Світові геноциди

Вступ

Геноцид – цілеспрямовані дії з метою знищення повністю або частково окремих груп населення чи цілих народів за національними, етнічними, расовими, політичними або релігійними мотивами. До таких дій відносяться:

– вбивство членів цієї групи;

– нанесення тілесних або психічних ушкоджень членам такої групи;

– навмисне створення членам групи життєвих умов, які розраховані на повне або часткове знищення групи;

– дії, розраховані на унеможливлення народження дітей в середовищі групи;

– насильницька передача дітей цієї групи іншій групі.

Слово винайдене Рафаелом Лемкіним у 1943-му році та походить з грецької genos, что означает "рід, племя", с латинским caedo — "вбиваю".

Згадуючи сьогодні акти геноцидів, ми більше, ніж коли не будь, усвідомлюємо, що це були колосальних розмірів трагедії, страшні й неймовірні події, які не мають собі рівних в історії людства. І що найболючіше і, навіть, важко вповні збагнути те, що геноциди були продуманими і зумисними актами, системно проведеними з метою знищення людей в багатьох країнах світу. Від таких злочинів німіє людська природа, кров стинається в жилах.

Акти геноциду, що відбувались в різні часи та в різних країнах можливо порівняти лише з неймовірним стихійним лихом, яке знищує на своєму шляху все живе. Саме так, адже з сторінок історії зникли народи, селища і навіть цілі міста. Трагізм та неосяжний смуток охоплює тих людей, які змогли вижити і дожити до наших днів. Епідемії тифу, віспи та інших небезпечних вірусних хвороб, що виникали в наслідок великої смертності людей та зараження водойм призводили до загибелі тої незначної кількості людей яким вдалося вижити.

Наслідки тих страшних діянь відчутні і в наш час. Страх бути страченим, залишитись голодним, несправедливість світу та різні генетичні порушення, пов’язані з нервовою системою, спостерігаються і зараз саме через акти геноциду

Світові геноциди

1.1 Класифікація світових геноцидів

Історія знає немало прикладів геноциду. Всі вони відбувались в різний період часу, носили різний характер:

расовий – геноцид аборигенів Америки 1492 р. – кінець ХХ століття;

– геноцид Австралійських аборигенів 1788 р.– XIX століття;

– геноцид населення Конго 1884 – 1908 роки;

расово-етнічний – геноцид корінного населення Намібії;

– Голокост 1933 – 1945 гг.;

– геноцид населення Східної Європи і населення СРСР 1939 – 1944 роки;

релігійно-етнічний – геноцид Сербів 1941 – 1944 роки;

етнічний – геноцид армянів в Туреччині 1894 –1923 роки;

– геноцид Асірійців 1914 – 1923 роки;

– геноцид понтійських греків 1919 – 1923 роки;

– геноцид в Руанді 1994 рік;

класово-етнічний – геноцид в Камбоджі 1975 – 1979 роки;

етно-політичний – геноцид африканського населення в Дарфурі 2003 рік – теперішній час. Але незалежно від характеру геноцидів всі вони призвели до величезних людських втрат, виникнення епідемій, зникнення цілих народів, племен, селищ і поселень. Отже наведемо приклад деяких з них.

1.2 Різанина катарів

Різанина катарів,що відбулася з1209 по 1229 рік у Франції призвела до численних людських втрат. Катари претендували на те, що саме вони являються єдиною і аутентичною християнской Церквою, а римська Церква — відхиленням від вчення Христа.

Протистояння між Катарами та Католицькою церквою досягло кульмінації на початку XIII століття. Спеціально для боротьби з єретиками папа Інокентій ІІІ заснував церковну інквізицію, а потім санкціонував хрестовий похід, який вилився у 20-річну війну, що розорила південь Франції.

Людей, що піддавали інквізиції засуджували до різноманітних жахливих тортур. Тіла померлих спалювали, а помешкання руйнували.

Тортури, що застосовували до звинувачуваних в єресі

Відкриття Америки Христофором Колумбом у 1492 році стало початком колонізації материка європейськими державами. Заселення Америки європейськими колонізаторами супроводжувалось витісненням та знищення корінного населення.

1.3 Геноцид аборигенів Америки

Геноцид аборигенів продовжувався на протязі не менше трьох століть (1492 г. – кінець XX століття), в різних історичних контекстах, приймав різноманітні форми в різних районах Америки: технологія знищення включала в себе навмисне отруєння джерел води, примусову працю в нелюдських умовах, різню, знищення запасів харчування, розповсюдження алкоголю тощо. Колонізатори знищували корінне населення фізично, забирали у них землю, на якій проживали племена, переселяли їх до резервацій, що призвело до практично повного знищення культурного населення індійців – численної кількості унікальних мов та самобутніх культур. За допомогою цієї програми влада намагалась «прищепити цивілізацію » корінному населенню. Тисячі індійських дітей примусово відправляли в спеціальні державні школи-інтернати, що були розташовані дуже далеко від дому. Батькам і родичам заборонялось відвідувати дітей в школі, а дітей карали, якщо вони наважувались розмовляти на рідній мові. З дитинства викорінювались їх звичаї, традиції, індивідуальність. Перед багатьма дітьми, позбавленими батьківської опіки та звичаїв племені, поставала проблема страху та самотності.

Політика влади, що відрізнялась нестабільністю (то проводилась асиміляція, то створювались резервації) призвела до згубних наслідків. Індійські резервації – справжні регіони убожіння. Рівень оплати праці індійських робітників дуже низький, більшість з яких мають тільки початкову освіту і являються некваліфікованими робітниками. Вихідці з індійських родин, що вступають до вузів, відстають за рівнем освіти від своїх одноліток. Така політика викреслила із життя американської спільноти цілі племена. Зубожіння та тяжке соціальне становище викликало міграцію індійців до великих міст, особливо Чикаго і Лос-Анджелес. Відсутність високо рівня знання, соціальної підготовки до життя в місті призвело, за повідомленнями соціальних служб, до росту алкоголізму та самогубств в даній етнічній групі.

Точну кількість загиблих не можливо встановити, оскільки не визначена кількість корінного населення на момент початку колонізації. Оцінки коливаються від десятків до сотен мільйонів. На думку деяких дослідників, викорінювання індійців Америки являється самим масштабним геноцидом в історії людства.

1.4 Геноцид племен гереро і нама

Заселення Австраліїєвропейськими колонізаторами розпочалось у 1788 році (1788 р.– XIX століття). За приблизними оцінками численність аборигенів у ті роки становила близько 750 тис чоловік, у 1911 році їх нараховували всього 31 тис. Більшість корінного населення загинула внаслідок інфекцій, депортацій, різанини та голоду. На протязі ХХ століття Австралія продовжувала політику асиміляції корінного населення.

Сьогодні корінні австралійці ведуть боротьбу за офіційне признання владою Австралії факт геноциду.

Є в історії і приклади масового зниження людей через «расову перевагу».

Розмови про «расову перевагу» , «виживання сильного за рахунок слабкого» давно ходили по Німеччині. І цю ідею німці повною мірою застосовували під час геноциду племен гереро і нама.

У 1884 році після того, як Британія втратила зацікавленість в територіях Намібії, Німеччина оголосила їх протекторатом. На тот момент население страны состояло из племен гереро, овамбо и нама. Для того, щоб утримувати багатомільйонне населення Конго під контролем, використовувались так звані «Суспільні сили» (Force Publique) – армія, сформована із ряду місцевих войовничих племен, під командуванням європейських офіцерів.

Основою багатства Німеччини став експорт природного каучуку, слонової кістки, діамантів. Умови роботи на каучукових плантаціях були нестерпними: сотні тисяч людей гинули від голоду та епідемії. Найчастіше, що примусити місцевих жителів працювати влада колонії брала в заручники жінок і тримала їх під арештом протягом всього сезону збору каучуку.

За найдрібнішу провину працівників калічили і вбивали. Від бійців «суспільних сил» в якості доказів «цільового» використання патронів під час каральних операцій вимагалось представити відтяті руки вбитих. Траплялось, що, витративши більше патронів, ніж дозволено, карателі відтинали руки живих невинних людей. Постійно наростаючий тиск з боку колонізаторів призвів до того, що у 1904 році гереро і нама підняли повстання проти німецьких колонізаторів. На допомогу колоніальній владі були прислані частини регулярної армії під командуванням генерала фон Тротта. 2 жовтня 1904 року генерал пред’явив ультиматум повставшим хереро : “… Все хереро должны покинуть эту землю… Любой хереро обнаруженный в пределах немецких владений, будь он вооружен или безоружен, с домашними животными или без, будет застрелен. Я не буду принимать больше ни детей, ни женщин. Я буду отправлять их обратно к своим соплеменникам. Я буду стрелять в них. Таково мое решение…”.

Генерал дотримався своєї обіцянки: повстання було потоплено в крові. Мирних жителів розстрілювали із кулеметів, виганяли в пустелю на сході країни (за деякими даними, кількість вигнаних в пустелю складає 50-60 тис. чоловік), отруювали джерела з водою. Більшість депортованих загинула від голоду та браку води. Війна продовжувалась до 1907 року. В результаті дій німців було знищено 65 тис гетеро (близько 80% племені) і 10 тис. нама (50 % племені).

У 1985 році ООН прирівняло знищення племен гереро і нама до актів геноциду прирівнюючи його з нацистським геноцидом євреїв.

1.5 Геноцид населення Німеччини

Навіть до свого народу нацисти використовували різноманітні технології знищення. Влада Німеччини розробила програму («Акция Тиргартенштрассе 4») «Т-4 очищення» арійської раси від людей, існування яких, як стверджувалось владою, негативно впливало на появу здорового потомства. Цю програму ще називали «Акція – смерть з жалю» або використовували слово «евтанація», в документах використовували також слово «дезінфекція».

Підлягали фізичному знищенню психічно хворі, розумово відсталі, спадково хворі. В подальшому до кола осіб, підлягаючих знищенню, були включені непрацездатні особи (інваліди, а також ті, що хворіють більше 5 років). Спочатку знищувались тільки діти до 3-х років, пізніше підлітків до 17 років, а потім усі вікові групи. Вже в липні 1939 року відбулась нарада Гітлера з рейхсфюрером по справам охорони здоров’я, де запровадилась програма «Т-4» і на «неповноцінних дорослих».

Влада виправдовувала свої дії великою вартістю утримання і лікування таких людей. Це було використано нациською пропагандою з метою викликати ненависть до «психічно неповноцінних», як до непотрібних членів суспільства, на лікування яких уходять кошти платників податків. Відбором жертв займались 40 так званих «експертів». Відбір проходив за анкетами. І тільки ознайомившись з анкетою , без проведення особистого огляду, «експерти» ставили позначку «плюс», що означала необхідність знищення. Родичі приречених нацистами до страти не могли вплинути на рішення, в більшості випадків вони не знали, де знаходяться їх рідні.

Лікарі при проведенні огляду пацієнтів заповнювали анкети в яких необхідно було вказати чи є пацієнт працездатним і якими захворюваннями він страждає, який час триває лікування. В додатку до анкети були перераховані критерії відбору «неповноцінних людей»:

– шизофренія, епілепсія, енцефаліт, недоумство, старече недоумство, паралізовані, пацієнти з діагнозом хвороба Хантингтона, а також психічно хворі люди, що неспроможні займатись фізичною працею;

– пацієнти, що знаходяться на лікуванні більше 5 років;

– психічнохворі з кримінальним минулим;

– пацієнти неарійського походження.

Установи, де проводився збір інформації про хворих, нічого не знали про справжні причини збору даних.

Для вбивства спочатку планувалось використовувати внутрішні ін’єкції спеціальних медичних препаратів або повітряну емболію, вводячи шприцем повітряну пробку прямо до вени. Але, лікарі, що приймали участь у програмі, прийшли до висновку про недоцільність такого методу з чисто технічних міркувань і було вирішено відшукати нові способи. Саме так, в рамках програми «Т-4» вперше (ще до застосування в концентраційний таборах) нацистами були використані газові камери, в тому числі і пересувні (всередину камери подавали вихлопні гази двигуна внутрішнього згорання автомобіля). Перша газова камера була випробувана в кінці 1939 року. З 10 грудня 1941 року для вбивства почали використовувати газ Циклон Б.

Спочатку практикували стерилізацію хворих згідно «Закону про попередженню народження хворого потомства». Вважалось, що психічно хворі та спадково хворі не можуть принести користь суспільству і з метою економії державних коштів повинні бути ліквідовані. Коли нацистка «расова гігієна» стала здійснюватись категорія осіб та груп, що вважались «біологічною загрозою здоров’ю країни», була значно розширена, іноді до них включали навіть лесбіянок як тих, що не дають потомство. В решті решт нацистські порядки проведення расової гігієни досягли найвищої точки в голокості. Під прикриття Другої світової війни і використовуючи війну як привід, націонал-соціалісти ще більш радикалізували «расову гігієну». Вони знищували людей, яких вважали біологічною загрозою. Знищенню підлягали всі євреї, так як забруднювали расу, цигани, в якості соціально небезпечних елементів суспільства, і деякі інші меншини. Навіть після видання наказу про припинення програми знищення продовжувались. В медичних клініках, що стали центрами із знищення людей, стали вбивати не тільки пацієнтів, а й направлених туди непрацездатних бранців концентраційних таборів і хворих представників «нищої раси» – остарбайтерів.

В рамках програми «Т-4» в тільки період з 1940 по 1941 рік було знищено 70 тис чоловік з психічними розладами, розумово відсталих, інвалідів, а також дітей з неврологічними та соматичними захворюваннями.

Після офіційного закриття програми знищення пацієнтів, тим не менш, продовжувалось і до 1945 року число вбитих перевищило 200 тис чоловік. Окрім того з 1942 по 1945 близько млн. пацієнтів було закатовано голодом в німецьких психіатричних лікарнях.

1.6 Голокост

Голокост (Шоа) (із англ. holocaust, з ст.-грец. ὁλοκαύστος — «всесожжение»)– це систематичне переслідування і знищення мільйонів жертв нацизму.

Навмисна спроба повного знищення цілої нації, враховуючи чоловіків, жінок, дітей, що призвела до знищення 60 % євреїв Європи і близько третини єврейського населення Землі. Окрім того, були знищенні близько четвертої частини циганського народу, втрати поляків (не враховуючи військові втрати) склали 10 %, загинуло близько 3 млн. радянських військовополонених, підлягли тотальному знищенню також чорношкірі громадяни Німеччини, божевільні і непрацездатні громадяни, близько 9 тис гомосексуалістів тощо. Під час другої світової війни на окупованих Німеччиною територіях були збудовані табори смерті, призначені для вбивства мільйонів людей; при цьому технологія знищення удосконалювалась. На всій окупованій території Європи жертви переслідувались і відсилались в концентраційні табори і табори знищення. Знищення продовжувалось до травня 1945 року. Єврейське населення СРСР знищувалось, як правило, безпосередньо в місцях його проживання. По всій території Прибалтики, України, Білорусії, майже біля кожного невеликого міста, біля багатьох сіл знаходяться так звані «ями» – природні рови, куди заганяли і розстрілювали чоловіків, жінок, дітей («Бабин Яр» у Києві, Богдановка в Миколаївській області, «Дрогобицький яр» у Харкові, «Уманська яма» в Умані, «Змійовська балка» в Ростові-на-Дону тощо).

«Уманська яма»

На окупованих територіях в місцях із будь-якою кількість єврейського населення створювались гетто і потім починались масові розстріли. Знищення єврейського населення проводилось одразу після захоплення населених пунктів. Перед розстрілом євреїв збирали в певних будівлях лише на декілька годин або днів. Тільки на території трьох автономних республік, двох країв, і трьох областей РСРС, окупованих з літа по осінь 1942 року, загинуло близько 70 тис. євреїв.

В середини жовтня 1941 року розпочалась депортація євреїв із Німеччини в гетто Польщі, Прибалтики, Білорусії. В Польщі створювались табори смерті які не були розраховані на проживання великої кількості людей – тільки на швидке знищення новоприбулих. На початку грудня 1941 року почали діяти перші табори смерті в Хелмно. В ньому євреїв вбивали чадним газом в закритих грузовиках – «душогубка». В липні 1942 року розпочались масові депортації з гетто Варшави (найбільшого з усіх створених) в табір смерті Треблінка. До 13 вересні 1942 року було депортовано і загинуло в гетто 300 тис. євреїв Варшави.

В гетто міста Лодзь утримувалось 160 тис. євреїв, яких знищили поступово. Єврейське населення Любліна було відправлено в табір знищення Белжець. Окрім цього до цього табору було відправлено 15 тис. з Західної України, 50 тис. зі Львова. 10 тис. євреїв з Кракова було відправлено в Освенцем.

У 1942 було знищено більшість євреїв Східної і Центральної Європи і значна частина Західної Європи. Вдалі військові дії радянських військ у 1943 році, зміна ситуації після Сталінградської битви призвела до прискорення темпів розправи нацистів над євреями. Швидке просування радянських військ на захід змусило есесівців швидкими темпами ліквідувати останні гетто і робочі табори, щоб знищити сліди здійснених в них злочинів. Спеціальні підрозділи займались спаленням трупів на місцях масових розстрілів.

Перший концтабір на території Німеччини був відкритий в 1933 році. Останній з працюючих був захоплений радянськими військами в 1945-му. Між двома цими датами – мільйони закатованих в'язнів, які померли від непосильної праці, задушених у газових камерах, розстріляних есесівцями, загиблих від «медичних експериментів». Скільки було цих, останніх, точно не знає ніхто. Сотні тисяч. Нелюдські досліди над людьми в нацистських концтаборах – це теж Історія, історія медицини. Її найчорніша, але від того не менш цікава сторінка …

Йозеф Менгеле, найвідоміший з нацистських злочинців-лікарів отримав прізвисько « ангел смерті».

Доктор Менгеле повинен був відповісти на питання: яким чином збільшити здатність до розмноження німецького народу, щоб вона задовольняла потреби запланованого в широких масштабах заселення німцями окупованих областей країн Східної Європи. У центрі його уваги перебувала проблема близнюків, а також фізіологія і патологія карликовості. Досвіду піддавалися монозиготні близнюки, головним чином діти, карлики та особи з вродженими каліцтвами. Таких шукали серед прибуваючих до табору.

Жертвами жахливих дослідів Менгеле стали десятки тисяч людей. Чого коштують одні дослідження впливу фізичного і психічного виснаження на людський організм! Анатомувались живі немовлята, піддавались кастрації хлопчики і чоловіки без анестезії, піддавали жінок вдарам струму під приводом тестування їх витривалості. В одному випадку навіть стерилізував групу польських монахинь за допомогою рентгенівського випромінювання. А «вивчення» 3 тисяч малолітніх близнюків, з яких вижили лише 200 чоловік! Близнюкам переливали кров і пересаджували органи один від одного. Сестер змушували народжувати дітей від братів. Проводилися операції з примусової зміни статі. Перед тим як приступити до дослідів, «добрий доктор» Менгеле міг погладити дитину по голівці, пригостити шоколадкою …

У близнят переливали кров від одного іншому і робили їм рентгенівські знімки. Другий етап охоплював порівняльний аналіз внутрішніх органів, який проводився під час розтину. Такий аналіз було б важко провести в звичайних умовах з огляду на малу ймовірність одночасної смерті обох близнюків. У таборі порівняльний аналіз близнюків проводився сотні разів. Для цієї мети доктор Менгеле перетинав їх уколами фенолу. Одного разу він очолював операцію, під час якої були зшиті разом два хлопчика-цигана, щоб створити сіамських близнюків. Руки дітей виявилися сильно заражені в місцях резекції кровоносних судин. Менгеле, зазвичай, без будь-якої анестезії відтинав частину печінки або інших життєво важливих органів у єврейських дітей і вбивав їх жахливими ударами по голові. Багатьом дітям він вводив в серце хлороформ, інших своїх піддослідних він заражав тифом. Багатьом жінкам Менгеле вводив в яєчники патогенні бактерії. Деяким близнюкам з різним кольором очей впорскували колорантів в очниці і зіниці, щоб змінити колір очей і вивчити можливість виробництва близнюків-арійців з блакитними очима. Врешті-решт, у дітей замість очей залишалися зернисті згустки.

Вермахт замовив тему: з'ясувати все про вплив холоду на організм солдата (гіпотермія). Методика експериментів була самої нехитрій: береться в'язень концтабору, обкладається з усіх боків льодом, «лікарі» в есесівській формі постійно заміряють температуру тіла … Коли піддослідний помирає, з барака приводять нового. Висновок: після охолодження тіла нижче 30 градусів врятувати людину, швидше за все, неможливо. Кращий засіб для зігрівання – гаряча ванна і «природне тепло жіночого тіла».

1.7 Наслідки Голокосту

Наслідки Голокосту вражають. Знищення єврейського життя, руйнації і вибух антисемітизму (пік якого припав на погром в Кельце у липні 1945 року) примусили більшість польських євреїв залишити країну і вирушити до Центральної Європи, Після 1946 року в Польщі залишилось тільки 50 тис. євреїв. Були знищенні не тільки люди – була знищена унікальна місцева культура, знищена пам’ять про те, що (ця культура) століттями була невід’ємною частиною культури Східної Європи.

Німецькі громадяни, що мали родичів – вихідців з Африки або афроамериканців, підлягали примусовій стерилізації. Стерилізували також дітей. Число осіб які постраждали від цієї операції, за різними джерелами, склало від 400 до 3 тисяч.

Завдяки традиційній мобільності циганських груп та сімей, досвіду гонінь в епоху Пізнього Середньовіччя і завдяки симпатіям нециганського населення в більшості країн переслідування циган зі сторони нацистів не мала успіху. Однак в деяких країнах було знищено до 99% циганського населення. В результаті геноциду, за дослідженнями останніх 30 років, загинуло близько 150 тис. – 200 тис. циган і значно більше постраждало, але вижило. Після впровадження в дію у 1935 році більш жорсткого варіанту параграфу 175 Карного Кодексу гомосексуалістів почали переслідувати. За даними вчених Американського меморіального музею Голокосту, в концентраційних таборах утримувалось від 5 до 15 тис. засуджених за гомосексуальну активність. Крім того, представники сексуальних меншин доправлялись до в’язниць і в трудові табори, а також на примусове лікування в психіатричні лікарні. Передбачалось їх «вилікувати» і дозволити «виправитись» за допомогою тяжкої фізичної праці. Деяких гомосексуалістів кастрували та проводили над ними медичні експерименти. В концтаборах гомосексуалісти носили рожевий трикутник на одязі, жили в окремих бараках, повинні були спати, тримаючи руки зверху ковдри і зазнавали витончених тортур за найменшої провини. Більшість з них вмирала після нелюдських побоїв та знущань есесівців. Смертність серед засуджених за параграфом 175 склала 60% . Для порівняння: 41% склали політичні ув’язнені і 35% Свідків Ієгови загинуло у концтаборах.

Поляків і інших слов’ян нацисти розглядали як «нижчу расу», яка повинна бути підкорена, перетворена в рабів і врешті решт знищена. За даними істориків більше чверті всіх жертв нацистської окупації СРСР 3 млн. українців та 1,5 млн. білорусів було знищено за расовими мотивами.

Поляки, яких гітлерівці вважали ідеологічно небезпечними, серед яких була інтелігенція та католицькі священнослужителі, стали жертвами операції яка отримала назву «акція АБ». За даними музею Голокосту (США), з 1939 по 1945 рік біля 1,5 млн. польських містян було депортовано в Німеччину на примусові роботи. Окрім того, декілька сотен тисяч були ув’язнені в нацистські концтабори. За час Другої світової війни гітлерівцями було вбито близько 1,9 млн. поляків неєврейського походження.

Тисячі Свідків Ієгови були серед перших, кого відправили в нацистські табори і в’язниці. Їх переслідували, головним чином, за відмову від військової служби в нацистській армії, небажання працювати на заводах по виготовленню зброї та відмову від нацистського вітання. Близько 2 тис. Свідків вмерли під час Голокосту.

1.8 Геноцид населення Дарфуру

Якщо ви вважаєте, що геноцид це явище минулого часу то це не так. Акти геноциду відбуваються і в наш час – геноцид в Дарфурі. На початку 2003 року на заході Судану, в регіоні Дарфур, спалахнуло збройне повстання. Повстанці ставили собі за мету як мінімум вивід регіону з економічної та політичної ізоляції, а як максимум – домогтись незалежності Дарфуру і навіть повалити хартумську владу.

Конфлікт між африканським осілим населенням і арабоязичними кочівниками Дарфуру має історичне коріння, але у 2003 році проти влади Судану виступило два озброєних угрупування, що складаються з представників африканських етнічних груп фур, масалітів і загава: «Рух визволення Судану» (Sudan Liberation Movement – SLM) і «Рух справедливості і рівноправ’я» (Justice and Equality Movement – JEM). Під приводом боротьби з повстанцями влада задіяла організоване з місцевих арабоязичних кочівників ополчення «Джанджавид» бійці якого проводять регулярні каральні рейди проти африканського цивільного населення. Загони «Джанджавид» підтримуються регулярною армією: відомо, наприклад, про чисельні факти бомбардування мирного населення з використанням літаків і гелікоптерів ВПС (військово-повітряних сил) Судану.

Ситуація ускладнюється ще тим, що недавно в Дарфурі було виявлено багаті поклади нафти. Є всі підстави припускати, що кінцевою метою влади Судану є тотальне вигнання з нафтоносних територій африканського населення і при можливості його знищення. Людей виганяють з сіл, знищують посіви, запаси продуктів, худобу, отруюють джерела води. Потім біженців зганяють в спеціальні табори і утримують там майже без води та харчів, тим самим прирікаючи на повільне вмирання. Тих, хто намагається вийти за кордони табору у пошуках харчів або води, знищують. Окрім того, влада Судану перешкоджає поставкам з за кордону гуманітарної допомоги для біженців.

ООН оцінює кількість примусово переміщених в результаті конфлікту осіб більш ніж у 2,5 млн. чоловік, а кількість жертв – 200 тис. чоловік. Однак ця цифра не є точною, оскільки не враховано данні про смертність в деяких таборах, розташованих у важкодоступних районах Дарфуру. На думку експертів, більш близькою до реальності є цифра в 300 тис. загиблих.

Голодомор

2.1 Причини виникнення голодомору

Якщо в гітлерівській Німеччині соціально-біологічна селекція здійснювалася за расовою ознакою, то у Сталінському СРСР – за ідейно класовою. Більшовики говорили прямим текстом, що їх мета – формування нового типу людини, Вони не приховували, що займаються селекцією нового типу населення і прагнуть витворити єдиний «совєтський народ» (зросійщений етнічний сурогат).

На початку ХХ століття українці пройшли нелегкий шлях до національного самовизначення. Під час Лютневої революції 1917 року в Україні піднялася потужна хвиля українського національно-визвольного руху, результатом якого стало проголошення 7 (20) листопада 1917 року Української Народної Республіки (УНР). Перша у ХХ столітті українська державність була визнана рядом держав, у тому числі Німеччиною (Берестейський мирний договір 9 лютого 1918 р.), Польщею (Варшавський мирний договір 22 квітня 1920 р.) та Радянською Росією (Прелімінарний мирний договір 12 червня 1918 р.).

Від самого початку свого існування УНР зазнавала тиску з боку більшовиків, які постійно організовували внутрішньодержавні заколоти та зовнішню агресію. Тричі (у грудні 1917 — лютому 1918 рр.; наприкінці 1918 — червні 1919 рр.; наприкінці 1919 р.) більшовики приходили в Україну. Остаточно територія України потрапила під контроль більшовицького режиму Росії в 1920 році.

Боротьба за суверенну Українську державу не припинялася. В еміграції діяв державний Центр УНР, інші організації. Боротьба за українську незалежність ішла і на території УСРР. Тому Україна, навіть у формі Української Соціалістичної Радянської Республіки (УСРР), викликала особливе занепокоєння Кремля. Потужну національну еліту, економічно незалежне і національно свідоме селянство в Москві розглядали як реальну загрозу існуванню СРСР. Українську інтелігенцію влада вважала апріорі вороже налаштованою.

Іншою проблемою для керівництва режиму було економічно незалежне селянство. Більшовики у власній системі політичного контролю та примусу особливе місце відводили контролю над розподілом продовольства. В.Ленін у своїй праці «Чи втримають більшовики владу», яку написав за місяць до Жовтневого перевороту 1917 року, наголошував: «хлібна монополія, хлібна картка… цей засіб контролю і примусу до праці сильніший від конвенту та його гільйотини». Для більшовиків голод став інструментом тримання населення в послуху. Але на перешкоді стояло селянство, особливо заможне, що постачало свою продукцію в міста і тим самим робило більшовицький контроль за розподілом продовольства неефективним. Тому В.Ленін і Й.Сталін послідовно проводили політику ліквідації економічно незалежного селянства «як класу».

Отже, в Україні режим мав дві цілі:

— знищення всіх, навіть потенційних, проявів національно-визвольного руху;

— знищення селянства як класу.

Обидві цілі злилися воєдино, адже згідно з переписом 1926 року селяни становили 80,8% населення України. При цьому серед українців частка селянства становила близько 84%. Упродовж століть селянство було ядром української нації. Режим узяв курс на розмивання національної ідентичності та обмеження економічної самодостатності своїх громадян.

Наприкінці 1920-х і на початку 1930-х років під прикриттям сфабрикованих справ «Спілки визволення України», «Українського національного центру», «Української військової організації» та інших відбулися масові арешти української інтелектуальної еліти. У 1930 році було припинено діяльність Української автокефальної православної церкви.

У селі політику більшовицького режиму СРСР було реалізовано у формі розкуркулення та депортації заможних селян, прискореної суцільної колективізації та встановлення обов’язкових обсягів хлібозаготівель. Усе це зруйнувало традиційні форми сільськогосподарського виробництва і призвело до катастрофічного падіння продуктивності праці, позбавило українських селян необхідних для нормальної життєдіяльності запасів зерна. В результаті у 1931 році продовольче становище різко погіршилося, що вже навесні 1932 року призвело до голоду.

Як свідчать архівні документи і очевидці тих часів, в Усіх регіонах України, крім прикордонних, здійснювалися подвірні обшуки. Коли не могли знайти хліба, у так званих боржників конфісковували будь-які запаси їжі, заготовлені до нового врожаю, – м’ясо, сало, картоплю, соління, сухарі, фруктову сушню тощо. Таким чином, штучно мінімізувалися харчові компоненти життєздатності людини майже до нуля. А далі її чекала голодна смерть, або виживання за рахунок споживання дикорослих рослин (якщо такі були). Однак останній шанс на виживання був надто проблематичний для мешканців південного регіону України. Так, один житель с. Крюківки, що на Чернігівщині, згадував жебраків, які приходили з південних країв України і розповідали: «На Поліссі голод легше переносити. Тут хоч рослинами різними живитися можна, а у нас степ голий».

У 1932-1933 роках український народ, особливо селянство, відчули на собі, мабуть, один з найтрагічніших результатів колективізації – голодомор. Його витоки слід шукати в аграрній політиці радянської влади. Плани хлібозаготівель, зокрема, ніколи не були економічно обґрунтованими, вони по суті означали продовольчу диктатуру. В українських хліборобів вилучали майже дві третини валового збору зерна, переважну більшість тваринницької продукції. Крім того, колгоспи власними силами утримували машинно-тракторні станції, і продукції для достатньої оплати праці хліборобів у них уже не залишалося.

Про те, що на селі відбувається щось страхітливе, знали всі. Біженці заповнювали міста і вмирали сотнями просто на вулицях. Інформація про голод проникала й за кордон. Намагаючись врятувати від голодної смерті дітей, селяни везли їх до міст і залишали в установах, лікарнях, просто на вулицях. Лавина голодних смертей наростала з місяця в місяць аж до початку літа. Така інформація ретельно приховувалася від народу. Сталін говорив про успіхи міжз'їздівського періоду, з підкресленим натиском відзначав, у контексті з цифрами про зростання національного доходу і промислової продукції. Включення до традиційного переліку успіхів нового елементe даних про зростання населення – мало на меті покласти край різного роду чуткам у країні і за кордоном про величезні втрати людей від голоду.

2.2 Факти голодомору

Уже наприкінці 1932р. зарубіжні кореспонденти привозили жахливі повідомлення з перших рук. Один американець у селі, розташованому на відстані 30-ти кілометрів від Києва, виявив, що його мешканці поїли всіх котів і собак. "В одній хатині варили якусь бовтанку, що не піддається описові. В горщику були кістки, шкіра та щось подібне до верха черевика. Те, з якою пожадливістю шестеро, що залишилися в живих (із 40 душ населення), спостерігали цю слизьку масу, виявляло їхній голодний стан". Один із письменників, уже за часів хрущовської "відлиги" зміг розповісти про те, який "у 1933 році був жахливий голод. Цілі родини вмирали, хати розвалювалися на шматки, сільські вулиці порожніли". Якби це відбувалося якийсь тиждень чи місяць, але ж місяцями більшість родин не мала чого покласти на стіл. Начисто підмели все, що було в підвалах, жодної курки не лишилося в селі: навіть бурякове насіння пішло на поживу...

Через неможливість харчуватися у психічному стані населення України відбувалися значні зміни. При цьому людина переживала важкі фізичні і психічні страждання, підсилені соціальним тиском і політичним терором. Сила і масштаб страждань перебували за межею адаптаційних ресурсів психіки, пригнічених вимушеною безпорадністю. Звичними явищами стали самогубства, убивства з метою людоїдства, трупоїдство померлих родичів, інших людей. Деформації у сфері відчуттів і сприйняття, уявлень та перебігу думок, пам’яті, бажань, прагнень, вольових прагнень, характеру і темпераменту, всієї сукупності душевного життя особистості мали характер звуження свідомості на домінантній потребі виживання – потребі в їжі. Відбувалося депресія і послаблення голодом практично всіх чинників, що детермінують поведінку людини (детермінаторів): самозбереження і порогів ризику, репродуктивного статевого потягу, релігійних, моральних, естетичних почуттів тощо.

Відбувалось не лише фізичне винищення мільйонів українських хліборобів, а й духовне покріпачення цілих поколінь. Саме тоді набули зворотного змісту одвічні цінності народу: біле стало чорним, честь і гідність – водою, донос на ближнього виявом патріотизму. Аналіз архівних документів періоду 1932-1933 років ще раз засвідчує народну трагедію. В селах мали місце факти людоїдства і трупоїдства. В архівних матеріалах були знайдені справи батьків, які навмисно вбивали власних дітей, «щоб ті не мучилися». Так у Літинському районі в перших числах лютого 1933 року бідняк-одноосібник запалив піч, зачинив димохід і залишив у хаті двох доньок – 5 і 8 років. Діти стали кричати, кликати на допомогу. Тоді батько власноруч їх задушив і пішов у сільраду зізнаватися. На допиті він кричав, що вбив дітей через відсутність усіх харчів. При обшуку справді з’ясувалося, що харчі відсутні повністю.

В одній українській родині, пише ще один свідок, де деякі лежали ледве дихаючи, а інші зовсім не д