Характеристика драматичних поем Лесі Українки
Драматургія Лесі Українки – феноменальне явище в українській літературі: вона вражає новизною тем, гостротою соціально-психологічних конфліктів, філософськими узагальненнями, поетичною красою, високою культурою вірша. Пристрасне заперечення всього ворожого, реакційного, закостенілого в житті, утвердження гуманістичних ідеалів ведеться в її творах з позицій неоромантизму, який намагався розширити права особистості, визволити її від тиску юрби.
Творчість Лесі Українки – якісно новий етап у розвитку української драматургії. За ідейно-художніми якостями, за рівнем мистецької досконалості вона є одним з найвагоміших здобутків всесвітньої драматургії.
Прекрасно обізнана з історією й культурою народів Європи й Азії, письменниця зверталася до переломних етапів історичного розвитку, відшукувала такі події, які були б співзвучними українській сучасності. Так розширювалися обрії нашої драматургії, порушувалися злободенні соціально-політичні й морально-етичні проблеми, які хвилювали українське громадянство. Так українська драматургія піднімалася на художні вершини, яких сягнули драми Генріка Ібсена, Гергарта Гауптмана, Антона Чехова, Бернарда Шоу, входила в світ найрозвиненіших європейських літератур.
З іменем Лесі Українки пов'язаний розквіт драматичної поеми в нашій літературі. Цей жанр приваблював письменницю можливістю порушувати гострі суспільно-політичні, морально-етичні проблеми у формі словесних поєдинків між носіями альтернативних поглядів, прихильниками радикальних чи консервативних ідей. Крім того, драматична поема дає ширший простір для виявлення суб'єктивного ставлення автора до зображуваного, а звідси її емоційність, задушевність, схвильованість. Монологи персонажів, особливо так звані внутрішні, сприяють виявленню їх психічного стану, загостренню ідейних конфліктів.
У спадщині великої української поетеси драматичні поеми мають гостро інтелектуальне спрямування, являючи собою зіткнення протилежних характерів, що є носіями певних ідей. До них належать твори «Вавилонський полон», «На руїнах», «Три хвилини», «В катакомбах», «На полі крові» та ін.
Використання класичних образів світового мистецтва дозволило письменниці порушувати не тільки буденні проблеми тогочасної дійсності, а й роздумувати над філософськими питаннями. М.Євшан зазначав, що образи європейської класики стали органічним елементом душі Лесі Українки (3, 563).
У своїх драматичних творах письменниця порушувала широкий спектр проблем, намагаючись дати їм власну інтерпретацію. Нашу увагу привернуло насамперед те, що було для неї важливим у зовнішньому й внутрішньому світі героя, а що – другорядним, адже з’ясування цього дає змогу по-новому прочитати художні твори Лесі Українки з погляду культурної ситуації її епохи.
Розглядаючи основне коло проблем, на яких зосереджувалася увага Лесі Українки, важко не помітити її чітко задекларовану позицію, що так різко виламується з тодішнього середовища. Пояснити це можна хіба тим, що будучи напрочуд ерудованою й зорієнтованою в тогочасній філософсько-мистецькій ситуації Західної Європи, вона значно переросла й випередила своє (та й не тільки) покоління, запропонувавши колонізованому народові літературу з державницькою свідомістю. Такий підхід до реалізації художнього тексту ставить творчість Лесі Українки в цілковито окрему нішу тогочасного українського літературного процесу.
леся українка лісова пісня
1. Драматичні поеми Лесі Українки
Першим драматичним твором Лесі Українки, написаним віршами, була «Іфігенія в Тавріді», твір про тяжкий і почесний спадок Прометея. Його, як належне, приймає Іфігенія задля рідної країни.
«Іфігенія в Тавріді» – твір незакінчений, драматична сцена, кілька строф і антистроф та монолог Іфігенії, динамізований ремарками.
Сюжет про Іфігенію відомий. Про неї писали і грецькі, й римські трагіки. Писав Расін. Писав Гете. Писав Гауптман. За два минулих століття було створено близько 50 трагедій і не менше опер. Кожен митець творив свою Іфігенію, по-своєму інтерпретуючи міфологічний диптих: «Іфігенія в Авліді» та «Іфігепія в Тавріді». В Авліді її мали принести в жертву розгніваній богині Артеміді, щоб врятувати грецький флот. Коли ж богині від серця одлягло, вона підмінила її на жертовнику ланню і зробила жрицею свого храму далеко від Греції, в Тавріді, а по-сучасному мовлячи, в Криму.
Основний пафос цього фрагмента – сум Іфігенії на чужині, нестерпна туга за батьківщиною. Велична жінка зі срібною діадемою над чолом, наймиліша жриця Артеміди, вона майже стогне, дивлячись на море, в далину – туди, де Греція, де Еллада: «А в серці тільки ти, // Єдиний мій, коханий рідний краю!»
У кожного народу свій тип ностальгії, зв'язаний з ментальністю саме цього народу, зумовлений багатьма факторами його політичного, історичного, звичаєвого буття.
Тут – українська модель ностальгії. Тим болючіша, що українцю часом доводиться відчувати тугу за батьківщиною на батьківщині. Чи не ті ж слова вирвалися у самої Лесі Українки ще за юнацьких літ, у посвяті Івану Франкові: «Сторононько рідна! коханий мій краю!», і вже потім, незадовго до смерті, у Єгипті, в казці «Про велета»: «Кохана стороно моя! // Далекий рідний краю!»
Наступні твори написано на сюжети з часів стародавньої Іудеї й Вавилона. Це «Одержима», «Вавилонський полон» і «На руїнах» – пристрасне заперечення покори й болісні роздуми над покликанням співця.
Поема «Одержима» (1901) написана на основі євангельського мотиву – вчення Ісуса Христа про любов до ближнього, незважаючи на те, чи він друг, чи ворог. Поему було створено одним подихом – у ніч, коли письменниця перебувала біля ліжка смертельно хворого Сергія Мержинського, від якого відсахнулися його колишні товариші. Звідси виразний суб'єктивізм авторки в окресленні конфлікту між Міріам і Месією, який в останні дні свого земного життя глибоко страждає від самотності, від нерозуміння його стану людьми, особливо учнями.
Міріам, яка любить Месію, не може змиритися з байдужістю, лицемірством, безтурботністю людей, які завдають болючих ударів Учителеві. Одержима високим духом справжньої любові, Міріам не може сприйняти проповідей Месії любити ворогів. Для неї «тихий усміх фарисея» гірший за «скорпіона злого», їй бридка «не так сама отрута, як все оте гнучке, підступне тіло» (10, 12). Жінка проймається ненавистю до всього облудного і фальшивого:
В моїх очах я чую зброї полиск,
в моїх речах я чую зброї брязкіт,
так я узброєна в свою ненависть,
як вартовий коло царської брами,
що радий вихопить на кожного свій меч,
хто тільки зле замислить на владаря (10, 13).
Більше того, Міріам обурена, що й ті, хто вважає себе друзями Месії, зокрема його учні, не відчувають болю Учителя. Вони «сплять непробудним сном» (10, 17), коли душа Месії «сумна до смерті» (10, 17). З вуст жінки зриваються пристрасні слова зневаги до людей, «твердіших від каміння» (10, 17), до «сонного кодла» (10, 18), байдужого до страждань інших. Взагалі образ каміння несе у творі значне смислове навантаження, зокрема в символічному узагальненні людської черствості.
Страждання Міріам посилюються ще й від того, що вона нічим не може допомогти дорогій її серцю людині, котра приносить себе у жертву, щоб врятувати людство. Любов до Месії і ненависть до юрби «спалюють душу» Міріам. Вона хотіла б кинути гнівні слова в обличчя фальшивим друзям, що «тричі одрікалися» від Месії, що не побачили в ньому Сина Божого, що віддали Учителя в руки катів:
…хай би очі
їм випекло, ті очі безсоромні,
що сміли тут дивитися на муку
того, чийого всі не варт
мізинця (10, 19)!
Міріам в останній сцені висловила юрбі все, що накипіло на душі, і, звісно, поплатилася за де життям. Озвірілі люди, що не хочуть бачити своє непривабливе єство, з диким ревом забивають мужню жінку камінням.
Тема антагоністичного протистояння позитивного героя, який обстоює правду, підносить дух переможених і збайдужілої юрби, єднає «Одержиму» з двома іншими творами цього жанру, написаними в цей час також на основі подій стародавньої історії східних народів.
Так, у драматичних поемах «Вавилонський полон» (1903) і «На руїнах» (1904) Леся Українка по-новому осмислює події, пов'язані із загибеллю Стародавньої Іудеї, її завоювання Вавилоном. У них головну увагу звернено на проблему взаємин між поневоленими і переможцями, на духовний розкол серед завойованих. У центрі першого твору – співець Єлеазар, якого співплемінники зневажають за те, що ради шматка хліба він співав для ворогів. Та справжні пісні він зберіг для свого народу і ними піднімає його дух.
Другий твір – про руїни поневоленого Єрусалима. З ремарки дізнаємося про горе і відчай людей, які залишилися без даху над головою, без їжі й одягу. Лихо відтінюється ще й нічним пейзажем: серед поля, вкрившись лахміттям, лежать скоцюрблені люди, і «сонні здаються вбитими, а поле від того ще сумніше – воно мов після бою, наче вкрите трупами» (10, 27).
І от руїнами ходить від однієї купки людей до іншої пророчиця Тірца і підбадьорює занепалих духом. На гіркі зітхання, на згадування про смерть, яка скосила близьких, вона радить будувати нову хату, дбати про свою оселю, щоб «не була чужою в ріднім краю». Тірца закликає зневіреного до праці перекувати іржавий меч на рало:
Лежачим краю рідного немає.
Чий хліб і праця – того і земля (10, 28).
Патріотична ідея, носієм якої є пророчиця, втілюється зрештою і в улюбленому мотиві письменниці – ролі мистецтва в житті людей. Тірца, почувши тихий бренькіт струн, несміливий голос співця, закликає не повторювати плач Ієремії, котрий ридав на руїнах Єрусалима, а творити нові життєрадісні пісні, знайти слова, які б підтримували людей. Якщо ж співець на таке не здатний, то краще йому замовкнути, адже «могили не співають».
Тірці болить розбрат між поневоленими, вона закликає до єднання, до праці, до відбудови зруйнованого. Трагізм пророчиці в тому, що люди її не розуміють і проганяють, а отже, й прирікають себе на довге рабське існування.
Доба раннього християнства відбивається у драматичній поемі «В катакомбах» (1905), де вже на фактах з життя переслідуваних імператорським Римом прихильників нової віри осуджується рабський дух, котрий сковує порив до свободи. Раб-неофіт не може примиритися з словами Єпископа, що не осуджує рабства, а закликає до покори. Тут письменниця вказувала на російську православну церкву, яка вороже поставилася до визвольних змагань народу, всіляко захищала деспотичний режим імперії. Раб-неофіт не приймає таких «порад», він віддає честь титанові Прометею, який «не творив своїх людей рабами» (11, 135). Так у творі зазвучала ідея боротьби за правду, за свободу.
Новаторство Лесі Українки виявилося не тільки в розриві з анахронічними традиціями побутово-етнографічної драматургії, а й в інтенсивному опрацюванні жанру драматичної поеми. Названі вище драматичні поеми характеризуються домінуючим ліричним, суб'єктивним началом в окресленні дійових осіб, емоційністю ремарок, котрі сприяють створенню відповідного настрою. Драматична поема яскраво виявляє позицію автора: його голос, оцінки й характеристики постійно підказують читачеві, що події сивої давнини перегукуються з сучасністю, отже, потрібно винести добрі уроки з минулого, щоб не помилитися при розв'язанні гострих проблем сучасності.
У специфічному моделюванні дійсності в драматичному творі, створенні відповідної емоційної тональності багато важить і система організації художньої мови. Леся Українка вправно володіє білим віршем, тобто віршем без рим, який забезпечує природність обміну думками між дійовими особами.
Драматичну поему «Оргія», закінчену в березні 1913 р., можна вважати лебединою піснею Лесі Українки.
Тема трагічної долі митця-патріота висвітлюється тут у кількох аспектах. А трагізм життя грецького композитора і музиканта Антея зумовлений насамперед колоніальним становищем його батьківщини, загарбаної римлянами. Звідси – гострота психологічного конфлікту, який рухає дію. Страждання Антея пов'язані із занепадом рідної культури, адже ж її носії заради матеріальних вигод переходять на службу до колонізаторів.
Перший удар Антеєві завдав улюблений учень Хілон. Митець довго не міг зрозуміти, чому Хілон залишає його школу: чи неспроможний заплатити за навчання – тоді вчитель готовий працювати з ним безплатно, чи прагне знайти кращого вчителя. Виявляється ж, що Хілон переходить до латинської школи Мецената, бо не хоче скніти у бідності й невідомості, як Антей, котрий залишився вірним і рідній землі, і її занедбаній культурі. Страшна новина викликала у митця справедливий вибух обурення:
Ти? Ти вступиш
у хор панегіристів? В тую зграю
запроданців, злочинців проти хисту?
О, краще б ти навіки занімів,
позбувся рук, оглух, ніж так упасти!. (10, 145).
Дія продовжує розвиватися ще навальніше, конфлікт між митцем і його оточенням загострюється ще дужче. Мати дорікає Антеєві за те, що, викуповуючи з рабства свою наречену, а тепер уже дружину Нерісу, він залишив без посагу сестру. Та, виявляється, Неріса не така, якою її вимріяв Антей. Її знову тягне в світ оргій, блиску і розкоші, її пригнічує скромний затишок дому чоловіка.
Ще одного удару завдає приятель, скульптор Федон, котрий фігуру Тєрпсіхори, вирізьблену з Неріси, продав Меценатові. Продав у чужі руки, бо римляни-окупанти «дарують славу». Федон вважає, що вчинив мудро, і навіть не намагається виправдатися перед Антеєм: «Чи мав би й я весь вік, як ти, сидіти без хліба і без слави?» (10, 147). Федон вважає, що своїм вчинком він уславлює й рідну Грецію, на що Антей резонно заперечує. Його твір не прославить Елладу, він, навпаки, підноситиме багатий Рим, котрий стягує до себе культурні цінності завойованих країн.
Гострий діалог між митцями виходить за межі естетичної теми, набирає політичного забарвлення. Авторка вдається до обігравання таких деталей, які не залишають місця для двозначного трактування порушених питань. Федон, з першого погляду, оперує правильними сентенціями: «Хто слави не бажає, той не еллін» (10, 149), «Та чим же вславиться сама Еллада, коли їй діти лаврів не здобудуть» (10, 149), «Слава і в полоні все буде славою» (10, 149). Однак патріот Антей висловлює болісну істину, яка спростовувала «аргументи» Федона: переможець тільки тоді хвалитиме невільника, коли той схилиться перед ним до самих ніг «і порох поцілує з-під стіп його» (10, 151).
Митець важко страждає, бо і Неріса намагається виправдати вчинки скульптора: митцям, мовляв, почестей без допомоги меценатів не дочекатися. До них може прийти тільки посмертна слава, а доки живі, їх ніхто не знає, «кемов вони поховані в могилі». Зрештою, й Неріса, слідом за Хілоном і Федоном, зраджує Антея, з яким щойно одружилася. Розвиток конфлікту ставить митця-патріота в найтрагічніші ситуації, примушує його зробити єдиний у таких умовах правильний вибір.
Друга частина твору підтверджує слушність застережень Антея. Меценат, Прокуратор і Префект, які представляють офіційний Рим у Коринфі, зневажливо ставляться до греків, їхньої історії та культури. Для них не існує навіть грецької мови, а є тільки «іонійський діалект, аттічний». Всупереч очевидній правді Префект хоче «довести», що грецька поезія «таки супроти нашої не встоїть». Він цинічно кидає в очі Антеєві брутальні репліки: мовляв, тільки завдяки Меценатові в Коринфі є кілька «перлів хисту і науки». Навіть дещо гнучкіший, обачливіший Меценат безсоромно заявляє, що «на всяких смітниках» вишукує «коштовні перли», Інакше кажучи, в цій сцені прорвалася зневага завойовників до старовинної країни європейської цивілізації, славнозвісної високої культури.
Дія драматичної поеми, сягнувши в цих сценах кульмінації, стрімко котиться до розв'язки. На оргії з'являється Неріса і, знехтувавши проханням чоловіка, не тільки опиняється в гурті танцівниць, а й безсоромно приймає «почесті» від гостей Мецената. У той момент, коли Префект цинічно запрошує Нерісу сісти біля нього, Антей важкою лірою вбиває свою дружину, а сам задавлюється струною з ліри.
Підтекст твору дуже виразний: Леся Українка правдиво відбила стосунки між імперською Росією й колоніально пригнобленою Україною, викрила політику великодержавного шовінізму в ставленні до культури поневоленого народу, культури давнішої, старшої, багатограннішої, ніж та, що насаджувалася імперією. Облудність ідей завойовників, що особливо виявляється в їхній колоніальній політиці, недвозначно розкривається в одній з реплік Мецената про «дикість» звичок переможених. Фальшиво і нині звучать його слова про необхідність подолати «недовірливість, щоб сполучити в одну родину дві частини люду коринфського – римлян і греків». Звичайно, годі краще схарактеризувати політику російських колонізаторів.
Високий патріотичний пафос, художня досконалість забезпечили «Оргії» першорядне місце в українській драматургії.
В «Осінній казці» в образі Лицаря Леся Українка геніально розкрила шляхи падіння всіляких дрібнобуржуазних «революціонерів», які починали з палких промов про волю, «розпиналися за хлопів» і погрожували тиранам, але їх «революційність» обмежувалася пишномовними словами. Потім ці «революціонери» при перших же невдачах втрачали віру, відраджували інших від боротьби і, зрештою, кінчали тим, що брудом і багном обкидали чесних борців, а самі пристосовувалися до правлячих кіл, здаючись на їх ласку.
Чільне місце в фантастичній драмі належить робітникам. Вони штурмують крижану гору – твердиню самодержавства, виступають як руйнівники старого світу. Ватажок робітників Будівничий вказує шлях до перемоги. Це шлях збройного повстання під червоним прапором. Хоч яка важка боротьба, але борці впевнені, що їхня справедлива справа «скінчиться справжньою весною». В «Осінній казці» вперше в дожовтневій українській літературі, багатій на образи робітників, виведено робітників як представників свідомого класу для себе, а не класу в собі.
Поетеса, що однією з провідних тем своєї творчості обрала тему покликання поета, співця, його місця у визвольній боротьбі, не могла обійти цього і в творі, присвяченому рушійним силам революції. У вчинках Принцеси, яка зневірилася в Лицарі і разом з робітниками пішла на приступ крижаної гори в боротьбі за волю, вказано шлях, яким має іти поет.
Через чотири роки Принцеса вручає робітникам червоне покривало з словами:
Візьміть моє червоне покривало,
не день, не два його я шовком шила,
а золотом рубила у неволі,
співаючи невільницькі пісні,
чекаючи просвітлої години.
Тепер час – пора покрасуватись
Мережанці (10, 51).
Письменниця великого творчого діапазону, Леся Українка в своїх драмах буремних років революції головну увагу приділила найгострішим питанням політичної ідейної боротьби трудящих мас.
1905–1907 роки в драматургії Лесі Українки – роки невеликих творів, одно – або двоактних поем, діалогів. У ці роки поетеса виробляє бездоганну техніку діалогу, заснованого на залізній логіці розвитку думки. Закінчився період становлення драматурга, відтепер кожен твір її становитиме визначне явище в історії української літератури.
Найбільший свій твір – драму «Руфін і Прісцілла» – Леся Українка писала протягом 1906–1910 років. У «Руфіні і Прісціллі» вона розвінчала основи, теорію і практику християнства як релігії упокорення, соціально ворожої прогресові.
У світовій літературі твори з такою подвійною назвою – «Ромео і Джульєтта», «Трістан та Ізольда», «Лейла і Меджнун» – це, як правило, твори про кохання, прекрасне і найчастіше трагічне.
Тут теж двоє людей, які люблять одне одного. Але це вже подружжя. Почуття їхнє зазнає інакших випробувань. Не відстані, не підступ, не розлука, не ворожнеча родів, – ні, тут взаємна повага і довіра, але це люди, котрі живуть у страшну епоху, в переломний період. Державний корабель Римської імперії «в океані злочину й руїни» врізався в чорні рифи своїх проблем, людей хитнуло, і кожен ухопився за свій борт.
Руфін бачить всю деградованість суспільства, не визнає цезарської влади, мріє про республіканський устрій, шукає виходу у філософських вченнях, у дотриманні законів, у розумних зусиллях чесних, благородних людей, які б розчистили авгієві конюшні імперії.
Прісцілла бачить порятунок у християнській вірі, в любові до ближніх, у молитві.
Руфін поклоняється філософам. Прісцілла ходить у катакомби, до таємної громади християн.
Прісцілла не могла зректися своєї віри, Руфін – своєї.
Разом вони не могли зректися одне одного. Так вони і жили, не зробивши жодного неетичного вчинку. І на арену вийшли разом. Коло безвиході замкнулося в це гадюче кубло цирку, і мука їхня втонула в чорториях суспільної свідомості. Леся Українка знаходить дивовижне рішення: їх ковтає паща арени.
Вона дає левину щелепу амфітеатру, де в кілька рядів ощирилось поспільство – усі ці крамарі, лихварі, гетери, юристи, плебеї і табулярії, жрець, вігіл і відпущеник, мотрона, вояк і наглядач з крематорію.
Питання, підняті в «Руфіні і Прісціллі», і далі непокоїли думку великої поетеси. Тема великих роздоріж і шукання єдино вірного шляху до соціального визволення певною мірою втілилася і в творах, написаних у період реакції, зокрема в драматичних поемах «На полі крові» і «Йоганна, жінка Хусова».
Невдовзі після «Руфіна і Прісцілли» Леся Українка підняла ще одну сізіфову брилу з цього ряду проблем. Восени 1911 року в Грузії, в центрі Долішньої Імеретії м. Хоні, цих «грузинських Атенах», була написана драматична поема «Адвокат Мартіан» (податкова назва – «Мученики»). Дія відбувається в III столітті в м. Путеолях біля Неапольської затоки.
В Римі вже ніхто не йшов на смерть, в Римі йшли на видовища. Одним з таких видовищ була мученицька смерть християн.
Мартіан – не мученик. Він той, що мусить жити і працювати серед чужих, щоб допомогти своїм. Він – адвокат мучеників. А його власна мука прихована й законспірована, як і справжні стимули його діяльності.
Твір написаний в часи посилення реакції, коли політика царизму щодо України набувала особливо патологічних форм. Переслідувався кожен прояв живої думки, заборонялося заснування будь-яких «инородческих» товариств, хоча б вони й мали мету чисто культурницьку.
В драматичній поемі «На полі крові» Леся Українка затаврувала народним презирством зрадників і саму можливість зради, чим рішуче виступила проти тих письменників-декадентів і ренегатів, які силкувалися «виправдати» зрадництво.
1909 року Леся Українка остаточно закінчила розпочату ще 1897 року драматичну поему «У пущі» – трагічну повість про «одважного, вільного і непримиренного, покірного тільки правді і красі» скульптора, талант якого поховано в пущах Північної Америки, повість про «похованого артиста» (один з варіантів назви твору). Цей твір переконливо доводить, що особистої свободи митця не досить для того, щоб його талант зростав і розвивався. Особиста свобода митця в капіталістичному світі ілюзорна, облудна.
Тема «Боярині» основана на подіях минулого, коли Україну в другій половині XVII ст. роздирали гострі суспільно-політичні суперечності, пов'язані, зокрема, з посиленням колоніального закабалення приєднаних до Московії лівобережних земель. Правда, не треба шукати в творі конкретних історичних подій доби Руїни, письменниця узагальнює в ньому долі окремих людей, які попали під гніт складних обставин.
Йдеться в «Боярині» про моральні страждання молодої українки Оксани, яка пішла за покликом серця, вийшовши заміж за боярина Степана й опинившись у Москві. З розвитку дії дізнаємося, що батько Степана був козацьким старшиною, але згодом присягнув московському цареві і переїхав до Москви. З гострої розмови між Степаном і молодим братом Оксани виявляється позиція обох: перший захищає поведінку батька, Іван же вважає його перекинчиком у ворожий табір, зрадником, що продався за «соболі московські».
Усе ж Оксана подала руку Степанові, бо побачила в ньому щиру, добру, лагідну людину. її спочатку не лякає чужина, адже і там коханий оберігатиме і її, і рідну Україну. Та незабаром облітають, як вишневий цвіт, її сподівання і мрії. Зіткнувшись у Москві віч-на-віч з численними обмеженнями навіть на родинно-побутовому рівні, побачивши, що і Степан, і його мати згинаються, як «холопи», під тягарем чужих звичаїв, розгублюючи рештки людської самоповаги, Оксана серцем і розумом відчула рабську неволю. Її особливо пригнічує покірливість Степана перед царськими прислужниками, навіть умовляння, щоб і вона цілувалася з запрошеними в дім московськими боярами, адже від цього залежить його становище серед них. Природно, що збентежена Оксана з жахом вигукує:
Степане, та куди ж се ми попались?
Та се ж якась
неволя бусурменська? (11, 366)
Певна річ, що авторка цими словами показує ту неволю, в яку потрапив весь народ. Не одне таке запитання ятрить душу жінки, ні на одне з них Степан не може дати чесну відповідь. Оксані боляче, що чоловік уже сам себе звик називати «боярином Стьопкою». Так у драмі осуджується компроміс боярина з власною совістю, зневажання ним самим і власної гідності, і честі найближчих рідних.
Трагізм становища Степана ще й у тому, що навіть таким вірним прислужникам, як він, Москва не вірить, що вони завжди перебувають під пильним наглядом. Отож він і слухати не хоче про дії гетьмана Дорошенка, який збирається виступити проти царських колонізаторів. Степана лякає навіть лист, переданий Оксані від «братчиці-товаришки» з України. Він намагається переконати дружину в злих намірах Дорошенка, який шукає підтримки у татар, на що дістає резонну відповідь: «Татари там… татари й тут…» (11, 368).
Дія весь час загострюється, конфлікт наростає. Степан наказує не приймати посланця з України, забороняє Оксані «озиватись» до брата Івана. Холопська поведінка чоловіка зламує жінку. З її вуст зривається гірке визнання: «Я гину, в'яну, жити так не можу!» (11, 370) Оксана пропонує Степанові втікати з Москви, але натикається на його відмову. Ностальгія, неможливість побороти зло підкошують здоров'я жінки, відбирають останні сили. На слова чоловіка, що стане краще, адже в Україні вже «утихомирилося» (а це для патріотки болючий удар), Оксана з болем відповідає:
Як ти кажеш?
Утихомирилось? Зломилась воля,
Україна лягла Москві під ноги,
Се мир по-твоєму – ота руїна?
Отак і я утихомирюсь хутко в труні (11, 372).
Останній діалог Оксани й Степана дуже промовистий. Чоловік нагадує дружині, що вона подала руку не лицарям із заплямленими кров'ю руками, а йому, і дістає страшну відповідь:
От, здається, руки чисті, проте все
мариться, що їх покрила не кров, а
так… немов якась іржа… як на
старих шаблях буває, знаєш? (11, 373)
Важко хвора, ледве переводячи подих, до краю змучена і схвильована, Оксана нагадує один факт зі свого дитинства. З братом вони знайшли стару батькову шаблюку, хотіли побавитися нею, але не могли її, іржаву, витягнути з піхви, бо вона іржею до неї прикипіла; «Отак і ми з тобою, – каже Степанові, – зрослись, мов шабля з піхвою… навіки… Обоє ржаві» (11, 373). Власне, ці слова промовисто виражають ідею твору, свідчать про забарвлення морально-етичного конфлікту національними, політичними мотивами, кидають останні штрихи до характеристики дійових осіб, Степан, зрештою, погоджується з думкою дружини: обох їх доля «скарала тяжко», обох здушила «змора», але не вистачило в них сили, снаги перемогти важкий тягар».
Цей шедевр всесвітньої драматургії був створений влітку 1911 р. за дванадцять днів. Авторка назвала твір драмою-феєрією, тобто драмою, в якій відбуваються незвичайні, неймовірні перетворення, в якій поряд з людьми діють постаті, створені їхньою уявою. Французький термін феєрія, що є похідним від слова фея, тобто чарівниця, в прямому розумінні означає театральну чи циркову виставу на основі міфічного, казкового сюжету.
Фольклорно-міфічний матеріал драматургом органічно переплавлено в горнилі власної душі, піднесено на верховини філософських узагальнень. Отже, й сприймається «Лісова пісня» як глибинний твір про високе покликання людини, про невмирущість світлих гуманістичних ідеалів. Гострота філософсько-психологічного конфлікту драми визначається суперечностями між високою поетичною мрією й обмеженим практицизмом реального життя селян-поліщуків.
Центральний образ Мавки став уособленням роздумів письменниці про роль високого, прекрасного, роль мистецтва у розбудженні духовних начал людини, у її піднесенні до розуміння власного призначення на землі.
«Лісова пісня» – це гімн єднанню людини й природи, щира лірично-трагедійна драма-пісня про велич духовного, про порив людини до щастя, про складні, болісні шляхи до нього, до реалізації високої мрії.
Органічна єдність природи і людини, дійсного і вигаданого, реальності й мрії, притаманна «Лісовій пісні», народилася з глибини філософського мислення письменниці. Ця якість драми з винятковою глибиною художнього узагальнення виявилася в образі Мавки – незрівнянної і неповторної, за спостереженням Миколи Бажана, «своєю національною особливістю, своєю загальнолюдською значущістю» (3, 43).
Фольклорно-міфічний образ лісової русалки глибинно переосмислений, творчо інтерпретований, поетично узагальнений Лесею Українкою. Одна з істот язичницького світу, створеного нашими пращурами, стала символом високої людської мрії, одвічного пориву до світлого майбутнього, торжества правди над кривдою, облагороджуючої духовності над мізерією буденного, рослинного існування.
Міфічна образність піднесена в драмі на такий рівень художнього узагальнення, що годі шукати якихось конкретних відповідностей образів істот, створених уявою первісної людини, дійовим особам зі світу природи, змальованим у драмі-феєрії. Мавка, Водяник, Лісовик, Перелесник, Потерчата, інші фантастичні персонажі достовірно відбивають певні риси людей, сутність взаємин між ними, вказують на реальні події, явища, факти сучасної авторові української дійсності.
Романтичному пафосу драми найадекватніше відповідає метафоризація зображення, втілена в формі персоніфікації, уособлення явищ природи. Так розкриваються сторони доброго, гарного і лихого, потворного, наявні і в житті людей, і в бутті представників лісового царства. Все ж, як говорить Лісовик, «ніяка туга краси перемагати не повинна», що й стверджує драма.
Поетична уява письменниці з дитинства живилася фольклорними джерелами, збагачувалася образами народних легенд, переказів, балад. Свідченням цьому є «Лісова пісня», в якій опоетизовано зачакловані хащі волинських лісів. Фантазія письменниці линула в нічну тишу повитих місячним маревом озер, творила химерний Олімп народної міфології.
Справді, найхарактернішою особливістю композиції «Лісової пісні» є органічне переплетення життя двох світів – природи й людини. Лісове царство представлене образами Мавки, Лісовика, Водяника, Перелесника, Русалки Водяної, Того, що греблі рве, Того, що в скалі сидить, Русалки Польової, Пропасниці, Потерчат, Куця, Злиднів. Лісові істоти олюднені, вони живуть і діють, розмовляють, як люди. У них своє розуміння добра і зла, вони наділені певними рисами вдачі, теж за аналогією до людських.
З цими істотами вступають у взаємини реальні волинські селяни – молодий хлопець Лукаш, його дядько, поважний старий поліщук Лев, мати Лукаша, молодиця Килина з своїм Хлопчиком. Зіставлення світу природи і світу людей дало змогу письменниці помітити і те спільне, що єднає їх, і відмінності між ними. Стосунки між людьми й лісовими істотами дають імпульси до зародження і розвитку конфлікту, який визначає сюжет феєрії, в котрому розкриваються характери дійових осіб, реалізується творчий задум автора.
Композиційно драма складається з прологу й трьох дій, співвіднесених з різними порами року, із зародженням, розвитком і згасанням інтимних почуттів і переживань Мавки та Лукаша. У створенні відповідного емоційного настрою важлива роль належить широким поетичним ремаркам, які викликають в уяві читача відповідне пейзажне тло, сприяють докладнішому розкриттю світу дійових осіб.
У пролозі окреслюється місце дії драми – простора галявина в старезному лісі, яка переходить «в куп'я та очерети, а в одному місці в яро-зелену драговину-то береги лісового озера, що утворилося з лісового струмка». Ця картина відповідно до змін пір року також змінюється. Дія прологу – провесна, коли починає оживати природа, і читач знайомиться з другорядними персонажами (Той, що греблі рве, Потерчата, Русалка, Водяник), які далі будуть причетними до розгортання основного конфлікту. Тепер же їхні самохарактеристики розкривають певні сторони життя персоніфікованої природи.
Весна, яка повила верховіття дерев і підлісок «ніжним зеленим серпанком», охоплює час першої дії. Саме в цю чарівну пору зустрічаються Мавка і Лукаш, зароджується їхнє кохання, розкривається висока поетичність їхніх душ. Від ніжного голосу Лукашевої сопілки пробуджується Мавка, блискавично, як у казці, замайоріли сережки на вербах та вільхах, залепетала листям береза, розкрились лілеї. На голос веснянки відгукуються зозуля, соловейко, розквітають дика рожа, калина, глід, терен. Проста мелодія пісні перевертає все в душі Мавки, на поцілунок парубка вона скрикує: «Ох!. Зірка в серце впала!»
Не звідане досі почуття і окрилює Мавку, і приносить болісні страждання. Щирою схвильованістю пройнятий її монолог наприкінці дії:
Коли б ти, нічко, швидше минала!
Вибач, кохана! Ще ж я не знала
днини такої, щоб була щасна так,
як ти, ніченько, так, як ти, ясна! (11, 392)
Мавка розкриває свою душу, звертаючись до рідної їй природи, вона, як і закохана дівчина, тривожиться за своє майбутнє. Вона збентежена журливістю берези, сльозами верби-матусеньки, що крапають у воду, їй дивний смуток дерев, адже вона в цю мить переповнена щастям:
Батьку мій рідний, темненький
гаю, як же я ніченьку сюю прогаю?
Нічко коротка – довга розлука…
Що ж мені суджено – щастя чи мука? (11, 398)
Монолог, зітканий із запитань і відповідей Мавки, вражає психологізмом у розкритті її внутрішнього світу, створює драматичний у глибині настрій, який супроводжуватиме рух її почуття, власне, пройматиме весь твір.
Пора пізнього літа у другій дії символізує наростання переживань Мавки, посилення її душевних страждань. Поетичний світ високої духовності стикається з меркантильним світом. Під впливом матері, її брутальним тиском Лукаш втрачає щирість, привітність у стосунках з коханою. Мавці нелегко зрозуміти приховану сутність людських взаємин, їй ще важче тоді, коли примушують завдавати болю природі, часткою якої вона є сама. Саможертовність Мавки виявляється в сцені, коли вона рішуче черкає серпом по своїй руці, щоб не жати жито, не руйнувати краси Русалки Польової.
Відчуваючи серцем сум'яття Лукаша, визрівання його зради, Мавка прохає коханого не зневажати «душі своєї цвіту», з якого народилося високе почуття: «Той цвіт від папороті чарівніший – він скарби творить, а не відкриває» (11, 423). Та годі парубкові зрозуміти біль душі Мавки, йому навіть смішно, що одягнена через наполягання матері в буденне, вона «править таке, немов на свято орацію» (11, 424). Мавка побачила в Лукашеві те, чого не мав Перелесник чи Той, що греблі рве, з якими вона раніше була в щирій дружбі. Вона високо цінує здатність людини до творчості. Звідси її болісне одкровення:
Ні, любий, я тобі не дорікаю,
а тільки смутно, що не можеш ти
своїм життям до себе дорівнятись. (11, 425)
Лукаш не може зрозуміти смисл слів коханої, не може збагнути високості її почуття, як і багатства людської душі. Даремно Мавку переконують Русалка Польова і Перелесник, що «кохання – як вода, – плавке та бистре» (11, 427), що «щастя-то зрада, будь тому рада, – тим воно й гарне, що вічно летить» (11, 426). Спілкування з Лукашем, Дядьком Левом змінили колишні, «лісові» переконання Мавки. Їй дуже важко, і все ж вона відбивається