Сутність держави, її основне призначення у суспільстві

Сутність держави, її основне призначення у суспільстві

ПЛАН

ВСТУП

1. ПОНЯТТЯ ТА СУТНІСТЬ ДЕРЖАВИ В СУЧАСНІЙ ПРАВОВІЙ ДОКТРИНІ

2. ВИНИКНЕННЯ ДЕРЖАВИ ЯК РЕАКЦІЯ НА СУСПІЛЬНУ НЕОБХІДНІСТЬ

3. ФУНКЦІЇ СУЧАСНОЇ ДЕРЖАВИ ТА ЗНАЧЕННЯ ЇХ РЕАЛІЗАЦІЇ ДЛЯ СУСПІЛЬСТВА

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

політичний влада держава суспільство

У спеціальній літературі розробляється чимало визначень поняття держави, котрі відбивають такі його аспекти: держава як організація політичної влади; держава як апарат влади; держава як політична організація всього суспільства.

Кожний із зазначених аспектів заслуговує на увагу. Дійсно, розуміння держави як організації політичної влади підкреслює, що серед інших суб'єктів політичної системи вона виділяється особливими якостями, є офіційною формою організації влади, причому одноособовою організацією політичної влади, яка управляє усім суспільством. Водночас політична влада — одна із ознак держави. Тому недоцільно зводити до неї поняття держави.

Із зовнішнього боку держава виступає як механізм здійснення влади і управління суспільством, як апарат влади. Розгляд держави через безпосереднє втілення політичної влади в апараті, системі органів — також не розкриває повністю її поняття. У разі такого розгляду не враховується діяльність системи органів місцевого самоврядування та інших.

Держава є особливою політичною реальністю. Розкриваючи зміст поняття держави, слід підвести її під таке родове поняття, як політична організація. Якщо державу до середини XIX ст. можна визначати як політичну організацію панівного класу, то пізніша, й особливо сучасна, держава — це політична організація всього суспільства. Держава стає не просто владою, що спирається на примус, а цілісною організацією суспільства, яка виражає і охороняє індивідуальні, групові і суспільні інтереси, забезпечує організованість у країні на підґрунті економічних і духовних чинників, реалізує головне, що надає людям цивілізація, — народовладдя, економічну свободу, свободу автономної особи.

Держава – організація політичної влади в суспільстві, яка здійснює управління процесами за допомогою системи загальнообов’язкових норм поведінки і механізму їх впровадження.

Це поняття правового характеру, воно відображає дуже складне, багатоаспектне суспільне явище. Тому жодне з існуючих визначень не відображає достеменно його специфіки.

Наприклад, давньогрецький філософ Платон (428-348 рр. до н.е.) кращою формою держави вважав союз людей, об’єднаних засадами загальної користі та справедливості, де правлять мудрі філософи, багаті мужі (аристократія) і панує рівність.

За Арістотилем (384-322 рр. до н.е.), держава – союз вільних людей, зосередження всіх розумових і моральних інтересів громадян.

Вищим виявом людського мистецтва вважав державу Фома Аквінський (1224-1274 рр.), мету якої вбачав у тому, щоб готувати людей до блаженства у потойбічному світі.

Нідерландський вчений Гуго Гроцій (1583-1645 рр.), твердив, що держава – союз вільних людей, укладений з метою дотримання права і загальної користі.

Його співвітчизник Бенедикт Спіноза (1632-1677 рр.) розглядав державу як результат домовленості між людьми.

Як наслідок змови багатих проти бідних характеризував державу французький гуманіст Жан-Жак Руссо (1712-1778 рр.) (17).

Тривалий час домінувала класова теорія держави Карла Маркса, Володимира Ульянова (Леніна), за якою держава – це диктатура пануючого класу.

За сучасними уявленнями, держава – це специфічна політико-територіальна організація, основний засіб політичної влади народу, воля якого є обов’язковою для населення усієї країни (1).

Державна влада відрізняється від влади первісного соціальне однорідного суспільства такими ознаками:

– у первісному суспільстві соціальна влада виражає і захищає інтереси всіх членів суспільства; у соціальне неоднорідному – інтереси домінуючої його частини або соціальної групи;

– у первісному суспільстві носії влади не відокремлюються за соціальним статусом чи професійно від інших членів суспільства, а у соціальне неоднорідному суспільстві носії влади в організаційному відношенні відокремлені у певні структури, «загони»;

– у первісному суспільстві населення не оподатковується;

– у соціальне неоднорідному для утримання державної влади встановлюються податки;

– у первісному суспільстві органи влади не поділяються за окремими функціями на певні види, а у соціальне неоднорідному суспільстві функції влади розподіляються між окремими органами, виникає специфічна структура влади;

– у первісному суспільстві влада поширюється на всіх членів роду, племені, на якій території вони б не перебували; а в державі влада поширюється на всіх людей, що перебувають на певній, належній їй території;

– у державі складається система особливих загальнообов'язкових правил поведінки – юридичних норм, яких не знало первісне суспільство. Поняття про такі норми стало позначатися з певних причин терміном право.

Держава відрізняється від інших організацій за такими ознаками (7):

– у кожній країні із соціальне неоднорідним суспільством може існувати лише одна держава, а організацій – багато;

– тільки держава виступає офіційним представником усього суспільства; всі інші організації репрезентують лише його частину;

– тільки держава може вирішувати загальносуспільні справи, інші ж організації вирішують справи, що стосуються, як правило, лише частини суспільства;

– держава має у своєму розпорядженні специфічний апарат, який наділений владними повноваженнями і має матеріальні засоби для реалізації цих повноважень, для виконання своїх завдань та функцій; тільки держава може встановлювати загальнообов'язкові для всього населення правила поведінки – юридичні норми;

– тільки державна влада характеризується суверенітетом. Його ознаки: верховенство влади, повнота влади, самостійність і формальна незалежність влади від будь-якої іншої організації (або особи) як у певній країні,, так і за її межами.

Протягом тривалого часу у вітчизняному та східноєвро- лепському правознавстві, юридичній науці деяких інших країн панували уявлення про державу, що походили від ідеї класового устрою суспільства, в світлі якої вона розглядалася "як знаряддя, машина для придушення одного класу іншим", "організація економічно пануючого класу тощо. Але наполягання на класичності такого визначення сутності держави і на безперечності його сприйняття було б невірним. За найдавніших часів розрізнялися дві функції держави – забезпечення загального блага і здійснення організованого примусу. Панування в політичній думці тієї чи іншої з них обумовлювалось конкретними історичними обставинами розвитку суспільства. Тому, природно, на стадії розвитку капіталізму, коли суспільство мало яскраво виражену класову структуру, коли в ньому існували антагоністичні класові протиріччя, сформувалось вчення про класову боротьбу як основу уявлень про державу і право. За таких умов воно було історично виправданим. Але навряд чи це вчення може бути основою для дослідження і конструювання сучасних держави і права, коли в суспільстві сформувались нові умови, зокрема:

– суспільство позбавлено чітко визначених класів, а існує складна і розгалужена соціальна структура;

– соціальні протиріччя вже не є антагоністичними, а тому організоване державою насилля щодо великих соціальних груп втрачає свою актуальність;

– рівень матеріального достатку дозволяє забезпечити все більш широким верствам населення рівень життя, що відповідає сучасним уявленням про людську гідність (2).

Разом з цим, відмова від теорії класового насильства як пануючої теорії сутності держави і права однозначно не визнає заміни її будь-яким іншим вченням. Для цього потрібний аналіз історичних умов, що складалися, тенденцій і динаміки їх розвитку. Сучасний період розвитку людства характеризується тим, що метою його є всебічний розвиток людини, забезпечення умов її життя, прав і свобод. Дійсність просякнута ідеями гуманізму, пріоритету загальнолюдських цінностей. Все це знаходить своє відображення у сучасних найбільш розвинутих країнах – правових, демократичних, соціально-орієнтованих.

Держава повністю не зливається із суспільством, не розчиняється в ньому, вона є організацією, яка певним чином відокремлена, інституалізована у вигляді механізму держави (державної системи), має власні закономірності становлення, функціонування та розвитку, особливі потреби та інтереси. Тому вивчення характеристик держави повинно здійснюватись як з точки зору єдності держави й суспільства, так і їх відокремленості. Методологічним підходом до подібного аналізу поняття, сутності та призначення держави є тлумачення держави як особливої форми організації суспільства, форми, яка є його внутрішньою організацією, структурою соціальних відносин, засобом їх упорядкування і забезпечення безперешкодного існування, а в зовнішньому аспекті об'єднує суспільство у вигляді території, фізичних осіб та їх об'єднань, державних посадових осіб та органів, законів та інших правових документів. Держава є організацією суспільства, але організацією особливою, яка характеризується тим, що вона:

– всеохоплююча організація – об'єднує в єдине ціле всіх членів суспільства, відображує та забезпечує загальносуспільні інтереси і потреби;

– територіальна організація – об'єднує членів суспільства (громадян) за територіальним принципом, а територія є матеріальною базою держави;

– єдина організація, що об'єднує все суспільство як ціле, тоді як всі інші соціальні організації (політичні партії, професійні та молодіжні спілки, асоціації підприємців тощо) охоплюють лише окремі верстви населення;

– офіційна організація – репрезентує суспільство, виступає від його імені, і такою визнана іншими державами;

– універсальна організація, бо об'єднує членів суспільства для вирішення питань, що стосуються різних сфер їх життя;

– верховна організація – є вищим за значенням та силою об'єднанням суспільства, всі інші соціальні організації у сфері загальносуспільних інтересів підпорядковані їй;

– централізована організація – внутрішня структура держави здійснюється за ієрархією, тобто підпорядкованістю нижчих організаційних структур (регіонів, місцевих органів державної влади і управління, державних підприємств і установ) вищим, і насамкінець – загальнодержавним (парламенту, президенту, міністерствам).

Незважаючи на те, що держава є формою організації інтересів усіх членів суспільства, вона не об'єднує їх абсолютно в усіх сферах, аспектах їхнього життя. Поряд із загальносуспільним інтересом існують інтереси особливі та індивідуальні, які відображуються, забезпечуються і охороняються відповідними соціальними об'єднаннями чи особисто індивідом. Держава не повинна сама втручатися у сферу цих інтересів, але обов'язком її є забезпечувати їх незалежність, гарантувати і охороняти від втручання з боку інших суб'єктів. Незалежність різних соціальних організацій та індивідів, наявність гарантованих державою сфер їх "самостійного" життя – важлива ознака цивілізованості держави і суспільства (7).

Особливості держави як організації всього суспільства накладають свій відбиток на форми, процеси об'єднання громадян, упорядкування їх суспільного життя, забезпечення нормальних умов існування та розвитку, що здійснюються за допомогою механізму держави – сукупності органів влади і управління державних підприємств і установ, які концентрують, спрямовують зусилля громадян на здійснення загальносуспільних справ. Форми державної діяльності різні – управлінські, матеріально-технічні, ідеологічні, охороню тощо. Проте властивою тільки державі є правотворчість – встановлення, зміна чи відміна загальнообов'язкових для всього населення правил поведінки у вигляді юридичних нормативних актів.

Існування будь-якого соціального інституту обумовлено певними суспільними потребами, тому і його функціонування спрямоване на забезпечення цих потреб. Особливість держави полягає у тому, що вона є легітимною формою виявлення та вираження "загального" інтересу, засобом його забезпечення. В умовах соціального розшарування суспільства, опосередкованості взаємодії його членів держава виступає як інструмент вираження цього інтересу, причому двояким чином:

– шляхом проведення безпосереднього волевиявлення громадян – референдумів;

– опосередковано, через діяльність вищих представницьких органів державної влади. При цьому "загальний" інтерес набуває спеціальної форми виразу у вигляді законів (5).

Подальша конкретизація "загального" інтересу щодо різних сфер суспільного життя, життєвих ситуацій, конкретних регіонів і т. ін. здійснюється спеціально створюваним для цього державним апаратом управління. Він складається з державних службовців – громадян, які професійно займаються виробленням конкретних рішень, здійснюючи координацію загальносуспільних інтересів з особливими інтересами окремих регіонів, галузей суспільного виробництва та індивідуальними інтересами громадян. Це обумовлює необхідність організації об'єднань державних службовців у різноманітні державні органи – міністерства, комітети, відомства, місцеві органи управління тощо. Особливість державного забезпечення "загального" інтересу полягає у тому, що держава забезпечує домінування загальносуспільних потреб над певними особливими та індивідуальними інтересами.

Державна влада характеризується як вияв державної організації суспільства, включає в себе особливості держави і характеризується поширеністю за територією, універсальністю, самостійністю, верховністю, легітимністю, незалежністю, повнотою. У найбільш концентрованому вигляді ознаки державної влади виявляються через її суверенність:

– верховенство – державна влада є вищою владою у суспільстві;

– повнота (неподільність) – державна влада належить народу, який є її єдиним джерелом;

– самостійність – державна влада не залежить від волі будь-яких інших організацій, окремих осіб чи інших суспільств.

Суверенність державної влади обумовлюється її можливостями реально, а не тільки ідеологічно впливати на суспільні відносини. Це забезпечується особливими державними утвореннями і засобами їх впливу (підприємствами, армією, судами, поліцією тощо) (17).

Визначити загальне поняття держави, яке б відбивало всі без винятку ознаки і властивості, характерні для кожного з її періодів у минулому, дійсному і майбутньому, неможливо. Водночас будь-яка держава має набір таких універсальних ознак, що виявляються на всіх етапах її розвитку. Такими ознаками є територія, населення, влада.

Отже, держава – суверенна політико-територіальна організація суспільства, що володіє владою, яка здійснюється державним апаратом на основі юридичних норм, що забезпечують захист і узгодження суспільних, групових, індивідуальних інтересів зі спиранням, у разі потреби, на легальний примус.

Держава — єдина політична організація, яка:

– охоплює усе населення країни в просторових межах. Територія — матеріальна основа існування держави. Сама територія не породжує держави. Вона лише створює простір, у межах якого держава простирає свою владу на населення, що мешкає тут. Територіальна ознака породжує громадянство — юридичний зв'язок особи з даною державою, який виражається у взаємних правах і обов'язках. Громадянин держави набуває: а) обов'язок підкорятися державно-владним велінням; б) право на заступництво і захист держави;

– має спеціальний апарат управління — систему державних органів, що складаються з особливого розряду осіб, професіоналів з управління;

– має у своєму розпорядженні апарат легального примусу: збройні сили, установи і заклади примусового характеру (армія, поліція, тюремні і виправно-трудові установи);

– в особі компетентних органів видає загальнообов'язкові юридичні норми, забезпечує їх реалізацію, тобто держава організує громадське життя на правових засадах, виступаючи, таким чином, як арбітр, що узгоджує індивідуальні, групові і суспільні інтереси. Вона забезпечує і захищає права своїх громадян, а також інших людей, що перебувають на її території. Без права, законодавства держава не в змозі ефективно керувати суспільством, забезпечувати здійснення прийнятих нею рішень;

– має єдину грошову систему;

– має офіційну систему оподаткування і фінансового контролю;

– має суверенітет;

– має формальні реквізити — офіційні символи: прапор, герб, гімн.

Слід зважити на те, що держава може бути світською і теократичною. Більшість держав світу — світські, тобто такі, в яких розмежовані сфери дії церкви і держави (церква відокремлена від держави). У теократичних державах влада належить церковній ієрархії (Монголія до 1921 p., сучасний Ватикан).

Сутність держави — це внутрішній зміст її діяльності, який виражає єдність загальносоціальних і вузькокласових (групових) інтересів громадян. Будь-яка держава, разом із вирішенням суто класових завдань, виконує й загальносоціальні завдання («спільні справи»), без яких не може функціонувати жодне суспільство. Це — засоби транспорту і зв'язку, будівництво шляхів, іригаційних споруд, боротьба з епідеміями, злочинністю, заходи щодо забезпечення миру та інші (11).

Два аспекти сутності держави визначилися з моменту її виникнення:

– класовий аспект — захист інтересів економічно пануючого класу, здійснення організованого примусу;

– загальносоціальний аспект — захист інтересів усього суспільства, забезпечення громадського блага, підтримання порядку, виконання інших загальносоціальних справ. Загальносоціальний аспект сутності держави особливо яскраво проявляється в її зіставленні з громадянським суспільством (див. § «Громадянське суспільство і держава»).

Співвідношення вузькокласових (групових) інтересів пануючої верхівки (еліти) і інтересів усього суспільства за різних історичних часів не однаково. Як правило, посилення однієї з них призводить до послаблення іншої. До середини XIX ст. у більшості країн перевага була на боці організованого примусу, захисту інтересів економічно пануючого класу(4). Поступово у ряді цивілізованих держав Заходу в зв'язку із розвитком громадянського суспільства усе більшого значення набувають загальносоціальний аспект державної діяльності, завдання забезпечення суспільного блага. У наші дні цей аспект відіграє істотну роль у неокапіталістичних і неосоціалістичних державах, у тому числі в Україні.

Перевага загальносоціального аспекту сутності держави відбулася завдяки зниженню частки його класового змісту як певного результату розвитку громадянського суспільства, твердження прав і свобод особи. У сучасних цивілізованих державах не стало чітко виражених класів, соціальні суперечності втратили антагоністичний характер, зріс загальний життєвий рівень населення.

Зміст діяльності держави набув нових якостей:

– держава стала на шлях подолання суспільних суперечностей не шляхом насильства і придушення, а за допомогою досягнення громадського компромісу, толерантності, створення умов для розвитку громадянського суспільства;

– держава у своїй діяльності широко використовує такі загальнодемократичні ідеї та інститути, як поділ влади, плюралізм думок, висока роль суду, гласність та ін.;

– держава застосовує засоби захисту людини праці, соціальної захищеності всіх громадян;

– на міжнародній арені держава проводить політику, що потребує взаємних поступок, компромісів, домовленостей з іншими державами.

Така держава в сучасних західних теоріях трактується як надкласова, що представляє інтереси всіх верств суспільства. Вона називається соціальною правовою державою, державою соціальної демократії. Сутність й цієї держави не позбавлена класового аспекту, проте він не настільки виражений, як в експлуататорських державах — рабовласницьких, феодальних, буржуазних (8).

Більш того, у сучасних державах (внаслідок втрати антагоністичного характеру класових суперечностей) ці аспекти аж ніяк не обов'язково протилежні один одному. Соціальна правова держава припускає наявність громадянського суспільства, де громадянин — суб'єкт права — є вільною, автономною особою (див. главу «Соціальна правова держава»).

На певному етапі розвитку у суспільстві виникають проблеми взаємовідносин між новостворюваними прошарками населення, його верствами і між окремими особами. Тим самим виникає потреба у вирішенні цих питань і як наслідок зароджується нова специфічна окрема організація суспільства, яку в подальшому ми назвемо державою. Втрачаючи соціальну неоднорідність, суспільство розділяється на частини, які відрізняються місцем і роллю в системі суспільного виробництва і розподілу матеріальних благ, способом життя, духовною культурою, соціальним і майновим станом тощо.

У кожній з таких суспільних груп звичайно з’являються не тільки спільні загальні інтереси, а й окремі для кожного прошарку – специфічні. Ці індивідуальні інтереси носять настільки різноманітний характер, що виникає потреба в їх узгодженні і координуванні, потреба у регулюванні відносин між різними частинами суспільства. Саме ця потреба і вимагає утворення специфічої організації, основним призначенням якої є забезпечення відносної цілісності суспільства. Такою організацією є держава.

Тобто держава виступає формою організації суспільного життя, системою соціального управління, що забезпечує цілісність суспільства, його нормальне, стабільне функціонування (9).

Виявлення причин виникнення держави багато в чому залежить від того, який соціальний інститут тлумачать як державність, його сутність та призначення. І, хоча необхідність виникнення держави здебільшого пов’язується із виникненням у суспільстві нерівності серед його членів, його диференціацією на певні соціальні верстви, зміною форми і характеру зв’язків між ними та суспільством, якісними змінами у суспільному виробництві, свідомості людей тощо, проблема виникнення держави, як, до речі, і права, залишається і , мабуть, довший час залишатиметься в науці дискусійною.

По-перше, в основі цієї складної проблеми лежать складні різні ідейні, філософські погляди і течії. По-друге, історичні і етнографічні науки дають все нові знання про причини походження держави і права.

Сучасна матеріалістична наука пов’язує процес виникнення держави безпосередньо з виникненням права. А, взагалі, зародження державного ладу є одночасним до розвитку виробництва, переходу, як ми назвали вище, від привласнюючої до виробничої економіки.

В результаті еволюційного розвитку людина для задоволення своїх потреб поступово перейшла від привласнення готових тваринних і рослинних форм до справжньої трудової діяльності, направленої на перетворення природи і виробництво знарядь праці, їжі і інше. Саме перехід до виробничої економіки послужив поштовхом до трьох великих розділень суспільної праці – відділення скотарства від землеробства, розділенню ремесла і шару людей, які зайняті в сфері обміну – торгівлі (купців) (10).

Такі великі події в суспільному житті мають такі ж великі багаточисленні наслідки. В змінених умовах зросла роль чоловічої праці, яка стала явно пріорітетною в порівнянні з жіночою домашньою. В зв’язку з цим матріархальний рід поступився місцем патріархальному, де рід вже ведеться по батьківській, а не материнській лінії. Але, що більш важливо, родова община починає розпадатися на патріархальні сім’ї (землеробів, скотарів, ремісників), інтереси яких вже не повністю співпадають з інтересами роду. З виникненням сім’ї почався розклад родової общини. Нарешті наступила черга, неминучої при розділенні праці, спеціалізації, підвищення її продуктивності. Додатковий продукт, як наслідок росту подуктивності праці зумовив появу економічної можливості для товарообміну і привласнення результатів чужої праці, виникнення приватної власності, соціального розшарування первісного суспільства, утворення класів, зародження держави.

І все ж таки причини зародження держави беруть своє коріння не тільки в матеріальному виробництві, але і в відтворенні самої людини. Зокрема заборона інцесту (кровозмішання) не тільки сприяла виживанню і укріпленню роду людського, але й створила багатопланову дію на розвиток суспільства, структуру його внутрішніх і зовнішніх відносин, культуру. Адже зрозуміти, що кровозмішання веде до виродження, ставить рід на межу загибелі – можна сказати ще лише пів справи. Набагато складніше було викорінити його, для цього потрібні були суворі міри, направлені проти відступлень від табу, які обов’язково мали місце. Тому є основи думати, що родові органи, які підтримують заборону інцесту і насильне його викорінення всередині роду, розвиток взаємозв’язків з іншими родами в цілях взаємообоміну жінками, були найдавнішими елементами зародження державності (17).

Родова організація суспільства трансформувалась в державу еволюційно, проходячи перехідні стадії. Одною з таких перехідних форм, - за думкою Л.Моргана, - “військова демократія”, де органи родового суспільного самоуправління ще зберігаються, але поступово набирають силу нові переддержавні структури в особі воєнначальника і його війська.

Тут з’явились зачатки військово-насильницького примусу і подавлення, тому що традиційна родова організація самоуправління уже не в стані була вирішити виникаючі протиріччя, які все більше розвалювали вікові порядки.

Формування держави – тривалий процес, який у різних народів йшов різними шляхами. Сьогодні домінує думка, що одним із основних є східний шлях виникнення держави, “азіатський спосіб виробництва” (спочатку – Древній Схід, потім – Африка, Америка, Океанія). Тут дуже стійкими і традиційними вияснились соціально-економічні відносини і структури родового устрою – земельна община, колективна власність. Управління суспільною власністю ставало важливою функцією родоплемінної знаті, яка поступово перетворювалась в уособлену соціальну групу, а її інтереси все більше відокремлювались від інтересів інших членів суспільства.

Звідси, східний (азіатський) варіант виникнення державності відрізняється від інших головним чином тим, що тут родоплемінна знать, яка виконувала суспільні потреби плавно трансформувалась в державні органи (державно-чиновницький апарат), а суспільна (колективна) власність також поступово перетворюється в державну. Приватна власність тут не мала суттєвого значення (7).

На розглядуваний шлях зародження держави значний вплив зробили географічні умови, необхідність здійснення широкомасштабних суспільних робіт, які передвизначили виникнення самостійної і сильної публічної влади.

Східні держави замітно відрізняються одна від одної, хоча мають багато спільного. Всі вони були абсолютними, деспотичними монархіями, володіли потужним чинновницьким апаратом, економічну основу їх складала державна власність. Тут по суті не спостерігалось чітко окресленої класової деференціації. Держава одночасно і експлуатувала сільських общинників, і управляла ними, тобто сама держава виступала організатором виробництва.

По іншому історичному шляху йшов процес виникнення державності на території Європи, де головним державотворчим фактором було розшарування сусупільства, яке обумовлено інтенсивним формуванням приватної власності на землю, рабів та інше. Але далеко не завжди цей процес походив у “чистому” вигляді. Так, наприклад, в Римі на виникнення класів і держави великий вплив мала тривала боротьба двох угрупувань вільних членів родоплемінного суспільства – патриціїв і плебеїв. В результаті перемог останніх в ньому закріпились демократичні порядки: рівноправність всіх вільних громадян, можливість кожного бути одчасно землеробом і воїном і інше.

З приводу виникнення держави на території Західної і Східної Європи в літературі наявні дві точки зору. Прибічники першої стверджують, що в багатьох регіонах в ході розкладу первісних відносин зароджувалась феодальна держава.

Прибічники іншої вважають, що після розкладу трудового устрою, тут наступає попередній феодалізму довгий період, в ході якого знать виділяється в особливу групу, забезпечує собі привілегії, в першу чергу у володінні землею, але християни зберігають як свободи так і власність на землю. Цей період вони називають профеодалізмом, а державу – профеодальною (8).

Таким чином, на етапі виробничої економіки під дією розділення праці, появи патріархальної сім’ї, військових захоплень, заборони інцесту і інших факторів, проходить розшарування первісного суспільства, загострюються його протиріччя, внаслідок чого родова організація соціального життя виживає себе, а їй на зміну з тою ж неминучістю приходить нова організаційна норма суспільства – державність.

Отже, узагальнюючи, можна сказати, що виникнення держави обумовлено потребою суспільства зберегти свою цілісність за його розшарування на нерівні за своїм соціальним станощем верстви, в здійсненя ефективного соціального управління за умов збільшення населення, зміни безпосередніх родоплемінних зв’язків на опосередковані продуктами виробництва, що є проявом ускладнення суспільного життя.

Функції держави — головні напрямки і види діяльності держави, обумовлені її завданнями і цілями і такі, що характеризують її сутність.

Функції держави не можна ототожнювати з функціями її окремих органів, які є частиною апарату держави і відбиваються у компетенції, у предметі ведення, у правах і обов'язках (повноваженнях), закріплених за ними. Наведені нижче функції держави відбивають реалізацію загальносоціальних, або «спільних справ» (а не класових), що забезпечують об'єктивне існування людей. Можна класифікувати функції сучасної держави за різними критеріями: суб'єктами, об'єктами, способами, засобами та іншими елементами державної діяльності (11).

Функції держави за засобами її діяльності: законодавча; виконавча (управлінська); судова; правоохоронна; інформаційна. Функції цивілізованої держави за сферами (об'єктами) її діяльності можна поділити на внутрішні і зовнішні. Внутрішні функції забезпечують внутрішню політику держави: 1) політична — вироблення внутрішньої політики держави, регулювання сфери політичних відносин, забезпечення народовладдя;

2) економічна — регулювання сфери економічних відносин, створення умов для розвитку виробництва; організація виробництва на основі визнання і захисту різних форм власності, підприємницької діяльності; прогнозування розвитку економіки;

3) оподаткування і фінансового контролю — організація і забезпечення системи оподаткування і контролю за легальністю прибутків громадян та їх об'єднань, а також за витратою податків;

4) соціальна — забезпечення соціальної безпеки громадян, створення умов для повного здійснення їх права на працю, життєвий достатній рівень; зняття і пом'якшення соціальних суперечностей шляхом гуманної та справедливої соціальної політики;

5) екологічна — забезпечення екологічної безпеки і підтримання екологічної рівноваги на території держави; охорона і раціональне використання природних ресурсів; збереження генофонду народу;

6) культурна (духовна) — консолідація нації, розвиток національної самосвідомості; сприяння розвитку самобутності усіх корінних народів і національних меншин; організація освіти; сприяння розвитку культури, науки; охорона культурної спадщини;

7) інформаційна — організація і забезпечення системи одержання, використання, поширення і збереження інформації;

8) правоохоронна — забезпечення охорони конституційного ладу, прав і свобод громадян, законності і правопорядку, довкілля, встановлених і регульованих правом усіх суспільних відносин.

Внутрішні функції держави можна поділити ще на дві основні групи: регулятивні та правоохоронні (17).

Зовнішні функції забезпечують зовнішню політику держави:

1) політична (дипломатична) — встановлення і підтримання дипломатичних зносин з іноземними державами відповідно до загальновизнаних норм і принципів міжнародного права;

2) економічна — встановлення і підтримання торгово-економічних відносин з іноземними державами; розвиток ділового партнерства і співробітництва в економічній сфері з усіма державами, незалежно від їх соціального ладу та рівня розвитку; інтеграція до світової економіки;

3) екологічна — підтримання екологічного виживання на планеті;

4) культурна (гуманітарна) — підтримання і розвиток культурних і наукових зв'язків з іноземними державами; забезпечення збереження історичних пам'ятників та інших об'єктів, що мають культурну цінність; вжиття заходів щодо повернення культурних цінностей свого народу, які знаходяться за кордоном;

5) інформаційна — участь у розвитку світового інформаційного простору, встановлення режиму використання інформаційних ресурсів на основі рівноправного співробітництва з іншими державами;

6) оборона держави — захист державного суверенітету від зовнішніх посягань як економічними, дипломатичними, так і воєнними засобами;

7) підтримання світового правопорядку -- участь у врегулюванні міжнаціональних і міждержавних конфліктів; боротьба з міжнародними злочинами.

У зовнішніх функціях держави можна виділити два основні напрямки: зовнішньополітична діяльність (тут особливе значення має функція оборони країни) і зовнішньоекономічна діяльність.

Не можна ототожнювати функції держави з формами їх реалізації — правовими та організаційними, а також із методами їх реалізації (переконання, заохочення, державний примус, придушення).

Основні правові форми здійснення функцій держави: правотворча, правозастосовна, правоохоронна, установча, контрольно-наглядова.

Конкретна функція держави являє собою єдність змісту, форм і методів здійснення державної влади у певній сфері діяльності держави; характеризується відомою самостійністю, однорідністю, повторюваністю (10).

Зміст внутрішніх і зовнішніх функцій держави змінюється на різних етапах її розвитку. Наприклад, протягом періоду становлення буржуазної держави економічна функція була слабко розвинутою. З середини XIX ст., особливо у XX ст. з кінця 50-х років, у країнах Західної Європи і Північної Америки її роль значно зросла як за значущістю, так і за обсягом. Державно-правове регулювання соціально-економічної сфери суспільних відносин спрямоване на забезпечення політики «повної зайнятості» населення і запобігання економічним кризам. Західні країни вдаються до допомоги системи планування (у тому числі довгострокового), створення спеціальних відомств з прогнозування розвитку економіки і соціального розвитку. Зріс вплив на приватний сектор шляхом різних засобів регулювання і контролю — політики цін, податків, інвестицій, експорту, імпорту, державних замовлень, кредитної політики тощо. Але це не означає, що держава поглинає діяльність приватного сектора в економіці, не створює умов для його розвитку.

На відміну від західних буржуазних країн у СРСР, до складу якого входила радянська Україна, приватний сектор був дозволений протягом дуже обмеженого часу (неп). Державне регулювання економічних відносин відігравало пануючу роль. Держава була монополістом у всіх сферах життєдіяльності суспільства, а в економічній сфері перейняла на себе буквально все — від встановлення рівня інвестицій у ту чи іншу галузь економіки до найменування продуктів і цін на них.

У незалежній Україні з переходом до ринкових відн