Світовий ринок енергоресурсів: стан, проблеми, перспективи

Міністерство освіти і науки України

Київський національний університет будівництва і архітектури

Кафедра економічної теорії

Курсова робота

На тему :

Світовий ринок енергоресурсів: стан, проблеми, перспективи

Київ 2011

Зміст

Вступ

1.Особливості розвутку та функціонування світового ринку енергоресурсів

1.1 Енергетичний фактор у міжнародних відносинах

1.2 Енергетичній потенціал та його розподіл у світовому господарстві

2. Характеристика сучасного енергозабезпечення

2.1 Традиційні енергоносії

2.2 Відновлювальні джерела енергії

3. Проблеми та перспективи на сівтовому енергетичному ринку

3.1 Проблеми нафтової, вугільної та ядерної енергетики

3.2 Позитивні та негативні аспекти альтернативних енергоносіїв

3.3 Переваги та проблеми водневої енергетики

Висновок

Список використаної літератури

Додатки

енергоресурс енергетичний міжнародний економіка

Вступ

У сучасному світі наявність і доступність паливно-енергетичних ресурсів, безперебійність поставок й ефективність їх використання багато в чому визначають стійкий розвиток і енергетичну безпеку – важливу складову національної безпеки.

Енергоспоживання на початку ХХІ сторіччя у всіх регіонах світу демонструє стійку тенденцію до зростання, за останні 10 років воно збільшилося на 11%. Це зростання обумовлюється темпами світового економічного розвитку, збільшенням населення планети й усе більш зростаючою роллю енергоресурсів у житті людства.

Світ вступив у нову енергетичну епоху, що характеризується підвищенням потреб в паливі. Не зважаючи на різкі зміни попиту і цін на нафту, тенденція до зростання споживання палива та енергії все ж таки залишиться, хоча розподіл споживання між секторами і країнами може дещо змінитися. Водночас тенденції розвитку суспільства вимагають різкого підвищення ефективності використання природних ресурсів, прийняття нових нетрадиційних рішень, здатних у найкоротший термін і з мінімальними витратами вирішити проблеми нестачі електроенергетичних потужностей, зменшити шкідливе навантаження на довкілля і провести модернізацію енергетики відповідно до вимог XXI століття.

Зростання світових потреб в паливі та енергії при ресурсних та екологічних обмеженнях традиційної енергетики обумовлює необхідність своєчасної підготовки нових енергетичних технологій, спроможних взяти на себе суттєву частину приросту енергетичних потреб і стабілізувати споживання органічного палива. Ціною стійкого розвитку повинні стати великі довгострокові капіталовкладення у світову енергетичну інфраструктуру, на якій базується економічне зростання. Умовою ефективності таких довгострокових капіталовкладень є обґрунтована, цілеспрямована економічна та енергетична політика урядів у сполученні із науковим потенціалом всього світового співтовариства. Це спонукає до розвитку міждержавного співробітництва, об’єднання науково-технічних та фінансових можливостей багатьох країн світу. Прагнення забезпечити енергетичну безпеку сьогодні є вирішальним фактором в енергетичній політиці і для тих країн, що мають запаси нафти й газу, і для тих, що не володіють ними в достатньому обсязі. Також загальносвітовою тенденцією в енергетичній політиці на фоні проблеми вичерпаності традиційних енергоресурсів є підвищення ролі енергозбереження.

Загальні проблеми енергозабезпечення та окремі питання, що на них впливають, знаходяться під постійною увагою світових та регіональних міжнародних організацій, і в першу чергу – енергетичних. Це – Міжнародне енергетичне агентство (МЕА), Всесвітня енергетична рада (ВЕР), Міжнародне агентство з атомної енергії (МАГАТЕ), Статуправління Європейської Комісії (ЄВРОСТАТ), Електроенергетична рада СНД та ін.

МЕА надає значний обсяг аналітичної інформації з енергетичних питань у світовому вимірі, а також стосовно окремих країн у своїх щорічних оглядах, а також у спеціальних випусках, присвячених таким актуальним питанням, як енергетична безпека, розвиток нетрадиційних джерел енергії, новітніх енерготехнологій, особливості енергетичної політики, потреби в інвестиціях, тощо.

Україна об’єктивно зацікавлена у передбачуваній світовій енергетичній політиці та грамотному позиціюванні у світових енергетичних процесах з метою раціонального використання свого ресурсного, транспортного, технологічного та наукового потенціалу.

На сьогоднішньому етапі Україна є енергетично залежною країною, але водночас вона має значний енергетичний потенціал. Це, в першу чергу, стосується покладів вугілля та уранової руди, а також нетрадиційних та відновлюваних джерел енергії. Завдяки своєму геостратегічному положенню Україна також відіграє значну роль в міжнародній системі постачань енергоресурсів, і в першу чергу, у європейській системі. Роль України як транзитної держави є достатньо вагомою сьогодні в енергозабезпеченні Європи і буде зростати в майбутньому.

Вітчизняні дослідні установи й окремі фахівці приділяють значну увагу питанням енергозабезпечення та енергетичної безпеки країни. Найбільш відомими з цих питань є роботи Шидловського А.К., Ковалка М.П., Кулика М.М., Стогнія Б.С., Жовтянського В.А., Суходолі О.М. та ін.

Найбільш актуальним проблемам енергозабезпечення присвячено низку робіт Національного інституту стратегічних досліджень.

Тривалий час Україна не мала стратегічної програми національного енергетичного розвитку, що негативно позначалося на формуванні й реалізації вітчизняної енергетичної та загальноекономічної політики. Тому значущим в історичному і економічному контексті було ухвалення у 2006 році національної Енергетичної стратегії на період до 2030 року, якою перед керівництвом та науковою громадськістю країни поставлено амбіційні цілі – до 2030 року забезпечити потреби країни у енергоресурсах, які загалом збільшаться у 1,5 рази у порівнянні з існуючим рівнем,що буде коштувати країні більш ніж 1000 млрд. грн. Тому визначення шляхів раціонального використання наявного енергопотенціалу, пріоритетів у впровадженні новітніх енерготехнологій, у які першочергово треба робити капітальні вкладення, – це завдання і для керівництва країни, і для науково-дослідних та аналітичних організацій. Актуальним також є визначення позиціювання України у світовому енергетичному просторі як у сучасний період, так і в перспективі.

Дійсне дослідження і присвячено вирішенню цих питань. В роботі проведено аналіз стану та нових світових тенденцій у ресурсному та технологічному оснащенні енергетичної галузі, розвитку світових енергетичних ринків, нових ініціатив у світовій енергетичній політиці, а також у розбудові системи світової енергетичної безпеки.

1. Особливості розвитку та функціонування світового ринку енергоносіїв

1.1 Енергетичній фактор у міжнародних відносинах

У 90-х роках XX ст. змінилися пріоритети зовнішньої політики провідних держав: у питаннях забезпечення національної безпеки дедалі важливішими стають економічні фактори, а не військові. Нині зовнішня політика більшості держав спрямована на довгострокове гарантоване забезпечення стійкого розвитку своїх економік стратегічними ресурсами, серед яких найбільше значення надається паливно-енергетичним.

Країнами «вісімки» в енергетичній сфері проголошені такі основні принципи:

·доступ до безпечних, економічних і надійних джерел постачання енергії є необхідною умовою прогресу;

·здійснення заходів щодо запобігання різким коливанням цін на нафту і зміцнення енергетичної безпеки шляхом ширшого використання ринкових механізмів, диверсифікації постачання енергії, підвищення енергоефективності, удосконалення інформаційного обміну, а також розвитку глобального енергетичного діалогу;

·спрямованість зусиль світового співтовариства на забезпечення стабільності і надійності у функціонуванні світової системи постачання енергетичних ресурсів, у тому числі на розвиток і підвищення надійності транспортної інфраструктури.

У той же час боротьба за володіння енергоресурсами, за право їхнього транспортування, за вплив на ринок енергоносіїв стала сьогодні найважливішим фактором реалізації інтересів держав світу, їхньої політичної поведінки, базою політичних і економічних союзів і навіть джерелом міжнародних конфліктів.

Нинішній час (починаючи з 1998 р.) характеризується нестабільністю світових енергетичних ринків, яка посилюється затяжним спадом у світовій економіці. Тенденції, що намітилися, свідчать про істотне збільшення залежності промислово розвинених країн, інших основних споживачів енергетичних ресурсів від імпорту, що веде до збільшення конкуренції. Актуальнішою стає проблема забезпечення енергетичної безпеки і стабільності на світових енергетичних ринках. Події 11 вересня 2001 року, внаслідок яких зросла напруженість на Близькому та Середньому Сході, обумовили загострення цих проблем.

У міждержавних відносинах енергетичний фактор так чи інакше присутній на всіх рівнях і є однією з тем багатьох переговорів. Енергетична дипломатія починає домінувати у зовнішній політиці більшості країн. Показовий у цьому відношенні досвід США.

Основні пріоритети зовнішньої енергетичної політики США багато в чому визначаються не тільки тим, що ця країна найбільше споживає і виробляє енергетичних ресурсів, але і тим, що вона - лідер в розробці і координації загальної енергетичної політики промислово розвинених країн. Цілі і пріоритети зовнішньої енергетичної політики США випливають з Національної енергетичної стратегії 1991 р., що була оновлена у 1998 р., а в 2001 р. доповнена кількома новими положеннями. Основною метою зовнішньої енергетичної політики проголошується підвищення енергетичної безпеки США поряд зі зміцненням і розвитком системи глобальної енергетичної безпеки.

Передусім йдеться про унеможливлення перебоїв у постачаннях енергоресурсів і різких коливань світових цін на енергоносії, а також про збереження своїх власних запасів енергоресурсів, в основному нафти. Енергетична дипломатія США приділяє велику увагу вивченню і контролю стану світового ринку енергоресурсів, послуг, технологій та інвестицій у паливно-енергетичні галузі.

Для досягнення основних цілей своєї зовнішньої енергетичної політики США прагнуть диверсифікувати джерела енергоресурсів, що імпортуються, і забезпечити їхнє надійне постачання.

Пріоритет в регіональній енергетичній політиці США віддають співробітництву в рамках створеної у 1994 р. Північноамериканської зони вільної торгівлі (НАФТА), куди увійшли США, Канада і Мексика. В Латинській Америці енергетичні інтереси США полягають у забезпеченні надійних постачань енергоресурсів, а також у зміцненні регіональних позицій американських компаній.

Міжнародними пріоритетами для США є відносини з країнами, що володіють великими запасами енергоресурсів. У відносинах з основними нафтовидобувними країнами Північної Африки, Близького та Середнього Сходу США проводять диференційовану політику. Основні партнери США - це Саудівська Аравія, Кувейт, ОАЕ. Останнім часом активізувалися відносини з Алжиром. У відносинах з «опальними» державами (Лівія, Ірак, Іран) проводиться тверда політика санкцій, у тому числі з використанням можливостей США в ООН.

Велика увага приділяється також розвитку енергетичного співробітництва з Росією та країнами Каспійського басейну. Тут особлива увага приділяється сприянню ринковим перетворенням, а також зміцненню позицій американських компаній у цих країнах. Каспійський регіон поряд з Перською затокою офіційно трактується Держдепартаментом США як сфера життєво важливих інтересів Вашингтону, які стосуються національної безпеки країни.

Основна мотивація американської енергетичної дипломатії у відносинах з Росією і країнами СНД визначається просуванням інтересів великих компаній, що базуються в США, а також використанням можливостей американської участі в енергетичному співробітництві з пострадянськими країнами для посилення зовнішньополітичних позицій США на території колишнього СРСР.

Аналітики звертають увагу, що реакція США та їхніх союзників на регіональні конфлікти залежить від наявності чи відсутності енергетичної складової у кожному конкретному випадку. Так, по-різному віднеслися США до захоплення Туреччиною 37 % території Кіпру і до іракської анексії Кувейту. Якщо необхідність відновлення Югославії після натівських бомбардувань вже навіть не обговорюється, багатоміліардна фінансова допомога Афганістану почала надаватися негайно. І це продиктовано не стільки бажанням відновити економіку країни і покінчити з тероризмом, скільки можливістю здійснити давнішні плани США щодо перекидання нафти і газу з прикаспійських держав через західний і південний Афганістан у пакистанські порти Карачі та Гвадар.

Тепер США, домінуючи в Афганістані і Центральній Азії, можуть самі визначати напрямок газопроводів і нафтопроводів. Просуваючись далі у Закавказзя, вони можуть фактично узяти у свої руки процес формування "Великого шовкового шляху", яким підуть енергетичні ресурси Каспію. Вже сьогодні США намагаються перейти від слів до діла в будівництві нафтопроводу Баку - Джейхан з підключенням до нього нафти Казахстану й інших країн регіону. Одночасно в американських політичних колах і в конгресі обговорюється питання щодо проведення однієї гілки цього нафтопроводу через Вірменію, щоб економічною та енергетичною залежністю об'єднати під своїм крилом усі країни як Центральної Азії, так і Закавказзя.

Подальші плани США націлені на використання сили проти Ірану й Іраку, що створює значну загрозу енергетичній безпеці Європи. Основними постачальниками енергетичних ресурсів для Європи є так звані «країни-ізгої» - Лівія, Алжир, Іран та Ірак, які можуть стати жертвами «війни з тероризмом».

Таким чином, США, максимально контролюючи основні країни-виробників нафти, створюють принципову можливість одноосібно нав'язувати цінову політику на ринках нафти і тим самим використовувати цю можливість в цілях, які важко спрогнозувати сьогодні (наприклад, з метою спровокувати енергетичну чи економічну кризу у світі або в регіоні).

Прагнення Європи позбавитися енергозалежності від мусульманських країн і тим самим зміцнити свою безпеку веде її на зближення з Росією. Росія володіє значними ресурсо-сировинними запасами, істотним промисловим та інтелектуальним потенціалом у сфері ПЕК, об'єктивно є великою енергетичною державою і щороку грає все помітнішу роль у світовій енергетичній політиці.

Сьогодні Росія і ЄС активно розвивають енергодіалог. У руслі цього діалогу передбачається збільшення постачань енергоресурсів до Європи з урахуванням реальних потреб європейських країн і можливостей Росії з їхнього задоволення (приблизно на 30 %) за умови залучення європейських інвестицій у розробку російських родовищ і розвиток транспортних маршрутів на європейський ринок.

Росія поряд з використанням можливостей європейського ринку енергоресурсів зацікавлена також в диверсифікації напрямків експорту. Передбачається здійснення комплексу заходів для розширення експортних потоків у південному і східному напрямках (у країни Південно-Східної Азії й Азіатсько-Тихоокеанського регіону в цілому), а також у США.

У планах Росії нарощування міжсистемних перетоків електроенергії. Вже розпочато організацію спільної роботи енергосистем Росії, України й інших країн СНД з міждержавними енергетичними об'єднаннями Південної, Центральної і Західної Європи. «Енергомости» з країнами Південно-Східної Азії започаткують формування глобальних євроазіатських енергетичних систем.

Від того, наскільки зможе енергетична дипломатія знайти баланс інтересів у трикутнику США-ЄС-Росія залежить стійкість, стабільність і передбачуваність світової енергетики, а також ситуації у світі.

Україна у цьому трикутнику має розбудовувати свою зовнішню енергетичну політику, максимально використовуючи всі можливості, якими вона володіє. Донедавна ні в самій Україні, ні за її межами не існувало чіткої уяви про таку політику. Політикам і чиновникам різного рангу зручно було класифікувати історично сформовану монопольну залежність від Росії в енергопостачанні як російську експансію, при цьому не вживаючи дійових заходів щодо зміни становища у зв'язку з трансформаціями міждержавних відносин. Понад те, результатом такої «політики» стало погіршення відносин з Росією - ресурсопотоки почали йти в обхід території України (прокладка газопроводу через Білорусь і Польщу, будівництво перемички Суходільна-Родіоновська).

1.2 Паливно-нергетичний потенціал і його розподіл у світовому господарстві

У сировинному секторі світового господарства провідну роль відіграють паливно-енергетичні ресурси – нафта, нафтопродукти, природний газ, кам'яне вугілля, енергія (ядерна, гідроенергія та ін.). Це відбувається тому,що без його продукції неможливе функціонування усіх без винятку галузей. До складу ПЕК входять газова, нафтова і вугільна промисловості, енергетика.

Світовий попит на первинні енергетичні ресурси в ХХІ ст. зростає повільніше, ніж це було у ХХ ст. Одночасно підвищується ефективність їхнього використання, особливо в промислово розвинутих країнах. Зальне споживання усіх видів ПЕР у світі зросло приблизно в 1,6 – 1,7 рази і складає близько 17 млрд.т умовного палива. В структурі споживання домінуючий стан зберігається за паливно-енергетичними ресурсами органічного походження (більш 94%). Частка енергії АЕС, ГЕС і інших не перевищить 6%.

В структурі споживання частка нафти упала з 39,4% до 35% при зростанні частки газу з 23,7% до 28%. Трохи знизилася частка вугілля – з 31,7% до 31,2%. Невелике збільшення частки неорганічних енергоресурсів відбувається на тлі скорочення питомої ваги атомної енергії – з 2,3% до 2% до 2009 р.

Структура ПЕК у світовому господарстві визначається видами використовуваної первинної енергії і балансом між ними. У таблиці 1.1 наведені джерела первинної енергії і відповідні їм види вторинної енергії, що виходить у результаті перетворення.

Наприкінці ХХ ст. відбулося уповільнення темпів економічного розвитку фактично в усіх країнах світу. У державах ОЕСР (Організації економічного співробітництва і розвитку, в яку входять 29 промислово розвинутих країн), зокрема, у Японії (яка пережила глибокий спад) економічне зростання у середньому склало 2,2%.

Таблиця 1.1 Види первинної і вторинної енергії