Особливості імпресіоністичної манери М. Коцюбинського у новелі "На камені"

Міністерство освіти і науки України

Луганський національний університет імені Тараса Шевченка

Кафедра української літератури

Курсова робота

Особливості імпресіоністичної манери М. Коцюбинського у новелі «На камені»

студентки ІІ курсу, групи У/Р-1

факультету української філології

Савіної Тетяни Олександрівни

Науковий керівник – Фоменко Віра Григорівна

Луганськ – 2008

План

Вступ

Розділ 1. М.Коцюбинський та його роль у розвитку психологічної новели

1.1 Творчість письменника у загальноєвропейському напрямку

1.2 Особливості стилю та техніки М. Коцюбинського

Розділ 2. Особливості імпресіоністичної манери у новелі " На камені"

2.1 "На камені" – класичний зразок імпресіонізму в українській літературі

2.2 Концепція людини – відтворення внутрішнього світу героя через сприйняття зовнішніх чинників у розвитку

Висновки

Література

Вступ

Михайло Михайлович Коцюбинський – письменник-модерніст, великий естет і людинознавець, визначний художник слова. В українській прозі початку ХХ ст. посідає особливе місце, ставши майстром імпресіоністичного малюнку. Творчість письменника за способом трактування життєвих явищ і зображальною манерою була настільки неповторною, оригінальною, що спричинила своєрідний вибух у художній свідомості кінця ХІХ – початку ХХ ст.

Визначальні риси нової прози – зображення психологічних станів героя, настроєва єдність автора і героя, потужний струмінь ліризму – були притаманні передусім художньому світу М. Коцюбинського, новели якого по праву належать до неповторних явищ світового рівня.

Мета роботи – дослідити особливості імпресіоністичної манери М. Коцюбинського, функції імпресіоністичних елементів.

Завдання дослідження полягає у виявленні в новелі «На камені» таких рис імпресіонізму, як заглиблення у внутрішній світ людини, відтворення яскравими зоровими і слуховими образами, промовистими художніми деталями найтонших змін у настроях і в природі; виявити дотримання вимог, що передбачає імпресіоністичне письмо, а саме: неабиякий талант, особлива чутливість, вміння писати образно, переконливо й лаконічно.

Предметом дослідження є творча спадщина М. Коцюбинського, а саме новела «На камені» як класичний зразок імпресіонізму в українській літературі початку ХХ століття.

Новизна роботи полягає в тому, що в останні роки змінилося ставлення до творчості Коцюбинського, до виявів модернізму і імпресіонізму, які за радянських часів вважалися занепадництвом у літературі. Тому у роботі показано творчі здобутки митця, глибина проникнення у внутрішній світ людини саме завдяки елементам імпресіонізму, які допомагають створити справжній образ людини, правдиво і реалістично відобразити правду життя.

Актуальність дослідження полягає в тому, що змінився підхід до літератури, нове прочитання вже відомих творів. Роль імпресіонізму письменника у розвитку літератури вимагає концептуального переосмислення на основі новітніх здобутків психології, лінгвістики, філософії, мистецтвознавства. Нині для цього відкриваються сприятливі перспективи.

Багато проблем, піднятих художником слова майже століття тому, залишилися актуальними і сьогодні. Тому, щоб краще орієнтуватися у сьогоденні, слід звернутися до класиків, чий досвід цінний для нас, бо не втратив своєї актуальності і важливості.

Дослідженням творчості Коцюбинського займалося багато критиків і літературознавців, таких, як Агєєва В., Кузнєцов Ю., Логвин Г., Головченко Н., Калениченко Н., Поліщук Я., Новикова Л. та багато інших. Так, наприклад, Головченко Н. у статті «Структурно-стильові домінанти імпресіонізму» не зупиняється тільки на творчості Коцюбинського, а дає аналіз його творів у порівнянні з творами Кнута Гамсуна, Івана Буніна. Кузнєцов Ю. у статті «До проблеми вивчення стилю М. Коцюбинського» вивчає стильові моделі М. Коцюбинського в сьогоднішньому літературознавстві.

Отже, до аналізу творів Коцюбинського звертаються і сучасні дослідники.

Розділ 1. М. Коцюбинський та його роль у розвитку психологічної

новели

1.1 Творчість письменника у загальноєвропейському напрямку

На початку ХХ ст. стала відчутною криза прозового жанру. Українські письменники шукали шляхи оновлення прози. Прозаїки початку сторіччя звертають особливу увагу на внутрішній світ людини, щонайменші порухи її душі, мінливі миттєві відчуття та переживання; досліджують приховані імпульси дій і вчинків. Не відмовляючись від роману, нові прозаїки культивують переважно жанр оповідання та новели. Нове суспільство потребувало такого літературного жанру, який міг би негайно реагувати на бурхливі події; встигати за прискореним темпом часу. Оповідання та новела й були саме тією короткою й мобільною прозовою формою, що давала змогу через змалювання часткових, буденних подій виявити глибокі зрушення. Найвиразніше шукання нових шляхів виявляється у творчості Михайла Коцюбинського. «Будучи трохи старшим віком від своїх товаришів, М. Коцюбинський, однак, увійшов до молодшого покоління українських діячів, які виступали з нових теоретично-естетичних позицій. Це було покоління Лесі Українки й О. Кобилянської, В. Стефаника і М. Яцкова, М. Вороного, Г. Хоткевича і Б. Лепкого. Принципово заперечуючи стару оповідну манеру, характерну для письменства ХІХ ст. від Г. Квітки-Основ’яненка і Марка Вовчка до І. Нечуя-Левицького та Панаса Мирного, вони утверджували естетичні вартості новітньої європейської літератури» (1, 44).

Рання творчість Коцюбинського позначена впливом І. Нечуя-Левицького та Панаса Мирного, проте проникнення в українську літературу на початку сторіччя нової мистецької течії – імпресіонізму – позначилося на його прозі найбільшою мірою.

Імпресіонізм (від фр. impression – враження) розглядається як течія у мистецтві модернізму, яка основним завданням вважала «ушляхетнення, витончене відтворення особистісних вражень та спостережень, мінливих миттєвих відчуттів та переживань (2, 5). Його виникнення пов’язують з французьким малярством другої половини ХІХ століття. Як стиль і творчий метод імпресіонізм проявив себе також і в літературі та музиці.

Батьківщиною імпресіонізму вважається Франція, де він був започаткований у другій половині ХІХ сторіччя. Його виникнення пов’язується з іменами художників Едуарда Мане, Едгара Дега, Камілля Пісарро, Клода Мане, які проголосили основною метою мистецтва передачу миттєвих, швидкоплинних вражень, безпосередніх відчуттів художника. «Власне, точною датою народження імпресіонізму стало 15 квітня 1874 року, коли в Парижі на Бульварі Капуцинів відбулась перша виставка митців, згуртованих навколо Е. Мане» (2, 5).

Великим художнім досягненням імпресіоністів є те, що вони збагатили техніку, філософію і естетику мистецтва, вплинули на розвиток літератури, яка в цей же час шукала нові засоби творення художньої реальності.

Літературний імпресіонізм проявив себе перед усім у прозі братів Гонкурів, у поезії Поля Верлена.

Таким чином, імпресіонізм виник на певному високому етапі розвитку європейської художньої культури. Витонченість сприйняття, підвищена враженнєвість, своєрідна точність при удаваній недбалій приблизності, відтворення руху і фарб зовнішнього світу та найтонших порухів людської душі, глибока філософська наповненість – це головні складові імпресіонізму як стилю та творчого методу у малярстві та літературі.

У історії літератури імпресіонізм як напрям не склався і не визначив повністю творчість жодного видатного письменника. Але елементи цього напрямку присутні в творчості багатьох українських письменників: В. Стефаника, О. Кобилянської, П. Косинки, М. Хвильового, В. Винниченка. Основним завданням імпресіонізму є витончене відтворення суб’єктивних вражень та спостережень, мінливих відчуттів і переживань, але без заглиблення в їх суть.

Творча еволюція М. Коцюбинського передбачала багато захоплень і впливів, проте письменник повсякчас глибоко переосмислював не лише рідні, а й чужі впливи. «Свій літературний смак, - писав майстер української модерної прози молодшому колезі М. Могилянському, - я виробив під впливом європейської літератури. Слов’янська література мені лише подобається. В останні часи я дуже захоплююсь північними письменниками (Г. Ібсен, А. Гарборг, К. Гамсун), а також М. Метерлінком, Ж. Роденбахом.» (15, 45).

Вплив європейської літератури на творчість М. Коцюбинського був значним. «Письменник пересвідчується, що громадянське призначення літератури – не єдина, а може, і основна її функція. Це усвідомлення приходить під впливом студій новочасного зарубіжного письменства. Його смаки цілком полонять західноєвропейські та скандинавські автори» (14, 45).

Отже, М. Коцюбинський відчував потребу перенести на український ґрунт здобутки модерної європейської літератури.

1.2 Особливості стилю та техніки М. Коцюбинського

Ознаками імпресіонізму в літературі є заглиблення у внутрішній світ людини, відтворення яскравими художніми деталями найтонших змін у настроях і в природі, психологізм у змалюванні персонажів, особливий лаконізм прози, ритмічність, одночасна відмова від великих соціальних проблем. «Об’єктивний «природний» зміст» імпресіоністичного тексту – це навіювання певних смислів шляхом тонкої фіксації суб’єктивних вражень, відчуттів ліричного героя через пейзажні замальовки, деталі, розкладання рухливих, лінгвістичних емоцій до найтонших складових, передача внутрішнього руху почуттів, мотивація певних вчинків героя саме його переживаннями» (13, 7).

Визначальна риса творчості письменника – зосередження уваги на психологічних колізіях. Після 1901 року провідним жанром малої прози Коцюбинського стала соціально-психологічна новела. «Особливість стилю Коцюбинського, - і це має безпосередній стосунок до його імпресіонізму, - полягає в тому, що він, як правило, не змальовує раціональну сферу психіки людини. Психічний світ персонажів в Коцюбинського постає насамперед у зовсім іншому вимірі – емоційно-чуттєвому» (9, 47).

Головною рисою новел М. Коцюбинського є показ почуттів і переживань героїв переважно шляхом цілеспрямованого добору певних фактів, деталей пейзажу, портрета, інтер’єра. Специфіка психологізму Коцюбинського ще й в тому, що внутрішній світ зображується через суб’єктивні переживання героя. «Психічний стан героя М. Коцюбинський відтворює як постійну складову в структурі характеру, той фон, на якому виявляються психічні процеси і властивості особистості» (12, 37).

Психологізм і ліризм як найсуттєвіші ознаки новели нового типу у творчості письменника несли на собі відблиск неповторного внутрішнього світу самого автора, його витонченої внутрішньої організації, що позначилось на жанрових особливостях новелістики письменника. «Психологічне в його творах стало не тільки важливим засобом зображення соціального, а й визначило характерні художні прийоми. Неабияку роль тут відіграли також інтерес письменника до наукових знань з психології, ряд обставин особистого життя, нахил до самоспостереження» (12, 32).

Сформована художньо-психологічна концепція Михайла Коцюбинського – уявлення про переживання людини як про безперервний психічний процес, який виявляє її соціальну поведінку, - відрізнялась од тих уявлень про людину, які склалися в попередників письменника. «Якщо письменники старшого покоління прагнули змалювати ті чи інші суспільні порядки, ілюструючи їх тими чи іншими типами, або показати, як певний характер розвивається серед такого чи іншого оточення, то письменники молодшої генерації ставлять собі вже іншу мету. Для них головне – людська душа, її стан у тих чи інших обставинах» (12, 36).

Особливість імпресіонізму М. Коцюбинського полягає не у відмові од художнього аналізу людини як соціальної істоти, а у підпорядкуванні показу всіх сфер її психічного життя саме цій визначальній якості. Відповідно до художнього задуму письменник вдається до відтворення найрізноманітніших психічних станів. Збагачується його досвід розуміння та образного освоєння психічних явищ. У М. Коцюбинського багато відмінного, своєрідного. В його творах бачимо відображення процесів взаємозв’язку свідомості та самосвідомості, свідомості та підсвідомості і т.д.» (12 , 36).

Психічний стан героя Михайло Коцюбинський відтворює як постійну складову в структурі характеру. Письменник виробляв і свої засоби зображення душевного стану. «Одним з найпоширеніших є окреслення на початку твору того замкненого художнього простору, який дає вже певну настроєву тональність, одразу вводить читача в атмосферу переживань персонажа. Контраст світлотіні в експозиційному інтер’єрі нерідко символізує протистояння життя і смерті, - категорій навколо яких обертаються думки ліричного героя» (12, 37).

Коцюбинський звертався до найбільш оригінальних прийомів зображення художнього простору. До таких прийомів можна віднести й ракурс, де художній простір, у якому має розвиватися дія, бачиться наче очима самого героя. «При цьому точка зору оповідача найбільшою мірою виражає і психічний стан героя, й ідейну позицію автора» (12, 37).

Єдність художнього простору і відповідно однорідність психічного стану підкреслює, як правило, обрамлення експозиційним і фінальним пейзажами. Ці пейзажі М. Коцюбинський дуже вміло використовує. «Картина природи, відтворена крізь сприйняття героя, перестає бути тільки зображенням місця, дії і стає водночас індикатором його почуттів, переживань» (9, 47).

Кожна деталь пейзажу набирає яскраво символічного забарвлення, вона зображена під кутом зору сприйняття героя. Для Коцюбинського характерна персоніфікація природи, яка подається завжди у вічних змінах, в русі, у розвитку, нерозривному контакті з переживаннями людини. Все це зумовлює глибокий ліризм творів письменника. Пов’язання щирого ліризму з психологічним аналізом – одна з особливостей його стилю. Описи природи у Коцюбинського вражають своєю мальовничістю, гармонійністю, багатством і оригінальністю художніх засобів.

Письменник уміє помітити нові риси у давно знайомому явищі і надати його по-своєму. «Для Коцюбинського взагалі характерна виняткова пластичність і мальовничість описів природи, речей, персонажів. Він часто подає образи як живописець. У нього навіть звуки інколи мають певне забарвлення» (7, 4). Еволюція мистецтва пейзажу в творчості М. Коцюбинського йшла по лінії поглиблення сприйняття й художнього відтворення природи. Письменник дуже вдало використовував зорові та слухові образи: «прагнув досягти якнайглибшого реалістичного змалювання дійсності ,правдивого відтворення її, що, за його словами, повинно «йти шляхом спостереження, спостереження ушима, дотиком, нюхом» (7, 7); «тут використано зорові, слухові, дотикові, нюхові враження» (7,9).

Отже, Коцюбинський для створення певного психологічного настрою, для реального вмотивування глибоких душевних процесів використовував блискучі кольорові малюнки.

Вироблена Михайлом Коцюбинським художньо-психологічна концепція людини має важливе значення для розуміння його творчості.

В ній органічно поєднується соціальний, художній і власне психологічний аспекти. В її основі – розвиток уявлень про духовний світ героя як про багаторівневе утворення, що становить ієрархію. «Детермінованість характерів виявляється не в прямій, а в опосередкованій формі, мотивація поведінки героїв стає складнішою – до уваги береться весь комплекс внутрішніх факторів, що впливає на той чи той вчинок» (9, 52). Створена письменником художньо-психологічна концепція дала йому змогу глибше відобразити тодішню соціально-психологічну атмосферу, зростання самосвідомості певних верств суспільства на межі ХІХ-ХХ ст.

Вершин імпресіоністичного письма Коцюбинський досягає в «Intermezzo». Твір написаний в монологічній манері, але назвати його внутрішнім монологом не можна, бо він становить собою зорові картини, створені словом, і внутрішні переживання ліричного героя, його враження від навколишньої дійсності. В новелі немає традиційного сюжету, але відчувається якийсь внутрішній сюжет, що становить собою зіткнення різних переживань.

У творі автор добирає дуже вдалі тропи, щоб передати втому, сум’яття героя, його бажання втекти від людей, чиє існування «входить в моє мов повітря крізь вікна і двері». «Намагання вийти туди, де не має людей, щоб заглибитись у себе й відпочити, продиктоване втомою героя, яка стає «дійовою особою» (13, 18).

Почуття ліричного героя на початку твору є контрастом до природи, на лоно якої він так поспішає. «Безконечні стежки, скриті, інтимні, наче для самих близьких, водять мене по нивах, а ниви котять та котять зелені хвилі і хлюпають ними аж в край неба. Невідступно за мною летить хмарка дрібненьких мушок. Бачу, як синє небо надвоє розтяли чорні дихаючі крила ворони» (11, 236). Одразу впадає в око, яка різна лексика вживається для передачі стану героя (здебільшого стримані іноді згрублі слова і їх форми) і стану природи (ніжні слова із зменшено-пестливими суфіксами). Це одна із однак імпресіонізму. Контраст ми бачимо не тільки в зображенні природи і внутрішніх відчуттів ліричного героя, а і в образах, які поділені на реальні та алегоричні. Це, в першу чергу, сонце і втома. Тут відчутно вплітаються в імпресіонізм ще й елементи символізму. «В образі сонця письменник представляє всю глибину і драматизм життя з неодмінно переможною нотою ствердження» (15, 46).

На перший погляд, новела «Intermezzo» становить собою майже суцільний пейзаж – опис природи в її багатоманітних виявах. Але для автора важливо не тільки показати красу рідної природи, а те, як вона впливає на людину, її почуття. У Коцюбинського природа ніби олюднена.

Автор настільки володіє словом, що перед читачем зріло постають описані картини, чаруючи зір, переконуючи в тому, наскільки велика сила справжнього мистецтва. «У новелі «Intermezzo» особливо привертає увагу вміння М. Коцюбинського створювати зорові образи, «малювати», а не описувати, тонко і майстерно використовувати гру кольорів, світла й тіні, руху і спокою» (7, 8). Водночас бачимо гармонійне поєднання звукових і зорових образів, пов’язування слухових вражень із кольоровими. Так, «йду, гладжу рукою соболину шерсть ячменів, шовк колосистої хвилі. Тихо плине блакитними листами льон» (8, 236).

Зорові картини літнього поля доповнюються слуховими: «Стою і слухаю. Повні вуха маю того дивного гомону поля, того шелесту шовку, того безупинного, як текуча вода, пересипання зерна» (11, 237).

Новела наповнена звуками, шумом і тишею. «Галас – це клацання «залізної руки» міста, поїзд, який не йде, а летить, мчить уперед, торохкотить, уривки розмов пасажирів. На противагу цьому – тиша поля, простів» (14, 19). Саме ефект контрасту і є ознакою психологічного імпресіонізму М. Коцюбинського. У творі природа – повноправний герой твору, а не тло події чи допоміжний елемент. Не дивно, що саме тут, серед такої чудової природи, шукає ліричний герой спокою, внутрішньої рівноваги, бо споконвіку людина і природа становили одне ціле. Природа зцілює ліричного героя, допомагає йому усвідомити себе її часткою, яка не може існувати ізольовано.

Всі «дійові особи» новели виконали свою функцію, підкреслили стан душі героя – митця. Хоча «роздвоєння» психології спостерігалося: Intermezzo – музичний твір, що прославляє життя, любов, хвалу всьому живому. Ліричний герой на початку твору тікає від людей, що втомили його. Але перепочинок пішов йому на користь.

«Отже, функція імпресіонізму тут не лише в «роздвоєнні» психології, а й в умінні «зібрати її знову в щось єдине» (13, 18).

Розглянемо новели М. Коцюбинського «Цвіт яблуні». Хоча жанр твору сам автор визначив як «етюд». У творі М. Коцюбинський підносить проблему відношення мистецтва до дійсності, обстоюючи думку, що творчість повинна правдиво відбивати дійсність: письменник повинен писати правду, якою б тяжкою вона не була. Коцюбинський заперечував декадентське прославлення смерті, обстоював матеріалістичний погляд про зверхність життя над смертю, про його вічність, підкреслюючи діалектичну суперечливість поняття життя, що зіткане з протиріч і контрастів, безвихідності і надії, високих поривів і «імпульсів звірячих». «Цвіт яблуні» являє собою переважно суб’єктивну глибину психологічну сповідь, де переживання батька з приводу агонії «моєї дитини» розкладені до найдрібніших чинників, де поняття об’єктивного і суб’єктивного власне збігаються» (2, 9).

М. Коцюбинський створив оригінальний, високохудожній твір, що визначається незвичайною точністю спостережень. Вражають своєю майстерністю деталі у творі. Вони настільки життєво вірні, настільки типові, що з новели зникає її творець – письменник, а твір сприймається як живий, безпосередньо відбиток життя. До того ж форма (розповідь від першої особи) надає новелі більшої інтимності і ліризму, допомагає глибше розкрити всі найточніші порухи душі. Вже з перших рядків кидається в око контраст між мороком кімнати, пізнього вечора і неторканою білою постіллю ліричного героя. А за чорним вікном лежить світ, де квітнуть яблуні. Цей контраст ніби нагадує, що в житті все протиставляється і краса і потворність, добро і зло, життя і смерть. Ліричний герой уже третю ніч не спить, бо в сусідній кімнаті помирає його люба донечка, а він не в змозі їй нічим допомогти. Герой подумки будує сюжет роману. В душі ліричного героя живе ніби дві людини: убитий горем батько, що вже ні на що не реагує, і митець, який навіть в найстрашніші хвилини прагне запам’ятати деталі, відчуття, щоб потім відобразити в творі. «Незважаючи на тяжке горе, якийсь інший бік його людського я продовжує жити своїм життям. Свідомість героя активно сприймає навколишнє і водночас фіксує процес його сприймання. Таке роздвоєння, тобто сукупність психічних процесів, завдяки яким індивід усвідомлює себе як суб’єкта діяльності; називається самосвідомістю, а його уявлення про себе складаються у певний образ я» (12, 37-38).

Ця роздвоєність спостерігається і в сцені з дружиною, яка на якусь мить вийшла із спальні вмираючої Оленки. Чоловік хоче її заспокоїти, в його голові з’являються думки про те, що ще не все пропало, що в них ще будуть діти. Але інший голос говорить, що це підло, як можна думати так, коли в сусідній кімнаті чути здушений смертю свист з горла єдиної дитини. Батько не хоче вірити в смерть, сприймає це як насильство, підлість, а митець констатує, що це закон природи. Гнітюча атмосфера цієї ночі справляє на читача незабутнє враження, не залишає його байдужим. І йому вже не так важливо, чого більше в цій сцені: реалізму чи експресіонізму. Головне – це бере за душу, викликає сильні емоції, переживання.

Етюд «Цвіт яблуні» - це психологічна студія, яка виявляє руку великого майстра і незвичайно тонке спостереження дуже складного психологічного процесу – душевного стану письменника, в якого вмирає єдина дитина. «Невимовне тяжке горе поглиблює чутливість чоловіка (приваблива жінка) і письменника (здається як матеріал), збуджує через це злість і огиду на самого себе. Вирвавшись з хати, окутаної смертю, у сад, де квітнуть яблуні, ліричний герой отримує змогу дещо збоку, відсторонено усвідомити, пережити до кінця цю подію» (2, 10).

Отже, в українській прозі кінця ХІХ – початку ХХ ст. яскраво виділяється могутня постать видатного письменника Михайла Михайловича Коцюбинського, в його творах глибоко правдиво і всебічно відображено цілу епоху боротьби трудящих.

Гармонійне втілення глибоко актуального соціально-політичного змісту в мистецьку яскраву форму, надзвичайно тонкий психологічний аналіз – одна з найхарактерніших ознак художньої майстерності Коцюбинського. Він був новатором у літературі початку ХХ століття. «М. Коцюбинського нарешті оцінюють одним із видатних реформаторів новітньої української літератури. Утім, модерністичні пріоритети його творчості досі викликають певні застереження дослідників, через те про модернізм Коцюбинського говорять здебільшого обережно, віддаючи перевагу формулі «Коцюбинський – імпресіоніст» (15, 44).

Для Коцюбинського характерна олюднена природа, що виступає героєм багатьох творів, яка завжди подається у змінах, у русі, у розвитку, нерозривному поєднанні з переживаннями людини. Все це зумовлює глибокий ліризм творів Коцюбинського. Світ природи зображується часто за допомогою «кольорового лексикону» - фарби приходять на допомогу слову. Саме тому описи природи у письменника вражають своєю мальовничістю, гармонійністю, багатством і оригінальністю художніх засобів.

«Стиль Коцюбинського відрізняється від художніх почерків багатьох письменників. Митець керується власною інтуїцією, сутність буття осягає за допомогою уяви і тих відчуттів, що перебувають поза сферами раціонального, зосереджується на індивідуальності і її духовності: об’єктивним зображенням стає не світ, а суб’єктивні враження від нього людини» (14, 19).

Принципово новою стає і система поетики. Письменник наче переломлює все зображене через призму внутрішніх переживань персонажів. Коцюбинський змальовує не стільки вчинки і поведінку або навколишній світ, скільки враження героя про цей світ і самого себе. Елементи того підходу помітні і в «Цвіті яблуні», «Intermezzo». Тобто у сфері поетики пошуки Коцюбинського розвиваються в тому ж напрямі, в якому йшли Золя, Мопассан, Гамсун та ін. Проте в Коцюбинського вони мають й індивідуальні особливості: він зумів підпорядкувати колір розкриттю внутрішнього світу героя.

«Імпресіонізм – це мистецтво високохудожнє, ліричне, спрямоване на глибинне психологічне проникнення в людську сутність, на увиразнення певних істин буття в універсальних миттєвих враженнях, переживаннях» (2, 11). Імпресіоністичне письмо вимагає від митця неабиякого таланту, особливої чутливості, вміння писати образно, переконливо й лаконічно. Таким майстром і став Коцюбинський, письменник-патріот, вдумливий і тонкий дослідник життя, неперевершений майстер художнього слова. «ніхто ніколи ні до Коцюбинського, ні після нього не створював пластикою слова такого виключного враження, і саме в тому нам бачиться немеркнуча велич його художніх тканин. Умів створювати неповторну «матерію прози», яка завжди чаруватиме читача, не глухого до естетичних прийнять» (18, 20-21).

Як бачимо, на початку ХХ ст. відбувається якісний злам у творчості Коцюбинського. Він створює жанр психологічної новели, виробляє імпресіоністичну манеру письма.

Митець, слово якого належить до найважливіших надбань української прози, став взірцем. Живою традицією для письменників наступних поколінь. Тому його творчість – невичерпне джерело для дослідження.

коцюбинський новела психологічний імпресіонізм

Розділ 2. Особливості імпресіоністичної манери у новелі «На камені»

2.1 «На камені» - класичний зразок імпресіонізму в український

літературі

Роки перебування Коцюбинського на урядовій службі в Молдавії і Криму дали життєвий матеріал для численних творів: «Для загального добра», «Дорогою ціною», «На камені» тощо. Неповторно прекрасний образ Криму, своєрідність його пишної природи і життя положили творчу уяву багатьох видатних митців слова: Лесі Українки, Пушкіна, Міцкевича, Горького.

Тісно пов’язаний із Кримом був певний період життя і творчості Коцюбинського. Знайомство письменника з цим сонячним краєм відбулося на цілком прагматичній основі: у 1895 році він приїхав сюди на роботу – розвідувачем філоксерного комітету.

Крим зустрів його свіжістю весняних барв, буйним цвітінням кущів і дерев. Краса цього південного мальовничого куточка землі відразу зачарувала письменника. Експедиція, учасником якої був Коцюбинський, працювала в Сімеїзі, Алушті, приморському селищі – Куру-Узені (нині Сонячногірське). Михайлові Михайловичу пощастило винайняти кімнату в найкращому будиночку Куру-Узеня, що належав купцеві, власнику єдиної в тому селищі кав’ярні, яка містилася на першому поверсі того ж будинку. «В кав’ярні було затишно…. Вогонь у печі скалив зуби, пискав іскрами і поблискував по мідній посуді, а по хаті розходилась запашна пара свіжої кави. Під стелею гули мухи. За столами, на широких, оббитих китайською ослонах, сиділи татари; в одному місці грали в кості, в другому – в карти, і скрізь стояли малі філіжанки з чорною кавою. Кав’ярня була серцем села, куди збігались усі інтереси людності, все те, чим жили люди на камені. Там засідали самі значні гості». (10, 187).

Покрівля кав’ярні служила невеличким подвір’ям для другого поверху, де оселився письменник. Саме ця оселя й послужила «прототипом» будинку Мемета – ненависного й жорстокого чоловіка красуні Фатьми. Навіть самотнє дерево на покрівлі - дворику знайшло своє місце у новелі. Образ цього, невідомо звідки занесеного, самотнього дерева автор порівнює з образом самотньої героїні твору Фатьми, яку батько безжалісно продав нелюбові – кривоногому м’ясникові Мемету…

Не забув письменник і тих кам’яних сходів, по яких щодень поспішав на роботу. У новелі «На камені» не раз трапляється ця пейзажна деталь: «…тихо ступали жовті паутинки по кам’яних сходах, що єднали Меметову хату з землею…» (8, 188). Ці самі сходи автор твору обирає місцем першої зустрічі Фатьми з наймитом Алі, якого вона покохала: «Вона спинила очі на Алі, відтак спустила навіки і пройшла далі тихо і спокійно, як єгипетська жриця» (8, 189).

Та найбільше уваги віддає письменник Меметовій кав’ярні, що була «серцем села». Михайло Михайлович частенько заходив до кав’ярні свого хазяїна, прислухався до гарячих суперечок, вдивлявся в розпашілі обличчя чоловіків, з цих відвідин вимальовувалася картина родинних звичаїв кримських татар, закостенілості, магометанських законів, за якими чоловік – володар, жінка – покірна рабиня.

Письменник-гуманіст осуджує тиранію шлюбних угод за принципом купівля-продажу. У його кримських новелах відсувається палкий протест проти дикості патріархальних традицій, проти російського становища жінки.

Новела «На камені» - класичний зразок імпресіонізму в українській літературі початку ХХ ст.,де Коцюбинський відтворив свої спогади про Крим. «Захоплений чудовою природою Причорномор’я та Криму, письменник шукає яскравих імпресіоністичних засобів письма, творить новаторські літературні пейзажі» (15, 45).

2.2 Концепція людини – відтворення внутрішнього світу героя через

сприйняття зовнішніх чинників

У новелі М. Коцюбинського «На камені» дуже яскраво представлені риси імпресіонізму. Характерною особливістю імпресіонізму, на відміну від реалізму, є творення образу не докладним описом, а декількома рисами, «мазками»; зацікавлення суб’єктивними враженнями персонажа тощо.

Новела яскраво розкриває основні особливості мистецької майстерності Коцюбинського і зокрема такі з них, як виняткова пластичність і мальовничість описів природи, речей, персонажів, Письменник узагалі часто подає образи як живописець. Недаремно він свої новели іноді називає акварелями, образками, етюдами. «Новелу «На камені» М. Коцюбинський назвав аквареллю. У ній справді переважають зорові, «живописні» образи: картини моря й гір виразно і яскраво постають перед очима читача» (7, 7).

Звернення до засобів живопису в Коцюбинського цілком природне. Знайомі часто чули від Михайла Михайловича, що він дуже любить малювати. Саме тому описи природи в новелах Коцюбинського вражають своєю кольоровістю, барвистістю і красою.

Не можна не помітити опис бурі на морі на початку твору: «Синє море хвилювалось і кипіло на березі піною. Баркас підскакував на місці, хлюпав, як риба, і не міг пристати до берега… Море дедалі втрачало спокій. Чайки знімались із одиноких берегових скель. Припадали грудьми до хвилі і плакали над морем. Море потемніло, змінилось. Дрібні хвилі зливались докупи і, мов брили зеленкуватого скла, непомітно підкрадались до берега, падали на пісок і розбивались на білу піну» (8, 184). Ми бачимо, що море зображено у русі. Спочатку воно хвилювалось, а потім вже потемніло.

Коцюбинський ніби розсипає кольорові епітети – синє, зеленкувате, біла, потемніле і таке інше. Порівняння також узято із зорових вражень – човен, як риба; хвилі, мов брили зеленкуватого скла, тощо.

Взагалі, у новелі чітко простежується зміна кольору моря («ясна блакить» - хвилі спіненого моря, що ставали, «мов брили зеленкуватого скла» - «ніжна блакитна хвиля, чиста й тепла, як перса дівчини», вливалось у «радісний усміх моря») виступає як супровідна мелодія трагічної історії двох закоханих.

Зображення моря у русі можна побачити, стежачи за текстом. Спочатку воно хвилювалось, потемніло, а потім: «Монотонний, ритмічний гомін хвиль перейшов у бухання. Спочатку глухе, як важке сапання, а далі сильне і коротке, як далекий стріл гармати… Розгадане море, вже брудне й темне, наскакувало на берег і покривало скелі, по яких потому стікали патьоки брудної з піною води» (8, 185). Навіть сам автор каже, що «море йшло»: «Каламутне море скаженіло, вже не хвилі, а буруни вставали на морі, високі, сердиті, з білими гребенями, од яких з луском одривалися довгі китиці піни і злітали догори» (8, 186).

Те, що природа не стоїть на місці та знаходиться у постійному русі, можна простежити на прикладі зображення у творі сонця. «Сонце часом спускало з-за хмар у імлу, на дно долини, скісні пасма золотих ниток – і вони перетинали рожеві скелі, сині ліси, чорні важкі шатра та засвічували вогні на гострих шпилях» (8, 186). М. Коцюбинський велику увагу приділяв зображенням сонця у творчості. «Сонце в його творах – не тільки земне світило – джерело розквіту природи, а й – що в літературі значніше і важливіше – символ життя, любові, щастя, безсмертя» (15, 46).

Слід звернути увагу, що «в образі сонця письменник представляє всю глибину і драматизм життя з неодмінно переможною нотою ствердження» (8, 191).

В цьому випадку Михайло Михайлович підкреслює драматизм життя персонажів. Ми бачимо, що спочатку «сонця не було ще видно, хоч деякі шпилі яйли вже рожевіли» (8. 191). Отже, цим письменник показує, що конфлікт починає зав’язуватись. А вже під час переслідування Фатьми і Алі татарами, ми бачимо, що «сонце вже показалось і пекло камінь» (8, 193). Зображення сонця у такому світлі наголошує на трагічний кінець твору, у цей момент охоплює хвилювання та зацікавленість.

У кінці новели природа закінчила свій рух: «море змивалось з сонцем в радісний усміх, що досягав аж так далеко, через татарські оселі, через садки, чорні ліси – до сірих нагрітих громад яйли. Все осміхалося» (8, 196). Такий кінець новели постає перед читачем.

Багатство кольорів, пластика образів, широке застосування деталей – все це допомагає розкрити психологію персонажа. У новелі й справді переважають живописні образи. Колоритні картини моря й гір, напівекзотична для українського читача природа постають у нашій уяві.

У результаті ми бачимо картину, немов намальовану пензлем художника-живописця. На тлі неспокійного моря письменник подає образ Алі, теж зітканий із яскравих фарб: «його струнка фігура в вузьких жовтих штанях та синій куртці, здоровий засмалений морським вітром вид та червона хустка на голові прегарно одбивались на тлі блакитного моря» (8, 184).

Зорові образи часто перепліталися зі звуковими: описуючи гру Алі, письменник усю розповідь насичує мелодією зурни «Літніми вечорами, такими тихими й свіжими, коли зорі висипали над землею, а місяць над морем, Алі виймав свою зурну, привезену з-під Смірни, примощувався під кав’ярнею або деінде і розмовляв з рідним краєм сумлінними, хапаючими за серце звуками» (8, 189). Гра її, одноманітна, сумна, сплітається з почуттями Фатьми, її думками, тугою, душевним болем, надіями: «Зурна повторяла один і той самий голос, монотонний, невиразний, безконечний, як пісня цвіркуна, аж робилось млосно, аж починало під серцем свербіти…» (8, 189). Ритм розповіді в цьому місці твору відповідає ритму гри зурни. Отже, письменник ставить на перший план усе-таки душевні переживання своїх героїв.

У новелі пейзаж органічно пов’язаний з подіями. Картини природ