Особливості формування правової держави в Україні

ЗМІСТ

ВСТУП

РОЗДІЛ 1. СУТНІСТЬ ПОНЯТЯ ГРОМАДСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА

1.1 Поняття та ознаки громадянського суспільства

1.2 Структура громадянського суспільства

РОЗДІЛ 2. СУТНІСТЬ КОНЦЕПЦІЇ ПРАВОВОЇ ДЕРЖАВИ

2.1Історія виникнення та розвитку правової держави

2.2 Поняття і ознаки правової держави

2.3 Основні принципи правової держави

РОЗДІЛ 3. ОСОБЛИВОСТІ ФОРМУВАННЯ ПРАВОВОЇ ДЕРЖАВИ В УКРАЇНІ

3.1 Розвиток громадського суспільства в Україні

3.2 Шляхи формування правової держави в Україні

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

ВСТУП

Аналіз проблематики громадянського суспільства, співвідношення з державою як органом управління суспільством дає можливість визначити і дослідити джерела демократичного процесу формування правової держави.

Природна хода цього процесу започатковується індивідуальними інтересами, які консолідуються інституціями громадянського суспільства, набувають актуальності за допомогою політичних партій, трансформуються, спираючись на підтримку народу, у загальнонаціональний інтерес, що становить прерогативу держави як організації публічної влади в масштабі суспільства. Як результат держава бере на себе тільки ті питання організації сумісної життєдіяльності людей, які не можуть бути вирішеними самостійно ні окремими індивідами, ні на рівні їхніх безпосередніх громадських утворень.

Суспільство як складна соціальна система не може перебувати в хаотичному стані, соціальні взаємини людей повинні так чи інакше бути впорядкованими, однак державні і самоврядні засади в їх організації та регулюванні можуть мати неоднакову питому вагу. Низький рівень соціальної активності громадських утворень компенсується повсякденним втручанням у суспільні взаємини з боку державної влади. І, навпаки, значне коло питань спільної життєдіяльності людей, які вирішуються на автономних засадах, не дає підстав для широкого використання державно-примусових заходів, що за таких умов розглядається скоріше як виняток, ніж як правило.

Громадянське суспільство й держава являють собою дві невід'ємні складові частини одного явища — сучасного суспільства, які не можуть реально існувати одна без одної і про які окремо може йтися тільки в науці. Держава з часу своєї появи на історичній арені за будь-яких умов і в різноманітних формах здійснювала вплив на суспільство, і в цьому розумінні його існування поза межами державної форми організації неможливе. У сучасному суспільстві інституції громадянського суспільства і державно-владні інститути розглядаються як такі, що спрямовані на забезпечення прав та свобод людини, одні з яких можуть реалізовуватися у формі громадського спілкування, а здійснення інших вимагає додаткових зусиль з боку державної влади.

Більш конкретно ознайомитися з поняттями громадянське суспільство та правова держава, їх особливостями та характерними рисами дозволить формулювання поняття та визначення їх суттєвих ознак.

У роботі поставлені наступні завдання:

- дати теоретичний аналіз суті громадського суспільства та правової держави;

- сформулювати поняття та ознаки громадського суспільства та правової держави.

Поставлені завдання знайшли віддзеркалення в трьох розділах курсової роботи. Загальний об'єм роботи викладений на 48 сторінках.

При написанні роботи були використані джерела: навчальні посібники, підручники, статті наукових журналів, нормативно - правові документи. Загальна кількість використаних джерел - 17 штук.

РОЗДІЛ 1 СУТНІСТЬ ПОНЯТТЯ ГРОМАДСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА

1.1 Поняття та ознаки громадянського суспільства

У філософській, політологічній та правовій науці пропонується чимало визначень поняття «громадянське суспільство», які наголошують на тих чи інших важливих його аспектах. На перший план можуть виступати такі його сутнісні риси, як «сукупність індивідів», «реалізація прав та свобод людини» тощо. Ці підходи є виправданими з точки зору тих конкретних завдань, які стоять перед дослідженням громадянського суспільства в межах різних соціальних дисциплін. Однак при дослідженні громадянського суспільства в контексті юридичної проблематики найбільш обґрунтованим буде наголошування на інституціональній його характеристиці.

Поняття громадянського суспільства (англ. civil society) має довгу і складну історію. Це поняття увійшло до вжитку у XVII-XVIII ст., і головний його зміст полягав у тому, що спільнота громадян повинна мати свої закони і не залежати від грубої сваволі з боку держави. Історично поняття сходить до сім'ї латинських слів civis, civilic, civitas (громадянин, цивільний, місто, держава), з чим пов'язані такі аспекти громадянського суспільства, як громадянство, громадянські обов'язки й чесноти, цивілізовану поведінку.

Категорія «громадянське суспільство» історично відображає особливий зріз розвитку людства, що характеризується прагненням мислячих людей кожного часу створити модель ідеального суспільного устрою, де панували б розум, свобода, благополуччя і справедливість. Завжди формування громадянського суспільства так чи інакше погоджувалося з проблемами вдосконалення держави, піднесення ролі права і закону.

Уявлення про громадянське суспільство сягають корінням глибоко в історію. У стародавньому світі цьому об'єктивно служила ідея держави Платона. Так само слід розглядати вислів Аристотеля про те, що держава є достатня для самодостатнього існування сукупність громадян, тобто не що інше, як громадянське суспільство. Цицерон, обгрунтовуючи правову рівність людей, писав: «... закон є сполучна ланка громадянського суспільства, а право, встановлене законом, однаково для всіх ...»(1). На даному етапі розвитку людства громадянське суспільство повністю ототожнювалося з державою. Це тривало досить тривалий час і було обумовлено рівнем розвитку економічних та соціально-політичних відносин (примітивні форми поділу праці, початковий етап розвитку товарно-грошових відносин, одержавлення суспільного життя, кастовий характер соціальної структури).

Послідовний розвиток суспільних відносин зумовило і трансформацію поглядів вчених про громадянське суспільство. На межі XVI-XVII ст. в роботах Н. Макіавеллі, Г. Греція, Т. Гоббса, Дж. Локка, Ш. Монтеск 'є, Ж.-Ж. Руссо вже мотивувалося відповідність громадянському суспільству не всіх, а лише прогресивних, на їхню думку, форм державного устрою, заснованих на природно-правових, договірних засадах. Зокрема, Дж. Локк вважав, що «абсолютна монархія ...несумісна з цивільним суспільством і, отже, не може взагалі бути формою громадянського правління»(2). Макіавеллі вважав найкращою формою держави змішану, що складається з монархії, аристократії і демократії, кожна з яких покликана стримувати і оберігати інші.

Філософську характеристику засад громадянського суспільства ми знаходимо у І. Канта. Головними він вважав такі ідеї:

- людина все повинен створювати власними силами і повинен відповідати за створене;

- зіткнення людських інтересів та необхідність їх захисту є спонукальними причинами самовдосконалення людей;

- громадянська свобода, законодавчо забезпечена правом, є необхідна умова самовдосконалення, гарантія збереження і піднесення людської гідності.

Ці ідеї можна безумовно покласти в основу теорії громадянського суспільства. Кант, перенісши концепцію антагонізму між індивідами як стимулу їх саморозвитку на відносини між державами, робить висновок про те, що для людства найбільшою проблемою, вирішити яку його змушує природа, є досягнення загального правового цивільного суспільства.

В.Гумбольдт, приймаючи філософське вчення І. Канта, на конкретних прикладах постарався показати суперечності та відмінності між громадянським суспільством і державою. До першого він відносив:

- систему національних, громадських установ, які формуються самими індивідами;

- природне і загальне право;

- людину.

Держава, на відміну від громадянського суспільства, полягає, на його думку з системи державних інститутів, позитивного права, видаваного державою та громадянина.

Вперше термін «громадянське суспільство» був введений Гегелем у його роботі «Філософія права». Гегель запропонував розглядати суспільство як діалектичну сукупність відносин між сім'єю, громадянським суспільством і державою. У наш час під громадянським суспільством найчастіше розуміють особливу сферу відносин (майнових, ринкових, сімейних, моральних), які перебувають у відомій незалежності від держави. При цьому мають на увазі невтручання влади в «цивільні справи» особистості, в приватне життя людей, в сферу вільного підприємництва, ініціативи, підприємливості. У такому трактуванні громадянське суспільство - це, по суті, синонім суто ринкових відносин та інших видів діяльності, безпосередньо не підвладних державній машині. У такому суспільстві держава розглядається лише в ролі арбітра, свого роду «наглядача», що встановлює «правила гри» та стежить за їх дотриманням усіма ринковими гравцями.

Згідно з Гегелем, громадянське суспільство - це, насамперед, сукупність потреб, а також релігія, сім'я, стан, державний устрій, право, мораль, борг, культура, освіта. З первинного «некультурного» стану люди повинні вступити в громадянське суспільство, тобто перейти на вищий щабель розвитку цивілізації. Громадянське суспільство Гегель протиставляв дикості, не цивілізованості, нерозвиненості. Без сумніву, Гегель мав на увазі під громадянським суспільством класичне буржуазне суспільство. У центрі всієї суспільної системи - людина. Його діяльність спрямована на задоволення власних потреб, природних і суспільних. У той же час, особистість може задовольняти свої потреби, тільки перебуваючи в певних відносинах з іншими людьми.

Карл Маркс у своїх наукових працях часто використовував уявлення Гегеля про громадянське суспільство. Надалі він замінив нечіткий, на його думку, термін «громадянське суспільство» на такі категорії, як спосіб виробництва, продуктивні сили і виробничі відносини, базис і надбудова, суспільно-економічна формація. Ці поняття лягли в основу радянського суспільствознавства. Концепцію громадянського суспільства замінила радянська політична економія. Інтерес - це головне, що з'єднує один з одним членів громадянського суспільства в його сучасному розумінні. Інтерес особистий, який не може реалізуватися у відриві від суспільного інтересу. З одного боку, тісний взаємозв'язок і взаємозалежність індивідів, а з іншого - протиріччя між інтересами особи і суспільства. У цьому виявляється вся складність сучасних уявлень про громадянське суспільство.

Аналіз історичних даних і наведених суджень показує, що процес становлення громадянського суспільства складний і суперечливий. Він охоплює десятки століть. Становлення громадянського суспільства залежить від ступеня розвиненості економічних і правових відносин, реальності особистої та економічної свободи індивідів, дієвості механізму громадського контролю за державно-владними структурами. Якості громадянського суспільства закладені в будь-якій суспільній системі, але можуть мати різну ступінь розвитку. Так, на певному відрізку часу вони перебувають у зародковому стані, в умовах тоталітарної держави вони можуть бути тимчасово пригнічені, перебувають у стані стислої пружини, при яскраво вираженому класовий характер суспільного ладу вони дозуються і лише при досягненні соціальної рівноваги і в умовах демократичної правової державності отримують розвиток і стають переважаючими.

Громадянське суспільство суто відкрите соціальне утворення. У ньому забезпечуються свобода слова, включаючи свободу критики, гласність, доступ до різного роду інформації, право вільного в'їзду і виїзду, широкий і постійний обмін інформаційними, освітніми технологіями з іншими країнами, культурне та наукове співробітництво із зарубіжними державними і громадськими організаціями, сприяння діяльності міжнародних та іноземних об'єднань відповідно до принципів і норм міжнародного права. Воно прихильне гуманістичним принципам і відкрита для взаємодії з аналогічними утвореннями в планетарному масштабі.

Громадянське суспільство — це сукупність громадських інститутів, які сформовані на добровільних засадах, діють на самоврядних засадах у межах Конституції та законів, за посередництвом яких індивіди вільно реалізують свої основні природні права і свободи.

Громадянське суспільство та його інститути обумовлені безпосередніми життєвими потребами та інтересами людей.

Автономний індивід з його потребами та інтересами є антропологічним виміром, активним чинником як формування окремих інституцій громадянського суспільства, так і його функціонування як цілісної системи суспільних відносин, заснованих на приватних інтересах. Життя, свобода, безпека особистості, приватна власність є елементарними потребами існування людини і громадянина, які роблять можливим її цивілізоване спілкування з іншими людьми, визначають соціальні форми життєдіяльності, а тому й становлять основні цінності громадянського суспільства.

Індивід, сукупність індивідів, насамперед тих, які належать до «середнього класу», становлять якісну характеристику виникнення, функціонування та розвитку громадянського суспільства. Саме на фундаменті своїх особистих інтересів, їх єдності та спільних проблем, що постають на шляху їх здійснення, індивіди утворюють ті чи інші громадські об'єднання.

Громадянське суспільство відображає встановлення елементарного соціального зв'язку між індивідами.

Звичайно, спільне існування людей неможливе без того, щоб вони вступали у взаємини між собою. Виникнення найпростіших соціальних взаємин між окремими індивідами є характерною ознакою такої первинної соціальної форми спілкування людей, якою є громадянське суспільство. Саме в цій формі спілкування закладені прототипи усіх можливих більш складних соціальних взаємин, в тому числі - політичних відносин. Стосунки громадянського суспільства становлять фундамент як соціальної, так і державної організації. Вони опосередковують глибинні пласти життєдіяльності як окремо взятого індивіда, так і суспільства й держави в цілому. Таким чином, становлення громадянського суспільства відображає історичний перехід людей від їх природного стану, ізольованого існування в напрямку до цивілізованих форм соціального спілкування.

У свою чергу держава як система публічних відносин в загальнонаціональному масштабі виступає відносно відокремленою від елементарних стосунків між людьми, а тому й більш віддаленою від індивіда, вторинною, складнішою формою соціальної інтеграції, яка отримує внаслідок цього не тільки додаткові ресурси владного впливу на суспільні відносини, але й певні можливості для узурпації владних повноважень.

Громадянське суспільство охоплює відносно відокремлену сукупність суспільних відносини.

До таких відносин належать передусім сімейні, релігійні, економічні, етнічні, політичні та деякі інші. Особливе місце серед взаємин громадянського суспільства посідають політичні відносини, які опосередковують процеси формування загально національних пріоритетів суспільства (первинні політичні відносини). На відміну від централізованої системи державно-владних відносин стосунки в межах громадянського суспільства складаються як горизонтальні, на засадах координації, і залежать від прояву особистої ініціативи. Тому ці стосунки функціонують у вигляді правових, насамперед приватноправових відносин зі всіма їхніми атрибутами свободою договору, формальною рівністю сторін тощо.

Громадянське суспільство є сукупністю соціальних відносин, де здійснюються основні права людини - на життя, свободу, безпеку, власність.

На теренах громадянського суспільства людина виступає вже не тільки як абстрактний індивід, пасивний об'єкт владних відносин, а й як суб'єкт права, активний носій певних, визначених юридичними нормами прав і свобод. За умов демократичної правової державності потреби та інтереси індивіда, його соціальні запити та боління знаходять своє предметне втілення і юридичне оформлення в певних юридичних домаганнях у вигляді прав і свобод людини і громадянина, насамперед в основних правах — прав на життя, свободу, безпеку, власність.

Людина володіє, користується та розпоряджається майном, є членом трудового колективу, створює сім'ю, задовольняє культурні та духовні потреби в межах взаємин та інститутів громадянського суспільства, в яких держава в особі своїх державно-владних атрибутів присутня лише потенційно як гарантія їх ви знання, охорони та захисту. Коли ж за певних конкретних обставин виникають конфліктні ситуації, які перешкоджають безпосередньому здійсненню основних прав і свобод людини, нормальному ходу реалізації права, з'являється необхідність реального втручання з боку держави, примусового здійснення правових норм, практичного застосування примусових заходів для охорони та захисту прав і свобод людини.

Громадянське суспільство має власний устрій, зовнішню форму свого існування у вигляді різноманітних за своїм конкретним спрямуванням об'єднань індивідів.

Серед цих інститутів — сім'я, церква, приватні чи колективні підприємства, комерційні організації, об'єднання за інтересами, профспілки, органи громадської самодіяльності, громадські організації, політичні партії, недержавні засоби масової інформації. Головною ознакою цих інститутів є те, що вони утворюють ся не державою, а самими індивідами, і тому їх реальне функціонування є показником громадянської зрілості суспільства, усвідомлення ним своїх власних потреб, рівня його самосвідомості. Саме від ефективності функціонування інститутів громадянського суспільства залежить авторитет та реальні можливості впливу громадської думки на державно-владні інститути.

Серед інститутів громадянського суспільства слід виокремити політичні партії та рухи, оскільки вони виступають своєрідною «перехідною ланкою» від потреб і інтересів громадянського суспільства, які від того набувають значення політичних пріоритетів, до власне організації і здійснення державної влади. З одного боку, діяльність політичних партій спрямована на сферу громадянського суспільства, звідки акумулюються політичні настрої та сподівання населення, а з іншого - на здобуття державної влади і важелів управління в загальнонаціональному масштабі для здійснення політичних настанов та програм, що стосується відтепер безпосередньо проблематики функціонування політичної системи. Громадянське суспільство, його окремі інститути формуються і функціонують на засадах самоврядування.

Індивіди безпосередньо або через утворені ними органи вирішують питання своєї життєдіяльності — добровільно формують певні інститути для колективного задоволення своїх потреб та інтересів, створюють для себе правила поведінки у формі соціальних, насамперед правових норм, якими керуються у своїй діяльності, самостійно приймають спільні рішення і самі їх виконують. Самоврядність забезпечується гарантованою правовими нормами можливістю виявлення ініціативи, активної поведінки, правом на прийняття найбільш оптимального з точки зору інтересів індивідів та їх об'єднань рішення. Загальновизнаним вважається принцип, згідно з яким самоврядні інститути громадянського суспільства повинні діяти в межах Конституції та законів.

Відносини громадянського суспільства регулюються правом на засадах унормування свободи та рівності учасників громадського спілкування.

Відносини громадянського суспільства за своїм визначенням мають бути вільними від безпосереднього управлінського втручання з боку владних інститутів держави, а тому й регулюються правом, яке передбачає формально визначені межі свободи поведінки учасників громадянського спілкування, гарантує їм можливість діяти під власну відповідальність і на власний ризик. Тому нормативна структура громадянського суспільства виступає як результат впорядкування на основі правових норм, насамперед як його правовий устрій.

У цьому плані сам термін «громадянське суспільство» є не досить вдалим, оскільки передбачає учасником громадянського спілкування громадянина, а поняття «громадянин», як відомо, співвідноситься з державою, оскільки під громадянством розуміють членство в державі, постійний не тільки правовий, але й політичний зв'язок між державою та індивідом. Тому, звісно, громадянин є передусім суб'єктом відносин з державою. Сфера соціального спілкування, яка охоплює саме громадські стосунки та самоврядні інститути, на відміну від політичних відносин, з точки зору суто юридичних критеріїв ближча до суспільства, побудованого на цивільно-правових засадах, через те що стосунки, які воно охоплює, регулюються цивільно-правовим методом, нормами приватного, насамперед цивільного права.

1.2 Структура громадянського суспільства

Структура - це внутрішня будова суспільства, що відображає різноманіття і взаємодію його складових, що забезпечує цілісність і динамізм розвитку.

Системним початком, що генерує інтелектуальну і вольову енергію суспільства, є людина з її природними потребами та інтересами, зовні вираженими в юридичних правах і обов'язках. Складовими елементами структури виступають різні спільності та об'єднання людей і стійкі взаємозв'язки між ними.

Структуру сучасного громадянського суспільства можна представити у вигляді п'яти основних систем, що відображають відповідні сфери його життєдіяльності. Це соціальна, економічна, політична, духовно-культурна та інформаційна системи.

Соціальна система охоплює сукупність об'єктивно сформованих спільностей людей і взаємин між ними. Це первинний, основний пласт громадянського суспільства, який надає визначальний вплив на життєдіяльність інших його підсистем.

Передусім тут треба позначити блок відносин, пов'язаних з продовженням роду людського, відтворенням людини, продовженням його життя, вихованням дітей. Це інститути сім'ї та відносини, зумовлені її існуванням, що забезпечують з'єднання біологічного і соціального початків в суспільстві.

Другий блок складають відносини, що відображають суто соціальну сутність людини. Це конкретні відносини людини з людиною як безпосередньо, так і в різних колективах (клубах, громадських об'єднаннях тощо).

Третій блок утворюють опосередковані відносини між великими соціальними спільнотами людей, а саме: групами, верствами, класами, націями, расами тощо.

Економічна система являє собою сукупність економічних інститутів і відносин, в які вступають люди в процесі реалізації відносин власності, виробництва, розподілу, обміну та споживання сукупного суспільного продукту.

В якості первинного рівня тут виступають відносини власності, які пронизують всю тканину економічних відносин і весь цикл суспільного виробництва і споживання. У кожній розвиненій державі визнаються і захищаються так само приватна, державна, муніципальна й інші форми власності.

Відносини виробництва матеріальних і нематеріальних благ складають другий найбільш важливий для суспільної системи структурний рівень. В основі виробництва лежить творча праця членів суспільства, тому невід'ємною частиною економічних відносин є трудові відносини. Більш опосередкований і абстрактний характер носять виробничі відносини, які в силу своєї специфіки стають незалежними від волі і свідомості конкретної людини. Структурними елементами економічної системи виступають приватні, муніципальні, акціонерні, кооперативні підприємства, фермерські господарства, індивідуальні приватні підприємства громадян.

Відносини розподілу, обміну, споживання суспільного сукупного продукту є важливою складовою частиною економічної системи, хоча вони певною мірою функціонують і в рамках іншої системи - соціальної.

Політичну систему становлять цілісні саморегулюючі організації - держава, політичні партії, суспільно-політичні рухи, об'єднання та відносини між ними. Саме тут індивід виступає в якості громадянина, депутата, члена партії, організації.

Глибинним, сутнісним рівнем тут є відносини з приводу влади, які пронизують політичну систему в усіх її середовищах, на всіх етапах її існування. Владні відносини дуже різноманітні: це відносини між державою та іншими структурними елементами, між державними органами та установами і т.д. Особливе місце займають відносини, що складаються в зв'язку з діяльністю політичних партій, кінцевою метою якої виступає завжди державна влада. Крім суто владних існує ціла гама політичних відносин, що охоплюють проблеми об'єднання громадян у суспільно-політичні організації, свободи слова, гарантій виборчих прав громадян, функціонування форм безпосередньої демократії та інше.

Духовно-культурна система утворюється з відносин між людьми, їх об'єднань, державою і суспільством в цілому з приводу духовно-культурних благ і відповідних матеріалізованих інститутів, а також освітніх, наукових, культурних і релігійних установ, через які реалізуються ці відносини.

Базовий блок у цій сфері становлять відносини, пов'язані з освітою, тому що саме освіта є фундаментом у справі розвитку людської особистості. Його стан характеризує перспективи розвитку конкретного суспільства. Без освіти не може дійсним чином функціонувати не тільки духовно-культурна сфера, але і суспільна система в цілому. Життєво необхідні для людини і суспільства відносини, які зумовлюють виникнення і розвиток науки, культури і релігії. Різноманітні шляхи формування цих відносин, неоднозначний їх вплив на людину, але консолідуючими чинниками є їх спрямованість на збереження історичного досвіду, загально гуманістичних традицій, накопичення і розвиток наукових, морально-духовних, культурних цінностей.

Інформаційна система складається в результаті спілкування людей один з одним безпосередньо і через засоби масової інформації. В якості її структурних елементів можуть виступати громадські, муніципальні і приватні організації, установи, підприємства, а також громадяни та їх об'єднання, що здійснюють виробництво і випуск засобів масової інформації. Інформаційні відносини носять наскрізний характер, вони пронизують всі сфери громадянського суспільства.

Структурні частини, що відображають сфери життєдіяльності суспільства, тісно взаємопов'язані. Об'єднуючим фактором, епіцентром різноманітних зв'язків між ними виступає громадянин як сукупність суспільних відносин і міра всіх речей. При вивченні соціальної, економічної та інших систем як відносно самостійних явищ не можна недооцінювати і інші структурні складові, такі як: ідеї, норми, традиції тощо.

РОЗДІЛ 2 СУТНІСТЬ КОНЦЕПЦІЇ ПРАВОВОЇ ДЕРЖАВИ

2.1 Історія виникнення та розвитку правової держави

Пошук шляхів втілення ідеї про щастя на землі, свободу від страху і злиднів здійснювався протягом всієї історії. Писалися трактати, народжувалися теорії, щось вмирало, але найцінніше, найсуттєвіше відбиралося і зберігалося, щоб з часом з цих розрізнених фрагментів людство реалізувало свою споконвічну мрію про найкращий державний устрій. У процесі цього пошуку важливе місце займають реформи Солона і виведена Протагором формула про те, що мірою усіх речей є людина, і вчення Аристотеля, який виголосив, що держава, яка складається з «середніх людей», матиме найкращий державний устрій, а закон має панувати над усім. Сприйнята була і думка Цицерона про те, що народ — це не будь-яка спільність, а спільність людей, пов'язаних між собою згодою в питаннях права і єдністю інтересів. Особливу роль відіграло і християнство, яке виголосило принцип рівності людей перед Богом незалежно від соціального стану і національності, що стало основою для утвердження поваги людини однієї до одної.

Наприкінці XVIII століття, коли з'являються політико-правові концепції, яким була притаманна докладна теоретична розробка питання про цілі суспільства і способи їх досягнення, про співвідношення держави і права, держави і суспільства та індивіда. Особливе місце серед них посідає вчення про правову державу, історія утвердження якого ілюструє певні етапи в процесі розвитку державності Нового і Новітнього часу в країнах Європи і Північної Америки.

Термін «правова держава» в науковий обіг увійшов на початку XIX століття. Вперше його було вжито у працях К. Т. Велькера та Р. фон Моля, що відкрило шлях для широко використання даного терміна у філософській та політико-правовій думці. Однак, не дивлячись на досить пізню його появу, зачатки відповідної теорії у вигляді окремих ідей і принципів існували здавна.

Гуманістичні ідеї античних філософів були суттєво розвинуті у працях таких видатних мислителів епохи Відродження, як Г. Грацій, Дж. Локк, Ш. Монтеск'є, Ж.-Ж. Руссо та ін. Вони безпосередньо підготували становлення теорії правової держави, яка на момент свого започаткування стала символом протесту проти теорії і практики поліцейської держави.

Поліцейська держава, найбільш відомим представником якої був X. Вольф, була започаткована наприкінці XVII століття і об'єктивно сприяла виникненню теорії освіченого абсолютизму. Розпочавши з охорони безпеки, привласнивши в подальшому виняткове право здійснювати повноваження щодо забезпечення суспільного добробуту, ця держава з часом закономірно вдається до крайнощів поліцейської регламентації. Перебравши на себе керівництво всіма видами людської діяльності, вона паралізує розвиток громадянського суспільства, процес звільнення особистості від всебічного піклування з боку влади. У наш час поліцейську державу заведено розглядати як ідеальний тип для протиставлення правовій державі.

Критики поліцейської держави ставили перед собою завдання, з одного боку, щодо вирішення питання стосовно визначення кордонів діяльності державної влади, меж її втручання у приватну сферу, а з іншого — надання індивіду статусу громадянина і суб'єкта права.

В епоху переходу від феодалізму до капіталізму вирішального значення набувають проблеми політичної влади та її поділу. Виразником правових уявлень буржуазії був англійський мислитель Дж. Локк, який обґрунтував правовий принцип індивідуальної свободи як свободи слідування власному бажанню в усіх випадках, коли цього не забороняє закон. У його трактуванні ідея панування права повинна була втілитися в державі, в якій здійснено поділ влади на окремі гілки. При цьому передбачалося, що діяльність кожної з них повинна бути обмежена законом, який відповідає природному праву і забезпечує невід'ємні права і свободи індивіда. Висловлені Дж. Локком ідеї були розвинуті Ш. Монтеск'є у творі «Про дух законів» і трансформовані у принцип поділу влади, що розглядається як одна з найважливіших засад правової державності.

Невід'ємним елементом теорії правової держави є також розроблена Ж.-Ж. Руссо концепція народного суверенітету, що заснована на ідеї, згідно з якою держава виникає внаслідок суспільного договору, а відтак перебуває на службі у суспільства. Сформульовані Дж. Локком, Ш. Монтеск'є та Ж.-Ж. Руссо ідеї починають сприйматися і використовуватися в практиці державного будівництва ще наприкінці XVIII століття, свідченням чого стає Конституція СІЛА 1787 року і Французька Декларація прав людини та громадянина 1789 року, а також ряд інших правових актів(3).

Батьком теорії правової держави традиційно вважають німецького філософа І. Канта, хоча він і не вживав терміна «правова держава», а обґрунтовував ідею правового державного влаштування. Державу він розумів як єднання певної кількості людей, які підпорядковані законам. Створення юридично завершеного поняття «правова держава» пов'язане з ім'ям іншого німецького мислителя Р. фон Моля, який визначив правову державу як конституційну, що заснована на конституційному закріпленні прав і свобод людини, на забезпеченні їх судового захисту.

Одним із варіантів теорії правової держави вважають концепцію панування права, яка розроблялася і реалізовувалася в країнах англосаксонської політико-правової традиції. На відміну від свого континентального аналога, в якому наголошується на забезпеченні передусім правопорядку, в даній концепції увага зосереджується на ідеях обмеження влади держави, забезпечення розвитку вільного правового суспільства, становлення і функціонування сильного і незалежного суду, що стоїть між особистістю і владою.

Загальновідомо, що теорія, якщо вона претендує на вирішення найбільш актуальних проблем суспільного життя, має спиратися на історичні національні традиції. їх наявність значною мірою обумовлює успіх реалізації такої теорії. Стосовно правової держави можна констатувати, що в Україні такі традиції існують. У розвиток вчення про правову державу наприкінці XIX — на початку XX століття зробили свій внесок і українські філософи та юристи, а саме: М. Драгоманов, С. Котляревський, М. Палієнко та ін. Постановці питання про необхідність розбудови державного ладу України відповідно до принципу правової держави сприяло усвідомлення суспільством думки про необхідність обстоювання основних прав і свобод людини, підкорення держави праву тощо. Такі зміни в суспільній свідомості стали можливими завдяки філософським пошукам і діяльності Г. Сковороди, Т. Шевченка, М. Драгоманова, М. Палієнка, М. Грушевського, В. Винниченка та інших. Одні з них більше акцентували увагу на праві кожної людини на гідні умови життя, відстоюючи ідею активного втручання держави в соціальні відносини, інші, навпаки, піддавали критиці саме прояви патерналістської турботи держави про своїх громадян і передусім надавали пріоритетного значення свободі особистості, принципу формальної рівності. Так, М. Драгоманов у своєму проекті «Вільний союз — вільна спілка» наголошував на ідеях про пріоритетне значення прав і свобод людини, на критиці централізму і відстоюванні ідеї про розвиток місцевого самоврядування. Відстоював він і думку про те, що між природним правом як морально-ціннісним регулятором і правом чинним — «громадянськими законами», має бути «спорідненість», а здобуття державності нерозривно пов'язане з додержанням прав людини. Обгрунтування взаємозв'язку між громадянськими і природними правами і свободами людини, яке здійснив М. Драгоманов, стало суттєвим оновленням західних ліберальних вчень. Він, зокрема, довів, що людина не може відчувати себе по-справжньому вільною тоді, коли пригнічується весь народ. Без задоволення національних прав людини не може бути й мови про свободу і розвиток людської особистості. Наголошував М. Драгоманов і на необхідності поділу влади в державі, підкреслюючи, що належний захист прав і свобод людини може забезпечити тільки незалежна судова влада, урівноважена з законодавчою і виконавчою.

У роки радянської влади ідея правової держави в Україні піддається нищівній критиці і характеризується як буржуазна. Проте у працях українських правознавців, які були змушені емігрувати за кордон, ця ідея продовжувала розвиватися. Так, С. Дністрянський писав, що правова держава це держава, яка має на меті стати осередком усього права, організувати загальну охорону громадян та налагодження всього адміністративного апарату якраз для того, щоб право мало свою вихідну точку(4).

Повернення вітчизняних правознавців до досліджень проблем становлення та функціонування правової держави відбувається в середині 80-х років під час перебудови. Однак особливої актуальності ці розробки набувають після прийняття Декларації про державний суверенітет України, в якій було проголошено прагнення українського народу до побудови правової держави, та прийняття Конституції 1996 року, в якій було задекларовано курс на розбудову України як незалежної і суверенної, демократичної, соціальної і правової держави.

Політичні, соціально-економічні зміни, які відбулися в Україні, змусили по-новому оцінит