Соціально-економічне становище Галичини в складі Австро-Угорщини

Соціально-економічне становище Галичини в складі Австро-Угорщини

Територія, що входила до складу Австро-Угорщини під назвою “коронного краю” – Галичини, займала простір у 78.501.73 кв.км. (5, c.154), що становило 26,16 % території всієї Австро-Угорської імперії. Межі Галичини проходили на півночі і сході з Росією (Царством Польським, Волинською, Подільською і Бессарабською губерніями), на півдні – з Буковиною і Закарпаттям, на південному заході – з Сілезією.

За переписом від 31 грудня 1910 року у Галичині проживало 8.025.675 чоловік населення, при густоті 102 чоловіки на 1 кв.км. (3, c.154).

В адміністративному відношенні цей край поділявся на 81 повіт (8, c.4-5), з яких 30 становили Західну Галичину, населену переважно польським населенням і 51 повіт – Східну Галичину, населену в основному українцями. У той же час населена українцями Буковина була виділена в окремий адміністративний район, а територія Закарпаття була включена до складу Угорщини.

Територія Східної Галичини становила 55.335.032 кв.км. (4, c.5).

Кордон між Східною і Західною Галичиною проходив по західній лінії Сяноцького, Березовського, Перемишльського і Ярославського повітів. До повітів Східної Галичини відносились: Бережани, Березів, Бібрка, Богородчани, Борщів, Броди, Бучач, Городенка, Городок, Гусятин, Добромиль, Долина, Дрогобич, Жидачів, Жовква, Заліщики, Збараж, Зборів, Золочів, Калуш, Камінка Струмілова, Коломия, Косів, Ліско, Львів, Мостиська, Надвірна, Перемишль, Перемишляни, Підгайці, Печеніжин, Рава-Руська, Рогатин, Рудки, Самбір, Скалат, Сколе, Снятин, Сокаль, Станіслав, Старий Самбір, Стрий, Сянок, Теребовля, Тернопіль, Товмач, Турка, Чесанів, Чортків, Яворів і Ярослав.

У 1910 році Східна Галичина налічувала 5317158 мешканців (8, c.27), причому населення її становило 66,5 % від загальної кількості краю.

За даними офіційної статистики населення Східної Галичини в 1910 році поділялося за національною ознакою таким чином: українців – 3132233 чоловік, або 58,9 %, поляків – 2114792 чоловік, або 39,8 %, німців – 64845 чоловік, або 1,2 %, інших – 5288 чоловік, або 1,1 %. Варто, однак, зазначити, що ці дані не відповідали дійсності, оскільки до польської національності були віднесені і євреї, а кількість українського населення була явно применшена.

Статистичні дані про віросповідування дають можливість дещо уточнити розподіл населення Східної Галичини за національною ознакою. Так, греко- католиків було 3293073 чоловік, або 61,72 %, римо-католиків – 1349626 чоловік, або 12,35 %, інших – 34000 чоловік, або 0,64 % (9, c.4). Однак і ці дані теж применшували кількість українців та збільшували кількість поляків.

Корективи в дані про національний склад населення Східної Галичини були внесені ще в 1900 році В. Охримовичем, котрий встановлював кількість українців у 64,5 %, поляків – у 21 %, євреїв – у 12,8 %, німців – у 1,2 % та інших – у 0,5 % (14, c.84), що необхідно мати на увазі і для визначення процентного співвідношення населення Східної Галичини в 1910 році.

Розподіл населення за національним складом по окремих повітах Східної Галичини давав таку картину: повіти, розташовані на південному сході (Надвірна, Коломия, Печеніжин, Снятин, Товмач, Городенка, Заліщики і Борщів), нараховували від 66 до 88 % українців, від 4 до 18 % поляків і від 8 до 20 % євреїв; прикарпатські повіти (Богородчани, Калуш, Долина, Рогатин, Бібрка, Жидачів, Стрий, Сколе, Дрогобич, Турка, Старий Самбір і Ліско) – від 64 до 86 % українців, від 5 до 20 % поляків і від 8 до 18 % євреїв; повіти північної частини Східної Галичини (Яворів, Рава-Руська, Жовква і Сокаль) – від 66 до 80 % українців, від 13 до 18 % поляків і від 8 до 15 % євреїв; повіти галицького Поділля (Гусятин, Чортків, Скалат, Теребовля, Тернопіль, Збараж, Броди, Камінка Струмілова, Зборів, Золочів, Перемишляни, Бережани, Підгайці, Бучач і Станіслав) – від 55 до 72 % українців, від 18 до 34 % поляків, від 8 до 18 % євреїв; повіти середньої Галичини (Львів, Городок, Рудки, Самбір, Добромиль, Мостиська, Чесанів, Перемишль і Ярослав) нараховували від 40 до 66 % українців, від 20 до 50 % – поляків і від 8 до 20 % – євреїв; у повітах Лемківщини (Сянок, Березів) українське населення було в меншості, однак, проживало компактно в південній гірській смузі вздовж угорського кордону (8, c.61-82).

У 1900 році в Східній Галичині нараховувалось 3773 населених пункти (8, c.60). Офіційна статистика розподіляла їх за національним складом таким чином:

з абсолютною більшістю українського населення............................. 3.003

з відносною більшістю українського населення ................................. 79

з абсолютною більшістю польського населення ................................. 477

з відносною більшістю польського населення .................................... 41

з абсолютною більшістю єврейського населення ............................... 68

з відносною більшістю єврейського населення .................................. 47

з абсолютною більшістю німецького населення ................................ 57

з відносною більшістю німецького населення ................................... 5

Основна чисельність українського населення була зосереджена в селах. З усієї кількості українців землеробством займалося 90,7 % (3, c.2).

У містах Східної Галичини переважало польське населення. Так, у 1910 році в 19-ти її містах проживало 408452 чоловік (8, c.35), з них українців – 24,8 %, поляків – 35,5 %, євреїв – 38,5 %, інших – 1,2 %.

Такий низький відсоток українського населення в містах був наслідком польської колонізаторської політики, основою якої було намагання до захоплення міст Східної Галичини як форпостів, через які польські поміщики надіялися повністю полонізувати українські землі. Чим більше було місто, чим більше політичне і економічне значення воно мало, тим менше можливостей було для збільшення в ньому українського населення. Так, наприклад, у 1910 році у Львові з загальної кількості мешканців з 206113 чоловік (6, c.8) українців нараховувалось лише 39314 чоловік, що становило 19,1 %.

Дещо вищий був відсоток українського населення в містечках Східної Галичини. Загальна кількість населення у всіх її містечках становила в 1910 році 441817 чоловік, з них українців – 31,3 %, поляків – 26,2 %, євреїв – 42 % та інших – 0,5 % (7, c.52).

Загальна ж кількість міського населення Східної Галичини становила в 1910 році 614569 чоловік, або 11,55 % всього її населення, що було в свою чергу чітким доказом низького розвитку промисловості.

Незважаючи на те, що Східна Галичина володіла великими природними багатствами, вона залишалась у економічному відношенні нерозвиненим, відсталим краєм – придатком до промислових районів Австро-Угорщини.

“Австрія, – писав наприкінці минулого століття Іван Франко, – систематично душила і розорювала в Галичині зародки промисловості і фабрик. Австрія свідомо затримувала економічний розвиток і самодіяльність в Галичині, щоб мати місце для збуту фабричної продукції інших її провінцій” (11). Зрештою один з перших губернаторів Галичини граф П. Гесс відверто заявив, що вона разом з Буковиною може бути тільки постачальником хліба для західної частини Австрії (13, c.128).

У 1910 році 88,45% всього населення краю займалося сільським господарством і тільки 11,55% проживало в містах. Що стосується українського населення, то 91,5 % його було зайнято в сільському господарстві, 2,1 % – у промисловості і 1,4 % – у торгівлі (7, c.49).

У порівнянні з іншими частинами Австро-Угорщини Галичина була дуже бідна місцевими капіталами. За даними 1912 року тут існувало лише 9 банків, з них 7 – акціонерних. Акціонерний капітал галицьких банків дорівнював 41 млн. крон (8, c.24-25), що становило лише 3,3 % складового капіталу всіх австрійських акціонерних банків, тоді як на частку Нижньої Австрії припадало 67,7 % всього складового капіталу. І це в той час, коли Нижня Австрія займала тільки 6,6 %, а Галичина – 26,16 % території Австро-Угорщини.

З галицьких банків незначна тільки частина користувалася мнимою незалежністю. Так, наприклад, галицький промисловий банк, формально крайова установа, був філією Niderosterreichische Escomple Geselschaft у Відні, банк Длугоша був філією Landerbank. І один, і другий були повністю віддані інтересам західноавстрійської промислововсті.

В епоху імперіалізму залежність Галичини від австо-угорського капіталу ще більше посилилась. У той же час з метою забезпечення максимального капіталістичного прибутку шляхом експлуатації, розорення і зубожіння більшості населення до найцінніших народних багатств почав простягати руки англо-американський капітал.

Поряд з австрійськими, англо-американськими, польськими монополістичними об’єднаннями виникали також різного роду товариства і об’єднання української буржуазії. Так, наприкінці ХІХ і на початку ХХ століття, виникли товариство взаємного кредиту “Дністер” з оборотним капіталом близько 2 млн. крон, “Народна торгівля” (1883), оборотний капітал якої становив 2,5 млн. крон, “Крайовий молочний союз” в Стрию (1907) з оборотним капіталом в 1,5 млн. крон, “Сільський господар” (1911) і т.д. У Галичині з’явилися й українські капіталісти-мільйонери, як М. Крисько, К.Левицький, М. Сисак, П. Терлецький та ін.

Капітали іноземної буржуазії об’єднувалися з капіталами українських капіталістів.

Австрійський уряд і польські поміщики проводили у Східній Галичині яскраво виражену колоніальну політику. Панівна в Галичині велика поміщицька знать, виходячи зі своїх соціальних інтересів, не бажала розвитку промисловості краю. Так, наприклад, великому польському магнату графові А.Потоцькому, що був намісником Галичини, поставили запитання, чому він не організує на своїх землях, багатих покладами кам’яного вугілля, добування його, він відверто пояснив: “Не хочу збільшувати пролетаріату в Галичині” (1, c.10). Побоюючись зростання революційного пролетаріату, А. Потоцький вважав за краще одержувати прибутки із своїх обширних земель шляхом експлуатації праці селян.

Домінуюче становище в промисловості Східної Галичини займали на початку ХХ століття кустарні промисли. Промисловий перепис 1902 року дає такі дані про стан промисловості Східної Галичини (3):

Характер

підприємств

Кількість підприємствКількість працюючих

Абс. цифри

У %

Абс. цифри

У %

1. Одноосібні кустарні підприємства24.64745,4824.64717,14
2. Дрібні ремісничі підприємства (від 2 до 5 працюючих)27.07549,9569.85148,57
3. Великі ремісничі підприємства (від 6 до 20 працюючих)2.0852,8518.74913,03
4. Дрібні фабричні підприємства (від 21 до 100 робітників)3290,6113.5659,43

5. Середня фабрична промисловість

(від 101 до 1000 робітників)

510,0913.3879,31
6. Велика фабрична промисловість (більше 1000 робітників)30,013.6222,52

Разом

54.190100%143.821100%

З таблиці видно, що промисловість Східної Галичини була в основному дрібною, кустарною. Кустарних одноосібних підприємств нараховувалося 45,48% ; тут було зайнято 17,14 % працюючих.

Другою основною групою були дрібні ремісничі підприємства, на яких працювало від 2 до 5 чоловік. Вони становили 49,95 % всіх підприємств, і на них було зайнято 48,57 % всіх ремісників.

Таким чином, кустарні – одиночки і дрібні ремісничі підприємства становили 95,43 % всієї промисловості і охоплювали 65,71 % всіх працюючих.

Великі ремісничі підприємства були порівняно невеликі. Вони становили лише 3,85 % всіх підприємств з 13,03 % зайнятих у них осіб.

Фабрична промисловість знаходилась на стадії зародження і була представлена головним чином дрібними підприємствами, які нараховували від 20 до 100 робітників. Ці підприємства займали в промисловості краю дуже незначне місце ( 0,61 %) і охоплювали лише 9,43 % працюючих.

Середню фабричну промисловість становили тільки 0,09 % підприємств з 9,31 % зайнятих у них робітників. Великих підприємств було всього 3; вони становили 0,01 % підприємств з 2,52 % робітників.

Про низький розвиток промисловості у Східній Галичині свідчить також наявність великої кількості так званих “домашніх промислів”, які працювали не на замовлення, а на посередника, причому ця галузь кустарної промисловості була найбільш відсталою. За статистикою 1902 року таких “домашніх промислів” нараховувалось 51.583; у них працювало 60000 чоловік.

Основними галузями промисловості у Східній Галичині була харчова, яка переробляла сільськогосподарські продукти, лісова, деревообробна і нафтова. Металургійна і машинобудівельна промисловість тут зовсім була відсутня.

Ряд дослідників зверталися до питання про відсталість промисловості у Східній Галичині. Так, наприклад, Ф. Буяк, співставляючи стан промисловості Галичини і промисловості центральних районів Австро-Угорщини в 1912 році, констатував, що промисловість Галичини була розвинена значно слабше. “Становлячи 26 % території держави і 28 % її населення, – пише Ф. Буяк, – Галичина мала всього лише 15,8 % промислових підприємств, 10,1 % осіб, які працювали в промисловості, і тільки 5,5% парових кінських сил, що знаходились в промисловості. На 1000 чоловік населення Галичини припадало 21 промислове підприємство, в Австро-Угорщині – 38, зайнятих осіб у промисловості Галичини – 44, Австро-Угорщині – 125, 9,3 % парових кінських сил у Галичині, в Австро-Угорщині – 59” (12, c.241).

Однак, наведені дані про стан промисловості Східної Галичини, виведені на основі перепису від 3 липня 1902 року, далеко не точно відображають рівень її промислового розвитку, оскільки згідно цього перепису до числа промислових підприємств зараховувались і всі торгово-промислові підприємства. Таким чином, рівень промислового розвитку Східної Галичини був значно нижчий, ніж можна було б зробити висновок на основі імперського промислового перепису 1902 року.

Уточнення даних про стан промисловості Галичини було проведено в 1910 році галицьким крайовим бюро промислової статистики, в результаті якого було відображено стан виключно виробничих підприємств.

За цими даними, в Галичині нараховувалось 4096 промислових і гірничих підприємств, в яких працювало 101808 робітників. З вказаної кількості на долю Східної Галичини припадало 2524 підприємства з 51737 робітниками.

Про розміри цих підприємств свідчать такі статистичні дані (5, c.216-217):

Підприємств за кількістю зайнятих у них робітниківКількість підприємствУ відсотках до загальної кількості

У них працювало робітників

Всього

У % до загальної кількостіУ середньому на одному підприємстві
1 робітник15939,51595,81
1 –5 роб.8382.8623
6 – 10 роб.67944,05.70922,28
11 – 20 роб.4325.76513
21 – 50 роб.2277.49632
51 – 100 роб.10413,17.32128,773
101– 300 роб.6710.767153
300– 500 роб.70,32.77426,2396
500–1000роб.95.983657
понад 1000 робітників20,42.88117,11.440
Всього2.524100,051.737100,020

З цієї таблиці видно, що в Галичині із загальної кількості промислових підприємств було 96,6 % зовсім дрібних підприємств, середніх було всього 3,0 % і великих та найбільших – тільки 0,4 %.

Ця таблиця також свідчить, що в Галичині на всіх підприємствах працювало біля 52 тисяч промислових робітників. Сюди не включено тих робітників, які працювали на залізниці і державних підприємствах. Але кількість таких робітників не перевищувала 6 – 8 тисяч чоловік.

Проте, як видно з наведених вище даних, на початку ХХ століття в Галичині збільшувалася концентрація виробництва, загострювалися властиві капіталізму протиріччя. Капіталізм вступив у свою вищу і останню стадію – імперіалізм.

У 1910 році на її великих і найбільших підпримствах уже було зайнято 8864 робітники, на кожному з цих підприємств в середньому працювало по 800 чоловік. 43,3 % робітників Галичини було зосереджено на 85 середніх, великих і найбільших підприємствах, з кількістю робітників не менше 100 чол. у кожному.

Як вже зазначалося вище, економічна відсталість Галичини була наслідком того, що економічна політика австрійського уряду і польської шляхти в Галичині зводилася до хижацької експлуатації її природних багатств і мала яскраво виражений колоніальний характер. Волею австрійських правителів цей край з багатими природними ресурсами був перетворений у ринок збуту для західноавстрійської та німецької промисловості. “Вся система господарювання австро-угорської монархії, – говорив Д. Мануїльський на нараді вчителів західних областей України в 1945 році, – була побудована на тому, щоб тримати Галичину в стані економічної відсталості й перетворити її на аграрний придаток до промислових австрійців і угорців, як панівних націй. Економічні стосунки між Австрією та Угорщиною, з одного боку, і Галичиною, з другого, були на ділі стосунками між промислово розвиненою метрополією і відсталою та нерозвиненою колонією, з якої метрополія висмоктувала всі соки. Відень і Будапешт жили за рахунок Галичини, так само, як потім Варшава і Берлін” (4, c. 6-7).

Така економічна політика Австро-Угорської монархії по відношенню до Галичини відповідала не тільки інтересам австрійських, але й інтересам польських експлуататорів.

Тримаючи Галичину на становищі аграрно-сировинного придатка промислових центрів Австро-Угорщини, австрійські правлячі кола заохочували хижацьку експлуатацію невичерпних багатств українських земель і всіма засобами затримували розвиток промисловості, зокрема машинобудівної. Вони спрямовували розвиток Галичини так, щоб вона завжди була на прив’язі у метрополії.

Колоніальна політика Австро-Угорської монархії в розвитку промисловості Галичини яскраво проявилася в основній її галузі – нафтодобувній промисловості.

Нафта добувалася і вивозилася з Галичини, головним чином, як сирий продукт. Переробіток її був зосереджений в основному у внутрішніх районах Австро-Угорщини (2, c.152), що позбавляло край можливості мати на місці нафтопереробну промисловість. Це було характерним і для інших галузей промисловості Галичини, зокрема гірничої, лісової, шкіряної та ін.

У кінці ХІХ століття в нафтодобувну промисловість Галичини посилився приплив західноєвропейських капіталістів, які спрямовувалися на розширення експлуатації дрогобицько-бориславських нафтових джерел.

Хижацька експлуатація робітників і пограбування галицьких нафтових багатств давали австрійським, німецьким, французьким та іншим капіталістам казкові прибутки. Іноземні капіталісти простягали свої хижацькі руки до багатств Галичини, вони створювали свої об’єднання по добуванню, транспортуванню і реалізації галицької нафти. Так, в 1895 році в м.Відні було створено “Карпатське акційне товариство” для добування галицької нафти, яке мало капітали в 10 мільйонів крон, а в 1914 році його капітал уже становив 18 мільйонів.

Найбільш могутнім у Галичині було нафтове акціонерне товариство “Галіція”, в яке входили австрійські, німецькі, англійські та інші капіталісти. Воно утворилося у м.Відні в 1904 році з капіталом у 6 мільйонів крон. За короткий проміжок часу капітал цього акціонерного товариства зріс більш як у три рази.

У 1918 році його капітал становив уже 20 мільйонів 400 тисяч крон. Тут варто зазначити, що з загальної кількості 56 акціонерних товариств тільки 16 знаходились у Галичині, всі ж решта були розташовані за кордоном (9, c.180).

Американські нафтові королі, намагаючись прибрати галицьку нафту до своїх рук, відкрили тут філію свого нафтового концерну “Вакуум ойл компані”, щоб з його допомогою позбутися конкурентів на світовому ринку.

Поряд з цим у нафтовій промисловості йшов процес синдикування. У 1913 році вже весь продаж нафти був сконцентрований у синдикаті “Петролеа”. Галицька нафта вивозилася до Німеччини, Франції, Швейцарії, Італії. Експортом її займалося віденське акціоненрне товариство “Олекс”.

Іноземний капітал, що експлуатував нафтові джерела Галичини, виходив цілком не з інтересів дальшого розвитку нафтових промислів краю, а виключно з бажання одержати великі прибутки, маючи можливість за безцінь наймати робітників і жорстоко їх експлуатувати. Для цього він скорочував видобуток нафти, одночасно добиваючись підвищення цін на неї.

Про це свідчить така таблиця, складена на основі офіційних даних (5, c.207):

Роки

Добуто нафти в центнерахРинкова вартість продукціїЦіна за 1 цнт. в кронах

1902

1903

1904

1905

1906

1907

1908

1909

1910

1911

5.208.470

6.725.078

8.239.431

7.943.912

7.371.942

11.258.064

17.180.302

20.863.415

17.660.178

14.878.421

14.676.651

14.101.312

24.405.822

19.587.433

19.843.685

24.938.473

20.570.784

32.221.494

44.068.490

46.994.393

2,82

2,54

2,96

2,47

2,69

2,22

1,20

1,55

2,49

3,16

Ці дані вказують, що 1909 рік був рекордним по видобутку нафти, однак продажна ціна її значно зменшилась у порівнянні з попередніми роками. Це привело до того, що в 1910-1911 роках продукція нафти різко знизилася і в 1911 році становила лише 71,7 % продукції 1909 року. А втім, це зовсім не відобразилося на прибутках промисловців, оскільки ринкові ціни на нафту зросли більше як вдвоє в порівнянні з 1909 роком, а в зв’язку з цим, незважаючи на зниження продукції на 28,3 %, промисловці одержали за зменшений видобуток на 14773899 крон більше, що дало збільшення виручки на 45,9 %.

Зниження видобутку нафти спостерігалось і в подальшому. Так, у 1912 році було видобуто вже тільки 11441332 центнери нафти, тобто на 3437089 центнерів менше, ніж у 1911 році. Однак вказане скорочення продукції (на 21,3% у порівнянні з 1911 роком) не відобразилося на виручці промисловців, яка становила 57234546 крон, що в порівнянні з попереднім роком дало збільшення на 10240153 крони, або на 21,79% (8, c.344).

Низький розвиток нафтової промисловості у Галичині підтверджують і такі дані. У 1902 році тут діяло 292 нафтові свердловини, на яких було зайнято 5889 робітників. У 1910 році свердловин було 332, але кількість робітників на них зменшилася до 5000 чоловік. Таким чином, незважаючи на збільшення загальної кількості свердловин на 13,0 %, кількість робітників зменшилась на 6,0 % (39, c.160).

Скорочувався в Галичині і видобуток озокериту (земляного воску), що підтверджується такими даними (5, c.207):

РокиПродукція в центнерах

Вартість продукції

(у кронах)

Середня ціна

за центнер

1902

1903

1904

1905

1906

1907

1908

1909

1910

1911

26.548

28.494

30.859

29.572

26.982

25.080

25.925

21.154

21.707

19.403

2.922.362

4.350.193

4.730.554

4.131.566

3.352.363

3.117.106

3.204.855

2.706.791

2.923.569

2.614.472

110,08

152,67

153,30

139,71

124,24

124,29

125,01

127,96

134,68

134,75

Характерно, що за продукцію озокериту в кількості 26548 центнерів промисловці одержали в 1902 році 2922362 крони, а за продукцію в 19403 центнери в 1911 році – 2614472 крони. Таким чином, при скороченні видобутку в 1911 році на 26,93 % у порівнянні з 1902 роком промисловці одержали за зменшену продукцію озокериту майже таку ж суму грошей.

Слід зазначити, що в 1912 році продукція озокериту знову зменшилась ( у порівнянні з 1911 роком на 5572 центнери, або на 13,26 % ) і становила 16831 центнери (9, c.344).

У галузі видобутку озокериту також спостерігалось різке скорочення як кількості підприємств, так і кількості зайнятих у них робітників. Якщо в 1902 році в Галичині було 11 шахт по видобутку озокериту, на яких було зайнято 2610 робітників, то в 1910 році діяло вже лише 7 шахт, на яких працювало 1165 чоловік, що становило зменшення підприємств на 37,0 %, а кількості робітників – на 55,0 % (3, c.165).

Східна Галичина була багата і родовищами солі, але і соляний промисел був розвинений у ній дуже слабо.

В Австро-Угорщині існувала монополія на видобуток і продаж солі, яка приносила державі великі прибутки. З загальної суми прибутків від солі в 49602830 крон (1913 рік) Галичина дала 18095700 крон, що становило 36,5 % всіх прибутків Австро-

Подобные работы:

Актуально: