Організація безготівкових розрахунків і шляхи їх удосконалення

Вступ

Сьогодні економіка України потребує швидких структурних та технологічних перетворень при одночасному вдосконаленні механізму безготівкових розрахунків, так як сучасний її стан характеризується розладом платіжно-розрахункової системи та платіжною кризою. Своєчасна і повна сплата доставленої продукції, виконаних робіт та наданих послуг, інших боргових зобов’язань є однією з головних передумов та ознак ефективності функціонування економіки в цілому і кожного його суб’єкта окремої. Від стану безготівкових розрахунків, своєчасного і повного надходження від платників коштів залежить стан грошового обігу, ціноутворення, кредитні відносини, фінансовий стан підприємств і, як підсумок, соціальний стан населення. В період економічної кризи порушується система безготівкових розрахунків, збільшується попит на готівку та кредит банків. Крім того, лібералізація цін ускладнила формування кредитних процесів банків, негативно вплинула на проведення безготівкових розрахунків. Таким чином, в сучасних умовах, коли спостерігається зниження рівня платоспроможності підприємств, порушення товарного і грошового обігу, неефективність діючого механізму розрахунків між підприємствами, який не стимулює їх до своєчасного виконання платежів, необхідно не тільки технічно здійснювати розрахункові операції, але і вдосконалювати організацію безготівкових розрахунків. Беручи до уваги вищенаведене, актуальність даної роботи очевидна. Питання, пов’язані з безготівковими розрахунками розглядалися такими вітчизняними науковцями як: А.С. Савченко, Л.А. Віднійчук-Вірван, О.Д. Вовчак, О.В. Васюренко, Р.І. Тиркало, М.І. Савлук та інші. Нормативною-правовою та законодавчою базою для безготівкових розрахунків є Закон України “Про платіжні системи та переказ коштів в Україні”, Інструкція про безготівкові розрахунки в Україні в національній валюті, Інструкція про міжбанківський переказ коштів в Україні в національній валюті, Правила Національної системи масових електронних платежів, Положення про порядок емісії платіжних карток і здійснення операцій з їх застосуванням та інше. Метою курсової роботи є вивчення організації безготівкових розрахунків і шляхів їх удосконалення. Досягнення поставленої мети зумовило необхідність вирішення таких завдань: 1) з’ясувати загальну сутність безготівкових розрахунків; 2) відобразити класифікацію та основні принципи організації безготівкових розрахунків; 3) сформувати структуру системи безготівкових розрахунків; 4) охарактеризувати форми безготівкових розрахунків; 5) провести аналіз роботи платіжних систем України, а саме системи електронних платежів Національного банку України, та Національної системи масових електронних платежів, виявити чинники, що впливають на зміни в роботі даних платіжних систем; 6) розробка і обґрунтування пропозицій по вдосконаленню і розвитку платіжних систем в Україні. При роботі над курсовою роботою був використаний статистичний, аналітичний матеріал, також використовувалася як періодична література, книги, так і законодавчі, нормативні і інструктивні матеріали, що стосуються даної теми.


1. Загальні аспекти безготівкових розрахунків в Україні

1.1 Сутність, класифікація та принципи організації безготівкових розрахунків

Розрахункові відносини в Україні зумовлені наявністю товарного виробництва, товарного обороту грошей. В Україні більшість розрахунків здійснюється у безготівковій формі.

Безготівковий грошовий оборот – це рух грошових коштів без використання готівкових грошових знаків шляхом перерахування сум за рахунками в банках чи зарахування взаємних вимог. У безготівковому обороті гроші функціонують як засіб платежу, бо є певний проміжок часу між одержуванням товарів та оплатою їх. Переваги безготівкового обігу перед готівковим очевидні – прискорюється обіг грошових коштів господарських суб’єктів; значно скорочуються суспільні витрати обігу; збільшуються можливості держави щодо регулювання грошової сфери тощо.

Безготівкові розрахунки – розрахунки, що проводяться без участі готівки, тобто в сфері безготівкового грошового обігу. Важливим нормативно-правовим документом в регулюванні безготівкових розрахунків є Інструкція про безготівкові розрахунки в Україні в національній валюті, затверджена постановою Правління Національного банку України від 21.01.2004 № 22 і зареєстрована в Міністерстві юстиції України 29.03.2004 за № 377/8976 (зі змінами і доповненнями). Інструкція встановлює загальні правила, форми і стандарти розрахунків юридичних і фізичних осіб та банків у грошовій одиниці України на території України, що здійснюються за участю банків. Згідно з Інструкцією безготівкові розрахунки – це перерахування певної суми коштів з рахунків платників на рахунки отримувачів коштів, а також перерахування банками за дорученням підприємств і фізичних осіб коштів, унесених ними готівкою в касу банку, рахунки отримувачів коштів. Ці розрахунки проводяться банком на підставі розрахункових документів на паперових носіях чи в електронному вигляді. Ознаки класифікації безготівкових розрахунків:       1) за складом учасників поділяються на:         а) міжгосподарські;     б) міжбанківські; 2) за об’єктами розрахунків, тобто залежно від призначення платежу, поділяються на: а) розрахунки за товарні операції – платежі за товарно-матеріальні цінності, надані послуги і виконані роботи;    б) розрахунки за нетоварні операції – сплата податків та перерахування інших платежів до бюджету, одержання і повернення банківських позичок, страхових сум тощо; 3) залежно від місця проведення безготівкових розрахунків виділяють: а) внутрішньодержавні (внутрішньоміські, що здійснюються в межах одного населеного пункту, і міжміські - за межами цього пункту); б) міждержавні розрахунки (між господарськими суб’єктами, які знаходяться на територіях різних держав). Безготівкові розрахунки класифікуються також як: 1) гарантовані, тобто, такі що забезпечують гарантію платежу за рахунок депоновання грошових засобів; 2) негарантовані, тобто, такі за яких платіж не гарантується; 3) залежно від способу реалізації продукції безготівкові розрахунки можуть бути:      а) прямі – здійснюються безпосередньо між постачальниками;    б) транзитні – здійснюються за наявності проміжних структур (ланок).

Безготівкові розрахунки здійснюються за двома основними грошовими потоками. Це по-перше, надходження грошових коштів на рахунок; по-друге, витрачання коштів з рахунку.

Кризовий стан національної економіки України супроводжується деформаціями механізмів безготівкового грошового обігу. Хронічні, а часто й безнадійні неплатежі – характерна риса діючої системи безготівкових розрахунків. Основною формою взаємовідносин між постачальниками, виробниками та покупцями продукції все більш стає неефективний натуральний обмін (бартер). Зрозуміло, що при бартері кошти на рахунки господарських суб’єктів у банківських установах не надходять. Успішне здійснення економічних реформ неможливе поза становленням впорядкованої, ефективно і синхронно діючої системи безготівкових розрахунків. Безготівкові розрахунки між підприємствами, організаціями та установами всіх форм власності, підприємствами без створення юридичної особи і фізичними особами здійснюються у національній валюті України через банки, шляхом перерахування коштів з рахунка платника на рахунок одержувача коштів. Кошти з рахунка клієнта списуються за розпорядженням його власника, крім випадків, у яких чинним законодавством передбачене безспірне стягуванння та безакцептне списання коштів. На виконання статті 1072 Цивільного кодексу України до Інструкції (пункт 2.22) включено положення щодо черговості виконання банками розрахункових документів, які оформлені згідно з рішеннями судів і на підставі яких здійснюється списання коштів, якщо розрахункові документи надходять до банку одночасно.

Розрахункові документи приймаються банком до виконання тільки в межах наявних на рахунку клієнта коштів. Платежі одного клієнта за рахунок коштів іншого не допускаються. Для здійснення розрахунків клієнти банків самостійно обирають платіжні інструменти (крім меморіального ордера) і зазначають їх під час укладення договорів. Установи банків здійснюють контроль за додеранням правил розрахунків, а також за станом розрахунків підприємств. Підприємства (платники та одержувачі коштів) зі свого боку також мають контролювати проведення безготівкових розрахунків. Народногосподарське значення безготівкових розрахунків полягає у прискорені обігу грошових і фінансових коштів, забезпеченні в максимально короткий час грошової компенсації виробникам – власникам поставленої продукції, виконаних робіт і наданих послуг. Прискорення міжгосподарських розрахунків важливе як з мікро -, так із макроекономічної точок зору. Для створення ефективної системи безготівкових розрахунків принципове значення має правильне визначення її принципів – основних нормативних положень, якими слід керуватися, щоб безготівкові розрахунки максимально сприяли прискоренню народногосподарського обороту. Безумовно, що принципи організації безготівкових розрахунків на макроекономічному рівні мають розглядатися у взаємозв’язку з особливостями реформування фінансової сфери вітчизняної економіки. На мікроекономічному рівні принципи організації безготівкових розрахунків випливають із специфіки реалізації економічних інтересів трьох суб’єктів сфери безготівкового обігу – платника, одержувача грошових коштів, банку. Специфіка принципів безготівкових розрахунків відображає реальний стан національної економіки (криза, депресія, пожвавлення, піднесення). Принципи безготівкових розрахунків – це вихідні положення, які визначають конкретний економічний зміст способів і форм розрахунків. У міру реальних ринкових змін в економіці змінюється також принципи організації безготівкових розрахунків, виникають і формуються нові принципи. Виділяються такі основні принципи організації безготівкових розрахунків: 1) грошові кошти всіх господарських суб’єктів (як власні, так і залучені) підлягають обов’язковому зберіганню на розрахункових, поточних та інших рахунках в установах банків; 2) безготівкові розрахунки між підприємствами, фізичними особами здійснюються через банки шляхом перерахування коштів із поточних рахунків платників на поточні рахунки одержувачів коштів; 3) розрахунки з постачальниками за товарно-матеріальні цінності і послуги проводяться, як правило, після надання послуг, на практиці застосовується також попередня оплата; 4) банки списують кошти з рахунків тільки за розпорядженням їх власників, крім випадків, у яких безспірне списання (стягнення) коштів передбачене законом України, а також за рішенням суду, арбітражного суду та виконавчими приписами нотаріусів. 5) доручення підприємств на перерахування коштів приймаються банками до виконання тільки в межах наявних коштів на їх рахунках або за рахунок платіжного кредиту банку; 6) зарахування коштів на рахунок одержувача відбувається після списання відповідних грошових сум із рахунків платника; 7) банк на договірній основі здійснює розрахунково-касове обслуговування своїх клієнтів і виконує їх розпорядження щодо перерахування коштів із рахунків. 8) підприємства самостійно обирають форми розрахунків та вказують їх при вкладенні між собою договорів; 9) взаємні претензії за розрахунками між платником та одержувачем коштів розглядаються сторонами в претензійно-позовному порядку без участі банку. Специфіка прояву принципів організації безготівкових розрахунків у вітчизняній економіці виражається лише несприятливими кризовими умовами господарювання. Недотримання принципів організації безготівкових розрахунків призводить до кризи всієї системи розрахунків (платіжної кризи).

1.2 Способи платежів при безготівкових розрахунках

Спосіб безготівкових розрахунків у широкому розумінні – це економічно і фінансово обумовлений порядок здійснення грошових відносин між постачальником (продавцем) і платником (покупцем). Способи розрахунків визначаються конкретними умовами виконання господарськими суб'єктами своїх грошових зобов'язань один перед одним. Різні форми економічної організації сфери грошового обороту зумовлюють і різні способи платежу за продукцію.

Спосіб платежу у вузькому розумінні характеризує порядок списання коштів з рахунків платників.

У сучасній системі безготівкових розрахунків господарські суб'єкти використовують такі основні способи платежу:

1) перерахування грошових коштів (безпосередньо не пов’язане з банківським кредитом) з поточного рахунку платника;

2) надання позики банком шляхом прямого перерахування грошей із кредитного рахунку платника на банківський рахунок одержувача;

3) розрахунок шляхом заліку взаємної заборгованості платників, за якими взаємні зобов’язання боржників і кредиторів один перед одним погашаються в рівновеликих сумах і лише за різницею здійснюється платіж на загальних підставах. Кожна з сторін сплачує або одержує лише різницю платіжної сіми, яка не покривається зарахуваннями;

4) гарантована оплата постачальнику з попереднім депонуванням коштів на окремих банківських рахунках в установах банку за місцем знаходження платника і з наступним їх списанням з цього рахунку після зарахування грошей на рахунок одержувача в установі банку, де йому відкритий поточний рахунок.

Призначення того чи іншого способу розрахунку полягає в погашені грошових зобов’язань юридичних і фізичних осіб.

Критерії вибору способу платежу пов’язані з вимогами прискорення самих розрахунків, їх терміновасті, зниження витрат на проведення платежів, нормалізації кругообороту коштів, забезпечення безперебійного ходу реалізації продукції.

У сучасній кризовій економіці України на перший план виходить такий спосіб платежу, як – попередня оплата (гроші перераховуються одержувачеві до видвантаження товарів) на відміну від оплати фактично відвантажених товарів і наданих послуг.

Спосіб попередньої оплати підкреслює аномальність економічних відносин, що існують у вітчизняній економіці, не дає можливість на ділі оптимізувати економічні інтереси суб’єктів системи безготівкових розрахунків. Порядок попередньої оплати товарно-матеріальних цінностей та послуг застосовується як санкція відносно неплатоспроможних покупців. Нормативними актами передбачаються максимальні терміни від дня отримання оплати (як правило не пізніше 3-х робочих днів), коли продавець (виробник) повинен відвантажити (вивезти, надати) оплачені товари і послуги покупцеві (замовнику).

Використання способу платежу на основі попередньої оплати – це наслідок дисбалансу між товарними і грошовими потоками, монополізму постачальників, нестачі обігових коштів на багатьох підприємствах, зниження платоспроможності. У цих умовах попередня оплата розрахункових документів певним чином дає змогу підтримувати господарський оборот в належному стані.      В умовах платіжної кризи зростає значення способу розрахунків на основі здійснення – заліку взаємної заборгованності. Такі розрахунки можуть здійснюватися шляхом зарахування зобов’язань між двома платниками або групами платників усіх форм власності однієї та різних галузей народного господарства.

При заліку взаємозаборгованності використовуються постійно діючі та разові зарахування вимог. До постійно діючих належать періодичні розрахунки за сальдо зустрічних вимог. Розрахунки за заліком взаємозаборгованності ведуться на основі угоди між підприємствами; сторони і порядок розрахунків погоджуються з установами банків, що обслуговують дані підприємства.

Таким чином, на основі заліку здійснюється взаємне скасування грошових зобов’язань між господарськими суб’єктами. Залік взаємної заборгованості у міжнародних розрахунках називають клірингом. Однак їх негативна роль у грошово-фінансових відносинах очевидна. Заліки взаємозаборгованності обмежують оборот реальних грошових коштів, що означає ненадходження відповідної суми податків до бюджету.

1.3 Поняття системи безготівкових розрахунків

Безготівкові розрахунки в своїй цілісній сукупності формують певну систему. Система безготівкових розрахунків є складовою загальної національної грошової системи. В ході становлення ринкових відносин і відповідної трансформації грошової сфери економіки посилюється значення і роль безготівкових розрахунків як важливого самостійного і відособленого об'єкта економічних відносин, а відповідно й окремого предмета дослідження економічної науки.

Завдання економічної науки полягає в тому, щоб науково відображаючи й обґрунтовуючи практику безготівкових розрахунків, одночасно впливати на неї, виробляти правильні прикладні рекомендації щодо вдосконалення і раціональної зміни системи безготівкових розрахунків.

Одна з актуальних наукових проблем – визначення структурно-функціональних компонентів системи безготівкових розрахунків. Важливо розрізняти такі складові даної системи:

1) принципи безготівкових розрахунків;

2) вимоги до організації розрахунків;

3) форми розрахунків;

4) розрахункові документи;

5) особи безготівкових розрахунків;

6) механізм контролю за станом розрахунків.

Оскільки безготівкові розрахунки мають вирішальне значення у здійсненні народногосподарського обороту, необхідний контроль за станом розрахунків, законністю проведення грошових операцій, правильним оформленням розрахункових документів та вчасністю їх проходження.

Система безготівкових розрахунків має бути найтіснішим чином пов'язана з реальним товарним оборотом. Тільки за такої умови забезпечуватиметься безперебійний кругооборот коштів господарських суб'єктів і, як результат, розвиватиметься та якісно вдосконалюватиметься виробництво.

Нормалізація системи безготівкових розрахунків сприятиме становленню нормальних ринкових відносин. Проблема органічного зв'язку системи безготівкових розрахунків з ринковим середовищем, що формуються у вітчизняному народному господарстві, набуває сьогодні особливої актуальності.

1.4 Характеристика форм безготівкових розрахунків

1) Платіжне доручення.

Платіжне доручення – розрахунковий документ, що містить письмове доручення платника обслуговуючому банку при списання зі свого рахунку зазначеної суми коштів та її перерахування на рахунок отримувача.

Розрахунки платіжним дорученням – одна з найпоширеніших форм безготівкових розрахунків у господарському обороті України. Позитивною рисою розахунків із застосуванням платіжних доручень є їхній універсальний характер. Доручення широко застосовується в розрахунках за найрізноманітними платежами.

Платіжні доручення в Україні застосовуються при розрахунках за поставлені товарно-матеріальні цінності і надані послуги, для попередньої оплати товарів і послуг, внесення авансових платежів у випадках, передбач еннихчинним законодавством, погашення кредиторської заборгованності постачальником за раніше одержані товари і послуги. Крім того, підприємства й організації розраховуються платіжними дорученнями при здійсненні нетоварних операцій: розрахунків із державним бюджетом, органами соціального страхування тощо.

При розрахунках за фактично відвантажену продукцію (виконані роботи, надані послуги) у платіжному дорученні в рядку “призначення платежу ” вказується назва (вид) відвантаженої продукції (виконаних робіт, послуг), номер, дата товарно-транспортного чи іншого документа, що підтверджує відвантаження продукції (виконання робіт, надання послуг). Для одержання товарно-матеріальних цінностей від постачальників підприємство виписує доручення типової форми. Приймання товарів, що надійшли на підприємство, здійснюється на основі супровідних документів постачальника. Виявлені при прийманні розходження (недостача, пересортирація) оформляються відповідним актом. Схема документообігу при розрахунках платіжними дорученнями така: 1) отримавши товар і рахунок-фактуру від постачальника, покупець направляє платіжне доручення в свій банк; 2) банк списує відповідні грошові кошти з рахунка покупця і направляє документи про перерахування коштів на рахунок у банк постачальника; 3) банк постачальника зараховує відповідну грошову суму на рахунок постачальника. Рахунок-фактура – документ, який виписує продавець для оплати покупцем товарно-метеріальних цінностей, що реалізуються (або виконанних робіт чи наданих послуг). Рахунок-фактура містить опис та ціну товарів (робіт, послуг).

Ця форма безготівкових розрахунків застосовується для здійснення попередньої оплати за отримання поставлених товарів, наданих послуг. Усі примірники платіжних доручень мають бути ясно і чітко оформлені. Доручення приймаються до виконання банками протягом 10 календарних днів з дня виписки. День заповнення платіжного доручення не враховується.

Платіжне доручення банк приймає тільки в межах коштів на розрахунковому рахунку, крім доручень на перерахування до бюджету сум податків, зборів, обов'язкових платежів і внесків до державних цільових фондів. Якщо постачальник (отримувач коштів) не має рахунку в банку або розрахунки між постачальником і покупцем платіжним дорученням неможливі, підприємство може виконати розрахунок гарантованим платіжним дорученням через підприємства зв'язку. Гарантовані платіжні доручення застосовуються за переказу коштів на виплату заробітної плати робітникам, що заготовляють сільськогосподарську продукцію в населених пунктах, де відсутні банківські установи. Так само переказують окремим громадянам пенсії, заробітну плату, авторський гонорар, витрати, пов'язані з відрядженням тощо. 2) Платіжна вимога-доручення. Платіжна вимога-доручення – розрахунковий документ, який складається з двох частин: верхньої – вимоги отримувача безпосередньо до платника про сплату визначеної суми коштів; нижньої – доручення платника обслуговуючому банку про списання зі свого рахунку визначеної ним суми коштів та перерахування її на рахунок отримувача. Отже, платіжна вимога-доручення є найбільшим розрахунковим документом, який складається з двох частин, кожна з яких відображає специфіку двох розрахункових документів: верхня частина – особливості платіжної вимоги; нижня частина – особливості платіжного доручення. Вимога-доручення заповнюється отримувачем коштів і надсилається безпосередньо платникові. Доставку платіжних вимог-доручень до платника може здійснювати банк отримувача через банк платника. Платник, отримавши платіжну вимогу-доручення та інші обумовлені угодою документи, при згоді оплатити її повністю або частково здає вимогу-доручення в установу банку, що його обслуговує. Після цього акцентована за платіжною вимогою-дорученням сума перераховується з рахунка платника на рахунок постачальника. Платіжні вимоги-доручення приймаються банками протягом двадцяти календарних днів із дня виписки. День заповнення вимоги-доручення не враховується. У договорі може бути передбачена відповідальність платника за невчасне подання в банк для оплати платіжної вимоги-доручення.

Платник здає в банк нижню частину вимоги-доручення. Банк приймає до сплати платіжну вимогу-доручення в сумі, яка може бути сплачена за наявними коштами на рахунку платника. При відсутності достатніх коштів на рахунку платника платіжна вимога-доручення повертається без виконання. У разі відмови платника сплатити вимогу-доручення він повідомляє про мотиви відмови безпосередньо одежувачеві коштів у порядку і строки, зазначені в договорі. Позитивним моментом даної форми безготівкових розрахунків є те, що при використанні вимог-доручень підвищується відповідальність суб’єктів розрахункових відносин за організацію розрахунків у зв’язку з тим, що розрахункові документи пересилаються постачальником платника, обминаючи банк. Проте, незважаючи на переваги розрахунків платіжними вимогами-дорученнями, ця форма безготівкових розрахунків є малопоширеною. Недоліком розрахунків за допомогою платіжних вимог-доручень є відсутність гарантії платежу. Невчасна оплата рахунків платниками, відмови від акцепту сповільнює рух грошових коштів. 3) Чек.  У розрахунках між підприємствами застосовуються розрахункові чеки. Для отримання готівки з рахунків у банківських установах використовуються грошові чеки.

Грошові чеки застосовуються тільки для отримання підприємствами з рахунків у банківських установах готівки для виплати заробітної плати, премій і винагород, дивідендів, коштів на відрядження, на господарські витрати.

Розрахунковий чек – розрахунковий документ, що містить нічим не обумовлене письмове розпорядження власника рахунку (чекодавця) банку-емітенту, у якому відкрито його рахунок, про сплату чекодержателю зазначеної в чеку суми коштів. Розрахунковий чек, як і платіжне доручення, заповнює платник. На відміну від платіжного доручення чек передається платником підприємству – отримувачу платежу безпосередньо під час здійснення господарської операції. Отримувач платежу подає чек у свій банк для оплати.

При розрахунках чеками виникають економічні відносини між трьома суб’єктами: 1) чекодавець – юридична або фізична особа, яка здійснює оплату за допомогою чеку та підписує його;

чекодержатель – юридична або фізична особа, яка отримує кошти за чеками; 3) банк-емітент – банк, що видає чекову книжку (розрахунковий чек) підприємству або фізичній особі і веде їхні рахунки. Існує кілька видів розрахункових чеків: акцептовані, не акцептовані банком, з лімітованих і нелімітованих книжок. Останні застосовуються у місцевих розрахунках за отримані товари, надані послуги, у постійних розрахунках з транспортними організаціями, з підприємствами зв'язку. Власник рахунку виписує чеки в межах залишку коштів на рахунку в установі банку. В Україні використовується строго фінансова уніфікована форма розрахунокового чека. Бланки чеків брошуруються по 10, 20 та 25 аркушів в спеціальні чекові книжки. Чекові книжки (розрахункові чеки) виготовляються на спеціальному папері на банкнотній фабриці Національного банку України (НБУ) за зразком, затвердженним НБУ. З дозволу НБУ чекові книжки (розрахункові чеки) можуть бути виготовленні комерційними банками самостійно з дотриманням усіх обов’язкових вимог і мати фірмову позначку банку. Чек є цінним папером. Чекові книжки (розрахункові чеки) є бланками суворої звітності. В Україні розрахунки чеками зараз не дуже поширені, особливо порівняно із західними країнами, де чек є основною формою безготівкових розрахунків. Чеки не отримують поширення у вітчизняному господарському обороті внаслідок недостатності коштів на рахунках клієнтів і обмеженої платоспроможності більшості комерційних банків. 4) Акредитив. Акредитив – це специфічна форма безготівкових розрахунків, при якій банк-емітент за дорученням свого клієнта (заявника акредитива) зобов’язаний: виконати платіж третій особі (бенефіціару) за поставлені товари, виконані роботи та надані послуги; надати повноваження іншому (виконуючому) банку здійснити цей платіж. Ці два види операцій є головними акредитивними операціями. При розрахунках акредитивами в економічні відносини вступають такі суб’єкти: 1) заявник акредитива – платник, який звертається до банку, що його обслуговує, для відкриття акредитива; 2) банк-емітент – банк платника, що відкриває акредитив своєму клієнтові; 3) бенефіціар – юридична особа, на користь якої виставлений акредитив (продавець, виконавець робіт або послуг тощо); 4) виконуючий банк – банк бенефіціара або інший банк, що за дорученням банку - емітента виконує акредитив. Умови та порядок проведення акредитивної форми розрахунків передбачаються у договорі між бенефіціаром і заявником акредитива. Банк-емітент може відкрити такі види акредитивів: 1) покритий акредитив, при якому для здійснення платежів завчасно бронюються кошти платника в повній сумі на окремому рахунку в банку-емітенті або виконуючому банку; 2) непокритий акредитив, оплата за яким, у разі тимчасової відсутності коштів на рахунку платника, гарантується банком-емітентом за рахунок банківського кредиту; Акредитиви також бувають відкличні і безвідкличні. Відкличний акредитив – акредитив, який може бути змінений або анульований банком-емітентом без попереднього погодження з бенефіціаром. Безвідкличний акредитив – акредитив, який може бути змінений або анульований тільки за згодою бенефіціара, на користь якого він був відкритий. В іншому (виконуючому) банку за дорученням банку-емітента можуть виконуватися акредитиви: 1) депоновані – списання коштів з аналітичного рахунку “Розрахунки акредитивами”, відкритого у виконуючому банку; 2) гарантовані – наданням виконуючому банкові права списувати кошти з кореспондентського рахунку в банка-емітента, відкритого при встановленні кореспондентських відносин між банками. Кожний акредитив призначається для розрахунків тільки з одним бенефіціаром і не може бути переадресований. Строк дії акредитиву в банку-емітенті встановлюється в межах п’ятнадцяти днів з дня його відкриття. Керівник банку-емітента має право за поданням заявника акредитива у разі необхідності продовжити строк дії акредитива на десять днів, якщо це викликано зміною умов поставки та відвантаження продукції. Банк-емітент у свою чергу повідомляє про це виконуючий банк, а останній – бенефіціара.   Акредитивна форма розрахунків, з одного боку, гарантує вчасність і повноту платежу постачальникові за відвантажені товари чи надані послуги; однак, з другого боку, вона сповільнює обіг (рух) грошових коштів, тому що вимагає депонування покупцем певної грошової суму ще до того, як здійснений сам акт куплі-продажу товарно матеріальних цінностей. Форма розрахунків за акредитивами у наших умовах є засобом адантації системи безготівкових розрахунків до нових ринкових відносин в умовах кризової економіки. На жаль, акредитивна форма розрахунків у господарському обороті Україн обмежена і не дає належного економічного ефекту. 5) Вексель. На виконання Закону України “Про обіг векселів в Україні” від 05.04.2001 № 2374-III постановою Правління Національного банку України від 16.12.2002 № 508 затверджено Положення про порядок здійснення банками операцій з векселями в національній валюті на території України (далі – Положення), що зареєстровано в Міністерстві юстиції України 28.02.2003 за № 174/7495.  Положення встановлює загальні правила, порядок проведення і здійснення банками операцій з векселями, що видані та підлягають оплаті на території України в національній валюті. Вексель – безумовне грошове зобов’язання, за яким одна особа зобов’язана сплатити іншій визначену суму коштів у визначений строк, правовий статус якого регулюється законодавством про вексельний обіг. Векселі бувають прості і переказні. Простий (соло-вексель) – вексель містить просту і нічим не обумовлену обіцянку векселедавця сплатити власникові векселя після вказаного терміну певну суму грошей. Розрізняють два види простих векселів: комерційні векселі, що мають відношення до торгових кредитних операцій, а також банківські векселі, які оформляють надання готівкових коштів комерційними банками своїм клієнтом. Переказний вексель, або трата, містить письмовий наказ векселетримача (трасанта), адресований платникові (трасатові), сплатити третій особі (ремітентові) певну суму грошей у певний термін. Ремітент – одержувач грошей, який володіє векселем, пред’являє його до оплати трасату і одержує гроші. Платник переказного векселя (трасат) стає боржником за векселем тільки після того, як акцептує вексель. Акцепт – засвідчена підписом трасата або іншої особи (посередника в акцепті) згода оплатити переказний вексель у тому випадку, в якому він пред’явлений до платежу. У процесі обігу векселів передається від одного тримача іншому шляхом передавального надпису – індосаменту. Гарантовані повністю або в частині вексельної суми за допомогою аваля:

1) напис про забезпечення платежу за векселем;

забезпечення платежу за векселем. Участь банків у безготівкових розрахунках за допомогою векселів пов’язана з комісійними операціями з векселями: інкасування та доміциляція векселів. Інкасування векселів – здійснюється банком за дорученням комітента (законного векселетримача) операцій з векселями та супровідними комерційними документами на підставі одержаних від комітента інструкцій. Інкасування векселів і супровідних документів здійснюється за двома видами: 1) чисте інкасо – інкасування векселів із супровідних комерційних документів; 2) документарне інкасо – інкасування векселів із супровідними комерційними документами; За здійснення операцій з інкасування векселів банки можуть утримувати на свою корись комісію, і за іногородніми векселями, крім того, - дамно і порто. Іногородній вексель – вексель, який підлягає оплаті в іншому, ніж місце знаходження векселетримача, населеному пункті. Дамно – особлива комісія за інкасування іногородніх документів, яка включає в себе комісійну плату банку своєму кореспондентові і власні витрати банку на організацію і проведення операції з інкасування іногородніх документів. Порто – особливий збір на покриття поштових та інших витрат банку на розсилку й одержання платежів за іногородніми документами. Доміциляція векселів – це здійснення банком за доручення довірителя-платника за векселем операцій з векселями на підставі одержаних від довірителя інструкцій. В умовах кризи платежів і фінансового незабезпечення міжгосподарських зв’язків вексельний обіг може стати ефективною формою безготівкових розрахунків. 6) Платіжна вимога. Платіжна вимога – розрахунковий документ, за яким кошти списуються з рахунку без згоди його власника. За допомогою платіжної вимоги здійснюється безспірне стягнення та безакцентне списання коштів. Безакцентне списання коштів – це списання коштів з рахунка платника без його згоди, на підставі документів, поданих банкові, одержувачем коштів. Безспірне стягнення коштів з рахунків у банках може бути здійснено: за виконавчими листами, виданими судами; за наказами арбітражних судів та іншими виконавчими документами, визнаними законодавством України. 7) Інкасове доручення. Інкасове доручення – це розрахунковий документ, який складають фінансові органи, банки, інші підприємства й організації у тих випадках, коли їм надане право безспірного стягування коштів. У рядку “Призначення платежу” інкасового доручення вказується назва законодавчого акту, яким передбачене право безспірного стягнення коштів (його дата, номер і відповідний пункт), і документ на підставі якого здійснюється стягнення. Інкасове доручення може складатися на бланку платіжної вимоги, в якому замість найменування “платіжна вимога” зазаначається “розпорядження” або “інкасове доручення”. У разі, якщо в інкасовому дорученні не зроблено посилання на акт чинного законодавства, банк повинен повернути його без виконання. Відповідальність за достовірність даних інкасового доручення (розпорядження) накладається на стягувача. Банки виконують ухвали судів, суддів, постанов прокурорів, слідчих прокуратури, внутрішніх справ та служби безпеки України щодо накладання арешту на кошти юридичних та фізичних осіб. Отже, в цьому розділі мною було висвітлено загальні аспекти безготівкових розрахунків в Україні. Як висновок можна зазначити, що для подолання кризових явищ в економіці держави потрібно розширювати законодавчо-нормативну базу, яка б регулювала в більшому обсязі безготівкові розрахунки в нашій державі, для того щоб безготівкові розрахунки здійснювалися ефективніше.


2. Аналіз інфраструктури платіжних ситем

2.1 Система електронних платежів Національного банку України

Важливим складовим чинником успішного функціонування платі

Подобные работы:

Актуально: