При цьому ми під поняттям права розуміємо історично мінливу, об’єктивно обумовлену справедливу міру свободи і рівності, яка через офіційне вираження набуває загальнообов’язкової сили.

У свою чергу , це обумовлює серйозні вимоги стосовно правової системи, що діє в Україні.

Правова система України - це складне суспільне явище, яке має свої закономірності побудови і функціонування. Складність полягає в тому, що вона об єднує різні, однак органічно пов’язані між собою правові інституції:

Систему права як систему чинних у суспільстві правових норм, що охоплює й систему законодавства,

Систему правоохоронних органів у широкому розумінні цього слова, куди входять органи суду, прокуратури, внутрішніх справ, слідчий апарат інших державних органів , адвокатура, установи, що забезпечують виконання судових рішень та вироків тощо. Завдання полягає в тому, щоб система цих органів, їх повноваження, відносини між собою повністю були зорієнтовані на максимально ефективне здійснення права. На жаль, у реальному житті ця очевидна вимога виконується не завжди, на перший план у багатьох випадках виходять ті чи інші кон‘юктурні міркування.

В цілому, наприклад за визначенням авторів підручника з "Загальної теорії держави і права " під редакцією академіка Академії правових наук України , доктора юридичних наук України , професора В.В.Копейчикова (професорів Колодія, Лисенкова, Тихомирова, Пастухова), формування концепції правової держави та її реалізація передбачають:

аналіз витоків теорії .правової держави та її філософської основи,
дослідження зарубіжних концепцій правової держави, конституцій країн, що закріпили створення правової держави за мету свого розвитку,
переоцінку економічної ролі держави в умовах ринкових відносин,
перегляд взаємовідносин держави і суспільства, невтручання держави у вирішення тих питань, що належать до компетенції громадських формувань,
вдосконалення національно-державних відносин, відповідність законів потребам суспільства і особи, принципам Права як синоніма Правди, Праведності,
розробку процедур і механізмів щодо розв’язання конфліктів між різними суб’єктами,
високу правову і політичну культуру членів суспільства.

Реалізація концепції правової держави вимагає чіткого визначення правового статусу особи, в якому мають значення не тільки закріплений за людиною фактичний обсяг прав і свобод, а й ті засади, принципи, на основі яких здійснюється користування цими правами і свободами. Виходячи з цих принципів може обмежуватись користування певними правами або, навпаки, забезпечуватись для цього широкий простір.

Принципи правового статусу особи мають універсальне значення. Вони визначають основні риси статусу всіх членів суспільства, поширюються на всі без винятку права, свободи та обов'язки особи, незалежно від того, у якій галузі законодавства вони зафіксовані.

Разом з тим необхідно мати на увазі, що практична реалізація цих положень правового статусу особи нині повною мірою ще не забезпечена. Це пояснюється труднощами перехідного періоду, становлення ринкової економіки, деякою політичною нестабільністю та іншими умовами об'єктивного і суб'єктивного характеру, які в даний час не дають можливості повною мірою забезпечити реалізацію проголошених прав і свобод людини і громадянина.

Аналіз норм Конституції України дозволяє виділити такі принципи правового статусу особи, що визначають конституційну концепцію прав і свобод людини:

права, свободи та обов'язки людини і громадянина реалізуються на засадах рівності. Це — головний принцип, який характеризує правовий статус особи і закріплений у статті 24 Конституції: «Громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом».

За Конституцією України принцип рівності проявляється у трьох основних аспектах:

рівність конституційних прав і свобод;
рівність усіх перед законом і судом;
рівність у правах чоловіка і жінки.

Рівність конституційних прав і свобод людини і громадянина означає, що ці права і свободи визнаються за всіма людьми рівною мірою. Не допускається дискримінація у користуванні правами і свободами за будь-якими ознаками, що можуть залежати від природних особливостей людини та її соціального статусу. Частина 2 статті 24 Конституції наводить широкий, але не вичерпний перелік таких особливостей. Рівність визнається і привілеї чи обмеження не допускаються за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними та іншими ознаками.

Закріплення в Конституції рівності прав і свобод незалежно від такої незвичної для законодавства ознаки, як політичні, релігійні та інші переконання, зумовлено тим, що у недалекому минулому членство в КПРС фіксувалося в анкетах і фактично давало особі значні переваги при зайнятті тієї чи іншої посади порівняно з безпартійними.

Рівність усіх перед законом і судом закріплена у статті 129 Конституції як один з принципів судочинства. Цей принцип має пряме відношення до правового статусу особи в державі і означає, що приписи закону рівною мірою є обов'язковими для всіх, що суд рівною мірою доступний для всіх і при вирішенні судових справ повинен керуватись лише законом, а також не може брати до уваги будь-які особисті чи соціальні ознаки особи, яка звернулась за судовим захистом чи несе перед судом відповідальність за свої дії.

У минулому порушення цього принципу мали значне поширення, хоч і в. прихованій формі. Зокрема, мало місце обмеження щодо порушення кримінальної справи проти особи, котра входила до номенклатури.

Необхідність конституційного закріплення рівності прав і свобод чоловіка І жінки зумовлена тим, що проблема емансипації жінки, зрівняння Її у правах з чоловіком ще далеко не вирішена як у нашій країні, так і в цілому світі. Ще колишній СРСР ратифікував Конвенцію ООН «Про ліквідацію всіх форм дискримінації жінок», і в Україні щодо цього зроблено немало. Однак і досі рівні можливості реалізації прав жінок забезпечені не повною мірою. Жінки мало представлені на керівних посадах, їх мало серед депутатів, підприємців. В умовах зростаючого безробіття кандидатами на звільнення частіше стають саме жінки. Конституційна норма про рівність прав І свобод чоловіка І жінки якраз і націлена на те, щоб забезпечити правову основу захисту жінки від будь-яких форм дискримінації за ознакою статі. Конкретне вирішення цих питань має відбуватись у поточному законодавстві.

Рівність прав і свобод особи за Конституцією треба розуміти як, хоч і утопічну, але рівність можливостей, а не як фактичну рівність, що в житті реально недосяжна. У соціалістичній теорії конституційного права критично оцінювалося трактування рівності прав тільки як юридичне закріпленої рівності можливостей. Наголос робився на досягненні фактичної рівності, створенні деякого знівельованого суспільства. Однак кожна людина, внаслідок суб'єктивних і об'єктивних причин, по-різному реалізує свої можливості, по-різному розкриває свій творчий потенціал. Не всі люди мають однакові здібності до ініціативної, самостійної діяльності, яка забезпечує відповідний рівень життя.

Зрозуміло, що держава повинна використовувати правові засоби для скорочення різкого розриву у доходах громадян. З цією метою застосовується диференційована система оподаткування. Важливе значення в цьому плані має ефективна боротьба з кримінальними джерелами доходів, які на даному етапі досить поширені у житті суспільства, що посилює небезпечне розшарування громадян за рівнем доходів і матеріального достатку. Законодавство може передбачати і передбачає деякі особливі привілеї для тієї чи іншої категорії громадян. Але ці особливості зумовлені необхідністю надати допомогу тим, хто з різних причин неспроможний нарівні з іншими скористатися своїми правами І свободами (діти, пенсіонери, інваліди тощо). Деякі пільги і переваги, що надаються цим прошаркам населення (безкоштовний проїзд, різного роду допомога і субсидії), цілком природні, викликані особливими обставинами і ніякою мірою не порушують конституційного принципу рівності прав і свобод людини і громадянина.

Наступним конституційним принципом реалізації прав і свобод особи є їх гарантованість. Як загальна підстава реалізації правового статусу особи (її прав і свобод) цей принцип закріплено у цілому ряді статей Конституції України. Зокрема, у частині 2 статті 3 Конституції зазначено, що права і свободи та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Згідно з частиною 3 статті 10 Конституції гарантується вільний розвиток, використання і захист російської мови та мов національних меншин. Статтею 14 Конституції гарантується право власності на землю. Про гарантування державою певних прав і свобод згадується також у статтях 15, 22, 25, ЗО, ЗІ, 33, 34, 43, 46 та інших статтях Конституції України. У деяких з них зазначаються способи гарантування реалізації прав і свобод особи (статті 14, 22,24).

Суб'єктом, на якого, перш за все, покладається обов'язок гарантування, забезпечення реалізації прав і свобод, є держава. Такий висновок випливає зі змісту статей 3, 15, ЗО, 34, 46 та деяких інших статей Конституції. Таке гарантування здійснюється через всю систему державних органів законодавчої, виконавчої і судової влади. Важливою гарантією захисту конституційних прав і свобод має стати запровадження посади Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, на якого покладається здійснення парламентського контролю за додержанням конституційних прав і свобод людини.

Проте, треба визнати, що система державних органів, покликаних забезпечити гарантії прав і свобод людини, діє ще не досить ефективно. Про це свідчать факти порушень прав людини. Цим порушенням сприяють відсутність необхідних юридичних механізмів та економічних умов для реалізації деяких конституційних положень щодо прав і свобод людини) бюрократизм державного апарату, низький професійний рівень окремих його працівників та деякі інші фактори.

Створення умов для реалізації прав і свобод людини є завданням не лише державних органів. Певні функції у створенні умов забезпечення реалізації прав і свобод людини виконують органи місцевого самоврядування та об'єднання громадян, передусім, профспілки, творчі спілки, жіночі, молодіжні, ветеранські та інші організації.

Конституція України надає право самій людині (особі) активно захищати свої права. Якщо частина 2 статті 27 Конституції на конституційному рівні закріпила право на самооборону (необхідну оборону), яке полягає у здійсненні захисту свого життя і здоров'я, життя і здоров'я інших людей від кримінальних посягань, то частина 5 статті 55 Конституції значно розширює можливості особи у захисті своїх прав і свобод, не обмежуючи це право лише захистом свого та інших осіб життя і здоров'я.

Разом з тим посилені можливості судового захисту кожною особою своїх прав і свобод. Зокрема, частиною 1 статті 55 Конституції України встановлено, що права і свободи людини захищаються судом. Частиною 2 цієї ж статті Конституції передбачено, що кожній особі надано право оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб, якщо особа вважає, що цими рішеннями, діями чи бездіяльністю порушені її права чи свободи. Принципове значення має також закріплене у частині 4 статті 55 Конституції право кожного звертатись за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ чи до відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна, якщо використані всі національні засоби правового захисту.

В новій Конституції України простежується тенденція посилити роль кожної особи у забезпеченні максимально повного використання прав і свобод, її самостійність та ініціативу в захисті своїх прав. Це є наслідком утвердження нових начал у взаємовідносинах людини і держави, відмови від оцінки держави як патрона, який спрямовує діяльність пасивної особи. Така позиція нової Конституції України спрямована на розвиток творчого потенціалу кожної людини, подолання утриманських настроїв, що є важливою умовою історичного прогресу.

Гарантії реалізації прав і свобод особи в державі не обмежуються лише їх закріпленням у Конституції та в нормативних актах інших галузей права. Реальне забезпечення прав і свобод потребує багатьох передумов, які лежать поза рамками права. Прийнято розрізняти соціально-економічні, політичні та юридичні гарантії прав і свобод людини.

Соціально-економічні гарантії передбачають створення такого соціального середовища і відповідної матеріальної бази, які забезпечують реальне користування правами і свободами. Це соціальна стабільність, розвинута економіка, наявність відповідних виробничих потужностей, широкої інфраструктури — системи установ і організацій, що дають можливість обслуговувати всі види соціальних потреб суспільства.

Політичними гарантіями є відповідним чином зорієнтована політика держави, її спрямованість на створення умов, які забезпечили б гідний рівень життя і вільний розвиток кожної особистості, стабільність політичних структур, Їх здатність забезпечити громадянську злагоду, належний рівень політичної культури громадян, виключити можливість дестабілізації у суспільстві.

Юридичні гарантії охоплюють всі правові засоби, що забезпечують реалізацію і охорону прав і свобод людини і громадянина. До них належить, перш за все, конституційне закріплення прав і свобод та гарантій їх реалізації.

В інших галузях чинного законодавства (цивільного, сімейного, трудового тощо) ці гарантії конкретизуються, деталізуються. В охороні правових гарантій прав і свобод людини важливу роль відіграє діяльність правоохоронних органів і, передусім, судів.

Важливим принципом гарантування здійснення прав і свобод людини & закріплена у Конституції їх невід'ємність. У статті 21 Конституції встановлено, що права і свободи людини є невід'ємними І непорушними. Конституцією встановлено, що конституційні права і свободи не можуть бути скасовані. При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод. Крім цього, Конституція закріплює важливу норму про те, що її норми є нормами прямої дії. Це означає, що конституційні правд і свободи є вихідною основою для правових приписів у правових актах будь-якого рівня і підлягають застосуванню безпосередньо.

Недопустимість обмеження прав і свобод людини, проте, не означає абсолютизації цього принципу. Користування правами і свободами має грунтуватися на дотриманні загальновизнаних і природних правил людського співіснування. У певних екстремальних соціальних та іншого роду ситуаціях може виникнути об'єктивна необхідність тимчасового обмеження прав І свобод. Такі випадки чітко визначені Конституцією.

Зокрема, частина 2 статті 64 Конституції України передбачає, що в умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватись окремі обмеження прав і свобод із зазначенням строку дії цих обмежень. Але за будь-яких умов не можуть бути обмежені рівність прав і свобод, право змінити громадянство, право на життя, право на повагу до гідності людини, право на свободу та особисту недоторканність, право на житло та деякі інші права і свободи, перелік яких наведено у частині 2 статті 64 Конституції.

Важливою складовою правового статусу особи є обов'язки її перед державою і суспільством. Це один з принципів правового статусу людини і громадянина, який полягає у нерозривній єдності прав, свобод і обов'язків особи в державі. Конституція України, крім прав і свобод людини і громадянина, встановлює і конституційні обов'язки як громадян, так і кожного, хто постійно проживає або тимчасово перебуває в Україні. Ці обов'язки закріплені у статях 65—68 Конституції.

Конституція встановлює обов'язок громадян захищати Вітчизну, її незалежність та територіальну цілісність, шанувати Гі державні символи. Згідно з цим закріплюється і обов'язок відбувати військову службу відповідно до закону. Хоча проходження військової служби є обов'язком громадянина, його слід розглядати і як почесний обов'язок.

Громадяни проходять військову службу відповідно до Закону України «Про загальний військовий обов'язок і військову службу» (1992 р.), Закону «Про альтернативну (невійськову) службу» (1991 р.). Крім того, організація та проходження військової служби регулюється Законами України «Про національну гвардію України» (1991 р^), «Про прикордонні війська України» (1991 р.), «Про оборону України» (1991 р.), «Про Збройні Сили України» (1991 р.), «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та члені