Актуальність. Актуальність даної теми полягає у визначенні походження права, звідки і завдяки чому з’явилось право, також у пізнанні сучасної сутності права.

Мета. Метою даної курсової роботи є визначення походження і сутності права.

Завдання. Для даної курсової роботи потрібно дослідити такі завдання:

Охарактеризувати право як соціальне явище, а саме, соціальне регулювання суспільства та соціальна цінність і призначення права. Поняття, ознаки, функції і походження права, потім потрібно розкрити взаємозв’язок між державою та правом, визначити сутність та соціальне призначення права.

Предмет дослідження. В даній курсовій роботі виписані усі основні терміни, що стосуються сутності права: поняття права, основні сутносні ознаки права, правові функції, висвітлення історичного походження права і класифікація основних складових сутності права.

Методи аналізу. В основному в даній курсовій роботі, я використовувала такі методи як конкретно-історичний та соціологічний метод.

Розпочинаючи до визначення поняття права, ми повинні знати, що йтиметься не про безпосередньо-соціальне, а про юридичне право, не про природне, а про позитивне право, тобто про право, виражене в законах, інших джерелах, які є результатом цілеспрямованої вольової діяльності законодавців, суддів, самих суб'єктів права. Відокремлюючи позитивне право від природного, слід зважувати й на те, що юридичні норми можуть бути одночасно втіленням природного права, носієм природно-правових цінностей. Коротше це можна сказати так: "позазаконодавче" (природне) право може стати і стає "законодавчим".

Отже, ми розглядатимемо, головним чином, "законодавче" право, юридичне право, позитивне право, котре є волевиявленням держави, полягає у регулюванні суспільних відносин за допомогою норм і забезпечується її примусовою силою.

Кожна історична епоха виробляла своє розуміння права. Є кілька оригінальних концепцій походження, сутності та призначення права, створених за тисячоліття.

Сучасні наукові концепції (теорії) праворозуміння можна звести до трьох підходів:

1. Ідеологічний (аксіологічний), або природно-правовий; вихідна форма буття права - громадська свідомість; право - не тексти закону, а система ідей (понять) про загальнообов'язкові норми, права, обов'язки, заборони, природні умови їх виникнення та реалізації, порядок і форми захисту, яка є у громадській свідомості та орієнтована на моральні цінності. При такому підході право і закон розмежовуються, першість віддається праву як нормативно закріпленій справедливості, а закон розглядається як його форма, покликана відповідати праву як його змісту.

2. Нормативний (позитивістський): вихідна форма буття, права - норма права, право - норми, викладені в законах та інших нормативних актах.

При такому підході відбувається ототожнення права і закону. Водночас

нормативне праворозуміння орієнтує на такі властивості права, як формальна

визначеність, точність, однозначність правового регулювання.

3. Соціологічний: вихідна форма буття права - правовідносини; право - порядок суспільних відносин, який проявляється у діях і поведінці людей. При такому підході правом визнається його функціонування, реалізація, його "дія" у житті - у сформованих і таких, що формуються, суспільних відносинах, а не його створення правотворчими органами у формі закону та інших нормативно-правових актів. При усій цінності врахування "життя" права в суспільному середовищі, прихильники цього підходу плутали самостійні процеси правотворчості та застосування права, тоді як умовою дотримання і забезпечення режиму законності може бути діяльність правозастосувальника в межах, встановлених законом.

Віддати перевагу слід інтегративному підходу, який враховує і поєднує усе цінне в зазначених концепціях праворозуміння.

Розділ І. Право як спеціальне соціальне явище 1.1 Соціальне регулювання суспільства

Кожне суспільство потребує не лише система підкорення, але й упорядкована системних відносин, тобто соціального регулювання.

Воно здійснюється за допомогою соціальних норм - правил поведінки загального характеру, що регулюють різні сфери суспільних відносин, мають певний зміст і забезпечуються різними засобами соціального впливу.

Соціальні норми можна розмежувати і згрупувати таким чином

За змістом розрізняють політичні, організаційні, культурні, естутичні, технічні та інші норми.

Політичні норми регулюють відносини між класами, націями, народностями їх участь в органах державної влади і організації держави, відносин держави з іншими елементами політичної системи суспільства.

Організаційні норми закріплюють структуру, порядок створення і діяльності державних органів і об"єднань громадян.

Норми культури - це правила культурної поведінки людей. В них відображується духовний розвиток народу.

Естетичні норми встановлюють правила поведінки людей в зв'язку з уявленнями про красоту людських вчинків (норм етикету).

Технічні норми – правила необхідного, доцільного поводження людей з предметами природи, знаряддями праці та іншими технічними засобами. До них належать інструкції про користування електропобутовими приладами, правила виконання певних будівельних робіт, норми витрачення сировини, топлива та інші нормативи.

Норми права - норми, які встановлюються і охороняються державою.

Норми моралі - це норми, принципи, правила поведінки, які склались в суспільстві під впливом громадської думки і у відповідності з обумовленими економічним базисом уявленнями людей про добре, зле, обов"язок справедливість, честь тощо, і забезпечуються в результаті внутрішнього переконання та засобами громадського впливу.

Звичаї - це норми, які склались історично, закріпились у суспільній практиці в результаті багаторазового застосування певного роду відносин і ввійшли в звичку дій людини, колективу людей.

Норми громадських організацій - це норми, які встановлюються і охороняються громадськими організаціями. Деяким з них держава надає обов"язковість. (3,18-20)

Релігійні норми - норми, що регулюють поведінку і специфічні культові дії, які засновані на вірі в існування бога (богів). Вони відображені в Статутах, священних книжках, інших релігійних документах.

Особливостями правових норм порівняно з іншими соціальними нормами є те, що вони виникають, коли формується держава; встановлюються або санкціонуються державою; виражають волю виробничої частини суспільства; утворюють внутрішньо-узгоджену систему; формулюють правила поведінки у вигляді прав і обов"язків; формально визначенні і мають чітко визначені форми зовнішнього виразу.

1.2 Соціальна цінність і призначення права

Соціальна цінність і призначення права можуть бути охарактеризовані як здатність служити засобом і метою для задоволення потреб соціальної справедливості, прогресивних інтересів громадян і суспільства в цілому.

Соціальна цінність і соціальне призначення права характеризується такими його проявами:

1) Право визначається як міра свободи й недоторканості людини, окреслює межі свободи, скеровується на виключення з соціального життя свавілля, безконтрольності та беззаконня.

право соціальне правова держава

2) Воно об’єднує в собі загальну волю учасників суспільних відносин, впливає на поведінку й діяльність людей через узгодження їх специфічних інтересів.

3) Цінність і призначення права полягає в тому, що воно є виразником соціальної справедливості, виступає критерієм правильного розподілу матеріальних благ, утвердженням рівності та правового статусу людини в суспільстві.

4) Право являє собою джерело оновлення суспільства, виступає в демократичному громадянському суспільстві як чинник прогресивного соціального розвитку.

5) Як явище культури і цивілізації воно має планетарний характер і забезпечує вирішення проблем міжнаціонального та міжнародного характеру.

Праву як особливому виду соціальних норм притаманні певні ознаки. Вони дають можливість встановити відмінності правових норм поведінки у первісному соціально однорідному суспільстві; показати місце норм права серед інших соціальних норм державного суспільства; визначити поняття та властивості права як основного засобу державного регулювання суспільних відносин.

Отже, за допомогою соціальних норм - правил поведінки загального характеру, що регулюють різні сфери суспільних відносин, мають певний зміст і забезпечуються різними засобами соціального впливу та соціальні норми можна розмежувати таким чином: політичні норми; організаційні норми; норми культури; естетичні норми; технічні норми; норми права; норми моралі; звичаї; норми громадських організацій; релігійні норми. (1,34-37)

А, соціальна цінність і призначення права можуть бути охарактеризовані як здатність служити засобам і метою для задоволення потреб соціальної справедливості та характеризуються такими проявами: право визначається як міра свободи і недоторканості; цінність і призначення права полягає в тому, що воно є виразником соціальної справедливості; право як вище культури і цивілізації.

Розділ ІІ. Поняття і ознаки права 2.1 Поняття права

Право - система норм і принципів, встановлених або визнаних державою як регулятори суспільних відносин, які формально закріплюють міру свободи, рівності та справедливості відповідно до суспільних, групових та індивідуальних інтересів (волі) населення країни, забезпечуються всіма заходами легального державного впливу аж до примусу.

Право - всеосяжна міра свободи, рівності і справедливості в суспільстві, яка знаходить свій матеріальний вияв у нормах права, що їх встановлюють у межах своєї компетенції органи держави.

Право - система загальнообов'язкових, формально визначених правил поведінки, які встановлюють або санкціонують державою, являють собою універсальний регулятор суспільних відносин та забезпечуються можливістю застосування державного примусу.

Право - вся сукупність правових приписів, за допомогою яких здійснюється регулювання суспільних відносин; це визначені у праві юридичні права, обов'язки та заборони.

Право - міра можливої та зобов'язальної поведінки суб'єкта права, яка є регулятором суспільних відносин, зумовлена соціально - економічним

устроєм суспільства та розумінням в цьому суспільстві свободи та справедливості. Отже, існує декілька визначень права, але право являє собою міру свободи у взаємодії між суб'єктами. (5,67)

2.2 Ознаки права

Право є виміром свободи.

Вираження міри свободи, рівності та справедливості означає, що право з достатньою повнотою втілює основні права та свободи людини, визнані у світовому співтоваристві. Право є мірою свободи та рівності людей, установленою державою таким чином, щоб свобода одного не обмежувала свободи іншого. І цією мірою є справедливість. Повної свободи досягти не можна, проте можна бути вільним у тій мірі, у якій вільні інші. У праві свобода трансформується в суб'єктивні права, яким відповідають обов'язки, що їх обмежують. Своїм загальним масштабом і рівною мірою право вимірює, "відміряє" і оформляє саме свободу в людських взаємовідносинах, свободу індивіда. Свобода невіддільна від справедливості і становить її підставу. Свобода завжди є обмеженою конкретними рамками (мірою), які не допускають антигромадських актів "користування свободою". Нерівність у свободі.

Але не завжди, не за усіх історичних часів була рівність у свободі, єдина для усіх міра свободи. Приміром, кріпосне право закріплювало становище несвободи селянина. Віднімаючи свободу в селянина, воно віддавало свободу пану. Міра свободи кріпака і пана - різна. По суті, кріпосне право - це вираження через закон свободи поміщика. Всяке право містить у собі елемент свободи, міру свободи, дарма що ця свобода й може бути, односторонньою, має характер привілею однієї особи на шкоду іншій. У такому разі через право як систему норм, виданих державою, виражається воля панівного класу, свавілля панів і несвобода селян. Селяни віднесені не до суб'єктів, а до об'єктів права. До них не є застосовним принцип правової рівності. Таке право не може бути справедливим, тому що не виражає міру свободи, рівну для усіх. Справедливість - це баланс інтересів: влади і громадянина, виробника і споживача, продавця і покупця, роботодавця і робітника тощо. Справедлива міра свободи характеризує зміст права, а загальнообов'язковість права, що засновується на легітимному примусі, є його формальною властивістю, яка має істотний характер.

Найвище суспільне призначення права - забезпечувати у нормативному порядку свободу в суспільстві, підтверджувати справедливість, виключити сваволю і свавілля з життя суспільства. Неспроста ще римські юристи писали: jus est ars boni et aequi - право є мистецтво добра та справедливості. Із загальносоціальної точки зору право - це міра свободи і справедливості. з формальної точки зору право - це міра свободи та справедливості, яка фактично захищена в цьому суспільстві. (4,21-23)

Нормативність права.

Нормативність виявляє сенс і призначення права. Нормативністю права до суспільного життя вносяться істотні елементи єдності, рівності, принципової однаковості - право виступає як загальний масштаб, міра (регулятор) поведінки людей. За допомогою норм права регулює різні суспільні відносини, слугує знаряддям втілення в життя політики держави, засобом організації її різнобічної управлінської та іншої діяльності. У нормативності є одна істотна риса: право виражається в нормативних узагальненнях (загальні дозволяння, загальні заборони, загальні зобов'язування), які встановлюють межі досягнутої свободи, межі між свободою і несвободою на певному ступені суспільного процесу. (5,67)

Формальна визначеність права.

Формальна визначеність права означає чіткість, однозначність, стислість формальних правових приписів, виражених у законах, указах, постановах тощо. Досягається це за допомогою правових понять, їх визначень, правил юридичної техніки. Саме тому суб'єкти права чітко знають межі правомірної і неправомірної поведінки, свої права, свободи, обов'язки, обсяг і вид відповідальності за вчинене правопорушення. Вираження норм

у законах, інших нормативних актах, встановлення формальної рівності - це основна ознака формальної визначеності права. (5,74)

Системність права.

Системність права полягає в тому, що право - це не просто сукупність принципів і норм, а їх система, де всі елементи пов'язані та узгоджені. Системність вноситься до права законодавством. Лише системне, несуперечне право, яке виражає свою сутність через принципи, здатне виконати завдання, що постають перед ним. Сьогодні в Україні найважливіше і найнагальніше завдання - відновити і зміцнити системність права, оскільки неузгодженість нормативно-правових актів розірвала системоутворюючі зв'язки між юридичними нормами. (5,53)

Вольовий характер права.

Вольовий характер права, вираження в ньому суспільних, групових і індивідуальних інтересів означає, що в праві проявляється та втілюється воля, змістом якої є інтерес. Право акумулює суспільну, групову та індивідуальну волю громадян у їх гармонічному поєднанні, злагоді та компромісах. Воля пронизує діяльність людини, її цілеспрямовану поведінку в усіх, у тому числі й у правовій, сферах життя. Розуміння волі в праві виключає зведення права до знаряддя насильства держави, засобу придушення нею індивідуальної волі. Створюється ілюзія, що право виходить від держави. Насправді в ідеалі держава в особі своїх законодавчих органів "підносить до закону" суспільні, групові та індивідуальні інтереси, які відповідають принципам справедливості, свободи, демократії, рівності, гуманізму. (6,65)

Загальнообов'язковість права.

Загальнообов'язковість права виражається в тому, що встановлені правила поведінки є загальними та обов'язковими для всієї країни. Загальнообов'язковість, загальність праву надає те, що в ньому виражаються узгоджені інтереси учасників регульованих відносин, що воно має нормативний характер.

Державність права.

Державна забезпеченість, гарантованість права, аж до примусу, свідчить про те, що державна влада, держава в цілому підтримує загальні правила, які визнаються державою правовими. Далеко не всі норми права додержуються та виконуються добровільно, в силу внутрішнього переконання. Значна частина населення підкоряється вимогам правових лише тому, що за правом постає держава. Державна охорона правових норм містить у собі державний легальний примус, різні організаційні, організаційно-технічні, виховні та превентивні (попереджувальні) заходи державних органів з дотримання та виконання громадянами юридичних норм. До порушників вимог норм права компетентні державні органи можуть застосовувати заходи юридичної відповідальності приписів - дисциплінарної, адміністративної, кримінальної. Тим самим держава забезпечує загальнообов'язковість норм права.

Отже, існує сім ознак права: право є виміром свободи, тобто вираження міри свободи, рівності та справедливості, означає, що право з достатньою

повнотою втілює основні права та свободи людини; нормативність права, тобто виявляє сенс і призначення права; формальна визначеність права, тобто визначеність права означає чіткість, однозначність, стислість, формальних правових приписів виражені у законах, указах, постановах; системність права, тобто право - це не просто сукупність принципів і норм, а їх система, де всі елементи пов'язані та узгоджені; вольовий характер права, тобто вираження в ньому суспільних, групових і індивідуальних інтересів означає, що в праві проявляється та втілюється воля; загальнообов'язковість права виражається в тому, що встановлені правила поведінки є загальними та обов'язковими для всієї країни; державність права, тобто забезпеченість, гарантованість права, аж до примусу, свідчить про те, що державна влада, держава в цілому підтримує загальні правила. (8,218-220)

2.3 Функції права

У науці поняття "функція" вживається в різних значеннях. Функції розглядаються в математиці, біології, кібернетиці, соціології, фізиці та ін. У юридичній науці термін "функція" вживається для характеристики соціальної ролі й призначення держави і права. Поняття "функція права" повинне охоплювати одночасно як призначення права, так і напрями його впливу на суспільні відносини.

Таким чином, функції права - це найбільш істотні напрями і сторони його впливу на суспільні відносини, у яких розкривається загальнолюдська і класова природа та соціальне призначення права.

Загальносоціальні функції виражають вплив права на суспільство і поділяються на економічну, політичну, культурну, виховну, оціночну, інформаційну, ціннісно-орієнтаційну та ін.

Спеціально-юридичні поділяють на регулятивну (регулятивно-статичну і регулятивно-динамічну) й охоронну. Вони виражають специфічну регулятивну природу права.

Регулятивно-статична функція спрямована на закріплення в нормах права суспільно корисних відносин, що потребують забезпечення стабільності й непорушності (основи конституційного ладу, народовладдя, форми власності, правовий статус громадян, поділ влади, правові основи різних галузей права, норми-заборони та ін). У цьому полягає одне із завдань правового регулювання. Право насамперед юридично закріплює, зводить у розряд чітко урегульованих ті суспільні відносини, які являють собою основу нормального, стабільного існування суспільства. (12,36)

Регулятивно-динамічна функція спрямована на забезпечення нормального динамічного розвитку суспільно корисних відносин, процесу досягнення намічених завдань, визначеного запрограмованого результату. Вона спрямована на зміну й удосконалення існуючих, виникнення нових суспільних відносин. Регулятивно-динамічна функція виявляється у впливі права на суспільні відносини шляхом оформлення їхнього руху (динаміки).

Охоронна функція спрямована на забезпечення нормального здійснення регулятивно-статичної і регулятивно-динамічної функцій права, на охорону права від порушень. Відповідно нею охоплюються попередження і припинення правопорушень, відновлення порушеного права, притягнення винної особи до юридичної відповідальності. Право охороняє загальновизнані, фундаментальні суспільні відносини, воно спрямоване на витіснення шкідливих для суспільства відносин. Охороняючи ці відносини, право припиняє, забороняє, карає дії, які порушують умови нормального розвитку, що суперечать інтересам суспільства, держави і громадян і тим самим витісняє їх.

Відповідно до елементів, з яких складається система права, деякі вчені виділяють п'ять груп функцій права: загальноправові (властиві всім галузям права); міжгалузеві (властиві двом і більше галузям права); галузеві (властиві одній галузі права); правових інститутів (властиві конкретному інституту права); норми права (властиві конкретному виду норм права). (12,37)

2.4 Походження права

Термін "право" вживають у різних значеннях (право першості в черзі; право на подяку за безкорисну допомогу; право співзасновника комерційної корпорації вимагати здійснення його корпоративних прав; право зажадати повернення свого майна із незаконного володіння та ін.). В усіх випадках термін "право" походить від кореня "прав", що означає правда, справедливість. Але не у всіх наведених прикладах термін "право" має юридичне значення. Право першості в черзі - це норма, що стала звичкою, норма - звичай, а не право в юридичному значенні слова. Право на подяку за допомогу - це моральна норма. Право співзасновника комерційної корпорації вимагати здійснення його корпоративних прав - це "право", що ґрунтується на законі, який чітко визначає, що таке корпоративні права. Таким самим, тобто основаним на законі, інших офіційних джерелах, є суб'єктивне право зажадати повернення свого майна із незаконного володіння. Лише в двох останніх випадках вживання терміна "право" має юридичне значення.

Тому в юридичній літературі останніх років (С.С. Алексеев, П.М. Рабинович) можна зустріти поділ права на:

загальносоціальне, або безпосередньо-соціальне (випливає безпосередньо із соціального життя і не залежить від держави);

спеціально-соціальне, юридичне (є наслідком державної діяльності, втіленням волевиявлення держави).

Юридичне право ще називають "законодавчим правом", на відміну від звичаїв - "передзаконодавчого права".

Юридичне, "законодавче право" нерідко визначають як "позитивне право". Це є штучне право, що виходить від держави і суспільства, виражено в писаних нормах, міститься в нормативно-правових документах: законах, судових прецедентах, актах виконавчої влади. "Позитивне право" як система норм, що містять права та обов'язки, офіційно закріплені державою, начебто то протиставляється "природному праву", яке має глибший, обгрунтованіший, вихідний у житті людей норматив поведінки, джерелом якого є сама природа людини. Джерело прав людини - вона сама, її потреби та інтереси, її спосіб існування та розвитку. Вона же виступає їх носієм.

З цього погляду природне право як сукупність прав і обов'язків має загальносоціальне, людське походження, а не державне. Воно - продукт нормальної життєдіяльності людини, а не держави. Саме природне право є підставою невід'ємних, природних прав людини (право на життя, право на свободу, право на рівний еквівалент при товарному обміні), які існують незалежно від того, закріплені вони де-небудь чи ні.

Природні права безпосередньо випливають із природного порядку речей, із самого життя, з існуючих у суспільстві економічних, духовних та інших, у тому числі природних, чинників. Тому природні права ще називають "природженими" суб'єктивними правами. Вони й складають сутність загальносоціального, або безпосередньо-соціального права. З точки зору природно-правової теорії, права людини слід розуміти не як державний дарунок, а як "природжені", дані людині від природи права, які демократична держава закріплює в нормах Конституції, інших законах і в такий спосіб визнає їх "позитивними", "юридичними".

Юридичне право, у свою чергу, має два значення:

об'єктивне юридичне право - система діючих у державі правових норм і принципів. Вони встановлені (або визнані) державою як регулятор суспільних відносин, забезпечені нею. Термін "об'єктивне" означає, що вони одержали об'єктивацію в офіційних державних актах і тому є незалежними від індивідуального інтересу (волі) та свідомості суб'єкта права (крім "автора" цих норм). Суб'єкт, вступаючи в громадське життя, уже стикається з "готовими" юридичними нормами, які виникли до нього і незалежно від нього;

суб'єктивне юридичне право - правові норми і принципи як певні юридичне визнані можливості (свободи) суб'єкта права задовольняти власний інтерес (приміром, можливість задовольнити інтерес особи, яка має пільги щодо податків, полягає в одержанні цих пільг). Термін "суб'єктивне" означає, що наданими можливостями (правами і свободами) суб'єкт на свій розсуд може скористатися або не скористатися, усе залежить від його волі (інтересу) та свідомості. Суб'єктивне юридичне право є похідним від об'єктивного, виникає на його підґрунті та у його межах.

Між двома значеннями терміна "право" існує тісний взаємозв'язок. Поки норма права є загальною і поширюється на усі випадки конкретної сфери життя та діяльності людини, вона є об'єктивною. Коли норма права стосується певної ситуації і здійснюється в конкретній поведінці суб'єкта, вона є суб'єктивною. Наприклад, громадянин С. може скористатися суб'єктивним правом на пільгу щодо податків у силу того, що така пільга передбачена в нормах податкового права. Об'єктивне право складається з норм, що виражені в законі, норм, що "говорять" про суб'єктивні права взагалі - безвідносно до конкретного суб'єкта.

Велику частину своїх прав суб'єкт не може здійснювати, якщо він не визнаний державою юридичне правоздатним, дієздатним і не стане носієм суб'єктивного юридичного права. Наділяючи громадян суб'єктивним юридичним правом, держава нібито то відкриває доступ до здійснення основних, невідчужуваних прав людини, даних йому від народження, від природи.

Це можна зобразити так:

природні права людини - норми об'єктивного права - > суб'єктивні юридичні права

Природні права людини (її безпосередньо-соціальні права) перетворюються на суб'єктивні юридичні права і одержують офіційне визнання за допомогою загальнообов'язкових норм права, встановлених і охоронюваних державою у вигляді об'єктивного права (про суб'єктивне право див. у главі 18 "Правовідносини. Юридичний факт").

Подальший конкретний виклад питань полягатиме в розкритті змісту юридичного права (об'єктивного та суб'єктивного). (3,44-49)

Право походить:

У будь-якому історичному суспільстві для підтримання в ньому порядку потрібно регулювання за допомогою соціальних норм, так зване соціальне регулювання. Регулювати - значить спрямовувати поведінку людей, їх груп і всього суспільства, уводити їх діяльність у певні рамки. Розрізняють два види соціального регулювання: індивідуальне (упорядкування поведінки конкретної особи, у конкретному випадку) і нормативне (упорядкування поведінки людей за допомогою загальних правил - зразків, моделей, що поширюються на усіх, на всі подібні випадки). Поява нормативного соціального регулювання послужила якісним поштовхом до становлення (виникнення та розвитку) права.

У первісному суспільстві нормативним соціальним регулятором були норми-звичаї - правила поведінки, що стали звичкою у результаті багатократного повторення протягом тривалого часу. Звичаєве право - система норм, що спираються на звичай.

Норми-звичаї ґрунтувалися на природно-природній необхідності і мали значення для всіх сторін життя общини, роду, племені, для регламентації господарського життя та побуту, сімейних та інших взаємовідносин членів роду, первісної моралі, релігійно-ритуальної діяльності. Їх метою була підтримка і збереження кревнородинної сім'ї. Це були "мононорми", тобто нерозчленовані, єдині норми. В них перепліталися, чітко не проступаючи, найрізноманітніші елементи: моралі, релігії, правових засад.

Мононорми не надавали переваг одному члену роду над іншим, закріплювали "первісну рівність", жорстко регламентуючи їх діяльність в умовах протистояння суворим силам природи, необхідності оборонятися від ворожих племен. У мононормах права членів роду представляли собою зворотний бік обов'язків, були невіддільними від них, оскільки первісний індивід не мав виділеного усвідомленого власного інтересу, відмінного від інтересу роду. Лише з розпадом первісного ладу, появою соціальної неоднорідності усе більш самостійного значення набувають права.

В умовах суспільної власності і колективного виробництва, спільного вирішення спільних справ, невідокремлення індивіда від колективу як автономної особи, звичаї не сприймалися людьми як такі, що суперечать їх власним інтересам. Ці неписані правила поведінки додержувалися добровільно, їх виконання забезпечувалося головним чином силою суспільної думки, авторитетом старійшин, воєначальників, дорослих членів роду. У разі необхідності до порушників норм-звичаїв застосовувався примус, що виходив від роду або племені в цілому (страта, вигнання з роду і племені та ін.).

У первісному суспільстві переважав такий засіб охорони звичаю, як "табу" - обов'язкова і незаперечна заборона (наприклад, заборона під страхом найтяжчих кар кровнородинних шлюбів). Крім заборон (табу), виникли такі способи регулювання, як дозволяння та позитивне зобов'язування (лише в зародковій формі). Дозволяння мали місце у випадках визначення видів тварин і часу полювання на них, видів рослин і строків збирання їх плодів, користування тією чи іншою територією, джерелами води та ін. Позитивне зобов'язування мало на меті організувати необхідну поведінку в процесах приготування їжі, будівництва осель, розпалювання вогнищ, виготовлення Знарядь та ін.

Нормативні узагальнення (заборони, дозволи, позитивні зобов'язування), які перетворилися на звичайні засоби регулювання первіснообщинного життя - витоки формування права. (10,69-74)

Розділ ІІІ. Правова держава, як результат взаємодії держави та права 3.1 Взаємозвязок держави та права

Держава здійснюючи політичну владу в громадянському суспільстві:

1. підпорядковує свою діяльність служінню цьому суспільству;

2. забезпечує рівні можливості для всіх людей у всіх сферах їхньої життєдіяльності на засадах соціальної справедливості й милосердя;

3. не втручається в особисте життя людини;

4. регулює суспільні відносини в межах чинної конституції, законів та інших джерел права.

Право як юридичне явище і держава як політична організація влади виникли одночасно і тісно взаємозв’язані.

Право залежить від держави, оскільки:

1. виникає як інституйована система джерел, що встановлюються чи санкціонуються державними органами і службовими особами, а це означає, що юридичне право походить від держави;

2. є більш-менш сталим і недоторканим завдяки державі;

3. завдяки державі та її органам впроваджується в життя;

4. його авторитетність і престижність залежать від держави;

5. сутність права відображає соціальну сутність і призначення державної організації.

Але слід мати на увазі, що право має відносну самостійність і впливає на державу (її органи), а отже, і держава залежить від права, бо право:

1. обмежує в демократичному суспільстві державну владу;

2. упорядковує державну владу через процесуальну і процедурну форму;

3. дозволяє державним органам відповідні дії;

4. організовує побудову, структуру, вдосконалення й розвиток державних органів, визначає їхнє функціонування;

5. надає державним органам престижності і авторитетності.

Отже, право як і юридичне явище і держава як політичне організація влади виникли одночасно і тісно взаємопов'язані, та право залежить від держави, оскільки завдяки державі та її органам впроваджується в життя. (11,81-85)

Розділ ІV. Сутність і соціальне призначення права 4.1 Сутнісні ознаки права

Роль права у наш час велика, як ніколи раніше, оскільки воно стає не тільки засобом управління, а й системою основних прав та свобод людини і громадянина. Дуже важливо визначити сутнісні ознаки права, що допоможе не тільки у його вивченні і пізнанні, але й буде надійною теоретичною базою для юриста-практика в його правоохоронній та правозастосовчій діяльності.

У юридичній літературі склалася думка, що поняття права повинно відображати такі важливі сутнісні ознаки:

При державно-вольовому характері.

Право виражає волю громадян конкретної країни. Виказану думку не слід розуміти у тому значенні, що державна воля, виражена у праві, завжди є втіленням волі кожного окремого громадянина чи волі всього суспільства. Такі норми права приймаються, але далеко не завжди (наприклад, прийняття Конституції України 1996 року). Частіше за все правові норми приймають парламенти, президенти, уряди, які є представниками певних політичних партій, рухів, що одержали перемогу на виборах. Історичний досвід останнього століття свідчить, що у демократичних державах абсолютних (стовідсоткових) переможців практично не буває. Парламенти, президенти приходять до влади з невеликою перевагою перед стороною (сторонами), що програли. Вони приймають правові акти загальнообов'язкового значення, і останні є результатом діяльності органів держави, хоча частіше всього у них виражений інтерес не всього суспільства, а тих сил, що одержали перемогу. Проте визнано, що правові акти держави мають державно-вольовий характер, оскільки у них виражена державна воля. Це пояснюється також тим, що, по-перше, норми права є результатом вольової діяльності осіб, яким належать нормотворчі функції, а також право - продукт волі людей. (6,73-75)

По-друге, правовий акт після вступу в силу суттєво впливає на волю людей, забороняючи або дозволяючи певний вид поведінки.

Для того, щоб зрозуміти, про яку волю, виражену в праві, йдеться, як співвідноситься воля окремої людини з волею, вираженою у праві, необхідно розрізняти такі поняття, як "воля у психологічному значенні" та "державна воля".

Воля у психологічному значенні - це функція нормального працюючого людського мозку, одне із спрямувань свідомого життя людини. Спеціалісти-психологи визначають волю як таку сторону психічного життя особи, яка виражена у її свідомих діях та вчинках.

Право є виразом не будь-якої волі, а тільки втіленої у офіційних актах держави у вигляді законів і підзаконних актів. Саме така воля набуває значення державної, походить від імені держави, адресується всім громадянам як загальнообов'язкова.

Іншими словами, поза офіційними актами державна воля суспільства, політичної групи, партії, класу не є державною, а, отже, не може бути визнана і виражена як право. Ось чому право має не просто вольовий, а саме державно-вольовий характер.

Праву, закону передують соціальні умови життя суспільства, с