Філософія індивідуалізму, песимізму та позитивізму
РЕФЕРАТ НА ТЕМУ
Філософія індивідуалізму, песимізму та позитивізму
Поява "філософії життя" зумовлена як внутрішньою логікою розвитку філософії, так і суспільними процесами, що відбувалися в Західній Європі кінця XIX - початку XX ст. Основні проблеми, порушені "філософією життя", пов'язані з усвідомленням кризи класичного раціонального мислення і спробою переосмислення вихідних постулатів класичної філософії.
Претензії, що пред'являлися "філософією життя" до попередньої філософії, полягали в тому, що класичний раціоналізм розглядав людину як істоту автономну щодо навколишнього світу. Класична філософія "забула" про світ. Намагаючись подолати цей відрив, "філософія життя" в особі таких своїх представників, як Ф.Ніцше, Г.Зіммель, А.Шпенглер, А. Бергсон, намагалися знайти ті поняття, за допомогою яких можна було б "залатати", "склеїти" тріщини, що утворилися. Таким поняттям стала категорія "життя". Життя є тим первинним феноменом, що даний кожному від народження.
Артур Шопенгауер (1788-1860) - німецький філософ-ідеаліст. Головний твір - "Світ як воля і уявлення" - спирається на кантівські апріорні форми - час, простір; категорії розсудку переглядаються і зводяться Шопенгауером до єдиного "закону достатньої основи". Суб'єкт і об'єкт розглядаються як співвідносні моменти, з яких складається світ як "уявлення". З іншої сторони, світ, що береться як "річ-у-собі", подається Шопенгауером як сліпа, "безосновна" воля до життя.
Світова воля - це могутній творчий принцип, що породжує всі речі і процеси, проте з самого початку в ній корениться щось негативне. Вона ніби вічно "голодна", незадоволена і ненаситна. Воля спрямовує реалізувати свою міць так, що в своїх проявах сама себе розділяє, руйнує, проте знову і знову продовжує свої нескінченні пошуки і боротьбу.
Далі, Шопенгауер проводить думку, що Світова Воля, втілюючись у розмаїтті різних процесів і подій як "річ-у-собі" виявляється зовсім не річчю. Відкриваючи себе в собі, вона себе також мимоволі маскує тим, що в її проявах все більше виступає риса, яка, здавалося б, зовсім чужа її бажанням, устремлінням і поривам: у своїх проявах вона все більше страждає і відчуває себе болісно нещасною.
Чому так виходить? Тому, що чим більш досконалий і свідомий рівень проявів Світової Волі досягається, тим більш жорсткий для неї самої і притому морально негативний характер вони приймають. Чим більш розвинені в інтелектуальному і емоційному відношенні люди, тим сильніші їх моральні колізії і страждання.
Шопенгауер вважав, що Світова Воля позбавлена сенсу і поводить себе абсурдним чином. Її не цікавить ні минуле, ні майбутнє. А події, що відбуваються в історії, не мають зв'язку і значення. Звільнення від зла і пов'язаних з ним страждань повинно бути досягнуто самогубством Світової Волі. Проте здійснити вирок над Волею, а тим самим і позбавити себе і людей страждань сама Воля не в змозі, це можуть здійснити лише люди як складові ланки світу явищ.
Досягти цього можна засобами філософського пізнання, що зясовують саму задачу, що стоїть перед людьми. Потім треба піти по двох, слідуючих один за одним щаблях самознищення Волі: 1) естетичне споглядання і 2) моральне самоудосконалення. Мораль повинна складатися з наступних елементів: покірне прийняття мук, аскетична позиція у відношенні до власної особи, альтруїстична установка у відношенні до всіх інших людей і повне здолання егоїзму в результаті дії перших двох принципів. На думку філософа світової скорботи, земні радощі і насолоди також ворожі моралі, як і зависливість, ворожнеча, ненависть і взагалі злоба, чим-небудь мотивована чи безпредметна. Засуджує він і звичайну пересічну поведінку, хоч це не зашкодило йому в "Афоризмах жштєйської мудрості" примирювати читачів з практичним користолюбством як проявом розважливої поведінки.
Філософом, що стояв біля витоків "філософії життя", вважають Фрідріха Ніцше /1844-1900/, представника ірраціоналізму і волюнтаризму.
У творчості Ф.Ніцше доцільно виділити три етапи:
I етап (1872-1876 рр.) - Ф.Ніцше розвиває вчення А.Шопенгауера та розробляє естетичну проблематику (праці: "Походження трагедії з духу музики", "Невчасні роздуми".)
II етап (1877-1882 рр.) - вивчає проблеми людського пізнання, виявляє інтерес до позитивізму та природничих наук, піддає критиці мораль суспільства (твори: "Людське, надто людське", "Ранкова зоря", "Весела наука").
III етап (1883-1886 рр.) - надає своїй філософській концепції відносно закінченого вигляду, осмислює метафізичну проблематику, розробляє концепцію "волі до влади" (праці: "Так говорив Заратустра", "Анти християнин", "По той бік добра і зла", "Генеалогія моралі", "Воля до влади").
Твори Ф.Ніцше репрезентовані в різних жанрах. Тут і форма есе, і праці, які складаються з ланцюжка афоризмів і фрагментів. Філософія Ніцше набула вираження в поетичній творчості, в легенді, міфі.
За Ніцше, фундаментальним принципом, онтологічною структурою буття є воля до влади як властиве всьому живому тяжіння до самоствердження, є рушійне начало світової еволюції. Всі інші цінності повинні бути інтерпретовані остільки, оскільки вони є виявом сили і слабкості волі до влади.
Всесвіт являє собою вічне становлення, хаотичне, що не має іншої мети, крім боротьби за владу. Наука, філософія не в змозі відобразити становлення, бо категорії розуму взагалі не здатні відбити всю складність існування, а тільки поверховий його бік. Інтелект, розум призвели до виснаження життєвих сил людини, пригнічують її інстинкти. Потрібно повернути їм мужність їхніх природних інстинктів, почуттів, які звеличують і утверджують життя. Оскільки наука, на думку Ніцше, являє собою "відсутність" ідеалу, то він ставить завдання створення нового світовідчуття. Таким міфом у Ніцше став міф про нову культуру, міф про "надлюдину" і про стадо.
Людина "стада" - це індивід, позбавлений самобутніх характеристик, який засуджує будь-які відмінності як щось аморальне; це "пісок" людства, звільнений від відповідальності за своє існування. Тільки "надлюдина" ставить себе поза колом однакових слабких людей стада. Для неї неприйнятні мірки стада, всі моральні норми і заборони, вона перебуває "по той бік" добра і зла, звільнена від усіх пут і кайданів, тимчасом як для підготовки людей стада мораль потрібна, і всі моральні ініціативи повинні визнаватися священними.
"Антихристиянин" Ф.Ніцше має підзаголовок "Досвід критики християнства". У цій праці філософ критикує, відкидає християнство, тому що воно завжди було на боці слабкішого, низького, потворного, тому що це релігія співчуття (а співчуття веде до слабкості). На думку Ніцше, християнський бог - "бог хворих, бог-павук, бог-дух - один із найзіпсованіших, до яких доживали на землі" (див. Ніцше Ф. Антихристиянин.// Сумерки богов. - М.: Политиздат, 1990. - с.35). Ніцше відкидає християнську рівність душ перед богом, називаючи її кривдою.
Після закінчення буржуазної революції в Англії, в ідеології мають місце глибокі якісні зміни: відмовляючись від матеріалізму Гоббса, а потім і Локка, остання звертається до релігії. Одним із творців теорій, що підтримують релігію, був Джордж Берклі (1684-1753), який виступив на арену філософської боротьби як переконаний і відкритий противник матеріалізму. Головне завдання своєї філософії він вбачав у тому, що буде знищено "жахливість системи" атеїстів і матеріалістів. Йому наслідує Давид Юм (1711-1776). Такі дві суттєвих тези позитивістської доктрини, як ототожнення об'єкта наукового знання з почуттям і заперечення пізнаваності сутності явищ, мають своїми витоками: перший - філософію Берклі, а другий - агностицизм Юма.. філософія життя позитивістський ніцше
Позитивістський спосіб філософування виростає з абсолютизації певних рис класичної філософії. Притаманне їй тлумачення реальності як природного буття перетворюється в позитивістській філософії в розгляд реальності як "безпосередньо даного", "фактичного", наявного, а не майбутнього чи минулого буття. Властивий думці класичного періоду "своєрідний культ науки", передусім механіки й математики, у сучасній філософії абсолютизується у формі так званого сцієнтизму. А класична віра в розум набуває у позитивізмі форм жорсткого логіцизму й формалізму.
Основні ідеї позитивізму були викладені французьким філософом О.Контом /1798-1857/ у працях "Курс позитивної філософії", "Дух позитивної філософії" та ін. Ідеї О.Конта виявилися співзвучними з ідеями англійських філософів Дж. С. Мілля і Г.Спенсера. Погляди цих філософів склали ту форму позитивізму, яка одержала назву "першого позитивізму". На думку О.Конта, першим в історії, справді зрілим, досконалим філософським знанням є позитивізм, для якого реальність - це лише "факту альність" відчуттєвого існування. І тільки таке існування відповідає ознакам "позитивного" /від цього терміну і походить назва течії/, тобто реального. Реальний світ є предметом науки, а завдання філософії полягає в упорядкуванні у систему наукових даних, у класифікації наук.
На початку XX ст. розпочинається етап "другого позитивізму", або емпіріокритицизму. Його творцями були швейцарський філософ Р.Авенаріус /1838-1916/ та австрійський фізик і філософ І.Е.Мах. Виникненню його сприяла так звана криза природознавства на початку XX ст. Фізики, що стояли на позиціях метафізичного матеріалізму, виходячи з нових даних про будову атома, намагалися шляхом математичного опису якісно однорідних часток отримати знання про матерію як про беспосередньо дану, "спостережувану" реальність. Їхні спроби завершились крахом через примітивне тлумачення матерії лише як "відчутного субстрату".
Основною характеристикою пізнання Е.Мах вважав принцип "економії мислення", що випливає з одвічної фізіологічної потреби організму в самозбереженні, яка зумовлює необхідність "пристосування" організму до навколишнього середовища. Аналогічний зміст Авенаріус вкладає в принцип "найменшої трати сил". З принципу "економії мислення" виводиться положення про "опис" як ідеал науки. В розвинутій науці, згідно з Махом, пояснювальна частина є зайвою, метафізичною і з метою "економії мислення" повинна бути усунена. До таких елементів наукового знання Мах відносив, наприклад, причинність. Разом з механістичним тлумаченням причинності Мах пропонує відкинути саме поняття причинності, замінивши його поняттям функціональної залежності ознак явищ.
У 20-ті рр. XX ст. виникає "третій позитивізм", або неопозитивізм. Неопозитивізм - це філософський напрям, що включає , різні логіко-філософські школи, підходи, позиції. Його репрезентують такі відомі філософи і школи: М.Шлік /1882-1936/, засновник "Віденського гуртка", його послідовник Р.Карнап /1891-1970/, О.Нейрат /1882-1945/, Г.Рейхенбах /1891-1951/; представники Львівсько-варшавської школи А.Тарський /1902-1984/, Я.Лукасевич /1878-1956/, К.Айдукевич /1890-1963/; логік, математик, філософ Б.Рассел /1872-1970/; засновник філософії лінгвістичного аналізу австрійський філософ Л.Вітгенштейн /1889-1951/; течія "загальної семантики" - А.Кожибський, С.Чейз, С.Хайакава та ін. Їх відносна єдність полягає в особливому тлумаченні предмета і завдання філософії: вони рішуче критикують розуміння філософії як метафізики і обстоюють ідею "справжньої" наукової філософії, що орієнтується на зразки природничо-наукового, математичного знання. У межах запропонованого розуміння предмету філософії логічний позитивізм висуває два методологічні принципи: верифікації та конвенціалізму.
У 60-ті рр. виникає і в 70-80-ті рр. набуває значного поширення низка методологічних концепцій, що об'єднуються загальною назвою "постпозитивізм". Це не окремішний філософський напрям, а етап у розвитку філософської науки. Його початок знаменується виданням у 1959 р. англійського варіанту основної методологічної праці К.Поппера "Логіка наукового відкриття", а також появою 1963 р. книги Т.Куна "Структура наукових революцій".
Характерною рисою постпозитивістського етапу є значна різноманітність методологічних концепцій. Це і "критичний раціоналізм", фальсифікаціонізм К.Поппера /нар. 1902 р./, і концепція наукових революцій Т.Куна /нар. 1922 р./, і методологія науково-дослідних програм І.Лакатоса /1922-1974/, і "теоретичний реалізм" та "методологічний анархізм" П.Фейєрабенда /нар. 1924 р./, і концепція "неявного знання" М.Полані /1891-1976/, концепції С.Е.Тулміна /нар. 1922 р./, Д.Агасі /нар. 1927 р./, У.Селларса /нар. 1912 р./ та ін.
Для постпозитивізму характерним є критичне ставлення до позитивістської спадщини, реабілітації "метафізики". Але, критикуючи неопозитивізм, представники постпозитивізму зберігають вірність основним позиціям позитивістського способу мислення, зокрема настанові: реальність у науці репрезентується тільки фактуальним рівнем знання, незважаючи на визнання автономного характеру функціонування наукових теорій.
Водночас постпозитивізму притаманні риси, які відрізняють його від логічного позитивізму:
1. Постпозитивізм відходить від орієнтації на символічну логіку і звертається до історії науки.
2. У постпозитивізмі відбувається істотна зміна проблематики методологічних досліджень: якщо логічний позитивізм головну увагу звертав на аналіз структури наукового знання, то постпозитивізм основною проблемою філософії науки вважає розуміння розвитку наукового знання.
3. Постпозитивізму притаманна відмова від жорстких розмежувальних ліній. Пом'якшується протиставлення емпіричного теоретичному, зникає протиставлення фактів і теорій, контексту відкриття і контексту обгрунтування.
4. Поетпозитивізм поступово відходить від позиції демаркаціонізму. На відміну від логічного позитивізму постпозитивізм відмовляється бачити жорсткі кордони між наукою і філософією.
5. Постпозитивізм прагне спиратися на історію науки, на відміну від логічного позитивізму, який вважав, що все наукове знання в кінцевому підсумку повинне набути форми аксіоматичних або гіпотетико-дедуктивних теорій.
6. Особливістю більшості постпозитивістських концепцій є відмова від кумулятивізму в розумінні розвитку знання.
Кумулятивізм - це методологічний принцип, згідно з яким розвиток знання відбувається поступовим додаванням нових положень до нагромадженої суми істинних знань. Постпозитивізм вважає, що навряд чи можна говорити про поступальний розвиток науки; в історії науки неминучі революційні перетворення, коли відбувається перегляд значної частини визнаного і обгрунтованого знання. Багато представників постпозитивізму ведуть мову не про розвиток, а про зміну наукового знання і ставлять питання про те, чи існує в цій зміні яке-небудь нагромадження знання.
Постпозитивізм дав багато таких концепцій, але тривалий час зберігав віру в те, що тільки одна з них може бути адекватною, що в філософії науки треба прагнути до загальновизнаної теорії. Але дискусії показали, що в філософії науки не може бути загальновизнаних рішень, що вона несе на собі відбиток плюралізму, характерного для філософії в цілому. Так закінчився етап постпозитивізму.