Мовний дискурс

ВСТУП

Поняття дискурсу є одним із основних понять сучасної прагматичної лінгвістики та лінгвістики тексту. Сучасні уявлення про дискурс віддзеркалюють увесь хід лінгвістичної науки. У першій половині ХХ століття мовознавство протягом досить тривалого періоду було зосереджене на вивченні однієї з двох діалектично зв’язаних сторін мови – мовній системі, але, починаючи з другої половини 60-х років, центр уваги лінгвістів переноситься на іншу сторону цієї діалектичної єдності – мовленнєву діяльність та її продукт – дискурс, формальні характеристики якого були отримані у 1952 році З. Херрісом.

Хоча проблема дискурсу широко висвітлюється як вітчизняними, так і зарубіжними лінгвістами, таке важливе питання, як адресованість у дискурсі все ще залишається поза межами дослідження.

Наша дипломна робота намагається заповнити цю прогалину, і тому, присвячена проблемі дослідження текстів офіційного та неофіційного дискурсу, що розглядається через призму їх адресованості. З цією метою, у роботі аналізується ті особливості оригінальних текстів художньої літератури, наукових текстів та офіційних документів, які обумовлені специфікою передбачуваного адресата і прогнозованим характером його інтерпретативної діяльності.

Аналіз поняття дискурсу через призму його адресованості є досить актуальним на даний час. Така актуальність зумовлюється зростаючим інтересом до лінгвістичного опису передбачуваного адресата у художній комунікації, а також специфікою адресованості офіційного дискурсу, як однієї із важливих проблем лінгвістики тексту, яка має своїм джерелом “введення у фокус лінгвістики розгляд феномена життя, в центрі якого знаходиться людина з усіма її психічними складовими і станами, формами соціального існування і культурної діяльності”.(2, 3-4). Додатковим стимулом звернення лінгвістів до проблеми адресованості стало усвідомленнятого факту, що “у породженні мовлення ,-як відмічає Є. С. Кубрякова, виявляються сили, що виходять по суті не від мовця, а від його оцінки стану, знань, розуму,приналежності до того чи іншого соціального стану і т. п. тих, на кого мовлення розраховане”.(24,18 ).

Мета дипломної роботи: виявити особливості адресованості в офіційному та неофіційному дискурсі.

Предмет дослідження: адресованість.

Об’єкт: тексти офіційного та неофіційного дискурсу.

З основної мети випливає вирішення конкретних завдань дослідження:

1. Виявлення характерних рис та відмінностей офіційного та неофіційного дискурсу.

2. Встановлення характерних прагматичних особливостей адресованості в офіційному дискурсі.

3. Урахування фактора адресата в неофіційному дискурсі.

У вирішенні цих завдань ми керувалися методами:дискурсивного аналізу та порівняльним методом.

До офіційного дискурсу ми відносимо наукові тексти та тексти офіційних документів (у нашій роботі це тексти юридичних документів), а до неофіційного – тексти художньої літератури та анекдотичний жанр.

У якості базового у даній дипломній роботі використовується поняття адресованості, як категорії тексту. Такий підхід до моделювання текстової семантики вимагав звернення до більш загальних питань, пов’язаних із самим поняттям “категорія тексту”. Текст розглядається нами як полісистемне утворення, що складається із слідуючих підсистем: макрознак, комунікат, дискурс, що перебувають у постійному взаємозв’язку.До розгляду нами включені також правила, якими регулюється дискурс, що допомагають нам отримати більш систематизоване уявлення про таке явище як дискурс.

Але незважаючи на те, що дискурс трактується нами як системне утворення, ми не ігноруємо таких підходів до нього, як до комунікативної події чи комунікативного процесу.

Розділ 1.

Офіційний та неофіційний дискурс.

Трактування дискурсу в сучасній лінгвістичній науці.

Теорія дискурсу як прагматизованої форми тексту бере свій початок у концепції Е. Бенвеніста, який розмежовував план дискурсу (discоurs) – мовлення, яке привласнюється людиною, яка говорить і план оповідання (recit). Під дискурсом Е. Бенвеніст розуміє “усіляке висловлювання, яке зумовлює наявність комунікантів: адресата, адресанта,а,також, наміри адресанта певним чином впливати на свого співрозмовника”.(7, 276-279 ).

Усучасній лінгвістиці поняття дискурсу трактується неоднозначно. Для визначення нашого розуміння дискурсу всі існуючі підходи можна звести до наступних.

1. Дискурс визначається через текст або текст через дискурс .

2. Дискурс розуміють як когнітивний процес, пов’язаний із творенням мовленнєвої поведінки.(24).

3. Дискурс розглядається як послідовність взаємозв’язаних висловлювань, об’єднаних спільністю цільового завдання.(34 ).

4. Дискурс визначається як засіб бесіди та мислення, які, як і жанри можуть ставати ритуалізованими.

5. Дискурс тлумачиться як мовленнєве утворення, одиниця вищого, ніж речення, рівня.(66 ).

6. Дискурс розглядається як форма мовленнєвого спілкування, яка передбачає взаємозв’язок між мовцем та слухачем, як міжособистісна діяльність.

7. Дискурс розуміється як складна комунікативна подія. (2;14).

8. Дискурс тлумачиться як соціолінгвістична структура, яка твориться адресатом у конкретних комунікативних, соціальних та прагматичних ситуаціях.(36).

У рамках першого підходу спроба визначити текст через дискурс або дискурс через текст приводить до визначення первинності тексту/дискурсу. Так, В. О. Звєгінцев розуміє дискурс як елементарну одиницю тексту, тобто складне ціле або змістовну єдність, що вирізняється на рівні мови і, як правило реалізується у вигляді речень, пов’язаних між собою смисловими зв’язками.

Однією з вартих уваги рис тексту є те, що його інтерпретація здіснюється через речення, при чому речення розглядаються як члени дискурсу. Наявність змістовної надбудови, спроможної з’єднати окремі речення в єдине ціле і призводить до утворення зв’язного тексту або дискурсу. Смислова інтерпретація зв’язності дискурсу є причиою схеми розгортання тексту.

Б. А. Зільберт стверджує, що текст – одиниця мовлення, явище системи комунікації, тобто явиище соціально-мовленнєвого рівня. Фактично, текст ототожнюється з дискурсом і розглядається як комунікативна одиниця, де мовні елементи і структури використовуються для реалізації певних комунікативних цілей, задач і установок..

В. В. Красних зробив спробу поглянути на дискурс з точки зору когнітивних структур, які лежать в основі мовної компетенції. На протилежність В. О. Звєгінцеву, текст(за В. В. Красних) є “елементарною( тобто базовою, мінімальною та основною) одиницею дискурсу” – явищем не тільки лінгвістичним, а й екстралінгвістичним. Текст володіє формально-змістовою структурою, яка допомагає вичленити його в дискурсі. Текст є продуктом як мовлення, так і мислення, продуктом, який вперше з’являється в момент породження його автором і може переживати наступні переродження при сприйнятті його реціпієнтом. На формування концепту тексту здійснюють вплив два фактори: ситуація та індивідуальний мовний простір автора.

На мотивованість дискурсу вказує В. Кох, на думку якого дискурс – це “будь який текст ( або частина тексту ), в якому є ознаки одного й того ж конкретного мотиву.

О. Т. Ішмуратов ототожнює дискурс з певним видом тексту. Так, дискурс – це текст, який містить міркування, тобто текст, в якому фіксується певний хід думки, а комунікативний дискурс – це текст, що містить взаємозалежні судження деяких суб’єктів.(15,171).

Англійські дослідники Р. Ходж та Дж. Кресс розглядають текст і дискурс як такі, що доповнюють один одного, акцентуючи при цьому або соціальний, або мовний рівень.

Дискурс трактується як складне комунікативне явище, що включає в себе соціальний контекст, інформацію про учасників комунікації, знання процесу продукування та сприйняття текстів. Дискурс за Т. ван Дейком,-це складна комунікативна подія,”суттєва складова соціокультурної взаємодії, характерні риси якої – інтереси, цілі та стилі.(14).

Н. Д. Арутюнова визначає дискурс як “зв’язний текст у сукупності з екстралінгвістичними, соціокультурними, прагматичними, психологічними факторами; це – текст, узятий в аспекті подій; мовлення, що розглядається як цілеспрямоване соціальне явище, дія, як компонент, що приймає участь у взаємодії між людьми і механізмах їх свідомості. Дискурс – це мовлення, занурене у життя.”(2).

Дискурс також розуміється як текст,”представлений у вигляді особливої соціальної даності”.(42,44) і ”утворений в результаті мовленнєвої діяльності представників певної лінгвокультурної спільноти, який розглядається у сукупності його лінгвістичних параметрів та соціокультурного контексту”.(45,262).

Отже, аналізуючи все вищесказане, ми можемо зробити слідуючий висновок: хоча теорія дискурсу вже досить тривалий час опрацьовується і досліджується вченими-лінгвістами, загальновизнаного підходу та універсального визначення поняття “дискурс” ще досі не існує. Воно (поняття) розглядається з точки зору найрізноманітніших аспектів: і як комунікативний процес, і як текст, і як система, і як комунікативна подія. Але , не дивлячись на те, що всі ці підходи і базуються на різноманітних рисах та харектеристиках, вони не виключають одне одного. Тому, на базі вищенаведеної інформації ми вважаємо за доцільне спробувати дати узагальне визначення дискурсу. Дискурс – це комунікативна подія,що обумовлюється взаємозв’язком між мовцем та слухачем і передбачається мовленнєвою поведінкою останніх.

Основні характеристики дискурсу.

Дискурс розглядають і як підсистему текста. У нашій роботі ми будемо досліджувати дискурс як одну з підсистем (макрознак, комунікант, дискурс) у просторі текста. Текст – більш загальне поняття, ніж дискурс. Дискурс – це “мовлення, занурене у життя”, тому термін “дискурс”, на відміну від терміна “текст”, не застосовується до древніх текстів, зв’язки яких із живим життям не відновлюються безпосередньо. Якщо під текстом розуміють “абстрактну, формальну конструкцію, то під дискурсом – різні види її актуалізації, що розглядаються з точки зору ментальних процесів і в зв’язку з екстралінгвістичними факторами.” (2,136-137). І, якщо дискурс – категорія, яка постає як особлива соціальна даність, то текст – категорія, яка належить і черпає свої сили у мовній сфері. Як про дискурс можна говорити про текст оповідання, вірша, виступу, але цього не можна сказати про текст вправи з граматики, яка є набором речень, правила, що ілюструє якесь граматичне явище. Дискурс – це текст, що містить роздуми, тобто текст, у якому фіксується деякий хід думок.(15,171). Більше цього, дискурс можна уявити як таке складне комунікативне ціле, у якому мовлення – осмислені роздуми, представлені у вигляді тексту і звернене до іншого, виступає у єдності об’єктивних та суб’єктивних сторін, а знання, об’єктивуючи інтерсуб’єктивний досвід, замкнуте на суб’єкт комунікації і включає інтенційні структури останнього.(16,121-127).

Уцьому значенні дискурс може бути охаректиризованим як витвір мовлення і як знакове утворення, план вираження якого включає, у крайньому випадку, два шари: трансфастичний, що реалізується як впорядкована та інтегрована в єдине ціле послідовність утворюючих полотно текста висловлювань, синтаксис і семантика яких залежить від синтаксису і семантики сусідніх висловлювань, і текстономічний. Останній реалізується через семантичні і формально – граматичні відносини і зв’язки між словами чи сукупностями слів як компонентів текста, в о снові співвідношення яких лежить загальність їх функціонально – семантичної значимості в рамках дискурса.(14,121-127).

Продовжуючи аналіз дискурса, вважаємо за потрібне виділити слідуючі його аспекти: мовленнєвий та комунікативний, а також його дискурсивність.

Мовленнєвий аспект дискурса регулюється правилами міжфразового синтаксису, що включає прономінальну співвіднесеність, форичні зв’язки, узгодження часів, функціональну перспективу, пресупозитивну залежність та ін., котрі допускаючи варіювання, відносно жорстко обумовлені особливостями граматичної будови конкретної мови, характером дискурсивної залежності того чи іншого елемента і канонами побудови певного типу текста.(12,32).

Комунікативний дискурс – текст, що містить взаємозалежні роздуми кількох суб’єктів.(15,171).

Що стосується дискурсивності, то це логічна послідовність у рамках арістотелівської логіки. Якщо ж говорити більш конкретно,то це логічно обумовлена думка, тобто суворий перехід від одного твердження до іншого, що прослідковується у мисленні за допомогою логічних правил, що має за мету послідовне і систематичне розгортання думки.(16,240-241).

Судячи з вищесказаного, ми можемо стверджувати, що дискурс не є хаотичним утворенням; маючи певні особливості і характеризуючись певними аспектами, дискурс регулюється певними правилами. Вони повинні застосовуватись не до самих висловлювань, а до відносин між діями, що виконуються цими висловлюваннями, тобто у поточній мовній інтеграції акти співвідносяться з актами, часто, хоча не виключно маніфестованими в реальних висловлюваннях, і звідси витікають три типи правил:слідування, інтерпретації і породження.(6,134-135).

Правила слідування регулюють порядок слідування актів і зв’зують правила породження, контролюючі комунікативний “вихід” мовця, з правилами інтерпретації, що дозволяють слухачеві розуміти акти мовлення. Потрібно зазначити, що тут маються на увазі не висловлювання, а акти як мінімальні одиниці комунікації, так як, за словами Лабова (25), “не існує простих взаємооднозначних відносин між діями і висловлюваннями”. Центральним у пропозиції Лабова є положення про те, що кожний індивід має свою власну точку зору, особистісну орієнтацію у відношенні до світу, що грунтується на власному досвіді. Ця орієнтація частково відрізняється від орієнтації інших індивідів, але частково є і спільною для всіх.(6,136).

Отже, можна зробити висновок про те, що дискурс – це утворення цілком систематизоване і впорядковане, регульоване конкретними правилами та нормами хоча природним є і відхилення від цих норм. Аспектуальна сторона дискурса є також досить визначеною. Звернення до правил та аспектів такого явища як дискурс допоможе нам у дослідженні і вивченні інших його сторін.

Дискурс характеризується просторовістю, яка, в свою чергу, є його якісною ознакою.На нашу думку, доцільним буде розглянути його просторовість, що допоможе ще більш детально зрозуміти таке явище як дискурс.

Отже, специфіка семантичної просторовості дискурса визначається тим, що він, з одного боку, інтегрує семантичні, прагмасемантичні, прагма – і синтактикосемантичні особливості всіх висловлювань, які до нього входять, а з іншого, як інтегрована сутність співвідноситься з цілісним динамічним референтом і несе в собі відбиток соціального і особистісного комунікативного контексту текстопородження і передбачуваного сприйняття.(13,207-210). Про дискурс як послідовність висловлювань можна сказати, використовуючи образний вислів Р. Барта, що він “проростає доверху, як зерно, але тягнеться вперед, як лінія.(3,315).

За рахунок його лінійності в дискурсі особливу значимість набувають семантико-синтаксичні категорії тексту. З формальної точки зору в ньому спостерігаються дві різновидності категорій тексту: трансфрастичні, що будуються на взаємозв’язках між висловлюваннями і виявляються як щеплення, кореференція, подільність, фокус уваги, тема-рематична (комунікативна) прогресія, топікальність (31,17), і текстономічні, виявлення яких детерміноване збільшенням граматики, її виходом за межі висловлювання в текст.До останніх можна віднести темпоральність, означеність/неозначеність, модальність, суб’єктивність/суб’єктність, предикативність, фінітність та ряд інших категорій тексту, що відбивають взаємодію семантично чи функціонально-семантично рівнозначних елементів дискурса.(12,52). В структурі текста, як в мовленнєвому аспекті дискурса, обидві різновидності текстових категорій виявляються як номінаційні, ізотропні або, за іншою термінологією, тематичні ланцюги чи сітки елементів.(47,315), які,володіючи специфічною структурою, так би мовити, накладаються на дискурс і об’єднують його в тому чи іншому ракурсі. Вказані ланцюжки та сітки формуються відповідно до особливостей граматичної будови конкретної мови, специфікою мовленнєвої побудови певного типу текста, його семантикою.

Враховуючи особливості категорій тексту, змістове ядро останнього може бути описане як багатовимірний семантичний простір, в якому спостерігається прояв категорій тексту трьох його основних підсистем. Відносини між макрознаком, комунікантом і дискурсом ієрархічні, але не зводяться до суворої ієрархії і можуть бути визначені як конгруенти, що означає співрозмірність порівнюваних об’єктів, співпадання їх меж при зміщенні, але передбачає їх різне “розміщення” у просторі текста.(8,623).

У семантичному плані, відносини між макрознаком і дискурсом у ракурсі текстових категорій можуть бути охарактеризовані як відносини включення чи розгортання, повного чи часткового, що передбачає дві форми своєї реалізації. Одна з них, в свою чергу, передбачає послідовну інтеграцію підсистем з більш високим ступенем узагальненості текстових підсистем з більш низьким ступенем узагальненості і зворотній процес їх послідовного розгортання. Наприклад,

Відносини такого роду відбиваються також у характері моделювання семантичної просторовості текстових підсистем і тексту вцілому, оскільки фрейми, як основу семантичного уявлення можна розглядати як згорнуті семантичні сітки, що складаються з деяких вершин і відносин, а семантичну сітку, як форму семантичної репрезентації дискурсу, можна уявити у вигляді фрейма.(46,26,57).

У мовленнєвому аспекті текста виявлення взаємовідносин текстових підсистем припускає, з одного боку, можливість участі окремих елементів дискурса не лише текстономічних і трансфрастичних категорій текста, але й текстемних і глобальних текстових категорій, проходячи повз проміжний рівень, а з іншого боку – можливість виходу глобальних категорій тексту в структуру тексту, минаючи етапи його послідовного розгортання в комуніканті чи / і в дискурсі.(12,53).

Перехід до семантичної просторовості комуніканта, а від неї (або частково минаючи її) – до семантичної просторовості макрознака, вписується у загальні тенденції скачковидних змін в організації системних об’єктів, що передбачають “зняття” попереднього рівня, виникнення і прирощення нової якості – тенденції, що описуються Т. ван Дайком і В. Кінчем за допомогою поняття “каскада”, на відміну від поняття суворої ієрархії.(55,25).

Доповнюючи наведені вище особливості слід підкреслити, що специфіка кожної з них детермінує характерний тип сприйняття текста: через макрознак – розпізнавання, ідентифікація текста, в ході якої наші мовні очікування пристосовуються до особливостей того типу текста, який сприймається саме у даний момент; через комунікант – розуміння, інтеграція текста; через дискурс – його декодування, розшифровка.(12,54).

Аналізуючи вищесказане, слід зазначити, що дискурс – це лише один із рівнів тексту, складної ієрархічної системи, його невід’ємна підсистема, що взаємодіючи з двома іншими підсистемами (макрознак і комунікант), надають тексту цілісності. Розгляд цих двох підсистем ми не вважаємо за доцільне, оскільки це не є нашим завданням. Але потрібно визнати незалежність кожного рівня і його здатність функціонувати лише у тісному зв’язку з іншими.

Характерні риси офіційного та неофіційного дискурсу.

Розгляд дискурсу був би неповним без виділення його видів.Традиційно дискурс поділяють на офіційний та неофіційний. Кожен окремий вид має певні характеристики та особливості, притаманні лише йому. Мова офіційного дискурсу – це мова офіційних та наукових текстів і документів. Офіційний стиль є неоднорідним у своїх маніфестаціях. Способи експресії варіюються в ному в залежності від сфери ділового та наукового спілкування.

Мова точних наук не допускає елементів емоційності, в той час як мова таких гуманітарних наук як історія, літературознавство допускає їх у масштабах, близьких художнім творам письменників-реалістів. Стильовою домінантою викладу в точних науках є точність, стислість, об’єктивність в рамках літературної норми з елементами, прийнятими стильовою нормою даної науки.(9,28) У цьому зв’язку мікробіологія та астрофізика є точними. Вони переважно аналітичні та структурні, займаються побудовою квантитативних моделей і аналізом досвіду для встановлення емпіричної однотиповості.(61,448).

Опозиції між мовою точних наук та поетикою реалізуються на основі літературної норми за наступними параметрами:

Звідси випливають наступні часткові опозиції ознак:

Поряд із вище переліченими ознаками, на нашу думку, тексти офіційного стилю характеризуються ще й лаконічністю, логічністю побудови думки у висловлюванні, розраховані на задоволення потреб інтелекту, а не естетичних.

Таке протиставлення є правомірним лише в тому випадку,якщо ми беремо за еталон наукового стилю мову точних наук. Мова офіційних документів має свої особливості, хоча також характеризується стислістю і конкретністю висловлювань, характерними скороченнями й формами-кліше.

Але незалежно від того, чи текст належить до офіційного, чи неофіційного дискурсу, він має свого певного адресата, який обумовлює в тій чи іншій мірі комунікативну природу мовленнєвого твору. Існування і важливість цього фактора визнається багатьма лінгвістами. (2,361;40,9). Упроблемі вивчення мовленнєвої спрямованості твору є ще багато дискусійних та невирішених питань. Зокрема, нема єдності у визначенні об’єкта спрямованості мовленнєвого впливу, він іменується як “отримувач”, “рецептор”, “реціпієнт”, “адресат”, не виділені його функції в тексті, хоча він безпосередньо є невід’ємною складовою частиною акта комунікації.

Репрезентація фактора адресата забезпечується цілим рядом лексичних, граматичних, символіко-графічних,композиційних та структурних засобів. Крім цього, фактор адресата може імплікуватися й виражатись у загальній спрямованості мовленнєвого впливу для досягнення певного перлокутивного ефекту – інтелектуального чи естетичного впливу.

Усі засоби вираження фактора адресата можна розділити на засоби відкритого і прихованого впливу (26,139) з точки зору офіційного дискурсу, ми ж додамо до цієї класифікації і характеристики аналіз неофіційного дискурсу, виходячи з поданих нею характеристик.

Отже, до факторів відкритого впливу ми відносимо:

а) чітку сегментацію наукового тексту;

б) символіко-графічне оформлення наукової інформації;

в) створення чіткого заголовочного комплекса текста.

До факторів прихованого впливу на адресата ми відносимо:

а) інформативність текста;

б) його цілісність і зв’язність.

Що ж стосується неофіційного дискурсу, то визначення засобів впливу не є таким чітким, як у випадку офіційних повідомлень, але деякі особливості нам всеж вдалось визначити.

На нашу думку, до засобів відкритого впливу належать:

а) відсутність будь-якого символічного оформлення, так як художні тексти не базуються на гіпотезах, конкретно існуючих фактах чи тим більше, не включають у себе будь-які обрахування чи формули. Слово, саме по собі , набагато більше, ніж графік чи символ, воно вимагає суб’єктивного підходу, а отже і особистісної інтерпретації, а для такого виду мислення символи чи графіки не потрібні.

б) що ж до чіткого заголовочного комплексу, то його у такій форміяк він існує у науковому дискурсі, у художньому не знайти, хоча художній дискурс не відкидає заголовків взагалі.

До факторів прихованого впливу на адресата ми відносимо:

а) інформативність, але таку, що несе цю інформацію не на рівні інтелекту й знань, а на рівні почуттів чи суб’єктивного сприймання навколишнього світу. Це інформативність на рівні психіки, а не реальних знань.

б) поєднання на перший погляд абсолютно несумісних елементів, відмова від логіки і будь-яких законів цілісності, хоча й не категорична і не одностайна; наявність абсолютно випадкових та спантеличуючих епізодів у багатьох випадках абсолютно не пов’язані з попереднім і наступним ходом подій.

Для того, щоб проілюструвати вищезгадані моменти, слід, на нашу думку, звернутись до таких прикладів:

An investigation of different language units, their features and phenomena may also be performed with the help of the contrastive linguistic method, which is usually employed to investigate a restricted number of related or non-related languages.(62,12).

Some purely typological methods of contrastive investigation have been suggested…(62,12).

Система особових займенників редукована. Учасники мовленнєвого акту, так би мовити, відсутні у процесі повідомлення, і об’єктивність викладу матеріалу підкреслюється вживанням безособових форм. Для того, щоб зняти елемент суб’єктивності часто вживається перша особа множини займенників,наприклад:

Here we cannot discover any common sources in the original and its translation.(21,11)

Для структури речень характерними є речення двоскладові, поширені, складні, з вираженими засобами підрядності, прямий порядок слів, широке використання засобів логічного виділення, пасивні конструкції,наприклад,

Research articles and other channels of academic communication are sanctioned by a consensus among community members, which both constrains the use of particular discursive forms and authorities permitted variations within them.(61,448).

Будь-який твір офіційного та неофіційного дискурсу є конгломератом різних типів викладу з їх надзвичайно мінливою у залежності від змісту переплетеністю, переходом одного типу в інший. Однак, як би не варіювалися за об’ємом, сполучуваністю один з одним і чередуванням різні типи викладу в масиві тексту, це варіювання завжди є різним у функціональних стилях, що різко протистоять один одному (як це має місце у випадку офіційного та неофіційного дискурсів) і надає ряд ознак, що дозволяють розмежовувати ці стилі. Ці (наведені вище) лінгвістичні ознаки, які відображають лише осоособливості відбору та використання різних типів мовлення у різних функціональних стилях умовно можна назвати характерними лінгвістичними ознаками, на відміну від специфічних лінгвістичних ознак, що належать до однакових типів мовлення (розповідь, опис, роздуми).(43,45,49).

Отже, досліджувані нами матеріали дають нам право зробити слідуючий висновок: у кожній конкретній мові існує певний набір лексичних та граматичних одиниць,, що є характерними для того чи іншого стилю. Аналізуючи оіційний дискурс, очевидним є те, що у даному випадку прагнення до об’єктивного викладу матеріалу викликає більшу в порівнянні з літературно-художнім, неофіційним дискурсом потребу увикористанні пасивних конструкцій,. Імперсональних форм і т. п. Ці засоби надають науковому дискурсу конкретності та логічності. Специфіка ж художнього викладу відрізняється певним чином від вищезгаданої. Неофіційнийдискурс несе інші навантаження і переслідує інші цілі у порівнянні із офіційним.У випадку офіційного дискурсу під навантаженням ми розуміємо навантаження інтелектуальне, яке включає рівень тезурусу реціпієнта. Щож стосується неофіційного дискурсу, то його не можна назвати абсолютно безінтелектуальним, але інтелект відіграє тут другорядну роль. Звідси слідує, що за більшістю параметрів будь-яка сукупність текстів художньої літератури (неофіційний дискурс) буде досить чітко і помітно відрізнятись від текстів офіційного дискурсу.

Отже, у цьому розділі ми намагалися дати загальнгі оцінки і визначити лише характерні ознаки офіційного та неофіційного дискурсу. Аналіз підходів щодо самого поняття “дискурс” дав нам змогу по можливості об’єктивно дати своє визначення останньому. Аналіз дискурсу з точки зору найбільш важливих його аспектів зробив можливим більш глибоко пізнати суть дискурсу. Детальніший розгляд дискурсу та його видів розглянемо у наступних розділах нашої роботи.

Розділ 2

Адресованість в офіційному дискурсі.

Суттєвою (конститутивною) ознакою комунікації взагалі є направленість на адресата, який є обов’язковим структурним компонентом комунікативного акту і являє собою один із основних факторів у текстоутворюючій діяльності адресата. “Будь-яке висловлювання завжди має адресата (різного характеру, різних ступенів близькості, конкретності, усвідомленості тощо), адекватне розуміння якого автор мовленнєвого повідомлення шукає і передбачає.”(4,305).Ми користуємось терміном “адресат”, підкреслюючи свідому направленість мовленнєвого висловлювання до особи (конкретної чи неконкретної), яка може бути охарактеризована, при чому комунікативний намір автора мовлення має узгоджуватись із цією характеристикою (2,358). Адресованість значною мірою визначає формування задуму інформаційного утворення, розрахованого на конкретний вплив у будь-якому типі дискурсів, іманентною властивістю семантики яких є єдність адресанта і адресата.

Будь-який мовленнєвий жанр у будь-якій сфері спілкування має свою концепцію адресата. Усі ці види і концепції адресата визначаються наступними видами факторів: цільовою установкою комунікативного акта, умовами та ситуацією спілкування, соціальним статусом комунікантів, специфікою “культурного контекста”.(1,12).

Знайомство з науковими текстами дає можливість виділити три типи адресата: сипеціаліст у вузькій області дисциплінарного знання (тексти вузькоспеціалізованого характеру); спеціаліст широкого профілю; масовий читач (науково-популярні тексти). Рольові відносини, які задаються і водночас формуються у процесі наукової комунікації, визначаються нами, перш за все , за типом адресата. Разом з цим аналіз рольових відносин ускладнюється рядом факультативних факторів, таких як специфіка канала зв’язку (усний/письмовий тип мовлення) і предмета комунікації (традиційність – новизна наукової проблеми).

У межах наукової комунікації текстоутворююча діяльність автора спрямована, по-перше, на об’єктивне та несуперечливе відображення референтного простору повідомлення: деяку множину наукових фактів і закономірностей, а також суму чужих думок та авторську точку зору стосовно викладених положень.По-друге, діяльність адресанта направлена на переконання адресата в істинності авторської концепції обговорюваної проблеми. До завдань автора наукового дискурсу слід також віднести доведення положень, гіпотез, аргументацію, точний і систематизований виклад наукових питань з метою описання, визначення, і пояснення явищ природи та суспільного життя для передачі суми знань, повідомлення нових результатів дослідження. За допомогою сукупності засобів вираження, притаманних мові наукового викладу, описується дійсно існуюче та доводиться істина. Для досягнення адекватного прагматичного ефекту суб’єкт мовлення обов’язково має орієнтуватись, з одного боку, на запас спеціальних фонових знань, а з іншого – на ту суму інформації, яка стає відомою адресату власне у процесі комунікації, що й створює контекст, на фоні якого розвивається наукове спілкування. В акті наукової комунікації адресант виступає як авторитет у відповідній галузі знань, і його прагматична установка полягає не лише в передачі наукової інформації, а й у переконанні чи, навпаки, в доведенні безпідставності того чи іншого наукового положення, особливо, коли мова йде про зміну дисциплінарного знання адресата.

Функція комуніканта передбачає, що адресат декодує повідомленняна тих умовах і з тою ж метою, які є інтенційно задані адресантом цього повідомлення і визначаються даним типом дискурсу. На нашу думку, читацька аудиторія у науковій комунікації є досить однорідною, бо інтенційно заданими реціпієнтами наукових дискурсів є люди, які володіють науковими спеціалізованими знаннями, які об’єднують всіх отримувачів повідомлення у деяку спільність професійно параметризованих комунікантів, до якої входить і сам відправник повідомлення.

Усі наукові повідомлення є орієнтованими на адресата. У якості сигналів адресованості текста можуть виступати різнорівневі (від графеми до абзацного комплекса) елементи, котрі складають рецептивні труднощі для передбачуваного адресата або окреслюють можливу програму сприйняття й інтерпретації текста. Враховуючи спосіб текстової актуалізації, засоби, що вказують на характер передбачуваної аудиторії аналізованого тексту, можна поділити на експліцитні (прямі та непрямі) та імпліцитні.(11,61).

Розглянемо спочатку перший тип маркерів – експліцитні. До прямих експліцитних маркерів адресованості належать безпосередні звертання до читача, авторські відступи. Матеріали нашого дослідження свідчать про те, що вказування на передбачуваного адресата наукового повідомлення досить часто міститься у передмові: це або молоді вчені, або вчені суміжних спеціальностей, або досить вузьке коло спеціалістів у даній галузі наукових знань. Саме концепція адресата, його наукова позиція, соціальне положення впливають на зовнішню сруктуру адресованого йому дискурсу.

Окрім прямих експліцитних маркерів існують ще й непрямі. Цитати та посилання допомагають адресату співставити власне дослідження, власний досвід роботи у галузі наукових знань із попередніми дослідженнями. І цитати, і посилання передбачають, що отримувач повідомлення із пасивного реціпієнта перетворюється в активного діяча. Виходячи за межі запропонованого повідомлення в дисциплінарну комунікацію адресант залучає (хоча б і подумки) текст-першоджерело і співставляє його з інкорпорованим текстом, в результаті чого адресат іноді приходить до висновків, які не витікають безпосередньо із самого повідомлення.

Оскільки усі наукові тексти призначені, перш за все, спеціалістам з широкою базою наукових знань, то і їх характерною ознакою є використання термінів, які стосуються обраної галузі науки (neutron, atomic energy, chard, bisector, soil acidity, coarse-grained, astratum of shale, radio-telescope, magnetic fields, the solar nebula, carbon-dioxide atmosphere ); специфічних абревіатур (VLB - very long baseline interfereometry; NADW - the North Atlantic Deep Water; ITCZ – the Intertropical convergence zone).

Іноді зустрічаються антропоніми, в основному імена відомих науковців, які зробили свій вагомий внесок у становлення та розвиток тієї галузі науки, в межах якої відбувається комунікація (Galileo, Descarte’s Geometry, Roentgen, Mendeleyev’s Periodic System) та номенклатурна лексика – як правило, назви закладів, де проводились дослідження чи їх апробація (the Joint Nuclear Research Institute, the National Aeronautics and Space administration, the National Oceanic and Atmospheric Department ).

Іншим поширеним засобом вираження адресованості є таблиці, які виконують роль пояснення, конкретизації чи узагальнення інформації загального тексту, графіки, функції, діаграми, формули та інші графічно-схемати