Особливості призначення покарання
Курсова робота
З кримінального права України
На тему: «Особливості призначення покарання»
Київ 2011 р.
План
Вступ
Розділ І. Загальні засади призначення покарання
1.1 Принципи призначення покарання
1.2 Основні вимоги до призначення покарання
1.3 Обставини, які пом'якшують і обтяжують покарання
Розділ ІІ. Особливості призначення покарання в окремих випадках
2.1 Призначення покарання за незакінчений злочин та за злочин, вчинений у співучасті
2.2 Призначення більш м'якого покарання, ніж передбачено законом
2.3 Призначення покарання за сукупністю злочинів
2.4 Призначення покарання за сукупністю вироків
2.5 Правила складання покарань та зарахування строку попереднього ув'язнення
Висновки
Список використаної літератури
Вступ
Необхідною передумовою призначення покарання є вчинення особою суспільно небезпечного діяння, яке містить склад злочину, передбаченого КК (ч. 1 ст. 2 КК). Лише тоді, коли судом доведено, що особа є винною у злочині, а останньому дана у вироку правильна кваліфікація (ч. 2 ст. 2 КК), створюються законні підстави для призначення покарання. Отож, призначення покарання – це завершальний етап розгляду кримінальної справи, на якому відповідно до ч. 1 ст. 324 КПК суд вирішує питання: а) чи підлягає підсудний покаранню за вчинений ним злочин (п. 4); б) чи є обставини, які обтяжують чи пом'якшують покарання, і які саме (п. 5); яка саме міра покарання має бути призначена підсудному і чи повинен він її відбувати (п. 6). При вирішенні цих питань суд керується нормами КК про мету, систему, види, підстави, порядок і межі призначення покарання, бо як зазначено у постанові Пленуму Верховного Суду від 24 жовтня 2003 р. (із змінами від 10 грудня 2004 р.) «Про практику призначення судами кримінального покарання», саме через ці норми реалізуються принципи законності, справедливості, обґрунтованості та індивідуалізації покарання(1).
Розділ І. Загальні засади призначення покарання
1.1 Принципи призначення покарання
Призначення покарання ґрунтується на певних принципах, а саме: 1) законності, 2) справедливості, 3) обґрунтованості 4) індивідуалізації покарання.
1. Законність покарання полягає у вимозі призначення покарання в точній і повній відповідності до кримінального закону. Цей принцип припускає, що: а) покаранню підлягає лише та особа, яка визнана винною у вчиненні злочину; б) покарання призначається тільки за вироком суду; в) усі види покарань вичерпно перелічені в законі; г) кожний з цих видів покарань може призначатися судом лише на підставі, у порядку та межах, встановлених законом. Принцип законності припускає також і визначеність покарання у судовому вироку, бо згідно з ч. 4 ст. 335 КПК міра покарання має бути визначена таким чином, щоб при виконанні вироку не виникло ніяких сумнівів щодо виду і розміру покарання, призначеного судом (ВВСУ. - 2006. - № 4. - С. 22-23). Необхідність визначеності покарання у вироку випливає і з положень ст. 73 КК, де встановлюється правила обчислення строків покарання.
2. Справедливість покарання полягає, насамперед, у тому, що воно має відповідати загальнолюдським цінностям, моральним устоям суспільства і переконувати громадян у захищеності їх прав і свобод та правильності судової політики. Щодо осіб, які вчиняють тяжкі злочини, а також рецидивістів справедливість вимагає призначення, як правило, більш суворих мір покарання. Водночас до осіб, які вперше вчинили злочини невеликої тяжкості, з урахуванням конкретних обставин справи й даних про особу винного, відповідно до принципу справедливості слід застосовувати більш м'які покарання або взагалі звільняти їх від відбування покарання (п. 2 пост. ПВСУ від 24.10.2003 р.). Тому в ст. 372 КПК явно несправедливим визнається таке покарання, яке, хоч і не виходить за межі, встановлені відповідною статтею КК, але за своїм видом чи розміром не відповідає ступеню тяжкості злочину та особі засудженого.
Справедливість покарання припускає домірність покарання тяжкості злочину, тобто його відповідність суспільної небезпечності вчиненого. Тому у чинному КК дістала свого закріплення диференціація різних за тяжкістю злочинів і пов'язаних із цим видів та розмірів можливого за них покарання. Так, у ч. 5 ст. 12 КК виділяються особливо тяжкі злочини, за які суд може призначити покарання у виді позбавлення волі на строк понад десять років або навіть довічне позбавлення волі (статті 115, 127, 379 КК). Водночас тяжкість злочину може бути порівняно невеликою (частини 2 і 3 ст. 12 КК) і в таких випадках закон встановлює альтернативні санкції, які надають суду досить широкі можливості для призначення покарання відповідно до ступеня тяжкості вчиненого (статті 125, 175, 356 КК).
Справедливість покарання тісно пов’язана з його гуманністю, бо покарання не може бути справедливим, якщо воно має на меті завдати фізичних страждань або принизити людську гідність засудженого (ч. 3 ст. 50 КК). Застосовуючи покарання, суд повинен бачити в підсудному людину і керуватися тим, що кожний, хто вибився із звичайної життєвої колії та відступив від закону, може виправитися і стати законослухняним членом суспільства. Заборона смертної кари, наявність альтернативних санкцій, широке застосування покарань, не пов'язаних з позбавленням волі, пільгові умови караності за діяння, вчинені, наприклад, неповнолітніми, – усе це яскравий прояв гуманності покарання. Гуманністю пронизані й приписи ст. 69 КК, згідно з якою суд має право призначити більш м'яке покарання, ніж передбачено законом. Ця ідея закладена і у законодавчий перелік обставин, які пом'якшують та обтяжують покарання, бо якщо суд не обмежений в урахуванні обставин, які пом'якшують покарання (ч. 2 ст. 66 КК), то наведений у законі перелік обставин, які його обтяжують, є вичерпним (ч. 3 ст. 67 КК).
3. Обґрунтованість покарання у вироку полягає у тому, що останнє застосовується лише тоді, коли це дійсно необхідно й доцільно. Там, де це не викликається необхідністю, а, навпаки, доцільне звільнення від покарання, суд керується положеннями розділу XII Загальної частини КК. З обґрунтованістю покарання тісно пов'язана і обов'язковість його мотивування у вироку. Необхідність такого мотивування обумовлена єдністю злочину й покарання, яка у вироку набуває свого конкретного прояву. Покарання призначається лише обвинувальним вироком суду, у якому доводиться винність підсудного у вчиненні певного злочину. Тому мотивування, що обґрунтовує факт вчинення злочину і його кваліфікацію, визначає як свій наступний елемент і необхідність мотивування покарання, призначеного цим вироком. Як застосування покарання неможливе без вчинення злочину, так і констатація у вироку винності підсудного у певному злочині неможлива без мотивування не тільки цього висновку суду, а й призначеного за злочин покарання.
Обов'язковість мотивування покарання випливає також із структури (конструкції) санкцій статей Особливої частини КК, бо всі вони є відносно-визначеними, альтернативними або кумулятивними (у яких поряд з основним покаранням фігурує й додаткове) і тим самим припускають, що призначення того чи іншого виду основного покарання, обрання конкретної його міри, приєднання додаткового покарання до основного обов'язково має бути вмотивоване у вироку. Вимога мотивування покарання закріплена й у статтях 334, 335 КПК. У ст. 69 КК закон також зобов'язує суд мотивувати призначення більш м'якого покарання. Урахування при призначенні покарання тяжкості вчиненого і особи винного (п. 3 ч. 1 ст. 65 КК), обставин, які пом'якшують (ст. 66 КК) та обтяжують (ст. 67 КК) покарання, також припускає належне мотивування у вироку обраної судом конкретної міри покарання. Тому Пленум Верховного Суду України звертає увагу судів на те, «… що висновки з усіх питань, пов'язаних із призначенням покарання, необхідно належним чином мотивувати у вироку» (п. 2 пост. ПВСУ від 24.10.2003 р.).
4. Індивідуалізація покарання як принцип його призначення закріплена в багатьох нормах кримінального закону або випливає зі змісту їх приписів. Вона полягає в обов'язковому врахуванні при призначенні покарання індивідуальних особливостей конкретної справи та особи винного. Відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 65 КК суд при призначенні покарання обов'язково враховує ступінь тяжкості вчиненого злочину, особу винного та обставини, які пом'якшують і обтяжують покарання. Індивідуалізації покарання припускає і його доцільність, бо тільки на підставі всебічного і повного врахування судом конкретних обставин справи особі, яка вчинила злочин, може бути призначене таке покарання, яке дійсно є необхідним й достатнім для його виправлення та попередження нових злочинів (ч. 2 ст. 65 КК).
Слід розрізняти законодавчу та судову індивідуалізацію покарання. Законодавець, встановлюючи норми, що регулюють застосування покарання, враховує всю різноманітність ситуацій, які можуть виникнути на практиці, і вже в самому законі формулює відправні положення, які дозволяють індивідуалізувати покарання. Так, у самій системі покарань, закріпленої в ст. 51 КК, вже є елементи законодавчої індивідуалізації, бо встановлення чіткої «сходинки» покарань, розподіл покарань на основні та додаткові (ст. 52 КК) свідчать, що покарання розрізняються між собою за ступенем їх суворості, підставам, порядку та межам їх призначення і застосовуються за наявності необхідних для цього умов. Передбачаючи в статтях Особливої частини КК відповідні санкції, надаючи суду можливість призначення більш м'якого покарання, ніж передбачено законом, законодавець тим самим прагне індивідуалізувати процес призначення покарання. Проте цих загальних законодавчих положень ще недостатньо, щоб подолати можливий розрив між абстрактними його дефініціями і конкретними обставинами справи. Тому для усунення такого розриву й існує судова індивідуалізація, коли покарання застосовується до конкретної особи з урахуванням ступеня тяжкості вчиненого нею злочину, даних про особу засудженого та обставин, які пом'якшують і обтяжують покарання.
Слід ураховувати, що розглянуті принципи призначення покарання не існують ізольовано, а представляють певну їх систему, перебуваючи між собою в тісному взаємозв'язку й взаємодії. Так, законність покарання якнайтісніше пов'язана з обґрунтованістю покарання в судовому вироку, а справедливість покарання неможлива без його гуманності і все це, в кінцевому підсумку, досягається лише шляхом індивідуалізації покарання.
1.2 Основні вимоги до призначення покарання
Як відомо, загальні засади призначення покарання – це система встановлених законом і обов'язкових для суду вихідних вимог (відправних правил), із яких має виходити суд при визначенні підстав, порядку та меж призначення покарання і якими він повинен керуватися, обираючи міру покарання по кожній окремій кримінальній справі і щодо кожної конкретної особи, якої це покарання призначається. Інакше кажучи, яка б кримінальна справа ні розглядалася, яке б покарання ні призначалося винному, суд зобов'язаний при цьому виходити з цих вимог (правил) призначення покарання.
Відповідно до ч. 1 ст. 65 КК загальні засади призначення покарання складаються з трьох обов'язкових вимог (правил), згідно з якими суд має призначати покарання: 1) у межах, установлених у санкції статті Особливої частини КК, що передбачає відповідальність за вчинений злочин (п. 1); 2) відповідно до положень Загальної частини КК (п. 2); 3) враховуючи ступінь тяжкості вчиненого злочину, особу винного та обставини, які пом'якшують і обтяжують покарання (п. 3).
1. Вимога про призначення покарання в межах, установлених у санкції статті Особливої частини КК, що передбачає відповідальність за вчинений злочин (п. 1 ч. 1 ст. 65 КК), означає, що за загальним правилом суд має право призначити лише той вид покарання, який передбачений у санкції статті Особливої частини КК, за якою засуджується винний, і повинен визначити його в тих межах, які встановлені для цього виду покарання в санкції. За відносно-визначеною санкцією, де зазначений мінімум і максимум покарання, суд може призначити його лише в цих межах, а якщо в санкції зазначений лише максимум покарання, його мінімумом є та нижча межа, яка встановлена в нормах Загальної частині КК (наприклад, для позбавлення волі (ч. 2 ст. 63 КК) – один рік; для виправних робіт (ч. 1 ст. 57 КК) – шість місяців). За альтернативною санкцією, де передбачено декілька основних покарань, суд має обрати лише один його вид (ч. 4 ст. 52 КК) і повинен призначити його в тих межах, які встановлені для нього в цій санкції. За кумулятивною санкцією суд може, а іноді, і зобов'язаний приєднати до основного покарання й додаткове чи кілька їх видів (ч. 4 ст. 52 КК). Проте в частинах 3 і 4 ст. 65 КК передбачений і виняток з цього правила, коли суду надається право вийти за мінімальні чи максимальні межі конкретної санкції. По-перше, це можливо при застосуванні ст. 69 КК, відповідно до якої суд за наявності певних підстав може призначити більш м'яке покарання, ніж передбачено в санкції статті Особливої частини КК. По-друге, суд може вийти і за максимальну межу санкції, якщо покарання призначається за сукупністю злочинів (ст. 70 КК) або вироків (ст. 71 КК).
Але крім безпосередньо зазначених у частинах 3 та 4 ст. 65 КК, закон передбачає й інші спеціальні випадки, коли суду надається право вийти за мінімальні чи максимальні межі санкції статті Особливої частини КК. Наприклад, згідно зі статтями 75 і 77 КК суд не має права призначити конфіскацію майна особі, яка звільняється від відбування основного покарання з випробуванням (ВВСУ. - 2005. - № 4. - С. 26), а відповідно до ч. 2 ст. 98 КК не може призначити це покарання до неповнолітнього (ВВСУ. - 2004. - № 1. - С. 13), навіть якщо в санкції статті Особливої частини КК (наприклад, ч. 4 ст. 190 КК) конфіскація майна передбачена як обов'язкове додаткове покарання. З додержанням вимог ч. 2 ст. 55 КК суд має право приєднати до основного покарання і таке додаткове, як позбавлення права обіймати певні посади навіть й тоді, коли це покарання не передбачене в санкції статті Особливої частини КК, а таке додаткове покарання, як позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу завжди призначається на підставі ст. 54 Загальної частини КК, бо взагалі не передбачене в жодній із санкцій статей Особливої частини КК. Таким чином, у цих випадках суд виходить за мінімальні чи максимальні межі конкретної санкції статті Особливої частини КК відповідно до положень Загальної частини КК (п. 2 ч. 1 ст. 65 КК).
2. Вимога про призначення покарання відповідно до положень Загальної частини КК (п. 2 ч. 1 ст. 65 КК) означає, що суд має керуватися тими принциповими положеннями, які передбачені в Загальній частині КК і характеризують як умови відповідальності за злочин, так і підстави призначення покарання, його цілі, види, порядок та межі застосування тощо. Наприклад, призначаючи покарання за незакінчений злочин, суд має враховувати ступінь здійснення злочинного наміру та причини, внаслідок яких злочин не було доведено до кінця (ч. 1 ст. 68 КК), а визначаючи покарання співучасникам - повинен урахувати характер та ступінь участі кожного з них у вчиненні злочину (ч. 2 ст. 68 КК). При призначенні покарання суд зобов'язаний: виходити з його цілей, які визначені в ст. 50 КК; строго керуватися системою та видами покарань, зазначеними у ст. 51 КК; враховувати встановлений у ст. 52 КК розподіл покарань на основні та додаткові; визначати покарання за сукупністю злочинів та вироків на підставі, у порядку та межах, передбачених у статтях 70 та 71 КК тощо. Суд повинен враховувати й інші положення Загальної частини КК, зокрема, використовувати надані йому можливості по звільненню від кримінальної відповідальності та покарання на підставі статей 44 і 74 КК.
3. Вимога про призначення покарання із урахуванням ступеня тяжкості вчиненого злочину, особи винного та обставин, які пом'якшують і обтяжують покарання (п. 3 ч. 1 ст. 65 КК), означає, що суд ретельно аналізує і всебічно оцінює всі індивідуальні особливості конкретної справи. Ступінь тяжкості вчиненого злочину, насамперед, визначається в ст. 12 КК, яка підрозділяє всі діяння на злочини невеликої, середньої тяжкості, тяжкі й особливо тяжкі. Тому, якщо йдеться про злочин невеликої тяжкості, суд може призначити найбільш м'яке покарання, зазначене в альтернативній санкції, або навіть застосувати ст. 69 КК. Якщо ж вчинений злочин є тяжким або особливо тяжким, суд може призначити за нього покарання у виді позбавлення волі на тривалий строк, а за особливо тяжкий злочин - навіть довічне позбавлення волі.
Ступінь тяжкості злочину визначається і характером конкретного злочину. У зв'язку з цим суд має урахувати цінність тих суспільних відносин, на які посягає винний, тобто визначити значимість об'єкта злочину. Так, якщо тяжкі тілесні ушкодження заподіяні не однієї, а декільком особам, то в межах санкції ч. 1 ст. 121 КК (від п'яти до восьми років позбавлення волі) винному може бути призначене покарання ближче до максимуму або навіть максимальній його строк. Ступінь тяжкості злочину визначається і характером та обсягом наслідків - чим більш тяжкі наслідки спричинені злочином і чим більше розмір заподіяного збитку, тим більш суворе покарання може бути призначене винному.
Верховний Суд України (п. 3 пост. ПВСУ від 24.102003 р.) звертає увагу судів на те, що визначаючи ступінь тяжкості злочину, суди повинні виходи з особливостей конкретного злочину й обставин його вчинення (форма вини, мотив і мета, спосіб, стадія вчинення, кількість епізодів злочинної діяльності, роль кожного зі співучасників, характер і ступінь тяжкості наслідків, що настали тощо).
При призначенні покарання суд враховує особу винного, бо обставини, що її характеризують, мають дуже велике значення для вирішення питання про обрання конкретної міри покарання. Досліджуючи дані про особу винного, суд повинен з'ясувати його вік, стан здоров'я, поведінку до вчинення злочину як у побуті, так і за місцем роботи чи навчання, його минуле (зокрема, наявність не знятих чи не погашених судимостей, адміністративних стягнень), склад сім'ї (наявність на утриманні дітей та осіб похилого віку), його матеріальний стан тощо (п. 3 пост. ПВСУ від 24.10.2003 р.).
Важливе значення при призначенні покарання мають й обставини, які його пом'якшують і обтяжують.
1.3 Обставини, які пом'якшують і обтяжують покарання
До обставин, які пом’якшують і обтяжують покарання, належать встановлені судом за конкретною справою об'єктивні та суб'єктивні чинники, що не є ознаками конкретного складу злочину і не впливають на його кваліфікацію, проте знижують чи підвищують суспільну небезпечність вчиненого діяння і (або) особи винного і тим самим впливають на пом'якшення чи посилення покарання.
Обставини, які пом'якшують і обтяжують покарання, мають велике значення при його призначенні. Так, врахування обставин, які пом'якшують покарання, дає суду право: 1) призначити основне чи додаткове покарання ближчим до мінімуму санкції або в мінімальних її межах; 2) обрати найменш суворий вид основного покарання за альтернативною санкцією; 3) призначити тільки одне додаткове покарання з кількох, передбачених у санкції; 4) не призначити додаткове покарання, яке передбачене в санкції як факультативне; 5) перейти до більш м'якого виду основного покарання, не зазначеного в санкції на підставі ч. 1 ст. 69 КК; 6) не призначати обов'язкове додаткове покарання з додержанням вимог ч. 2 ст. 69 КК.
Наявність обставин, що обтяжують покарання, навпаки, надає суду можливість: 1) призначити основне чи додаткове покарання ближче до максимуму санкції або в максимальних її межах; 2) обрати найбільш суворий вид основного покарання за альтернативною санкцією; 3) призначити відразу кілька додаткових покарань, передбачених у санкції; 4) приєднати до основного покарання на підставі норм Загальної частини КК (статті 54 і 55 КК) таке додаткове, яке в санкції не передбачене; 5) відмовитися від застосовування ст. 69 КК.
У ч. 1 ст. 66 КК передбачені такі обставини, які пом'якшують покарання:
1) з'явлення із зізнанням, щире каяття або активне сприяння розкриттю злочину;
2) добровільне відшкодування завданого збитку або усунення заподіяної шкоди;
3) вчинення злочину неповнолітнім;
4) вчинення злочину жінкою в стані вагітності;
5) вчинення злочину внаслідок збігу тяжких особистих, сімейних чи інших обставин;
6) вчинення злочину під впливом погрози, примусу або через матеріальну, службову чи іншу залежність;
7) вчинення злочину під впливом сильного душевного хвилювання, викликаного неправомірними або аморальними діями потерпілого;
8) вчинення злочину з перевищенням меж крайньої необхідності;
9) виконання спеціального завдання з попередження чи розкриття злочинної діяльності організованої групи чи злочинної організації, поєднане з вчиненням злочину у випадках, передбачених КК.
Перелік обставин, встановлений ч. 1 ст. 66 КК, не є вичерпним і згідно з ч. 2 ст. 66 КК суд має право враховувати при призначенні покарання як обставини, які його пом'якшують, й такі, які в ч. 1 ст. 66 КК прямо не передбачені. На практиці суди широко користуються цим правом і враховують при призначенні покарання такі, наприклад, обставини, як вчинення злочину внаслідок збігу випадкових обставин чи неправильної поведінки потерпілого, відвернення підсудним шкідливих наслідків злочину, часткове відшкодування матеріальних збитків та моральної шкоди тощо.
Врахування судом тих обставин, перелік яких наведений у ч. 1 ст. 66 КК, є обов'язком суду, тому він не може ігнорувати їх при призначенні покарання. Наприклад, якщо за справою виявлена така обставина, як щире каяття винного, то суд повинен врахувати її при призначенні покарання, бо це прямо випливає з п. 1 ч. 1 ст. 66 КК.
Визнання судом інших, безпосередньо не зазначених у законі обставин, як таких, що пом'якшують покарання, здійснюється за розсудом суду, тому рішення про їх урахування має бути вмотивоване у вироку. Причому, ті обставини, які не зазначені в законі, але враховуються судом як такі, що пом'якшують покарання на підставі ч. 2 ст. 66 КК, повинні наводитися у вироку чітко і конкретно, щоб не виникало ніяких сумнівів щодо того, чому суд на підставі їх урахування дійшов до висновку про доцільність пом'якшення покарання.
Обставини, які обтяжують покарання, перелічені у ч. 1 ст. 67 КК і до них належать:
1) вчинення злочину особою повторно та рецидив злочинів;
2) вчинення злочину групою осіб за попередньою змовою (частини 2 або 3 ст. 28 КК);
3) вчинення злочину на ґрунті расової, національної чи релігійної ворожнечі або розбрату;
4) вчинення злочину у зв'язку з виконанням потерпілим службового або громадського обов'язку;
5) тяжкі наслідки, завдані злочином;
6) вчинення злочину щодо малолітнього, особи похилого віку або особи, що перебуває в безпорадному стані;
7) вчинення злочину щодо жінки, яка завідомо для винного перебувала у стані вагітності;
8) вчинення злочину щодо особи, яка перебуває в матеріальній, службовій чи іншій залежності від винного;
9) вчинення злочину з використанням малолітнього або особи, що страждає психічним захворюванням чи недоумством;
10) вчинення злочину з особливою жорстокістю;
11) вчинення злочину з використанням умов воєнного або надзвичайного стану, інших надзвичайних подій;
12) вчинення злочину загальнонебезпечним способом;
13) вчинення злочину особою, що перебуває у стані алкогольного сп'яніння або у стані, викликаному вживанням наркотичних або інших одурманюючих засобів.
У ч. 3 ст. 67 КК зазначено, що при призначенні покарання суд не має права визнати такими, що його обтяжують, обставини, не зазначені в ч. 1 ст. 67 КК. Отже, на відміну від обставин, які пом'якшують покарання, перелік обставин, які його обтяжують, є вичерпним і розширенню ні за яких умов не підлягає (п. 6 пост. ПВСУ від 24.10.2003 р.). Тому ще наявні у практиці спроби розширити перелік обставин, які обтяжують покарання, за рахунок таких, наприклад, як невизнання підсудним своєї вини, відмова давати показання, відсутність щирого каяття у вчиненому злочині тощо, суперечать закону і є неприпустимими (ВВСУ. - 2003. - № 5. - С. 18-19).
Відповідно до ч. 2 ст. 67 КК суду надається право (залежно від характеру вчиненого злочину і з обов'язковим мотивуванням цього рішення у вироку) не визнати будь-якуіз зазначених у пунктах 1, 3–5, 8, 11, 13 ч. 1 ст. 67 КК обставин такою, що обтяжує покарання. Отже, із приписів ч. 2 ст. 67 КК випливає, що передбачені в ч. 1 ст. 67 КК обставини закон поділяє на дві групи: а) до першої належать ті з них, які за будь-яких умов суд зобов’язаний урахувати як такі, що обтяжують покарання (пункти 2, 6, 7, 9, 10, 12 ч. 1 ст. 67 КК); б) другу групу утворюють обставини, які оцінюються як такі, що обтяжують покарання, за розсудом суду, який має право визнати чи не визнати їх обтяжуючими (пункти 1, 3-5, 8, 11, 13 ч. 1 ст. 67 КК). При цьому підставою для такого рішення суду є наявність чи, навпаки, відсутність зв'язку відповідної обставини з характером вчиненого злочину (п. 6. пост. ПВСУ від 24.10.03 р.) Так, суд може не визнати повторність злочину п. ч. 1 ст. 67 КК) обставиною, що обтяжує покарання, наприклад, через тривалий розрив у часі між злочинами, які її утворюють.
Обставини, які пом'якшують покарання і безпосередньо перелічені у ч. 1 ст. 66 КК, а також обставини, які обтяжують покарання, повинні наводитися у формулюваннях, зазначених у відповідних пунктах ч. 1 ст. 66 і ч. 1 ст. 67 КК, із конкретизацією їх щодо тієї справи, яка розглядається судом. Необхідність, а іноді й обов'язковість такої конкретизації пояснюється тим, що ряд обставин описується в законі в загальній формі (наприклад, вчинення злочину неповнолітнім, заподіяння злочином тяжких наслідків тощо).
У зв'язку з характеристикою обставин, які пом'якшують і обтяжують покарання, великого значення набуває мотивування покарання у вироку. Ст. 334 КПК зобов'язує суд мотивувати у вироку призначене покарання і вимагає, щоб були наведені підстави обрання судом відповідної його міри. Мотивування покарання повинне бути конкретним і відповідати принципу його індивідуалізації. Тому не можна визнати задовільним таке мотивування покарання, коли у загальній формі, без належної конкретизації суд посилається у вироку на врахування «тяжкості вчиненого злочину або даних про особу винного».
У вироку суд може посилатися як на мотив обрання ним певної міри покарання лише на ті обставини, які були досліджені та підтверджені в судовому засіданні. Отже, будь-яка з обставин, що пом'якшує чи обтяжує покарання, має бути предметом розгляду й доведення в судовому засіданні і лише за умови, якщо ця обставина була дійсно встановлена, вона може бути покладена в основу вироку і включена у мотивування призначеного судом покарання.
Кожна обставина, яка пом'якшує або обтяжує покарання, не може розглядатися ізольовано. Закон орієнтує суд на врахування всіх обставин у їх сукупності, що і є підставою обрання судом конкретної міри покарання. Лише за таких умов одні обставини підкріплюють чи нейтралізують інші або виступають як більш чи, навпаки, менш вагомі.
На практиці виникають і такі ситуації, коли одна й та ж обставина передбачена у диспозиції статті Особливої частини КК як ознака простого або кваліфікованого складу конкретного злочину і водночас фігурує в переліку тих обставин, які зазначені у статтях 66 або 67 КК як такі, що пом'якшують чи обтяжують покарання. Наприклад, ст. 116 КК передбачає відповідальність за вбивство, вчинене в стані сильного душевного хвилювання, наявність якого і визначає кваліфікацію злочину саме за цією статтею КК. Проте і в п. 7 ч. 1 ст. 66 КК вчинення злочину під впливом сильного душевного хвилювання визнається обставиною, яка пом'якшує покарання. Крадіжка підлягає кваліфікації за ч. 2 ст. 185 КК, якщо вона вчинена повторно, але у п. 1 ч. 1 ст. 67 КК вчинення злочину повторно визнається обставиною, яка обтяжує покарання. В усіх таких ситуаціях виникає питання, чи може суд, кваліфікуючи дії винного за відповідною статтею (частиною статті) Особливої частини КК, при призначенні покарання ще раз (тобто, вдруге) врахувати ту обставину, яка вплинула на кваліфікацію цього злочину, як таку, що пом'якшує або обтяжує покарання, бо вона зазначена і в статтях 66 або 67 КК? Закон (ч. 3 ст. 66, ч. 4 ст. 67 КК) вирішує це питання однозначно: якщо будь-яка з обставин, що пом'якшує або обтяжує покарання, передбачена в диспозиції статті Особливої частини КК як ознака злочину, що впливає на його кваліфікацію, суд не може ще раз враховувати її при призначенні покарання як таку, що його пом'якшує чи обтяжує (ВВСУ. - 2004. - № 7. - С. 21-22; 2005. - № 9. - С. 15). Це рішення ґрунтується на тому, що коли б одна й та ж обставина враховувалася двічі – і при кваліфікації злочину, і при призначенні за нього покарання – це призвело б до порушення відомого принципу права про неможливість засудження двічі за те ж саме (ч. 3 ст. 2 КК).
Розділ ІІ. Особливості призначення покарання в окремих випадках
2.1 Призначення покарання за незакінчений злочин та за злочин, вчинений у співучасті
Ст. 68 КК доповнює загальні засади призначення покарання (ст. 65-67 КК), встановлюючи ті особливі вимоги (спеціальні критерії), якими має керуватися суд, призначаючи покарання за незакінчений злочин (готування до злочину або замах на злочин статті 13-16 КК), а також такий, що вчинений у співучасті (статті 26-31 КК).
При призначенні покарання за незакінчений злочин суд враховує: а) ступінь тяжкості вчиненого особою діяння; б) ступінь здійснення злочинного наміру; б) причини, внаслідок яких злочин не було доведено до кінця.
Закон не робить якихось винятків і не встановлює обмежень у караності незакінченого злочину. Як і при закінченому злочині, покарання за готування чи замах призначається у межах санкції статті Особливої частини КК, відповідно до положень Загальної частини КК і з урахуванням тяжкості вчиненого, особи винного та обставин, які пом'якшують і обтяжують покарання. Отже, і за незакінченого злочину суд маєправо(враховуючи конкретні обставини справи і мотивуючи своє рішення у вироку) призначити покарання того ж виду і у тихже межах, що встановлені в санкції статті Особливої частини КК за закінчений злочин. Проте очевидно, що в переважній більшості випадків суспільна небезпечність готування чи замаху набагато нижча порівняно із закінченим злочином, хоча б тому, що не були ще вчинені всі дії чи не настали наслідки, передбачені в диспозиції статті Особливої частини КК. Саме тому у ч. 1 ст. 68 КК згадується про необхідність урахування судом ступеня тяжкості вчиненого особою діяння, оцінка якого залежить і від категорії тяжкості (ст. 12 КК), до якої належить вчинений злочин (наприклад, готування до тяжкого чи особливо тяжкого злочину), і від характеру злочину (наприклад, замах на крадіжку чи на вбивство), і від інших обставин справи (спосіб вчинення злочину, його мотиви, наявність чи відсутність кваліфікуючих ознак тощо.), які суд має врахувати й оцінити в їх сукупності.
Ступінь здійснення злочинного наміру визначає до якої стадії був доведений злочин – до стадії готування або замаху. За готування до злочину за загальним правилом призначається більш м'яке покарання, ніж за замах на злочин. Коли йдеться про замах на злочин, то при призначенні покарання суд ураховує, був він закінченим (невдалий замах) або незакінченим (перерваний замах). Так, особі, що стріляла в потерпілого з метою його вбивства, але лише поранила його (закінчений замах), за інших рівних умов може бути призначене більш суворе покарання, ніж тієї, яка з цією ж метою лише навела пістолет на потерпілого, але вистрілити не встигла, бо була затримана (незакінчений замах).
Необхідно також установлювати чому, через які причини готування або замах не були доведені до кінця. Хоча всі ці причини не залежать від волі винного, проте злочин може бути не доведений до кінця, наприклад, через неосвіченість, хвилювання, невміння винного, непридатність застосованих ним засобів чи знарядь або внаслідок того, що винний не зміг подолати опір із боку потерпілого чи був затриманий працівниками правоохоронних органів. Очевидно, що невміння або неосвіченість як причина того, що злочин не був доведений до кінця, може потягти за собою більш м'яке покарання, ніж ситуація, коли злочинне посягання було перерване через затримання винного або через опір, що чинив потерпілий.
При призначенні покарання співучасникам злочину суд, керуючись загальними засадами (статті 65-67 КК), враховує: а) характер і б) ступінь участі кожного з них у вчиненні злочину.
Характер участі визначається тією конкретною роллю, яку виконував співучасник у злочині: чи був він організатором злочину, його виконавцем, підбурювачем або пособником. Наприклад, підбурювачу, як правило, призначається більш суворе покарання, ніж посібнику, тому що перший схилив до вчинення злочину, викликав у виконавця рішучість його здійснити, тоді як другий лише сприяв цьому. Ще більш суворе покарання повинне бути призначене співучаснику, який сполучав дві або більше ролей у вчиненні одного злочину (наприклад, був одночасно організатором та виконавцем злочину або підбурювачем і пособником).
Ступінь участі в злочині характеризує інтенсивність дій співучасника. Так, особа може бути активним виконавцем злочину, а може виконувати цю роль під тиском з боку інших співучасників; може бути пособником, який лише надав знаряддя злому для крадіжки, а може бути і таким, який вказав місце крадіжки, назвав зручний для цього час, надав необхідні засоби, обіцяв збути викрадене. Таким співучасникам за інших рівних умов буде призначене різне за суворістю покарання, міра якого визначається ступенем їх участі в злочині.
2.2 Призначення більш м'якого покарання, ніж передбачено законом
Встановлені у КК відносно-визначені, альтернативні та кумулятивні санкції надають суду великі можливості для індивідуалізації покарання. Проте різноманіття життєвих ситуацій може привести до ситуацій, коли навіть мінімальне покарання в межах санкції буде надто суворим і таким, яке не відповідає тяжкості вчиненого і особі винного, внаслідок чого не збігається із тими його цілями, які сформульовані в ст. 50 КК. Маючи на увазі зазначені ситуації, ст. 69 КК надає суду право в особливих (виняткових) випадках вийти за межі санкції статті Особливої частини КК, яка передбачає відповідальність за вчинений злочин, і призначити більш м'яке покарання, порівняно з тим, яке у цій санкції встановлене. Отож, ст. 69 КК є своєрідним корективом (уточненням) приписів, які передбачені у п. 1 ч. 1 ст. 65 КК і згідно з якими суд призначає покарання, як правило, у межах санкції статті Особливої частини КК.
Аналізуючи приписи ст. 69 КК, слід враховувати, що хоча безпосередньо у тексті ч. 1 цієї статті зараз зазначено, що призначення більш м'якого покарання можливе при вчиненні злочинів лише трьох категорій тяжкості: особливо тяжкого, тяжкого і середньої тяжкості, але ще 2 листопада 2004 р. положення ч. 1 ст. 69 КК, яке унеможливлює застосування цієї норми до осіб, що вчинили злочин невеликої тяжкості, втратило чинність, як таке, що визнане неконституційним Рішенням Конституційного Суду України № 15-рп/2004(2). Отже, на цей час призначити більш м’яке покарання, ніж передбачено законом, за умов, передбачених у ст. 69 КК, суд має право у разі вчинення особою злочину будь-якого ступеня тяжкості, в тому числі й невеликої.
Підставами призначення більш м'якого покарання у ч. 1 ст. 69 КК визнані дві групи чинників, які характеризують вчинений злочин і особу винного, а саме: а) наявність декількох обставин, які пом'якшують покарання та істотно знижують ступінь тяжкості вчиненого злочину; б) дані, які певним чином характеризують особу винного.
Обставини, які пом'якшують покарання, як одна з підстав застосування ст. 69 КК, повинні відповідати певним вимогам. По-перше, таких обставин повинно бути обов'язково декілька – не менше двох (п. 8 пост. ПВСУ від 24.10.2003 р.). Наявність лише однієї пом'якшуючої обставини виключає можливість застосування ст. 69 КК (ВВСУ. - 2005. - № 6. - С. 19-20). При цьому суд враховує як ті пом'якшуючи обставини, які перелічені в ч. 1 ст. 66 КК, так й ті, я