Значення Острозького культурного осередку в історії України
Значення Острозького культурного осередку в історії України
У тисячолітній історії нашої культури важливе місце посідає волинське місто Острог, яке на зламі XVI–XVII ст. стало всеукраїнським інтелектуальним центром. Саме тут протягом 1576–1636 рр. діяла академія – перша школа вищого типу в православному регіоні Європи. Вона була й першою українською науковою установою, одним із знаних осередків європейської грецистики. Острозька друкарня прославилася своїми книжками, насамперед першим у світі виданням Біблії церковнослов'янською мовою (1581). Ренесансна архітектура Острога та околиць, іконопис, його хорове мистецтво стали зразками для всієї України.
Значення діяльності Острозького культурно-освітнього центру в історії України важко переоцінити. Серед усіх культурно-освітніх осередків, що функціонували тоді в маєтках великих магнатів, рівнозначного з ним не було. Адже в ньому сфокусувався цілісний процес розвитку тогочасної думки на Україні. Тут, незважаючи на переважну увагу до обґрунтування православного вчення, утвердження розуміння філософії як мудрості або софійності з характерними для такого розуміння пошуками істини на шляху містичного єднання з Богом, з властивим для острозьких книжників обстоюванням життєздатності традицій слов'янської писемності, розвивалися реформаційні і ренесансно-гуманістичні ідеї.
В Острозькому центрі вперше відбулося перехрещення давньоукраїнських, візантійських і західноєвропейських традицій, незважаючи на взаємну упередженість їх представників і неминучу між ними конфронтацію за тих соціально-політичних умов.
В Острозькому центрі створено бібліотеку, де було зібрано багато богословської і наукової світської літератури, зроблено спробу створити першу в Україні школу вищого типу і набуто цінний досвід, що допоміг Петрові Могилі та іншим діячам Києво-Могилянської академії обрати потрібний шлях дальшого розвитку української освіти й культури.
Заснування в приватному волинському місті першої школи вищого типу було явищем закономірним. Бо найсприятливіші умови для розвитку української культури на той час склалися саме в цьому краї. Тут сильними були позиції православних феодалів (з-поміж них вийшли найбільші магнатські роди Речі Посполитої). Якраз вони мали спромогу забезпечувати різноманітні коштовні починання, зокрема у шкільництві. Активність міщанства була досить малою, що частково стало наслідком приватного характеру абсолютної більшості міст, їх мешканці, на відміну від міщан державних (королівських) міст, користувалися меншою політичною та економічною свободою і мало виявляли себе в громадському житті краю. Не надто вирізнялася й місцева церковна ієрархія, яка, як і українська Церква загалом, перебувала в той час у затяжній кризі. Ані Луцько-Острозьке, ані Володимиро-Бсрестейське єпископства не вели переду в культурному русі. Національний гніт на цих землях майже не відчувався. Нечисленні католики (переважно поляки) не могли відігравати домінуючу роль, місцева адміністрація добиралася переважно з-поміж українців, які ще займали всі ключові посади. Та й Волинь до 1569 р. входила до складу Великого князівства Литовського, відомого своєю традиційною віротсриимістю.
Отож, внаслідок історично зумовлених обставин, на 70-і рр. XVI ст, провідною культуротворчою силою України стали волинські феодали. Саме вони найбільше були зацікавлені в існуванні у своєму регіоні школи вищого типу. Крім загальнокультурних мотивів, це стимулювалося й суто місцевими умовами. Інкорпорація «литовської» України до Польського королівства спричинила певні зміни в побуті, практиці державної служби та міських органів самоврядування. Передумовою призначень на посади, де раніше панувала українська мова, стали досконале володіння польською та латинською, загалом вищий освітньо-культурний рівень. Цього вимагало й загальнодержавне політичне життя (сеймики, з'їзди, сейми), до якого активно почали залучатися волинські феодали. Система домашнього, прицерковного чи примонастирського навчання шляхетських та міщанських дітей вже себе пережила. Натомість висилання юнаків на студії в польські, а тим більше закордонні вищі школи потребувало чималих витрат. До того ж навчання у цих закладах, як і в католицьких та протестантських школах Речі-Посполитої, часто було причиною полонізації молоді.
Академію заснував Костянтин-Василь Костяптинович Острозький (1526–1608), найбільший магнат держави, відомий меценат, нащадок самого святого Володимира. Величезні маєтності, походження, посідання впливових урядових посад давали йому змогу протягом півстоліття відігравати визначну роль у політичному житті держави. Як визнаний лідер православної опозиції у Речі-Посполитій, він брав активну участь у всіх тогочасних політично-релігійних акціях. Свідченням величезного авторитету К.-В. Острозького стало призначення його згодом патріаршим екзархом для православних Речі Посполитої. Від Вільнюса і до Александрії (єгипетської) магнат прославився своїми щедрими пожертвами на церкви, монастирі. І саме він став фундатором академії, друкарні, літературно-публіцистичного гуртка.
Князевий вибір Острога для влаштування культурно-освітнього, видавничого і пропагандистського центру не був випадковий. Насамперед – з міркувань престижу – йому важило те, щоб розмістити академію в «домоначальпому граді», себто місті, яке дало назву його аристократичному родові. Однак вирішальними були ідеологічні мотиви: як в одному з осередків православної Луцько-Острозької єпархії, и Острозі діяв кафедральний собор (замкова Бого-явленська церква), при якому часто перебував владика зі своїм кліром; князівський двір (в Острозі та Дубно) став центром політичного життя України на зламі ХVІ-ХVІІст.
К.-В. Острозький, за свідченням сучасника, споруджував школу «майже з королівським розмахом». Великі суми записала їй близько 1577 р. і племіннице князя, до 1573 року, формальна власниця міста, княжна Гальшка-Острозька. Вона надала на шпиталь і академию острозьку, на манастир святого Спаса 6 000 коп грошей. До речі, за її прикладом інша Гальшка, Гулевичівна, 1615 р. подарувала київському братству землю під учбовий заклад.
В організації школи, як і всього культурно-видавничого центру в Острозі до певної міри зразком стали аналогічні приватні католицькі і протестантські осередки Речі Посполитої та престижні закордонні університети. В основу діяльності було покладено традиційне для середньовічної Європи, однак цілком незвичне для українського шкільництва, вивчення семи «вільних наук». Така програма охоплювала предмети «тривіуму» (граматика, риторика, діалектика) та «квадривіуму» (арифметика, геометрія, музика, астрономія) Проте новозаснована школа докорінно відрізнялася від західноєвропейських чи польських початкових та середніх шкіл, насамперед своїм виразно національним характером й орієнтацією на греко-візантійську культурну спадщину. Унікальність та оригінальність її виявилися і в тому, що відповідно до культурних та політично-релігійних нотреб України тут своєрідно інтерпретували гуманістичну ідею «тримовного ліцею» (тобто гебрайсько-грецько-латинського). Православний характер школи продиктував заміну івриту церковнослов'янською мовою.
Ідею тримовної школи висунув вперше і широко популяризував у Європі Еразм Роттердамський (1467–1536). Такий навчальний заклад, де плекались би студії трьох сакральних мов, покликаний був готувати видання Біблії. Ці засади найпослідовніше втілив у життя іспанський кардинал Фраисіско Хіменес. Він заснував університет в Айкала й ініціював випуск у світ першої багатомовної Біблії (гебрайс. ькою, грецькою, латинською і халдейською мовами), т. зв. Комплютенської поліглотти (1517–1577). Гуманістичні, педагогічні та лінгвістичні аспекти роттердамівського ідеалу «тримовного виховання» найповніше були реалізовані у створеному при славнозвісному в Європі університеті бельгійського міста Лувена «Колегіум Трілінґве» (1517). Виник аналогічний колегіум і в Парижі (1530), згодом відомий як славетний «Колеж де Франс». Загалом же вивчення гебрайської та грецької мов було вельми поширеним явищем у Європі XVI ст. Проводилося воно в багатьох німецьких університетах, зреформованих на засадах, вироблених Філіпом Меланхтоном (1497–1560), у Ягеллонському університеті, католицьких та протестантських середніх школах Польського королівства. Так, після реформи в Краківському університеті 1579 р. до навчального курсу було введено ці дві мови. Однак згодом зацікавлення гебраїстикою послабилося і навчальні програми обмежились вивченням переважно латини, рідше – грецької мови й писемності.
Що роттердамівський ліцей до певної міри став за прообраз школи в Острозі, видно з аналізу книжок, які передували тут виходові у світ першої Біблії церковнослов'янською мовою (Острог, 1581). Заснування академії йшло паралельно й у взаємозв'язку з підготуванням такого фундаментального, як на всі часи, видання; було покликане стимулювати біблійні студії, причому не тільки філологічні, а й богословські.
Незважаючи на те, що під впливом великою мірою зовнішніх чинників процес переходу до ментальності Нового часу в Україні кінця XVI ст. помітно інтенсифікувався, він все ж таки відбувався доволі повільно. Причиною цього була особлива стійкість києво-руських та візантійських традицій. До того ж все нове, що виникало, що створювалося самими ж Острозькими книжниками, усвідомлювалося ними не як новація, а як повернення до предковічних духовних цінностей, що з їхньої точки зору було ознакою життєздатності згадуваних традицій і відповідно неспроможності всього того, що було привнесено західною думкою або суголосною з нею. Так, наявні у творах острозьких книжників реформаційні ідеї всеснященства і спасіння особистою вірою витлумачувалися як одвічно притаманні ранньохристиянській і києво-руській традиціям. Таким чином, становлення нового етапу розвитку української думки, пов'язаного з формуванням реформаційних і гуманістичних ідей наприкінці XVI – на початку XVII ст., здійснювалося на ґрунті діалогу з традицією у формі повернення до неї на новому рівні історичного розвитку. Як вже зазначалося, в умонастроях і творчості книжників Острозького осередку переважали києво-руська і грекофільська орієнтації. Грекофільська орієнтація підсилювалася духовними здобутками другого південнослов'янського впливу. Відповідно до настанов південнослов'янської книжкової реформи в Острозі чітко розмежували церковну і народну мову, високо оцінюючи справу Кирила і Мефодія, обстоювали життєздатність слов'янської писемності; всупереч католицьким і реформаційним тенденціям піднімали авторитет слов'янської мови як «саященної» мови Православної Церкви. Наслідком цього було видання слов'янською мовою в 1581 р. Острозької Біблії, доповнення Острозького видання «Азбуки» грецькими; текстами для читання і твором болгарського письменника Х ст. Чорноризця Храбра «О письменех», переписування, перекладання і редагування візантійських і давньо-українських пам'яток. Водночас за цими зовнішніми проявами; традицій другого південнослов'янського впливу проглядається його світоглядне підґрунтя, а саме властиві Тирновській школі ісихастські тенденції. Ці тенденції, поширені в Україні з XIV ст., разом з творами Каппадокійців та Псевдо-Діонісія Ареопагіта, активно використовувалися Острозькими книжниками для обстоювання власної позиції в полеміці з католиками та протестантами, були суголосні з їх розумінням філософії як мудрості або софійності, з їх пошуками істини на шляху містичного єднання з Богом. Про це свідчать твори Герасима Смотрицького, Іова Княгиницького, Івана Вишенського.
У творчості цих книжників проглядається тісний зв'язок між обґрунтуванням необхідності збереження і розвитку старослов'янської мови, вимогою абсолютної точності перекладів з грецької мови на старослов'янську священних і богослужбових книг та ідеями ісихазму. До речі, в основу реформи Євтимія Тирновського було покладено деякі погляди Григорія Синаїта і Григорія Палами. Свою роль тут відіграла віра в чудодійну силу старослов'янської мови. Ця віра традиційно пов'язувалася з осмисленням ролі слова в культурі Київської Русі. Тогочасна українська культура характеризувалася уявленням про світ як про книгу, створену надсвітовим творчим началом з допомогою Слова, і про людину, «словесна» частина душі якої вважалася причетною до вічного буття. Божественна істина мислилася «сокровенною» в слові, передусім у священних текстах, що сприймалися українським книжником через створену Кирилом і Мефодієм старослов'янську писемність, яка мала для нього сакральний сенс. Тому осягнення цієї істини в процесі здобуття навичок розрізняти численні відтінки значень слів, проникнення у їх приховану духовну сутність уявлялось одночасно і процесом становлення людини як особистості, її самостворення. Ці ідеї отримали свій дальший розвиток у період другого південнослов'янського впливу, а також в Острозькому осередку. Інтерес до них не згасав у зв'язку із загостренням уваги до проблеми «внутрішньої» людини і прагненням довести життєздатність русько-візантійських духовних цінностей.
Не менш важливе значення для процесу духовного становлення людини тогочасні українські книжники надавали самопізнанню. Так, на думку Івана Вишенського, завдяки самопізнанню людина стає здатною подолати свою земну форму й увійти у внутрішній духовний контакт з вищим буттям. Внаслідок цього осяяний небесним світлом людський розум проникає в приховану сутність вагомого повчального слова Біблії, а сама людина перетворюється з «ветхої», прив'язаної до земних бажань і пристрастей, на «нову» духовну людину. Свої думки про необхідність такого приготування – через духовні подвиги – до читання священних текстів Іван Вишенський супроводжує відповідними покликами на авторитетного для нього ісихаста Григорія Синаїта. Аналогічні рекомендації читати Святе Письмо дає у своїй передмові до Острозької Біблії Герасим Смотрицький.
Уявлення про те, що осягнення істини можливе через самопізнання, ґрунтувалося на переконаності в нерозривному зв'язку між розумом окремої людини і космічним Розумом – Богом, у безпосередньому контакті людського мислення і буття, що в остаточному підсумку гарантувало істинність пізнання. Отже, самопізнання, на думку острозьких книжників, створювало передумови для проникнення людини в приховану сутність священних текстів, а осягнення божественного слова було умовою її духовного перевтілення, її становлення як особистості. Тому особливе значення вони надавали саме старослов'янській мові як мові, через яку їх предки пізнали істину Святого письма, розвинули самобутню культуру Київської Русі, мові, яку вони вважали сакральною. Виняткову вагу, як зазначалося, мала містична віра в силу цієї мови. Наприкінці XVI – на початку XVII ст. поступово набирала сили також і тенденція витіснення старослов'янської мови книжною українською з характерним для неї багатством народних слів і виразів. Це простежується у творах Герасима Смотрицького, Клірика Острозького, Христофора Філалета та інших острозьких книжників і навіть такого оборонця старослов'янської мови, як Іван Вишенський. Видану 1619 р. «Граматику» Мелетія Смотрицького вже не можна назвати граматикою старослов'янської мови. Вона була граматикою радше слов'яноруської мови, тобто чогось середнього між старослов'янською і народною українською мовою. Згодом українські письменники поступово культивували слов'яноруську мову й народному напрямку.
Водночас під потужним тиском Контрреформації, яка принесла загрозу поглинання української культури високорозвиненим Заходом, думка острозьких діячів активно працювала в напрямку пошуку гідної відповіді латинському Заходові, максимально використовувала потенціал русько-візантійської традиції, запозичувала придатні для неї іншокультурні елементи духовного життя. Отож, так би мовити, зсередини формувався комплекс реформаційних і ренесансно-гуманістичних ідей, незважаючи на деклароване острозькими діячами неприйняття Реформації і західної вченості. При цьому слід зазначити, що формування ідей, зокрема ренесансного гуманізму, відбувалося в Україні в епоху поширення Бароко. Це сприяло синтезові старої русько-візантійської традиції й елементів Західного Відродження, яке прийшло до нас в бароковому забарвленні і спричинилося до самобутніх виявів цього явища в українській культурі. Адже Бароко, сформувавши цілісну єдність Ренесансу і середньовіччя, з характерним для нього поєднанням релігійного і світського компонентів органічно вписувалося в контекст духовної культури України з властивою їй на той час перевагою релігійної сфери: за влучним висловом Д. Чижевського, «прийнялося як нова рослина на плодючому грунті».
Виникненню ідей, суголосних з реформаційними, в середовищі людей, які ототожнювали себе з ортодоксальним православ'ям, великою мірою сприяла певна подібність структури Православної та Протестантської Церков (мала дистанція між кліром і віруючими, дозвіл на одруження духівництва, фактична автономність національних церков, зверхність авторитету соборів над авторитетом патріарха, допущення богослуження національними мовами). Важливе значення мала також певна спорідненість морального устрою, способу мислення діячів Реформації і тогочасної української Церкви. Спільною для цих різних течій християнства була наявність у їх вченнях характерної внутрішньої притягальної сили, джерелом якої був їх глибоко особистісний характер з властивим їм спрямуванням віруючих на пошук сенсу життя, на особисте переживання і внутрішнє осмислення біблійних істин задля знаходження шляху власного спасіння. Комплекс ідей, суголосних з реформаційними, можна знайти у творчості Г. Смотрицького, Клірика Острозького, Івана Вишенського. Проте найпослідовніше вони викладені в «Апокрисисі» Христофора Філалета.
Так, у контекст реформаційної ідеології вписується наголошування острозьких книжників на ранньохристиянській ідеї протиставлення Бога і світу, Бога і людини. Метою формування такого підходу до цієї проблеми – як для західних реформаторів, так і для українських культурних діячів – був розрив встановленого на підставі теологічного переосмислення церковними ідеологами античних філософських систем сутнісного зв'язку, «сумірності» Бога і Церкви або Бога та ієрархії, Бога і земного соціального порядку; тобто необхідність показати Бога альтернативою, а не вершиною цього порядку і в такий спосіб покласти край пануванню Католицької Церкви на Заході, а на українських землях – панівному становищу православної ієрархії в суспільстві, її спробам зміцнити свою владу завдяки союзу з Католицькою Церквою. Ця ідея була поширена в українській книжності й раніше, і така її популярність великою мірою спричинювалася шляхом розвитку християнства в Україні: від панівної Церкви часів Київської Русі до гнобленої та упослідженої за Речі Посполитій. Отже, акцентуація ідеї протиставлення Бога і світу привела острозьких книжників до заперечення авторитету церковної ієрархії (однак не Церкви і церковної догми, як на Заході), до демократизації Церкви і до ідеї спасіння особистою вірою.
Острозьким діячам було притаманне ствердження високої цінності «внутрішньої» людини, її онтологічної значущості. Адже «внутрішня» людина уявлялася їм надіндивідуальною, радше вона могла стати такою внаслідок розкриття в людській душі Божої благодаті, відшукання в собі божественної істини. Пошук цієї істини здійснювався, як зазначалося, через самопізнання, яке ототожнювалося з богопізнанням, і відбувалося воно не з допомогою теоретичної рефлексії, а на шляху містичного єднання з Богом, через «життя в істині». При цьому, на відміну від західних реформаторів, які вважали, що пізнання Бога можна досягти тільки через даровану Богом благодать, безвідносно до зусиль індивіду, острозькі книжники були переконані, що перетворення людини із «зовнішньої» у «внутрішню» можливе лише через цілеспрямовану людську діяльність, у тому й суспільну.
Логічним наслідком послідовно проведеної ідеї протиставлення Бога і світу, Бога і людини, наявної у творах острозьких книжників, як і в західних реформаторів, було уявлення про нікчемність, гріховність людської природи, граничне приниження її пізнавальних здібностей. І хоч вихідні можливості розкриття для себе божественної істини для всіх людей однакові, проте ступінь досягнутого успіху, на думку острозьких книжників, залежить від щирості, наполегливості, волі і зусиль кожного зокрема.
Автор «Апокрисису» стверджує право світських людей на суд над кліриками різних рангів – аж до владик і митрополитів, а також право на усунення з посад тих ієрархів, які не виправдали надій, покладених на них громадою.
Виходячи з вимоги спасіння особистою вірою, Христофор Філалет обґрунтовує ідею свободи совісті, право людини на свою віру і Церкву. Подібно до західних реформаторів, він висловлює думку про право і обов'язок Церкви – а, отже, і народу та кожного його представника, оскільки Церкву розуміли як добровільний союз віруючих – втручатися в різні сфери життя й у постанови та дії влади, задля усунення того ладу чи тих постанов, що не відповідають закону Божому і не узгоджуються з внутрішніми моральними принципами віруючих. Так, вважає Христофор Філалет, така неоднорідна за національним складом і віросповідними традиціями і держава, як Річ Посполита, повинна гарантувати права і свободи кожного з народів, що її населяють. Адже, проводячи дискримінаційну політику щодо того чи іншого народу, вона виступає порушником «закону Божого». А це дає підстави і зобов'язує підданих у приступній формі боротися проти несправедливості, позаяк цього вимагає їх совість, принципи «істинного» способу життя.
Таким чином, у межах формування в Острозі реформаційних ідей відбувалося становлення ідеології визвольного руху в Україні, в надрах теологічного світогляду з ідеї всесвященства, контролю і виборності ієрархів, відкритого обговорення питань віри та участі всіх у їх вирішенні, тобто з ідеї демократизації Церкви поступово викристалізовувалися ранньобуржуазні політичні принципи, а з проголошуваної свободи совісті виник принцип інтелектуальної і моральної автономії особистості, усвідомлювалися такі її ознаки, як вроджена рівність, свобода виявлення своєї волі, висловлювань, свобода боротьби за свої переконання і права.
Ренесансно-гуманістичні ідеї, наявні в поетичній творчості острозьких книжників, виникли на ґрунті старої православної традиції і під певним впливом реформаційних віянь. Це спричинилося до формування деяких особливостей цього явища української культури. Однією з цих особливостей було те, що острозькі книжники спиралися на середньовічний неоплатонізм, який, однак, вже слугував їм для обґрунтування індивідуальної людини в усьому її стихійному самоствердженнні, творчій могутності. Цей ареопаґітський неоплатонізм в його українській рецепції вказував різні шляхи для влаштування земного життя і різні можливості спасіння: або за допомогою занурення в «океан» божественного світла, як в Івана Вишенського, або через активну діяльність у суспільстві. Отож засвоєний в Острозі неоплатонізм набував ознак ренесансного антропоцентризму. У зв'язку з цим у творчості острозьких поетів спостерігається зміщення акцентів в уявленні про істинний спосіб життя. Перевага надається не подвижницьким діянням ченця, а добрим справам, здійснюваним у земному житті талановитою діяльною творчою особистістю – державним діячем, книжником, поетом, воєначальником. На відміну від західних гуманістів, не надаючи особливого значення красі людського тіла, вони скеровують увагу на духовну красу людини, в дусі барокової культури наголошують на прагненні людини до духовної досконалості, наполягають на тому, що її земне самоствердження здійснюється не через досягнення певних егоїстичних цілей, а через здобуття високого рівня духовності і служіння суспільному благу. Таке служіння вони розуміють як боротьбу за права свого народу, внесок у розвиток української культури, обстоювання своїх національних традицій, святинь і віри від зовнішніх зазіхань. У цьому, як нам здається, виявилася така специфічна риса тогочасного українського світогляду, як «соборність», тобто розуміння себе як частини певного колективу, народу, як ланки в довгому ланцюгу поколінь і надання пріоритету інтересам цілості. За таких умов індивідуальне самоствердження людини має здійснюватися насамперед через служіння загальному добру. Виникнувши ще за часів Київської Русі, ідея «соборності» набула наприкінці XVI – на початку XVII ст. ренесансного звучання. Про це свідчить зміст панегіричної поезії, присвят на книгах меценатам.
Як відомо, домінантою гуманістичного світогляду була ідея людини. Цінність людини визначалася не походженням чи багатством, а особистою доброчесністю, благородством, фізичною і моральною довершеністю, реалізацією творчих можливостей. Піднесення ролі індивідуальних рис людини, властиве ранньогуманістичному періодові розвитку духовної культури в Україні, знайшло своє продовження у творчості острозьких літераторів. У ній значне місце відводилося уславленню поодиноких осіб та їх вчинків, зокрема тих магнатів і суспільних діячів, які прагнули об'єднатися з міським населенням та дрібною шляхтою для захисту національної культури та інтересів свого народу, обстоювання «збройною і оружною рукою» народного буття, його мови та віри.
Дуже багато віршів було написано на герб засновника Острозького центру – князя Костянтина Острозького. Авторами присвятних віршів на герб цього магната були Дем'ян Наливайко і Кипріян, вірші якого на герб князя було вміщено на звороті заголовного листа поеми С. Пекаліда «Про Острозьку війну…». Просвітницьку діяльність Костянтина Острозького також прославляє Герасим Смогрицький у вірші на герб князя, а також у вірші, що був уміщений після передмови до Біблії.
Не уникав писання панегіричної поезії й Андрій Римша. Відомі, зокрема, його вірш на герб литовського канцлера Євстафія Воловича, вміщений у збірнику Мамоничів (1585), та «Зпиграмма» на герб канцлера Лева Сапіги, вміщена у виданні Литовського статуту 1588 р. Жанр панегіричної поезії, започаткований острозькими книжниками, розвиватися далі й після занепаду Острозького центру. До його найкращих зразків належать «Вірші на жалостньїй погреб П. Сагайдачного» Касіяна Саковича, а також вірші, присвячені Петрові Могилі.
В поезії острозьких книжників висловлюється гуманістична ідея, згідно з якою одним з найгідніших засобів виявлення своєї внутрішньої божественної суті та любові до Творця для людини є здійснення високого земного призначення, максимальна реалізація її творчого потенціалу, здобуття прижиттєвої слави протягом відведеного їй на життя відрізку часу з метою отримати земне безсмертя завдяки вдячній пам'яті нащадків, а також заслужити потойбічне спасіння.
Не менш важливе значення мала і трансформована на українському ґрунті ренесансна ідея доброчесності, в якій сфокусована ренесансно-гуманістична моральна філософія. Адже доброчесність передбачала життя згідно з природою, що в розумінні острозьких книжників означало згідно з «внутрішньою», духовною природою, згідно з пережитими кожною людиною й інтернаціоналізованими християнськими моральними принципами. Це означало також, за переконанням острозьких книжників, вміння приборкувати пристрасті, підпорядковуючи їх велінням «духовного» розуму. В поняття доброчесності входили такі риси, як цілісність характеру, прагнення здобути особисту славу, мужність, талант, активна діяльність, спрямована на досягнення визначних цілей (добро рідного краю, захист вітчизни від ворогів, розвиток національної культури, освіти, збереження віри предків тощо). Так, у вірші «На герб князів Острозьких» Герасим Смотрицький прославляє військові подвиги князя, який, не шкодуючи сил, у разі потреби відважно захищав державу від ворожих нападів.
Однак виявлення своєї доброчесності можливе не лише на шляху здобуття військової слави. Набагато вищою метою, на досягнення якої повинна спрямовуватися енергія державного мужа такого рівня, як князь Острозький, є, на думку Герасима Смотрицького, просвітницька діяльність, піклування про збереження вітчизняних духовних традицій, обстоювання релігійних і національних прав свого народу. У вірші «До читателя» Г. Смотрицький порівнює князя з такими видатними діячами давньоукраїнської історії, як Володимир Святославич, Ярослав Мудрий, Володимир Великий.
Свідченням наявності елементів ренесансного гуманізму у світогляді острозьких книжників були їх уявлення про ролі письменника в суспільстві, висока оцінка його праці, яка також вважалася одним із засобів виявлення доброчесності. Адже лише завдяки їй нащадки зможуть познайомитися зі своєю історією, своїми предками, саме завдяки праці поета або письменника для майбутніх поколінь уможливлюється розуміння тієї або іншої історичної епохи, створення образів її видатних представників. Тому невідомий автор «Ляменту», поеми, написаної після острозької трагедії 1636 р., що поклала край існуванню Острозького осередку, прославляючи працю письменника, порівнює її з подвигом воїна.
Своєю поетичною творчістю острозькі книжники зробили важливий внесок у розробку нової метричної системи. Він полягав у поступовій заміні силабічного віршування вільним нерівноскладовим розміром, що виник під впливом рухомого наголосу, властивого українській народній мові. Цей синтез елементів старої і нової культур, старої і народної метричної систем був основою, на якій виникла оригінальна форма українських народних дум. Поетична творчість острозьких книжників свідчить про їх глибоку закоріненість у стару традицію. Але, використовуючи давньоукраїнську духовну спадщину як знаряддя для пізнання своєї епохи, вони вже відчували віддаль між своїм і давно минулим часом, творили новий культурний ідеал.
Дуже цікавою, бо дає змогу простежити розвиток ренесансно-гуманістичних ідей в Острозі, є творчість придворного поета князя Острозького Снмона Пекаліда – типового представника західного Ренесансу. У своїй поемі «De bello Ostrogiano», присвяченій темі конфлікту (1593) князя та його сина Януша з селянсько-козацьким військом Криштофа Косинського, Пекалід розвиває ідеї гуманістичного антропоцентризму з характерним для нього уявленням про величезну творчу силу індивідуальності, стверджує гармонію земного і небесного світів, тілесного і духовного начал, виходячи з переконання про сутнісну причетність земного до божественного, зображає природу джерелом краси й естетичної насолоди. Йому чужий погляд на історію як на результат Божого провидіння. В дусі ренесансного гуманізму він розуміє історію як наслідок діянь видатних особистостей і вивчає минуле (зокрема Русі), щоб знайти матеріал для обґрунтування своєї соціально-політичної позиції. Так, як прихильник зміцнення шляхетської республіки Речі Посполитої, він посилається на стародавні свідчення об'єднання Литви з Руссю, прикликання до влади у Литві руських князів, він акцентує увагу на мирі, згоді і взаєморозумінні між народами, закликає до релігійної толерантності в добу конфесійних конфліктів. Характерною ознакою творчості Пекаліда було визнання парадигматичної цінності античної спадщини.
Пекаліду властива більш раціоналістична і натуралістична концепція людини, як порівняти, скажімо, з уявленнями Г. Смотрицького та його однодумців. Де в чому можна спостерігати точки зіткнення у їх концепціях, хоча в цілому їх погляди на цю проблему розходяться. Як для Пекаліда, так і для Смотрицького призначенням людини, кінцевою метою її життя є здобуття потойбічного спасіння. Спасіння, на їх думку, досягається через доброчесність, а вона набувається шляхом активного земного самоствердження в різних сферах людської діяльності. Але якщо в Пекаліда це самоствердження передбачає всебічний гармонійний розвиток людини, її духу і тіла, націлює її на досягнення повноти життя і самовияву, то в Смотрицького метою земного самоствердження є духовне оновлення людини через пізнання своєї внутрішньої божественної сутності, настанова на приборкування почуттів і земних пристрастей, переважна увага до вдосконалення інтуїтивного, духовного, розуму й обмеження розвитку «тілесного», дискурсивного, розуму, націленість на захист віри предків.
Виходячи з ренесансно-гуманістичної концепції держави, Пекалід, як видно з контексту його поеми, розглядає державу як очолювану королем природну організацію людей, що складається з різних станів, кожний з яких посідає відповідне йому місце у соціально-політичній ієрархії. Король уявлявся символом державної єдності, запорукою її внутрішнього спокою і зовнішної безпеки, тобто королівську владу гуманісти визнавали за найвищу політичну цінність, позаяк вона була втіленням національної і державної єдності. Питання єдності було особливо актуальним для Речі Посполитої кінця XVI – початку XVII ст., коли в умовах поширення республіканських традицій і свобод, здобутих собі шляхтою, виникла реальна загроза ослаблення держави.
З огляду на це будь-які соціальні потрясіння або національні чи конфесійні конфлікти були гідні суворого осуду та придушення, адже вони, на думку діячів Відродження, зазіхали на природний порядок, порушували мир і спокій. Разом з тим розкриття своєї істинної суті людина досягає через здійснення земного призначення, шляхом реалізації своїх творчих можливостей, тобто через служіння самій собі, а відтак і державі або загальному суспільному добру. З цієї причини князя Острозького, а також інших, виведених у творі Пекаліда магнатів, зокрема сина князя, Януша, прославляє поет за воєнні подвиги, державну мудрість, яка виявлялася, за переконанням автора поеми, як в керуванні своїми численними володіннями, ліквідації соціальних конфліктів, так і у вірній службі монархові й пошані до нього. Що ж до гетьмана реєстрового козацтва Криштофа Косинського, козаків і селян, то Пекалід, виходячи зі своєї концепції держави, засуджує їх як винуватців соціальних потрясінь і порушників порядку в державі, хоча й віддає належне їх мужності, сміливості, вмінню здобувати перемогу. Історико-культурний ідеал Пекаліда – антична вченість – спричинився до його переконаності в необхідності засвоєння класичних мов, античної духовної спадщини, вивчення вільних наук.
Висновок
Протягом 60-річного існування Острозької академії (1576–1636 рр.), по найскромнішим підрахункам, її закінчило близько 500 осіб. Вихованці академії ставали вчителями, літераторами, друкарями, проповідниками. Національно-визвольний рух на Україні та в Білорусії отримав значний загін культурно-пропагандистських діячів.
Школи, які засновували або реорганізовували вихованці академії, мали велике значення у поширенні освіти серед народу, у підготовці наступного покоління просвітителів.
Навіть на основі тих нечисленних даних, що збереглися до сьогодення, можна стверджувати, то більшість відомих українських та білоруських діячів кінця XVI – першої третини XVII ст. були безпосередньо пов'язані з Острогом (походженням, навчанням, тісною співпрацею).
Від самого початку академії призначалась відповідальна політична роль: протидіяти полонізаторському впливові на українську та білоруську молодь католицько-єзуїтських учбових закладів. Тому в навчальному процесі багато уваги приділялося вихованню в учнів почуття патріотизму, любові до культури, мови, традицій свого народу.
Одночасно з академією виникли в Острозі літературно-перекладацький гурток і видавництво. Поряд із загальнокультурними функціями великим було їх значення у формуванні національної самосвідомості. Саме в Острозі вийшли друком та розповсюджувалися в рукописах найбільш відомі українські