Оспівування кохання в лицарській літературі
План
Вступ
1) Становлення лицарської літератури
2) Поезія трубадурів
3) Мінезанг
4) Лицарський роман
Висновки
Список використаної літератури
ВСТУП
лицарський роман поезія
Середні віки як історико-культурна доба починається в надрах пізньої античності. Першими ознаками середньовічної літератури стали поява християнських євангелій (I століття), релігійних гімнів Амвросія Медіоланського (340-397), творів Августина Блаженного ("Сповідь", 400 рік; "Про град Божий", 410-428 роки), переклад Біблії латинською мовою, здійснений Єронімом (до 410 року).
Зародження й розвиток літератури Середньовіччя визначається трьома основними факторами: традиціями народної творчості, культурними впливами античного світу й християнством.
Своєї кульмінації середньовічне мистецтво досягло в XII-XIII столітті. У цей час його найвагомішими досягненнями стала готична архітектура (Собор Паризької Богоматері), лицарська література, героїчний епос. Саме в період темного середньовіччя почалось зародження ліричної поезії, прози та музики, які все частіше розповідали про прості та зрозумілі почуття: любов, викликані нею страждання, про тугу за коханою. У лицарській літературі особливе місце займала тема вірності коханій, піднесення найчистішого почуття до небес, дослідження цього факту автор і обрав за мету своєї роботи, визначивши предметом – оспівування саме тему кохання. До задач відноситься вивчення робіт авторів з теми дослідження, вивчення термінології та історії питання, добірка конкретних прикладів.
Об’єктом наукового дослідження є лицарська література, формування якої пов’язано з відкриттям індивідуальності, початком руху від типологічно-символічного нехтування окремою особистістю до спроб розкрити її внутрішній світ. Суворий воїн більш ранніх епох перетворюється на вишуканого лицаря, література про якого переключає увагу з його злитності з народом до суто індивідуальних проявів — кохання (куртуазна поезія) та особистих подвигів (лицарський роман). Паралельно з’являється й поняття індивідуального авторства. Лицарська поезія представлена лірикою трубадурів (Бернарт де Вентадорн), труверів і міннезінгерів (Вальтер фон дер Фогельвейде), а лицарський роман переважно циклом про легендарного короля Артура (Кретьєн де Труа, Вольфрам фон Ешенбах).
Тема наукового дослідження – оспівування кохання в лицарській літературі – є актуальною, тому що почуття любові, часом неподільної (як писав Арнуат де Марейль: “Я не думаю, что любовь может быть разделенной, ибо, если она будет разделена, должно быть изменено ее имя”) та жертовної зазнають люди й зараз.
Спеціалістами в галузі вивчення літератури середньовіччя Заходу Європи є Режин Перну, Дені де Ружмон, Жан Жіоно, Михайлов А.Д., Коптілов В.В.; М.Терещенко, В. Первомайським та Б. Шавурським зроблено переклади пісень українською, В.Каптілов зробив перший український віршований переклад легенди «Трістан та Ізольда».
1) СТАНОВЛЕННЯ ЛИЦАРСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ
У XI столітті процес розвитку феодального суспільства досяг такого рівня, коли актуальним стало питання про наслідування латифундій – великого земельного володіння. Було прийнято закон – майорат, за яким усі землі й майно феодала успадковував старший син. Інші мусили самостійно добувати собі засоби існування. Молодші сини обирали церковну кар’єру або йшли в військову службу й поповнювали лави рицарів. Доньки феодалів, якщо не брали шлюб, часто приймали постриг. Рицарі несли військову службу, брали участь у хрестових походах, служили при дворах королів, знатних феодалів. З часом утворився інститут рицарства.
Рицарство являло собою військово-феодальну єдність благородних воїнів, для яких обов’язковим був вироблений комплекс моральних та етичних правил. Посвячення у рицарі було важливою й урочистою подією, головним у її ритуалі була присяга дотримуватися рицарського кодексу честі. Цей кодекс вимагав бути звитяжцем, відданим своєму сюзеренові, боротися з «невірними», захищати ідеали честі, гуманності, бути оборонцем слабких і скривджених. Формувалася своєрідна рицарська культура, яка була складним і суперечливим явищем. Визначалася вона поняттями станової честі, рицарським побутом, бажаннями людей, що пишаються високим походженням і прагнуть здобути багатство. При дворах і замках заможних феодалів, де рицарі брали участь у полюванні, турнірах, спілкувалися з вишуканим товариством, в якому помітну роль відігравала жінка, складались умови, в яких ця культура набула куртуазного (від французького слова cour – «двір») забарвлення. Шляхетність, увічливість, галантність, витонченість, здатність на ніжні почуття стають головними ознаками особистості рицаря.
Крім військових і васальних інтересів та обов’язків, виникають і естетичні потреби – прагнення культивувати красу, насолоджуватися мистецтвом, музикою, поезією. Виникають пишні двори, де прийняті гарні манери, красиві вбрання, заняття музикою і поезією. Поряд з любов'ю до розкоші і прагненням всіляко прикрасити життя культивується щедрість, яка віднині вважається обов'язковою ознакою рицарської "шляхетності" й виливається нерідко у форми нестримного марнотратства. Якщо раніше щедрість була чимось додатковим до рицарської доблесті, то тепер вона стає первинною доброчесністю. Лицар повинен бути не тільки сміливим, відданим і щедрим, - він має також бути чемним, витонченим, привабливим у суспільстві, уміти тонко і ніжно відчувати. У програму виховання молодого лицаря входить вчення не лише військовій справі і полюванню, але і різним світським іграм, мистецтву грати на музичних інструментах, танцювати, співати, писати вірші, залицятися до дам. Вперше виникає щось подібне «салонной культуре»(7, 97). Виникає культ «прекрасної дами», який стає обов’язковим у придворному ритуалі. ЇЇ врода, вишуканість, люб’язність оспівується у віршах, на її честь влаштовуються турніри й здобуваються перемоги. Вироблюється так звана метафізика кохання, виникає ідеалізація піднесеного почуття любові.
З'являється тип мандрівного рицаря, який, шукаючи подвигів і слави в ім'я своєї дами, блукає по країнах Європи та Сходу, ризикуючи життям, і вмирає з її ім'ям на устах. Так, австрійський рицар Ульріх фон Ліхтенштейн (XIII ст.) похвалявся, що об'їздив частину Європи, викликаючи всіх зустрічних рицарів на бій на честь своєї дами. Свої подвиги він описав у поемі з декларативною назвою - «Служіння Дамі».
Часто таким мандруючим рицарем був неімущий рицар-однощитник, особливо схильний до всякого роду авантюр у надії знайти багатство та становище в суспільстві. Саме в цьому оточенні йшло вербування хрестоносців - «спасителів гробу господнього», «рицарів» розбою та пограбування мусульманських країн.
Важливою складовою рицарської культури була куртуазна література — роман і лірика. «Рыцарский роман! Удивительный парадокс: в годы войн, разбоев, грубости нравов в странах Западной Европы расцвел нежный цветок изысканной куртуазной и пленительной своей душевной чистотой рыцарской литературы: лирическая поэзия трубадуров Прованса и романы труверов и миннезингеров» (8,150). Виголошений кодекс честі, визначив характер рицарської літератури. Васальна залежність, служіння сеньйору, притаманні середньовічній літературі, поєднується в ній із бажанням власної слави й служінням прекрасній дамі. Ідеї захисту й поширення християнської релігії, боротьби проти «невірних» не виключали уславлення радощів життя. Оспівувалася самоцінність почуттів, бажань, прагнень. Поет заглиблювався у внутрішній світ особистості. Провідною у творах куртуазних поетів була тема кохання, але вони приділяли увагу і темам сатиричної, політичної, дидактичної спрямованості.
Заповіді куртуазії були засадами станової етики, однак далеко не всі рицарі пройнялися такою мораллю. Війни та наскоки, як і колись, були стихією рицарства. У повсякденні зберігалися домостроївські звичаї, жорстоке ставлення до селян і міського люду, загарбницькі тенденції. Проте поява нових морально-естетичних ідеалів у середовищі рицарства сприяла пом'якшенню звичаїв і розвитку нового світського світосприйняття, яке за своїм характером відрізнялося від моралі попереднього середньовічного стану, пройнятого релігійним аскетизмом та законами війни і розбою.
2. ПОЕЗІЯ ТРУБАДУРІВ
У XI столітті при дворах вельможних феодалів Провансу зароджується нова поетична традиція, названа згодом поезією трубадурів. Це були перші спроби писати ліричні твори народною мовою. Поступово складався комплекс типологічних рис куртуазної поезії. Трубадури належали до оточення вельможних осіб, у їх творах відображено побут, інтереси цього середовища, епізоди хрестових походів, у яких вони брали участь. При багато кольоровості лірики трубадурів загальною її рисою є прагнення до земних радощів, матеріальної краси, але в той же час й до внутрішньої шляхетності почуттів. «Радість», «молодість» і «міра» (тобто гармонія, розумна форма будь-якого почуття та його прояву) – це лозунги, які постійно повторюються в поезії трубадурів. Кохання, яке складає головну тему поезії трубадурів, розуміється як почуття, що охоплює усю людину, ушляхетнюючи її та залучаючи до усього прекрасного. «Такова «истинная» или «тонкая» любовь (fin amor), противопоставляемая ими любви «глупой» (fol amor), стремящейся только к чувственным наслаждениям. «Истинный» влюбленный, утверждают они, не «знатный сеньор» и не «дурной богач», а человек с благородной душой. У людей скупых, алчных, грубых и чванливых нет в сердце места для «истинной» любви» (7, 103).
Кохання, як вважали трубадури, визначається особистим вільним вибором, який заперечує станові, церковно-феодальні шлюби. Ось чому звичайний мотив у поезії трубадурів – те, що об’єктом кохання є замужня жінка, дружина іншого. Так вони виявляли свій протест проти шлюбів, причиною яких були майнові, родові та династичні інтереси батьків людей, які одружувалися.
Краса дами тлумачилася як віддзеркалення божественної краси і досконалості, а любов - як томління по цьому ідеалу. Дама тим самим ставала лише персоніфікацією тих ідеальних властивостей, володіти якими прагне куртуазна особа. При цьому вирішальну роль грав мотив неподіленої і незадоволеної любові. Тому в поезії трубадурів любовне бажання набувало, як правило, форми покірливого благання, а функція “наклепника-наклепника” полягала в тому, щоб створювати різні перешкоди (підглядання, підслуховування, донос) і тим підтримувати куртуазне відчуття в постійній напрузі. Відрізняючись умовністю і канонічністю, всі персонажі й ситуації лірики трубадурів описувалися за допомогою системи стійких формул. Для дами були характерні такі прикмети, як “свіжі щоки”, “атлас рук”, “світле око” та ін., що відображали виблискуючу субстанцію божественної краси, а Бертран де Борн написав навіть пісню про “складену даму”, де звів воєдино межі, запозичені у дам інших поетів. Аналогічний характер мало і “я” ліричного героя: незалежно від конкретних станових, психологічних і тому подібне прийму трубадурів кожен з них з'являвся в ідеальній подобі співця куртуазної любові.
Образи дами і закоханого у неї рицаря витворювалися за усталеною традицією. Закоханий рицар оголошував себе її васалом. Своїм служінням їй він переконує у щирості й силі своїх почуттів. Він страждає, описує свої почуття у віршах. Кохання стало свого роду «наукою», і в цьому випадку знання її «прав» та «законів» («Закони кохання» - назви кількох провансальських поетик) стало обов’язковим для трубадура, що складає любовні вірші.
Згідно з цією схемою, той що кохає несміливий, блідий, повинен скривати свої почуття від ревнивого чоловіка, як і від донощиків, ворогів справжнього кохання. Для безпеки він обирає собі псевдонім, і свою даму називає також придуманим ім’ям. Гарним прикладом є Джауфре Рюдель, який був знатним рицарем і одним із найбільш відомих творців куртуазної лірики. Народився він у першій половині XII ст., у провінції Провансу Сентонжі. Про нього складено багато легенд. Одна з них увійшла до «Життєпису» поета, створеного у XIII ст. — і сприяла утвердженню уявлення про нього як про співця «Принцеси — мрії». Мотив кохання й страждання від розлуки з коханою у творчості поета за легендою пов'язується з тим, ніби він закохався у дружину графа Тріполітанського Раймонда І й оспівував її, ніколи не бачивши, знаючи про її красу лише з описів. Знаменита канцона «Мені під час травневих днів» розкриває душевний стан закоханого поета. Стиль канцони характеризується витонченістю, оповідь сповнена туманних образів, мрій, натяків. Починається вона милуванням весняною природою, яке своїм ліризмом навіває згадку про його кохання до далекої і недосяжної прекрасної дами:
Мені під час травневих днів
Приємний щебет віддалік,
Зринає в пам'яті без слів
Моє кохання віддалік.
І не ростуть квітки між трав,
Як зимно у душі мені.(3, 255)
Комплекс взаємопов'язаних почуттів характеризує внутрішній світ поета: він говорить про щастя, яке він знайшов у коханні віддалік, мріє, щоб з'явилася хоча б надія побачитися з нею, висловлює палке бажання полинути до неї:
Я щастя у житті зустрів
В моїм коханні віддалік.
Немає в світі кращих днів
Ні поблизу, ні віддалік!
Коли б я лиш надію мав,
У царство б маврів я помчав,
Обдертий весь, в самотині.
Немає в світі кращих снів —
Примчать до неї віддалік. (3, 255)
Поет висловлює традиційне для куртуазної лірики платонічне розуміння кохання, пишається, що він «...чистим пронести зумів / Своє кохання» і мріє лише про те, щоб
...чуть слова її, мов спів,
І розмовлять не віддалік,
А віч-на-віч, щоб не шукав
Я більш її, щоб не страждав,
Щоб другом був її всі дні. (3, 256)
Мотиви кохання й страждання переплітаються з релігійними мотивами. Поет звертається до Бога, скаржиться на безнадію, сподіваючись на його допомогу:
Господь не раз людей жалів.
Святе кохання віддалік!
Та поки що я весь змарнів,—
Про неї мрію віддалік.
О, до прочан би я пристав
І посох би з собою взяв,
Щоб бачить очі неземні!(3, 256)
Канцона сповнена почуттям страждання. Приємні враження від весняної природи контрастують із настроєм ліричного героя — в його душі «зимно». Він мріє, як про «кращий сон» про побачення з коханою. Емоційне забарвлення створюється лексичними засобами — словами й виразами: «шукав», «страждав», «смутнів», «змарнів», «сумним», «Безжальні думи навісні». Кожний другий рядок строф кінчається словом «віддалік», нагадуючи головну причину страдання поета. Скарги змінюються слабкою надією:
Коли б Господь мене привів
Скоріш до неї віддалік. (3, 256)
Розпач звучить у словах:
На мене жаль, на мене гнів,
Що я кохаю віддалік. (3, 256)
У роздумах про те, що його «чисте кохання» принесло йому самі страждання, виникає страшна здогадка
Невже святий мене скарав,
Щоб мучивсь я в страшній борні? (3, 256)
Закінчується канцона скаргою й докором тому, хто прирік його на муки — мотив неприпустимий з позиції суворої середньовічної моралі:
Сумним я від кохання став,
Ганьба тому, хто покарав,
Щоб мучивсь я в страшній борні! (3, 256)
Бернарт де Вентадорн — талановитий куртуазний поет був незнатного походження, але своїми канцонами здобув широку популярність, славу й визнання при багатьох дворах Європи. У його творчості відображене життя феодального двора — турніри рицарів, перемоги на честь «прекрасної дами», змагання поетів — картини, характерні для куртуазної поезії. Відома легенда про кохання поета до дружини свого сеньйора — володаря замку Вентадорн — відображена у його творчості. Майстерно зображені чарівні картини весняної природи, овіяні ніжним почуттям любові, мінорними настроями через розлуку з коханою.
У «Канцоні» Вентадорна розкриваються нюанси традиційного розвитку теми нерозділено-го кохання. Поет говорить про своє почуття:
Немає краю почуттям моїм.
Я весь горю у мороці нічним,
Геть скований любов'ю запальною.
Намагається зрозуміти свою «прекрасну даму»:
У неї серце повне ніжних мрій,
Моя ж любов цілком байдужа їй.
Осмислює своє становище й роль у її оточенні:
Слуга і друг, бажаю без надій
Я їй добра, і хоч вона зустріла
Погордою привіт сердечний мій,
Але любов спинить мені несила.
Із надзвичайною щирістю й переконливістю зображені муки ревнощів, страждання від нерозділеності його почуття:
Вже не повернусь я, друзі, в рідний дім,
В наш Вентадорн: вона гордує мною,
Де ждав її дарма в огні палкім,
Для мене більш нема там супокою.
Уривчасті натяки на якісь життєві обставини надають поетичній оповіді більшої конкретності у зображенні традиційного почуття:
Її любов— я винен лиш у тім,
І лиш за те я у краю чужім
Вік мушу жить, повинутий журбою.
Дотримуючись неписаних законів куртуазної лірики, Вентадорн знаходить засоби відобразити не абстраговане почуття, а душевний настрій у віршах, які переконують щирістю і силою:
Я шлю в Прованс свої нові пісні,
Любові в них і радості чимало.
Вкладаю я в слова свої гучні,
Чого мені в житті не вистачало.
3. МІНЕЗАНГ
Немецька рицарська лірика називається мінезанг, тобто «любовна пісня» (від нім. Minne – любов і Sang - пісня ). У мінезангі як правило відокремлюють два напрями – народний такуртуазний. Перший склався під сильним впливом фольклору, другий спирається на поетичний досвід поетів Прованса. Представниками народного мінезангу є Кюренберг, Дитмар фон Айста. Їм ближче фольклорне трактування кохання, коли жінка чекає коханого і тужить за ним. «Я сокола годувала і коли він виріс, я повила його пір'я чистим золотом і пустила на волю. І він відлетів у далекі країни»,- сумує покинута милим героїня Кюренберга. Нерідко їх пісні звернені до дівчини, а не до заміжньої жінки. Любов не обмежується піднесеним томлінням, а прагне до плотського задоволення. У піснях б'ється живе людське серце. Лицар і його кохана тут не грають в любов, а дійсно люблять один одного.
Придворний мінезанг значно більш умовний. Любов втрачає свою природну безпосередність. Вона трансформується в служіння дамі, яка часто грає роль недоступної красуні, що диктує кавалерові свою волю. Поет куртуазного напряму повний відчуття благоговійної пошани до своєї обраниці, він дякує їй навіть за недоступність. Краса дами протиставляється її жорсткому серцю: поет звинувачує свої очі, які винні в його нещасті. Але в муках любові він переживає радість і ні за що не відмовиться від них, тому що радості без страждання не буває. Такої форми рицарська поезія набула у віршах Рейнмара фон Хагенау, Генріха фон Морунгена і ін.
Найяскравіший представник німецької лицарської літератури є Вальтер фон дер Фогельвейде. Він об’єднав у творчому синтезі основні течії середньовічної німецької лірики. Спочатку, учень Рейнмара, писав звичайні пісні «високого кохання», проте пізніше Вальтер різко змінює тематику своїх творів, вступаючи в літературну полеміку зі своїм вчителем. Він робить героїнею своїх пісень просту дівчину, протиставляючирицарському служінню дамі просте й безпосереднєпочуття. Нехай його звинувачують у «низькому коханні». Вальтер каже: «Не знают они, что значит любить по-настоящему. Ты прекрасна, и этого достаточно. Я люблю тебя и предпочитаю золоту королевы твое стеклянное колечко » (7, 113).
У піснях «низького кохання» Вальтер звертається до народної поезії, беручи з неї мотиви весняних танців та пісень, картини природи та весняної любові. У його віршах знову з’являється «природний зачин», який відсутній у більшості мінізінгерів куртуазного стилю. Поет радіє тому, що прийшла весна, пташки співають у лісі й дівчини виходять на вулицю грати в м’яч. «Все теперь веселы – давайте плясать, смеяться и петь!» Він зустрічає кохану на луку серед подруг і пропонує їй вінок – хай вона надіне його у час танців: якщо б у нього було коштовне каміння, він би ним прикрасив її волосся. Характерне введення до мінезангу фольклорних мотивів: поет гадає на квітці: любить – не любить, любить – не любить. І скільки разів він не гадав, завжди мав гарну відповідь. Не менш характерна картина любовної зустрічі під липою на галявині:
Під липою
В зеленім лузі,
Ген недалечко від ріки,
Як після свята,
Трава прим’ята
І потолочено квітки. (3, 262)
І тільки соловейко був свідком щастя закоханих. Це розповідь дівчини, а значить, традиційна «жіноча пісня»; розмір для танцю та приспів доказують цей зв'язок з весняною хоровою піснею.
Після смерті Вальтера фон дер Фогельвейде міннезанг переживає кризу. Ці кризисні явища помітні в творах Нейдхарта фон Рейнталя (Her Nithart) (ок.1180-1237), яскравого представника сільського міннезанга. Його героїня – не знатна пані, а проста сільська дівчина. Не вона сама є предметом поклоніння, а, навпроти, вона сама захоплена лицарем і жадає з ним зустрічі.
Він ввів народні мотиви, зображення сварок закоханих і розбратів через любов, діалоги, сценки. Часто писав пародії на «зимові пісні» селян, сатирично змальовує сільські заняття. Очевидно, кепкування Нейдхарта доходили до селян і викликали зіткнення з ними, оскільки в піснях є розповідь про ворожнечу між бідним лицарем і багатими селянами. Відоме нижчим шарам, ім'я Нейдхарта надовго здобуло погану славу: йому безпідставно приписується ряд пісень непристойного вмісту. Народна чутка віднесла Нейдхарта до придворних блазнів, його твори попали в народну «Книгу дурнів». Довкола особи міннезінгера склався цикл шванков, що склали в XV ст книгу «Нейдхарт Ліс», виникла авантюрно-сатирична віршована повість «Нейдхарт з селянами», вже в кінці XIV ст існував її драматичний варіант «Гра про Нейдхарте».
4. ЛИЦАРСЬКА ЛІТЕРАТУРА
У рицарському романі ми знаходимо в основному такі ж почуття та інтереси, які складають зміст рицарської лірики. Це, по-перше, тема кохання, яка розуміється в більш чи менш «піднесеному» значенні. По-друге, фантастика в двоякому розумінні цього слова – як надприродне (казкове, не християнське) та як усе незвичайне, виключне, що підіймає героя над буденністю життя. Обидві ці форми фантастики, звичайно пов’язані з любовною тематикою, вкриваються поняттям пригод або авантюр, що трапляються з рицарями, які завжди йдуть на зустріч цим авантюрам. Джерелом рицарського роману була усна творчість європейських народів і народів Сходу. Фольклорне походження мають типові мотиви, ситуації, образи, такі фантастичні явища як зачаровані замки, велетні, феї, чудовиська, добрі та злі чаклуни, чарівні речі та напої. Використовувалися й античні джерела — твори Гомера, Вергілія, Овідія. Згадаймо хоча б «Роман про Енея», який засновано на «Енеїді» Вергілія. Тут на перший план виступають два любовних епізоди. Один з них, трагічне кохання Дідони та Енея, був яскраво зображен вже у Вергілія, тож поету середньовіччя мало що прийшлося додавати. Але інший, пов'язаний з Лавінієй, повністю створен ним. У Вергілія подружжя Енея та Лавініі , дочки царя Латина, - політичний союз, в якому почуття не грають ні якої ролі. Французький роман (1600 віршів) ілюструє доктрину куртуазного кохання, де автор робить спроби відобразити душевні переживання героїв.
За генетичним походженням тем, сюжетів, образів, за тематикою і комплексом ідейно-естетичних ознак романи поділяються на цикли. Визначаються античний, бретонський, артурівський, візантійський цикли. До бретонського циклу входять так звані британські ле, віршовані новели про кохання, фантастичного змісту, створені приблизно в 1180 році англо-нормандською поетесою Марією Французською. Свої сюжети, запозичені з бретонських пісень, Марія переносить до умов французького феодалізму, пристосовуючи їх до звичаїв та понять сучасній їй, рицарській, дійсності. Так дуже яскраво змальовано фон рицарського життя в «Ланвалі», де зображено таємне кохання рицаря та феї, які вимушені були втікати на чарівний острів, через ревнощі королеви. У іншому ле король не хотів розставатися зі своєю донькою та оголосив, що видасть її заміж лише за того, хто без сторонньої допомоги віднесе її на руках на вершину високої гори. Юнак, який дуже її кохав і якого кохала вона, доніс її до верхівки гори, але там же впав та помер. С того часу ту гору називають «Гора двох закоханих». Усі ле Марії Французської проникнуті однією загальною оцінкою людських відносин. Більш за все вона співчуває людям, які страждають від кохання. При цьому кохання вона розуміє не як служіння дамі й не як палку пристрасть, а як ніжне природне почування потягу один до одного двох чистих та простих сердець.
Найпопулярніший лицарський роман усіх часів - Трістан та Ізольда. Сюжет про кохання рицаря Трістана до королеви Корнуолла розроблявся письменниками Франції, Англії, Німеччини та інших країн. Існувало кілька однойменних романів, але жоден із них не зберігся повністю. Сучасний читач ознайомлюється з романом за текстом, реконструйованим у XX столітті Жозефом Бедьє за неповними текстами романів Беруля й Тома та фрагментами твору Готфріда Стратсбургського.
Популярність легенди про Трістана та Ізольду в різних її інтерпретаціях пояснюється тим, що в ній уперше в європейській літературі було зображено конфлікт між почуттям і обов’язком, який згодом дістане втілення у багатьох літературних творах. Сильна й фатальна пристрасть, мистецьки змальована в поемах про Трістана, перетворює зворушливу пригоду на потужно зв’язану драму, перепитії якої захоплюють читача й сьогодні.
Трістан – син короля Рівален. У ранньому дитинстві він втрачає батьків. У життєвих випробовуваннях формується рицарська особистість королевича. Викрадений норвезькими купцями, а потім відпущений ними, юнак опинився далеко від домівки і випадково потрапив у Корнуолл, де правив брат його матері король Марк. Король полюбив небожа й оголосив його своїм спадкоємцем. У країні Марка Трістан став вірним васалом, захисником королівства. Він був єдиним, хто наважився вийти на двобій зі страшним велетнєм Моргольтом, який вимагав сплатити данину і віддати по три сотні юнаків та дівчат, щоб вони стали рабами в Ірландії.
На острові дзвенять мечі,
Дзвенять удень, дзвенять вночі…
До краю стомлений Трістан
Морольту найстрашнішу з ран
Завдав нарешті. Той упав…(4, 16)
Перемога Трістана викликала заздрість придворних.
Ізольда – дочка ірландського короля, племінниця Морольта. Вона зцілила Трістана, вбивцю брата матері, та нікому не сказала, що вона знає від чиїх рук помер дядько. Ізольда має стати дружиною короля Марка.
Два образи – два єства,яких усе розділяло, які мали б ненавидіти одне одного, фатально приречені на любов. Саме фатальність надає їхнім почуттям чарівне зілля (байдуже, вірить поет у його чудодійну силу чи вбачає у ньому лише символ всемогутності ), що прирікає їх на насолоду та нечувані страждання.
Що з нами діє це вино?
Чи двоє нас, чи ми – одно?
Неначе полум’я ясне
Тебе спалило і мене…
На цілім світі ми удвох,
Над нами в небі тільки Бог,
На цілім світі – ти і я,
Любов твоя, любов моя…
Ми келих випили до дна:
Любов одна – як смерть одна. (4, 29)
Вони можуть проголосити себе невинними перед Всевишнім, і Трістан наважується постати перед судом Божим. У їхніх душах немає жодного місця для докорів сумління. Однак вони страждають, бо відчувають себе пов’язаними тисячами ниточок із тим, кого вони зраджують: один – через шлюб, а інший – через рідну кров і васальну залежність. Герої послідовно страждають від страху, сорому, розлуки і спричинених нею ревнощів. Їм, що пройшли через низку логічно поєднаних випробувань, нічого не залишається, як добровільно принести себе в жертву і померти одне за одним.
Легенда про Трістана та Ізольду дала початок двом лініям розвитку європейської літератури. Перша – лінія лицарського роману, де відважний герой визволяє королівство від влади могутніх велетнів та вогнедишних драконів і дістає як винагороду принцесу й половину врятованого їм королівства (Трістан врятовує Ірландію від дракона).
Друга лінія – це лінія психологічного роману та трагедії, де вступають у непримиренний конфлікт любов і обов’язок, де фатальне кохання заводить героїв у безвихідь, але вони з гідною подиву й захоплення впертістю перемагають усі, здавалося б, незборимі перешкоди, створені ворожим оточенням. Відблиск історії Трістана та Ізольди лежить на трагедії Шекспіра «Ромео і Джульєтта». Ідеться не про сюжетну схему твору, а про співзвучність провідного мотиву: непереможне почуття, яке переповнює серця героїв п’єси, володіє всім їхнім єством, відкидає всі заборони в ім’я торжества кохання. Інший приклад – роман Гете «Страждання юного Вертера», герой якого лише у смерті знаходить розв’язання трагічного конфлікту між обов’язком і всепоглинаючим почуттям.
На перший погляд може здатися, що історія Трістана та Ізольди – це оповідь не тільки про любов, а й про зраду. Справді, королева Ізольда багаторазово зраджує свого чоловіка, короля Марка. До того ж і Трістана не можна вважати вірним Ізольді Білокурій: узявши з нею шлюб, він мріє про іншу жінку, потай шле до неї гінця, сподівається на побачення із нею. Та це хибний погляд. Ізольда поєднала своє тіло, душу й життя з Трістаном на кораблі, по дорозі до Тінтажеля, ще навіть не убачивши короля Марка. То хіба в такому разі її відмова від Трістана не була б справжньою зрадою?
Ізольда Злотокоса залишається вірною Трістанові протягом усього життя, не раз ризикуючи ним саме в ім’я цієї високої вірності. Трістан же, втративши надію на зустріч із королевою, вигнаний назавжди з її країни, щиро вірить, що, одружившись з Ізольдою Білокурою, забуде свою далеку кохану. Згодом він розуміє, що помилився, але зарадити біді вже не можна – і мужньо зустрічає смерть як визволення від тяжких ран, не тільки тілесних, а й душевних. Отже, не про зраду йдеться в легенді, а про збереження вірності своєму коханню. При цьому виникнення кохання Трістана та Ізольди можна трактувати по-різному. Історія з магічним напоєм ніби знімає із закоханих відповідальність за їхнє почуття: вони стають рабами фатальних обставин. Проте любовний напій можна розуміти і як символ неминущого, на все життя, кохання. Кохання Трістана та Ізольди невичерпне, воно не згасає з часом, а розпалюється ще дужче, незважаючи на все перешкоди. Більш того, можна сказати, що ці численні перешкоди й труднощі підтримують вогонь любові. Жертовність закоханих, які не шкодують життям, аби з’єднатися одне з одним, цілісність їхніх характерів, завдяки якій вони кидають виклик звичаям та умовностям свого оточення, - ось що творить із них постаті ідеальних коханців усіх часів.
Трістан та Ізольда належать до «вічних образів» світовою культури. Сучасний французький письменник Мішель Туруньє вважає, що кожен вічний образ – Дон Кіхот, Прометей, Гамлет, Фауст – є втіленням бунту проти встановленого порядку. Особливе місце він приділяє порівнянню контрастних, полярно протилежних образів Трістана і Дон Жуана : «Дон Жуан – утілення бунту свободи проти вірності, бунту свободи людини, що шукає насолод, проти подружньої вірності. Дивний парадокс Трістана та Ізольди полягає в тому, що вони так само постають проти подружньої вірності. Але вони чинять це не заради свободи, а в ім’я вірності більш глибокої, більш стійкої – вірності фатальної пристрасті»(4, 73).
Дослідник культури французького Середньовіччя Дені де Ружмон звертає увагу на те, що справжніми жертвами в легенді виявляються не Трістан та Ізольда, а король Марк – символ законного шлюбу.
Але не забудьмо й про ще одну жертву – Ізольду Білокуру, яка так само символізує законний шлюб. Обидва шлюби (Ізольди Злотокосої з Марком і Трістана з Ізольдою Білокурою) приречені на невдачу: накинений іззовні обов’язок геть руйнується при зіткненні з живим, повнокровним непереможним почуттям. Внутрішня цілісність героїв стародавньої легенди залишається неперевершеним зразком на всі часи. Проте в наші дні, на думку Віктора Коптілова – дослідника цієї легенди, міф про Трістана та Ізольду втрачає свою життєвість, і винна в цьому «вичерпаність душі» сучасної людини, надто раціональної, щоб у ній знайшлося місце для непереборної пристрасті. Зникло багато давніх табу, у протистоянні з якими гартувалася людська душа, - і разом із ними вогонь великого почуття згас у здрібнілому серці. Цю думку підхоплює Жан Жіоно (автор книги «Трістан», яку видали в Парижі в 1941р) : «Ми стали дуже вправними автомобілістами, авіаторами, стратосферниками, але розучилися любити» (4, 74)
ВИСНОВКИ
Таким чином, вивчення й розгляд лицарської лірики та поезії є важливим спектром у літературі. Рицарський роман відіграв важливу роль у розвитку художньої літератури як мистецтва слова.
Як ми вже зазначали вище, відблиск найяскравішої історії середньовіччя про Трістана та Ізольду лежить у творах Шекспіра та Гете, титанів західноєвропейської класики, Леся Українка написала поему «Ізольда Білокура», Вагнер створив музичну драму «Трістан та Ізольда».
Письменники Середньовіччя виявляли особливий інтерес до внутрішнього світу. У рицарському романі, здійснюються спроби відійти від традиції однопланових образів, які діють відповідно до своїх рольових функцій. Середньовічний автор починає усвідомлювати складність людських характерів і стосунків і намагається розкрити різні риси людської особистості. Герой лицарського роману діє, маючи на меті інтереси й накази своєї Прекрасної дами. Лицар зустрічається у двобої з іншими лицарями, фантастичними чудовиськами, бореться проти чаклунів і таким чином завойовує собі славу в віках та любов коханої.
СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ
1) Галич О.А., Дмитренко В.І., Фоменко В.Г. Історія зарубіжної літератури. Античність. Середньовіччя. – Луганськ: Янтар, 2003. – 228с.
2) Кирилюк З.В. Література Середньовіччя (Текст): посібн. Для вчителя/ З. В. Кирилюк – Х.: Ранок, 2008. – 176с.
3) Література західноєвропейського середньовіччя/ За редакцією Н.О. Висоцької. – Вінниця: Нова книга, 2003. – 464с.
4) Пурищев Б.И. Зарубежная література средних веков. Латин., кельт., скандинав., прованс., франц. лит-ры. Учеб. пособие для студентов філол. спец. пед. инт-ов. Изд. 2-е, испр. и доп. М.: Просвещение, 1974.
5) Трістан та Ізольда: Давньофранцузька легенда/ Пер. Та післямова Т. Каптілова. – К.: Либідь, 2004. – 80с.
6) Шапагінов Б.Б.Зарубіжна література від античності до початку XIX століття. К.: Академія, 2004. – 360с.
7) Шаповалова М.С., Рубанова Г.Л., Моторний В.А. Історія зарубіжної літератури: Середні віки та Відродження. – Л., 1982.
8) Алексеев М.П. История зарубежной литературы=Средние века и Возрождение: Учеб. пособие для филол. спец. ун-тов и пед. ин-тов – 3-е изд. – М.: Высшая школа, 1978 – 527с.
9) Артамонов С.Д. Литература средних веков. М.: Просвещение, 1992. – 240с.
10) Бернард де Вентадорн. Песни. М.: Наука, 1979 – 311с.
11) Бурцев А.А. История западноевропейской литературы Средних веков и епохи Возрождения: учебн. пособие/ А.А. Бурцев – М.: Вузовская книга, 2008. – 116с.
12) Гуляев Н.А. История немецкой литературы. – М.: Университетская книга; Логос,2007.
13) Дынник В.А. Бернарт де Вентадорн и “радостная наука” трубадуров // Бернарт де Вентадорн. Песни. М., 1979.
14) История зарубежной литературы: Средние века. Возрождение (Учеб. пособие для филол. спец. ун-тов и пед. ин-тов)/М.П. Алексев, В.М. Жирмунский, С.С. Мокульский, А.А. Смирнов. – 3-е изд. – М.: Высшая школа, 1978. – 525с.
15) История зарубежной литературы. Средние века и Возрождение: учеб. пособие для филол. спец. вузов – 4-е изд., испр. и доп. – М.: Высшая школа, 1987. – 415с.
16) История немецкой литературы в III томах. Том I – от истоков до 1789г. – М.: Радуга, 1985. – 350с.
17) Косиков Г.К. Средние века// История французской литературы. М.: Высшая школа, 1987. – 540с
18) Мейлах М.Б. Язык трубадуров. М., 1975;
19) Мелетинский Е.М. Средневековый роман. Вопросы типологии./ В кн.: худ. яз. средневековья. – М.: Наука, 1982.
20) Мелетинский Е.М. Средневековый роман: Происхождение и классические формы. – М.:Наука, 1983. – 304с.
21) Михайлов А.Д. Фр