Основи культурології
Курс лекцій
Основи культурології
Курс лекцій «Культурологія» призначений для студентів економічних спеціальностей, висвітлює основні терміни та поняття культурології – науки про сутність, закономірності існування та розвиток культури, способи опанування нею. Наведено теоретичний виклад положень і концепцій культурології, розглядаються поняття «культура», прототип культури, питання щодо природи і сутності культури, властивості культурних форм, тенденції історичних змін культури тощо.
Передмова
культурологія культура субкультура
На основі програми, затвердженої Міністерством освіти і науки України, курс лекцій «Культурологія» висвітлює основні терміни та поняття культурології – науки про сутність, закономірності існування та розвиток культури тощо.
Курс лекцій призначений для студентів економічних спеціальностей. Складається з десяти тематично завершених лекцій, що дозволяє студенту детальніше ознайомитися з предметом, глибше пізнати його сутність, вільно орієнтуватись у концепціях культурології, мати уявлення про генезис культури, кризові явища в ній, засоби передачі культурної інформації, роль культурних орієнтацій у розвитку суспільства тощо, розуміти культуру як природну цілісність через призму культурного становлення людини і суспільства.
У курсі лекцій міститься не тільки емпіричний опис культури, але й порівняльний аналіз культур, проблеми міжкультурних комунікацій, вивчення витоків загального і специфічного, постійного і змінного в культурі. Культура розглядається як природна цілісність через призму культурного становлення людини і суспільства.
ТЕМА 1. СПЕЦИФІКА КУЛЬТУРОЛОГІЧНОГО ЗНАННЯ
1.1 Культурологія як навчальна дисципліна, її філософський сенс
У сучасній культурі домінантами стають процеси загальної інтеграції. В інтелектуальній діяльності це виявилось у взаємодії донедавна далеких одна від одної наук і виникненні на їх перетині нових: біохімії, генної інженерії, біофізики тощо.
Культурологія є також інтегративною сферою знання, народженою в широкому багатоаспектному діалозі на стику філософії, історії, психології, мовознавства, етнографії, релігієзнавства, соціології культури та мистецтвознавства. Базою культурологічного знання є окремі науки про культуру, в межах яких досліджуються певні феномени культури. Таким чином, культурологія належить до соціогуманітарних наук, хоча активно використовує як методи природничих наук, так і спеціальні методи дослідження в соціальній сфері.
Специфіка культурології полягає саме в її інтеграційному характері, в орієнтації на буття та діяльність людини й суспільства як цілісних феноменів.
Культурологія є системою знань про сутність, закономірності існування та розвитку, людське значення та способи пізнання культури. Тому важливим завданням теорії культури є пізнання сутності культури та виявлення законів і механізмів функціонування конкретних форм і сторін культури.
Серед основних завдань культурології можна виділити такі:
- аналіз культури як системи культурних феноменів;
- виявлення ментального змісту культури;
- дослідження типології культури;
- розв'язання проблем соціокультурної динаміки;
- вивчення культурних кодів та комунікацій.
Культура завжди цікавила філософів, соціологів, психологів, істориків як феномен суспільного життя, що розкриває особливості поведінки, свідомості та діяльності людей у конкретних формах життя (культура праці, культура побуту, художня культура, політична культура), а також як спосіб життєдіяльності людини, колективу і суспільства в цілому. Без світу культури важко собі уявити світ особистості. До культури в цілому належить широкий діапазон людських почуттів і думок – від пошуку смислу життя до естетики.
Уже у стародавніх міфах є спроба відповісти на питання про початок культурної історії людства. У легендах і міфах кожного народу є легендарні герої, які вчать людей оволодінню культурними досягненнями. Наприклад, Прометей навчив людей користуватися вогнем, а Гермес – виготовляти знаряддя, обробляти метали.
Духовний світ людини формується під впливом культурної діяльності, у процесі здійснення культурних зв'язків і стосунків між людьми. Проблема полягає в тому, що кожна народжена людина повинна стати повноцінною, бо вона повинна не просто успадкувати природні задатки своїх батьків, а й самостійно засвоїти все багатство культурних цінностей.
Одним із суттєвих моментів культурної історії людства є потреби, які, на відміну від потреб тварин, здатні збільшуватися. Зростання потреб і було першим історичним актом, який визначив суперечливу культурну історію людства. На початку свого існування людина не мала інших потреб, крім тих, які започаткувала в ній природа. Це, перш за все, потреба до самозбереження роду людського та окремого індивіда. Але щоб зберегти себе як вид у природі, людина повинна була задовольняти свої потреби зовсім інакше, використовуючи такі способи, які б принципово відрізнялися від тих, за допомогою яких зберігають себе тварини. Для людини в природі потрібна особлива їжа, житло, одяг. Тому перший культурно-історичний акт був спрямований на виробництво засобів, необхідних для задоволення цих потреб, на виробництво власне матеріального життя.
Культурна творчість людей, таким чином, проявляється відразу як подвійне відношення – природного і суспільного.
Природне відношення підказано людській діяльності самою природою. Воно полягає в тому, що людині потрібно вирішити питання, що їй робити, щоб вижити в природі.
Суспільне життя народжувалось у процесі спілкування індивідуумів і завжди зводилося до того, щоб загальними зусиллями визначити, як здійснити ту чи іншу діяльність.
Потреба в праці та спілкуванні – це потреба культурної історії людства, пов'язаної з появою повсякденного завдання, викликаного необхідністю й можливістю самому обирати свій образ життя, створювати самого себе і власний світ культури – державу, мораль, право, науку, мистецтво; створювати уявлення про добро й справедливість, совість і честь, які народжувались лише у процесі спілкування. Саме в цьому полягає філософський сенс культури.
1.2 Сутність культури
Основною категорією культурології є поняття «культура».
Термін «культура» у початковому його тлумаченні не позначав якогось особливого предмета, стану або змісту. Він був пов'язаний з уявленнями про дію, зусилля, спрямовані на дію чогось, і тому вживався з певним доповненням, що позначало завжди культуру чогось: культуру духу, культуру розуму тощо. Пізніше культуру стали розуміти як «людяність», що виділяє людину з природи, варварського стану.
Більшість людей переконана, що саме культура – те головне, основне, що відрізняє людське і соціальне буття від існування дикої природи. Пояснення і докази цієї тези наводяться найрізноманітніші, в залежності від того, що розуміється під культурою.
Слово «культура» – латинського походження, яке буквально означало обробку, догляд, поліпшення, обробіток. У класичній давнині воно вперше було зафіксовано в праці Марка Порція Катона «De agri cultura» (ІІІ ст. до н.е.), присвяченій турботам землевласника, який обробляв землю з використанням рабської праці. Турботи відповідали духові того часу. Автор рекомендував утримувати рабів надголодь, завантажувати їх роботою без міри, щоб утримати від крадіжки і легковажних занять. Господареві наказувалося бути скупим і обачним, не впадати в надмірності і нікому не довіряти.
Таке значення слова «культура» пішло в минуле. Слово «культура» набуло багатозначності у видатного римського оратора і публіциста Цицерона. В одному зі своїх листів він говорить про «культуру духу», тобто про розвиток розумових здібностей, що є гідним завданням для вільної людини і дається завдяки заняттям філософією.
Зігравши роль універсальної мови у середньовічній Європі, латина донесла до нас слово «культура» через пітьму сторіч. Хоча вживалося воно тільки у словосполученнях і означало ступінь майстерності в якій-небудь галузі, придбання розумових навичок (наприклад, «cultura juris» – вироблення правил поведінки, «cultura scientiae» – засвоєння науки, «cultura literarum» – вдосконалення письма).
Така різноманітність контекстів вживання слова «культура» не пройшла безслідно. До XVIII ст., згідно з висновками лінгвістів, слово «культура» стало окремою, самостійною лексичною одиницею, яка позначала обізнаність, освіченість, вихованість, тобто все те, що й зараз ототожнюють з культурністю.
Сучасні дослідники шукають аналоги до терміна «культура» в інших мовах. Так у давньогрецькій мові вживалося слово «пайдейя», що означало виховання гармонійної особистості (в дитині), у китайській мові – «жень» і «вень» означали виховання благородної людини, в давньоіндійській літературі говорилося про «дхармашастру» (вчення про життєві правила поведінки й обов'язки віруючого). Ця схожість виправдовує використання поняття «культура» для вивчення різноманітних історичних фактів.
Новітня наукова інтерпретація культури розглядає її як універсальну категорію, зміст якої трактується різними гуманітарними науками, дослідницькими школами та авторами досить умовно. Культурні процеси і явища відрізняються складністю і багатоплановістю. Тому в сучасній науці нараховується декілька сотень визначень культури. Деякі з них широко відомі: культура – це сукупність досягнень людства; все багатство матеріальних і духовних цінностей; це інтегральний образ, що об'єднує науку, освіту, літературу, мистецтво, мораль, уклад життя при визначальній ролі світогляду. За визначенням «Енциклопедичного словника з культурології», культура – це іманентна характеристика або параметр суспільства; те, що поза суспільством не є культурою. Б. Малиновський називає культурою соціальне наслідування як ключове поняття культурної антропології, X. Ортега-і-Гассет – соціальне спрямування, яке надає людство культивуванню індивідуальних біологічних потенцій. А. Флієр визначає культуру як соціальний досвід колективної життєдіяльності людей.
Крім того, існує багато визначень культури, де одні під культурою розуміють цінності духовного життя, інші – звужуючи це поняття, відносять до культури лише ідеологію, яка повинна обслуговувати сферу виробництва. Це пояснюється багатогранністю феномена та широким вживанням терміна «культура» в конкретних дисциплінах.
Суть соціального призначення культури розкривається в цілому ряді дефініцій (визначень). Наприклад, культура це:
1) надбіологічний спосіб адаптації (пристосування) людства до природного середовища, яке змінюється;
2) форми і способи комунікації людей;
3) соціальна пам'ять людства;
4) нормативно-спадкове програмування суспільної поведінки людей;
5) характеристика типу суспільства або певної стадії його розвитку;
6) єдність людських дій, стосунків, які забезпечують соціальну стабільність.
Сучасне розуміння культури в контексті соціальної історії розглядає її як систему життєвих орієнтацій людини. Культура – це сфера духовної, ціннісної, комунікативної організації суспільства, яка визначає норми поведінки, мислення, почуттів різних верств населення і націй у цілому.
Культуру можна визначити і як сукупність знаків, об'єднаних у системи. Знаки – це сигнали, предмети, взагалі все, що може бути носієм значення (наприклад, звуки мови, букви, цифри, слова і числа, символи, зображення тощо). Розрізняють «природні» знаки, тобто ті, які виникли стихійно, і «штучні», спеціально вигадані людьми для досягнення свідомо поставлених цілей (наприклад, математичні формули або знаки дорожнього руху). Завдяки системній організації, яка властива всім знакам загального користування, соціальна інформація зберігається, накопичується і передається від людини до людини, від покоління до покоління. У зв'язку з тим, що обсяг соціальної пам'яті не безмежний, культуру також визначають як спосіб організації та відбору знаків відповідно до їх значущості для майбутньої діяльності людей.
Однак, як і попередні визначення, знакова теорія спирається лише на зовнішні сторони буття культури. Якщо ж внаслідок якоїсь страшної епідемії люди зникнуть, то всі створені людством і зафіксовані у знаках культурні цінності втратять значення. Інакше кажучи, існування знаків має сенс тільки тоді, коли живуть люди, які їх створюють, відтворюють і, головне, розуміють. Тому у філософському значенні слова, в культурі розкривається творчий характер людського буття, здатність людини змінювати природу, суспільство і саму себе, а також наділяти продукти своєї діяльності загальнозначущими функціями.
Цінності стають фактом культури за допомогою їх семіотизації. Ніщо не може перетворитись на щось, доки не буде з'ясовано його ціннісне значення для культури. Для семіотиків, які досліджують знакові способи збереження та передачі інформації, органічним є уявлення про культуру як сукупність мов, що кодують інформацію про світосприйняття народу, характер, рівень його знань, вірувань, моральні уявлення тощо. Так, Ю. Лотман визначає культуру як механізм, що створює сукупність текстів, а Б. Успенський – як знакову систему.
Для знаково-інформаційної концепції принциповим є вивчення культури як системи висловлювань, текстів, мов, що матеріалізують смисли. Смисловий світ культури зберігається і передається нащадкам як значущі принципи світобачення і способи буття людей. Мови культури є універсальним способом утвердження смислу людського життя. Множинність мов культури (акти людської поведінки, художні образи у творах мистецтва, спеціальні обрядові, ритуальні, церемоніальні ситуації, особливі смислові конструкції у філософських, політичних, релігійних, літературних текстах) розкриває багатогранність її змістів. Відповідно, чим ґрунтовнішим є семіотичний фундамент індивідуальної культури особистості, тим глибше у процесі розпредмечення культурних смислів актуалізується для неї людський досвід. Розуміння культури як сфери знакової діяльності людини відображає її семіотичний вимір, міру символічної, смислової та інформаційної насиченості. Кожна культура творить свій світ як неповторний, однак і не замкнений на собі. Кожна культура, за образним висловленням В. Біблера, є своєрідним Дволиким Янусом, обличчя якого настільки напружено звернене до інших культур, до свого буття в інших світах, наскільки і всередину себе, в намагання змінити й доповнити своє власне буття.
Визначення культури як специфічного способу людської діяльності дає можливість феноменологічно виділити культуру. Культура розглядається в такому контексті як цілісна єдність способів і продуктів людської діяльності, в яких реалізується її активність і яка слугує її самовдосконаленню, задоволенню потреб, гармонізації відносин між людиною і суспільством, людиною і природою. Проте людина та її розвиток за таким трактуванням стають похідними щодо способів, прийомів, засобів, технологій діяльності, тобто культура виступає тільки в предметній формі існування.
Розуміння культури як сфери самоствердження та розвитку сутнісних сил людини істотно поглиблює уявлення про людський вимір культури. Культура і людина в певному розумінні – одне ціле: культура живе в людях, в їх творчості, діяльності, переживаннях, водночас люди живуть у культурі. Культура, з одного боку, постійно занурює людину в протиріччя і ситуації, які вимагають вирішення, а з іншого – пропонує матеріальні та ідеальні знаряддя і засоби, за допомогою яких людина утверджує себе в цьому світі.
Усі інтерпретації культури можна розглядати не як взаємовиключні, а як взаємодоповнюючі. Кожне з визначень об'єктивно оцінюється лише в тому разі, якщо не буде розглядатись ізольовано від інших і тим більш не абсолютизуватиметься шляхом редукування культури лише до нього. Компліментарність представлених концепцій феномена культури, кожна з яких певною мірою обмежена сама по собі й тому потребує доповнення іншими, породжена всеохоплюючим характером культури в просторі людського буття.
Таким чином, культура – це поняття, яке означає певний історичний рівень розвитку суспільства, творчих сил і здібностей людини, втілений у типах і формах організації життя і діяльності людей, а також у цінностях, які створюються ними.
1.3 Основні концептуальні парадигми культурології
Культурологія – порівняно молода наука. Оформлення її специфічної сфери гуманітарного знання сягає Нового часу і пов’язана з філософськими концепціями історії Дж. Віко, І. Гердера і Г. Гегеля. Уперше термін «культурологія» використав американський культурантрополог Л. Уайт. Більшість культурологів сходяться на тому, що в розвитку культурології можна виділити декілька основних теоретичних концепцій або парадигм як більш-менш відрефлексованих теоретичних і методологічних положень, на які спираються культурологічні дослідження. Вони простежуються в аналітичних моделях сучасної культурології як способи впорядкування емпіричних даних і пояснення культурних фактів. Ними є такі домінуючі напрямки:
- циклічний;
- еволюціоністський;
- психологічний;
- соціологічний;
- функціоналістський;
- ігровий;
- теологічний;
- структуралістський.
Основоположником концепції циклічного розвитку культури вважається італійський філософ Дж. Віко (1668-1740). Кожний народ, на думку вченого, проходить цикл у своєму розвитку, який включає три епохи: дитинство, або бездержавний період, де провідна роль належить жерцям; юність, для якої характерне формування держави і підкорення героям; зрілість людського роду, де стосунки між людьми регулюються совістю та усвідомленням свого обов'язку. Формою правління в цей період є монархія або демократична республіка. Досягнувши вищого ступеня розвитку, люди знову падають на нижчий. Епоху Середньовіччя Віко, наприклад, трактує як «друге варварство».
Концепція циклічного розвитку дістала подальшого розвитку у працях М. Данилевського (1882-1885), О. Шпенглера (1880-1936), А. Тойнбі (1889-1975) та інших вчених.
Формуванню еволюціоністської парадигми культурології передували емпіричні етнографічні дослідження культури, які будувались на порівняльному аналізі багатьох культур і на природничо-науковій концепції розвитку (специфіка попереднього стану культури розглядається як причина появи наступного). Основні ідеї еволюціоністів полягають у встановленні лінійної спрямованості розвитку культури, у розрізненні соціокультурних феноменів за ступенем складності їхньої організації та можливості їх впорядкування за шкалою еволюції (від простого до складного).
Еволюціоністська теорія культури представлена в працях американського вченого Л. Моргана (1818-1881), англійського історика Е. Тейлора (1832-1917) та інших дослідників. Суть цієї концепції культури полягає у тому, що висувається і обґрунтовується принцип єдності людського роду та спорідненості потреб різних народів у формуванні культури.
Англійський антрополог Е. Тейлор (1832-1917) запропонував одне з перших наукових визначень культури як сукупності знань, вірувань, мистецтва, моралі, законів, звичаїв, засвоєних людиною як членом суспільства. Таке розуміння культури ототожнює її з цивілізацією.
Л. Морган у розвитку суспільства виділяє такі основні стадії: дикість, варварство, цивілізацію. Провідна ідея еволюціонізму – це прямолінійність культурного прогресу та обов'язкова вимога для кожного народу пройти всі необхідні стадії розвитку.
Англійський соціолог Г. Спенсер (1820-1903) вважав, що суспільство розвивається під впливом зовнішніх (географічне середовище) та внутрішніх (фізична і психічна природа людини) факторів. У праці «Основи соціології» він уподібнював культуру організму, виділяючи в ній «харчувальну» систему (виробництво), «розподільчу» (торгівля) та «регулятивну» (держава) систему. Йому належить сама концепція еволюціонізму як послідовності незворотних змін культурних феноменів.
Англійський етнограф Дж. Фрезер (1854-1945) визначав прогрес суспільства як послідовність стадій розумового розвитку людства (магія – релігія – наука). У дванадцятитомному дослідженні «Золота гілка» він стверджував, що культурні зміни виникають внаслідок адаптації людей до оточення і здійснюються в напрямку диференціації та спеціалізації соціокультурних функцій.
Американський культурантрополог Л. Уайт (1900-1975) розумів культуру як спосіб оволодіння світом, перетворення й регулювання його процесів за допомогою символів. У своїй книзі «Еволюція культури» він виділив такі підсистеми культури: соціальну, технологічну, ідеологічну і поведінкову. Усі ці компоненти культури він вважав відображенням її матеріально-технічного базису.
У сучасній культурній антропології еволюціоністські ідеї залишаються найбільш впливовими.
Психологічна парадигма ґрунтується на ідеї психологічної обумовленості культуротворчості людства. Її засадою є ствердження вирішальної ролі несвідомих імпульсів у поведінці людей, яке становить суть психоаналітичної концепції австрійського психоневролога 3. Фрейда (1856-1939), який розглядав культуру як систему норм і заборон, що знімає психологічний конфлікт між устремліннями людини до індивідуальної свободи і стримуванням цих прагнень культурними нормами заради інтересів соціуму. Культура тлумачиться ним у роботі «Тотем і табу» як спосіб приборкання людської агресивності й деструктивності, пов'язаних із дією природного потягу до задоволення. Відповідно, прогрес культури, на його думку, не впливає на людину позитивно, навпаки, він «невротизує» особистість, негативно впливаючи на її психічне здоров'я. Сублімація як переключення частки статевої енергії на культуротворчість розглядається як її джерело.
Швейцарський психолог К. Юнг (1875-1961) ввів у науку поняття колективного несвідомого як загальнолюдського досвіду пам'яті про минуле, що є фундаментом формування психіки. У своїй праці «Архетип і символ» К. Юнг стверджує, що культура веде не боротьбу, а діалог з несвідомим у намаганні зберегти цілісність людської особистості. Проте розвиток цивілізації та раціоналізація свідомості, на його думку, веде до втрати психічної рівноваги людини. Якщо свідомість не приймає досвід архетипів, то вони вторгаються в культуру у своїх примітивних і жорстоких формах. Символічне знання оберігає людину від зіткнення з колосальною руйнівною енергією колективного несвідомого.
Важливим моментом психологічної концепції є визнання особистості, її внутрішньо прихованих процесів, поведінкових і ціннісних стереотипів, взаємодії з оточенням (основним предметом культурного аналізу).
Соціологічна парадигма пройшла шлях від природничо-наукової, орієнтованої парадигми (механістичне розуміння соціальних процесів, підкорення людини та її культуротворчості дії зовнішніх соціальних сил) до центрованої парадигми шляхом аналізу суб'єктивних смислів культури (ідей, цінностей, вірувань), що визначають її об'єктивні явища, соціальні інститути.
Німецький соціолог М. Вебер (1864-1920) вивчав вплив ідей і уявлень на формування соціокультурних типів. Він обґрунтував тезу про рівнозначність економічних і світоглядних факторів в історичному процесі та застосував її у своїх працях «Протестантська етика і дух капіталізму», «Господарська етика світових релігій». Створений ним метод «ідеальних типів» як теоретичних конструкцій був отриманий у результаті акцентування і зв'язування феноменів, характерних для різних культур. Ідеальні типи не мають прямого аналогу в культурній дійсності, проте уможливлюють цілісне вивчення множинності культурних явищ.
Російський соціолог П. Сорокін (1889-1968) розумів культуру як систему значень – цінностей, за допомогою яких підтримується інтеграція суспільства. Він стверджував, що культура не є конгломератом елементів, а завжди пронизана одним принципом і виражає одну цінність. Відповідно, культурологічний аналіз має бути підкорений пріоритетному виявленню культурних цінностей. У своїй роботі «Соціальна і культурна динаміка» П. Сорокін виокремлює три типи культури: ідеаціональний, ідеалістичний і чуттєвий. Ідеаціональний тип культури ґрунтується на єдиній реальності та цінності Бога, наближення до якого становить сенс людського життя. Чуттєва культура (її історія починається з Нового часу) визнає як єдину цінність сенсорно сприйнятий людиною світ. Вона позбавлена символізму і є натуралістичною. Ідеалістична культура має перехідний характер, оскільки поєднує в собі цінності інших двох типів (ренесансна, давньогрецька).
Російський соціолог М. Данилевський (1822-1885) у роботі «Росія і Європа» розробив концепцію локальних культурно-історичних типів, що послідовно проходять у своєму розвитку стадії народження, розквіту, занепаду й загибелі. Він виділив 10 культурно-історичних типів: єгипетська культура, китайська, давньосемітська, індійська, іранська, єврейська, грецька, римська, аравійська, європейська. В основі філософії М. Данилевського лежить ідея заперечення єдності людства, єдиного прогресивного напрямку його розвитку.
Німецький філософ О. Шпенглер (1880-1936) вважав, що культура є зовнішнім проявом внутрішнього складу душі народу. Розуміючи культуру як організм, він вважав, що кожна культура має свій темп розвитку, час життя і певні стадії: від зародження через молодість, зрілість і старість до смерті. Життєвий цикл культури він визначав у 1000 років, після чого вона втрачає творчий потенціал розвитку і перероджується на цивілізацію як останню механістичну фазу культури. У своїй праці «Занепад Європи» він виділяв вісім типів культур: єгипетську, індійську, вавилонську, «аполлонічну» (античну), «магічну» (візантійсько-арабську), «фаустівську» (європейську) і культуру майя.
Соціологічна парадигма культурології заклала основи розуміння культур як сутнісних феноменів, існування яких задається системою категорій культурної свідомості.
Функціоналістська парадигма полягає в аналізі культури як системи, що складається зі структурних елементів, пов’язаних між собою, які виконують функції підтримки і збереження цілого культури. Культурологічний аналіз у такому випадку ґрунтується на виявленні функцій культурних елементів у їх системі.
Англійський антрополог Б. Малиновський (1884-1942) пов'язував виникнення та розвиток соціокультурних інститутів із задоволення людських потреб. Відмінність між культурами, таким чином, виявляється в різних способах задоволення органічних потреб індивіда.
Американський соціолог Т. Парсонс (1902-1979) у дослідженні «Соціальна система» розглядав взаємодію і взаємозв'язок функціональних елементів культури як умову забезпечення розвитку й підтримки всієї системи.
Сучасна наука надає перевагу розгляду функціоналізму не як теорії, а як загальнонаукового методу дослідження культури.
Теологічна парадигма культурології ґрунтується на систематизованих принципах релігійного віровчення. Принцип її полягає в тому, що людська діяльність стає культурогенною мірою, що пронизана ідеєю Бога.
Російський філософ М. Бердяєв (1874-1948) вважав, що культура народилась із культу, отже, витоки її сакральні. Розглядаючи людину як творця культури, він у дослідженні «Смисл історії» виявляє прагнення до трансцендентного, що стримується символічними формами культури і протистоїть свободі особистості.
Німецький філософ К. Ясперс (1883-1969) створив концепцію «вісьового часу». Він намагався виявити універсальний смисл культурної історії. За його визначенням, у період з 800 по 200 рр. до н.е. зроблено якісний ривок свідомості людства, що відтворився одночасно в грецькій філософії, іудаїзмі, іранському зороастризмі, індійському буддизмі, китайських конфуціанстві та даосизмі, які служать джерелом єдності культур Сходу й Заходу.
Англійський соціолог А. Тойнбі (1889-1975) у своїй дванадцятитомній праці «Вивчення історії» бачить прогрес людства в духовному вдосконаленні та сходженні до синкретичної релігії. Він розкрив діалогічну сутність розвитку культури у своїй концепції «Виклики і Відповіді». Перешкода сприймається творчим началом як Виклик, Відповіддю на який стає акт культуротворчості. А. Тойнбі визначає розвиток культури як серію Відповідей, що дає людський дух на Виклик природи й суспільства. При цьому можливі різні Відповіді на один і той самий Виклик, відповідно можливі різні варіанти культурного розвитку. Його ідеї поклали кінець абсолютному пануванню концепції суспільно-економічних формацій класичного еволюціонізму, яка поступилась місцем сучасним концепціям нелінійності, дискретності та альтернативності соціокультурного розвитку.
Ігрова концепція визнає гру культурною універсалією і розглядає її як основу виникнення і функціонування культури.
Голландський історик Й. Хейзинга в книзі «Ноmо ludens» розглядає гру як спонтанну, самодостатню, неорієнтовану на досягнення практичної мети діяльність. Вона є джерелом, внутрішнім змістом і рушійною силою культури. Культуротворчий потенціал гри Й. Хейзинга пов'язує з продуктивністю людської уяви: перш ніж створити щось матеріальне, людина має «програти» цей процес у голові. Проте, зазначає автор, у сучасному світі гра, що сповнена естетичними і творчими елементами, перетворюється на сурогат ігрової діяльності – спорт.
Іспанський філософ Х. Ортега-і-Гассет (1883-1955) в роботі «Дегуманізація мистецтва» тлумачить гру як засіб порятунку культури від «повстання мас». Гра в його концепції протиставляється буденності, утилітаризму буття натовпу. Життя еліти – носія культуротворчості – він зосереджує саме у сфері ігрової діяльності. Духовній еліті X. Ортега-і-Гассет протиставляє масове суспільство і масову культуру, орієнтовану на виробництво і споживання примітивних норм і цінностей.
Швейцарський письменник Г. Гессе (1877-1962) в романі «Гра в бісер» розкриває сутність гри як культурного явища, що має здатність відтворення множинності смислових ситуацій людської життєдіяльності. Г. Гессе звертає увагу на те, що абсолютизація гри призводить до руйнування цілісності людського буття, чим заперечує можливості елітарних шляхів порятунку культури.
Структуралістська парадигма культурології виникла на шляху поширення методів сучасного мовознавства та семіотики. Структуралізм формувався як антитеза екзистенціальній спрямованості культурології. Структуралізм базується на таких уявленнях: культура є сукупністю знакових систем і культурних текстів; існують неусвідомлені універсальні інваріантні психічні структури, що визначають реакцію людини на оточення; культурна динаміка визнається як рух не самих цих структур, а їх конфігурацій.
Французький антрополог К. Леві-Строс (1908-1990) в аналізі культурних елементів, традиційних для суспільства як мови культури («Міфологіка», «Первісне мислення»), намагався виявити ті, що повторюються («бінарні опозиції», «медіатори»), і тим самим відтворити систему символів, що змістовно відображає структуру культури у всій її багатоманітності. Культура в його розумінні – це здатність людини позначити середовище свого існування.
Естонський вчений Ю. Лотман («Структура художнього тексту») застосовував методи вивчення мови для дослідження творів мистецтва як знакових систем. Він зміг реалізувати пізнавальні можливості семіотичного підходу шляхом тлумачення значень і смислів окремих культурних феноменів за допомогою їх внутрішньої будови і зв'язку з соціокультурним контекстом існування.
Французький філософ Ж. Дерріда визнається основоположником постструктуралізму. Йому належить ідея універсального прийому освоєння культурного тексту – деконструкція-реконструкція. Деконструкція Ж. Дерріда проголошує естетику хаосу, артефакти культури трактуються як метафори, що набувають смислу в грі зміщених значень. Відповідно, смисл культури вбачається ним не в раціональній впорядкованості, а в невпорядкованості хаосу. Тому й реальна дійсність, на його думку – ще один культурний текст.
Французький дослідник М. Фуко пов'язує культурологічний аналіз з інтерпретацією, підкреслюючи її безкінечність і незавершеність («Слова і речі», «Археологія знання»). Інтерпретація не може бути завершеною, оскільки їй підлягає не знак як річ, а як наявна інтерпретація інших знаків. Тому основним у процесі інтерпретації виступає сам інтерпретатор.
Французький філософ Ж. Лакан відводить головну роль у психіці людини символічному, що є сукупністю соціальних норм і заборон. Людина у Ж. Лакана є перехрестям символічних структур, порожниною, що заповнюється культурним змістом. А несвідомі структури й механізми повністю володіють людською свідомістю.
Французький дослідник Р. Барт обґрунтовував можливість опису культурної ситуації на основі лінгвістичних засобів метамови. Він визначає культурний текст як нелінійний багатовимірний простір, де поєднуються і дискутують одне з одним різні види письма. Тексту культури завжди притаманна множинність смислів та цитат, що відсилає до множинності культурних джерел («Смерть Автора»).
Методологія структуралізму завдяки абсолютизації формалізованих структур позбавляє культурологічний аналіз звернення до суб'єктної природи людини, проте реабілітує можливості об'єктивного пізнання у сфері культурології.
Представлені культурологічні парадигми не заперечують одна одній. Вони взаємодіють у своєму намаганні проникнути в сутність поліфонічного феномена культури, відображають його складність і багатофакторність. Кожна з них є окремим зрізом суперечної, але цілісної і відкритої системи культури людства, яка набуває своєї повноти лише у взаємовпливі та взаємодоповненні.
Представлені культурологічні парадигми вплинули на розвиток української культурологічної думки, яка має свою славну історію. Вітчизняна класична література завжди була уважною до культурних універсалій буття свого народу, сприяючи формуванню національної свідомості. У творах Т. Шевченка, І. Котляревського, І. Франка, Лесі Українки відображено глибоке проникнення в українську душу. Важливим виявом національного самопізнання стало дослідження М. Костомарова «Книга буття українського народу», нарис І. Нечуя-Левицького «Світогляд українського народу». Наукове вивчення проблеми українських культурних універсалій активізували вчені-українознавці Наукового товариства ім. Т. Шевченка у Львові, очолюваного М. Грушевським: Ф. Вовк, В. Гнатюк, Ф. Колесса, М. Возняк, С. Томашівський. Заглибленням у світоглядні цінності української культури стали роботи Я. Яреми «Українська духовність в її культурно-історичних виявах», І. Мірчука «Головні риси українського світогляду в українській культурі», Д. Донцова «Дух нашої давнини», О. Кульчицького «Світовідчування українця», М. Шлемкевича «Душа і пісня», Є. Маланюка «Нариси з історії нашої культури», І. Огієнка «Українська культура», їх традиції продовжують розвивати сучасні українські культурологи В. Горський, О. Забужко, С. Кримський, А. Макаров, Ю. Павленко, М. Попович, В. Скуратівський, які зараховують українську традицію до світового загальнокультурного простору, вбачаючи в цьому діалозі неповторну значущість вітчизняної духовності.
На початку XXI ст. можна говорити про культурологічний підхід як такий, що визначає контекст сучасних принципів організації змісту навчання. Це виявляється не стільки в загальній гуманізації процесу навчання, скільки в урахуванні єдності онтогенетичних та філогенетичних процесів. Відповідно система навчання має стати відтворенням ситуації зростання особистості в культурі і разом з культурою, повторенням процесу культурогенезу на індивідуальному рівні. Так досягається максимальна відповідність змісту навчання психофізіологічним особливостям певного віку людини. Про результативність подібного підходу свідчить позитивний досвід так званої школи «діалогу культур» В. Біблера.
1.4 Види, форми та функції культур