Віги і торі в політиці Британії
ПЛАН
ВСТУП
РОЗДІЛ І. ПОХОДЖЕННЯ ТА ПОЛІТИЧНІ ПОГЛЯДИ ВІГІВ
РОЗДІЛ ІІ. ВІГІ ПРИ ВЛАДІ В ІСТОРІЇ БРИТАНІЇ
РОЗДІЛ ІІІ. ПОХОДЖЕННЯ ТА ПОЛІТИЧНІ ПОГЛЯДИ ТОРІ
РОЗДІЛ ІV. ТОРІ ПРИ ВЛАДІ В ІСТОРІЇ БРИТАНІЇ
ВИСНОВКИ
СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ
ДОДАТКИ
ВСТУП
Партії як політичні угрупування, засновані на підтримці певного аристократичного роду, виникають ще в давні часи. Класичним прикладом цього є стародавній Рим напередодні Пунічних війн. Правляча верхівка – nobilitas- боролася між собою за владу та впливи. Угрупування, які творилися тодішньою римською знаттю, називалися factiones і представляли собою об’єднання кількох родів навколо єдиного роду патриціїв, який виконував домінуючу роль в такому об’єднанні. Члени factio солідаризувалися між собою у боротьбі за владу і впливи. Крім того часто поєднувалися вони між собою шлюбними і родинними зв’язками. Дані угрупування не мали визначеної політичної програми, але відрізнялися тим, що шукали підтримки у різних категорій населення.
Партії повинні були мати певне представництво в парламенті, а відтак і певне представництво в політичній структурі суспільства. Тільки тоді до таких аристократичних угрупувань ми можемо застосувати термін "партія", а їх діяльність трактувати як передісторію формування сучасних політичних партій.
В такому розумінні зовсім невелика кількість сучасних партій пройшла в своєму розвитку зазначений етап. В інших випадках партії або не проходили даного етапу історичного розвитку, або відмінність між цим та наступним етапом була надто невиразною.
Яскравим прикладом партій, які найповніше пройшли даний етап історичного розвитку, є англійські партії – торі та віги. Перші згадки про них з’являються в кінці ХVІІ ст. під час англійської революції 1698р. В ХVІІІ ст. ці назви застосовуються для характеристики двох конкуруючих в парламенті політичних угрупувань; тоді ж з’являється в лексиконі слово "партія" і перші трактати, що визначали їх ідеологічні засади та цілі.
Партію торі утворило аристократичне об’єднання, котре після реставрації династії Стюартів отримало більшість у парламенті і відзначилося переслідуванням прихильників революції. Віги були противниками правління Якова ІІ, при якому виступали головною опозиційною силою і зрештою привели на англійський трон Марію і Вільгельма Оранських. Порівняно з торі віги були більш ліберальними.
Ніде поза Англією перший етап розвитку політичних партій не був таким виразним, ніде не було такого впливового парламенту.
Отже, визначимо основні елементи представленої роботи.
Об’єктом нашого вивчення є консервативна та ліберальна партії на політичній арені Британії.
Предметом дослідження є діяльність партій "вігів" і "торі" в історичному та сучасному контекстах.
Мета роботи – проаналізувати діяльність партій "вігів" і "торі" в історичному та сучасному контекстах.
Мета роботи передбачає розв’язання таких завдань:
1. Визначити походження партій "вігів" та "торі".
2. Окреслити політичні погляди вігів і торі.
3. Проаналізувати особливості діяльності вігів при владі.
4. Узагальнити результати правління консервативної партії у різні історичні періоди.
5. Охарактеризувати сучасний стан і специфіку функціонування торі (консервативної партії Великобританії) та вігів (ліберальна партія Англії)
Загалом робота написана за допомогою 21 літературного джерела, складається з 4-х розділів.
РОЗДІЛ І. ПОХОДЖЕННЯ ТА ПОЛІТИЧНІ ПОГЛЯДИ ВІГІВ
З самого початку назва "вігі" мала саркастичний характер. Так називали шотландських дисидентів. Приблизно між 1660 та 1680 роками цей термін почав вживатися по відношенню до англійської партії. Партія вігів утворилася із тих, хто не погоджувався з правлінням короля Якова ІІ, при якому вони виступили головною опозиційною силою і зрештою привели на англійський трон Марію та Вільгельма Оранських (14, c. 151).
З самого заснування партій вігів та торі між ними з'явились визначальні відмінності. Вігі були протестантами, противниками тогочасної влади; віги виступали проти абсолютної монархії, виступали за обмеження її влади парламентом. Вони довгий час намагались довести, що ганноверська династія повинна бути на чолі Британії. Зрештою вони добилися визнання її прав на англійський престол і, скориставшись її політичною пасивністю, зосередили політичну владу в руках прем’єра – лідера вігів Р. Валпола. Це і поклало початок англійській традиції формування державного уряду. Зміцнення парламенту і послаблення королівської влади було результатом діяльності вігів.
Спочатку між вігами та торі йшла справжня битва за підтримку, за прихильність народних мас та особливо за підтримку аристократичних родів. Досить поширеною була практика, коли уряд перед кожним важливим голосуванням виплачував своїм прихильникам відповідне матеріальне заохочення. В уряді навіть існувало спеціальне бюро, котре власне й займалось пошуком прихильників в парламенті. Керівник цього бюро пізніше трансформувався у організатора партійної фракції (18, c. 145).
Але все ж таки, на початковому етапі свого розвитку, вігі (зрештою як і торі) не були достатньо організованими і їм потрібно було подолати ще безліч перепон на шляху до того, щоб без жодного сумніву назвати себе однією з провідних партій англійського парламенту.
Розглянемо детальніше становлення вігів як партії та їх політичні погляди і засади.
Отже, зрадницька політика Карла II і Іоанна II, яка прагнула до розширення королівської влади за допомогою підпорядкування Англії патронату Людовика XIV, підірвала положення партії торі й змусила її вождів знехотя примкнути до революції 1688 р. Незважаючи на порівняно мирний хід цього перевороту, він додав теорії вігів щодо договірного відношення між королем і народом значення основного законоположення. Принцип був висунутий конвенцією, що привела Вільгельма III на престол. Внаслідок самої перемоги віги в значній мірі втратили характер партії реформаторів. З 1689 р. до 1770 р. вони, за рідкісними винятками, тримали в руках урядову владу і найважливішим їх завданням на той час стало фактичне встановлення кабінетного правління, тобто солідарного міністерства, що представляє політичні погляди не корони, а більшості палат громад. На ґрунті виборчого порядку XVIII століття, що допускало до виборів досить нечисленний і ретельно підібраний клас громадян, ця система прийняла характер своєрідної парламентської олігархії, що при нагоді здатна була звернутися проти ідеї політичного верховенства нації.(11, c. 74).
Політична програма вігів ґрунтувалася на впливі найбільших землевласників і на міських класах. Першим партія забезпечувала панування, другі ж дорожили нею головним чином через релігійну терпимість, що відрізняла вігів від торі. Довге панування олігархії, незважаючи на значні заслуги в області міжнародної політики й фінансів, призвело до повного занепаду політичної моральності, організованої системи підкупів і фаворитизму в адміністрації.
Епоха переваги торизму, що відкривається міністерством Пітта молодшого в 1784 р. і тягнеться майже без перерв до 1830 року, дуже скоро повернулася до кабінетного правління, виробленого вігами.
Віги спочатку розпалися під впливом своєї моральної й політичної катастрофи. Аристократичні й ліберальні тенденції партії зумовили утворення самостійних груп.
Повернення вігів як керівної партії на політичну арену держави пов'язане із вступом лорда Грея в міністерство в 1830 р. і з першою реформою палати громад. Розширення виборчого права знаменує нову епоху в англійському державному житті. Надовго затриманий демократичний плин нестримно проривається вперед. У Франції вігів називали людьми лівого центру. У загальному можна сказати, що англійські віги пройшли у своїй історії три стадії розвитку. Вони сформувалися, як партія, що відстоювала ідею договору між урядом й підданими, і в так провели революцію 1688 р. Протягом майже безперервної восьмидесятилітньої переваги вони розробили реформи парламентського верховенства й довели його до своєрідної олігархії. Реорганізація партії після її скинення при Георгові III відбулася навколо ідеї реформи саме цього вузькоолігархічного ладу (9, c. 52).
РОЗДІЛ ІІ. ВІГІ ПРИ ВЛАДІ В ІСТОРІЇ БРИТАНІЇ
Саме в 1830-1841 рр. віги стали асоціюватися з поняттям "ліберали". Проте, звичайно ж, історична назва "вігі" залишилась з партією назавжди. Адже і нині британську партію лібералів подекуди називають вігами.
Отож, повернувшись до влади, вігі провели ряд реформ, аби покращити становище в державі та, звичайно ж, якомога довше залишатися керівною партією в парламенті.
Під тиском демократичного руху, який набував сили, урядом вігів було прийнято Закон про знищення рабства у всіх англійських колоніях. Вирішилося і питання про дитячу працю на фабриках і в шахтах. Становище робітників було настільки жалюгідним, що вони змушені були відправляти своїх неповнолітніх дітей працювати. Діти 6-9 років працювали в жахливих умовах по 12-14 годин на добу. Відтепер діти до 13 років могли працювати не більше 8 годин на добу, а підлітки від 13 до 18 років працювали не більш як 12 годин. Під контролем тред-юніонів почала діяти фабрична інспекція охорони праці; діти до 14 років щоденно упродовж двох годин мусили навчатися у школі; вводилися в практику обов'язкові перерви для приймання їжі.
Одночасно віги ухвалили у 1834 р. Закон про бідних. Згідно з ним скасовувався податок на користь бідних, який раніше брали .з підприємців. Бідні позбавлялись права отримувати соціальну допомогу за рахунок релігійних общин. Скрізь впроваджувалися в практику робітні будинки – своєрідні в'язниці з обов'язковим повним трудовим днем. Згідно із цим законом робітники повинні були самі забезпечувати себе, а не чекати, доки хтось про них потурбується (12, c. 54).
У 1837 р. на зміну королю Вільгельму IV прийшла королева Вікторія.
За період правління королеви уряд вігів втілив у життя законопроекти про проведення шкільної та поштової реформи.
У період від 1815 до 1850 р. торговельно-промислові переваги Англії у світі зросли. За рівнем промислового виробництва і торговим оборотом вона випередила інші країни, її військовий і торговий флоти панували на всіх морських шляхах. Промисловий переворот від початку XIX ст. перейшов у свою завершальну стадію (13, c. 63).
Практично всі головні галузі промисловості були механізовані. У текстильному та бавовняному виробництві Англія тримала першість у світі. До 30-х pp. набуло стрімкого розвитку машинобудування, споруджувалися фабрики з виробництва верстатів, нових машин і механізмів. Одночасно Англія почала вивозити машини за кордон, експорт цього виду продукції з 1826 по 1850 р. зріс у 6 разів. Швидкому розвиткові будівництва сприяв такий важливий чинник, як прокладання залізниць. Після винаходу в 1814 р. Д. Стефенсоном паровоза мережа залізниць швидко з'єднала всю Англію. Це зміцнило внутрішній ринок країни. У сільському господарстві почали застосовувати нові методи обробітку землі: поглиблену оранку, дренажні системи, добрива. У 30-40-х pp. збільшився експорт товарів і продукції текстильної та важкої промисловості. Економічне піднесення було пов'язане з розвитком науки, визначним представником якої був фізик і хімік Майкл Фарадей. З інтенсивним розвитком економіки в Англії відбулися демографічні зміни. Кількість працівників на виробництві разом із родинами становила половину населення країни.
Далі пропонуємо на ваш розгляд етап діяльності партії, ближчий до сьогодення. Ліберальна партія Великобританії, політична партія, спадкоємець вігів, заснована на ідеології лібералізму. У 19 столітті представляла інтереси комерції і промисловості. Її видатними лідерами є Пальмерстон, Гладстон, Ллойд-Джордж.
Саме з урядом лібералів пов'язане поняття "буржуазний реформізм". Ллойд Джордж вважав за необхідне вжити заходів для подолання відвертого жебрацтва робітників, які можуть потрапити під вплив соціалістів і марксистів. Обійнявши посаду міністра фінансів, він у 1906– 1911 рр. запропонував прийняти низку законів щодо умов праці й життя робітників. Уряд провів через парламент закон про трудові конфлікти, який забороняв підприємцям стягувати штрафи з тред-юніонів за збитки, заподіяні під час страйків, закони про безплатне початкове навчання, безплатне харчування в шкільних їдальнях для дітей з малозабезпечених сімей. Окремими законами обмежувалася праця у нічний час, а нічна праця жінок взагалі заборонялася. У 1906 р. був прийнятий закон про компенсацію у разі непрацездатності, який поширювався на всі категорії працюючих. У 1908 р. було встановлено 8-годинний робочий день (понадурочна робота оплачувалася додатково), а також закон про пенсійне забезпечення за віком для робітників, які досягли 70 років, компенсацію для безробітних у разі хвороби. Кошти для страхування надходили з державного бюджету, внесків підприємців і від самих робітників. Так були закладені основи широкого соціального законодавства (20, c. 5).
Запропонований Ллойд Джорджем бюджет на 1909 р. передбачав 1% видатків на соціальні потреби і збільшення асигнувань на військово-морські сили. Видатки передбачалося покрити за рахунок збільшення податків на багатих підприємців, землевласників, спадщину, податків на тютюн, спиртні напої й поштові марки. Не дивно, що цей бюджет, який, за словами його автора, повинен був почати перерозподіл власності на користь народу, назвали «червоним», а консервативна палата лордів відхилила його. Боротьба Ллойд Джорджа з палатою лордів завершилася прийняттям палатою общин білля (законопроекту), за яким функції верхньої палати значно обмежувалися – бюджетні питання вона не розглядала, а відхиляти законопроекти могли лише двічі. Прийнятий утретє палатою общин законопроект автоматично ставав законом.
У 1912 р. ліберальний уряд виніс на розгляд у парламенті білль про гомруль, який передбачав створення ірландського парламенту і місцевих органів влади зі збереженням урядової влади в руках англійського намісника. Палата лордів двічі відхилила законопроект, і протягом двох років, поки він розглядався, консерватори зуміли активізувати антиірландські настрої в Ольстері – найбільш розвиненій частині Північної Ірландії, населеній переважно англійцями і шотландцями. На відміну від ірландців-католиків, вони були протестантами і заявили, що не допустять переходу Ольстера під управління ірландського парламенту. Створювалися багатотисячні загони волонтерів, які відкрито готувалися до бойових дій. У відповідь формувалися озброєні загони в Ірландії. Назрівала громадянська війна. Англійські військові підтримували протестантів Ольстера.
У вересні 1914 р. уряд лібералів і палати общин втретє прийняли закон про гомруль, але виключили Ольстер із сфери його дії. Набрання законом чинності відкладалося до закінчення Першої світової війни (4, c. 84).
З 1914 р. почався занепад, посилена Лейбористська партія відсунула Ліберальну партію на середні позиції.
До першої світової війни Ліберальна партія (або партія вігів) уступала по політичному й соціальному впливі на британців тільки консерваторам.
Ліберали об'єднали сили з Соціал-демократами (СПД) на виборах 1983 і 1987. У 1988 більшість СДП проголосувало за об'єднання з лібералами для створення Соціал і лібералів-демократів (1, c. 84).
РОЗДІЛ ІІІ. ПОХОДЖЕННЯ ТА ПОЛІТИЧНІ ПОГЛЯДИ ТОРІ
Спочатку сама назва "торі", так само як і "вігі" мала саркастичний характер. Так прозивали ірландських бунтівників. Становлення партії, як і її суперників, теж почалось в 60-х роках XVII ст. Партію торі утворило аристократичне об’єднання, котре після реставрації династії Стюартів отримало більшість у парламенті і відзначилося переслідуванням прихильників революції. Представники торі були католиками і схвалювали та підтримували політику короля Якова ІІ. Також, з часом, вони почали добиватися відновлення прав та повернення маєтків, втрачених під час революції.
Соціальний склад партії перших торі був неоднорідним. До неї входили вихідці з родин великих землевласників, верхівки духовенства, юристів, вищих чинів армії, королівської бюрократії. Ядро партії становили вершини верств правлячих класів – родовита аристократія. Це не дивно, адже практично всі члени партії торі активно підтримували і короля, і існуючий у країні реставраційний режим.
Основні ідеї торі були взяті її ідеологами з концепції Роберта Фільмера, автора знаменитого трактату “Патріарх, або природна влада королів”. Кредо Фільмера зводилося до відстоювання переваги абсолютної монархії над іншими формами правління, затвердженні божественного походження королівської влади, а отже її абсолютності, неподільності й "непідсудності" суду земному. Фільмер також тісно пов’язував монархію із правом власності, прирівнюючи зазіхання на земельну власність до замаху на владу монарха. Природно, що подібні погляди прийшлись до серця багатьом землевласникам, і теорія Фільмера знайшла своїх прихильників серед більшості лендлордів і джентрі Англії.
Одним з переконаних прихильників концепції Фільмера став лорд-канцлер і ідеолог партії торі Е.Кларендон. У своїй роботі “Левіафан” Кларендон виклав власні погляди на природу королівської влади і дійшов до висновку про її безмежність. На його погляд, монарх у праві відняти навіть життя у своїх підданих. Кларендон думав, що абсолютна монархія – це найкраща форма правління, оскільки ніде більше народ не користується повною мірою "волею, недоторканністю власності й правосуддям" (5, c. 26).
Теоретичними захисниками абсолютизму стало багато членів палати громад, які примкнули до партії торі. Доктрина божественного походження влади монарха стала головним аргументом в ідеології партії торі. Із цієї доктрини прихильники короля виводили положення про обов'язок всіх підданих йому коритися й про неможливість опору, особливо за допомогою зброї. Теза про "непротивлення" і про "пасивну покірність" королеві стала одним з основних принципів раннього торизму, а твердження про те, що "повстання є смертним гріхом", – улюбленою заявою торі.
Виступаючи за необмежену владу короля й проповідуючи покору їй, торі все ж не бажали повністю передавати в руки монарха всю повноту влади й відмовлятися від долі в керуванні державою. Тому вони висунули теорію "рівноваги чинностей", виразником якої став член Королівського лондонського суспільства Томас Спрат. В опублікованій ним в 1667 р. "Історії Королівського суспільства" вказувалося, що англійська монархія тим і відрізняється від іспанської та французької, що не вимагає сліпої деспотичної покори від підданих, а виступає за досягнення "розумної рівноваги чинностей" (тобто короля, лордів і громад) у політиці. Подібна рівновага сприяє створенню гармонії між інтересами індивідуумів і суспільним благом. Будь-яке ослаблення політичної рівноваги "неминуче приведе до абсолютизму, створить дисгармонію й послабить державу". Щоб перешкодити цьому, король повинен управляти за допомогою парламенту. Однак торі не хотіли розширення функцій парламенту. Як писав із цього приводу Дж. Локк, "торі вирішили позбавити парламент повноважень і можливості змінювати що-небудь у державному або церковному устрої, залишивши його тільки як інструмент для збору грошей" (2, c. 7).
Свою прихильність королеві торі неодноразово демонстрували в парламенті під час обговорення різних законопроектів. Вони висловлювалися в захист королівських прерогатив у церковних справах і в питаннях фінансової політики. Особливо активно торі виступили в період так званої "виняткової кризи" 1678-1681 рр., коли в країні розгорілася гостра дискусія про можливість вступу на престол брата короля Якова ІІ – прихильника католицької церкви. Запропонований вігами білль про виключення із числа престолонаслідників Якова ІІ торі зустріли дуже гостро. Вони побоювалися, що "втручання в право спадкування приведе до небажаних результатів”, можуть виникнути небезпечні наслідки – короля захочуть вибирати за бажанням, або втрутяться інші країни для надання допомоги законному спадкоємцеві, і тоді війна буде неминучою (2, c. 8).
Отже, як ми бачимо, партія торі у період Реставрації непохитно захищала інтереси монархії й була готова поставити на карту навіть саме існування протестантської релігії, аби тільки зберегти в недоторканності древній порядок престолонаслідування. Відстоюючи доктрину божественного походження влади короля, торі жадали від підданих безумовного підпорядкування його волі й не допускали навіть думки про можливість вчинення опору монархові.
Після Славної революції, у результаті якої в країні встановилося правління обмеженої монархії, і буржуазія разом із земельною аристократією значно зміцнила свої позиції, почавши впливати на всю діяльність уряду, функції політичних партій діаметрально змінилися. Партія вігів з опозиційної перетворюється в партію "порядку", а торі займає місце політичної опозиції. Особливістю стратегій обох партій було те, що вони користувалися єдиною ідеологією – Просвітництвом. Пояснювалося це тим, що учасники політичної боротьби були носіями двох видів власності - земельної й грошової. Звідси й пішла тотожність поглядів вігів і торі на питання про походження державної влади, конституційний устрій, парламентські привілеї та королівську прерогативу. Обидві партії також рівною мірою розділяли теорії "суспільного договору", "поділу влади", захищали громадянські свободи. Але оскільки торі ставали опозиціонерами по відношенню до політики короля Вільгельма Оранського, представника вігів, то саме вони ввели у свій ідеологічний арсенал теорію "опозиції". Найдокладніше дане питання було розглянуте в роботі «Лист про патріотизм» знаменитим просвітителем, одним з лідерів партії торі, лордом Болінгброком. Він вважав створення опозиції поганому правлінню обов’язком кожної чесної людини. Болінгброк був упевнений, що та партія, яка стає опозиційною і діє систематично, віддаючи перевагу мудрим перед нерозумними, чесним перед нечесними в керуванні державою, буде користуватися більшою повагою, авторитетом і з легкістю досягне поставленої мети». Найважливішим у даній теорії був висновок Болінгброка про те, що за допомогою партійної опозиції можливо домогтися одночасно двох цілей: зв'язати дії верховного правителя й поставити заслін проти стихії мас, здатної привести до громадянської війни (1, c. 202).
Таким чином, партійна опозиція була своєрідним детонатором, що перешкоджає встановленню тиранії правителя, з одного боку, і настанню хаосу й анархії, з іншої.
Характеристика партії торі найяскравіше представлена одним з її прихильників – знаменитим літератором Джонатаном Свіфтом. На його думку, торі вважають неможливим зміну існуючого ладу (правління конституційної монархії), вірять в "святенність" і недоторканість особи короля й захищають його прерогативу. Вони впевнені, що законній владі ні в якому разі не можна чинити опір (у цьому пункті Свіфт розходився з Болінгброком). Торі стоять на сторожі інтересів англіканської церкви й думають, що не слід довіряти посад тим, хто не вірить у пануючу релігію. Свіфт вважав партію торі найкращою політичною партією (16, c. 53).
Ідейна спільність політичних партій виключала виникнення будь-яких антагонізмів між ними. "Я нітрохи не вважаю торі ворогами нинішнього уряду, – заявляв один із прихильників вігів, журналіст Дж. Аддісон. – І взагалі, торі і віги мало чим відрізняються один від одного. І ті, і інші щиро віддані й країні, і вірі, і виявилися в рядах протиборчих партій в силу обставин, або по випадковості" (3, c. 53). Прагнучи згладити існуючі між партіями розбіжності, просвітитель на деякий час забував про класові антагонізми, що були у виразників грошових і земельних інтересів, тоді як саме суперництво цих інтересів і становило основну причину політичної боротьби в країні.
Спільність економічних інтересів партій диктувала необхідність їхнього об'єднання по ряду питань. Торі і віги легко знаходили спільну мову під час обговорення законопроектів, що прописували більш чітке розмежування повноважень законодавчої й виконавчої галузей влади («Акт про заколот», «Білль про права», «Акт про влаштування»). На цю "спільність інтересів" нерідко вказували й самі члени партій. Наприклад, Д.Дефо й Дж. Аддісон висловлювали переконання в ідентичності цілей партій – насамперед у частині задоволення їх власних меркантильних інтересів, а також небажанні яких-небудь змін у державному правлінні. Про це ж писав і Болінгброк, який підкреслював, що торі, які прийшли до влади при королеві Ганні, переслідували ті ж матеріальні вигоди в особистих і партійних інтересах, що й віги (7, c. 8).
Ще одним об'єднуючим моментом у стратегії й тактиці партій стало використання ними у своїй боротьбі народних низів як своєрідного важеля тиску. Треба відзначити, що на рубежі ХVП-ХVIII ст. у країні різко зросла політична активність не тільки вищих і середніх верств, але й низів Англії.
Якщо говорити про розходження в стратегії й тактиці партій у період становлення двопартійної системи, то вони стосувалися вже не політичних питань, як це бувало в попередній період Реставрації, а економічної й релігійної політики уряду. Залишаючись по колишньому відданими інститутам монархії, англіканській церкві, а також традиціям і порядкам патріархальної Англії, торі минулого змушені були відігравати роль політичної опозиції, критикуючи уряд, що не в достатній мірі враховував інтереси "земельних людей". Нові реалії вимагали внесення коректив у тактику торі, і на довгий час урядова партія зробилася опозиційною. Що ж стосується ідеологічної платформи ранніх торі, то її окрем і елементи лягли в основу сучасного британського консерватизму (7, c. 8).
РОЗДІЛ ІV. ТОРІ ПРИ ВЛАДІ В ІСТОРІЇ БРИТАНІЇ
З 1679 р. почала загострюватись боротьба між королем і парламентом. Ця боротьба призвела в 40-х роках до першої англійської революції. Згодом виявилось, що реставрація Карла II не зупинила боротьбу між круглоголовими (віги) і кавалерами (торі). Зрадницька політика Карла II і Іоанна II, які намагалися розширити королівську владу шляхом підпорядкування Англії французькому королю Людовику XIV, підірвала авторитет партії торі і змусила її лідерів взяти участь у революції 1688 р.
У 1770 р. Георг III наніс лібералам значного удару, призначивши дійсним міністерство Норта, до складу якого входили партії середнього та дрібного землеволодіння. Ці кроки короля були швидко підтримані партією консерваторів, а згодом і народними масами. Тепер поступово торі почали ставати авторитетнішими ніж віги. Епоха правління консерваторів починається 1784 і триває до 1830 р. Після краху своєї політики партія лібералів розпалася, організувавши самостійні групи: аристократичну і ліберальну (16, c. 74).
Знову продовживши свою діяльність, віги починають реформи і розширюють виборче право. З переходом Європи на нову республіканську течію, поступово старі назви англійських партій відходять в минуле та забуваються. Тепер членами парламенту стають ліберали і консерватори. Щоправда старі терміни не були повністю замінені і продовжували застосовуватись, але вже не на офіційному рівні.
На початку XIX ст. репресивна політика торі в особі прем'єра Р. Карслі підірвала вплив партії на маси. Ліберальне крило партії почало пошук компромісу з буржуазією, що призвело до загострення внутрішньопартійних відносин. Остаточного удару по політичним позиціям торі нанесла парламентська реформа 1832 р., що відкрила доступ до парламенту представникам промислової буржуазії (20, c. 5).
В середині XIX ст. на основі партії торі сформувалась консервативна партія Великобританії, що існує дотепер. Після реформи 1832 р. почали виникати місцеві організації консерваторів, що у 1867 р. об'єдналися в Національний союз консервативних і конституційних асоціацій. Велику роль в формуванні партії зіграв Б. Дізраелі – лідер консерваторів 1846-1881 рр., що був прем'єр-міністром в 1868 р. та протягом 1874-1880 рр. З 1870-х до 1880-х років на консервативну партію, яка виражала інтереси аристократів-лендлордів, стали покладатися все ширші кола промислової буржуазії. Поступово консерватори, продовжуючи захищати права лендлордів, почали разом перетворюватися в основну партію англійського монополістичного капіталу.
У 1885-1886 рр., 1886-1892 рр., 1895–1902 рр., 1902-1905 рр. консерватори неподільно перебували при владі (лідер партії в 1881-1902 рр. Р. Солсбері, в 1902-11 рр. А. Бальфур), в 1916-19рр. і 1919-22 рр. – в коаліції з лібералами і лейбористами (у 1911-23 рр. лідер партії Бонар Лоу). У період між двома світовими війнами (1918-1939 рр.) Консервативна партія (лідери: у 1923-37 рр. З. Болдуін, в 1937-40 рр. Н. Чемберлен) майже весь час перебувала при владі.
У 1940 р. після повного краху політики умиротворення фашистської агресії, що проводилася консервативним урядом Н. Чемберлена, коаліційний уряд (1940-45 рр.) очолив У. Черчілль – лідер консерваторів в 1940-1955 рр. Незабаром після закінчення Другої світової війни 1939-45 рр. Черчілль в своїй промові в Фултоні (США) в березні 1946 р. сформулював програму об'єднання сил західного світу для боротьби проти радянської Росії і призвав до створення антирадянських військово-політичних блоків (21, c. 5).
Після поразки на парламентських виборах 1945 р. партія провела реорганізацію свого партійного апарату і структури з метою розширити масову базу партії, була розроблена також гнучкіша програма в області соціальної політики. У 1965 р. на чолі партії став Е.Хіт, який в 1970 році став главою кабінету міністрів Великобританії. Діяльність консервативного уряду ознаменувалася посиленням наступу монополій на життєві інтереси робітників і антипрофспілковими заходами, репресіями проти борців за громадянські права в Північній Ірландії; в області зовнішньої політики уряд Хіта добився приєднання країни до "Спільного ринку" (1972 р.), воно зробило ряд кроків по збереженню військової, економічної і політичної присутності Великобританії в районі "на схід від Суеца". У 1972 році партія налічувала близько 3 млн. членів. Величезну владу в Консервативній партії має лідер партії, який у разі перемоги партії на парламентських виборах стає прем'єр-міністром (19, c. 57).
4 травня 1979 року до влади в Британії прийшла Маргарет Тетчер, отримавши перемогу на чергових парламентських виборах. Вперше в історії Європи на чолі уряду стала жінка. В Великобританії розпочалась епоха Тетчер, яка тривала 11 років 6 місяців та 19 днів.
Тетчер прийняла Британію не в найкращому стані. За три десятиріччя – з 1945 по 1975 рік – частка колишньої "майстерні світу" в світовому промисловому виробництві зменшилася рівно вдвічі: з 10 до 5 відсотків. Її обійшли і переможена у Другій світовій Західна Німеччина, і Франція. Британська економіка ставала дедалі більш відсталою порівняно з іншими країнами, що стрімко розвивалися; якість британських товарів не підвищувалася і вони ставали неконкурентоспроможними на світовому ринку.
Величезним ударом для Британії став крах її найбільшої в історії світу імперії, який відбувся саме в ці десятиріччя. Проблема була не тільки економічно-політична, але й психологічна. "Британія вже занадто мала, щоб бути левом, але все ще занадто велика, аби бути кішкою", – гірко жартували жителі Альбіону. Треба було шукати нове місце країни у світі.
І саме Тетчер зупинила "соціалістичний наступ", який нависав над Британією протягом останніх десятиріч. Нова керівниця британського уряду поставила перед своєю командою чітке завдання: максимально обмежити втручання держави в життя суспільства. А за рахунок цього дати простір вільній ініціативі людини, звільнивши її від дріб’язкової опіки з боку держави, і водночас повернути державі традиційний авторитет і владу в питаннях громадського життя.
Епоха Тетчер – це час, коли після 30-річного панування колективних цінностей у Британії на перший план стала висуватися значущість людської особистості, вільної, але й відповідальної за все, що відбувається в суспільстві. "Ми повинні знизити податки, – проголосила Тетчер. – Податки на заробітну плату, податки на заощадження, податки на талант... Ми знизимо податки так, що люди зможуть більше жити для себе, для своїх родин, самі будувати своє майбутнє". І Тетчер справді зробила це. Найголовнішим пріоритетом нового уряду став суворий контроль над грошовою масою заради приборкання інфляції. Для цього було різко зменшено всі витрати, заплановані державним бюджетом (крім витрат на оборону) і суттєво скорочено кількість державних службовців. Особливо гостре невдоволення в багатьох британців викликало скорочення державних витрат на житлове будівництво і "обрізання" бюджетів місцевих органів влади, здійснені урядом Тетчер (10, c. 6).
Тетчер не втручалась у бізнес. Єдиним винятком із цього правила стала її послідовна і жорстка боротьба проти будь-яких монополій, як державних, так і приватних. Зокрема Тетчер зробила все, щоб зруйнувати вже практично створену в попередні десятиліття лейбористами державну монополію на освіту та охорону здоров’я. Було запроваджено суттєві податкові пільги для середнього та малого бізнесу. Більшість націоналізованих лейбористами в попередні роки промислових підприємств Тетчер реприватизувала, докладаючи при цьому максимум зусиль, щоб якомога більша частина їхніх акцій потрапила до рук дрібних акціонерів. "Я бажаю кожному стати капіталістом, – заявляла Тетчер, – мрію, щоб у кожної людини була належна їй власність". Прем’єр-міністр від початку свого правління стверджувала, що для структурної перебудови економіки потрібно вісім-десять років (8, c. 14).
Перші два роки її правління не дали суттєвих позитивних змін в економіці, число безробітних збільшилося майже втричі. Кількість же невдоволених її реформами зростала в геометричній прогресії. "Трон" під Тетчер захитався. І цілком можливо, що вона так і не змогла б до кінця реалізувати свою програму ліберально-консервативних реформ, якби на допомогу їй 1982 року несподівано не прийшла... аргентинська військова хунта. Генерали з іншого кінця земної кулі на той час переживали різке падіння свого авторитету серед власних громадян. І вирішили, що ніщо так не сприятиме відновленню цього авторитету, як невеличка переможна війна. Об’єктом "для перемоги" було обрано острови у Південній Атлантиці, які британці називають Фолклендами, а аргентинці – Мальвінами. До 1820 року ці, на той час безлюдні, острови формально належали Аргентині. Британці висадилися там без згоди аргентинців і заснували свою колонію. На початок 80-х років минулого століття острови населяли близько 1800 британських підданих, переважно шотландців; також там було біля 800 тисяч овець – вівчарство було основним заняттям острів’ян. Аргентина ніколи не визнавала британського суверенітету над островами і вимагала їхнього повернення спочатку через Лігу Націй, а потім через ООН. Британці натомість пропонували провести серед острів’ян референдум про належність островів і виконати його рішення. Конфлікт тягнувся десятиліттями, аж поки 12 квітня 1982 року аргентинські десантники несподівано не висадилися на островах, роззброїли без єдиного пострілу два десятки британських військовослужбовців і відправили їх через Бразилію додому. Після цього хунта запропонувала вирішити подальшу долю островів "без застосування сили" через третейський суд ООН. Аргентина розраховувала на те, що європейці не захочуть вести колоніальну війну за тридев’ять земель, та, зрештою, справу буде спущено на гальмах. Як же помилилися аргентинські генерали! (8, c. 18)
Тетчер безапеляційно заявила на засіданні уряду: "Джентльмени, ми мусимо воювати". До Південної Атлантики було відряджено більшу частину британського флоту. 2 травня за особистим наказом Тетчер було потоплено флагман аргентинського флоту крейсер «Белграно», 21 травня британські десантники висадилися на Фолклендах, а 15 червня після запеклих боїв аргентинці капітулювали. Майже 11 тисяч їхніх вояків потрапили у британський полон. І хоча Британія втратила під час цієї війни 255 військовослужбовців, рішучі дії Тет