Ресурсно-рекреаційний паспорт Городнянського району

ТЕМА

РЕСУРСНО-РЕКРЕАЦІЙНИЙ ПАСПОРТ

ГОРОДНЯНСЬКОГО РАЙОНУ

РОЗДІЛ І. ІСТОРИЧНІ ВІДОМОСТІ

1.1 Історія міста

Городнянщина — край з багатою історією, культурою, традиціями та мальовничою природою. Городня - поселення часів Київської Русі. За багатовікову історію Городня була місцем інтенсивних контактів різноманітних етносів і культур, не раз була в епіцентрі важливих історичних подій, ставала ареною боротьби могутніх сусідніх держав.

У писемних джерелах Городня згадується в 1552 році, коли в складі Московського війська в Казанський похід разом із стародубцями йшли «боярские дети Городни и Мощенки».

З 1618 року Городня у володінні польських шляхтичів Хвощів. У час створення урядом шляхетської Польщі Чернігівського воєводства (1635) Городня - містечко і центр Городнянського округу.

У середині 17 століття городнянці брали активну участь у селянсько – козацьких повстаннях та визвольній війні українського народу під проводом Б. Хмельницького. Після Переяславської угоди 1654 року Городня стала адміністративною і військовою одиницею - сотенним містечком Чернігівського полку. До Городнянської сотні входили 55 населених пунктів.

29 червня 1709 року Російський імператор Петро I після розгрому шведської армії Карла 12 під Полтавою саме в Городні святкував свій День ангела (тезоіменництво) й на відзнаку героїзму місцевих жителів подарував місту три чавунні гармати (Дадоток А рис. 1). У 1888 році гармати були встановлені на п’єдесталі і збереглися до наших днів.

У 1732 році завдяки благодійницьким внескам купця 1 гільдії, міського голови Писарева Павла Миколайовича в центрі Городні був збудований величний храм святої Трійці (Додаток А рис.2). Ця перлина зодчества могла б прикрашати місто й сьогодні, але 70 років тому городнянська святиня була зруйнована комуністичною владою.

У 1764 році в Городні мешкало 125 сімей козаків та 185 сімей міщан та селян, а також стали населяти її євреї, більш ніж 300 осіб, в основному ремісники та купці.

У 1782 році на Україні було скасовано полковий адміністративний устрій і утворено 5 намісництв, у тому числі й Чернігівське. Намісництва, а потім і губернії ділилися на повіти. У цьому році Городня стала адміністративним центром одного з найбільших повітів Чернігівщини - Городнянського.

У 1782 році був затверджений для міста герб, який являв собою чорний якір на червоному фоні і три восьмикутні срібні зірки, одна зверху, а дві - з боків.

Якір, абсолютно подібний до городнянського, можна знайти на гербі польських Радзиць. Відомо, що в Польщу цей родовий герб потрапив разом зі своїм володарем із Німеччини, де він був подарований родоначальнику сім’ї ще в XIV столітті за доблесть у морській битві. Може бути, що в часи польського панування Городня була віддана одному з нащадків німецького моряка, зокрема Хвощу. Можливо, і перекочував якір із Німеччини до родового герба польського поміщика, а потім на герб міста Городні.

У наступному 1783 році повітове місто одержало різні вигоди і привілеї.

Важливу роль для пожвавлення економіки й торгівлі в Городні мало прокладення Лібаво – Роменської залізниці (1873 р.), а згодом відкриття в Городні банку.

У кінці 19 століття на кошти грузинського князя І. Орбеліані був споруджений Народний дом, у якому аматори показували спектаклі, потім створювався кінематограф. Будівля збереглася, тепер тут міститься дитячо-юнацька спортивна школа.

Під час першої світової війни та створення Української незалежної держави Городня стала епіцентром тих історичних подій. У місті формувалися загони Червоної армії М. Щорса, В. Боженка, М. Кропив'янського. Біля Городні діяли повстанці отаманів Галаки, Добровечора, Ющенка, Бусла.

У 1919 році у приміщенні Городнянської жіночої гімназії (тепер школа №2) (Дадоток А рис.3) знаходилось керівництво Чернігівської губернії, губком та губреввиконком під керівництвом Ю. Коцюбинського та Е. Бош.

У 1923 році повіти були ліквідовані, Городня стала центром району. Під час колективізації Городня знову в центрі подій. Для придушення виступів селян у Городню були викликані з Гомеля регулярні війська. 17 червня 1931 року повстанці під керівництвом „куркуля” Я. Рябченка ( в минулому начальник повітової міліції) біля Городні отримали поразку.

Під час Великої Вітчизняної війни 8 тисяч 425 жителів Городні та району загинули в боротьбі проти німецько – фашистських загарбників. Трьом городнянцям: О. Жижкуну, Б. Калачу, Й. Юфи (еврей) - присвоєно звання Героя Радянського Союзу.

У 1989 році в Городні почалось виробництво кольорових телевізорів «Агат». Це був єдиний районний центр на теренах тодішнього Радянського Союзу, в якому випускалась така високотехнологічна продукція.

У Городні тривалий час розміщувався 703 навчальний авіаційний полк Чернігівського вищого авіаційного училища льотчиків, який мав добре оснащення; аеродром, полігон, сучасні класи, тренажери. Тут сталі на крило тисячі висококласних льотчиків, серед яких десять майбутніх космонавтів.

З проголошенням незалежності України, в 1991 році, Городня знову стала прикордонним містом.

Символом віковічної дружби й братерства слов’янських народів — українців, росіян, білорусів — є величний Монумент Дружби на кордоні земель трьох держав (Додаток Б рис.1).

Городнянський край вписав в історію України десятки видатних імен із різних галузей суспільного й державного життя.

Особливе місце посідає Городнянщина в долях письменників: М. Коцюбинського, А. Кацнельсона, політичного діяча сучасності Л. Лук’яненка, професора, Заслуженого працівника народної освіти П. Назимка, хірурга М.Волковича, художників О. Лопухова, І. Серебряного. етнографа та історика С. Носа, міського голови П. Писарєва, інженера — архітектора Д. Савицького, військового діяча М. Щорса та багатьох інших відомих постатей.

РОЗДІЛ ІІ. ПРИРОДНІ УМОВИ

Геополітичне положення. Городня – місто історичне і є центром єдиного району України, який безпосередньо межує з Російською Федерацією та республікою Білорусь. Розташована на півночі Чернігівської області, по обидва боки невеличкої річки Чибриж (Додаток Б рис.2), яка впадає в річку См' ячка – притоку р. Снов (Додаток Б рис.3). Місто знаходиться в 3 км від залізничної станції Городня, на автошляху Чернігів-Сеньківка-Климово-Москва.

Відстань до обласного центру Чернігова автомобільним шляхом - 56 км, столиці Києва - 200 км, до Росії та Білорусі - 35 км.

Городня знаходиться в зоні дії міжнародного транспортного коридору №9, визначеного Критською конвенцією в рамках Європейського Співтовариства (Хельсінкі - Санкт-Петербург – Київ (Москва) – Одеса (Кишинів) – Бухарест – Александрополіс). Через місто проходять залізниця Санкт – Петербург - Сімферополь та автомобільна дорога Чернігів - міжнародний пункт пропуску „Сеньківка”, далі - на Росію (Брянськ, Москву) та Білорусь.

Крайні населені пункти району : на півночі – село Деревини, на півдні – село Макишин, на сході – село Сеньківка, на заході – село Володимирівка.

Віддаль між крайніми точками з півночі на південь 52 км, а зі сходу на захід – 40 км.

Площа району – 1 тис. 571,2 км кв.

Характеристика поверхні. Територія району розміщена на Придніпровській низовині. Відноситься до Чернігівського Полісся. Поверхня слабо хвиляста, піщана, місцями заболочена рівнина з мішаними лісами. Північна частина району більш хвиляста, має найбільшу висоту 175 м, південна – понижена в напрямі річки Снов, з середніми висотами 140-130 м. Навколо чимало хвойних та змішаних лісів, неподалік 150 – гектарне озеро Черемошне (Додаток Б рис.4).

Клімат. Клімат району характеризується такими показниками: найнижча температура, яка спостерігалася в районі, становила -37, найвища +38, кількість опадів 580-600 мм. Більша частина опадів випадає в теплий період року. Висота снігового покриву 20-30 см. Пересічна температура січня 7⁰С, а липня +19⁰С. Протягом року переважають західні вітри.

Особливості флори і фауни. Рослинний світ району, насамперед, представлений деревною рослинністю – лісами. Під ними у районі зайнято близько 31,5 тисячі гектарів. З деревних порід найбільш поширені сосна, дуб, береза, осика, вільха, граб, а також липа, клен, ясен. У лісах ростуть багато кущів та багаторічних трав’янистих рослин, як – ліщина, калина, шипшина, малина, глід, барбарис, ожина, суниці, брусниці, чорниці тощо. Ліси славляться грибами та лікарськими рослинами.

Лучна рослинність поширена на заплавах річок, тут ростуть такі трави, як, мітлиця, явір, осока, тонконіг, костриця та інші. Болота вкриті вологолюбними рослинами (очеретом, рогозою, аїром). В цілому в районі переважають культурні рослини та ліси, посаджені людиною.

На території району живуть різноманітні дикі тварини, розміщення їх нерівномірне. Найбільше видів диких тварин живе в лісах, болотах. Частіше зустрічаються лосі, козулі, дикі кабани, зайці, лисиці, їжаки, олені, єнотовидні собаки, єноти, куниці, борсуки, бобри, вовки. З птахів поширені зяблики, солов’ї, синиці, деркачі, очеретянки, сороки, граки, ворони, шуліки. Багато комах: мошки, комари, ґедзі, метелики. На полях можна побачити жайворонків, граків. На луках – лелек, плисок, сірих чапель, інколи іволгу. На болотах, водоймах, у долинах річок – диких гусей, качок, куликів, вальдшнепів. З плазунів зустрічаються гадюки, ящірки, вужі. В річках водяться: карасі, лини, в’юни, окуні, щуки, коропи, лящі, соми.

Зменшення площі лісів, боліт призвело до загибелі таких тварин як тури, тарпани, бурі ведмеді.

Унікальні ландшафтні і природні об’єкти. „Кримок” – ботанічний заказник 434 га, Рубізьке лісництво. Ділянка мішаного лісу з переважанням дуба віком 40-50 років. У трав’яному покрові лісу зростають барвінок, конвалія та інші лісові рослини.

«Мальча» – ботанічний заказник, Рубізьке лісництво. Змішаний ліс віком 40-60 років. У лісовому трав’яному покрові значні запаси цінних рослин і, зокрема, барвінку, золототисячника, конвалії.

«Ананасове» – гідрологічний заказник 283 га, с. Хотівля. Болотний масив, що служить важливим регулятором водного режиму території.

«Буханицьке» – гідрологічний заказник, Староруднянське лісництво. Низинне осокове болото в заплаві річки Снов з багатою рослинністю і рідкісними угрупуваннями різних видів осок. Площа 30 га.

«Дігтярі-Варвини» – гідрологічний заказник, с. Хоробичі, с. Ваганичі, с. Хотівля. Болотний масив для збереження водного режиму місцевості. Площа 602 га.

«Жайворонок» – гідрологічний заказник, с. Полісся, Бутівка.

«Крюкова» – гідрологічний заказник, 243 га с. Тупичів та Великий Литвин. Свагново – осокове болото в заплаві річки Крюкова змішаного живлення.

«Макишинський» - гідрологічний заказник, 492 га, с. Макишин. Болотний масив для збереження природного гідрологічного режиму р. Снов.

Болото „Мох” – гідрологічний заказник с. Деревини та Лемешівка. Болотний масив у заплаві р. Терюхи, служить регулятором водного режиму річки.

«Панська лоза» – гідрологічний заказник с. Перепис та Деревини. Болотний масив у заплаві р. Терюхи, який має велике значення для збереження природного ходу гідрологічних процесів.

«Строхове» – гідрологічний заказник 29 га, с. Ільмівка, болото важливого водорегулюючого значення.

«Тарасове» – гідрологічний заказник, 9 га. Невклянське лісництво. Низинне осокове болото, має велике значення як регулятор рівня ґрунтових вод.

«Торфовище» – гідрологічний заказник с. Маки шин та Великий Дирчин. Торф’яне болото, цінне як регулятор водного режиму прилеглих територій.

«Широкий лог» – гідрологічний заказник, 411 га, с. Ільмівка та Володимирівка. Болотний масив у заплаві р. Крюкови, що має важливе значення в регулюванні водного режиму річки.

«Петрушин”»– гідрологічний заказник біля с. Івашівка. Торфове болото, цінне як регулятор водного режиму прилеглих територій.

Державні пам’ятники природи місцевого значення. «Дуб невклянський 1», ботанічний заказник. Дуб віком 300 років, висотою 30 м, окружність стовбура – 2,8 м.

«Дуб невклянський – 2», ботанічний заказник, с. Невкля. Дуб віком 150 років.

«Дуб тупичивський», ботанічний заказник, Тупичівське лісництво. Дуб-довгожитель, віком 560 років, висотою 27 м, окружність стовбурів 5 м.

«Сосни невклянські», ботанічний заказник с. Неволя, дві сосни по 150 років.

«Сквер городянський», ботанічний заказник 1 га, м. Городня. Старовинний міський сквер з гарматами, подарованими Петром І.

Ще в районі є такі заказники: Городянський дендропарк (ботанічний), парк «Дружби народів» (с. Сеньківка), Тупичівський, Ваганицький парки, ландшафтні заповідники «Вешка», «Кримок», Невклянське дача І та ІІ, Тупичівська дача І та ІІ.

РОЗДІЛ ІІІ. АРХІТЕКТУРНО-ІСТОРИЧНІ РЕСУРСИ

Михайлівська церква в с. Великому Листвені Городнянського району (Додаток В рис.1) збудована 1742 р. понад заплавою р. Дирчин на замовлення А. В. Дуніна-Борковського. У плані повторює традиційний тип тридільного храму. Найпізніший відомий в Україні приклад мурування з жолобкової, так званої литовської цегли. Центральна дільниця (9x9 м) перекрита хрестовим склепінням завтовшки в цеглину. Замість світлової бані мала високий дерев'яний намет з маківкою. Внутрішній простір освітлювався великими, на два яруси, вікнами. У 1855 р. зроблено півсферичну баню (не збереглася), притвори, до бабинця прибудовано чотириколонний портик тосканського ордеру. Оригінальний задум та конструктивне вирішення Михайлівської церкви в с. Великому Листвені не мають аналогів на Лівобережній Україні.

У 18 ст. у Городні було споруджено три церкви, жодна до нашого часу не вціліла. Тільки на малюнку ми можемо бачити велич і красу Троїцької церкви в який були розписи Г. Стеценка.

В 2008 році збудована нова Свято - Миколаївська церква (Додаток В рис.2).

3.1 Вода з колодязя десятого століття

Мешканці села Автуничі на Чернігівщині Городнянського району мають рідкісну нагоду посмакувати такою ж водою, якою вгамовували спрагу наші пращури.

Яким же побитим „пробиралася” у нашу атомно-компю'терну добу та чиста середньовічна водиця? Усе сталося завдяки науковцям з Інституту археології НАН України та... місцевому лісникові Миколі Зайцю. Головне в іншому: за колодязною екзотикою постає справжнє відкриття, зміна одного з усталених традиційних уявлень.

Археологи, як правило, „копають” на місцях стародавніх осередків цивілізації – і знахідки не змушують себе чекати. Київські ж учені вирушили в глушину. Місцевість довкола Автуничі і нині – глибока провінція. А тисячу літ тому? Тож зацікавились: чи справді у лісах стародавньої Сіверщини завивали лише вовки? Чи справді розкиданий недолею, убогий та темний тамтешній люд добрих ремесел не знав, а пив воду з „копитного сліду”? Одне слово, був таким, як його досі уявляли історики.

І ось – колодязь. Без коробки чи, тим паче, дашка. Проте справжнісінькій середньовічний колодязь. Спочатку один. А невдовзі й другий, знайдений два роки тому, а тепер після дослідження та опрацювання знахідок, навіть реставрований.

Стою біля нього. Хто колись носив до хати воду з колодязя, здогадався б: це – цямрини! А ось характерні рівчаки для дужок... Так, звалені у купу поліна, що лежать нині у відділі давньоруської та середньовічної археології, десь тисячу років тому справді були зрубом сільського колодязя. Час їх, звичайно, поточив. Проте український дуб з честю витримав іспит століть. Деревина тверда на дотик. Достоту ваговита... До тріумфальної ходи «бетонних кілець» у нас у селі, наприклад, ніколи не пускали на зруб дуб. А ось озброєні мало не кам’яним інструментом сіверяни взяли та й склали йог із цієї лісової породи. Ніби знали, що їхній витвір дасть потомкам справді непересічні наукові аргументи.

Звісно, що колодязі у Київській Русі були. Князі та духовенство пили воду не з калюж. З чого вже там складали зруби у колодязях при високих дворах, не знаю. Головне, знать, заможні та владні люди користувалися тим здобутком тогочасної цивілізації. Але – провінція ... Історики не припускали, що колодязями послуговувалися й там. Тепер же перед нами не просто повноцінний автуницький зруб, а й дещо інше.

Дубове поліно з характерними вирізами на краях. Невже коромисло? Адже тут немає й натяку на традиційну виїмку для плеча.

Безпосередній учасник археологічної експедиції Ігор Анатолійович Готун каже, що то, звичайно,коромисло!

Ось оливкові скляні кульки, в яких легко можна впізнати стародавнє намисто. А ось череп’яні провушини зі шматтям протягнутого в них лика.

Бачачи замислений подив співрозмовника, Ігор Анатолійович виручає мене розлогим коментарем.

Воду в епоху слов’янського середньовіччя, звичайно, носили не жерстяними відрами. Користувалися цеберками. А ці провушини опинилися у колодязі ось чому. Господині опускали сюди влітку для охолодження молоко, м’ясо... у таких керамічних посудинах з провушинами. Та оскільки ті провушини припасовувалися до вінець не дуже міцно, то частенько відривалися. Звідси й розсипи цих, як ми кажемо, керамічних фрагментів. Як на дні колодязя, так і навколо нього. Жінки просто не завжди їх прибирали.

Добротний дубовий колодязь (та ще й з ящиком при ринбі) і сам по собі є переконливим аргументом на користь високої побутової культури наших пращурів. Адже голими руками таке не зробиш! Окрім лопат, одну з яких, схожу на сучасну копаницю і при тому також дубову, археологи таки знайшли, потрібен був для обробки дерева досконалий інструмент. Та й сам колодязь, напевне, копали гуртом, маючи бодай примітивні „геологічні” знання... Розгортається ціла низка цікавих висновків.

Колодязь колодязем, але одночасно з цим відкриттям і в цьому ж місці виявлено такі промовисті в історичному відношенні предмети, як керамічний уламок з власноручним написом гончара (по сирому), хрестик з черепашки, на якому видряпане зображення Христа на Голгофі... Втім, останнє, як , до речі, й намисто, могло потрапити сюди і з Причорномор’я : християнські сюжети у побут (інвентар) ще не ввійшли – простий люд перебував у полоні язичництва. Але напис на горщикові! Уявляєте? Десяте, та нехай навіть дванадцяте століття, - і грамотний сільський гончар! Це, погодьтеся, вражає.

Крім того, кажуть фахівці, з автуницького колодязя брали воду не лише для пиття. Цією, як на ті часи, досконалою господарською спорудою, напевне, користувалися і ремісники виявленого поблизу справжнього гончарного комплексу. Тобто є всі підстави гадати, що стародавні слов’яни, зокрема сіверяни, аж ніяк не обмежувалися землеробством та бортництвом, що їх досі відводили їм історики. Були в них ширші інтереси й заняття. Про це свідчать і виявлені біля Автуничі смолокурня, тиглі для виплавки (з болотяної руди) так званого губчастого заліза... А з чого ж робили наконечники для стріл, ножі, сокири, зрештою, провушини – тільки вже не на керамічному посуді, а на дубових цеберках? Нарешті – замки. Справжнісінькі пласкі замки, наявність котрих хоч і засвідчує той сумний факт, що злодії водилися й тоді, проте своєю конструкцією можуть здивувати навіть сучасного інженера.

Після археологічних знахідок біля Автуничі стає зрозуміло: європейська історична наука міряла давньоруську культуру явно коротким аршином. Багато, надто багато списувалося на татаро-монгольське нашестя, яке ніби геть умертвило старослов’янську культуру і спаралізувало економічний поступ... Що ж до реставрації колодязя, здійсненої з ініціативи давнього симпатика археологів Миколи Зайця, а також можливості місцевих жителів пити „стародавню” воду, то тут немає жодних сенсаційних перебільшень. Колодязь, як то кажуть, діє. А вода у ньому, як засвідчено хімічними аналізами, справді живлюща і чиста, ще „та” (4).

Навколо колодязя древніх сіверян.

«... У листопаді минулого року „Деснянська правда” розповідала про те, що студенти Чернігівського педінституту, проводячи археологічні розкопки поблизу села Автуничі Городнянського району, натрапили на древній колодязь (Додаток В рис.3), і він відповідно облаштований. Мені дуже хотілося напитися з нього води. Влітку трапилася така нагода з двома приятелями побувати в рідних краях, там, де я народився. Заглянули на розкопане поле, віднайшли колодязь, та дістати води не вдалося. Прикро стало на душі, що недоробляємо до кінця гарну справу, губимо (не рекультивуємо) родючі землі «.

З листа М. Авдієнка

Після одержання цього листа я побував на місці археологічних розкопок. Від них залишилися глибокі ями та пагорби, серед яких і колодязь відшукати важко. Місце розкопок набуло зовсім іншого вигляду, ніж кілька років тому, коли можна було подивуватися древньому поселенню, про яке нагадували тут залишки гончарного горна, смолокурні, кузні, тиглів для виплавки губчастого заліза з болотної руди тощо, уявити житла і ремесла його мешканців.

Натрапили студенти і на колодязь. Допомогли облаштувати його лісівники Рубізького лісництва, угіддя якого тут розташовані. Розчистити джерело, поклали на дно дерев’яний зруб, поставили залізобетонні кільця. До речі, під час розчищення колодязя виявили в ньому уламки глиняного посуду, соснові шишки, які хтозна відколи пролежали у воді і не змінили кольору, і що особливо зацікавило – то це вийняті з глибини дерев’яні цямрини, які були настільки нетлінні, ніби пролежали не століття, а зовсім небагато часу. Вода виявилася чистою і смачною, у студентів відпала потреба підвозити її до місця розкопок, як це робили раніше.

Пригадалася і виставка знахідок археологів, влаштована у Рубежі у 1992 році. Відвідувачі оглядали не тільки виставлені у вітринах експонати, а й бували на місці розкопок. Тоді висловлювалися думки, що оце поселення може стати цікавим об’єктом для екскурсій по Чернігівщині, бо ж знаходиться, по суті, на прикордонні з Білоруссю і Росією, проливає світло на життя, побут та заняття далеких спільних пращурів трьох слов’янських народів. Ідея залишилася ідеєю, а в наступні роки археологічні дослідження згорталися, нинішнього ж – зовсім не велися.

Один з керівників археологічних розкопок, завідуючий кафедрою археології та народознавства Чернігівського державного педагогічного університету, кандидат історичних наук В. П. Коваленко розповідає:

Розкопки поселення Х – ХІІІ століть поблизу Автуничі за своїми обсягами і дослідженнями є чи не найбільшим в Європі. Ведуться вони з 1988 року. Площа – 5 гектарів, досліджено вже більше половини. Є досить цінні і цікаві знахідки, що експонуються окремим розділом „Автуничі” в Національному музеї історії України. У Києві йшла друком книга колективу авторів „Південно-руське село Х-ХІІІ століть”, де подається широка розповідь про Автуницьке поселення. На місці розкопок проведені кіно-, фотозйомки. Таким чином, там, де дослідження завершені, поле підлягає рекультивації. Місцевому ксп імені Орджонікідзе щорску експедицію перераховувалися кошти для виконання цих робіт. Однак ділянка в межах одного гектара залишилася не рекультивованою. Там же знаходиться і згадуваний колодязь.

Через відсутність коштів цього річ розкопки справді не проводилися. Та вже й торік важкувато було цим займатися. Тільки завдяки місцевим господарствам і жителям, які подавали допомогу, зокрема, в харчуванні студентів, ми зуміли розпочати роботи на новій ділянці. Сподіваємося, що в наступному році дослідження відновляться.

Лісничий Рубізького лісництва М. М. Заєць розповідає, що він пропонував голові Лемешівського ксп на місці розкопок, де слід проводити рекультивація, посадити дерева. Та сама природа ніби пішла назустріч людям. За два-три роки на пагорбах і в долинах виросли сосни, берізки, верби, вільхи, цвіте тут іван-чай, звіробій, чебрець. Це буде дуже цікавий куточок природи з своєрідним ландшафтом. А щодо колодязя, то він знаходиться у 250 метрах від дороги Рубіж-Лемешівка, схований за пагорбами, ніхто води з нього не бере, вона, зрозуміло, й застоюється. Цього б не сталося, якби проводилися заходи для збереження древнього поселення.

3.2 Реконструкції ремісничих та господарчих будівель давньоруського поселення Автуничі

Положення про надзвичайно важливу роль масової житлової і господарської архітектури як джерела для вивчення середньовічних суспільств аргументації не потребує. Адже споруди відображають різноманітні аспекти життя – починаючи від впливу природного середовища та знань у галузі будівельної справи і закінчуючи громадським та сімейним побутом, уявленнями, смаками і уподобаннями населення. Якщо вказані моменти можна простежити і на житлових та побутових, і на ремісничих та господарських спорудах, то такі важливі сторони матеріальної культури, як рівень розвитку господарства та його спеціалізація, питома вага окремих галузей та темпи удосконалення виробничого процесу можна спостерігати лише на будівлях, які безпосередньо використовувались під час виготовлення певної продукції. Проте, маючи справу з невеликою кількістю досліджених споруд, неможливо простежити вказані явища у просторі та часі. Для розуміння динаміки розвитку господарства необхідно оперувати значною територією та широкими хронологічними рамками.

Поставленій умові відповідає поселення кінця Х – рубежу ХІІ-ХІІІ ст. поблизу с. Автуничі на Чернігівщині. Пам’ятка відкрита 1984 р. О. В. Шекуном при обстежені відомого Д. Я. Самоквасову курганного могильника. Досліджується Дніпровською давньоруською експедицією ІА АН України та Чернігівського педінституту під керівництвом д.і н. О.П. Моці. На сьогодні – це найбільш вивчене селище давньоруського часу (за польових сезонів зафіксовано 664 об’єкти на площі понад 2 га )*. Крім вже вказаних факторів – значних розмірів відкритої площі та періоду існування, дана пам’ятка зручна для досліджень і тому, що вона одношарова, вільна від забудови, віддалена від синхронних міст, замків, торгових шляхів, кордонів. Крім того, політична історія літописної Сновської тисячі, на території якої було розташоване селище, дозволяє припустити певну архаїчність у рисах останнього. Ще одна перевага вказаного поселення – розташування у зоні ризикованого землеробства, де населення, щоб забезпечити себе прожитковим мінімумом, навіть у пізньосередньовічні часи змушене було шукати додаткові джерела існування – аж до відлову і дресирування ведмедів включно. Вказана обставина сприяла розвиткові на пам’ятці різноманітних ремесел і промислів, а отже й пов’язаних з ними будівель – як виробничих, так і допоміжних.

Особливості значної кількості досліджених об’єктів дозволяють ідентифікувати їх з будівлями гончарного циклу, лісотехнічного промислу, сільськогосподарського призначення (снопосушильні, загони для худоби), побутово-господарського використання (повітки, навіси, ями для припасів). Аналіз планіграфії та хронології побутування ремісничих і господарських будівель, їх конструктивних рішень і особливостей дає можливість простежити напружений ритм життя й господарювання південноруського села.

Наявність близько до поверхні глини, придатної для виготовлення посуду, зумовила один з провідних напрямків виробничої діяльності. Гончарство на Автуницькому поселені представлене кар’єрами для видобування сировини і ямами для приготування і зберігання гончарної маси, житлами-майстернями, горнами, звалищами виробничого браку. Не піддаючи типологічному та функціональному аналізу житла-майстерні та допоміжні споруди, пов’язані з гончарством, зупинимось на горнах , їх досліджено. Розташовані в різних частинах поселення, споруджені в ХІ, на рубежі ХІ-ХІІ ст. Стан збереженості їх неоднаковий, проте можна говорити про спільні й особливі риси стосовно об’єктів цього призначення. Не зупиняючись детально на горнах, відзначимо лише загальні характеристики цих споруд. Всі вони за класифікацією О. А. Бобринського належать до першого класу за особливостями руху гарячих газів у теплопровідних каналах (з вертикальним ходом). Мають овально-підпрямокутну форму, топковий, частково обпальовальний, а також тепло-розподільний блоки. Простежено ряд цікавих особливостей даних будівель. Так, найранніший не мав черіня топкової камери; у трьох випадках топка була однокамерною, у шести – мала розсікач, що ділив її навпіл. При формуванні тіла горну застосовувались кілки, каркас, глиняні блоки. Щодо особливостей загального підходу до створення захасних пристроїв, потрібно відзначити наявність теплозахисту, вітрозахисту, вказані стіни могли бути основою і волого захисного пристрою.

Використовуючи методику О. А. Бобринського при розгляді функціональних блоків та спеціальних пристроїв у складі досліджених горнів, слід вказати на особливості, простежені в цих спорудах . Для останніх типові: прості камери для розміщення виробів з повністю сформованими: розподільними пристроями між блоками, трубчастими теплопровідними каналами; частково чи повністю сформовані: периферійні топки, пристрої для первісної концентрації теплової енергіїдосліджених у 1992 р. Спочатку на цьому місці функціонував кар’єр- глинище-будівля 310 – глибиною, 1,75 м від рівня материка, витягнутий з півночі на південь з незначним відхиленням зорієнтований стінками по сторонах світу. Об’єкт мав овальні обриси, розміри по дну 1,75х1,25 м , стрімкі стінки. Дещо вище розміри котловану становили 2,0х1,45 м. Із 8 шарів заповнення походили уламки керамічного посуду другої половини ХІ-ХІІ ст., шиферне пряслице з начісками, залізні ніж, ключ та інші вироби, численні шматки футуровки горну. Після припинення експлуатації глинища за прямим призначення нижню частину його засипали, а верхню розширили. Споруда набула під прямокутних обрисів розмірами 2,9х2,6 м. Стіни стають вологішими, а на глибині 0,3-0,4 м утворюється виступ шириною 0,38-0,6 м. Над заглибленою частиною споруджується перекриття: на глибині 0,5 м зафіксовано стовпові ями посередині північної та південної стін. Будівля починає використовуватись як передгорнова споруда. З півдня-південного заходу впритул до неї в материковій ніші (по верхньому контуру 2,4х2, по дну 2,15х1,8, глибиною 0,9 м) формується тіло починаючи з глибини 15 см, переходила в шматки печини, шлаку, уламки обмазки; після вибірки останнього вдалось оконтурити внутрішню стінку обпалювальної камери розмірами на рівні материка – 1,25х1,2; на рівні черіня – 1,3х1,2 м. Обмазка зберегла відбитки дерева , тканини, сліди пальців майстра, який споруджував об’єкт. Стінки прожарені до червоного (на 2 см ) та оранжевого (на 4-10 см) кольорів. У східній частині на відстані 7 см від внутрішньої поверхні вдалось простежити вторинну обмазку – сліди ремонту. Відповідно, первинні розміри обпалювального блоку – близько 1,45х1,3 м. Черінь (на глибині 35-45 см) зберігся частково, по периметру, на ширину 0,3 м. Перегородка між обпалювальною та топковою камерами була споруджена на каркасі з прутів. Вздовж стінок на відстані близько 35 см простежені сліди продухів діаметром 6-9 см. Такі ж розміри теплопровідних каналів і на інших горнах поселення . Топкова камера дещо менша обпалювальної: ширина – 0,75, висота 0,3-0,4, довжина разом з устями – 1,85 м. Останнє збереглось повністю, виходить в буд. 310, має ширину 0,36-0,38, висоту 0,27-0,4 м. Черінь топкової камери заглиблений на 84 см. Стратиграфічні спостереження показали, що північна частина споруди – стінки устя та камер біля нього – ремонтувались. З заповнення горну походили численні уламки посуду ХІІ ст., причому значна частина датується його першою половиною. Серед них – обпалені й ошлаковані фрагменти. Звертають на себе увагу ручка покришки, залізний черешок, уламок скляного браслету та два керамічні вироби: прикрашений ялинковим орнаментом конус та зооморфна фігура. Останні інтерпретовані як іграшки чи амулети якогось язичницького культу, пов’язаного з вогнем. На завершення слід відзначити, що серед горнів поселення Автуничі дана споруда збереглась найкраще. Теплозахисну функцію виконувало заглиблення в грунт, вітрозахисну – врізання в материк перед горнової ями, та, вірогідно, спорудження плетених стін (канавки з південного сходу від горну), вологозахисту – перекриття, за рухом гарячих газів горн належить до 1 класу. Його характеризує проста обпалювальна камера, повністю сформовані: теплопровідно-розподільний блок, трубчасті теплопровідні канали, периферійна топка з пристроєм для первинної концентрації теплової енергії.

Один із горнів виявлений у вигляді яскраво-оранжевої овально-підковоподібної плями печини. Орієнтований устям на північ. Наземний – зберігся на висоту 12-27 см. Загальні довжина та ширина – 2,24х1,8 м, у центральній частині зафіксовано розсікач. Черінь топкової камери відсутній, стіни з внутрішнього боку - ошлаковані, сірі, далі – обпалені до яскраво-коричневого або оранжевого кольору, ззовні – природного блідо-зеленого забарвлення. Відзначене неоднорідне заповнення топкових камер. Зафіксовано сліди ремонту розсікача, через деякий час – західної стінки. Виявлено гранітний валун, вмурований в останню. Досліджено сліди кілків у товщі горну і під ним – від розмітки плану споруди. З будівлі походили уламки посуду ХІІ ст. та спеціальний інструмент для профілювання і нанесення орнаменту, виготовлений із зламаного ножа. Незважаючи на сліди ремонту, дані на користь тривалого функціонування будівлі відсутні. Горн належить до 1-го класу (з вертикальним ходом гарячих газів). Теплозахист здійснювався шляхом потовщення стін, вітрозахист – за рахунок конструкції стінового типу з півночі, сліди волого захисних споруд не простежені, топка периферійної чи периферійно-бічної дії з пристроєм для первинної концентрації теплової енергії, даних для характеристики обпалювального та теплопровідно-розподільного блоків недостатньо.

Смолокуріння та вигінка дьогтю теж досягли на поселенні значного розвитку. Добування сировини відбувалось у ямах, відомих за етнографічними даними як „майдани”. Ці виробничі споруди складаються з двох частин – верхньої для гілок чи кори, з яких виділявся продукт, і нижньої для його збирання. Верхня частина – напівсферична, циліндрична чи зрізано-конічна, нижня – „під'ямник” – циліндрична чи зрізано-конічна. Вивчено також ями без чітко вираженого поділу на функціональні ланки. Конструктивної різниці між смолокурнями і дігтярнями не простежено. Критерієм поділу на дві групи була наявність смолистої речовини або ж органічних натіків темно-коричневого кольору . Всього лісотехнічних споруд зафіксовано 26. Навколо деяких з них простежено стовпові ями, що свідчить про наявність навісу чи плетених стін для захисту від негоди. Серед знахідок у таких об’єктах – посуд для збирання сировини, керамічні фільтри та лійки, деформований ніж – можливо для зняття кори. Реконструювати споруду цього типу можна на прикладі комплексу. Власне виробничий об’єкт складається із напівсферичної (діаметр 0,9, глибина 0,4 м) і циліндричної (діаметр 0,25, глибина до 0,9 м) частин. Заповнений сіро-жовтою пістрявою супіссю із вуглинками та шматками спеченої глини, просоченої темно-коричневою органікою.

Сільське господарство було не єдиним і, мабуть, не основним видом занять для жителів поселення. Проте на його розвиток вказують кілька типів об’єктів, ототожнених з достатньою ймовірністю. До них віднесемо досліджені на пам’ятці загони для худоби. Фіксуються як комплекси стовпових ям, що замикають площу досить значного розміру. Сліди стовпчиків зсередини зовнішнього контуру – залишки перегородок.

З іншою галуззю сільськогосподарського виробництва – зерновою-повязані будівлі для просушки снопів, відомі як за етнографічними, так і за археологічними матеріалами. На селищі Автуничі – це шиші. Споруджувались як конус із жердин з опалювальним пристроєм усередині (багаття, жар) і снопами ззовні.

Для спорудження сушильні було використано відпрацьований кар’єр-глинище неправильно-круглої форми, 2,61х2,32 м, з майже прямовисними стійками. На черговому шарі заповнення (глибиною 1,2 м) було влаштовано опалювальний пристрій, а навколо збудовано конструкцію з 10 стовпів. Можна висловити припущення, що розташовані в одну лінію кілька стовпових ям ототожнюються ще з одним видом пристроїв для просушки, а саме з озородом, а також відомим за етнографічними даними. Разом з тим, вка