Первісні суспільства сучасності: саамі

Міністерство освіти і науки України

Ніжинський державний університет імені М. В. Гоголя

Реферат на тему:

2010

Саами (лопарі) - невеликий народ Півночі Європи чисельністю близько 31 тис. чоловік. Основна маса саамів населяє Північ Норвегії, Швеції і Фінляндії (понад 29 тис. осіб). Частина саамів живе в Росії, на Кольському півострові (1,9 тис. осіб).

Самоназва Кольський саамів - саамі, саами, сортаменту, скандинавських - самелатс, Самеко. Свою назву "лопарі" народ отримав, мабуть, від сусідів - фінів і скандинавів, від яких його сприйняли і росіяни. Вперше назва Лаппі (Lappia) ми зустрічаємо у Саксона Граматика (кінець XII ст.), А в російських джерелах термін лоп' з'являється з кінця XIV ст. Одні дослідники (Т. І. Ітконен) виробляють слова "лопь", "лопарі" від фінського lape, lappea - сторона, інші (Є. Ітконен) пов'язують його зі шведським lapp - місце.

В останні роки як в літературі, так і в побуті лопарів стали часто називати по їх самоназві - саамів.

Саамська мова належить до фінно-угорської мовної сім'ї, але займає в ній особливе місце. Лінгвісти виявляють в ній субстрат, висхідний, на їхню думку, до Самодійські мови.

Сучасна саамська мова розпадається на ряд діалектів, відмінності між якими досить значні. Дослідники поділяють всіх саамів у мовному відношенні на дві гілки: західну і східну. До останньої належать поряд з деякими групами саамів Фінляндії (Інарі і сколтамі) і саами Кольського півострова, які говорять на трьох діалектах: більшість - на іоканьгскому і кильдінському, менша частина - на нотозерскому. Саами Росії знають також і російську.

У саамів можна виділити чотири основних господарсько-культурних типи. До першого відноситься найбільш численна група гірських саамів, що живуть переважно в Швеції, в невеликому числі - в Норвегії та Фінляндії. Вони займаються головним чином гірським оленярством і ведуть кочове життя. Друга група - осілі приморські або берегові саами, до яких належить більшість саамів Норвегії. Їх основне заняття - морське рибальство: влітку і восени - промисел сьомги, а навесні - прибережний вилов тріски. Третя група саамів - так звані лісові. Вони населяють в основному лісові області Швеції і Фінляндії і займаються переважно полюванням на дикого північного оленя та хутрових звірів, а також лісовим оленярством. Спосіб життя їх напівкочовий.

Саами Кольського півострова являють собою абсолютно самостійну етнографічну групу. Їхнє господарство визначається поєднанням оленярство, рибальства та полювання і напівкочового способу життя хоча в останні десятиліття вони ведуть більш осілий спосіб життя.

Давня історія лопарів в даний час вивчена ще недостатньо. Археологічні розкопки, що проводилися на території Кольського півострова, головним чином на його північному узбережжі і почасти в південних районах, призвели до відкриття цілого ряду стоянок, що характеризують діяльність людини в цих місцях в різні періоди його історії.

На крайньому північному заході Кольського півострова, на півострові Рибальському, Б. Ф. Земляковим і П. М. Третьяковим у 1935 р. відкрита своєрідна культура арктичного палеоліту, поширена також на території Північної Норвегії (культура Комса). Стоянки Кольського арктичного палеоліту, розташовані за стародавніми береговим лініях, датуються приблизно VII-V тисячоліттями до н. е..

Дослідженням Кольського неоліту займалися Г. Д. Ріхтер, С. Ф. Єгоров, А. В. Шмідт, Г. І. Горецький. В останні роки значна робота в цьому напрямку проведена Н. М. Гуріним.

Неолітичні пам'ятки Кольського півострова датуються III-II тисячоліттями до н. е..Давнє населення, що залишило їх, було, ймовірно, напів бродячими рибалками та мисливцями на морського і сухопутного звіра. У північних, прибережних районах півострова виявлено залишки поселень як літніх, сезонних, розташованих на березі моря, так і осінньо-зимових, розрахованих на більш тривале перебування людей і віддалених від моря на відстані 3 або 4 км. У місцях цих останніх поселенні знайдені залишки жител напівземлянкового типу. На думку Н. М. Гуріна, населення стоянок було предками сучасних саамів.

Давня культура Кольського півострова виявляє схожість з неолітичними пам'ятниками Карелії, головним чином північно-східного узбережжя Онезького озера. Дослідники вважають, що заселення Кольського півострова стародавніми людьми відбувалося з території Карелії і, цілком ймовірно, з її північно-східній частині. Широке заселення Кольського півострова почалося, на думку археологів, не раніше кінця II тисячоліття до н. е.

Вперше про лопаря Кольського півострова під ім'ям фінів згадує скандинавський мандрівник Оттар, який побував на берегах Білого моря в IX ст.

У російських джерелах назву лоп', як уже говорилося, з'являється тільки з кінця XIV ст., А до цього зустрічаються назви тре, тр', тобто Терська сторона. З XV ст. починають з'являтися відомості про лопаря в грамотах, актах, новгородських Записних книгах та інших письмових документах.

У далекому минулому і ще в XVI-XVII ст. предки Кольський саамів займали значно більшу територію, населяючи землі сучасної Карелії. Про це свідчать топоніміка, а також новгородські Записні книги. З просуванням карелів на північ лопарі були поступово витіснені з цих земель. Але ще в середині XVIII ст., Як можна судити за збереженими від того періоду рукописним картками, в Північній Карелії існувало два лопарских цвинтаря - Орьезерский, на р.Чумче, на захід від Ковдозера, і Пяозерский, на південно-східному краю Ругозеро.

Існування Пяозерского цвинтаря в кінці XVIII ст. відзначав і М. Озерецковскій, де, за його повідомленням, проживало 78 душ лопарів чоловічої статі.

Документи більш пізнього часу відзначають Кольський саамів розселення вже тільки в межах Кольського півострова. У кінці XIX - початку XX ст. саами населяли майже весь Кольський півострів, за винятком частини Терського берега - від Кандалакші до р. Пяліци, де переважало російське населення.

Родовий склад Кольський лопарів невідомий. В одному з документів першої половини XVII ст. є вказівка, що в цвинтарях центральних, східних і північно-східних районів Кольського півострова (Вороненському, Ловозерскому, Семиостровскому, Іоканьгскому і Понойскому) живе так звана Терська лопь. Всі інші лопарі, що населяють райони на захід від неї, відносяться до кончанскої лопі. На думку В. В. Чарнолуського, до терских лопарів відносяться не всі з вищеназваних у складі терской лопі, а найбільш східні з них: іоканьгскі, кам'янські, понойскі і сосновські, що відрізняються загальними особливостями культури. Ловозерська ж, семиостровскі і вороненскі лопарі становлять особливу, так звану серединну групу, відмінну від терскої. Лопарі західних районів Кольського півострова (кончанскіа лопь, за термінологією XVII ст.), Складають третю групу, яка, як в мовному, так і частково в культурному відношенні не представляє єдиного цілого.

Перше проникнення новгородців на береги Білого моря і на Кольський півострів належить до XII ст. Перша згадка про сплату данини населенням Терського берега новгородцям відноситься до 1216 В кінці XIII і на початку XIV ст. новгородці повністю освоїли Кольську Лапландію.

Надалі, з XV ст., З падінням Новгорода Лапландія починає тяжіти до Московського Великого князівства, а потім входить до складу утворився Російської держави. З цього часу починається християнізація лопарского населення. Від 1526 є літописна звістка про хрещення "дикої лопі" Кандалагской губи, де була поставлена церква Різдва Івана Предтечі. Велику роль у поширенні християнства серед лопарів зіграв Печенгський монастир, заснований в 1550 р. Трифоном, прозваним Печенгським. У 1556 р. два лопарских цвинтаря, Печенгський і Мотовский, з усіма угіддями вже значилися за Печенгським монастирем, в наданій грамоті царя Івана Грозного, а лопарі цих цвинтарів входили до числа монастирських селян. Крім цього ченці Печенгського монастиря поступово освоювали прилеглі промислові угіддя, Печенгський монастир проіснував до 1764 р.

Поширення християнства серед Кольських лопарів пов'язано також з діяльністю Соловецького монастиря. На Мурманському березі монастир мав угіддя на кильдінському цвинтарі, Теріберській губі і інших місцях.

До цього часу, тобто до другої половини XVI ст., Відноситься початок християнізації терських лопарів.

На сході півострова, як виявляється з грамот царя Івана Грозного від 1575 і 1581 рр.., В гирлі р. Поноя була побудована церква Петра і Павла. У XVII ст. в районах розселення терських лопарів з'являються угіддя Антонієві-Сийского монастиря (на р.Еконгі). Хрещеного і Воскресенського монастирів (на річках Еконге і Поной).

Релігійна і місіонерська діяльність монастирів дуже скоро поступилася місцем торгової. Монастирі стали важливими торговельними та господарськими центрами в краї. Разом з поморськими купцями монастирі були головними споживачами продукції місцевих промислів (оленярського, хутрового, рибальського та морського) і експлуататорами місцевого населення.

У суспільному житті саамів довгий час і ще на початку XX століття зберігалися пережитки первіснообщинного ладу. Все саамське населення Кольського півострова складалося з низки товариств (Ловозерського, Семиостровського, Іоканьгського та ін), що представляли, мабуть, якісь територіальні об'єднання. Кожне саамське суспільство мало своє поселення - цвинтар. Більшість товариств мало по два цвинтаря: літній і зимовий.

Цвинтарі були, по всій вірогідності, екзогамні. Статистичних даних ми не маємо, тому що цим питанням ніхто не займався, але, за переказами, ще в перші десятиліття XX ст. шлюби воліли укладати між жителями різних цвинтарів.

У саамів в пережиточних формі зберігався звичай загального розподілу видобутку, а також звичай взаємодопомоги. Всі промислові угіддя і мисливські території, як свідчать матеріали кінця XIX - початку XX ст., Були розділені між погостами з правом спадкового володіння.

У той же час у саамів на початку XX ст. спостерігалося в якійсь мірі майнове розшарування і соціальна нерівність. Найманої праці як такого в саамському суспільстві не було.

Саами були широко втягнуті в систему товарно-грошових відносин. О. Я. Єфименко описує кабальну залежність саамів від Кольської і поморських купців, які «захопили в свої руки постачання лопарів предметами продовольства, а також знаряддями рибної ловлі, сіллю, порохом і всім необхідним. Найбільший внесок державних податків і повинностей з лопарских товариств торговці прийняли на себе. У результаті лопарі перетворилися на неоплатних боржників Кольський і поморських торговців.» Останні за мізерну орендну плату користувалися кращими місцями рибного лову, за безцінь скуповували продукцію рибного і хутрового промислу.

У кінці XIX - початку XX ст. територія розселення лопарів в адміністративному відношенні поділялася на дві волості: Понойску (з управлінням у селі Поноє) і Кольсько-Лопарску (з управлінням у м. Колі). Волості включали в себе лопарські селища-погости.

У Понойску волость входили лопарі, що населяли північно-східні межі Кольського півострова, цвинтарі: Сосновський, Каменських, Іоканьгський, Лумбовский і Куроптевский.

Всі інші лопарі, що населяли землі на захід від них, ставилися до Кольсько-Лопарскої волості, яка включала в себе наступні цвинтарі: Екостровський, Бабенський, Мотовський, Пазрецький, Печенгський, Ловоозерський, Вороненський, Семиостровський, Сонгельський.

Встановлення Радянської влади на Кольському півострові відбулося в лютому 1920 р. У 1927-1928 рр.. сільради Мурманського округу, розташовані в межах проживання лопарів, були перетворені в тубільні саамські ради, що діяли на основі "Тимчасового положення про управління тубільних народностей і племен північних околиць РРФСР", затвердженого ВЦВК і РНК РСФСР у 1926 р. У середині 1930-х років на основної території розселення Кольський лопарів було виділено два національних райони - Саамский і Ловоозерский, населення яких складалося крім лопарів з комі, ненців і росіян.

В даний час велика частина саамської населення живе в Ловоозерському районі (у 1964 р. він був об'єднаний з саамським).

Кольські саами в кінці XIX-початку XX ст. жили не ізольовано, а досить тісно спілкувалися з іншими народами. Перш за все це були росіяни, спілкування з якими налічує вже близько восьми століть.

Крім росіян у зоні розселення лопарів в кінці XIX - початку XX ст. жили карели і фіни (головним чином на південно-заході півострова), а також комі і ненці (переважно в східних районах). Комі і ненці переселилися разом зі своїми оленячими стадами на Кольський півострів в кінці 80-х років XIX ст. з Іжемсько - Печорського краю, де перед цим пройшли сильні епізоотії, що викликали масове вимирання оленів.

У наступні десятиліття XX ст. національний склад Мурманської області стає ще більш змішаним. Однак саами не тільки не розчиняються в середовищі іншого населення, але досить стійко зберігають рідну мову і свою етнічну самосвідомість.

Саами - народ вкрай самобутньої культури. Його рідкісне своєрідність, важко піддається поясненню, зробило цей народ свого роду етнографічної загадкою і з давніх пір привертало до себе увагу дослідників.

Перебуваючи з найдавніших часів у торговельних, культурних і військових зв'язках з росіянами та скандинавами, саами рано познайомилися з європейською цивілізацією і разом з прийняттям християнства засвоювали риси соціальних установлень сусідів, втрачаючи самобутні суспільні відносини.

У саамів немає слова рід. Для позначення свого роду чи рідні взагалі користуються російським терміном, який у вимові саамів звучить "рот", "роот", "руст", "родовий", "ротникам" або "досельний". Мабуть, при детальному позначенні різних ступенів кровної і властивого спорідненості у зведеному терміні позначення родових відносин не було необхідності.

В історичній літературі або державних актах родових імен саамів не зустрічається. Як правило, всі саами, які потрапляли в межі писаної історії, виявляються хрещеними й одержують при хрещенні російські імена. Однак у саамському фольклорі зустрічаються дохристиянські, можливо, родові найменування.

Родові майнові знаки - тамги мають особливі позначення, як "вороняче око", "пташиний дзьоб" і т.д. Можливо, що назва тамог є похідним від позначення роду.

Про існування у саамів видатних богатирів, ми також дізнаємося з саамського фольклору. Зазвичай це кращі мисливці, надзвичайно сильні фізично і які досконало володіють прийомами чаклунства, як Лейн, Ловоозерські брати - богатирі, старий Макар. При одруженні дружину переважно намагалися навіть у близький до нас час взяти в іншому селищі, що, мабуть, відповідало раніше і іншого роду. У разі невдалого заміжжя дружина повертається в рід батька, забираючи з собою оленів, які їй належали.

У кожному селищі, званому сійт, було родове божество-Сейдіу. З матеріалів Записової книги і різних договірних грамот саамів XVI-XVII століть видно, що справи сійта вирішувалися загальними зборами з глав сімейств.

Одним із доказів колишнього родового устрою в саамів є тамги - родові знаки. До недавнього часу кожен голова сім'ї мав своє так зване "клеймо", тобто знак, яким він засвідчував свої повноваження і накладав на належне йому майно. Широке поширення тамга у неписьменних народів і їх давнина, в тому числі у саамів, загальновідомі. Зовнішні форми цих знаків різноманітні і можуть бути уподібнені багатьох предметів.

Безсумнівно, що первісною основою тамог було відтворення реальних предметів і явищ. У процесі розвитку зображення спрощувалися, набуваючи умовний стиль.

Спочатку знаки ставилися на предметах родової власності. У міру розпаду пологів на окремі сім'ї починає дробитися тамга, але зберігаючи тривалий час родову основу. Практично клеймо змінювалося в міру дроблення сім'ї. Виділяючи сина, батько давав йому своє клеймо, додаючи зазвичай, але іноді і відбираючи, яку-небудь деталь. Клеймо батька, як і будинок, успадковував молодший син.

Колективне виробництво найбільш помітно знайшло вираження у мисливський промисел саамів. Сюди відноситься раніше охарактеризована полювання на диких оленів за допомогою загонів (ангаси) і переслідуванні по насту, полювання на ведмедя, лося, бобра і вовка. Представляючи шкури високого мінового значення, бобри до свого остаточного винищення (перша половина XIX століття) продовжували залишатися предметом колективного полювання і місця бобрової полювання були заповідником, де могли полювати лише спільно або з умовою поділу між усім чоловічим населенням сійта. До останнього часу облави на головного ворога стад - вовка - влаштовувалися колективно всім селищем. Колективно ж по осені збирали стада і розбивали потім на шматки з метою зручності зимової пасіння. Продукти мисливського промислу вважалися спільною власністю і розподілялися рівномірно між усіма жителями сійта.

У лопарів є й інші цікаві правила, що стосуються лову й полювання: якщо один мисливець ранить дикого оленя або яку-небудь іншу велику дичину, а інший вб'є, то вони ділять здобич порівну. Було також прийнято, що прийшов після того, як тварина було вбито, мав право на частку видобутку, хоча сам не брав участі в полюванні.

Письменники XVI, XVII і навіть XIX століть повідомляють чимало відомостей про сильно розвиненому в саамів почутті взаємодопомоги, простоті і гостинності. Воно й зрозуміло: капіталістичні відносини починають роз'їдати саамська громаду особливо сильно з другої половини XIX століття; до цього ж пережитки первіснообщинних відносин трималися на кровно-родинної основі; навколишні саамів збирачі данини, чиновники і навіть священники не могли надати такого вирішального впливу в знищенні первіснообщинних пережитків , як оточення капіталізму, просочується всередину громади і сприяло розвитку внутрішньокласової нерівності.

У своїх етнографічних нотатках про саамів А. Кастрен так визначає їхній характер: "За характером всі лопарі схожі один з одним. Характер у них схожий на струмок, води якого течуть тихо і повільно, так що рух їх ледь вловиме. Зустріне струмок велику перешкоду, він відхилився в бік, але під кінець все-таки досягає своєї мети. Такий і характер лопарів: спокійний, мирний, ухильну; світ його улюблене слово, про світ перший у нього питання, світ для нього і прощальне слово, світ для нього все .

Є переказ, що в Лапландії все по своїй зовнішності оголено, бідно, але всередині таїться багато золота. Навряд чи є скарбу краще того мирного спокою, яким володіють лопарі ".

В історії саамів зовсім не зустрічається вказівок на те, що у них коли-небудь існували, як особлива суспільна категорія, військові організатори або воїни. У них не було рабства, не було феодальних відносин і навіть сумнівно, щоб родові їх організації досягали союзу племен. Своєрідні умови півночі і низький рівень продуктивних сил, виключали розвиток сімейної громади (великої родини), хоча громада територіальна проіснувала аж до 1917 року.

В адміністративному відношенні, після секуляризації церковного майна, всі саами вважалися державними селянами і підпорядковувалися чиновнику по селянських справах Кольського повіту. У межах волості кожне велике селище становило товариство з виборним старостою. Проте всі найважливіші справи, які зачіпають інтереси селища, вирішувалися сходом (Суйми). В останні перед революцією 1917 року роки до участі у вирішенні мирських справ, нарівні з чоловіками, допускалися і жінки-домогосподарки, якщо не було чоловіків. Найбільшим впливом на сходах користувалися, зі зрозумілих причин, заможні жителі селищ. За порушення звичаїв сход примовляв винного до штрафу, відпрацюванні, рідше - до прочуханки різками. Найбільш важким покаранням, які практикувалися в старовину за вбивство, підпал або велику крадіжку майна, за словами людей похилого віку, було протягування через ополонку під льодом; відстань, через яке протягували караного під льодом, визначалося в залежності від тяжкості злочину. Не менш важким покаранням для незлагідних людей, забіякуватих або нечистих на руку, було вигнання їх з рідного селища. Згадується про покарання за викрадення з комори оленячого м'яса в кількості двох туш, яка була застосована в 1913 році до саами в Ловоозерскому селищі: до його чола прив'язали оленячі роги, на шию наділи дзвоник і мотузку і за її кінець водили по селищу, як злодія, насміхаючись над ним. Зазвичай при викритті особи, яка вчинила крадіжку оленів, раніше обмежувалися штрафом і відшкодуванням вартості.

Оригінальним у шлюбі саамів у другій половині ХІХ століття було: церемоніальний викуп за наречену, весільні бенкети і відведення нареченої в сім'ю нареченого. Поряд з цим спостерігалися пережитки більш ранніх шлюбних відносин, як відхід нареченого в дім нареченої і відпрацювання нареченим за дружину в будинку тестя на протязі року. При одноманітною і традиційного життя саамів момент одруження був одним із самих значних і тому до нього готуються як батьки, так і хлопці і дівчата задовго до моменту шлюбу. Наречений шукає наречену, яка була б гарна, здорова, добре справлялася з рукоділлям і багата. Від нареченого потрібні ті ж якості, що і від нареченої, щоб він був і красивий і здоровий і багатий і вмів пасти оленів, ловити рибу, полювати, робити сани, шити збрую і т.д. Головне багатство нареченого і нареченої полягала в належних їм оленях і одязі.

При народженні дитини, якщо це первісток - хлопчик, йому дарується вельшалт, тобто олень на первістка. Коли у дитини проріжеться зуб, то, незалежно від статі, родич,що першим виявив зуб, дарує дитині на зубок оленячу самку, звану "паньальт". Приплід від цих оленів позначається особливою позначкою, йде з синами під час розподілу, з дівчиною - при виході її заміж. Звичай цей був поширений у саамів Росії повсюдно, так само як у скандинавських. Сутність звичаю збереглася і до сьогодні.

Більшість шлюбів влаштовувалося в результаті взаємної симпатії молодят.

Немирович-Данченко повідомляє, що свати називають нареченого мисливцем, батька нареченої - старим ведмедем, старим оленем, якого просять віддати молодого оленя або ведмедицю. Після весілля наречену одягають, вона брикається і б'ється, стрибає і бігає з кутка в куток. Її, як дикого оленя, прив'язують до стовпа і чоловіки замахуються на неї рушницями. Підходить наречений і подає їй хліб, вона починає пеститися до нього. Взагалі повторюється церемонія упокорення дикого оленя. Як тільки наречена стає ручню, її хапають, закутують у хустку із хутра, кидають у сани, прив'язують мотузками, щоб вона не втекла. Сам наречений сідає в інші сани і версту чи дві ці сани їдуть поруч, причому оленя ведуть "богатирі". Від'їхавши від цвинтаря, райда стрімголов кидається вперед; стрільба з рушниць, крики, погрози звучать у повітрі, знаменуючи втеча і погоню, везучи нареченої, що існував колись на всій півночі. Таким чином скажено влітає поїзд у рідне селище, постріли частішають, "богатирі", роблячи вигляд, що вони поранені, виють, наречений знову вистачає наречену за комір, як законну здобич. Але як тільки молоді переступили поріг своєї тупі - все разом змінюється. Наречений відважує нареченій низький уклін."Богатирі" кланяються їй і пестять її, а мати і батько оголошують її повної господинею будинку і передають їй кермо влади своєї сім'ї. Вісім днів наречена залишається закрита хустками та хутром. Кожен, хто бажає подивитися на неї, платить за це гроші. Церковний шлюб вважався вже другорядним обрядом. Його здійснюють через 2-3, іноді 5-6 місяців, коли приїде священик ".

Чим-небудь видатні весільні події викликають безліч розмов, і про них навіть складають пісні.

У весільному обряді саамів особливо виділяється прагнення замаскувати справжній зміст подій і когось обдурити. Наречений і його близькі називаються мисливцями або купцями, наречена - качечкою, ведмедицею а, батько нареченої - ведмедем, добрим молодцем, оленем.

Громадсько-правовий стан саамської жінки було відносно сприятливим. Перш за все не було історичних передумов до приниженню жінки. Саами не знали наступальних війн, не збагачувалися за рахунок переможених і не мали рабів і рабинь. З іншого боку, жінки майже нарівні з чоловіками брали участь у найважливіших галузях господарської діяльності, до того ж не дали особливого переваги в економічному значенні чоловіки.

Табуація від дотику жінки до побутових речей в післяпологовий і менструальний період, мабуть, знаходиться у зв'язку з поняттям гігієни і крові, але аж ніяк не може бути виведена з правового становища жінок. Сучасники, які відвідали саамів в різні історичні періоди, одноголосно відзначають ласкаві й дружні відносини між подружжям. У всіх найважливіших наміри і справах саам радиться з дружиною н нерідко, як мені доводилося спостерігати, ділить з чий суто жіноча праця. По відношенню до своїх дружин саами - зразкові чоловіки, але зате багато мандрівники у дружин знаходять якості зворотні, пояснюючи їх релігійних або гостинним гетеризм і тому подібними пережитками.

Незважаючи на бідність, історично супутню розвитку саамської сім'ї, діти в ній завжди бажане явище і користуються великою любов'ю з боку батьків. У зв'язку з цим дружина, народжувала велика кількість дітей, могла розраховувати і на більше розташування чоловіка, хоч і відсутність дітей не викликало розірвання шлюбів. Нерідко бездітна сім'я (пірас чи піар) брала на виховання дітей, що залишилися без батьків. Турбота про новонародженого починалася з виготовлення художньо прикрашеної люльки. Підставою для люльки служило невелике корито від 40 до 50 см у довжину і до 10 у ширину. Корито обтягувалася замшею і прикрашалося різними вишивками з бісеру і стеклярусу. Поряд з бісером і кольоровими сукнами до люльки в якості оберегів підвішувалися металеві кільця і лосині зуби.

Їжею дитині служило молоко матері і соска, що виготовляється з оленячого сала і цукру, з ягід, бубликів або чорного хліба, посипаного цукром. Через відсутність тваринного молока, дітей годували грудьми до 3 і навіть до 4 років. Одночасно дітям давалися найкращі шматки звичайної їжі дорослих, мозок з ножних кісток оленя, рибні потрухи і т.п.

У відношенні фізично неповноцінною частини населення, як-то: непрацездатні діти, люди похилого віку та хворі, саами проявляють велику дбайливість та увага. Дородовий звичай вбивства і добровільної смерті людей похилого віку не зберігся навіть в якості віддалених спогадів. Однак, пережитки понять, за якими хвороби і смерть приписувалися вселенню в людину демонів чи злої волі ворожих чаклунів, зберігалися тривалий час, супроводжуючись часом неймовірно абсурдними прийомами протидії. Низький культурний рівень саамів в минулому, майже повна відсутність лікарської допомоги і санітарної освіти зумовили такий стан, при якому в народній медицині саамів процвітали не більше-менш раціональні способи лікування хвороб емпіричним шляхом, а магія і чаклунство.

Загальнопоширеним поняттям про причини хвороб було: псування за допомогою наговору або пристріту ворожих чаклунів; виразу "нехороший око", "скривив око", "очі на лоб пішли" в побуті і фольклорі саамів симпатичних зв'язуються з проявом небезпечної для ворогів сили. Досить було навіть незначного приводу, щоб чаклун або чаклунка "розсердилися" та наслали на людину ворожі чари. Більшість хвороб не мають образу, тобто можуть вважатися аморфними, виключаючи лихоманку, яку уявляли в образі оголеної кістлявою жінки.

Саами ховали померлих також, як і всі християни, хоча, як вже сказано, місця для кладовищ вибирали "за водою", переважно на островах. Труна з покійником виносили не через двері, а через вікно, виламуючи для цього раму. За похованні навколо могильного пагорба сокирою обводять рису, яку тією ж сокирою перетинають кілька разів з тією метою, щоб "небіжчик не міг перейти межу і шкодити людям".

Чим далі від нашого часу, тим більше дохристиянських пережитків зустрічається в способах поховань: так, в 1877 році Дергачов пише: "Померлих ховають без трун, у деяких місцях в одязі, а в інших - зовсім голих. Сліди язичницького марновірства видно при похованні поблизу тих місць, де приносили богам своїм жертви. Перш небіжчиків просто клали на землю і обкладали камінням. В даний час заривають у землю, насипають зверху курган і кладуть сани полозами вгору, а під ними трохи їжі і начиння. У могили деяких кладуть знаряддя минулої діяльності: сокири, кресало, весло, вудочки тощо, але все це робиться таємно. Для проводжаючих небіжчика роблять бенкет, та цей звичай рідкісний; велика частина цього не робить. На їздових оленях покійного ніхто не має права їздити ".

За даними Н. Харузіна та інших авторів, у саамів в давнину спостерігалося три типи могил:

1) покійників ховали в природних поглибленнях скель або завалювали в кам'яних осипи;

2) до половини заривали труп в землю, зверху завалювали камінням;

3) рили неглибокі могили, обкладали їх камінням, зверху також викладали звід з каменів.

У голову і в ноги покійника клали великі камені. Є ряд згадок про те, що раніше, при смерті одного з членів сім'ї, інші покидали житло.

Будучи змушені значну частину року проводити в колі сім'ї - на озерах влітку, на самоті на полюванні чи при випасанні оленів, саами люблять використовувати вільний час для спілкування один з одним.

Найбільш поширеною формою спілкування була і є їзда в гості, іноді за 100-200 кілометрів, до родичів і добре знайомих.

При зустрічі цілувалися, торкаючись один одного носами, виспівуючи взаємно хвалебні пісні.

Серед відомих у світі особистостей, які мають саамське походження, варто відзначити Ларса Леві Лєстаднуса, зачинателя пуританського руху в Скандинавії, і цілу плеяду сучасних норвезьких, фінських і шведських музичних виконавців і митців — музикантів, художників, театральних і кіно-режисерів, акторів тощо, в т. ч. і норвезького кінорежисера Нільса Ґопа, номінанта на премію Оскар у 2008 році. До речі, кар'єру починав Нільс Ґоп у найвідомішому національному саамському театрі, першому (з 1981 року) і тривалий час єдиному в своєму роді, — Beaivváš Sámi Theatre.

Серед саамів є і сучасні політики — перший президент Норвезького саамського парламенту і перший голова Постійного форуму з питань корінних народів при ООН Олє Генрік Маґґа та перший саамі-міністр у норвезькому уряді Хельґа Педерсен що обіймає посаду міністра рибальства і прибережних питань.

Саамське коріння по материнській лінії має відома голлівудська актриса Рене Зельвегер.

Співачка Mari Boine відома своїми музичними творами що поєднують джаз, рок та йойк.

У країнах Скандинавії здійснено низку заходів зі збереження і головне — розвитку сучасної культури саамів.

1) У галузі ЗМІ — у Норвегії, Швеції та Фінляндії на телебаченні (національні канали) щоденно транслюються випуски новин саамською, постійно виходять дитячі телепрограми; працюють саамські радіостанції; виходять друком два саамські тижневики Min Áigi, Áššu, інші часописи тощо.

2) У сфері освіти — навчання у початковій школі саамською провадиться як у Скандинавії, так і в Росії; вищу освіту саамською можна здобути у Sami University College (Каутокейно, Норвегія), саамські студії організовані також у ряді інших університетів регіону, зокрема в Університеті міста Тромсьо саамська вивчається не як іноземна, а як рідна.

3) У галузі культури — діють два саамських національних театри театр Beaivváš у норвезькому місті Каутокейно та саамська театральна трупа в місті Кіруна (Швеція); видаються збірки прози і поезії авторів різними діалектами саамської мови; функціонують національні музичні і фольклорні колективи, виступи яких з успіхом проходять і поза межами Скандинавії.

4) Останнім часом у регіоні проживання саамів активно розвивається туризм. Цьому сприяє також проведення численних національно-культурних і фольклорних фестивалів і свят. Найвідоміший із них — музичний Рідду-Рідду у Олммайваґґі, в Муніціпії Ґайвуотна в Норвегії. Серед найпопулярніших також великодні святкування, що відбуваються у Каутокейно, та урочистості з нагоди весняної міграції оленів до узбережжя у Карасьйок. Ці фестивалі поєднують як традиційну культуру, так і сучасні тенденції, як наприклад, перегони на снігоходах.

саамі народ християнство культурний

Список використаної літератури

Керт Г.М., Зайков П.М. Образцы саамской речи, Петрозаводск, 1988

Косменко А.П. Народное изобразительное искусство саамов Кольского полуострова XIX - ХХ веков: Этнографический очерк., Петрозаводск, 1993

Лукьянченко Т.В. Материальная культура саамов (лопарей) Кольского полуострова конца XIX - ХХ в., М., 1971

Народы мира. Историко-этнографический справочник, М.: "Советская энциклопедия", 1988, стор. 389-390 (стаття "Саамы")

Петрухин В. Мифы финно-угров., М.: «Астрель АСТ Транзиткнига» // Саамская мифология, стор. 154-194

Хомич Л.В. Саамы, Санкт-Петербург, 1999