Філософія і наука про причини релігійної діяльності людей

ФІЛОСОФІЯ ТА НАУКА ПРО ПРИЧИНИ РЕЛІГІЙНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ ЛЮДЕЙ

філософія причина релігія діяльність творчість

Хоч шляхи, якими люди приходять до релігії, не однакові, в їх розмаїтті можна виявити загальне. Потреби, що спонукають людей до релігійної творчості, можна розділити на дві групи – потреби надіндивідуальні, суспільні (системні) – потреби в регулюванні відносин між людьми, та потреби індивідуальні, потреби в саморегулюванні поведінки, в розраді, компенсації свого безсилля.

Навіть сьогодні, на рівні буденної свідомості, поширені спроби пояснити виникнення та існування релігії обмеженістю знань віруючих, їх неуцтвом. Прибічники таких поглядів не розуміють своєрідності такого суспільного явища як ідеологія, різновидом якої є релігія. Потреби та інтереси людей не зводяться до пізнавальних. Зокрема, існують інтереси організаційні, емоційні. Релігія створюється людьми не стільки для задоволення пізнавальних потреб і інтересів, скільки для виправдання або заперечення суспільних порядків, задоволення організаційних та емоційних потреб і інтересів. Уявити собі, що таке ідеологія, можна на ряді прикладів з історії суспільної думки. Земляки давньогрецького філософа були здивовані та обурені тим, що філософ мав нахабство заперечувати існування богів всупереч тому, що мав можливість на стінах храму прочитати численні прізвища тих, хто дякував Богові за порятунок під час аварій кораблів. Якою була реакція філософа? Він лише поцікавився: “А де прізвища тих, хто благав Бога про порятунок, але потонув?”. Переконаного віруючого така постановка питання не приголомшить. Віруючий може відповісти: “Потонули саме ті, кого Бог не вважав необхідним рятувати, хто порушував його волю, грішив”. Ідеологія взагалі, релігійна зокрема, на відміну від науки, не намагається узагальнити всю відому сукупність фактів. Вона розподіляє факти на корисні і шкідливі. Перші приймає до уваги, узагальнює, другі не помічає, ігнорує або дає їм таку інтерпретацію, що відповідає інтересам творця або прихильників ідеології. Ідеологія асимілює, успадковує з накопиченого суспільством знання лише те, що їй корисно, відповідно – відкидає те, що вступає у протиріччя з її інтересами. Ідеологія намагається обмежити свободу наукового або філософського дослідження, якщо їх результати зачіпають її інтереси.

За сповідальним визнанням Канта: “Ніхто не примусить мене сказати протилежне тому, що я думаю, але я не наважусь сказати все, що я думаю”, приховується не тільки обережність, а і усвідомлення, що свобода – це не свавілля, але тут безумовно є і обережність. Вміння вичекати, до певного часу “тримати язика за зубами” – це політична, ідеологічна, а не наукова цінність. Якби Лютер зі своїми антикатолицькими тезами “висунувся” трохи раніше, він не став би ідеологом нового релігійного напрямку, його б знищила інквізиція. Відомий вислів Тертуліана: “Нам після Христа не потрібна ніяка допитливість (тобто філософія – М.А.), після Євангелія – ніякі дослідження. Філософи – патріархи єретиків” яскраво висвітлює прірву між ідеалами науки та ідеології, вказує на принципову відмінність їх соціальних функцій. Соціальна функція будь-якої ідеології, зокрема релігійної, полягає, на відміну від науки, не стільки в пізнанні, дослідженні суспільства, скільки в забезпеченні його практичного функціонування та розвитку. Потрібне додаткове наукове дослідження для того, щоб виявити пізнавальний зміст ідеології. Істиною в ідеології проголошується те, що корисне. Особливість ідеологічного розуміння істини яскраво висловив Ф.Ніцше. Для нього істина рабів – це брехня, а брехня панів – це істина, істина обґрунтовується авторитетом, почуттям більшої влади. Погляд на релігію як помилку в пошуках істини не здатний з¢ясувати, чому релігія та церква зберігаються і будуть зберігатися у майбутньому всупереч прогресу у розвитку наукових знань про природу і людину, всупереч процесу деміфологізації релігії.

Причини релігійної творчості людей треба шукати перш за все у міжлюдських стосунках, у необхідності їх регулювання, компенсації власного безсилля. Зіткнення інтересів людей веде до формування оцінних понять: добра – зла, справедливості – несправедливості, тобто моралі, а з виникненням політичної влади – понять закону – злочину, тобто права. Мораль покликана захистити спочатку колектив та особу, а в кінцевому рахунку людину взагалі від свавілля іншої людини. У боротьбі людей між собою народжується усвідомлення того, що без суворого, безумовного дотримання певних норм поведінки над життям людей зависає загроза, небезпека самознищення. Такі норми проголошуються непорушними, тобто сакралізуються (від лат. sacer – священний). Сьогодні сакралізація – це діяльність, спрямована перш за все на безумовне виконання інтегруючих соціальних норм, ідеалів, формування незаперечності авторитету соціальної організації, влади, осіб, що їх персоніфікують, ідеологій, що висловлюють їх інтереси. Історично першими носіями сакрального були людські дії, родинні зв’язки та природні явища. Сакралізація природних явищ у минулому (води та вогню, Сонця та Місяця, тварин, птахів, рослин) була також виразом впевненості у їх виключному життєвому значенні. Існує пряма пропорційна залежність між рівнем централізації та рівнем сакралізації соціальної організації. Сакралізація передбачає сувору колективну та особисту відповідальність за замах на те, що проголошується священним. Типи влади – традиційна, харизматична, легітимна розрізняються між собою зокрема тим, що саме постає об’єктом сакралізації – уособлювана традиція – система міфів, почуттів, дій, авторитетів; харизматична особистість, що здатна зламати одні традиції і встановити нові; врешті-решт деперсоналізовані безособові соціальні норми (правові, моральні, наприклад, “приватна влада священна та недоторкана”). Саме сакралізація є духом релігійної творчості. Спроба розкрити зміст поняття “обожнення” приводить до поняття сакралізація. Процес формування будь-якої релігійної ідеології – це одночасно і процес формування певного типу організації, влади та їх поступової сакралізації. Наприклад, в процесі формування християнства простежуються три напрямки сакралізації: сакралізація особи Ісуса, перетворення Ісуса в Христа, людини в Бога; намагання в перманентній запеклій боротьбі різних течій створити єдину організацію, забезпечити її монолітну єдність, незаперечний авторитет (сакралізація організації); формування сакралізованою організацією – церквою (не без допомоги організації політичної – державної влади) обов’язкової для всіх віруючих єдиної ідеології. Один з проявів процесу сакралізації ідеології – формування Біблії. Сьогодні Біблія налічує лише чотири Євангелія, тоді як у первісному християнстві їх кількість перевищувала три десятки. Куди поділися Євангелія, які церква не знайшла можливими включити у Біблію? Їх не зберігала, а знищувала церква. Їх спіткала сумна доля творів критиків християнства, що теж були знищені. З ідеалами науки це не сумісно. Якби хто-небудь з нас знайшов сьогодні ранньохристиянський твір, не відомий науці, його ім’я увійшло б у історію наукового дослідження християнства. Кожен такий твір дозволяє відтворити втрачене кільце у ланцюгу формування первісного християнства. Якби християнство стало державною релігією раніше ніж у

IV ст., і біблійний канон був би сформований та сакралізований раніше. На відміну від християнства процес формування буддизму до виникнення ламаїзму не привів до появи централізованої організації. Основа буддистської організації – самостійні чернецькі общини. Але і тут об’єктом сакралізації постають особа Будди, його вчення, чернецькі общини (“три дорогоцінні кошики”). Про те, що релігія виростає не тільки із незадоволених потреб окремої людини, а перш за все з потреб регламентації суспільних відносин, потреб функціонування, існування певних соціальних систем, свідчить і те, що сакралізація відбувається не тільки у релігії, а і за її межами – в політичному житті. Більшовицька влада вихвалялась своєю войовничою антирелігійністю. Це не заважало їй бути більш сакральною ніж та, яку вона знищила. Тоталітарна політична система більшовиків трималась на таких сакральних стовпах, як одна гіперцентралізована партія, одна ідеологія, один Вождь. Незаперечний сакральний авторитет Вождя, партії, системи формувався у перманентній між– та внутрішньопартійній боротьбі, у пеклі свідомо розпалюваної перманентної громадянської війни, шляхом створення “ордена меченосців” – партії “нового типу”. Таємницю цієї “новизни” було розкрито Г.В.Плехановим ще тоді, коли більшовицьке дитя перебувало у колисці. Ленінську модель побудови партії він оцінив як “партію жаб на чолі з Центральним журавлем”. Не тільки релігія, а і право, мораль тут десакралізуються, проголошуються “волею пануючого класу” (насправді, волею тих, хто цю владу уособлював, воля Вождя є вищий закон), презумпція невинності – “буржуазним мотлохом”. Одночасно створюються своя церква – партія, своє “міністерство любові” – служба безпеки, свій індекс заборонених книг. Своєрідність релігійної сакралізації в порівнянні з сакралізацією політичною полягає у тому, що в релігії повинні сакралізуватись перш за все ідеали, моральні норми, норми саморегулювання поведінки, тобто те, що повинно бути, а потім вже те, що існує, що зуміло себе реалізувати в боротьбі (влада, особи, що персоніфікують владу). Саме в цьому полягав сенс розрізнення Кантом ідеалів та ідолів, розумного та нерозумного в релігії.

Навіть буденна самосвідомість віруючих віддає собі звіт у тому, що релігія виростає з морального напрямку думок, з небажання примиритися із злом, кривдою. Уявлення про святе, священне, виникають з протиріччя між тим, що відбувається, існує, та тим, що за уявленнями віруючих повинно бути, між сущим та належним, бажаним, ідеалами та реальною дійсністю, з усвідомлення загрози життю як окремої людини, так і існуванню соціальних спільнот в умовах сваволі, уседозволеності, коли править бал гола фізична, або політична сила. Саме усвідомлення необхідності відповідальності колективної, а згодом індивідуальної за власну поведінку створює уявлення, віру в Божий суд, пекло, рай, карму. Світ зла породжує мрію про добро, ідеал добра, справедливості. “Не швидко здійснюється суд над поганими справами, тому і не страшиться серце синів людських творити зло”, – скаржиться автор. Для пророка Ісайі Бог – це еталон, ідеал правосуддя, справедливості, вірності. Ісайя обіцяє, що Бог “буде судити бідних за правдою”, а справи страждальців вирішувати “за істиною”. Він запевняє віруючих у тому, чого благають вони самі – Бог відвертається від злочинців, коли вони простягають до нього свої “наповнені кров’ю” руки. Звертаючись до можновладців, багатіїв, пересічних віруючих, Ісайя кличе: “Відкиньте зло ваших вчинків..., перестаньте чините лихе! Навчіться чинити добро; правосуддя жадайте; карайте грабіжника; спасайте пригнобленого; захищайте сироту; за вдову заступайтесь!”. Наочне уявлення про напрямок думок та почуттів віруючих дає вірш Лермонтова “Смерть поета”. Віруючі, як і автор вірша, бажають, щоб крім продажного земного суду існував ще і суд Божий, який, на відміну від земного, був би непідкупним, “недоступним дзвону злата”. В залежності від особистості віруючих, від того, як складається їх життя, одні з них сподіваються на те, що Бог простить їх гріхи, інші – що помститься за їх горе, страждання, “кожну сльозу з очей їхніх зітре”. Коли ап. Павло закликав: “Не мстіть за себе, улюблені, але дайте місце гніву Божому, бо написано: “Мені (належить) помста. Я відплачу…”, – він вказував на одне з джерел морального і одночасно релігійного напрямку думок. В Апокаліпсисі душі убієнних за слово Боже, звертаючись до Бога, волають: “Аж доки, владико святий та правдивий, не будеш судити і не мститимеш тим, хто живе на землі, за кров нашу?”. Що вони чують у відповідь? Бог пропонує заспокоїтись, “іще трохи спочити”, аж доки кількість вбитих не досягне відомого Богові числа. Моральна спрямованість релігійного напрямку думок, масової релігійної свідомості полягає у тому, що смерть, страждання, горе розглядаються як кара за гріхи, а щастя як винагорода, що релігія взагалі, віра в Бога зокрема, необхідно пов’язані з надією на те, що рано чи пізно зло буде покаране, а добро – нагороджене, пов’язані з усвідомленням відповідальності людей за свою поведінку, з вірою в кінцеву перемогу справедливості. Якою б наївною не була така впевненість, вона гідна поваги, а не глузування, вона природна, а не надприродна, оскільки відсутні реальні можливості покласти край злу. Теза: “Релігія – втеча від свободи, спроба зняти відповідальність з себе та перекласти її на інших” є абстрактною, односторонньою, не враховує якісні відмінності між різними типами релігійності і різними типами віруючих.

До релігійної творчості люди звертаються і тому, що наслідки, результати їх діяльності виходять з під їх контролю і починають панувати над ними. У філософії це явище здобуло назву відчуження. Відчуження має місце у всіх сферах людської діяльності – у матеріальному виробництві (не речі для людей, а люди – для речей), у політико-правовій діяльності (не держава для людини, а людина для держави), у сфері ідеології та науки. Чудовий образ для виразу релігійного відчуження знайшов Ісус: “Не людина для суботи, а субота для людини”. Про прояв політичного відчуження та необхідність його подолання

К. Маркс писав: “Свобода полягає у тому, щоб перетворити державу із органа, що стоїть над суспільством, в орган цілком йому підконтрольний”. Але до втілення цього ідеалу у дійсність ще дуже далеко. Реальністю є якраз протилежне – безсилля та почуття страху перед політичною владою. Не тільки перед стихією природи, а і перед власним творінням – Левіафаном, людина може відчувати себе нулем або черв’яком. Згадаємо вірш М.Некрасова “Размышления у парадного подъезда”, його рядки про одного з можновладців: ”Не страшны ему громы небесные, а земные он держит в руках…”. Там, де право існує лише на папері, політична влада дозволяє її володарю одних розчавити, других облагодіяти. Тоталітарні політичні системи, де влада не обмежена законами, дозволяють одній “людині” знищити десятки мільйонів. Релігія як мрія про добро і справедливість необхідна зокрема тому, що реальна політична влада нічого спільного з цими ідеалами може не мати, перетворюватись у зграю шахраїв та розбійників. Розповсюдженню вчення галілейського тесляра Ісуса на гігантських просторах Римської імперії, перетворенню вчення однієї особи у світову релігію безумовно сприяло у першу чергу перетворення римської держави у таку зграю. Проголошена цією владою війна християнству лише сприяла в очах мас зростанню його авторитету, його перемозі. Політична система може пред’являти попит як на аморальність, підлість, бути розсадником мерзоти, так і попит на високі моральні якості. Релігія найбільш потрібна саме тоді, коли навкруги все мерзотно. Тоді влада стає розсадником релігійності, навіть коли вона проголошує війну релігії.

Антагонізм у міжлюдських відносинах досягає апогею у війнах, серед яких громадянські є найжахливішими. Війни – це реальне пекло, створене людьми, владою. Війни завжди загострювали релігійні почуття, які можуть бути як протестом проти насильства людини над людиною, так і породжувати насильство, виправдовувати його (наприклад, настанова: “Багатобожжя – гірше ніж вбивство”). Більшість людей пішла з життя, не вичерпавши своїх біологічних і творчих можливостей. Їхню смерть прискорювали не тільки голод, хвороби, а й люди.

Відчуження між суспільством та особистістю заважає або взагалі робить неможливим реалізацію її цілей. Результат діяльності особистості залежить не тільки від неї, її власних якостей, а і від того суспільства, в якому розгортається її діяльність. Наявність у особистості незвичайних здібностей не гарантує їх реалізацію, а отже і щастя. Найталановитішу особистість суспільство може розчавити як комаху. Тисячоріччями люди ставились до вогню з “суеверным трепетом”. Першою людиною, що дала наукову відповідь на те, що таке вогонь, розкрила його таємницю був геніальний французький хімік А. Лавуаз’є. Під час якобінського терору його стратили. Друзі намагалися врятувати його життя, але на їх зверненні чиновник накреслив: “Республіка не потребує в хіміках”. Долю свого друга, проголошеного владою божевільним, О.Пушкін ставив у пряму залежність від особливостей спільної їм Батьківщини. “Он в Риме был бы Брут, в Афинах – Периклес, а здесь он – офицер гусарский”. Коли С.Єсенін скаржився: ”Моя поэзия здесь больше не нужна, да и пожалуй сам я больше здесь не нужен", не потрібен був не тільки він та його поезія. У стані «ворогів народу» опинились дворянство, буржуазія, офіцерство, козацтво, куркульство, духівництво, ”буржуазна інтелігенція”. Будь-яку особистість можна порівняти з іскрою. Якщо іскра впаде на каміння, вона згасне. Інша справа, коли іскра влучить у вибухівку. Саме коли “іскра” падає на “каміння”, “іскрі” потрібен співрозмовник, рятівник, помічник і це “каміння” стає у масовій свідомості об’єктивним змістом уявлень про незалежну від здібностей людини долю, стає підставою, щоб пливти по течії, вести себе так, як всі, зняти з себе відповідальність за зроблений вибір і перекласти її на інших: долю, Бога, владу. В такій ситуації релігія стає втечею від свободи.

Серед суспільних відносин, які породжують релігійність, слід виокремити відношення, пов’язані з прагненням, пошуками особистого щастя, відносини, які складаються у сім’ї. Культура взагалі, релігійна культура зокрема, перетворює тварину у людину. Це перетворення триває усе життя кожного з нас. Починатись це перетворення повинно у сім’ї, де дитина навчається розмовляти, працювати, виконувати соціальні ролі, норми. Сім’я, як і кохання, – це продукт культури, бо відносини, що складаються у сім’ї, повинні регулюватись не тільки і не стільки біологічними, фізіологічними потребами, скільки моральними нормами. Саме культура, зокрема мораль, релігія, право, матеріальне виробництво покликані перетворити тваринне, тобто фізіологічні потреби, у людські потреби, почуття. Мистецтво у певній мірі зобов’язане своїм виникненням, існуванням одночасно і виразу, оспівуванню і формуванню не сексу, а людського почуття кохання. Кохання може дати людині крила, стати джерелом натхнення, впевненості, творчості. У стані закоханості народжувалися такі шедеври мистецтва як “Я помню чудное мгновенье” Пушкіна, “Запрошення до подорожі” Ш. Бодлера, “Вальс-фантазія” М. Глінки, “Місячна соната” Бетховена, “Сікстинська мадонна” Рафаеля, “Даная” Рембрандта, Мавзолей Тадж Махал – це застигле у мармурі почуття любові чоловіка до жінки. Тільки ті, хто відчув насолоду, красу кохання, могли створити чудо – фільм “Чоловік та жінка”. Музика, поезія, парфуми, квіти, косметика, мистецтво одягатись, щоб сподобатись, – це повітря, мова кохання. У християнстві білосніжне вбрання нареченої – це свідоцтво, знак, символ її ангельської чистоти. У коханні людина віддає, щоб отримати, живе для іншого і одночасно для себе (згадаємо зворушливе оповідання О’Генрі “Дари волхвів”), два самостійні духовні світи зливаються у один і кожен з закоханих відчуває зворушливу увагу до себе, “благоговейную робость” (Д. Мережковський). Закохані не відчувають себе самотніми. Релігію і любов може поєднувати бажання бути кращим, ніж ти є, потяг до ідеалу, ідеалізація того, кого ти кохаєш. Любов, кохання, сім’я далеко не всіх роблять щасливими. Український Орфей – О.Олесь – писав: “Від руки найніжнішої рани заживають в могилі одній.” Біль, викликана близькими, коханими, рідними, переживається найгостріше, найболючіше. Невдало складене особисте життя, розпад сім’ї, є однією з найпоширеніших причин релігійності жінок сьогодні. Навпаки, щасливе сімейне життя послаблює інтенсивність релігійного почуття, хоч самі віруючі можуть цього і не усвідомлювати. У різних релігіях ставлення до кохання, сім’ї різне. Індуїзм підносить чуттєву, фізіологічну сторону кохання, він, на відміну від християнства, не знає ніяких “подвигів…виснажування плоті.” Буддійське ставлення до кохання, сім’ї ближче до християнського. І буддизм, і християнство протиставляють тілесні та духовні потреби, проголошують примат других над першими. Їм обом чужа ідея гармонії тіла та духу, свідоцтвом чого є інститут чернецтва. З одного боку, любов та добро проголошуються законами Всесвіту, з іншого – любов до жінки, дітей, батьків опиняються на одній площині з жадобою влади, багатства і оцінюються як перешкода на шляху досягнення ідеалу повної незалежності та душевного спокою – нірвани. Християни можуть пишатись тим, що Ісус ототожнив Бога з любов’ю і звів зміст істинної релігії до любові до Бога та ближнього, де під останнім розуміється будь-яка людина, здатна на любов і добро, незалежно від її національності. Для Ісуса чоловік та жінка – один дух і одне тіло. Ісус не тільки підтримує осуд перелюбу, що порушує основний закон моралі: ”Усе, чого тільки бажаєте, щоб чинили вам люди, те саме чинить їм і ви”, а вже погляд на жінку з пожадливістю (вожделением – рос.) прирівняє до перелюбу. Такий максималізм пояснюється тим, що і Ісус, і Будда у можливості подолання свого почуття до жінки бачать прояв свободи, здатності не бути рабом своїх почуттів, здатності їх регулювання. В очах як Будди, так і Ісуса чернець вище сім’янина. І Ісус, і Будда розглядали родинні обов’язки як те, що заважає, перешкоджає їх справі – створенню нової релігії. Ось вимоги, які, зокрема, висував Ісус продовжувачам своєї справи (в грекомовному середовищі пізніше їх будуть іменувати апостолами): “Коли хто приходить до мене і не зненавидить свого батька та матері, і дружини і дітей, і братів і сестер, а до того і самого життя свого, – той не може бути учнем Моїм!…Кожен із вас, який не зречеться усього, що має, не може бути учнем Моїм”. (Лк, 14, 26, 33). В очах ап. Павла і дар пророкувати, і неосяжні знання, і здатна пересувати гори віра – ніщо, якщо людина не здатна любити. Любов збережеться навіть, якщо мови замовкнуть, зникнуть, а знання скасується. Але який зміст вкладає апостол в це поняття? Для нього любов – це перш за все… терпіння!. Релігія сприяла збереженню, зміцненню сім’ї, оскільки засуджувала перелюб як гріх, формувала відчуття відповідальності, обов’язку у сімейних стосунках. Одночасно релігія та церква виправдовували нерівність у сім’ї. І в міфі про Адама та Єву, і в книзі Еклезіяста відчутна антифеміністична тенденція Біблії.

В релігії знаходить свій прояв суспільна природа людини. Потреба в спілкуванні у людини має не тільки біологічну, а у здебільшого соціальну природу, бо людина не тільки продукт природи, а і створеної нею самою культури. Але коли благання про допомогу залишається не почутим, ”гласом волаючого у пустелі“, коли люди не допомагають, а знищують один одного, використовують як засіб, отруюють життя один одному, принижують, чи варто дивуватися тому, що вони створюють уявного помічника, співрозмовника, рятівника. Релігія – це діяльність, спрямована на подолання почуття самотності, відчуження між людиною та суспільством. “У своїх молитвах я розмовляю з Богом як з другом і наше спілкування повне насолоди. Він завжди відповідає мені“, – в таких захоплюючих виразах описує свій досвід спілкування з Богом віруючий. Потреба в спілкуванні задовольняється в релігії не тільки у молитві, в уявленні, але і реально, в повсякденних контактах єдиновірців, однодумців. Ось красномовне свідчення пересічної віруючої, свідчення, що заслуговує на увагу кожного, хто цікавиться шляхами, якими люди приходять до релігії, та відмінностями релігії від науки: ”Мені байдуже, є Бог чи нема його. Навіть якщо його й нема, я все одно буду вірити. Адже яке у мене життя? Я одна, сини одружились, чоловік помер. До кого мені йти? До сусідів? Так сусіди – люди чужі, не дуже мою біду розуміють. Візьму увечері, викладу душу перед Богом. Чує він мене чи ні, хто його там знає, а я вірю, що він є…”.

Релігія – це діяльність, спрямована на компенсацію, надолуження безсилля віруючих перед владою, суспільством, природою, це спроба подолати свою власну неспроможність, закликати на допомогу і таким чином здобути впевненості, сили. ”Усі ми нулі і набуваємо значення, коли попереду стоїть одиниця – Ісус Христос”. Релігія – це мольба, благання допомогти, і навіть у класичному буддизмі, де бажана мета – стан душевного спокою і повна незалежність від усього оточуючого досягається виключно власними зусиллями, без будь-якої зовнішньої допомоги, роль помічника, рятівника пересічного віруючого беруть на себе Будда та його учні – ченці, що відмовляються від досягнення особистого спасіння заради того, щоб допомогти тим, хто цього потребує.

Перед кожною людиною життя рано чи пізно ставить питання: “Чи має життя сенс, чи варто їм дорожити?”. Шекспір бачив сенс життя у дружбі, творчості, закоханості. Для нього “Любовь – над бурей поднятый маяк, не меркнущий во мраке и тумане, любовь – звезда, которою моряк определяет место в океане...”. Розлучуючись із життям, Архімед встиг вимовити: “Не торкай мої креслення!” Коли за станом здоров’я Кант вже не був у змозі працювати, життя стало для нього тягарем, втратило сенс. Для нього жити – значило працювати. В пограничній ситуації, перед безоднею, прірвою небуття, підсумовуючи рахунки прожитого, Б.Пастернак цінність життя вбачав у можливості, здатності творити (він порівнював цю здатність з розмахом розправленого крила птаха у польоті), можливості насолоджуватись красою людини, природи, у можливості кохання, співчуття, переживання (“смягчи последней лаской женскою мне горечь рокового часа”). Як складаються відношення особистості з іншими людьми, приносять вони їй щастя чи страждання, і відповідно, як вона оцінює своє життя – як таке, що має сенс чи безглузде – залежить і від того, чи є у неї справа, в якій вона здатна реалізувати свої здібності, завоювати, здобути у інших людей визнання, пошану, або, навпаки викликати заздрість, зневагу, ненависть. Праця здатна як надати сенс життю людини, так і зробити його безглуздим. З якою шанобливістю ми б не ставились до Біблії як унікального людського творіння, котре акумулювало моральний досвід людства, усе ж треба визнати, що коли Біблія оцінює працю як прокляття, що Бог послав не тільки Адаму і Єві за їхнє гріхопадіння, а й усьому людству, всім їхнім нащадкам, вона орієнтується не на тих, для кого праця – умова формування і існування людства, передумова його свободи, а на тих, для кого можливість не працювати розцінюється як щастя, як райський стан. Заради об’єктивності треба визнати, що в Біблії можна знайти і протилежну оцінку ролі праці: “Усе, що може рука твоя робити, по силі роби, тому що в могилі, куди ти йдеш, немає ні роботи, ні роздуму, ані знання, ані мудрості”. Тут Біблія ще не дійшла до ідеї безсмертя душі. Але праця – це не тільки шлях до свободи. Праця може виснажувати фізично (“там матір добрую мою ще молодую – у могилу нужда та праця положила...”) (Т. Шевченко) та отупляти духовно. Примусова праця – це засіб поневолення. Лозунг на воротах фашистських концтаборів: “Arbeit macht frei” (праця робить вільним) був додатковим засобом знущання над поневоленими. Саме праця, що нездатна стати сенсом життя, постає одним з джерел релігійності і хоч іудео-християнське та мусульманське уявлення про рай є помилковим, бо не залишає місця для головного в житті людини – праці, воно адекватно висловлює ставлення до праці людини, що не є вільною. Лише вільна людина може знаходити у праці сенс свого буття і працювати у повну силу. Не всі люди мають бажання шукати сенс життя у сімейному щасті, у пізнавальній, мистецькій, фізичній діяльності, не всі поділяють погляд: “Бажаєш жити для себе, живи для інших”, “Приємніше створити одного, ніж знищити десяток”. Одним з проявів свавілля, несвободи, рабства є спрага принижувати, володарювати, ґвалтувати, вбивати, руйнувати. “Страсть к разрушению – творческая страсть”, – вважав саме той, хто мріяв про час “народної розправи з мішурно-освіченою сволотою” – М.Бакунін. “Пафос революції” можна знаходити у тому, щоб без зайвої судової тяганини “поставить к стенке” черницю чи митрополита, на очах у віруючих порубати сокирою ікону і кинути у вогнище, або висадити в повітря храм і фото його руїни умістити на обкладинці популярного тижневика. Скільки самозакоханості, самовдоволеності, насолоди від усвідомлення своєї всемогутності, безкарності нахабно демонструють себе у визнанні націонал-соціалістичної “надлюдини”: “ Коли я чую слово “культура”, я спускаю курок свого браунінга”. Релігія може бути як втечею від такої огидної дійсності, так і сприяти створенню такої дійсності.

Безжалісний науковий та філософський висновок, що нічого вічного у природі не існує, що все, що має початок, повинно мати і кінець, що смерть – не обов’язково кара за гріхи, а природне, неминуче явище, по-перше, до певного часу залишається невідомим віруючим, по-друге, далеко не всіх здатний задовольнити. Не всі мають мужність, бажання з цим погодитись. Трагізм людського буття – в усвідомленні його смертності, скінченності, абсурдності. Абсурдність ця полягає не тільки у тому, що люди прагнуть одного, а досягають зовсім іншого, навіть протилежного, а і у тому, що в людському житті, як і в житті природи, безцільна випадковість відіграє не меншу роль, ніж біологічні та соціальні закони функціонування і розвитку окремої людини та суспільства в цілому. Кожен день життя людини може стати тим останнім днем, коли “застынет все, что пело и боролось, сияло и рвалось, и зелень глаз моих, и нежный голос, и золото волос” (М. Цветаєва). Трагізм людського буття чудово передають такі шедеври світового мистецтва як романси на вірші Л. Глібова “Журба” та О. Олеся “Чари ночі”. Але якщо у всесвітньому вимірі життя і окремої людини і людства, і усього живого на землі можна розглядати як безцільне, від людини залежить, чи буде її життя мати сенс у її власних очах та очах інших. Коли до вмираючого звертаються з проханням: “Не вмирай …, я тебе люблю”, таке життя мало сенс.

У кожній людині можна знайти не тільки те, що об’єднує її з іншими людьми, а й те, що притаманне виключно їй. З розвитком культури, розподілом праці, ця унікальність особистості повинна зростати. Трагізм людського буття і в тому, що люди не встигають об’єктувати у культурі, передати нащадкам свій унікальний досвід. Слід підкреслити, що це розуміння унікальності, неповторності людини повністю відсутнє у книзі Йова, де Бог погоджується на нелюдяний експеримент над праведником Йовом – спочатку дозволяє знищити всю його родину, все, ним напрацьоване, позбавляє його здоров’я, а згодом, після перевірки на особисту відданість нібито повертає те, що відібрав. Але чи можна повернути загублені заради експерименту людські життя? (врахуємо, що Біблія у книзі Йова ще заперечує безсмертя душі) Поведінка Бога нагадує тут теорію та практику тих войовничих атеїстів, що з знищення навіть мільйонів не робили трагедії, а знищення людини по-блюзнірськи порівнювали з “тріскою при рубанні великого старого лісу”. Привабливість деяких форм релігії у тому, що вони обіцяють віруючим зберегти їх духовний світ, їх душу і таким чином пом’якшити трагізм людського буття. Релігійна діяльність, релігійна міфотворчість спрямовані на те, щоб подолати трагізм людського буття, закрити на нього очі. Саме небажання змиритися з неминучістю смерті фізичної, біологічної, духовної, безглуздістю буття надає і сьогодні міфу про загробне життя друге дихання.

Деякі природознавці шукають витоки релігійності у генах. У взаємодії явищ природи, зокрема і у генах, а не тільки у людських гріхах, наука знайшла причину хвороб та смерті, які дійсно сприяють релігійності. Але до певного часу усім людям, а не тільки віруючим, про закони генетики нічого не було відомо. Австралійці, наприклад, пояснювали смерть людини виключно чаклунською діяльністю ворогів, і за кожну смерть родича намагалися помститися. Щоб хвороби та смерть, породжені ними страждання, страх привели до релігійності, треба мати можливість поділитися з іншими своїм горем, а це неможливо без спільно, соціально, а не біологічно створеної системи знаків. Без такої системи знаків, без можливості спілкування взагалі неможлива культура. Тому релігія, як і інші форми культури, має соціальну, а не біологічну природу.

Потужним стимулом релігійної творчості людей було і залишається незадоволення їхніх матеріальних потреб. Хоча Біблія і вважає, що не хлібом єдиним існує людина, в молитві “Отче наш” віруючий благає бога вибачити борги його і дати хліб насущний.

Підсумуємо сказане. У якій соціальній атмосфері народжується віра в Бога, можна скласти уявлення із змісту книг Йова, Еклезіястової та 66-го сонета Шекспіра:

Щоб втекти від огидної дійсності, віруючому нема потреби кликати на допомогу смерть. Навіть безглуздому життю можна надати сенс, якщо в уяві продовжити його за межі реального, перенести у майбутнє (небесне або земне) реалізацію нездійснених мрій, надій, праведний суд, або пом’якшити протиріччя свого життя створенням особливих відносин в межах релігійної спільноти (благодійність, моральна підтримка, щирість, відвертість у спілкуванні). Впевненість в тому, що справедливий Божий суд віддасть належне кожному за його справи, перетворює безглуздий світ у раціоналізований, дає можливість не впадати у відчай.

Релігія задовольняє як надіндивідуальні, владні, організаційні, системні, так і індивідуальні потреби. Оскільки інтереси людей завжди стикались і будуть стикатись, потрібен авторитет, здатний регулювати відносини між ними. Таким авторитетом для віруючих може стати або Бог – співрозмовник, помічник, рятівник, або сакралізована міфологізіравана людина – Будда, Конфуцій, або і те, і інше – Аллах, Мухаммед. Будь яка соціальна система, щоб забезпечити своє відтворення, вимагає від людей виконання та дотримання певних норм, заважаючи їх порушенню. В релігії необхідність дотримання соціальних норм, передусім моральних, норм саморегулювання поведінки, обґрунтовується авторитетом Бога – засновника цих норм в очах віруючих, або іншими сакралізованими авторитетами. Духом релігійної творчості, її субстанцією, її альфою і омегою є сакралізація, усвідомлення необхідності абсолютних цінностей, святого, священного. На вихідних етапах релігійності носієм сакрального стають природні явища, родинні зв’язки, людські дії. На певному етапі розвитку сакральне персоніфікується, втілюється у вигаданих образах богів, єдиного Бога, реальних осіб. Без сакралізації нема релігії, у той час як особи богів не у всіх релігіях, навіть світових, перебувають у фокусі релігійної діяльності. Тоді об’єктом сакралізації постають реальні особи – Конфуцій, Будда. Поява та існування релігії пов’язані як з відношенням несвободи, залежності, тобто з тими сферами людського буття, що недосяжні цілеспрямованому регулюванню, так і з прагненням людини до ідеалу, свободи. Саме небажання примиритися з відношенням несвободи породжує релігійну творчість – прояв духо