Вінницький державний педагогічний університет у 1912-1944 роках

Курсова робота

З курсу: Історія України

На тему: Вінницький державний педагогічний університет

у 1912-1944 роках

Київ 2011

Зміст

Вступ

1. Відкриття інституту. Становлення закладу у 1912-1920 рр.

2.Інститут у 20-х – 30-х рр.

Висновки

Список використаної літератури і джерел

Вступ

Історія alma mater для кожного студента становить неабиякий інтерес. Тим більше, коли твоєму навчальному закладу уже сотня років! Поважний вік стимулює дослідити основні віхи розвитку дуже помітного у місті навчального закладу, звернути увагу на малоз’ясовані аспекти теми. Це є тим більше актуальним в зв’язку з перманентним процесом реформ вищої освіти України. Вивчення історії одного з провідних педагогічних закладів країни, аналіз досягнень і помилок наших попередників може стати основою для збалансованих і розумних змін.

Об’єктом дослідження цієї роботи є історія розвитку та становлення Вінницького державного педагогічного університету ім. М. Коцюбинського з 1912 по 1941.

Предметом дослідження є процес становлення контингенту студентства різних етапів навчального закладу: учительського інституту, інституту народної освіти, інституту соціального виховання, педагогічного інституту; навчальна праця і громадська діяльність, матеріально-побутові умови життя першого покоління вінницького студентства.

Метою роботи є дослідження малоз’ясованих аспектів теми: соціального, національного складу першого набору студентів у Вінниці. Цікавим мав би бути аналіз «вступної кампанії» 1912 року. Особливу увагу заслуговує розгляд щоденного побутового життя, дозвілля студентської молоді початку ХХ ст., вплив Першої світової війни і Визвольних змагань на долю окремих випускників і викладачів. Крім цього вищеназваного, завжди актуальним є питання взаємовідносин викладачів та студентства. На думку автора, подібний підхід є пізнавальним і корисним: у педагогіці, як ні в якій іншій сфері важливо дотримуватись традицій, вивчати їх, можливо поновлювати кращі з них.

Завданням вказаної роботи є опрацювання наявної літератури, з’ясування окремих маловідомих фактів історії навчального закладу, введення в обіг маловідомих фактів і джерел.

Хронологічні рамки дослідження охоплюють період від 1912 року і до початку Другої світової війни, розглядається лише історія закладів освіти, які виникли на основі вінницького учительського інституту.

В роботі конкретизовано процес створення матеріальної бази закладу, звернуто увагу на національний і соціальний склад першого набору, вперше проаналізовано процес вступу до інституту. Автор запропонував до розгляду ряд маловідомих документів про побутові умови життя, рівень матеріального забезпечення студентів і викладачів поч. ХХ ст., діяльність благодійних товариств. Цікавими також є документи про вплив подій Першої світової війни на долю навчального закладу, студентів і викладачів.

Названа тема має певну історію вивчення. Хоча до ювілейних дат було випущено кілька узагальнюючих робіт (авторський колектив: А.М. Подолинний, Б.В. Хоменко, А. К. Лисий)(1), вони носять характер ознайомлювальної літератури і дають читачеві уявлення про загальну картину історії закладу. В роботах Гандзюка В., Єсюніна С., Вітюка О., Вороліса М., Стадник О. висвітлюються певні питання історії ВДПУ у загальному контексті культурного, освітнього, духовного розвитку Поділля на початку ХХ ст. У публікаціях Комарніцького О., Шунди Н. досить глибоко досліджені певні етапи становлення навчального закладу у дореволюційний період, проаналізовано трансформацію навчального закладу у 20-х – 30-х рр. У роботах прослідковується доля студентів та викладачів, які зробили значний внесок в українську науку, культуру.

Аналіз наявних публікацій виявив ряд малоз’ясованих питань, зокрема досить мало уваги приділено соціальному та національному складу студентства, рівню його знань та підготовки, матеріального забезпечення та умов проживання. Малодослідженими є також питання взаємовідносин студентів та викладачів, а також доля тих вихованців та викладачів, що брали участь у Першій світовій війні Робота з архівними документами Вінницького державного архіву дозволила заповнити деякі прогалини. Водночас необхідно зазначити, що документальна база є досить неоднорідною і дещо незбалансованою. Період 1912-1925 рр. представлений архівними матеріалами досить повно, а проміжок часу з 1925 по 1930 рр. практично не відображений.

1. Відкриття інституту. Становлення закладу у 1912-1920 рр.

Наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. наше місто бурхливо розвивалось. Залізничне сполучення з Одесою, Києвом, Москвою, Санкт-Петербургом, більше двадцяти підприємств різних галузей – все це перетворило Вінницю в значний адміністративний та діловий центр Поділля, призвело до зростання чисельності населення.

Виникла необхідність у збільшенні кількості навчальних закладів різного типу. Починаючи з 70-х рр. ХІХ ст. в місті було створено кілька початкових шкіл з трирічним терміном навчання, які давали випускникам закінчену початкову освіту. З 1908 року у Вінниці щорічно відкривалось по одній двокомплектній школі (два учителі на 100 учнів). На 1915 р. у місті було 11 училищ (однокласні і двокласні). У перших навчалися три роки, в других – чотири. Природно, виникла потреба у забезпеченні цих навчальних закладів педагогічними кадрами.

В дореволюційній Росії була доволі різноманітна система підготовки учительських кадрів. Основним типом навчальних закладів для підготовки вчителів початкової школи були учительські семінарії. Вчителів початкових класів готували також педагогічні класи жіночих гімназій, жіночих єпархіальних училищ, жіночий педагогічний інститут у Петербурзі. При деяких вищих початкових училищах і прогімназіях створювались 2-х річні педагогічні курси. Для церковно-парафіяльних шкіл учителів готували церковно-учительські школи, а також двокласні учительські школи (для шкіл грамоти)

А от учителів для міських і повітових училищ готували учительські інститути з 3-х річним терміном навчання.

Історія першого в Російській імперії учительського інституту при Головному педагогічному інституті у Петербурзі сягає 1817 року. Довгий час учительські інститути були закритими закладами для підготовки вчителів міських училищ. Такі училища давали можливість закінчити 1-2 річні педагогічні курси і вступити до учительських інститутів.

Після революції 1905-1907 рр. учительські інститути стали відкритими навчальними закладами для чоловіків усіх станів. На 1917 р. у Російській імперії нараховувалось 58 учительських інститутів.

Заклад подібного типу був відкритий у Вінниці у 1912 році. Важливо зазначити, що рішення про відкриття не було спонтанним – йому передувало активне обговорення в середовищі освічених городян. Саме представники культурної еліти міста неодноразово ініціювали розгляд даного питання на засіданнях Думи ще починаючи з 1907 р.(2)

Місцева влада в особі міського голови М.В. Оводова та предводителя дворянства графа Д.Ф. Гейдена пішли назустріч прогресивним прагненням у сфері освіти і культури: інститутові було безкоштовно передано двоповерхове приміщення, що знаходилося на Олександрівському проспекті (нині проспект Коцюбинського). Хоча приміщення, як і садиба в цілому, було досить невеликим, але повністю придатним для комфортного навчання вихованців. Збереглися документи, де детально описана матеріальна база: опалення було місцевим (забезпечувалось голландськими печами). Денне освітлення відповідало нормі – відношення площі скла до площі підлоги складало більш, ніж 1:5. Вечірнє освітлення було досить слабким, адже на перших порах забезпечувалося гасовими лампами (електричне освітлення буде проведено сюди лише у жовтні 1913 р.). Вентиляційна система була змішаною; забезпечувалася звичними кватирками і фрамугами, а також витяжними трубами при димоходах.(3)

З місцевого бюджету на рахунок інституту було перераховано суму в 4 тисячі рублів. Вона стала тим необхідним мінімумом, своєрідним першим поштовхом, який дав можливість розпочати роботу і обладнати хоча б одне навчальне приміщення.(4)

До відкриття інститут готував директор чоловічої гімназії П. О. Адріанов. Він перебував на посаді виконуючого обов’язків до вересня 1912 р. Крім того, указом попечителя навчального округу було визначено трьох викладачів.

Відразу після появи постанови про відкриття розпочалися вступні іспити. Всього було подано 70 прохань до вступу, але медичний огляд пройшли 62 учасники випробувань. 1 вступник був недопущений до складання іспитів по хворобі. Отже, до екзаменів приступила 61 особа. Абітурієнти були досить різноманітною масою і за віком, і за соціальним статусом, і за рівнем знань та попередньої підготовки. Тож хто вони – люди, що вибрали для себе шлях педагога,тоді у далекому вже 1912 році?(5)

В більшості своїй вступники були молодими людьми віком від 17 до 21 року. Таких було близько половини – 32 чол. Друга половина – люди віком від 22 до 29 років – 29 чол. Соціальне становище абітурієнтів не було дуже строкатим. Більшість становили селяни – 42 чол., козаки – 12 чол., було також 4 міщанина та один дворянин. Тогочасні документи не дають нам повного уявлення про національний склад вступників. Більшість становили 52 росіянина (слід зрозуміти - українці) та 2 молдаванина. Найбільше вступників було з Подільської, Київської, Волинської, Полтавської, Бессарабської губернії – 48 чол. Були також поодинокі представники з багатьох губерній Імперії: Варшавської, Курської, Мінської, Могилевської, Новгородської, Харківської, Херсонської. Досить неоднорідною була також попередня підготовка вступників. Дехто закінчив міські училища (8), учительські семінарії (6), двокласні церковно-парафіяльні школи (4), церковно-учительські школи (3), один отримав домашню освіту. Немало вступників після отримання початкової освіти закінчували педагогічні курси (15) або отримували звання вчителя за екзаменами (24). Тому багато абітурієнтів вже мали педагогічний досвід, а саме: 23 були вчителями у школах міністерських і земських, а 18 – вчителями у церковно-парафіяльних школах(6).

Тож після подачі усіх необхідних документів та прохань до вступу розпочалися вступні іспити. Вони складалися з двох етапів: письмового та усного. Спочатку проходив письмовий етап, що включав 3 предмета: арифметику, геометрію, російську мову. На іспиті з арифметики та геометрії вступники повинні були показати свої знання, вирішивши задачі відповідного типу та складності. Іспит з російської мови, в свою чергу, також складався з двох частин: твору загального плану та диктанту.

Судячи з оцінок за письмовий етап, письмові іспити були досить важкими і справді вимагали високого рівня знань предмета. Отримані оцінки за результатами цих іспитів проілюстровані у наведеній нижче таблиці(7).

Таблиця 1.1

Оцінка знань вступників на письмовому етапі

Як бачимо, лише 30% вступників зуміли отримати оцінки «Добре» та «Відмінно» за іспити з арифметики та геометрії. Після перших двох іспитів залишився тільки 51 вступник. Десятеро відмовилися від подальших випробувань. Твір з оцінкою «Добре» та «Відмінно» написали тільки 20% абітурієнтів (10 з 51); інші ж обмежилися оцінками «Задовільно», «Незадовільно», «Слабко». Не набагато кращими були результати за диктант. Високі оцінки отримали тільки 7 вступників.

До усного етапу приступило 46 учасників випробувань. На даному етапі майбутні студенти повинні були пройти усну співбесіду з 8 предметів. Результати даного етапу ми можемо побачити у наведеній таблиці(8).

Таблиця 1.2

Оцінка знань вступників на усному етапі

З усними іспитами учасники справились значно краще, ніж з письмовими. В більшості випадків приймальна комісія оцінювала знання абітурієнтів як задовільні, добрі та відмінні. Майже не було незадовільних оцінок, а така оцінка як «Слабко» була і зовсім відсутня на даному етапі. Важливо знову зазначити досить різке зменшення кількості вступників. Якщо Закон Божий складали всі 46 учасників, то на геометрії їх було вже 28, а на останньому іспиті тільки 24.

Після закінчення іспитів комісія прийняла рішення зарахувати 25 слухачів до І класу інституту. З жовтня місяця в інституті розгортається активний навчальний процес: викладачі формують свої навчальні плани, узгоджують методику викладання, а слухачі, в свою чергу, відвідують перші заняття, виконують домашні роботи, читають відповідну літературу, вдосконалюючи та поглиблюючи свої знання.

В цей же час в інституті створюється товариство, яке за специфікою своєї діяльності не має аналогів у наш час, але тоді воно відігравало надзвичайну роль у житті багатьох студентів, особливо тих, які не мали можливості власними коштами, або коштами батьків забезпечити собі можливість навчатися в інституті. Йдеться про «Товариство допомоги студентам Вінницького учительського інституту». Основною метою існування товариства було забезпечення плати за навчання тим, хто цього потребував, видача необхідних позик, доставка і забезпечення одягом, харчуванням. Товариство також допомагало у пошуках та оплаті житла для студентів організовувало медичну допомого у разі потреби. Ця організація була відповідним чином оформлена, мала своє керівництво, статут, певний бюджет. Студент, який потребував матеріальної підтримки подавав відповідне прохання та документи на розгляд засідання Товариства, яке визначало законність даного прохання, тобто, чи справді допомога є необхідною і приймала відповідне рішення. Звичайно, ця допомога не була безкорисною і була своєрідним довгостроковим кредитом. По закінченню інституту випускник повинен був повернути колись використану суму у такому порядку: якщо він, посівши певну посаду, отримував оплату, що перевищувала 1000 рублів, то він зобов’язувався вносити по 10% від отриманої плати аж до повного погашення заборгованості. Якщо оплата складала 500-1000 рублів – 5%, 300-500 рублів – 3%(9).

На перших двох курсах студенти вивчали церковнослов’янську та російську мови, теорію та історію словесності, алгебру, арифметику, геометрію, тригонометрію, історію, географію, фізику, природознавство, гігієну, Закон Божий, каліграфію, креслення, малювання, гімнастику. Викладання в інституті здійснювалося на досить високому рівні. Освіченість викладачів не викликала сумнівів, адже серед них були випускники відомих класичних університетів: Київського ім. Святого Володимира (викладач російської мови І. А. Кривошея, що закінчив історико-філологічний факультет, відділення філології), Харківського університету (викладач географії Гришков), викладач математики Єрмольєв закінчив фізико-математичний факультет Київського університету. Викладач природознавства та фізики Поляков, крім учительської семінарії, учительського інституту закінчив ще й Київський політехнічний інститут. Освіченість та глибокі знання викладачів у поєднанні з досвідом роботи у сфері освіти у кінцевому результаті давали гарний результат – студентам цікаво було відвідувати заняття, і їх особистий освітній рівень також зростав. У своїй роботі викладачі крім усних опитувань студентів, хоча б двічі в півріччя практикували письмове опитування для перевірки розуміння матеріалу, вдосконалення рівня володіння мовою та умінь логічно і чітко формулювати думку у письмовому вигляді(10). Важливо підкреслити, що і рівень матеріального забезпечення викладачів був досить достойним. З документів фінансової звітності можна зробити висновок, що жалування нараховувалась комплексно і складалась з власне жалування (в директора воно було 1200 рублів, у викладачів – 650), компенсації на харчування (у директора – 800 рублів, викладачів – 550), та відсотка на прибуток (у директора – 400 рублів, викладачів – 240) (11)

На першому етапі існування інституту об’єктивні причини, а саме – відсутність належного фінансування закладу, не дали можливості організувати 100% ефективний навчальний процес. Як вже було сказано вище – перших 4 тисяч рублів, виділених міською владою заледве вистачило для обладнання однієї класної кімнати. І якщо з підручниками та посібниками особливих проблем не виникало – студенти мали власні підручники і навчальні посібники, а обов’язкові підручники, рекомендовані викладачами давав їм інститут, то з наочними матеріалами – таблицями, схемами, приладами справа була набагато гіршою. Згідно з наказом генерального попечителя Київського учбового округу директор Запольський видав свій наказ по інститу і зобов’язав кожного викладача подати рапорт з приблизною сумою, що була необхідною для «обладнання нових та переобладнання існуючих кабінетів»(12)

Загальна кількість необхідних коштів склала 16250-19350 рублів.

Треба віддати належне учням та викладачам інституту, які з власної ініціативи у вільний від роботи та навчання час виготовляли наочні прилади. Наприклад, такі прилади для викладання математики, виготовлені під керівництвом викладача Єрмольєва навіть стали експонатами Всеросійської виставки у Києві в 1913 р.(13)

На третьому курсі більша увага вже зверталася на фахову підготовку майбутніх учителів. Вивчалася дидактика, психологія, загальна методика викладання, тобто саме ті предмети, без яких справжній учитель-професіонал ніколи не відбудеться. Здобуттю практичних навичок роботи приділялась надзвичайно велика увага і практично весь третій рік навчання присвячувався саме цьому. Студенти проходили практику у базовому училищі протягом декількох місяців. Спочатку вони просто відвідували заняття, спостерігали за викладанням предметів, відзначаючи для себе певні особливості чи своєрідні моменти, знайомилися з учнями та звикали до них. По проходженню певного часу вони давали власні уроки. На цих уроках вони показували свою спроможність працювати з учнівською аудиторією, уміти її зацікавити та доступно і зрозуміло пояснити матеріал. Контрольні уроки оцінювалися призначеним викладачем, який спостерігав за роботою студента, аналізуючи слабкі та сильні сторони його викладання, вказував на помилки. Оцінка за проведення уроку обов’язково додавалась до випускного атестату(14). Після закінчення інституту випускники отримували атестат визначеного зразка та оцінкою з кожного предмета. Навколо такої системи оцінки знань розгортається своєрідна дискусія. Наприклад, у січні 1917 р. викладачка математики Федосьєва подає доповідну, у якій зазначає деякі слабкі сторони тогочасних атестатів і вважає, що першочергово повинні оцінюватися не знання випускника, а рівень його педагогічної майстерності, уміння передати знання учням, по-справжньому зацікавити їх. А сама по собі оцінка «добре» в атестаті не означає, що випускник буде добрим учителем(15).

Напевно, при дослідженні історії будь-якого навчального закладу початку ХХ ст. важливо не обмежуватися тільки особливостями навчально-виховного процесу. Надзвичайно важливим є всебічне дослідження соціального життя тогочасного студентства. Прості і буденні, на перший погляд, речі: житло, харчування, дозвілля - розгляд таких питань може дати повну картину життя учбового закладу. Викладацький склад Вінницького учительського інституту, а особливо студентські наставники, також приділяли цим питанням неабияку увагу, про що свідчать дані так званих «опитових листів», де студенти вказували місце свого проживання, описували чим вони харчуються і на які кошти живуть. Неоднозначне враження справляє на перший погляд надмірна деталізація цих опитових листів, адже вказувалося не лише місце проживання, а й матеріали з якого було збудовано житло, наявність чи відсутність бруківки та ліхтарів на вулиці, кубометри повітря та площа на одну людину. Навіть якість кімнат, в яких проживали студенти оцінювалась за трьома параметрами: кімната могла бути теплою або холодною, сухою або вологою, веселою або похмурою. Керівництво інституту цікавило також рівень забезпечення харчування, кількість пар взуття та одягу, кількість відвідування лазні на місяць і багато іншого(16).

Отож, всі 25 вихованців на 1 січня 1913 р. проживали в 11 кімнатах 9 приватних квартир. Більшість цих квартир знаходилася у низинній частині міста і як наслідок були досить вогкими. Цей факт нарівні з поганим рівнем харчування неодноразово відзначався лікарями як основною причиною високого рівня захворюваності студентів на простудні хвороби. Самі кімнати за площею на одну людину були від 4 до 8 м².(17)

Харчувалися студенти, як вже було сказано вище, досить погано. Сніданок був досить скромним, а у 7 студентів його взагалі не було. З обідом справи були трохи кращими – його мали всі студенти, а у 4 він навіть складався з трьох страв. Половина студентів не вечеряла взагалі, інші – періодично, але 9 студентів все-таки могли собі дозволити щоденну вечерю. З одягом та взуттям теж ситуація була доволі скрутною, адже 18 вихованців навіть не мали змінного взуття(18).

Досить показовим був рівень матеріального забезпечення студентів. Тільки 1 студент отримував стипендію в 20 рублів, інші 24 отримували по 13 р. 18 к. кожного місяця. Деякі студенти отримували певні грошові надходження від рідних, дехто мав позики, але 9 студентів не мали ніяких сторонніх доходів узагалі. Фінансова скрута змушувала деяких вихованців заробляти собі на прожиття проведенням приватних занять, але таких було досить небагато. З одним із таких «заробітчан» одного разу стався такий випадок. Вихованець Межинський, назвавшись хворим, не прийшов на заняття, а натомість провадив приватні уроки. Це, звичайно, не пройшло повз прискіпливу перевірку класного наставника І. А. Кривошеї, який не забарився повідомити про даний факт у відповідному рапорті директору(19).

Загальномісячні витрати – оплата квартири, освітлення, харчування, засоби гігієни, забезпечення навчальним приладям, лікуванням, продовольством були досить значними. : 6 студентів витрачали за місяць більше, ніж 21 рубль, до 21р. – 13, до 18р. – 4, до 15р. - 2. Цікавими є статистичні дані, про те, скільки студенти витрачали на задоволення якихось особистих, естетичних чи культурних потреб, або як сказано в документі – «на задоволення». 5 студентів витрачали більше 1 рубля в місяць, 8 вкладались у суму в 1 рубль, 9 витрачали до 1 рубля, а 3 студента, на жаль, не могли собі дозволити навіть таких витрат і не витрачали ні одної копійки(20).

Перша світова війна, що змінила загальний хід історії Російської імперії не обійшла стороною і провінційну Вінницю. Наше місто перебувало досить недалеко від лінії фронту. Це накладало певний відбиток на повсякдення Вінниці, діяльність установ та організацій. З початком війни населення країни одразу різко розділилося на мобілізованих до армії та цивільних. З Вінниці на фронт виступили частини ХІІ армійського корпусу і було мобілізовано до війська більш як 1300 запасних та ратників. У зв’язку з початком війни міський бюджет було скорочено на 58 760 крб.(21) Це зокрема позначилось і на фінансуванні освіти.

Безпосередньо Вінницький учительський інститут під час війни не постраждав. У своєму рапорті до Управління директор Запольський вказує, що за 1914 – 1915 рр. «інститут нападу неприятеля не зазнав, нормальний хід навчальних занять порушений не був, власність закладу не була знищена чи пошкоджена, студенти в матеріальної допомоги поки що не потребували»(22). Відразу після початку війни було видано наказ, який забороняв приймати до інституту німецьких та австро-угорських підданих. Іншим наказом заохочувалося прийняття в навчальний заклад дітей осіб, що несуть службу в діючих частинах, звільнених з армії без розрізнення віросповідання і національності. До інституту представники перерахованих категорій приймалися поза конкурсом(23).

Приміщення багатьох організацій Вінниці, зокрема приміщення учительського інституту неодноразово використовувалося для розміщення фронтових шпиталів та лазаретів. Звичайно, такі заходи заважали проведенню занять і вносили певну нестабільність у роботу закладу, адже, як було вказано вище, приміщення було невеликим і для розміщення навіть невеликої кількості поранених працівники інституту мусили звільняти навчальні приміщення від навчальних меблів. На утримання таких шпиталів або розподільчих пунктів для призовників витрачалися певні кошти. Наприклад, у липні 1915 р. директор подає на розгляд міської управи рапорт, де вказує, що перебування в інституті призовників викликало певні витрати, зокрема він просить відшкодувати вартість трьох розбитих вікон, оплатити службовцям нічне чергування та прибирання кімнат та вартість електрики. Також при інституті були організовані спеціальний пункт для навчання дітей-біженців, що масово починають з’являтися в регіоні після відступу російської армії в 1915 р. з території Галичини(24).

Після визначення загального стану справ в інституті під час війни необхідно зупинитися на ролі студентства та викладацького складу в цій війні, адже всі вони, незалежно від того, брали вони участь у війні безпосередньо, чи просто допомагали пораненим та біженцям намагалися внести свою посильну лепту в загальну справу. Для учнів та студентів Російської імперії, сповнених молодечого запалу та авантюризму, війна стала нагодою виявити героїзм, показавши при цьому свої найкращі особисті якості, здобути славу, громадське визнання. Тому немало вихованців Вінницького інституту зголосилися добровольцями в військові училища та після проходження короткої підготовки направлялися в діючі бойові частини. Зі складу студентства до військових училищ виїхало 10 чол. по закінченню курсу в 1915 р., 9 чол. після завчасного закінчення курсу в січні 1916 р., 9 чол. по закінченню курсу в травні 1916 р. 49 вихованців було також призвано на військову службу. Крім студентів у бойових діях брали участь і деякі викладачі. Особливу увагу хотілося б звернути на викладача гімнастики інституту М. Ю. Румерскірха, який ще в серпні 1914 р. зголосився добровольцем у армію і був прийнятий рядовим 8 гусарського Лубенського полку. Був поранений, після одужання знову повернувся у стрій, нагороджений медаллю «За старанність» і представлений до звання унтер-офіцера(25).

Випускники інституту також героїчно воювали. Документи розповідають нам про одного з них – Метельського Феофана Івановича, який після закінчення військового училища був призначений командиром однієї із рот 418 піхотного Александрівського полку. Провів разом із своїми бійцями цілу зиму на бойових позиціях. За відмінну службу нагороджений орденом Святої Анни 4 ступеня, отримав звання підпоручика. Був важко поранений і евакуйований в один із військових госпіталів. На жаль, подальша його доля невідома(26).

Варто також особливо відзначити внесок студентів, що продовжували навчання, залишившись у прифронтовому місті. Вони намагалися якимось чином допомогти пораненим, які поступали в лазарети з фронту. Ці люди, які бачили та пережили страхіття війни потребували простої людської уваги та підтримки. Вихованці закладу відвідували їх, допомагали писати листи додому, читали книги та пресу, супроводжували у прогулянках містом, влаштовували музичні номери та постановки. Вони також брали активну участь в зборі коштів пораненим, організації санітарних поїздів під егідою Червоного Хреста т