Характеристика економічних реформ в СРСР в другій половині ХХ ст.

Майже половину століття після Другої світової війни СРСР був однією з наймогутніших країн світу, наддержавою. За цей час країна проходила шлях постійних перетворень і реформ, видозмінюючи себе та проводячи нескінченні експерименти із власною економікою.

Цей період в радянській історії традиційно ділять на хрущовську «Відлигу», що почалася згодом після смерті Й. Сталіна і стала бурхливим періодом державних перетворень; період «Застою», що характеризувався консервацією радянської системи та замкнутістю від загальносвітових тенденцій; «Перебудови», що ознаменувала собою зміни у всіх сферах життя суспільства та поступово вилилася в розпад держави, що колись займала 1/6 всієї суші земної кулі. Кожен із цих періодів нерозривно пов'язаний з іменами своїх Генеральних секретарів, що символізували собою державні курси своєї епохи.

В цьому рефераті я хочу розглянути головні риси економічного життя радянської держави в другій половині ХХ століття, а також сконцентрувати увагу на економіних реформах, які пережила країна за цей час, та їх наслідках.

При цьому варто говорити не лише і не стільки про економічний аспект питання, а й про низку інших факторів (соціальний, політичний, етнографічний тощо), що або були безпосередньо пов’язаними з економічною стороною, або закономірно із неї витікали. Та, все ж, головну увагу у моїй роботі я приділив саме впливу економічних реформ та економічної системи на все функціонування радянського суспільства в цілому та життя простих громадян.

Варто підкреслити також, що, не зважаючи на величезну кількість проблем і прорахунків економічної політики СРСР, держава змогла не лише за відносно короткий термін відбудуватись із руїн, в яких вона опинилась по закінченню найстрашнішої війни у своїй та світовій історії, а й вийти на міжнародну арену в якості країни-референта, що грала одну з провідних ролей у міжнародній політиці, економіці та науці.

Щодо політичної системи СРСР в ці роки, треба зазначити, що система, яка була побудована виключно на тоталітарному домінуванні волі КПРС, загалом, так і не змогла реформуватися зсередини. Невдалі авантюристські спроби хрущовської епохи не призвели до здорової перебудови управління крайною, яка дуже скоро знову опинилася в стані «поліцейської держави» та застою практично у всіх сферах суспільного життя, а експерименти доби Перебудови та Гласності призвели до розвалу союзу та всієї соціалістичної системи, на якій функціонувала держава.

Це пояснюється низкою факторів, головними з яких є неспроможність до самореформування країни із плановою економікою та командно-адміністративними методами управління будь-яким процесом та явищем (за винятком часів «відлиги», коли були зроблені спроби до послаблення центрального управління процесами в галузях народного господарства, які, через незавершеність та неоднозначність так і не принесли очікуваного результату), песимістичним ставленням до більшості науково-технічних інновацій, замкненістю та самоізоляцією країни, а також занадто підвищеною увагою до важкої промисловості та військово-промислового комплексу із одночасним ігноруванням інших галузей та потреб господарства.

Актуальність даного питання є незаперечною для української історії, адже всі ці події торкалися життя українських земель безпосередньо та сформували засади того суспільства, в якому ми живемо сьогодні.

В Україні, в умовах кризи радянської тоталітарної системи у 50-х – першій половині 60-х років основні напрямки економічної політики залишалися практично незмінними. Однак після смерті Сталіна було зроблено спроби переглянути деякі аспекти економічної політики, не зачіпаючи при цьому основ тоталітарного суспільства. У другій половині 50-х рр. почався інтенсивний пошук ефективних шляхів господарського управління, його демократизації. Було зроблено спробу переходу від жорстокого керівництва сільським господарством до господарської самодіяльності колгоспів і радгоспів. Для усунення надцентралізації управління народним господарством у 1954 р. було здійснено перехід від Міністерств до Рад народного господарства (раднаргоспів), що управляли багатогалузевими економічними комплексами у регіонах. Усе це мало на меті без зміни виробничих відносин, шляхом деяких послаблень і регіоналізації управління економікою пожвавити розвиток промисловості й зупинити деградацію продуктивних сил. Значну увагу було приділено реорганізації управління промисловістю. На думку М. Хрущова, першого секретаря ЦК КПРС і головного реформатора, надцентралізовані галузеві міністерства (у 1950 р. існувало 30 всесоюзних і 21 союзно-республіканське міністерство) були неспроможними забезпечити швидке зростання промислового виробництва. Зокрема, надмірна централізація управління породжувала ситуацію, коли виробництво меблів у 1950-х роках в Україні контролювало 35, а взуття – 11 міністерств. Це вело до справжнього хаосу так, підприємства Івано-Франківської області, однієї з найбільших постачальників лісових матеріалів у республіці, одержували ліс не з околиці, а аж з північно-східних регіонів СРСР (Карельської АРСР та Архангельської області). Закарпатська тютюнова фабрика одержувала пакувальну фанеру з м. Пінська в Білорусії, а Ужгородський фанерно-меблевий комбінат, розташований поруч, не знав куди збувати фанеру. Безсумнівним досягненням Хрущова була сильна соціальна політика, яка торкалася практично всіх сторін суспільного життя. У липні 1956 р. було прийнято закон про державні пенсії. Пенсійний вік знижувався до 60 років для чоловіків і 55 – для жінок. Майже в 2 рази збільшився середній розмір пенсій. Пенсії почали отримувати навіть колгоспники. Того ж року розпочався поступовий (за галузями) перехід на семигодинний робочий день, а з вересня 1959 р. підприємства, установи і організації УРСР почали перехід на п’ятиденний робочий тиждень з двома вихідними днями при восьмигодинному робочому дні. У 1956 р. було підвищено заробітну плату, упорядковано щомісячне авансування колгоспів. У липні 1957 р. ЦК КПРС і Рада міністрів СРСР прийняли постанову «Про розвиток житлового будівництва в СРСР». Понад 3 млн. квартир, споруджених у містах і робітничих селищах України за десяток років, істотно пом’якшили житлову проблему. Проте кардинальних змін у розвитку економіки не відбулося. Збереження попередніх виробничих відносин, форм і методів керівництва не принесли бажаних результатів. Три надпроекти Хрущова – освоєння цілини, розширення посівів кукурудзи, програма тваринництва (догнати та випередити США у виробництві м’яса, масла та молока) не дали очікуваних результатів. Україна продовжувала крокувати шляхом екстенсивного розвитку. У 1954 р. починається освоєння цілинних земель Казахстану і Сибіру, що вимагало великих людських і матеріальних ресурсів, що негативно впливало на економіку України. На цілину відправляли кошти, механізаторські кадри, техніку, як правило, у примусовому, директивному порядку. Надзвичайно слабким місцем цілинної політики стала величезна збитковість виробництва зерна, що в остаточному підсумку виявилося на 20% дорожче, ніж у середньому по країні. Інший експеримент передбачав перехід до вирощування величезної кількості кукурудзи на загальній площі 28 млн. га по всьому Радянському Союзі. Й повинні були використовувати як корм для збільшення продукції тваринництва. За вказівкою «зверху» кукурудзою засівали території без урахування кліматичних умов і можливостей її вирощування. Однак спроба пристосувати українське господарство до цій запозиченій в Америці культурі увінчалася лише незначним успіхом. У 1961 р. був зібраний непоганий врожай кукурудзи. Але 1963 рік внаслідок посухи виявився надзвичайно неврожайним у цілому. Щоб зняти гостру проблему з нестачею хліба, сталі випікати хліб зі значною домішкою кукурудзяного борошна. Через свій специфічний смак він не подобався населенню, і його споживали тільки тому, що іншого не було. У той же рік Радянський Союз уперше почав закуповувати і ввозити зерно з-за кордону. У 1958 р. було прийняте рішення про реорганізацію машинно-тракторних станцій (МТС) у ремонтно-тракторні станції (РТС) і про обов'язковий викуп колгоспами техніки, що належить МТС. Негативну роль зіграло укрупнення, а потім розукрупнення колгоспів, злиття чи ліквідація так званих безперспективних сіл, не завжди обґрунтоване перетворення колгоспів у радгоспи. Хвиля нових утисків обрушилася на особисті підсобні господарства. Селян змушували продавати колгоспам худобу, обмежувалися розміри присадибних ділянок. Це ще більше ускладнило і без того напружену продовольчу ситуацію, оскільки невеликі, але дуже ефективні присадибні господарства завжди були надзвичайно важливим джерелом постачання сільськогосподарської продукції для населення. Незважаючи на корінні зміни і грандіозні експерименти, уряду не вдалося домогтися такого швидкого, як планувалося, росту сільськогосподарської продукції. За цих умов у верхніх ешелонах влади поступово готувалося усунення Хрущова. У жовтні 1964 р. Хрущова звільнили від обов’язків першого секретаря ЦК КПРС і голови Ради міністрів СРСР. Його дії були кваліфіковані як волюнтаристські, що заперечували принцип колективного керівництва. Першим секретарем ЦК КПРС став Л.І. Брежнєв. Щоб зменшити розтратність централізованого виробництва, уже з 1953 р. почалося скорочення кількості всесоюзних міністерств і передача частини економічної влади республіканському керівництву. Якщо у 1950 р. в Україні 65% всього виробництва було підпорядковано центру, то у 1956 р. ця частка зменшилась аж до 24%. Решту 76% контролювали республіканські міністерства. У 1957 р. Хрущов замість старої міністерсько-вертикальної системи ввів нову територіально-горизонтальну систему управління, засновану на радах народного господарства (раднаргоспи). Новоутворені органи здійснювали управління господарством в окремих економічно-адміністративних районах і перебрали владу над підприємствами, що раніше належали союзним і змішаним міністерствам. При цьому Держплан зберігався. Він продовжував здійснювати загальне керівництво, планування та координацію у всесоюзному масштабі. Реформі не підлягали військова промисловість і енергетика. Уряд вважав, що реформа допоможе раціональніше використовувати ресурси, подолати галузеву роз'єднаність і відомчі бар'єри. Кінцевим результатом мало стати ефективніше управління економікою і швидке господарське зростання. І дійсно, організація раднаргоспів мала певний ефект. Внаслідок ліквідації окремих міністерств значно скоротився адміністративно-управлінський апарат. Було закрито сотні дрібних підприємств, які дублювали одне одного. Вивільнені виробничі площі задіяні для виготовлення нових видів продукції. Прискорився процес технічної реконструкції багатьох підприємств. Зменшилася кількість зустрічних перевезень вантажів. СРСР займав провідну роль у багатьох напрямках науки та техніки, освоєнні космосу, використанні атомної енергії. Важливий внесок у розвиток цих сфер зробила Україна. Протягом п’яти років у республіці спостерігалося зростання сільськогосподарського виробництва. На території України було створено 11 раднаргоспів. Майже вся промисловість (90% підприємств) була підпорядкована Раді Міністрів УРСР, внаслідок чого зросла самостійність українських органів управління у прийнятті багатьох рішень. Тисячі заводів, позбувшись опіки центру, запрацювали на повну потужність. Почалося виробництво багатьох типів нових машин, агрегатів, приладів. Внутрішній ринок заповнювався телевізорами, радіоприймачами, пральними машинами, пило всмоктувачами, холодильниками, швейними машинами, велосипедами та іншими товарами, яких раніше не вистачало. Темпи приросту промислової продукції у 50-х – першій половині 60-х років майже вдвічі перевищували ці самі показники за 1965–1985 рр. У цьому сенсі роки правління Хрущова були найдинамічнішими для розвитку української промисловості. Проте кардинальних змін у розвитку економіки не відбулося. Реформи М. Хрущова носили половинчастий характер. Ні він, ні тим більше його найближче оточення не ставили питання про повний злам командно-адміністративної системи, скасування централізації. Партійно-державне керівництво вважало, що стабільні темпи економічного росту цілком можна забезпечити за допомогою існуючого господарського механізму, не усвідомлюючи, що його резерви вичерпалися. Підприємства замість опіки міністерств і відомств опинилися під пресом раднаргоспів. По-старому Москва ставила виробничі завдання, встановлювала ціни на основні види товарів, забирала значні суми прибутків. І найголовніше – Держбанк СРСР, який регулював господарську діяльність підприємств, не став ближче до України. Чи не найбільшою помилкою М. Хрущова, за словами Я. Грицака, було фатальне нерозуміння ним того, що насправді сталося на Заході у післявоєнні десятиліття. Поставивши у 1957 р. перед країною завдання за 20 років догнати і перегнати США за всіма показниками суспільного виробництва, він старанно вираховував, скільки тон заліза має виробити Радянський Союз на душу населення, щоб реалізувати задумане. Парадокс ситуації полягав у тому, що, збираючись конкурувати із західним світом, М. Хрущов та його однодумці не усвідомлювали, що рухаються у зовсім інший бік. Тим часом як промислово розвинуті країни, в т. ч. і США, розвивали ресурсозберігаючі технології, Радянський Союз переганяв їх за видобутком сировини. Поряд з експериментами у промисловості М. Хрущов намагався реформувати сільське господарство, яке перебувало у хронічній кризі. На вересневому пленумі ЦК КПРС у 1953 р. він добився для колгоспів підвищення у 2–5 разів закупівельних цін на м'ясо, молоко, масло, зерно; списання боргів; зменшення обсягів обов'язкових поставок державі сільськогосподарської продукції; зниження податків. Ці послаблення дещо оживили немічне сільське господарство, підвищили прибутки колгоспників. Через рік, бажаючи покінчити з постійною нестачею продуктів харчування, М. Хрущов запропонував програму освоєння цілинних земель у Казахстані та Західному Сибіру. Були розорані величезні площі, що дорівнюють території сучасної Німеччини. Україна змушена була направити туди близько 100 тис. молодих людей, чимало з яких і донині живуть у Казахстані, значні фінансові й матеріальні ресурси, що призвело до зменшення посівних площ у самій республіці. Освоєння цілинних та перелогових земель дало змогу на деякий час забезпечити населення СРСР хлібом та хлібобулочними виробами, але не вирішило проблем хронічного відставання сільського господарства. Наступним кроком М. Хрущова стала т. зв. кукурудзяно-горохова епопея. Спостерігаючи за успіхами тваринництва, аграрного сектору економіки в США, він вирішив запровадити окремі досягнення американських фермерів у СРСР. Колгоспам і радгоспам було наказано збільшити посіви кукурудзи, гороху та деяких інших культур, що мало підняти рівень кормової бази тваринництва, а отже, забезпечити потреби споживачів у молоці, м'ясі, маслі тощо. В цілому добру ідею в умовах радянської дійсності, безвідповідальності й загальної безгосподарності було повністю дискредитовано. Кукурудзу почали сіяти на пшеничних полях. Її сіяли навіть в Архангельській області. Тому посіявши в 1962 р. кукурудзу на 37 млн. га, радянські аграрники змогли зібрати її лише з 7 млн. га. Внаслідок цього у крамницях пшеничний хліб був замінений на кукурудзяний, а горохова та кукурудзяна епопея стала темою для багатьох анекдотів. Погано підготовлене експериментаторство звело майже нанівець попередні досягнення в галузі сільського господарства, спричинилося до поглиблення його кризового стану. Якщо з 1950 по 1958 р. обсяг валової продукції сільського господарства України зріс на 65%, то в 1958–1964 рр. – на 3%. У 1962 р. СРСР вперше змушений був закупити зерно за кордоном, потрапивши у залежність від його імпорту до кінця свого існування. У суто комуністичному дусі вирішував М. Хрущов проблему забезпечення населення продуктами, зокрема молоком, м'ясом та виробами з них. Як провідний марксист-ленінець, будучи безкомпромісним ворогом приватної чи особистої власності, він орієнтував тваринництво тільки на суспільний сектор. Словом, повний достаток м'яса і молока мали забезпечити тільки колгоспи і радгоспи. Індивідуальне, присадибне господарство планували різко скоротити і незабаром повністю ліквідувати. Видавали абсурдні закони, що забороняли тримати на селі в приватному господарстві більше однієї корови. В Україні це рішення було втілене в життя, що призвело до масового зменшення поголів'я худоби, свиней. Замість повного достатку неймовірно підвищилися ціни на м'ясо, сало, інші продукти сільського господарства. У цілому негативні наслідки мала й ліквідація М. Хрущовим МТС та передача їхньої техніки колгоспам. Великої шкоди господарству України було завдано створенням рукотворних морів – Канівського і Київського водосховищ, які похоронили сотні тисяч гектарів родючих земель, зіпсували водний басейн Дніпра. У 1964 р. до влади в СРСР прийшло нове партійно-державне керівництво, очолюване Л. Брежнєвим. Прагнучи задекларувати свою нібито реформаторську сутність, воно розпочало діяльність з економічної реформи, яка часто ототожнюється з іменем тогочасного голови Ради Міністрів СРСР О. Косигіна. Косигінська реформа повинна була забезпечити подолання таких негативних явищ економіки, як збільшення потреби у капіталовкладеннях, незавершеність будівництва, масовий випуск товарів, що не мали збуту, диспропорція розвитку галузей господарства. Для досягнення такої мети передбачалося скоротити планові показники для підприємств, створити на підприємствах фонди матеріального стимулювання; фінансувати промислове будівництво шляхом кредитування, а не дотацій; ліквідувати раднаргоспи і відновити галузеву систему управління; підвищити закупівельні ціни на сільськогосподарську продукцію; перерозподілити долю національного прибутку на користь аграрного сектору. Перші кроки реформи принесли позитивні результати пожвавилось сільськогосподарське виробництво, покращилось постачання міст продовольством, зросла продуктивність праці. Але вже на початку 70-х років темпи реформи почали знижуватися. І радянське керівництво поступово відмовилося від будь-яких реформ. Наступили золоті роки стабільності. Причини невдачі економічних реформ 50–60-х років лежать в основі тоталітарно керованої економіки, якою й була економіка радянська. Економічне реформування не могло принести успіху без політичних змін, демократизації і без реального суверенітету республік.

Період «Застою» – назва однієї з останніх фаз існування радянської економічної та політичної системи (середина 1970-х – середина 1980-х років). Власна (офіційна) назва цього періоду радянською пропагандою – «розвинений соціалізм». В цей період в радянському суспільстві складалися передумови глибокої системної кризи – економічної та соціальної, які врешті призвели до краху радянської економіки та політичного розпаду СРСР.

Звичайно застій пов'язують з ім'ям політичного вождя СРСР – Генерального секретаря ЦК КПРС Леоніда Брежнєва, під час правління якого (1964–1982) застійні явища у суспільстві сформувалися та набули характерних рис. Саме поняття «період застою» зявилось лише після 1985 року, в період «Перебудови».

На кінець 1950-х років післявоєнне відновлення економіки СРСР в основному завершилося. При цьому, завдяки низькому рівню технічного розвитку держави та низькому рівню споживання, екстенсивний шлях подальшого розвитку (що не потребував великих капіталовкладень) не тільки давав швидкі результати, але й забезпечував досить високі темпи росту. Протягом 1960-х та на початку 1970-х років асортимент та кількість товарів у радянських магазинах збільшувалися, їх споживання та рівень життя постійно зростали.

Але в 1970-х роках можливості екстенсивного розвитку вичерпалися. Так, у 8-й п'ятирічці (1965–1970) національний дохід щороку зростав у середньому на 7,5%, у дев'ятій (1971–1975) – на 5,8%, а в десятій (1976–1980) лише на 3,8%, і далі цей показник зменшувався.

З 1970-х років з радянської пропаганди зникло гасло «догонимо й перегонимо», бо почалося і надалі прискорювалося технічне відставання СРСР від розвинутих країн Європи та США. Ефективність виробництва товарів масового споживання зменшилась.

Щоб утримати ціни на найважливіші харчові продукти (а також на квартплату) на низькому, доступному для мас рівні, уряд у 1977 оголосив про суттєве (по деяких позиціях у рази) підвищення цін на ряд товарів та послуг: алкогольні напої, книги, каву, шоколад, килими, вироби з кришталю, ювелірні вироби, автомобілі, проїзд у таксі, квитки на літаки. Дешеві товари почали зникати з полиць магазинів. Формувалося явище тотального дефіциту – найбільш характерна прикмета застою.

Політичними та ідеологічними маркерами початку застою можна вважати 25 з'ізд КПРС (лютий – березень 1976) та дві сесії (шоста та сьома позачергова) Верховної Ради СРСР дев'ятого скликання (1977).

На 25 з'їзді КПРС Л. Брежнєв проголосив про побудування в СРСР «розвинутого соціалізму» як закономірної та тривалої фази на шляху до комунізму. Хронологічні рамки такої фази не визначалися, на відміну від проголошеного Н. Хрущовим у 1961 році плану побудування комуністичного суспільства до 1980 року.

На шостій сесії Верховної Ради СРСР дев'ятого скликання (липень 1977) Л. Брежнєва було обрано Головою Президії Верховної Ради СРСР. Таким чином він ставав номінальним головою держави, зберігаючи при цьому за собою посаду Генерального Секретаря ЦК КПРС. Сьома (позачергова) сесія Верховної Ради СРСР дев'ятого скликання (жовтень 1977) прийняла нову Конституцію СРСР. Стаття 6 нової конституції проголошувала КПРС «керуючою та направляючою силою радянського суспільства, ядром його політичної системи, державних да громадських организацій».

Економічним змістом періоду застою було поступове просування до колапсу. Незважаючи на широко розрекламовані гігантські проекти-новобудови (як КАМАЗ, БАМ та ін.), розпочаті ще напередодні застою, та закупівлю за кордоном цілих заводів, основні виробничі фонди в цілому невпинно старіли. Відставання у продуктивності праці від країн Західної Європи та США (де повним ходом йшла науково-технічна революція) сягало кількох десятків відсотків (від рівня США) та з часом збільшувалося. Найбільш відсталою галуззю народного господарства СРСР було сільське господарство, де безроздільно панувала колгоспно-радгоспна система. За період з 1970 до 1990 р. відставання СРСР у продуктивності праці у сільському господарстві збільшилося з 4-кратного до 10-кратного.

Одними з найважливіших наслідків науково-технічної революції, що справді революціонізували всі технологічні процеси в усіх галузях, були різке розширення асортименту та збільшення обсягів виробництва новітніх конструкційних матеріалів, а також широке впровадження мікропроцесорних технологій та персональних компьютерів. Тут технічне відставання СРСР ставало дедалі безнадійнішим. Радянські підприємства ставали неконкурентоспроможними; на кінець періоду застою вони були нездатні навіть відтворювати закордонні зразки. СРСР у 1980-ті роки став світовим лідером у виробництві сталі, але цей успіх був наслідком того, що у промислово розвинених країнах метал витіснявся новими полімерними та керамічними матеріалами, яких СРСР не мав, або мав у дуже невеликій кількості та невисокої якості.

Радянська економічна модель не сприяла інтенсифікації виробництв та впровадженню досягнень науково-технічної революції через свою надмірну централізацію та жорсткість.

Переходу на інтенсивний шлях розвитку економіки перешкоджала і мілітаризація промисловості, спричинена амбіціями радянського керівництва досягти світового політичного лідерства. Близько 2/3 наукового потенціалу СРСР працювало на військово-промисловий комплекс (ВПК) (11). Велика кількість оборонних підприємств була зосереджена в Україні. Це стало причиною високого рівня безробіття під час економічної кризи початку 1990-х років, коли уряд уже не мав можливості, через брак валюти, фінансувати ВПК у колишньому обсязі.

При розподілі державних інвестицій (а в СРСР інших не могло бути) та інших ресурсів бралися до уваги насамперед інтереси ВПК. Як наслідок, галузі, що виробляли продукцію масового вжитку, занепадали. Перш за все це позначилося ня якості такої продукції. Якість вітчизняних автомобілів, холодильників, телевізорів, радіоприймачів, магнітофонів, годинників, фотоапаратів, велосипедів ще задовольняла невибагливого рядянського споживача. Але в порівнянні з закордонними аналогами радянські моделі виглядали вкрай застарілими, або просто недосконалими, як з технічного, так і з естетичного погляду. Асортимент таких товарів був дуже вузьким. У той же час якість одягу, взуття, меблів та багатьох інших товарів була, як правило, дуже низькою. Навіть за умов товарного дефіциту склади торгівельних баз затоварювалися продукцією кравецьких та взуттєвих фабрик, яка не знаходила збуту. За рішенням уряду в усіх містах були відкриті магазини розпродажу лежалих товарів з великими знижками (до 70%), щоб звільнити місце на складах для нових партій продукції такої ж якості.

Обсяг виробництва товарів широкого споживання був недостатнім, щоб покрити грошову масу, яку мало на руках населення. Країні загрожувала гіперінфляція. Керівництво СРСР знайшло вихід у нарощуванні видобутку та експорті корисних копалин, насамперед нафти. На виручені гроші імпортувалися одяг, взуття, меблі, харчові продукти, та деякі інші товари народного споживання. «Нафтодоларами» також оплачувалися військово-політичні амбіції вищого партійного керівництва. Такій політиці сприяла міжнародна кон'юнктура: у середині 1970-х розпочалася світова енергетична криза. Ціна на нафту на світовому ринку суттєво зросла, що спонукало СРСР нарощувати експорт енергоносіїв. Саме в цей час СРСР почав експлуатувати нові потужні нафтові родовища у Західному Сибіру. Цей збіг дозволив Радянському Союзові протягнути своє існування на додаткові 10 – 15 років, які згодом і одержали назву «період застою».

Зрештою, валютні надходження від вивозу сировини стали складати більше половини від загальної вартості експорту. Залежність радянської економіки від вивозу сировини ставала критичною. Структура експорту СРСР, який претендував на роль великої держави, нагадувала структуру експорту якої-небудь африканської чи латиноамериканської країни. Закордонні ЗМІ іронічно називали СРСР «Верхня Вольта з ракетами». Експорт товарів промислового виробництва був спрямований здебільшого до соціалістичних країн – сателітів СРСР та до країн, що розвивалися. Все ж певна частина радянських виробів постачалася і до промислово розвинутих країн: автомобілі «Lada» (експортний варіант Жигулів), деякі моделі цивільних літаків, механічніх годинників та фотоапаратів, горілка та ін. Вироби, призначені для експорту, виготовлялися за спеціальними стандартами, які відрізнялися від стандартів для внутрішнього ринку.

Л. Брежнєв помер (після тяжкої та тривалої хвороби) у листопаді 1982 р., на 76-му році життя. Генеральним секретарем ЦК КПРС був обраний 68-річний секретар ЦК КПРС Юрій Андропов, колишній керівник КДБ СРСР. Під час його 15-місячного правління вище керівництво СРСР уперше вголос висловило занепокоєння економічним станом країни. При цьому всі рішення та дії партійного керівництва залишалася поза критикою, а причинами соціально-економічних труднощів були названі низька виконавча дисципліна на робочих місцях, брак відповідальності, нецільове використання робітниками та службовцями робочого часу та матеріальних ресурсів, розкрадання соціалістичної власності, пияцтво та інші зловживання. Партія взялася за наведення порядку по всій країні. Проте ініціативи Ю. Андропова носили характер галасливих, але скороминучих кампаній боротьби за трудову дисципліну, а також боротьби з «нетрудовими доходами» та з пияцтвом і алкоголізмом. Після його смерті (лютий 1984), теж після тяжкої хвороби, ці кампанії вщухли самі собою. Наступний Генеральний Секретар, 72-річний Костянтин Черненко, повернув країну до спокою брежнєвських часів. Останні кілька місяців свого правління він провів у лікарні і помер у березні 1985 р.

реформа застій відлига горбачов

Перші економічні заходи М.С. Горбачова (запровадження «держприймання», розширення прав трудових колективів, антиалкогольна кампанія тощо) не дали потрібного ефекту. Більш того, вони навіть погіршили економічну ситуацію: з січня 1987 починається стійкий спад виробництва, який так і не вдалося подолати. Державний бюджет виявився підірваним антиалкогольною кампанією, падінням світових цін на нафту (з $ 30,35 за барель у жовтні 1985 р. до $ 10,43 в березні 1986 р.) і Чорнобильською катастрофою. Сподіваючись на успіх реформ і збільшення цін на нафту, М.С. Горбачов став брати кредити у країн Заходу. Це призвело до різкого збільшення державного боргу. До кінця 1980-х років він досяг двох третин національного доходу країни, що вело до згортання всіх соціальних програм. У цих умовах керівництво країни зробило спробу поєднати планові та ринкові механізми без зміни форм власності. До літа 1987 відомі радянські економісти Л. І. Абалкін, А.Г. Аганбегян, П.Г. Буніч, Т. І. Заславська та ін. розробили проект програми перетворень, який був прийнятий у червні 1987 року на пленумі ЦК КПРС. Проект передбачав такі зміни:

· розширення самостійності підприємств на принципах госпрозрахунку та самофінансування;

· поступове відродження приватного сектору економіки;

· відмова від монополії зовнішньої торгівлі; більш глибока інтеграція у світовий ринок;

· скорочення кількості галузевих міністерств та відомств;

· розвиток орендних відносин на селі.

З січня 1988 вступив у силу Закон «Про державне підприємство (об'єднання)», прийнятий у червні 1987 року. Згідно з ним, на промислових підприємствах було введено принцип господарського розрахунку – право підприємства самостійно витрачати свій прибуток, що залишається після розрахунків з державою. Підприємства самостійно планували свою роботу, виходячи з державних замовлень, контрактів, укладених з постачальниками та споживачами. Вони могли тепер вести оптову торгівлю один з одним, замість того, щоб «вибивати» поставки сировини, техніки та обладнання через Держплан і Держпостач. Значно розширилося число підприємств, що мали право самостійного виходу на зовнішній ринок. Роль союзних міністерств зводилася до підготовки контрольних цифр та визначення держзамовлення для підприємства. Продукція, вироблена понад держзамовлення, могла реалізовуватися за ринковими цінами. Разом з тим, цей закон не дав бажаних результатів, оскільки підприємства, звільнившись від опіки центру, зіткнулися з відсутністю посередницьких організацій, товарно-сировинних бірж і відсутністю ринку як такого. Щоб вижити, вони стали ще більш активно боротися за держзамовлення.

У 1988 р. був опублікований закон «Про кооперацію», за яким громадянам СРСР гарантувалося:

· право добровільного вступу в кооператив і вільного виходу з нього;

· участь в управлінні всіма справами кооперативу;

· самостійність колективного господарювання і незалежність кооперативу в прийнятті рішень щодо виконання його статутних завдань;

· право отримувати готівкові доходи від кооперативної діяльності, відповідні до кількості та якості праці.

Цей закон призвів до появи величезного числа різних кооперативів, які відрізнялися від приватних підприємств лише відсутністю найманої праці та обов'язковістю колективних принципів побудови. Так, на початку 1987 року в кооперативах працювали 15 тис. осіб, на початку 1988 р. – 150 тис. осіб, а до літа 1988 р. – 200 тис. осіб. Згідно з законом про кооперацію, з'явилася також можливість створення кооперативних банків. До 1 січня 1989 року в країні діяв 41 комерційний банк, до середини року – 143. Найбільшого розвитку кооперативи отримали в роздрібній торгівлі та громадському харчуванні. Виникла мережа так званих «комерційних магазинів», власники яких скуповували державні товари і перепродували їх за надвисокими цінами. Однак в умовах черг у магазинах і дефіциту люди охоче користувалися послугами кооперативів.

1 травня 1987 набув чинності закон «Про індивідуальну трудову діяльність», згідно з яким допускалося індивідуальне підприємництво у сфері виробництва товарів народного споживання і побутового обслуговування. Найману працю («працівників за договором») дозволялося використовувати лише на допоміжних роботах. Всього на початку 1987 індивідуальну трудову діяльність вели 100 тис. осіб, на початку 1988 року – 300 тис. осіб, тобто 0,2% зайнятих. У 1989 році був опублікований закон «Про загальні засади підприємництва в СРСР», який привів до появи приватного підприємництва. Виникли соціальні групи, що володіють засобами виробництва. Влітку 1990 року уряд Н. І. Рижкова нарешті розробив економічну антикризову програму, яку підготувала робоча група на чолі з академіком Л. І. Абалкіним. Вона виходила з ідеї поступовості входження в ринок («спочатку стабілізація, а потім ринок»). Як і раніше, зберігалося поєднання державного сектора та ринкових відносин. Вводити ринок пропонувалося поетапно, починаючи з 1991 року.

Одночасно з урядовою програмою з'явилися й інші. Альтернативну програму переходу до ринкової економіки, що отримала назву «500 днів», підготувала група вчених на чолі з академіком С.С. Шаталіним і Г.А. Явлінським. Вона передбачала в цей короткий термін провести масштабну приватизацію державної власності, запровадження вільного ринкового ціноутворення з паралельною індексацією заробітних плат та соціальних допомог, а також допущення регульованого безробіття. Одночасно вона значно обмежувала можливості союзного центру керувати економікою республік. Ця програма була підтримана опозиційними силами, і насамперед керівництвом РРФСР (Б.М. Єльцин, І. С. Сілаєв). Проте реалізована ця програма так і не була.

М.С. Горбачов віддав перевагу програмі економічних реформ, розробленій міністром фінансів СРСР В.С. Павловим, який став прем'єр-міністром Кабінету міністрів СРСР у грудні 1990 року. Проект В.С. Павлова передбачав здійснення жорсткого державного контролю при переході до ринку, так що від реального переходу до ринку в неї залишилася тільки ринкова фразеологія.

Програма В.С. Павлова почала здійснюватися з січня 1991 року, коли несподівано для радянських громадян була проведена грошова реформа (24 січня). Відповідно до реформи, протягом трьох днів проводився обмін 50 – і 100-рубльових купюр зразка 1961 року. На 1 людину можна було обміняти не більше 1000 рублів, можливість обміну інших купюр розглядалась у спеціальних комісіях до кінця березня 1991 року. Одночасно була обмежена сума готівкових грошей, доступних для зняття в Ощадному банку СРСР – не більше 500 рублів. Ініціатори реформи припускали завдати «смертельний удар по тіньовій економіці», але він виявився ударом по всьому населенню, причому «тіньовики» постраждали найменше. Ця непродумана акція ще більше озлобили народ проти центральної влади, посилила економічну кризу і прискорила процес розпаду СРСР. З 2 квітня 1991 уряд В.С. Павлова пішов на підвищення роздрібних цін у 2–5 разів практично на всі продовольчі та промислові товари повсякденного попиту, сподіваючися, що це зупинить ажіотажний попит на них. При цьому заробітна плата підвищувалася в середньому на 20–30%, видавалася також одноразова компенсація в розмірі 60 рублів. Крім того, в різних куточках СРСР з продажу зникли дешеві товари широкого споживання, прилавки магазинів спорожніли. У країні назріла продовольча криза. Для забезпечення населення елементарними продуктами харчування були введені талони, при пред'явленні яких у магазинах громадяни могли купити необхідні предмети споживання.