Найвидатніші постаті української літератури

Найвидатніші особистості української літератури

План

Андрій Самійлович Малишко

Василь Андрійович Симоненко

Григорій Квітка-Основ’яненко

Григорій Савич Сковорода

Дмитро Васильович Павличко

Іван Антонович Кочерга

Іван Федорович Драч

Іван Нечуй-Левицький

Іван Павлович Лозов’яга

1912-1970 - роки життя.

Андрій Самійлович Малишко народився 2 (15) листопада 1912 року в селі Обухові Київської області в багатодітній родині шевця (11 дітей). Мати - Ївга Базилиха (чудово співала), батько - Самійло. Закінчив семирічку, медичний технікум, 1932 року закінчив Київський інститут народної освіти. Деякий час вчителював, працював у газетах "Комсомолець України", "Літературній газеті", журналі "Молодий більшовик". Друкуватись почав з 1930 року. У другій половині 30-х років на початку 40-х років вийшли друком збірки "Батьківщина" (1936), "Лірика" (1938), "З книги життя" (1938), "Народження синів" (1939), "Жайворонки" (1940), "Листи червоноармійця Опанаса Байди" (1940). Пізніше ним були створені поеми "Ярина" (1938), "Кармелюк" (1940), "Дума про козака Данила" (1940). Під час війни Малишко був кореспондентом газет "Красная армия", "За Радянську Україну", "За честь Батьківщини". У 1944-1947 роках - відповідальний редактор журналу "Дніпро". Окрім написів, репортажів, відозв у пресі, поет видав збірку "До бою вставайте" (1941), "Україно моя!" (1942), "Понад пожари" (1942), "Слово о полку" (1943), "Битва" (1943), "Полонянка" (1944), "Ярославна" (1946). За поему "Прометей" (1946) та збірку "Лірика" (1947) Малишко був удостоєний Сталінської премії (1947).

Наступний етап літературної творчості Малишка - це півтора повоєнних десятиліття, коли вийшли збірка "Весняна книга" (1949), "За синім морем" (1950; Сталінська премія, 1951), "Дарунки вождю" (1952), "Книга братів" (1954), "Що записано мною" (1956), "Серце моєї матері" (1959). Їхня художньо-естетична вартість нерівнозначна. Мажорно-радісна тональність багатьох віршів поета (особливо у збірці "Весняна книга"), романтична піднесеність стилю не відповідали реальній атмосфері повоєнної дійсності - важкого періоду в хитті народу, особливо селянства, якому поет присвятив чимало поезій.

У 60-ті роки поетичний талант Малишка реалізувався більш повно. Він опублікував книжки "Полудень віку" (1960), "Листи на світанні" (1961), "Прозорість" (1962), "Далекі орбіти" (1962; Державна премія України ім. Т.Г. Шевченка, 1964), "Дорога під яворами" (1964; Державна премія СРСР, 1969), "Рута" (1966), "Серпень душі моєї" (1970). Помер Малишко 17 лютого 1970 року в місті Києві. Похований на Байковому цвинтарі. Андрій Малишко - поет-лірик від Бога. Героями творів є хлібороби, прості робочі люди.

1935-1963 рр.

Василь Андрійович Симоненко народився 8 січня 1935 року в селянській сім’ї колгоспників в селі Біївцях Любенського району на Полтавщині. Дитинство, що припало на роки війни, було трудним і голодним. Батько кинув сім’ю, і Василя виростила мати Ганна Федорівна Щербань. Писати вірші він почав ще у шкільні роки. Навчався в середній школі. 1952 року Василь Симоненко вступив на факультет журналістики Київського університету імені Тараса Шевченка. Під час навчання майбутній поет активно працював у вузівській літературній студії. Після закінчення університету В. Симоненко працював з 1957 року у газеті "Черкаська правда", потім - у газеті "Молодь Черкащини", власним кореспондентом "Робітничої газети". У цей час він починає друкувати свої твори.

Активний член заснованого напровесні 1960 року в Києві Клубу творчої молоді. За участь у цьому товаристві Симоненка переслідували спецслужби. Перша збірка "Тиша і грім" побачила світ 1962 року. Подією в житті В. Симоненко стало обговорення його поезій на творчому вечорі в республіканському будинку літераторів, де прозвучали зокрема ті твори поета, які не могли на той час бути надрукованими. Друга збірка поезій В. Симоненка "Земне тяжіння" вийшла 1964 року.14 грудня 1963 року, на 29-му році життя, В. Симоненко помер після звірячого та безкарного побиття його міліцією. Похований у Черкасах.

Не всі твори поета могли бути надрукованими за тодішніх умов, тому частина з них довгий час лишалась невідомою широкому загалові. Після смерті В. Симоненка його твори кілька разів перевидавалися: "Вино з троянд" (1965), "Поезії" (1966), "Избранная лирика" (1968), "Лебеді материнства" (1981), "Том вибраних поезій" (1985), "Народ мій завжди буде" (1990), "З матір’ю на самоті" (1990), та поеми і казки для дітей ("Подорож у країну Навпаки", "Цар Плаксій та Лоскотон", "Казка про Дурила" - написана 5 вересня 1963 року і стала лебединою піснею Симоненка).

Мріють крилами з туману лебеді рожеві,

Сиплють ночі у лимані зорі сургачеві.

Заглядає в шибку казка сивими очима,

Материнська добра ласка в неї за плечима.

Ой біжи, біжи, досадо, не вертай до хати.

Не пущу тебе колиску синові гойдати.

Припливайте до колиски, лебеді, як мрії,

Опустіться, тихі зорі, синові під вії.

Криками тривожили криками півні,

Танцювали лебеді в хаті на стіні.

Лопотіли крилами і рожевим пір’ям,

Лоскотали марево золотим сузір’ям.

Виростеш ти, сину, вирушиш в дорогу,

Виростуть з тобою приспані тривоги.

У хмільні смеркання мавки чорноброві,

Ждатимуть твоєї ніжності й любові.

Будуть тебе кликать у сади зелені

Хлопців чорночубих диво-наречені.

Можеш вибирати друзів і дружину,

Вибрати не можна тільки Батьківщину.

Можеш вибрать друга і по духу брата,

Та не можна рідну матір вибирати.

За тобою завжди будуть мандрувати

Очі материнські і білява хата.

І якщо впадеш ти на чужому полі,

Прийдуть з України верби і тополі,

Стануть над тобою, листям затріпочуть,

Тугою прощання душу залоскочуть.

Можна все на світі вибирати, сину,

Вибрати не можна тільки Батьківщину.

1778-1843 рр.

Григорій Федорович Квітка народився 18 листопада 1778 року у слободі Основа (під Харковом). Походив з дворянської сім’ї, яка мала давнє козацьке коріння. Навчався у приватних вчителів та в курязькій монастирській школі. У 1793 році в 15 років був зарахований на військову службу, звідти в 1797 році 19 років виходить у відставку в чині капітана. У 1802 році в 26 років йде послушником у монастир, перебував тут 4 роки з переривами. Залишивши монастир, працював на різних державних та виборних посадах. Служив комісаром у народному ополченні (1806 - 1807), директором Харківського театру (1812), був повітовим предводителем дворянства (1817 - 1828), совісним суддею, головою харківської палати карного суду. Кілька разів обирався ватажком дворян Харківського повіту. Виступив ініціатором заснування Харківського інституту шляхетних панн. Виконував обов’язки директора Харківського театру, входив до складу редакції журналу "Украинский вестник". Написав близько 80 прозових і драматичних творів українською та російською мовами. Перші літературні спроби припали на 1816 рік. Українською мовою почав писати на початку 30-х років, уже немолодою людиною.1832р. - повість "Маруся" українською мовою, "Козир-дівка" (1836), "Сердешна Оксана" (1838), "Щира любов" (1839), 1835р. - соціально-побутова комедія "Сватання на Гончарівці", 1838р. - соціально-побутова комедія "Шельменко-денщик". Твори підписував псевдонімом Грицько Основ’яненко. Перша публікація української прози письменника з’явилась на сторінках харківського альманаху "Утренняя звезда" (1834 книга 2). Помер 8 серпня 1843 року на 65-му році життя, похований у Харкові.

1722-1794 рр.

Народився 3 грудня 1722 року в селі Чорнухи на Полтавщині. Мати - Палажка, батько - Сава. Навчався в дяка-скрипаля, який виявив в хлопця красивий голос, навчив нотної грамоти. В 15 років пішов у Київ і поступив у Києво-Могилянську академію, яку закінчив в 1753 році. На двадцятому році відряджають Григорія до Петербурга в придворну капелу, де розвиває талант музиканта. Повернувшись до Києва мандрує по світу. Побував в Угорщині, Словаччині, Польщі. Набув нових знань. Повернувшись до України працює в Переяславському колегіумі. Викладав предмети "по-новому" і його звільнили. Працює 6 років домашнім вчителем сина поміщика Томари в селі Коврай на Переяславщині. В цей час, на природі, починають розвиватись філософські ідеї та погляди. Після цього стає у Харківському колегіумі викладачем синтаксису, грецької мови та етики. Але через цькування та доноси покидає колегіум. З 1769 року веде мандрівне життя. Саме на цей час припадає найбільша кількість творчої спадщини письменника, філософа, поета. Помер 9 листопада 1794 року.

українська література поет письменник

"Сад божественних пісень" складає в собі 30 пісень. Кожна з них, часто взаємопов’язаних, є варіацією на біблейські теми. Барокові мотиви. Ліричний герой збірки - весь в пошуках правди, добра, щастя.

Байки. Григорій Сковорода видатний байкар. Цикл байок під назвою "Байки Харківські" Надав байці жанрової самостійності. Створив 30 прозових байок. "Жайворонки", "Голова і Тулуб", "Чиж і Щиглик", "Зозуля та Дрізд", "Бджола і Шершень".

Притчі. Сковорода є автором ряду притч-оповідей алегорично-повчального характеру. Він висловлював у них свої філософські, естетичні й педагогічні погляди. "Вдячний Еродій", "Вбогий Жайворонок", "Розмова, звана Алфавіт, чи Буквар світу".

Особливість творів Сковороди полягає в тому, що в ліричних поезіях він - філософ, а в філософських працях - лірик.

Працював у напрямку бароко.

Відкрито меморіальні музеї письменника; йому споруджено оригінальні пам‘ятники у Києві, Лохвиці та Сковородинівці, гранітній монумент у Бабаївському лісі й у Сковороднівському парку.

Нар. 1929 р.

Дмитро Васильович Павличко народився 28 вересня 1929 року в селі Стопчакові Яблунівського району на Івано-Франківщині в багатодітній селянській родині, батько - лісоруб. Початкову освіту здобув у польській школі села Яблунів. Вчився у Коломийській гімназії та радянській десятирічці. Від осені 1945 року по літо 1946 Павличка ув’язнюють за звинуваченням у приналежності до УПА. 1948 року вступив до Львівського університету імені Івана Франка на відділення української філології. Студентом він очолював літературну частину Львівського театру юного глядача. 1953 року Павличко вступив до аспірантури, досліджував сонети І. Франка, але невдовзі залишив наукову роботу. Того ж року вийшла його перша збірка поезій "Любов і ненависть". З 1954 року Павличко - член Спілки письменників СРСР. У 1958 - 1959 роках завідував відділом поезії журналу "Жовтень". Тоді ж вийшли друком поетичні збірки "Моя земля" (1955) і "Чорна нитка" (1958), "Бистрина" (1959), "Днина" (1960), "На чатах" (1961), "Пальмова віть", "Жест Нерона" (1962), "Спіраль" (1984), "Ялівець" (1989). Збірка "Правда кличе" (1958) була визнана "ідеологічно ворожою", а весь її тираж був повністю знищений.

1964 року Павличко переїхав до Києва і очолив сценарну майстерню кіностудії імені Довженка. Ним були написані сценарії кінофільмів "Сон" (1965) і "Захар Беркут" (1970). 1964 рік - вибрані поезії "Пелюстки і леза". З 1966 по 1968 Павличко працював у секретаріаті Спілки письменників України. Етапною для поета стала збірка "Гранослов" (1968). Протягом 1971 - 1978 років редагував журнал "Всесвіт". Серед багатьох поетичних книжок, що виходили у 1970 - 1980 - ті роки, можна виділити збірки "Сонети подільської осені" (1973) і "Таємниця твого обличчя" (1974, 1979). Його статті, есе, виступи з питань літератури склали три томи - "Магістралями слова" (1977), "Над глибинами" (1983), та "Біля мужнього світла" (1988).

Дмитро Павличко - лауреат Державної премії України ім.Т. Шевченка 1977 року, автор багатьох літературно-критичних статей, один із засновників Народного руху України, Демократичної партії України, в 1990 - 1994 роках - депутат Верховної Ради, певний час був послом України в Канаді. У своїй збірці "Покаянні псалми" (1994) поет прагне переосмислити власне життя, розмірковує над історією та майбутнім України. В 1995 році - збірка "За нас".

О рідне слово, хто без тебе я?

Осміяний людьми кретин-стиляга,

Мертвяк, оброслий платтям саркофага,

Прах, купа жалюгідного рам’я.

Моя ти - пісня, сила і відвага,

Моє ти - людське ленінське ім’я.

Душа тобою повниться, сія,

Без тебе сохне й хилиться, як ага.

Тебе у спадок віддали мені

Мої батьки і люди невідомі,

Що гинули за тебе на вогні.

Так не засни в запиленому томі,

В неткнутій коленкоровій труні -

Дзвени в моїм і правнуковім домі!

Коли ми йшли удвох з тобою

Вузькою стежкою по полю,

Я гладив золоте колосся,

Як гладить милому волосся

Щаслива ніжна наречена…

А ти ішла поперед мене,

Як лань, хитаючись музично.

І я помітив, як ти звично

Топтала колоски пшениці,

що нахелились до землиці.

Немов траву безплідну, дику

Топтала і не чула крику

Тих колосочків.

Без оглядки

Ішла ти вдаль, а в мене - згадки

Про те, як на чужому полі

Давно колись, ще у неволі,

Збирав я нишком колосочки

В поділ дитячої сорочки.

О, я хотів тобі сказати,

Що те колоссячко вусате -

То невсипущий труд мозільний,

То молодим калач велільний,

То для дітей пахуча булка,

То хліб, що матінка гуцулка

З долівки вчила піднімати,

Як батька в руку, цілувати;

Та я змовчав. Я йшов покірно,

Бо я люблю тебе надмірно,

Але мені тоді здалося,

Що то не золоте колосся,

Що то любов мою безмежну

Стоптали так необережно.

1881-1952 роки життя.

Народився 6 жовтня 1881 року в містечку Носівці на Чергівщині в родині залізничника. Великий вплив на формування світогляду мали батьки. Світ театру вабив ще з дитинства. У 1899 році закінчив чернігівську гімназію, далі навчався в Київському університеті на юридичному факультеті, закінчив який в 1903 році. Вертається в Чернігів, працює у Контрольній палаті. З 1904 року пробує себе як театральний критик, виступає з статтями про події театрального життя Чернігова. Перша п’єса російською мовою "Песня о бокале" (1910 рік). 1914 року переїздить до Житомира, де пише кілька п’єс. У 20-х роках пише українською мовою: "Викуп" (1924 рік), "Фея гіркого мигдалю" (1925 рік), "Алмазне жорно" (1927 рік), "Марко в пеклі" (1928 рік). З 1928 року працює в редакції житомирських газет "Радянська Волинь" і "Робітник". "Свіччине весілля" (1930 рік), "Ліза чекає погоди" (1934 рік), "Майстри часу", "Підеш - не вернешся" (1935 рік). З 1934 року повертається до Києва, плідно працює, весь час присвячує літературній роботі. У роки війни жив в Уфі, потім в Москві, де редагував журнал "Театр" і газету "Література і мистецтво". У 1944 році повертається до Києва, пише "Ярослав Мудрий" (1944 рік), "Пророк" (1948 рік, присвячено Шевченкові).29 грудня 1952 року помер, похований у Києві на Байковому кладовищі.

Іван Вишенський

1545 - 1550, - 20 - ті роки XVII ст.

Народився І. Вишенський десь між 1545 - 1550 pp. у містечку Судова Вишня в Галичині (теперішня Львівська область) у міщанській родині. Не знаєми, чи Вишенський - справжнє прізвище письменника, чи літературний псевдонім. "Іоан мніх з Вишні", - так підписував він свої твори. З творів письменника видно, що він у молоді роки деякий час жив у Луцьку і, можливо, в Острозі. Правдоподібно, що тут і здобув освіту. І. Франко висловлював здогад, що в освіті Вишенському допомагав князь Острозький, який звернув увагу на здібності юнака і залишив його при дворі.

Згодом І. Вишенський постригся в ченці і жив деякий час в Уневському монастирі. Десь у 80-х роках XVI ст. І. Вишенський залишив батьківщину і відправився на Афон - найбільший тоді на Сході центр православного чернецтва. Тут він певний час мандрує по "святих обителях", а потім стає ченцем Загребського монастиря. Під кінець життя полеміст замкнувся в печері. Тут, на Афоні, Вишенський почав свою літературну діяльність - одночасно з першим поколінням українських полемістів Г.Д. Смотрицьким, Стефаном Куколем (Зизанієм) та ін. Перші твори Івана Вишенського "Писание до всех обще в Лядской земли живущих", "Извещение краткое о латинских прелестях", написані на Афоні у 80-х та на початку 90-х років, здобули велику популярність. Під кінець XVI ст. Вишенський уже підготовляв до друку збірку своїх творів під назвою "Книжка".

Письменника не раз умовляли повернутись на батьківщину. Але тільки в 1604р. він прибув на Україну. Спершу Вишенський зупинився на кілька місяців в Угорниках, де жив його афонський друг І. Княгиницький, а потім, очевидно, подався до Львова, де його уже давно чекали. Побувши у Львові недовго і не зійшовшись у поглядах з керівниками братства, І. Вишенський переїхав спершу в Уневський монастир, де прожив біля півтора року, а в кінці 1606р. знову повернувся на Афон "спасатися в пустынных местах".

В цей час він пише "Послание к старицh Домникии", послання до І. Княгиницького (1610р.), ряд творів: "Зачапка мудраго латынника з глупым русином", "Позорище мысленное", "Послание Львовскому братству" та ін.

Помер він на Афоні, очевидно, в 20-х роках XVII ст. Письменницька діяльність Вишенського взагалі тривала понад 25 років. Із 16 відомих нині творів полеміста лише одне послання "От святое Афонское горы скитствующих" було опубліковане в так званій "Острожской книжице" (1598). Окремим виданням твори Вишенського в силу різних обставин довгий час не виходили. Тільки в 1955р. була видана у Москві книга: Иван Вишенский, Сочинения, а в 1959р. ця книга з'явилася і на Україні.

Усі полемічні твори Івана Вишенського вражають силою духу, енергією слова та емоційною напругою. Їх стиль образний і яскравий, позначений виразною печаткою авторської індивідуальності.

Нар. 1936 р.

Народився 17 жовтня 1936 року в селі Теліжинцях Тетіївського району на Київщині. Найперший вірш семикласника Івана Драча було надруковано в районній газеті "Зміна" 8 травня 1951 року. Після закінчення середньої школи в Тетієві викладав російську мові та літературу семирічці сусіднього села Дзвінячого, працював інструктором райкому комсомолу. Відбув трирічну службу в армії (1955-1958) і став студентом філологічного факультету Київського університету (1957-1962), який йому, вільнодумному студентові, не дали закінчити. Павло Загребельний, що був тоді редактором "Літературної газети" (тодішня назва "Літературної України"), взяв його на роботу у відділ поезії. Великої популярності набув поемою "Ніж у сонце" (1961), яка була надрукована у "Літературній газеті" 18 серпня з передмовою І. Дзюби. Першу збірку поезій видавництво "Радянський письменник" відхилило. Вона вийшла 1962 року у Держлітвидаві під назвою "Соняшник". Пізніше виходили збірки "Протуберанці серця" (1965), "Балади буднів" (1967), "До джерел" (1972), "Корінь і крона" (1974) (Державна премія України імені Шевченка 1976року), "Київське небо" (1976), "Дума про вчителя" (1977), "Сонячний фенікс" (1978), "Сонце і слово" (1979), "Американський зошит" (1980), "Шабля і хустина" (1981), "Драматичні поеми" (1982), "Київський оберіг" (1983), "Теліжинці" (1985), "Храм сонця" (1988). В останній містилась поема "Чорнобильська мадонна". "Вогонь сонця" (1985), "Сізіфів меч. Вірші дев’яностих" (1999). Іван Драч в 1964 році закінчив Вищі сценарні курси в Москві, працював у сценарній майстерні імені Довженка, у газеті "Літературна Україна", журналі "Вітчизна". Він є автором кіносценаріїв "Криниця для спраглих" (1976) (прем’єра відбулася лише в 1986 році)"Камінний хрест" (1968) (за мотивами творів Стефаника), "Іду до тебе" (1970) (про долю Лесі Українки) тощо. За мотивами творів Гоголя Драч написав два кіносценарії - "Пропала грамота" (1971) та "Вечори на хуторі біля Диканьки" (1984). З середини 1980-х років Драч обирається до правління Київської організації Спілки письменників України, пізніше - його головою. З 1989 року - голова Народного руху України, з 1990 - депутат Верховної Ради, з 1992 - голова товариства "Україна", очолював Світовий конгрес українців та Конгрес української інтелігенції, був головою Державного комітету інформаційної політики, телебачення і радіомовлення України. Нині Іван Драч - також парламентарій.

Його творчість можна поділити на три періоди:

1) ранній (1961 - 1972),

2) мистецької самореалізації (1973-1986),

3) зрілий (1986 рік і до наших днів).

1838-1918 рр.

Іван Семенович Левицький (Нечуй - Левицький - псевдонім) народився 13 (25) листопада 1838 року в місті Стеблеві на Київщині (тепер Корсунь-Шевченівський район на Черкащині) у сім’ї священика. Перші знання грамоти дав батько. З 1847 року навчався в Богуславському духовному училищі, після його закінчення з 1853 по 1859 роки в Київській духовній семінарії. Потім у Київській духовній академії (1861 - 1865). Учителював у Полтавській семінарії, викладав російську словесність, літературу, історію, географію, логіку (1865 - 1866), у гімназіях міст Каліша (1866), Седлеця (1867 - 1872), Кишинева (1873 - 1885). У 1868-1869 роках друкує у львівському журналі "Правда" оповідання "Гориславська ніч, або Рибалка Панас Круть", повісті "Дві московки", "Причепа". Публікації творів сприяв Пантелеймон Куліш. Змушений вийти у відставку, в 1885 році оселився в Києві, де й провів решту життя. В київський період написав понад тридцять творів ("Невинна", "Афонський пройдисвіт" (1890), "Поміж ворогами (1893), “Київські прохачі" (1901, надрукована 1905р.), казка "Скривдженні та не скривдженні", “Старі гультяї" (1897), “Чортяча спокуса" (1885), “Не той став” (1896), “Сільська старшина бенкетує”, надруковано 1911р). Впродовж 1899 - 1914 років здійснив восьмитомне видання своїх творів. Початок літературної діяльності припав на 60-ті роки. У 70-х - 80-х роках були написані найбільш твори письменника - роман "Хмари" (1874), “Над Чорним морем" (1890), “Навіжена”, “Неоднаковими стежками”, “Гастролі”, “На гастролях в Микитянах”, “Дивовижний похорон”), повість "Микола Джеря" (1878), повість "Кайдашева сім’я" (1879), повість "Бурлачка" (1880), повість "Старосвітські батюшки та матушки" (1884 - 1885 роки, надрукована в “Киевской старине" в російському перекладі, в 1888р. - у журналі “Зоря" мовою оригіналу). Казка “Запорожці” (1873), повісті і науково-популярні нариси (“Гетьман Іван Виговський”, “Перші київські князі”, “Татари і Литва на Україні”, “Унія і Петро Могила”, “Український гетьман Богдан Хмельницький і козаччина" та ін.). Серед історичних художніх творів письменника перше місце займає роман “Князь Єремія Вишневецький” (1897, вперше надруковано 1932р.). Образи минулого України Нечуй-Левицький відтворював і в драматичних творах (“Маруся Богуславка” (1875), “В диму та полум'ї" (1911)). Основна тема його творів - селянська. Увагу автора привертає соціальна проблема. Він розкриває вплив кріпатства на долі й мораль селян. Життя обірвалось 15 квітня 1918 року. Похований на Байковському кладовищі в Києві.

1906-1963 роки життя.

Народився Іван Павлович Лозов’яга 2 жовтня (19 вересня) 1906 року в селі Куземин на Полтавщині (нині Сумська область) в сім’ї муляра, Павла Лозов’яги. Навчався з 6 років в церковнопарафіяльній школі міста Охтирки. Потім у вищій початковій школі, потім в Краснопільській художньо-керамічній школі, яку закінчив в 1922 році. З 1922 по 1926 роки працював на різних посадах: став комсомольцем, був секретарем заводського осередку цукрового комбінату, шукав себе то в робітничих професіях, то вчителював, подорожував Кримом, побував на Кубані, в Кам’янець - Подільському редагував газету. В 1924 році вступив до "Плугу". В 1926 - 1930 роках навчався в Київському художньому інституті. Бере участь в організації "МАРС". В 1925 році під псевдонімом "Іван Полярний" видав збірку новел "Чорні силуети". У 1926 році - перший твір підписаний "Іван Багряний" надрукований в журналі "Глобус". 1927 рік - вийшла перша збірка поезій "До меж заказаних". "Ave Maria" (1930 рік). 1930 - "Скелька", за що у 1932 році 16 квітня був заарештований та засланий на 5 роки на Далекий Схід. Звільнившись повернувся до Охтарки, одружився, діти - Борис та Наталя.16 червня 1938 року знову заарештували, слідство велось до 1940 року. Під час війни редагує газету "Голос Охтарщини". У 1943 році виїжджає до Лбвова. "Звіролови" (1944 рік) ("Тигролови" 1946). У 1944 році емігрує до Нового Ульма (Німеччина). В 1945 році засновує газету "Українські Вісті", бере участь у створенні МУРу. "Буря в морі" (1947 рік), збірка поезій "Золотий бумеранг" (1946 рік), "Морітурі" (1947 рік) та розгром. "Генерал" (1948 рік), "Сад Гедсиманський" (1950 рік), "Огненне коло" (1953 рік), "Буйний вітер" (1957 рік), "Людина біжить над прірвою" (опубліковано після смерті письменника в 1965 році). В 40 - х роках одружився вдруге в Німеччині з Галиною, діти - Нестор і Роксолана. Ще під час заслання отримав туберкульоз, потім долучився діабет, потім серцева хвороба. Помер в західнонімецькому санаторії Сент - Блазієн 25 серпня 1963 року. Похований в Новому Ульмі. З 1990 року твори друкувались на батькіівщині, в 1922 рокі нагороджений Державною премією України іменем Т.Г. Шевченка (посмертно).